Повернувшись зі школи, я знайшов на своєму столі записку: «Мушу їхати на нагальну інспекцію. Повернусь за декілька днів. Коваль.
РБ: Якби пані Шебець питала, ти нічого не знаєш».
Він дуже квапився - про це свідчило його письмо. Звичайно, воно було дуже каліграфічним - кожна літера виведена й бездоганно поєднана з іншими. Для мене його краснопис був взірцем. Я так навчився його відтворювати, що не відрізниш від оригіналу. Іноді пан Коваль просив мене підписати якісь не дуже важливі записки або рахунки, бо, як він жартував, мій підпис виглядав справжнішим, ніж його.
їхній з Анною від’їзд здався мені ще загадковішим, коли наступного дня я побачив, що в підвалі немає ні моїх, ні його лиж. Зважаючи на умови, за яких Анна з’явилась та на те, що я бачив, як пан Коваль таємно від мене малював мапи, я дуже сумнівався, що вони поїхали просто собі покататися на лижах.
В уяві я бачив, як вони сідають на потяг до Явори, вистрибують із нього, натягають лижі й прямують до кордону. Загорнуті в білі простирадла, вони зливаються зі снігом. Ріку та колючий дріт вздовж неї вкрив сніг. По той бік кордону вони зупиняються й озираються. Позаду залишився світ страху і зневіри. Там немає місця теперішньому життю; там тільки страхіття майбутнього.
Проте мене здивувало, чому пан Коваль втік. Хіба він не застарий починати нове життя на невідомих землях? До того ж, це безвідповідально. Без нього я ж змушений буду приєднатися до хуліганів або податися назад до села, а це ще гірше. Село перетворили на колгосп. Люди гнуть спину цілий місяць за жалюгідний мішок картоплі. Це було підготовкою до обіцяного майбутнього.
От якби я чкурнув за кордон, це зовсім інша річ. У мене була поважна причина - статуя і директорка. До того ж, я не мав жодних обов’язків. Пан Коваль за мною не сумуватиме, - він опікувався мною ось уже п’ять років і я йому, либонь, добряче осточортів. На його місці, я б тішився з мого зникнення. Батько не рахується
- він помер. А навіть якби жив, то сумніваюсь, що він дуже побивався б за мною. Він словом не обізвався, коли я їхав до Львова. Пригадую навіть, що його втішив мій від’їзд. Мати? Вона єдина за мною сумуватиме. Однак мине немало часу, поки вона дізнається про моє зникнення. До того ж, пан Коваль вигадав би для неї якусь переконливу історію. Вона йому цілковито довіряла.
Та який сенс розмірковувати про перехід кордону, якщо я вже передумав? Я залишаюсь. Я вступаю в таємну організацію. Богдан, як виявилось, уже декілька місяців є її членом. Я увійду в його «ланку». Він розповідав мені про таємний характер організації, ідеалізм її членів, їхню цілковиту відданість справі звільнення нашої країни - це було основною метою організації.
Що більше Богдан розповідав, то більше я захоплювався. Я щодня зустрічався з Богданом після уроків. Ми по одному виходили зі школи, прямували в протилежних напрямках, але «випадково» зустрічались у Стрийському парку, в обумовлений час. Це найбільший парк у південно-східній частині міста, взимку тут відвідувачів небагато, але досить, щоб уникнути підозр.
У парку розмовляти було найбезпечніше, але й тут ми мали бути насторожі. Навіть дерева мають вуха, як казав Богдан. Ми час до часу зупинялись, вдаючи, ніби просто розмовляємо, і потай роззиралися, чи ніхто за нами не стежить.
Моє захоплення організацією наростало день у день, немов прилив, заглушуючи страх перед Боцвою й перед «Ними», хоч хто вони були. Я вже не сам. Я став частиною таємничого, але дуже реального утворення на ймення «Організація». Було задоволено моє прагнення належати до чогось, бути з людьми, яким можу довіряти. Моє школярське почуття безсилля поступилося місцем впевненості в собі. Безсумнівно, великий внесок у це здшснив и револьвер, схованим у підвалі з часів німецько-польської війни.
Я отримав той револьвер, коли ми з Богданом гралися в міліцію. Тоді польське військо вже покинуло місто, а червоні ще не встановили свого режиму. Властиво, він був мені не потрібен, але мені подобався його блиск і глибока синявість сталі. Якби не кулі, він міг би видатися гарненькою іграшкою. Коли довелося повертатися до навчання, я, не знаючи, що робити, поклав його до невеличкої металевої скриньки й закопав у підвалі.
Тепер я викопав револьвер, бо Богдан сказав, що, аби стати повноцінним членом організації, треба вміти влучно стріляти. По кількох днях, почистивши його, я вирішив попрактикуватись без куль у себе в кімнаті.
Мішень виглядала показно - червоні кола, що звужувалися до центру. Посередині я намалював літеру «Б», на позначення директорки Боцви. Міцно тримаючи револьвер у руці, я випростав і опускав її (згідно з інструкціями підручника для Червоної армії), прицілюючись до центру мішені. Ось лінія мого зору вже на літері «Б». Моя рука нерухома, немов заморожена, вказівний палець нетерпляче прагне натиснути на гачок...
