Із-за залізної огорожі та густого живоплоту визирав, сливе схований від вулиці, будинок. Його високі золоті шпики здавались нездоланними. До війни я часто проходив повз нього, але ніколи не бачив, щоб хто заходив чи виходив. Здавалось, його славетні мешканці виїхали декілька сторіч тому. Одного разу ми з Богданом спробували видряпатись на ворота, але раптом з’явився доглядач із лютим собакою, і відтоді ми завжди мовчки уникали того боку вулиці.
Будинок той, кажуть, належав шляхетній польській родині Потоцьких. В їхню честь було названо вулицю. Я бачив це ім’я в підручнику з історії за 6 клас, але тоді я й уявити собі не міг, що колись зайду до того казкового палацу.
Однак ось ми з Богданом зачудовано роздивляємося ліпнину на фасаді й опуклі балкони. З вікон другого поверху звисала біла ряднина з написом «Народний палац культури». Під нею, просто над входом до будинку, кармазиново-червоні літери, написані як курка лапою, проголошували: «Пролетарі всіх країн, єднайтесь!»
Ми з Богданом прийшли туди на збори «прогресивних громадян», організовані «червоною міліцією» - тією, якій тиждень тому ми послали рожевий «Мерседес».
Ми, мабуть, спізнилися. Якщо там і був якийсь мітинг, то тепер він закінчився. Газони палацу заполонили численні гості, здебільшого чоловіки, однак було й декілька жінок та двійко-трійко дітлахів. Вони збивались у галасливі гурти під деревами, поміж трояндових кущів, серед витоптаних квітників настурцій. Дехто нахабно порозлягався на ковдрах, простирадлах та килимах, поцуплених із будинку. Людський гомін переплітався з дзвінким цвіріньканням горобців. Розбиті, порожні й напівпорожні кольорові пляшки, які рясніли довкола, свідчили про пишну цілоденну гостину. Пивниця Потоцьких була вже, либонь, порожня. Неподалік від того місця, звідки я милувався величними бароковими вікнами палацу, якийсь чолов’яга блював, тримаючи міцно пляшку горілки, щоб та бува не втекла.
Ротонда перед розкішним входом до будинку кипіла гарячковим рухом. Звідтіля ми чули спів, ляскання, таємничі крики, але нічого не бачили, оскільки її безнадійно заступали спини інших, які й собі хотіли бачити, що там діялось. Ми з Богданом знайшли розв’язку
- вирішили вилізти на дерево.
З цього спостережного пункту добре було видно центр шалено п’янючого натовпу, де якась гладуха танцювала під акордеон. Вона нагадала мені одну потвору з мандрівного цирку, яку називали найтовстішою жінкою у світі. Вона кружляла й кружляла, а піднімаючи спідницю, виявляла масу драглистого, млявого м’ясива. Потім вона здерла блюзку - її груди тряслися, як два пливкі глобуси, що ось-ось вибухнуть.
П’яниці у внутрішньому колі робили непристойні рухи. Раптом один із них схопив жінку ззаду і задер їй спідницю: «Дивіться, їй в сраку можна заїхати конем із возом, і вона не помітить».
Юрба схвально зареготала у відповідь.
Я не бачив, що було потім, бо відчув, що хтось мене тихенько ляснув по п’яті. То був один із наших старшокласників. Він схвильовано наказав нам спускатися: «Збори прогресивних громадян відбуваються всередині. Ходім».
Білі мармурові сходи завели нас до передпокою, за ним була велична зала, прикрашена фресками. На стіні проти входу хтось сміливо написав: «Ми були нічим. Ми станемо всім! Хай живе пролетаріат!»
Старшокласник, якого ми втратили із поля зору, з’явився нагорі, на балконі: «Ось, де відбуваються справжні події, - крикнув він нам. - Спішіть!»
Ми швиденько приєдналися до нього. Проштовхнувшись задушливою паркою кімнатою, повною спітнілих чоловіків, які бурчали й важко дихали, ми влаштувались на підвіконні. Звідти все було чудово видно.
На отоманці лежала напівгола жінка з розкинутими ногами, а на ній якийсь тяжкий плечистий чоловік. Його задниця підстрибувала, він щодуху поров її, немов хотів розщепити навпіл. Жінка чи то від болю, чи то від задоволення стогнала, її руки і голова сіпались, наче в конвульсіях. Інші чоловіки підбадьорливо галасували, як уболівальники на футболі. Вони цмулили горілку прямісінько з пляшок і вигукували непристойні зауваження на всіх місцевих говірках, перемішуючи польську, ідиш, українську, німецьку. Декотрі нагадували мені в’язнів із Лонцькі.
