Стимул здобути зайву порцію хліба пробудив нас від летаргії, в яку ми занурились за місяць полювання на вошей. До цієї летаргії докладався і брак сонячного світла в нашій камері. Італійський шляхтич, який будував цей замок, запланував тут три високі вікна, як цього й вимагав готичний стиль. Я уявляв собі, що з тих вікон було видно увесь Краків у променях сонця.
Однак зараз вікна було заґратовано і забито дошками. Єдиним джерелом світла була електрична жарівка. Вона світила цілодобово, а вимикача в камері не було. В нас було не досить світло як на день і не досить темно як на ніч. Для нас свист вартового о шостій означав початок дня. Сонце і місяць я бачив, хіба заплющивши очі.
Змагання за хліб спровокувало «активний підхід до життя», як висловлювалися наші «урядовці». Відтепер наше життя було в наших руках. Щоб почати день «по-своєму», ми ставали в коло і співали «Боже Великий, Єдиний...» Щоб позбутися ліні й сонливості, ми робили гімнастику. Щоб подолати «дрімоту розуму», як казали наші старші, після «вошиної години» ми мали лекції німецької мови або філософування на вільну тему.
Незважаючи на сумнівність його «чоловічого органу», Сенатор виявився найзахопливішим лектором. Він називав себе «класицис-том», бо мав докторський ступінь із античної філософії. Він вів нас у світ давньогрецької та давньоримської філософії, світ Гомера й Вергілія. Найпам’ятнішою була його лекція про «Іліаду». Позаяк не всі читали Гомера і Вергілія, Сенатор спочатку коротко переказав зміст. Потім, набравши пози грецького оратора, піднявши одну руку і дивлячись понад наші голови, немов виглядаючи щось на небосхилі, він прочитав вступ із «Іліади» грецькою мовою, щоб дати нам уявлення про оригінальний, хвилеподібний ритм. Навіть не розуміючи давньогрецької, я почувався, наче в морі. Потім, уже українською, він запросив нас на борт військових кораблів Ахіл-ла, що вирушали на війну проти Трої, забрати красуню Єлену. Та історія вражала, але ще дивовижніше було бачити, як спокійний, здавалось безпристрасний Сенатор раптом спалахує, читаючи уривки з «Іліади», жестикулює, метушиться, перериває історію пікантними зауваженнями щодо інтриг поміж богами, їх оргій, незгод, обманів і зрад.
Я захоплено слухав кінець історії, коли Ахілл зі своїми воїнами проникає до оточеного мурами міста в дерев’яному коні. Тої миті в мені зблиснула надія, що якась невидима з’ява проникне до Монтелюпи і відчинить двері нашої камери.
Іноді Сенатор заглиблювався у сферу метафізики, яка була чужою і мені, і Богданові, а тому дуже спантеличливою. Втім було й таке, що нам прояснялося і часом ми наважувалися навіть ставити запитання. Мені сподобалась його лекція про «хороше життя»
- ідею грецького філософа, який жив за декілька сторіч до Христа. Наслухавшись Сенаторових розповідей про те «хороше життя», за якого «над людьми панували б мистецтво, філософія та любов», я уявляв себе в такому світі, забуваючи на мить, що зараз я - в’язень. В такі хвилини я був переконаний, що, якби Ісус почув про можливість «хорошого життя», він зрікся би страждань.
Одна з наших лекцій мало не спричинила бійку. То була дуже складна розповідь про Державу і Свободу. Мовцем був колишній другий заступник міністра внутрішніх справ Тимчасового уряду Бандери. Хоч не знати, чи справді він обіймав таку посаду - дехто думав, що він сам собі присвоїв таке звання. Був, здавалось, середнього віку. Втім, тепер було важко визначити чийсь вік - усі виснажені обличчя здавались однаковими. Людина твердих переконань, він говорив швидким стакато, випльовуючи слова, наче кулі.
Мені його лекція була цікавою, бо я ніколи не замислювався над такими серйозними справами. Однак здалося, що він ходить колами. Коли він втретє сказав, що не може бути свободи без держави і що «наша держава буде державою свободи», Богдан підняв руку й запитав, чи будуть у нашій державі в’язниці. Мовець із ентузіазмом відповів: «Звісно, будуть. Чи ти думаєш, що може існувати держава без в’язниць?» Богдан прийняв таку відповідь, але мене вона стривожила. Як в’язневі мені понад усе хотілося бути на волі. Я підняв руку і, зібравши всю свою мужність, сказав, може, й трохи наївно, що для мене воля означає відчинені двері всіх в’язниць.
Мовець відказав, що моє зауваження «наївне і дитяче». Він довго розводився про це, зверхньо дивлячись на мене, і закінчив тим, що я ще замалий, щоб зрозуміти такі складні проблеми. Я маю хіба слухати.
Полковник перебив його:
- Пане, Міністре, - сказав він якомога саркастичніше, - хіба ви не знаєте, що держава - це паразит, гнобитель свободи? Вона п’є людську кров, як воша. І ви називаєте це волею?
Всі прикипіли поглядами до Полковника. Міністр до такого був не готовий. Він спромігся лише відповісти, що «наша держава буде іншою, зовсім іншою».
- Тобто ще деспотичнішою, бо ви будете диктатором! - відрубав Полковник.
