Похмуру тишу камери порушував лише траурний лемент Степана, нашого однокамерника. «Господи, помилуй» якраз відповідало оказії, бо щодо долі євреїв ніхто жодних надій не плекав. Саме Степанові найбільше пристало співати ту пісню, бо перед тим, як приєднатися до Організації, він вивчав богослов’я. Однак коли він почав відмовляти панахиду, тужно голосячи «Господи, спаси наші душі!», ми злякалися за його глузд. Та він наполіг на своєму, кажучи, що після нашої страти не буде кому відправити панахиду, то чому не зробити це заздалегідь, поки ще живі.
Того дня ми перестукувалися аж до пізньої ночі. Оскільки камери десята й одинадцята виходили вікнами на двір, то їхні мешканці також бачили від’їзд євреїв. Кожного з нас турбувало одне єдине запитання: «Ми наступні?»
Це запитання не давало нам спокою дедалі більше - бо ми були свідками вивозу ще трьох груп євреїв.
Тепер залишилися тільки наші камери. До тривоги доєднувався ще й голод. Сніданки нам знову приносили нерегулярно, а зупи стали водянистими. Суперечки спалахували, як степові пожежі.
- Німці не наважаться такого з нами вчинити. Нас сорок мільйонів. їм не перемогти без нас...
- Розплющ очі! Вони не ліпші за москалів. їм потрібні лише наша земля й дешева робоча сила...
- Німці цивілізовані, це ж не московські варвари...
- Та невже? Хіба не Гітлер писав, що ми просто «воші на поверхні землі»?
- Це якась помилка, коли все з’ясують, нас випустять...
- Випустять до пекла...
- Навіть коли нас не стане, нашу справу продовжать, адже нас маси...
- Що можуть маси без належного проводу..?
- Чи не без тебе! ? Ліпше здохнути, ніж стати під твій провід...
Поза тим усі наші дні проходили однаково. Прокидалися на
світанку від стукоту в двері, нас вели до туалету, назад до камери, давали горнятко кави і скибку черствого хліба, потім я роздивлявся стіни, пускав слинки при думці про зупу, яку приносили о п’ятій годині, вдавав, ніби я деінде, уявляв собі сонце, намагався не думати про маму й пана Коваля, бюро якого було лише за декілька кварталів, на вулиці Технічній, 1. Дні переходили в ночі, а низка відміток на стіні ставала дедалі довшою.
Минуло вже декілька тижнів відколи поїхали євреї. На диво, відтоді до Лонцькі не приводили нових в’язнів. Тепер дехто з наших вважав, що нам судилося залишитися тут довіку. Я мав таке відчуття, ніби чекаю потяга і не знаю, чи він коли прибуде, чи ні. Натомість «провідники» з одинадцятої камери не сумнівалися в нашому майбутньому. Вони відстукали нам по стіні, що нас не спіткала доля євреїв завдяки митрополиту Шептицькому, архієпископові Львова, який мав переговори щодо нас із німецькою владою. Архієпископ був народником, якого поважали всі окупанти, навіть росіяни не наважувалися зачіпати його. «Він переконає німців,
- вважали наші провідники. - Це ж у їхніх інтересах».
Невдовзі вони зрозуміли, якими дурними були.
Зазвичай першою будили нашу камеру, вели до туалету, відправляли назад. Далі цю процедуру проходила десята камера, а тоді - одинадцята. Того ранку всі три камери розбудили водночас, усіх вивели з будинку. На подвір’ї вартові наказали нам вишикуватись у три шеренги. Я стояв поруч із Богданом, ми чули, як наші зуби цокотали від холоду і страху. На мить ми зустрілись поглядами - слів не треба було. Я розумів про що він думає: скоро приїде вантажівка. Перед моїми очима промайнула картина, як євреїв ладували, наче худобу. На цю згадку мене пройняло холодом, усі інші відчуття завмерли. Єдине, чого я бажав - це зігрітися. Все інше було байдуже.
Ми не могли бачити вантажівки - вона була позаду нас. Попереду зупинилося авто, з якого вийшов S.D. із аркушем паперу в руці. Перелічив нас.
