Вітри подули в інший бік. Ось уже два тижні, відколи кожного дня двох із нашої камери викликали на допит. Першим був Міністр. Коли він вийшов із камери, ми всі заціпеніли, чекаючи його криків із кімнати для допитів, що була поверхом нижче. Однак, на превелике своє здивування, не почули нічого. Повернувшись, він сказав, що його забирають до штабу гестапо на вулиці Поморській. Допит, сказав він, був просто формальністю, адже він визнавав своє тривале членство в Організації й позицію в Тимчасовому уряді. Він мав лише відповісти на декілька очевидних запитань і підписати якісь папери. Він навіть не прочитав ті папери - хотів показати німцям, що пишається тим, що належав до проводу ОУН, і не боїться їх.
Наш «уряд» одностайно вирішив, що ми маємо «гордо» визнавати своє членство в Організації та позицію в ній, інакше «німці не сприйматимуть нас серйозно». Ми з Богданом відкрито не заперечували, бо нас вважали б за зрадників, однак потай постановили не коритися цьому рішенню. Задовго до початку допитів ми вирішили дотримуватися попередньої легенди: ми йшли до Києва шукати Богданового брата. Богданові це рішення не легко далося через його палку відданість Організації. Проте я якось переконав його, що життя дорожче, ніж відданість.
За декілька тижнів Богдана викликали на допит. Як і інших, його також забрали до штабу гестапо. Його допит, як він сказав, «минув гладко». Вони морочилися з ним понад дві години, але він стояв на своєму. Моя черга надійшла за тиждень. Мене останнього з нашої камери відправили до штабу гестапо.
Мене завели до невеличкої кімнатки на другому поверсі, напроти сходів. Зайшовши до кімнати, я зніяковів, не знаючи, чого чекати. Усі наші «однокамерники», які «гордо визнали» своє членство в ОУН, казали, що допит - це просто формальність, як і всі ті папери. Зі мною та Богданом була інша річ - ми поклали собі заперечувати все. Тому Богдана й допитували дві години.
Гестапівець, який привів мене сюди, сказав сісти у крісло за дерев’яним столом. Та ще до того, як сісти, я помітив на тому столі щось схоже на тістечко. Не вірячи, я потер очі. Ні, це не просто гра уяви. То був справжній «Наполеон» у відкритій паперовій коробці, поруч із пакою охайно складних паперів.
По той бік столу, за маленькою, пласкою друкарською машинкою сидів допитувач - чоловік середнього віку в цивільному. Він читав якісь папери, либонь, рапорт про мій допит у Лонцькі. Час до часу він поглядав то на мене, то на «Наполеон».
Що це тістечко тут робить? Його пухкенький крем дражнив мене, відволікав мою увагу. Що це - жарт? Я готувався до серйозного допиту. Нарешті мені вдалося відвести погляд від тістечка і роззирнутися. Кімната була більшою, ніж здавалося спочатку. На відміну від сірої вузької кімнати для допитів із високою стелею і важкими ґратами в Лонцькі, ця кімната скидалася радше на кабінет. На вікнах навіть ґрат не було.
Гестапівець, який привів мене, сів у крісло, позаду, ліворуч. Він мав виснажене обличчя і ретельно доглянуте, поріділе, світле волосся. В його очах було щось лиховісне. Спостерігав за моїми рухами. Я відчував на собі його погляд, навіть не дивлячись на нього. Через це я ніяковів більше, ніж через «Наполеон».
Допитувач дочитав папери і поклав їх на стіл поруч із друкарською машинкою. Байдуже, мовчки глянув на мене. Потім взяв із шухляди ще одну течку і почав її читати. Тим часом я пожирав поглядом «Наполеон».
Я аж здригнувся, почувши суворий голос: «Коли ти приєднався до бандерівського руху?!»
Маючи на гадці лише «Наполеон», я був неготовим до запитання, але відповів:
- Я до нього ніколи не належав.
Не певен, що моя відповідь звучала переконливо, я робив все, що міг, щоб думати про запитання, а не про тістечко.
Він свердлив мене поглядом, немов намагаючись прочитати мої думки.
- Ти один із тих, що заперечують свою вину, тому що винні. Такі завжди так чинять. Без винятків.
- Чому ти відпираєшся? - повернувся він до мене з течкою в руках. - Тут сказано: член бандерівського руху, затриманий з іншими похідними групами в околиці Києва, поблизу фронтової лінії.
Знову вп’явся в мене поглядом.
- Ти заперечуєш, що був поблизу Києва?
- Ні, але я там був з іншої причини.
- Забудь про інші причини, байки мені не потрібні.
- Я був там із другом, із Богданом, він, мабуть, вам казав. Ми шукали його брата. Я казав про це на допиті в Лонцькі, але вони не повірили і приписали нас до бандерівців. Хіба Богдан не розповідав вам нашої історії?
