«Найкращі» вулиці Львова названо на згадку про розмаїті історичні події, перемоги і поразки, про видатні особистості, як-от, жорстокі чи милостиві королі або повстанці, поети, письменники, шляхтичі, святі. Однак декілька знаних вулиць здобули свої імена внаслідок доволі таки сумнівних людських ігор.
Вулиця Шептицького вирізнялась тим, що розпочиналась поблизу греко-католицького собору св. Юра й закінчувалась біля римо-католицького собору св. Єлизавети. Другою її прикметною ознакою було те, що названо її було в честь шляхтянської польської родини. Один із синів цієї родини відчув у своїх жилах українську кров, навернувся до греко-католицької церкви, став священиком, а згодом і митрополитом цієї церкви.
Після визволення вулицю Шептицького перейменували на вулицю Некрасова. А тепер вже 80-річний митрополит жив під домашнім арештом у будинку навпроти собору. Влада не наважувалась позбутися його через величезну популярність. Його називали «священиком бідноти».
У кожному разі, незважаючи на перейменування, вулиця Шептицького залишилась такою, як була, хоча багато будинків було тепер занедбано. Будинки поблизу собору св. Юра виглядали краще, бо були камінні, і тому їх не треба було постійно підмальовувати. Вони належали багатим людям, які могли собі дозволити «італійський стиль». Тепер ці доми належать «державі трудящих». Колишні власники, якщо вони не були ще в Сибіру, мусили здобути дозвіл на проживання і платили, як усі інші.
Я зайшов до двоповерхової кам’яниці з арковим входом, що вів до проходу, звідки видно було великий сад по той бік будинку. Широкі сходи ліворуч від проходу вели на другий поверх.
Я вийшов нагору й зупинився перед дверима з червоного дерева, вагаючись, чи стукати. То були двері Богданового помешкання. Він жив із матір’ю і старшим братом Ігорем.
А вагався я, бо мені здавалося, що наша дружба з Богданом зайшла в глухий кут. Колись між нами існувала справжня довіра. Вона посилилась після відкриття, що директорка хотіла з нас обох зробити донощиків, а досягла піку після пригоди зі статуєю Вождя. Тоді наша внутрішня близькість зміцніла ще більше.
Однак за деякий час після спаплюження статуї, ми почали усвідомлювати, що наш вчинок набагато серйозніший, ніж здавалося. Щоденні прокльони на адресу «ворогів народу» почали потроху отруювати нас. Не бажаючи того, ми дедалі більше віддалялися. Ми були в одному класі й, хоч не уникали одне одного свідомо, дуже рідко спілкувалися під час перерв. Ми спільно вчинили «злочин» - вчинок, який викликав у нас неймовірне почуття радості й гордості - але тепер, здавалося, кожен мав іти власним шляхом.
Саме тому мені було ніяково, як я стояв перед дверима до Богданового помешкання.
Я постукав.
Мовчанка, хоч хтось навшпиньки підійшов до дверей - я двічі чув скрипи підлоги.
Я знову постукав.
- Це я - Михайло.
- А, це ти. - Богдан відчинив двері, і я ледве вступив у фойє, як він замкнув їх ключем. Здавалося, Богдан боявся, що якийсь небажаний гість слідкує за мною.
- Що сталося? - запитав він, здивований моїм візитом. Я сказав, що у пана Коваля гість і їм треба побути на самоті.
- Можна мені в тебе переночувати?
Богдан вагався. Він витягнув із кишені носовичок і втер ним носа, немов хотів висякатися. Я знав, він часто так робить, коли не знає що сказати.
- Чому б і ні? - нарешті сказав він, запихаючи носовичок назад до кишені.
Мені камінь із душі впав.
Ми сіли за стіл, за яким ми, зазвичай, грали в шахи. На ньому завжди стояла шахівниця, але не зараз.
- Ти більше не граєш у шахи? - запитав я.
- Ні. А ти?
-Ні.
- Тобі більше не подобаються шахи? - запитав він.
- Ну... Не знаю, все міняється... А тобі?
- Мені?
- Так, тобі. Коли я два тижні тому запропонував зіграти партію, ти сказав, що не маєш часу на такі дурниці.
Богданове обличчя завжди було серйозним, навіть коли він сміявся, через це він виглядав на декілька років старшим. Однак зараз він глянув на мене ну зовсім по-дорослому, як чоловік, який вважав себе на голову вищим за свого співбесідника.
- Михайле, є час грати, а є час працювати, - сказав він, наче цитуючи рядок із підручника.
- Та невже? І над чим ти зараз працюєш?
Він підвівся і пішов до вікна. Обернувшись до мене, він наче хотів щось сказати, але вагався. Потім ледве чутно промовив:
- Я не впевнений, що ти до цього готовий.
- Готовий до чого? - запитав я. - Ти не довіряєш мені?
Я встав. Ми дивилися одне одному у вічі.
- Я тобі довіряю, - сказав я. - І мушу сказати, що теперішня ситуація для мене нестерпна. Я нажаханий. Коли я чую найтихіший шерех вночі, мені здається, що за мною прийшли. А Боцва... Раніше або пізніше вона викличе нас до кабінету й запитає про результати. Якщо прийдемо з порожніми руками, буде нас підозрювати. А ти й сам знаєш, що значить бути підозрілою особою - це те саме, що бути винним - прямий квиток до Сибіру або навіть...
Богдан не дав мені закінчити. Він знав, про що мова.
- І що ти пропонуєш? - запитав він.
- Я хочу втекти по той бік кордону, на німецьку територію
Польщі, - я сказав це дуже переконливо, хоч переконати хотів радше себе, ніж Богдана.
- Як??? - запитав він, справжньо здивований. - Як..?
- Я не знаю як. Я багато про це думав, - відповів я. - Я сяду на потяг до Явори, але вистрибну там, де потяг проходить за кілометр від кордону, який проліг уздовж Сяну. Я добре знаю місцевість. Мандруючи з паном Ковалем, ми не раз перетинали цю ріку в багатьох місцях.
- Ну, і коли ти збираєшся її знову перетнути? Влітку? - перебив Богдан, вклавши в ці слова увесь свій сарказм.
Мені та ядучість видалась недоречною, але я йому про це не сказав, а просто відповів:
- Ні, не влітку. Влітку втікати важко. Мій вуйко Дмитро - лісник, тому має доступ до прикордонної смуги. Влітку ловлять десятки перебіжчиків. А взимку, казав він, колючий дріт замітає снігом. Перейти на лижах тоді - дитяча іграшка.
Я побачив Богданову реакцію, ще не закінчивши говорити. З кривою посмішкою на обличчі він сказав:
- А що, якщо ти найдеш на прикордонників?
- Я про це подумав, - бравурно відповів я. - У мене є револьвер. Або вони, або я.
- Жити набридло?
Я змовк. Моєю головою мчала сила-силенна суперечливих думок.
Нарешті Богдан промовив:
- Михайле, ти - романтик. Забудь про перехід кордону. Ти маєш залишитись тут. Тут надто багато роботи.
Він зупинився і роззирнувся, щоб впевнитися, що ніхто не підслуховує. Нахилившись до мене і прикривши рота, немов боявся, що слова можуть розбігтися, він зашепотів:
- Існує одна таємна організація. Вона робить багато доброго.
- Таємна організація?! - мало не вигукнув я, але в останню мить приглушив голос. - Ти до неї належиш?!
Він пропустив моє запитання повз вуха.
- Ходімо спати, - сказав він. - Про це ми поговоримо завтра.
«Кожен є кимсь іншим і ніхто не є собою».
Мартін Гайдегер