Четверта платформа, звідки відбував потяг на Самбір, була за-юрмлена селянами, які поверталися додому з чорного ринку. Прочекавши на потяг понад годину, вони сиділи мовчки й нерухомо, тримаючи на колінах клунки, міцно притискаючи їх до тіла, немов боялися загубити.
Сьогодні на світанку вони сідали на цей самий потяг у протилежному напрямку. Вони їхали із сіл до міста з картоплею, яйцями, зерном, м’ясом та іншими продуктами, яких у державних крамницях катма. Вони йшли на Краківську площу, де продавали плоди своєї праці на чорному ринку. Додому, як-от, сьогодні, вони везли цукор, горілку або шкіру - те, чого в селі не було. Горілка потрібна була їм, щоб тішитися визволенням. Цукор вони купували на самогон, щоб їхнє життя було ще щасливішим. А шкіру вони брали, щоб робити собі взуття, бо куплене в державних крамницях розліталося вже наступного дня.
У тьмяному металевому світлі єдиної жарівки в кутку вагона вони виглядали, як велетенські ляльки. їх зір звернений у їх власну глибину так, наче решта світу їх не цікавила. Я не певен навіть, чи хтось із них зауважив, як ми з Богданом зайшли й сіли на вільні місця біля туалету. А якщо й помітили, то їм до цього було байдуже. Замкнені в собі, вони цікавились лише тим, коли нарешті рушить потяг.
Зі свого боку ми намагалися ніяк не привертати їхньої уваги. Просто собі два школярі їдуть додому після вихідних. Богдан ніс старий ранець, а я - поношену сумку. На квитках було написано, що ми їдемо в Комарно - село кілометрів за 40 від Львова. Ми ніколи там не були, але нам сказали, що воно за три кілометри від залізничної станції. Прибувши до Комарно, ми мали йти дорогою на схід, там нас зустріне чоловік, якого ми не знаємо, але він нас впізнає.
Ми мали таємне завдання. Я вступав до Організації. Богдан був моїм поручителем. Наші інструкції були дуже зрозумілі: вийшовши з потяга, зачекати п’ятнадцять хвилин на станції, коли всі розійдуться, вирушати в напрямку Комарно, а зв’язковий їхатиме возом, він зустріне нас на півдорозі. Його пароль - «Паска», наша відповідь - «Великдень».
Виїхавши зі Львова, потяг рухався повільно, пихкаючи, як астматик, та згодом він набрав звичної швидкості, а це давало надію, що невдовзі ми прибудемо до місця призначення. Він мляво свистів на переїздах або біля семафорів, зупинявся на кожній щонайменшій станції - щоразу випускаючи кілька сонних пасажирів.
Жарівка, здавалось, засвітила ясніше, а вагон наповнила пара, що проникала із труб. Як потеплішало, туалет поблизу наших місць почав танути. Солодкуватий сморід розталих людських фекалій доєднався до затхлої пари. Втім, коли якийсь чоловік запалив самокрутку з махорки, той гидотний дим перебив усі інші запахи.
Після визволення махорка стала і модою, і необхідністю, бо за браком сигарет і сигаретного паперу курці не мали вибору. Те саме стосується й туалетів. Коли була буржуазія, їх чистили. Робили це люди, змушені займатися такою негідною роботою, аби вижити. Вони належали до найнижчого і найпригніченішого класу. Тепер же не було нижчих і вищих класів. Усі ми були рівними - трудящими. Ми всі були членами одного класу - пролетаріату. Така брудна робота була нижче нашої гідності.
Нарешті, близько десятої вечора потяг прибув до Комарно. Приємно було вдихнути холодне повітря. Згідно з інструкціями, ми зачекали 15 хвилин біля станції, поки не розійшлися всі пасажири і станційний наглядач не загасив світло і не пішов додому.
Тоді ми рушили в напрямі Комарно ґрунтовою дорогою, яка стелилася на схід від станції. Вдень вона, мабуть, була болотиста, але тепер замерзла. її поплямили латки снігу, які здавались синюватими у світлі східнього місяця. Ми йшли мовчки у полоні передчуттів, змішаних із бентегою та моментами страху перед невідомим. Час до часу ми перезиралися, наче щоб запевнити один одного, що ми на правильному шляху.
- Дивись! - раптом вигукнув Богдан. - Бачиш?
З-за повороту з’явилась якась сіра пляма. Вона наближалась. Невдовзі ми побачили, що то підвода. Порівнявшись із нами, вона зупинилась.
- А куди це ви так пізно? - почули ми голос погонича, який виявився старим бородатим чоловіком із довгими густими вусами, у традиційній хутряній шапці, напнутій на очі.