Не треба було мені вживати слово «історія» - допитувач криво посміхнувся і крикнув сердито:
- Ну-ну, яка там в тебе «історія»?
Я розповів йому те, що ми з Богданом стільки разів повторювали. Його старшого брата заарештували за спаплюження статуї Сталіна. Незадовго до початку війни його перевели з Лонцькі до Києва. Ми хотіли бути там, коли німецькі війська звільнять Київ, щоб знайти його або його тіло. Адже росіяни, зазвичай, вбивали в’язнів перед відступом. Так вони вчинили у Львові.
На згадку про тіло Богданового брата я зніяковів, бо вірогідніше, що його разом із товаришем заарештували за наш із Богданом вчинок. І до Києва їх не переводили, а вбили в Лонцькі, як і всіх в’язнів, перед відступом російських військ. В газетах була знимка його тіла на горі трупів. Нас із Богданом весь час мучила його смерть, але ми намагались не говорити про це.
Я сподівався, що допитувач не помітить мого зніяковіння, тому повторив:
- Ми були близько від лінії фронту, чекали, коли німецька армія визволить Київ.
Здається, йому сподобалося, що я назвав напад німців визволенням. В його очах з’явились іскорки. Змінивши тему, він запитав:
- Скільки тобі років?
- На час арешту було п’ятнадцять з половиною.
- Ти ходив до школи?
- Так, до середньої школи у Львові.
- Яким ти був учнем?
Я не збирався вдавати із себе скромника:
- Одним із найліпших.
Тепер я знову почувався впевнено. Не чекаючи наступного запитання, я розповів, що добре знаюся на математиці й фізиці, але над усе люблю німецьку літературу, знаю напам’ять вірші Ґете і Шиллера.
- Знаєш вірші Ґете і Шиллера... - сказав він задумливо і, увіч, зацікавлено. - Які саме вірші Шиллера ти знаєш?
- «Рукавичку», - відповів я і почав декламувати.
Яка вистава! Кімнату наповнив мій глибокий голос. Я мав дриґ до декламування віршів. У школі мене часто просили декламувати через мій голос.
Я вів мову про даму, яка кинула свою рукавичку до левового лігва й наказала лицареві доказати свою любов - принести ту рукавичку. Він пішов, доказав і віддав своє життя.
Оплесків не було - коли я закінчив, панувала глибока тиша. Я сподівався, що допитувач відпустить мене. Власне, я був впевнений у цьому, коли помітив, що він кивнув і підморгнув гестапівцю. Я думав, що то сигнал забрати мене до Монтелюпи. Вперше після арешту я пишався собою і завдячував цим своєму талантові декламатора. Я вже майже встав зі стільця, щоби йти, але подумавши, вирішив зачекати наказу допитувача.
Тим часом гестапівець підійшов до мене. Зупинився за крок-два ліворуч. Я відчував на собі його погляд. Я скоса глипнув на нього. Він дивився на мене презирливо. Тиша ставала нестерпною. Та ось він її порушив. Говорив лукаво і глузливо.
- Ти вроджений брехун! Встати, коли я з тобою розмовляю!
- заволав він.
Я скочив на рівні ноги.
Він так довго дивився на мене, що я аж затремтів.
- Богдан зізнався! А ти чому заперечуєш?!
-Я не маю в чому зізнаватися...
Він не дав мені закінчити. Дав ляпаса по лівій щоці, по правій, а потім ужарив кулаком у чоло, майже зваливши мене з ніг.
- Що ти тепер скажеш? - виплюнув він, тримаючи руку напоготові для нового удару.
Я мовчав, ще розгублений по ударах, але, на диво, свідомий, що я мушу чинити опір.
- Що скажеш? - знов запитав він. Знову хотів мене вдарити, але я відхилився і заволав зі всіх сил:
- Я не маю в чому зізнаватися! Я не винен!
Сам собі дивуючись, я очікував тепер найгіршого. В тиші, що заполонила тепер кімнату, я чув швидке стукотіння свого серця.
Допитувач встав з-за столу і сказав щось гестапівцю, я не второпав що саме. Гестапівець вийшов.
Допитувач запросив мене сісти. Я витер кров із чола краєм сорочки. Перстень гестапівця розсік мені чоло над бровою.
Допитувач глянув на мене, як мені здалося, співчутливо. А може, це була тільки гра моєї уяви? Він розпитував мене про школу, про мою родину. Як називалася моя школа? Чи мав я братів або сестер? Де жили мої батьки? Що вони робили? Спокійно стенографував мої відповіді, а тоді сказав: «Скуштуй Кгстзсіїпііїс» - «Наполеон» німецькою.