- Він повернувся! - почув я вигук пані Шебець, коли увійшов на веранду.
- Пан Коваль?
- Так, щойно прибув, - сказала вона й витерла надлишок помади з кутиків рота. - Так, він нарешті повернувся. Я приготую особливу вечерю. Ми святкуватимемо. Тебе також запрошую, її голос тремтів, обличчя сяяло, ноги на високих підборах, здавалось, пританцьовували. Якби я побачив її такою, не знаючи, що приїхав пан Коваль, то подумав би, що вона або впилась, або з глузду з’їхала.
Я не здивувався, що на вечерю покликали й мене. Коли пан Коваль був вдома, вона поводилася зі мною, як з рідним сином, але коли його не було, я враз ставав їй чужим. її ставлення до мене особливо погіршилося торік влітку. То був лагідний літній день, неділя, 55-й день народження пана Коваля. Ми з ним сиділи за столом на веранді, чекаючи, коли пані Шебець подасть вечерю. На перше у нас була холодна малинова зупа. Я насолоджувався малиновою зупою ще живучи в Яворі, коли моя мама готувала її для літніх гостей.
Коли зупа була на столі, пані Шебець приєдналась до нас, а пан Коваль, як звичайно, побажав «смачного» і я зі смаком взяв першу ложку. Однак, ковтаючи, я відчув якийсь дивний смак у роті.
- У чому річ, Михасю? Думаєш, лише твоя мама готує добрий суп? - запитала пані Шебець, помітивши, як я скривився. На жаль, я зміг відповісти їй, лише виплюнувши суп на тарілку:
- Він має присмак мила!
- Ти несповна розуму? - суворо вирячилась вона на мене, наче я вчинив якийсь злочин. І я зрозумів, що прихильності мені від неї тепер чекати нічого.
Пан Коваль врятував мене, скуштувавши зупу. Він підтвердив, що там таки є мило. Фактично, він виловив добрячий кавалок у своїй тарілці. Як виявилося, зупа охолоджувалась в умивальнику, а мило впало в неї з полички нагорі.
Сьогодні, втішившись поверненням пана Коваля, вона, напевне, забула про той інцидент. Я був щиро вдячний їй за запрошення на вечерю, бо від початку навчання я часто йшов до сну голодним. Наразі було відкрито тільки декілька хлібних і бакалійних крамниць, і товарів там було обмаль. Аби щось купити, доводилось годинами вистоювати у чергах.
Постукавши у двері до пана Коваля, я почув: «Хто там?» Я назвався. «Зачекай. Я вже йду».
Невдовзі він стояв переді мною, неголений у пом’ятому піджаку, брудних штанях, заболоченому взутті. То був не той пан Коваль, якого я знав перед його від’їздом на вакації. Тоді він виглядав, як справжній пан - у однобортному твідовому піджаку, ретельно випрасуваних штанах, сорочці з накрохмаленим комірцем, смугастій краватці, капелюсі Борсаліно та взутті від старого шевця з вулиці Руської. Не було й жилета з годинником на срібному ланцюжку, який він носив у лівій кишені. Його обличчя було виснаженим, а вуса - недоглянутими. Єдине, що залишилося в ньому від колишнього пана Коваля - та особлива іскорка в очах, перед якою не могла встояти жодна жінка.
Він простягнув до мене руки зі словами: «Отже, ти таки вижив без мене». Оглядаючи мене, він додав: «Відверто кажучи, я сумнівався, що побачу тебе знову».
Я хотів дізнатися, що з ним трапилось, але він пообіцяв розповісти про все іншим разом. Зараз він мав «купу інших клопотів». Я знав, про що мова. Він боровся проти росіян і більшовиків під час Першої світової війни. І ось вони тут (на таке він не сподівався
- надіявся, що Львів залишиться під німцями), тому слід було знищити або заховати все пов’язане з його минулим. Йому треба було побути самому, тому він сказав мені переночувати в Богдана.
На веранді мої ніздрі залоскотав запах смаженого курчати. От не пощастило - проґавлю таку розкіш! Я навіть хотів було вернутися і сказати пану Ковалеві, що нікуди не піду, але це було б негарно. Я тішив себе думкою, що в Богданової матері також щось знайдеться - бодай якась каша чи картопляний суп. Може, навіть із салом..?
Заледве я вийшов із веранди, як почув: «Ой, це ти, Михайле? А я не знав, чи правильно втрапив». Біля сходів стояв якийсь чоловік. Голос видався знайомим, та я його не впізнав. Він виглядав, як совєтчик. Мав на собі сіру куфайку, дешеву шапку зі штучного хутра з червоною зіркою.
Нарешті я таки впізнав, хто це. То був молодший брат моєї матері.
- Вуйку Андрію! Хто б міг подумати! Як ви сюди добралися?
Він підступив ближче, оглядаючи мене з ніг до голови.
- Ну ти й виріс!
Ми потисли руки. Його долоня була важкою, твердою, як кора, згрубілою від праці на залізничних коліях. Я запитав його, що то на ньому за одіж. Виявилось, що то радянська форма залізничних працівників.
Він відмовився зайти й привітатися з паном Ковалем. Вуйко Андрій поспішав «відмітитись у залізничному інституті». Його «відкомандирували» на п’ятитижневі курси, після яких він стане бригадиром.
- За Польщі такого годі було й чекати, - сказав він. - Тепер ми маємо можливість підніматися.
Він виїхав із Явори сьогодні вранці на потязі, що робив оце перший рейс до Львова. Потрібен був час, щоб налагодити залізничне сполучення, бо польські шляхи були вужчими, їх довелося розширити для російських потягів.
