Безлад у будинку школи прибирали цілий тиждень. Ми всі старанно працювали під керівництвом шкільного прибиральника. Хлопці займалися важкою роботою - носили столи й лави, а дівчата чистили підлоги, стіни, вікна. Ширилися чутки, що за непередбачуваною новою системою новим директором школи призначать прибиральника. Щодо мене, він цього заслужив, мало не все життя шкрябаючи підлоги й туалети.
Я увійшов до школи в день її офіційного відкриття, переповнений цікавості й змішаних почуттів. Перед війною я завжди боявся перетинати вестибюль - згори на сходах стояв суворий директор і завертав тих із нас, у кого була пом’ята форма, брудний комірець або неналежно прикріплена на лівому рукаві синя нашивка зі срібного облямівкою й номером нашої школи.
Усе це я пригадав, коли переступив поріг вестибюлю. А що, коли той бог помсти десь ховається, таємно оглядаючи мене? Чудово! Нехай бачить, що я не вдягнув ні жакету, ні краватки, що верхній ґудзик моєї сорочки розщепнуто, а штани пом’яті. Більшість хлопців сьогодні виглядали так само, як я, на відміну від дівчат. Ті, як і перед війною, були одягнуті в коротенькі спіднички в складку кольору морської хвилі та випрасувані білі сорочки.
Я, мабуть, спізнився, бо коли зайшов до класу, всі обернулися. Вони зареготали, побачивши, що я не вчитель, але швидко змовкли, бо раптом за декілька кроків позад мене з’явився вчитель. Я всівся поруч із Богданом, за тією ж партою, що й до війни. Як і колись, перед нами сиділи дві дівчинки: Нора, яка постійно скиглила, і Соня з «хвостиком», яка грала на мандоліні в шкільному оркестрі.
У напруженій тиші очікування ми оглядали нового вчителя з голови до п’ят. Не було сумнівів, хто він такий. З першого погляду я впізнав у ньому «совєтчика», одного з численних цивільних, які віднедавна почали прибувати з Радянського Союзу. Вони з’явилися, наче нізвідки, того дня, коли всі громадські будівлі міста було взято під варту. їх легко було пізнати за дивно постриженим волоссям, мішкуватим грубим одягом і важкою ходою. У теплі дні вони єдині носили шапки зі штучного хутра й сірі куфайки. Усі вони виглядали однаково.
Увійшовши до класу, вчитель мовчки дивився на нас, наче вивчаючи, із зачудуванням людини, що відкрила цілковито новий біологічний вид. Йому було близько тридцяти - кремезний з широким обличчям, коротко стриженим волоссям і байдужими, холодними, немов скляними, очима. На відміну від наших довоєнних учителів, він не мав ані піджака, ані краватки. У своїй чорній об-лізлій «рубашці» він був більше схожим на будівельника. Назвався товаришем Володимиром Максимовичем Смердовим. По батькові звучало дивно й старомодно, щодо нас, - ми звикли звертатися лише на ім’я та прізвище.
Трохи пороззиравшись, наче збираючись із думками, він оголосив, що є «гордим будівником соціалізму» і що сьогодні уроків не буде. Натомість нам належить йти до спортзали на загальні збори. Новий директор, товаришка Валерія Єфремівна Боцва виступатиме
із промовою.
Ми встали й пішли за ним.
Спортзала була досить великою, щоб вмістити всі 12 класів
- близько п’ятсот-шістсот чоловік. її паркет колись ретельно полірували, він пахнув медом. Прибиральник, який цим займався, використовував тільки бджолиний віск. Наша освіта ґрунтувалась на грецькому принципі: «В здоровому тілі - здоровий дух», тому ми щодня мали годину гімнастики. Єдиним винятком були неділі.
Неділі були особливими. Жодних уроків. Коротка Служба Божа
о восьмій ранку. Тимчасовий престол споруджали в дальньому кінці спортзали. Службу Божу відправляли старослов’янською мовою, що додавало таємничості, але заважало розумінню. Щороку кожен клас ходив на сповідь і до причастя. Сповідали нас у суботу пополудні в соборі св. Юра, а причащали в неділю у спортзалі. Я не мав нічого проти причастя. На голодний шлунок шматочок хліба з білим вином трохи бив мені в голову, і я уявляв себе серед білявих блакитнооких янголів. Ті янголи чомусь завжди нагадували Соню.
Однак я ненавидів сповідь. Коли останньої суботи перед війною я став навколішки перед сповідальницею, то не міг пригадати жодного гріха за собою. Священик витріщив очі, критично споглядав на мене крізь маленьке віконце, коли я пробелькотів, що я не маю в чому сповідатися. «Усі ми грішні, сину мій, - сказав він таким голосом, наче це він сповідався мені. - Спробуй пригадати».
Я справді не міг, і що більше він на мене тиснув, то більше я відпирався. Він звів очі до неба, ніби шукаючи підтвердження, що я брешу - ще один гріх. «Ти щось приховуєш, сину мій? - запитав він і, виструнчившись, додав: - Не бійся зізнатися, Бог тобі простить».
Здавалось, опалубка його білого накрохмаленого комірця душила його. Я, увіч, дратував його, він втрачав терпець. У збентеженні я раптом згадав, що читав колись у катехизмі про «смертні гріхи». Серед них була засторога: «Не спи у ліжку ближнього твого». Коли я читав про це, то й уявити собі не міг, що таке може бути гріхом. То, мабуть, якась помилка, думав я.