- Може, ви додому їдете... - він на мить змовк і в очах його спалахнули якісь вогники, - на Паску?
- На Великдень, - голосно відповіли ми з Богданом.
- Мерщій на підводу, - наказав він. - Лягайте долілиць! Мовчати! Не вставати! Зрозуміло?
Ми лягли. Не встигли ми й обміркувати нашу ситуацію, як на нас накинули покривало, а зверху, щось ніби мішки із соломою.
Підвода розвернулась і рушила туди, звідки прибула, невдовзі повернула ліворуч, якийсь час їхала прямо, праворуч, а потім я втратив відчуття орієнтації. Не знаю, як почувався Богдан, бо погонич повсякчас наказував нам мовчати, хоч голос його звучав щоразу по-іншому. Я зачав побоюватись, що нас піймали в пастку. Час до часу мною опановувало бажання вистрибнути з підводи, але я щоразу відкидав цю думку - погонич міг мати зброю.
За деякий час я вже не міг оцінити, як довго ми їдемо, бо за таких умов час біжить або надто швидко, або надто повільно - підвода виїхала на вибоїсту дорогу. Іноді мені здавалося, що нас разом з поклажею витрясе з підводи.
Нарешті зупинка. Ми почули шепіт, а потім скрегіт, немов відчиняли тяжкі ворота. Підвода ще трохи проїхала, зупинилася, ворота за нами зачинили.
Ми чекали не знати чого. Коней випрягли й повели геть. Потім голос, що не належав погоничу, наказав нам зійти з підводи.
Ми опинились у темряві, мабуть, в якійсь стайні, бо пахло гноєм і сіном. Невдовзі почувся скрегіт дверей - увійшов чоловік із нафтовою лампою. Підійшовши, він підніс лампу і посвітив на нас. На обличчя у нього було напнуто каптур. Нам видно було тільки його очі, що оглядали нас. У тих очах світилася надзвичайна сила
- погрозлива й заспокійлива водночас.
- Слава Україні! - сказав він, не відводячи від нас погляду. Таким було офіційне привітання нашої Організації.
- Слава Вождеві! - відповіли ми. Такою була офіційна відповідь. Я добре знав те привітання, бо деякий час був в Організації неофітом. Я належав до «ланки» з трьох чоловік - Богдан, я, і третій, якого я не знав, - з ним, із міркувань безпеки, тримав контакт тільки Богдан. Два місяці я був на випробувальному терміні, виконуючи розмаїті напівтаємні завдання, зокрема дізнавався розташування військових загонів, маловідомі провулки центру міста і підземні канали, яких не було на мапі. На цей час я вже довів, що можу сумлінно виконувати покладені на мене обов’язки.
Тепер чоловік у каптурі мав взяти з мене присягу й посвятити в повноправні члени Організації.
У правій руці він тримав тризуб. Наші «визволителі» боялися його, бо він символізував нашу незалежність. Показувати його або навіть говорити про нього було серйознішим злочином, ніж зумисне вбивство. Для нас то був символ свободи. Вони забрали в нас усе - нашу землю, нашу історію, нашу культуру, нашу церкву, навіть нашу мову. Вони хотіли змусити нас доносити одне на одного. Єдине, що в нас залишилося, - це тризуб, вони не могли його забрати, адже той символ був вкарбований у наших душах.
Я був готовий заприсягтися на ньому.
Здійнявши тризуб, чоловік у каптурі почав урочисто промовляти преамбулу до Десяти Заповідей Організації.
«Я, Дух Споконвічної Стихії, Причина і Мета твого життя, наказую тобі покласти твоє життя на вівтар свободи твоєї Нації, без якої ти будеш проклятим і навіки зостанешся рабом. Я звіряю тобі Десять Заповідей, яких ти присягнеш беззастережно дотримуватися».
У тьмяному оранжевому світлі лампи, поза колом якого злягла густа темрява, то були не просто людські слова - здавалось, до мене справді говорить Дух. Я відчував це кожною клітиною свого тіла.
Тепер моя черга. Чоловік у каптурі наказав мені покласти праву руку на тризуб. Своїм проникливим поглядом він уп’явся мені у вічі. Його очі, здавалось, гіпнотизували. Я почав промовляти Заповіді. Немов чарівник, він не зводив із мене очей, аж поки я не відказав усі десять Заповідей. Тіло моє пронизував гарячий щем. Я усвідомив, що відтепер моє життя не належить мені. Воно стало власністю Організації.
«Око за око, зуб за зуб».
Мойсей
«Око за око - і двох очей нема».
Ґанді