Не знаючи, як реагувати, мовець розлютився. Він не почервонів, бо в жилах мав не так багато крові, але добряче напосівся на Полковника. Називав його і анархістом, і махновцем, і приблудою-козаком, і безпринципним опортуністом.
Я поняття не мав, що означала більшість із тих епітетів, однак Полковника вони образили. Він встав, випростався і зі стиснутими кулаками посунув на Міністра. В останню мить наш старший вскочив поміж них і розборонив їх. Полковника звинуватили в тому, що він поводився «нетактовно».
Тепер усі розмовляли на підвищених тонах. Поки вони сварилися і сперечалися, ми з Богданом стояли збоку, адже були «малі й зелені». Мало хто став на бік Полковника. Коли всі трохи охололи, лекція продовжилась. Останнє слово залишилося за Міністром: «Хоча в’язниці - це зло і їх кількість, мабуть, слід зменшити, однак вони завжди будуть невід’ємною частиною людського суспільства».
Борючись із собою, я намагався зрозуміти, як в’язень може відстоювати необхідність в’язниць. Я обмірковував це питання мало не до півночі, коли Богдан вже солодко похропував. Його ніс постійно був забитий. Щось мені підказувало, що якби наші провідники захопили владу в свої руки, вони без жодних вагань засадили б мене вдруге за найменший прогріх.
На щастя, такі болючі питання підіймали не на багатьох лекціях, більшість із них минали мирно. Так само, як Сенаторові, мені сподобалися й лекції нашого старшого - професора геополітики. Щоб показати зв’язок між географією і політикою, він брав нас у мандрівку різними континентами, пояснював міграцію народів, розвиток держав на берегах рік і в долинах. Ми побували з ним біля Нілу й Гангу, Амазонки і Ріо Гранде, Дніпра і Волги.
На знак визнання його талантів начальник в’язниці дозволив йому тримати олівці, щоб малювати мапи. Невдовзі наша камера скидалась на світ у мініатюрі - всі його континенти, океани, гори, міста, пустелі, ріки й долини розкинулися на стінах. У такому оточенні мені здавалося, що я живу в глобусі, в центрі земного ядра.
Спочатку всі ті мапи створювали ілюзію простору, та згодом вони почали гнітити мене. Життя в цьому мініатюрному світі було ще замкнутішим, ніж в тісній камері Лонцькі. Від думки, що там, за мурами Монтелюпи є величезний світ, мені так і кортіло взяти вибухівку й підірвати до дідькової матері всі ті континенти. Тоді я принаймні знав би, за що сиджу.
Якось під час того, як я до пізньої ночі розмірковував про своє ув’язнення, про можливість того, що вже ніколи не побачу денного світла, я заздрив Богданові - тієї ночі він спав так безтурботно і спокійно. А я спати не міг. Я вп’явся поглядом у жарівку, немов хотів змусити її погаснути. Мав би я камінь, я б розтрощив її на друзки.
Однак потім я заплющив очі й натягнув коц на обличчя. То було 6 січня - Святий Вечір. Я уявляв себе в рідному селі, в Яворі.
Дитиною я не міг дочекатися Святої Вечері. До неї сідали, коли з’являлася Північна Зоря. Я стояв на ґанку і чекав, поки денне світло потьмяніє, небо потемніє, а на небосхилі засяє перша зірка, тоді я прожогом біг до хати і кричав: «Зірка! Віфлеємська зірка!»
Тоді в світлиці вже було накрито стіл до вечері. На підлозі лежало сіно, розсіяне на згадку про місце, де родився Христос. У північно-східному кутку стояв пишний сніп жита - символ достатку. Довгий стіл, вкритий білою лляною вишитою скатертиною, та свічка, що мерехтіла посеред нього, чекали, коли ми всядемося. Я сидів праворуч від мами. По той бік столу сидів батько, а поруч із ним Оксана, донька цьоці Ганусі, моя однолітка. Цьоця Гану ся померла кілька літ тому, і відтоді Оксана жила з нами.
Піднявши погляд до стелі, батько заспівав «Бог Предвічний». Ми за ним - і материн статечний голос, і наші з Оксаною крикливі голоси зливалися з його баритоном. Вечеря складалася з дванадцяти пісних страв: борщу, риби, голубців, маринованих грибів та інших наїдків, які не дуже захоплювали мене, хоча батько їх обожнював. Між стравами він наливав самогону і пив за «всіх святих», за «добрий врожай», за «прийдешні роки», тоді задоволено втирав обличчя мозолястою долонею.
Ми з Оксаною нетерпляче чекали куті - останньої страви. Кутя чомусь не просто смакувала нам, а ще й доводила до реготу. Ми виходили з-за столу, не чекаючи дозволу, і вар’ювали на підлозі
- ґаджелялися, стрибали, закидали одне одного сіном.
Заспокоювалися ми, лише почувши колядки за вікном. Притиснувши носи до холодних шибок, ми спостерігали за гуртом старших хлопців і дівчат із вертепом. Співали вони про «дивную новину в Віфлеємі» - народження Сина Божого, нашого Спасителя. Я затамовував подих, бачачи голого Ісусика на холоді, на маминих колінах, надіючись, що він не замерзне. Водночас я був щасливий, що ось я тут, у теплій хаті, маю батьків, які піклуються про нас із Оксаною.