Нагорі на балконі старий вигравав на гармоніці знайомий меланхолійний мотивчик - «Остання неділя», шалено популярне в довоєнній Польщі танго. Ніхто не звертав на нього ані найменшої уваги. Всі прикипіли поглядами до дії на отоманці.
Мені обличчя залилося багрянцем, коли я побачив, як той чоловік тримає член своїми куцими товстими пальцями, а тоді встромляє його в жінку. Не знаючи, як реагувати, я боявся, що мені повилазять або очі, або язик. Однак, хоч як я намагався, не міг відвести погляду від гіпнотичного пульсуючого руху сідниць і стегон.
Лише пронизливий крик змусив мене озирнутися на оскаженілого від люті незнайомця, який проштовхувався крізь натовп.
- Де моя сестра? - крикнув він, розмахуючи довгою рушницею зі срібним хрестиком, що звисав зі ствола.
Тепер уже обернулися усі голови. Лише старий і далі грав собі «Останню неділю» з тією ж байдужістю, що й досі.
Силует розгніваного незнайомця проти західнього сонця у відчиненому вікні сяяв, коли він стійко крокував до отоманки. Йому з пліч вільно звисала мішковина, перев’язана на поясі іржавим дротом. Божевільний? В моїй уяві промайнула ікона св. Йоанна Блаженного.
Той, що займався жінкою, розглядав вторгника з лінивим зацікавленням.
- Геть від неї! - наказав незнайомець, вказуючи на жінку.
- Осіріегсіоівіа від моєї курви! - почулася глузлива відповідь, польсько-українською мішанкою.
- Вона не курва, вона моя сестра.
Немов щоб продемонструвати свою зневагу до незнайомця, напівголий чоловік знову спробував залізти на жінку, але, на диво, вона звелась і відштовхнула його. Він впав на підлогу під грім загального реготу.
Вставши, він поклявся помститися. Вдягнув штани, але перед тим як застібнути їх, вийняв із кишені ганчірку й не поспішаючи, витер свій вже обм’яклий член. Потім забрав у одного з глядачів пляшку, хильнув горілки і раптово плюнув незнайомцеві межи очі так, що той аж випустив рушницю. Зброя поміняла господаря. Тепер усе було в руках ґвалтівника.
- Руки вгору! Покайся, сучий сину, наволоч! Ти знаєш, хто я?! Ти образив начальника Червоної міліції.
Незнайомець був незворушним. Непокірна посмішка на його обличчі до краю розлютила начальника.
- Покайся! Рахую до трьох!
Знову залунала меланхолійна гармоніка.
- Один!
Всі затихли.
-Два!
Гармоніка заграла гучніше. Куці пальці начальника стисли курок. Я заплющив очі.
- Три!
Я почув клацання. Пострілу не було. Знову клацання, знову нічого...
- Диво! - крикнув хтось.
З досади начальник шпурнув рушницю в незнайомця. Коли вона впала на підлогу, срібне розп’яття злетіло зі ствола. Я саме розплющив очі й побачив, що жінка встала з отоманки. Прикриваючи розпухлі груди, вона схопила рушницю й націлила її на начальника.
На моє здивування, він розсміявся їй у вічі, реготав аж за боки брався: «Кинь з рук, курво, ісігето віс тоті ріегсіоііс!»
Я був ще більше здивований, коли вона поклала палець на курок, а він ще більше розійшовся: «Тисни! Тисни! - підстьобував він її, підходячи ближче до неї. - Тисни, поки я не взяв ту кляту рушницю й не запхав у твою рігсіи».
Коли він зробив ще один визивний крок, нещасна, затравлена жінка, здавалось, зовсім не знала що вдіяти. Однак, коли він простягнув руку, мабуть, щоб відштовхнути дуло, вона зробила те, що він просив: натиснула на курок.
Вражений неочікуваною кулею, начальник підстрибнув, розтулив рота, ніби хотів щось сказати, а потім ноги його підкосилися. Коли він впав на землю, кімната була вже напівпорожня.
Богдан зіскочив із підвіконня і шалено жестикулював мені вже від дверей. Опустивши погляд, я прожогом кинувся до нього. На зворотньому шляху мені знову впало в око написане товстими червоними літерами гасло: «Ми були нічим. Ми станемо всім!»