Мені завадив натиснути звук кроків на веранді. Невдовзі я почув скрегіт ключа в замку. Злякавшись, я схопив скриньку з кулями й сховав її разом із револьвером під ліжко. Мішень я прибрати не встиг, вона так і залишилась на дверях спальні пана Коваля.
Відкрилися вхідні двері, й на кухню зайшов мій опікун. Не встиг я й привітатися, як він зауважив мішень:
- А це що таке?
Я мусив вибріхуватися:
- Це домашнє завдання на військову підготовку. В нас завтра контрольна.
Мовчки, навіть не спитавши, як мені велося без нього, він пішов до себе.
Не пригадую, щоб я коли-небудь брехав пану Ковалеві. Не мав такої потреби. Мені було соромно. Втішала мене хіба оповідка про Іванка і його маму, яку кілька років тому розповів один учитель. У ній йшлося про маленького Іванка, якого мама вчила завжди казати правду й тільки правду. Одного дня, коли його мати була в пивниці, прийшов чоловік із рушницею і запитав Іванка, де його мати. Навчений казати правду, він відповів, що вона в підвалі. Так Іванко залишився без матері.
Розмірковуючи над цією оповідкою, я подумав, як дивовижно, що вона нудьгувала десь в моїй пам’яті, чекаючи щоб оце вигулькнути саме в слушну мить. Однак то була просто миттєва думка. Що мене справді тривожило - це те, що пан Коваль прийшов із порожніми руками. Зазвичай, повертаючись із інспекції, він гордо виставляв свої «трофеї». А от сьогодні він не приніс нічого, ані ковбаси, ані сала, ані навіть хліба. Щобільше, не було й моїх лиж. Проте тішачись, що він взагалі повернувся, я не розпитував ні про Анну, ні про свої лижі. До того ж, моя повага до нього не дозволяла ставити такі запитання.
Наступного ранку пані Шебець перехопила пана Коваля дорогою на роботу. Я тоді чистив зуби своєю обскубаною щіткою, тому не чув добре їхньої розмови, однак до мене постійно доносилося ім’я Анни. Я також почув останні слова пана Коваля, які він кинув, зачиняючи двері веранди знадвору: «До побачення, пані Нишпорко!»
Хоч Анна й не повернулася з паном Ковалем, вона була колючкою в житті пані Шебець - адже стояла на шляху її матримоніальних прагнень. Хоч якою гидотою видавалась пані Шебець нова система, а особливо її московські представники, вона віддавала їй належне за одне суттєве досягнення - та система поклала край «бабійству» пана Коваля. У його спальні з часу визволення побувало всього декілька жінок. Це дало пані Шебець надію, що він «схаменеться» і нарешті одружиться з нею.
Ту надію тепер підірвала Анна. Полонена ревнощами, вона вважала, що Анна з’явиться знову - дай тільки час. А наразі, щоб здобути в пана Коваля ласку, вона частіше куховарила для нього, водночас лаючи його за «слабкість до жіноцтва».
Однієї ночі, більш ніж через місяці після зникнення Анни я прийшов додому пізно, після «таємного» завдання й одразу ж пішов спати. Невдовзі мене розбудили голоси зі спальні пана Коваля. Мабуть, він подумав, що я залишився в Богдана, бо останнім часом таке траплялося дуже часто.
Спочатку я почув писклявий голос пані Шебець:
- Краще вирішуй негайно!
- Ні, нізащо. Про це не може бути й мови, - відповів пан Коваль.
- Який же ти боягуз, Іване, - боїшся шлюбу, - голосно промовила вона, я чітко чув її, незважаючи на те, що вітер гаратав у шибки й шипів, як змія, що готова кинутися на свою жертву.
Відповідь пана Коваля була нерозбірлива, зате голос пані Шебець був досить гучним - м’яким і сердитим, благальним і погрозливим:
- Ти не можеш вирішити негайно? Скільки мені ще чекати? Ти маєш намір одружитися зі мною в Сибіру? Гадаєш, вони не знають, що ти офіцер австрійської армії? І петлюрівської! Не будь такий певний. Вони доберуться до тебе - це просто питання часу... До речі, де ти ховаєш свої військові знимки? Ти на них, як павич, як самозакоханий павич... Як тільки помітиш спідницю, розпускаєш хвіст, виставляючи всі барви, аби тільки спокусити жінку.
Я почув тільки останні слова відповіді пана Коваля:
- Слухай-но, я ніколи не обіцяв одружитися з тобою.
- Брехуне, отямся! Та ти Анні дідом міг би бути! - напосілася пані Шебець.
Шум вітру заглушив слова пана Коваля, але він мусив щось сказати, що дуже роздратувало пані Шебець. Вона заверещала:
- З мене годі! Я з тобою востаннє. Я вже йду геть!
Я сподівався, що вона таки піде, але цього не сталося. Запала тиша і тривала довгий час. Несподівано її пронизав крик пані Шебець, гейби її хто вколов ножем. Ліжко пана Коваля перестало скрипіти.
«Усе, що ми маємо, ми маємо від інших.
Бути - значить комусь належати».
Жан-Поль Сартр