- Що ж, - сказав він, - я вже спізнився. Мушу йти. Ще зайду, розповім як там Явора. А це тобі від матері, - він сягнув рукою в сумку і дав мені листа.
Коли ми розійшлися, я не відразу пішов до Богдана. Сів на лавочку в парку біля собору св. Юра і прочитав листа.
«Мій сину Михайле!
Вже минув не один місяць відколи ти мав звістку від мене. Я конечно намагалась якось датися чути на початку вересня, але марно - війна порвала всі зв’язки. Я благала директора пошти прийняти телеграму, але він відмовився. Я хтіла навіть дати йому курку, але нич із того. Казав, що телеграф тепер тільки для військових. Плач теж не поміг. Він поводився так зухвало й нечуло, казав: «Жінко, твій чоловік помер у теплому ліжку, подумай про наших солдатів, які гинуть на полі бою, захищаючи Польщу».
Ти, певне, зрозумів - я не насмілилась сказати це прямо - твій батько відійшов у вічний світ. Він мирно помер у сні 17 серпня. Я хтіла, аби ти приїхав, бо в селі люди кажуть, що як чиї діти не приходять на похорон, то дорога покійника буде бугриста. Я в таке не вірю, тому не чуйся винним, ти не знав, у всьому винна війна.
Ми поклали померлого у великій хаті, а на третій день поховали біля могили його батьків. Старий отець Стояловський відправив Службу Божу і в прощальній промові згадав про його пережиття разом із покійним у Мадярському каральному таборі в Теляргофі. Він старший за твого батька, але набагато кріпкіший. Коли він співав «Господи, помилуй», голос його лився, гейби з неба. Багато хто плакав. Від того плачу вкупі зі священиковим голосом мені здавалося, мерлий от-от встане.
Як велить звичай, після похорону всі зібралися в нас вдома на камашю. Ми їли й пили за упокій душі твого батька.
Та годі про мертвих. Твоє життя щойно починається. Як там пан Коваль? Чи повернувся він вже додому? Кажуть, багато людей райзували, а з тою новою границею не знати, чи ще коли повернуться. Правду казали старі люди про хмари над обрієм: і от прийшла війна. Але ніхто не вірив, що Польща так скоро розлетиться. Тут ми це побачили вже на другий тиждень війни. День у день ми бачили колони польських жовнірів, які цісарською дорогою втікали на південь, до Мадярщини і Румунії. Це не був напрям до Німецького фронту.
Перед кінцем невеличкі групки жовнірів набігали на село, як зграя голодних вовків, і грабували їжу та коней. Василь, батьків помічник, два тижні ховався по лісах із кіньми та коровами.
Не встигли щезнути поляки, як з’явилися червоні. Тепер їх сила-силенна - охороняють кордон із Угорщиною й новий - з Німеччиною за декілька кілометрів від нас. Усі в селі схвильовані
- не знати, що далі буде. Старі люди кажуть, що росіяни, які зараз прийшли зовсім не такі, як колись підчас Першої світової. Тепер вони виглядають, як монголи, і дивляться на нас так, як би ми були з іншого світу.
З Божою допомогою сподіваюсь на ліпше, але одного дня я вже виділа, що нас чекає. Усім у селі від старого до малого наказали прийти на збори, в двір у долішному кінці села, щоб обговорити створення колхозу. В накуреній залі було напаковано більше, як в церкві на Великдень. Ми мовчки чекали, і хто б ти думав з’явився на сцені - Пантилів Юзьо, той що жив на Петрикові в одинокій хаті за селом біля Цісарської дороги, неподалік від Турки. Люди казали, що він чи то баптист, чи то комуніст.
Юзьо представив чоловіка в шкіряній футерці й шерстяній кубанці як товариша Грішу Коновалова, першого секретаря Тур-чанського районного комітету КП. Поки він закінчив речення, як почувся голос Миколи Багана, нашого сусіди, найстаршого чоловіка в селі: «Який він мені товариш - я його навіть не знаю!»
Юзьове обличчя стало червоним, гейби та фана позаду нього: «Ану цить, старий куркулю! Ти живеш минулим. Кажу тобі, тепер ми всі товариші. Зрозумів, товаришу?»
Відтепер у залі було тихо, як на казані, але сумніваюся, щоби хто слухав того совіта в футірці. Знаєш, ми в селі поважаємо людей старшого віку. Щось тут неправильно, мій Михайле.
Рання осінь погідна, але ночі холодні. Дякувати Богу, ми зібрали врожай ще до батькової смерті й тепер усе вже в коморі. Хіба ще трохи бульби залишилося в полі.
Коли маю вільну хвилинку, йду в садок та й відпочиваю собі на лавочці. Яке ж то щастя - дивитися на ті ябліньки! Вони вперше зацвіли цьої весни, а тепер так рясно вродили. Пам’ятаєш - ти садив їх заки поїхати до Львова? Одного разу, коли ти зрізав пагінець, то порізав собі вказівний палець на лівій руці. Як забув, глянь на палець, там мав залишитися шрам.
Твоєму братові Ясьови виповнилося сім років минулого місяця, а росте він так хутко, як твої ябліньки. Він часто питає, коли ти приїдеш.
Вуйко Андрій тобі більше повість про Явору. Він десь за два тижні приїде до Львова. Я просила його зустрітись із тобою. Можеш мені передати ним листа. Ти вже, певно, знову взявся за науку, але все таки знайди хвилину для мене. Передавай мої найщиріші поздоровлення пану Ковалеві. Скажи’му, що на вакації приїжджали деякі його приятелі, але без нього це зовсім не те.
Твоя мати Марися».