Вартові наказали нам обернутися обличчям до вантажівки.
Втім, як виявилось, то була не вантажівка, а автобус - сірий, із невеличкими віконцями по боках. Нас по одному запроваджували досередини й садовили на місця. Там було два ряди дерев’яних сидінь. Коли усі ми були всередині, нам наказали сидіти сумирно, тримати руки на колінах, не рухатися, не говорити. Вартовий S.D. сів обличчям до нас. На колінах байдуже тримав автомат, немов іграшку. Офіцер замкнув двері автобуса ключем знадвору й пішов до свого авто.
Я сидів у першому ряду супроти вартового. Зі свого місця я бачив авто, що їхало поперед нами до воріт. Виїхавши з подвір’я, воно повернуло ліворуч, а через півкварталу виїхало на вулицю Сапєґи. Автобус за ним. Тепер ми їхали прямо. Автобус тримався неподалік від авто ескорту.
Як автобус підскочив на вибоїні, автомат сповз із колін вартового, і його дуло штовхнуло моє коліно. Я інстинктивно відштовхнув його. Вартовий підскочив і з криком «Ані руш!» схопив автомат і націлив на мене.
Автобус минав знайомі місцини. Ось моя гімназія - скільки спогадів із нею пов’язано! Перед очима промайнула директорка Боцва, спаплюжена статуя Сталіна, «Каталіна» - нестерпний викладач латинської, який наважився обізвати мене варваром. Отець Шпитковський - священик, що став комуністом і викладав географію з фанатизмом неофіта. Коли я побачив колишню цукерню, мій шлунок мало вузликом не скрутився. Там я, бувало, купував халву ванільного і ромового смаку.
Ось нарешті собор св. Єлизавети. Його стрімкі готичні шпилі, здавалось, торкалися неба. У промінні ранішнього сонця його високі вікна з кольорового скла спалахнули яскравими вогнями барв, на мить відвернувши мої думки від авто.
Через півкварталу вулиця Сапєґи закінчувалася. Авто й автобус повернули ліворуч на Городоцьку й зупинилися, бо військова колона, що їхала із залізничного вокзалу, заблокувала дорогу. Звідси ми могли їхати у трьох напрямках. Вперед - дорога до Перемишля, на Польщу, нині окуповану німцями. Трохи праворуч - на бульвар Фоха, що закінчувався залізничним вокзалом. Ще правіше - на вуличку, що вела до Янівського цвинтаря і до лук, які дехто називав Квітковими, а дехто - Долиною Скорботи.
Вже декілька сторіч Долину Скорботи традиційно використовували для масових страт. Під килимом розкішних трав і квітів лежали мертві душі. Анархісти, радикали, націоналісти, комуністи, реакціонери та й просто невинні заручники - всі вони докладалися до родючості Долини.
Тут хоронили катів колишніх жертв, яким вдавалося захопити владу. Все було дуже просто: привозиш ворогів на квітуче поле, наказуєш викопати собі могилу (розміри залежать від кількості жертв), шикуєш їх на краю й розстрілюєш. Тіла падають, куди слід. Мине декілька десятиліть або сторіч, і ті могили віднайдуть і спорудять пам’ятник полеглим героям. А щоб задовольнити потребу помсти, розстрілюватимуть нових ворогів. Квіти Долини Скорботи впилися людською кров’ю. Тепер вони смакували кров «вибраного народу» і чекали на нашу.
Я не відводив погляду від авто. Воно не рухалось. Здавалось, військовій колоні нема кінця. Мною опанувала холодна непевність, крізь яку пробивався слабенький промінчик надії. Може, все ж...
Нарешті ми вирушили. За мить - фатальний поворот. Я завмер, заплющив очі.
Судячи з того, як трясся автобус, ми й далі їхали Городоцькою. Чи, може, я просто себе в цьому переконував? Не розплющував очей, тому не знав напевне. Розмружившись, я побачив знак «Krakau 450 km». Ми їхали в напрямку Польщі, яку було окуповано німцями.
«Природа поставила над людством двох верховних правителів - біль і насолоду».
Джеремі Бентам