Схоже, пані Щебець приймала гостей. Я відклав підручник із історії й почав прислухатися. З кухні долинали приглушені жіночі голоси. Прочинивши мої двері до веранди, я почув голос пані Шебець:
- Мені соромно за тебе. Ти зганьбила наших батьків!
- Будучи вдовою священика, ти ще смієш мене судити?
Голос належав сестрі пані Шебець - Уляні. Уляна залишила
свою кімнату на другий день війни, нічого нікому не сказавши. Фактично, ніхто з нас і не переймався її приходами й відходами. Для пана Коваля вона була «ексцентричним сотворінням», а для пані Шебець - «дивакуватою старою дівою». Іноді, коли в мене були розлади шлунку й я мусив бігти до туалету, я бачив, як вона приходить додому або йде кудись. Я ніколи не замислювався, куди вона може прямувати серед ночі, й не думав, що про все це варто комусь говорити.
Десь через два місяці після війни я зі здивуванням побачив світлину Уляни на першій сторінці «Правди України». В газеті оголошували про утворення міського уряду. Під заголовком було розміщено два ряди світлин якихось чоловіків і однієї жінки: «товаришка Уляна Богач, провідник комуністичного підпілля Польщі, тепер голова Львівського виконкому».
Це здавалось фантастичнішим, ніж найхимерніші чутки на Краківській площі. Я розглядав світлину. То справді була вона: бліде обличчя, заплетене в коси волосся з проділом посередині, одна рука трохи коротша за іншу. Я не міг дочекатися, коли пані Шебець побачить ту знимку.
А зараз, щоб ліпше було чути, я ступив на веранду.
- Припини! Чого ти сюди припхалася? Щоб ображати мене? - голос пані Шебець аж тремтів від люті.
- Ти перша це почала, сестро!
- Яка ти мені сестра? Нас породила одна мати, але тепер ми вороги. Ти б тішилась, якби я закінчила свої дні десь на Сибірі.
- Це ти сказала, а не я.
- Не вдавай дурненьку, ти чудово знаєш, що людей депортують.
- Тільки колишніх експлуататорів.
- Я знала, що ти не при своєму розумі, але щоб настільки!.. Я давала тобі харч і дах над головою, коли ти нібито вчилася, ати натомість працювала в комуністичному підпіллі... для тих мерзотних москалів.
Тиша. Не бачачи їх, я міг лише здогадуватися про її причину. Нарешті Уляна заговорила.
- Я не маріонетка росіян. Я комуністка. Розумієш - комуністка! І пишаюся тим, що йду в авангарді розбудови кращого майбутнього!
- Майбутнє, майбутнє... Усі ви розводитеся про майбутнє, а в міжчасі люди вмирають із голоду, в порожніх крамницях примари польку гуляють. Це все слова..., слова, росіяни годують нас порожніми обіцянками. Хіба ти не бачиш? Коли ти нарешті отямишся!
- Йдеться не лише про майбутнє. Твоя буржуазна сліпота заважає тобі бачити все правильно. Ми вже вжили заходів, щоб усі люди були рівними, - сказала Уляна поважно, як вчителька, що виправляє помилки учня.
Розлючена пані Шебець мало не верещала:
- Рівними в чому? У злиднях? Ви забираєте у тих, хто має, і віддаєте державі, зрівнюючи всіх у бідності. Ви просто зграя злодіїв. Я не хочу тебе тут більше бачити!
Останнє слово було за Уляною:
- Попереджаю востаннє - добре подумай перед тим, як «зариватися» зі мною.
Я хутко втік назад до кухні. Уляна пройшла верандою, не помітивши мене, а я її добре роздивився. Вона таки дуже змінилася. Обличчя посуворішало; кіс більше не було, замість них - «соціалістична» стрижка, що вирізняла будівників соціалістичного майбутнього; плечі скулились, наче на них ліг тягар історії.
Коли сестра пішла, пані Шебець сиділа й курила. Я чув, як вона шпетила більшовиків, називаючи їх грабіжниками, покидьками, недорозвинутими тварюками. «Тащо вони собі гадають, ті більшовики? Себе занапастили й пнуться інших рятувати!» - ремствувала вона радше з розпукою, аніж із викликом. Це тривало безконечно, я вже почав був переживати за її психічний стан. Вона, мабуть, забула, що якщо це хтось почує, то на неї донесуть за наклеп на систему. Щастя, що Анатолія не було вдома. Це студент-совєтчик десь здалеку з Росії. Ось уже місяць, як він живе в кімнаті, яка колись належала Уляні.
Горе пані Шебець могло загострювати ще й те, що вона більше не була нашою господинею. Нещодавно в неї забрали будинок. Тепер вона була просто мешканкою й сплачувала державі ренту, як і всі інші.
Увечері, коли ми з паном Ковалем прийшли до пані Шебець на чай з нагоди її п’ятдесятиріччя, вона ще не оговталась. На ній була біла мереживна блузка, на щоках трішки рум’ян, блискуче чорне волосся зав’язане у вузол. Вона намагалася догодити пану Ковалеві, упадала коло нього, але хоч що вона казала, у всьому вчувались нотки гіркоти. Колись самовпевнений голос нашої господині тепер звучав, як в особи, яку понизили у званні, орендаря власного будинку, що не може забути минулі розкоші. Навіть комплімент пана Коваля щодо «вишуканого аромату» її парфумів не поліпшив її настрою. Вона сказала, що то остання крапля парфумів колишніх славних часів. «То були справжні парфуми, гідні пані, а не та дешева російська гидота, що смердить, як коров’ячий гній».
Вона мала на увазі парфуми, яких у місті була сила-силенна. За браком хліба, цукру й масла у всіх крамницях продавали парфуми. На них була червона зірка, серп і молот.
Мене здивувало, що пані Шебець ненавиділа «Червону зірку», бо багатьом вона подобалася. її вживала більшість дівчат у нас у школі, а Анатолій був просто закоханий у неї. Він виглядав точнісінько, як чоловік на картинці у підручнику, що зображала «нову радянську людину», «будівникасоціалізму», і пахнув «Червоною зіркою». Щоразу йдучи на побачення з дівчиною, він ликав ковточок цих парфумів. Він поклявся мені перед дідьком (перед Богом він не міг клястися, бо був комсомольцем), що запах у нього з рота зводив дівчат із розуму.
«Робітники, селяни та інтелігенція, які творять радянське суспільство, живуть та працюють у дружній співпраці».
Сталін
«На Персеї була чарівна шапка, щоб потвори, на яких він полював, не бачили його.
Ми ж нап ’яли чарівну шапку собі на очі й на вуха, щоб не бачити і не чути тих потвор».
Карл Маркс