Рудобородий імператор Барбаросса, мабуть, тішився у своїй домовині, бачачи, як його нащадки борються за те, що не вдалося йому сім сторіч тому. Історики кпили над Священною Римською імперією. Однак добре сміється той, хто сміється останнім. Операція «Барбаросса», як називали похід проти Радянського Союзу, допоможе створити небачену досі імперію від Північного моря до Середземного, від Атлантичного океану аж ген до Уралу, а може, й далі.
Гітлер, виконавець волі Барбаросси, був упевнений в успіхові. Сучасні технології дали йому неймовірні можливості вести війну незнаним дотепер способом. Ім’я тому способові було Blitzkrieg. Сила Blitzkrieg була в несподіваності й швидкості - блискавичній швидкості повітряних і наземних атак. Так воювали хіба древні боги. Зевс і Юпітер були майстрами цієї справи. Вони, як ніхто інший, вміли використовувати блискавиці за зброю.
Раптове бомбування Львівської залізничної станції та військових таборів засвідчило початок війни. Ось вже декілька днів, як до Львова долітає відлуння німецьких наземних атак. На восьмий день німецька армія була вже на підступах до Львова. Під блискавичним тиском бомбардувальників і танків російська армія відступала.
Першим до міста ввійшов батальйон «Нахтіґаль» - батальйон соловейків . Це сталося 3 0 червня. Нахтіґаль - соловейка вважали рідним сином України. Хороші й не дуже поети оспівували його в численних віршах, чимало пісень співали, наслідуючи голос пташки.
Вояки батальйону «Нахтіґаль» були українцями в німецькій формі. Німці створили батальйон, щоб, рухаючись далі на схід, мати перекладачів. Члени батальйону, натомість, мали іншу мету. Для них «Нахтіґаль» був першим загоном майбутньої Української армії. Як члени ОУН вони прагнули незалежності України і від Росії, і від Німеччини. Саме ОУН була тією таємною Організацією, до якої належали ми з Богданом. Командування батальйону «Нахтіґаль» перехитрило регулярні загони німецької армії і з’явилося у Львові на сім годин раніше. В місті негайно проголосили незалежність України та створення Тимчасового уряду під керівництвом ОУН. Усі вулиці обліпили плакатами, що проголошували цю історичну подію. Над Ратушею майорів синьо-жовтий прапор. Мама колись казала, що синій колір означав небо й волю, а жовтий - пшеничні лани й незалежність.
Зустрівшись із Богданом, ми й слова вимовити не могли, просто стояли і здивовано дивились один на одного. Ще декілька днів тому ми боялися. Я хотів втікати на Захід, натомість Захід прийшов сюди. Ми вільні! Бачити синьо-жовті кольори замість криваво-червоних барв, що душили нас страхом, було просто неймовірним щастям.
- Хай живе Україна! - вигукнув Богдан, коли ми підійшли до університету - теперішньої резиденції Тимчасового уряду.
Будівля університету тягнулася вздовж нижнього краю парку Єзуїтів. Як і суди та в’язниці, її звели за Австро-Угорщини. Побудували університет на доказ того, що імператор кохався в мистецтві та науках. Та будівля виглядала, як імператорський орел, що ось-ось здійметься у повітря. Її два крила розділяла центральна частина з високими іонічними колонами. Вона пережила й імператора, і його імперію. Коли наприкінці Першої світової війни імперія розпалась, велетенську гранітну статую Франца-Иосифа, що стояла навпроти університету скинули і викинули на смітник. Імперські емблеми замінили гербами щойно створеної Польської держави.
Два роки тому росіяни заміть польської символіки встановили червоні зірки і серпи з молотами. Тепер, коли росіяни дали драла, а німці ще не заявили своїх прав на будівлю, вона «належала нам». З фасаду, поруч із постатями трьох муз - правди, науки і влади
- майоріли жовто-блакитні стяги.
Нарешті Львів став «нашим». Ми були «вдома», у «власній хаті». Ми хутко рушили до університету. Здалеку було видно, як до нього заходять і виходять звідти якісь люди.
Біля входу стояли чотири вартові у таких-сяких уніформах, не дуже старші від нас із Богданом. Обличчя мали суворі, та привітні. Вони нагадали мені про наші «міліційні» часи. Фактично, один із них скидався на старшокласника з нашої школи. Мабуть, він впізнав нас, бо привітався першим: «СлаваУкраїні!» Це було привітання Організації, яким користувалися тільки її члени. Вперше почувши його отак відкрито, свобідно, ми гордовито відповіли одноголосно: «Слава вождеві!» - такою була офіційна відповідь Організації.
Однак... на ці наші слова чатові скривилися як середа на п’ятницю. Найвищий наставив на нас рушницю: «Ані руш! Руки вгору!» Інший вартовий подув у свисток.