Збадьорившись, я сказав: «Отче, я спав у ліжку ближнього мого».
Спочатку він поводився так, наче недочув, а потім нахилившись, щоб ліпше мене бачити, ошелешено, недовірливо й зацікавлено промовив: «Ти ??? У такому віці?!!»
Покаянно опустивши погляд, я підтвердив: «Так, отче». В ту ж мить до мене дійшло значення цієї заборони. Однак було пізно щось пояснювати. Щоб очистити мене від зла, якого я не чинив, він призначив мені відмовляти «Отче наш» і «Богородице» двічі на день вранці й увечері впродовж трьох тижнів.
Тепер, коли ми входили до спортзали, я тішився, що не побачу більше священика.
Ніколи спортзала ще не виглядала так святково. Повінь пурпурових прапорів падала каскадами зі стін, численні червоні гірлянди рясніли гаслами, які спонукали трудящих єднатися, боротися проти буржуазії, висловлювали подяку Комуністичній партії за наше визволення, закликали нас стати відданими будівниками соціалізму, проголошували «диктатуру пролетаріату» та «соціалістичну демократію».
Посеред стіни навпроти нас висіли два величезні портрети Леніна і Сталіна, а з боків такі ж здоровенні картини Маркса й Енгельса. Над ними - червона зірка, золоті серп і молот та полотно з написом: «Наші вожді! Наші вчителі! Наше життя! Наше майбутнє!»
Внизу за столом, вкритим червоним рядном, сиділи четверо. Один із них був наш колишній вчитель, а інші - совєтчики. Посеред столу стояла карафа з водою та склянка.
Куди там тим жалюгідним недільним відправам, на яких священик бурмотів щось із «Святого Письма» на незрозумілій мові, годував нас хлібом із дешевим вином, вдаючи, що то кров Ісуса, і казаннями, після яких ми всі почувалися винними. Яке ж то було зачароване коло!
Тепер життя, здавалось, ставало відкритим, набувало нових барв, широких вимірів. Такими, принаймні, були мої перші враження.
Першим заговорив наш учитель. Він звернувся до нас як до товаришів. Це було щось нове, позаяк до війни був тільки «пан учитель», а отже, вищий, старший. Тепер ми були рівні.
Він говорив стисло: це велична мить в історії нашого народу - мить визволення й возз’ єднання, і ми маємо бути вдячні нашим визволителям. Потім він представив решту осіб за столом. Кремезний чоловік у формі з двома рядами медалей на грудях був місцевим командувачем Червоної армії. Невеличка жіночка поруч із ним - товариш Валерія Єфремівна Боцва, наш директор. Я ще зроду не бачив такої жінки - в неї була коротка стрижка. Чоловік у шкіряному піджаку й хутряній шапці ліворуч був першим секретарем виконкому КП у Львові. Я не міг відвести очей від його бундючного обличчя. Воно здавалось мені настільки знайомим, що якусь мить я навіть думав, що то наш колишній ксьондз у новій іпостасі.
Кожен із них промовляв до нас, ми аплодували, беручи приклад зі своїх вчителів-совєтчиків. Ото були майстри аплодування! Вони точно знали, коли, як довго і наскільки гучно це робити. У їхніх оплесках був, здається, якийсь прихований сценарій, якого я тоді не розумів.
У кожному разі ми й далі аплодували мовцям, не розуміючи ані слова, оскільки вони розмовляли російською. Спочатку це не мало значення, просто якось дивно було. Однак хвилі сліпого красномовства безконечно накочували на нас і я почувався так, наче мене кудись відносить, наче я загубився в темряві, яку час до часу пронизує промінець світла. За три години балачок я сяк-так вловив суть. Найголовніше було те, що сказали Маркс і Енгельс, як Ленін це втілив у життя, а Сталін продовжив. Завдяки їм, а зокрема Сталіну, ми нарешті вільні й рівні.
Боцва зверталась до нас останньою. Вона, мабуть, знала, що ми майже або й зовсім не розуміємо російської. Наприкінці промови вона попросила нашого колишнього вчителя перекласти нам останню частину.
- Я добре усвідомлюю, - сказала вона, - що в умовах буржуазної Польщі ви не мали змоги вивчати російської мови. Не хвилюйтеся, невдовзі ви розмовлятимете нею ліпше, ніж рідною. Це природно, адже російська мова - найпрогресивніша, мова Пушкіна, Толстого, Леніна й Сталіна. Це мова світового пролетаріату, мова майбутнього. - Стакато її голосу звучало переконливо і спокусливо. Здавалось, вона щиро вірила в те, що казала.
Коли вона закінчила, наші вчителі-совєтчики спонукали нас до оплесків. Окремі викрики наповнили спортзалу: «Хай живе Жовтнева революція!», «Хай живе наш вождь провідник і вчитель Йосип Сталін!» Громоподібні оплески трусили стіни. Залунав Інтернаціонал:
Повстаньте гнані і голодні,
Робітники усіх країн!
Як у вулкановій безодні В серцях у нас клекоче гнів.
«Ми кажемо робітникам: вам доведеться пройти крізь п ’ятнадцять, двадцять, п ’ятдесят років громадянської війни і міжнародних воєн, не лише щоб змінити теперішні умови, а й щоб змінити себе, призвичаїтись до того, що політична влада тепер у ваших руках».
Карл Маркс