Нас вмить оточили юнаки в імпровізованих уніформах. Вони схопили нас за руки і повели до будівлі. Я чув, як один із них, який поводився як головний, назвав нас «агентами Мельника». Богдан хотів щось сказати, либонь, запитати, хто такий Мельник, але йому наказали «стулити писок» - «побалакаємо в підвалі». Богдан спан-теличино глянув на мене, та я був ошелешений так само, як і він. Тільки мить тому ми почувались вільними господарями у власному місті, а тепер із нами поводяться, як з полоненими. Якби ж то наші поневолювачі були бодай росіянами, але ж вони наші! У них синьо-жовті пов’язки. Змова? Непорозуміння? Жорстокий жарт? Ми - «агенти Мельника»? Що він за один? Такі думки роїлися в моїй голові, але всі вони були марними. Коли ми зійшли вниз похмурими сходами, я не на жарт перелякався, бо один із наших поневолювачів встромив ключ у шпарину дверей підвалу - вони збиралися замкнути нас. Я почув холодний піт на долонях. Рефлективно крикнув: «Стійте! Що ви робите? Ми ж члени Організації! Ми ризикували життям під Совітами!»
Мій крик подіяв. Вони погодилися нас вислухати. Навзаєм вони проінформували нас про заплутані зміни у проводі Організації, про які ми з Богданом навіть не чули.
Організація, сказали нам, сягає корінням ще в Першу світову війну. Наприкінці тієї війни російському царатові на зміну прийшов комуністичний режим, а Польща, що ось уже сторіччя була під Австро-Угорщиною, здобула незалежність. Як наслідок - східна
Україна опинилась під російським комуністичним правлінням, а західна - під польським. Після Першої світової офіцери розгромленої української армії сформували таємний осередок, з якого наприкінці 20-х років утворилася ОУН. Вона мала метою звільнити Україну і від польської, і від російської окупації.
Щоб не втрапити до рук комуністів після поділу Польщі між Росією і Німеччиною 1939 року, провід Організації переїхав на польські землі, окуповані Німеччиною. Звідти вони тримали таємний зв’язок із мережею Організації на західній Україні.
Утім невдовзі провід, а разом із ним і Організація, розколовся на дві ворожі фракції, кожна з яких вважала іншу незаконною й намагалася здобути евентуально владу в Україні. Провідником однієї з фракцій був Мельник. її члени називали себе мельниківцями. Іншу фракцію очолював Банд ера. Її члени називалися бандерівцями.
Мельниківці, як нам сказали, прагнули співпрацювати з німцями, йшли на надто багато поступок. Натомість бандерівці, які були в більшості, «вели принципову, безкомпромісну політику з питань української незалежності».
Саме бандерівці прибули до Львова у складі батальйону «Нахтіґаль» і обліпили місто оголошеннями про самостійність України та утворення Тимчасового уряду. В такий спосіб вони хотіли запобігти захопленню влади мельниківцями. Та мельниківці, як нам сказали, збираються дійти до Києва і там проголосити себе урядом України. Бандерівці хотіли завадити їм, затримуючи їх, як тільки можливо.
Що до цього мали ми з Богданом? Сталось так, що після розколу фракція Мельника все ще дотримувалась старого привітання
- «Слава Україні! / Слава Вождеві!», яке знали й ми з Богданом. А от фракція Бандери змінила відповідь на «Героям слава!» Оскільки ми відповіли «Слава Вождеві!», вони вирішили, що ми мельниківці, які щойно прийшли з німецького боку.
Коли ми розповіли про свою діяльність під російською окупацією, нас засипали вибаченнями. Почервонівши, провідник групи, що арештувала нас, усе повторював: «Це - непорозуміння», «Велике непорозуміння», «Такого більше не буде».
Щоб загладити свою провину, вони дали нам нагоду зустрітись із кимсь із членів Тимчасового уряду. Дорогою до його кабінету, я уявляв собі літнього, показного добродія, схожого на пана Коваля, а він виявився міцним чолов’ягою середнього віку. Поголена голова з високим, опуклим чолом та темні очі під густими бровами надавали йому начальницького вигляду. Він деякий час дивився мені у вічі. Почувши про наші подвиги, він похвалив нас як «наймолодших підпільників», яких він коли-небудь зустрічав.
Пізніше нас відрекомендували провідникові відповідальному за підготовку «похідних груп». То були, як нам сказали, невеличкі групи, які відправляли на східну Україну, щоб створити мережу місцевих постів Організації Бандери. Коли німці захоплять Київ, Організація, маючи у своєму розпорядженні ті пости, зможе протиставити себе німцям, як влада в столиці України. Нам запропонували приєднатися.
Це видавалось цікавою пригодою. І хоч я відчував досі гіркий присмак нашого «арешту», ця ідея захопила мою уяву. Я вже бачив себе в Києві, біля Золотих Воріт, у старовинному соборі св. Софії, шукав сліди монгольської навали в степах східної України, досліджував поля бою козаків із турками. Здійсниться моя дитяча мрія відвідати пам’ятник Тарасові Шевченку на берегах Дніпра. Нараз світлини підручників з історії ожили, заясніли, набули звабливих барв. Сумнівів не залишилося - я погодився.