Ми вийшли з вантажівки посеред бараків, огороджених колючим дротом. Після стількох місяців у камері із забитими вікнами місяць уповні та хрускотливий сніг здавались несправжніми. Нас завели до окремого бараку - великої, квадратної зали, тьмяно освітленої декількома жарівками. Вздовж стін стояли вузькі дерев’яні ліжка.
Мені дали ліжко поруч із якимсь бідолахою, з головою закутаним у коц. Як тварина, закинута в незнайому місцину, я спробував роздивитися все довкола, коли вартовий пішов геть. Нишпорячи кімнатою, я побачив Богдана - він лежав по той бік зали, підібравши під себе коц. Решта четверо з нашої групи щойно вмощувались у ліжка із того ж боку, що й я.
Глянувши на свого таємничого сусіду, я помітив, що його тіло без зупину тремтить. Одна його нога, калатала по краю ліжка так, наче жила власним життям. Цікавий, хто це, я нишком відгорнув коц із його обличчя. «Степан!» - вигукнув я. То був наш «філософ». Він не відповів мені. Його запалі очі були розплющені, але невидющі. Він був непритомний.
Степан був одним із тих дев’яти, що їх першими забрали з Монтелюпи. Інші виглядали не ліпше. їхні порожні обличчя маячіли з-під коців, мов мертві маски. їхні стогони зливалися з якимись дивними незрозумілими звуками. На одному була гамівна сорочка. Раптом він видушив із себе бичий рев, а тіло його почало звиватися й підстрибувати, намагаючись визволитися.
Роззираючись, я помітив на підлозі біля ліжок першоприбулих горнята з чимось схожим на зупу. Встромив туди палець і скуштував
- справжня ячмінна зупа. Схопив і перехилив її одним духом і взяв ще одну. Після короткої перерви почав пити й третю, але не зміг -був ситий по зав’язку. Подумавши, взяв ще два горнята й поставив поруч на ранок або навіть на ніч.
Однак прокинувшись, я й думати забув про суп. Мій сусід Степан лежав, скулившись, як кіт, обхопив голову руками, немов хотів відірвати її. Очі обманювали мене - Богдан видавався двоголовим. Близько полудня мене охопила трясця, а коли вона припинилась, тіло здалося мені чужим. Хтось гейби грався зі мною, накладаючи вуаль мені на обличчя або забираючи її. Якусь мить я чітко бачив вузол на стелі, а секунду пізніше в мене перед очима була лише розмита пляма.
Нараз переді мною став Степан, він заступив вузол на стелі. Коли мій зір прояснився, я побачив, що обличчя в нього зсудомлене, а очі, як дві глибокі прірви. Руки з пальцями, схожими на звірячі пазурі, простягайся до моєї шиї. Та нараз його тіло опустилося на мене й покотилося вниз на підлогу.
Я опинився в цілковито іншому світі, де час і простір мали інші виміри, де сила тяжіння не діяла, де послідовність подій не мала значення, а людський розум мусив коритися і поступатися силам, які чинили все на власний розсуд.
Медики називають такий стан «кризою» - стан маячення, поріг між життям і смертю. Пригадую лише окремі фрагменти.
... Літав, голий, над містом, над високовольтними лініями електропередач. Пірнаючи поміж ними, зачепив дріт. Мені нічого не сталося, просто я був уже не сам. Нас стало двоє - я і моє тіло. Спостерігаючи за ним, я побачив, як воно помчало і щезло.
Проте невдовзі моє тіло знову з’явилося. Я бачив, як його хоронили глибоко в землі, в полі, поряд із залізничною колією. Я дивився на нього з вікна потяга, який зупинився неподалік. Тіло лежало на спині з розплющеними очима. Його шкіра була бронзова, осяйна, тремтяча. Раптом потяг рушив, набираючи шаленої швидкості. Зійшов із рейок і полетів, як куля.
Я мчав разом із потягом. Однак якась сила тягла мене донизу. Я падав бездонними вихорами й штормами з блискавицями, поки не приземлився на березі океану. Там я лежав на вологому піску, а наді мною височіла величезна стіна води. Вона зростала. У вухах лунала нестямно чарівна мелодія.
Нависаючи наді мною, стіна каламутної води немов чекала, щоб перекотитись по мені. Я лежав нерухомо, голий, на холодному піску. Дедалі більші й вищі хвилі без зупину підкочувалися до мене й відходили. Пісок горів... Раптом з’явилися два мармурові леви з Порохової Вежі. Вони лежали поруч із моїм тілом, лизали його, цілували мої щоки, гиркали на стіну води, відганяючи її геть. Нараз вони звелися, щосили кинулися на хвилю води, готову мене проковтнути, і змусили її відступати...
Нарешті мені здалося, що я бачу щось схоже на замерзле вікно. Воно то з’являлося, то щезало, але таки зрештою залишилося на місці. То було справжнє вікно - крізь незамерзле кружальце на шибці до зали зазирало сонце.
Невже я живий? Я повірив у це, лише коли наглядач простягнув мені хліб і горня кави.
За тиждень мене разом із ще п’ятьма витурили з тепленьких ліжок, нас брали назад до Монтелюпи. Богдан також мав іти з нами, але залишився, бо був ще у безтямі. Я також був не від того, щоб залишитися. То був провізорочний шпиталь примусового трудового табору - тут було бодай тепло, а хліба й зупи давали майже вдвічі більше, ніж у Монтелюпі.
Однак вже у в’язниці, коли вартовий відчиняв двері нашої камери, я відчув мало не задоволення, адже повертався «додому», до своїх земляків.
Втім, коли я увійшов до камери, мій настрій вмить змінився.
Там смерділо газом після відвошивлення, який обпалював мені ніздрі, заважав дихати. Низка голених голів із бляклими обличчями витріщалися на нас, як на якихось почвар, які прибули з купою вошей і тільки й мріють, щоб їх заразити.
Вони заздрили нам, коли їм розповіли про умови в шпиталі. Тут, казали, було пекло. Коли нас забрали з Монтелюпи, було оголошено карантин. Він тривав до вчора. Більшість часу вони проводили в інших камерах, бо нашу безконечно обробляли газом, щоб перебити заражених вошей. Захворіли не всі. А з тих, хто захворів, дев’ятеро не вижили. Один, знавіснівши від безжальної гарячки, розтрощив собі голову об мур. Полковник «мирно відійшов». Під час кризи він встав і молився своїй Мадонні, цілував її, намагався обійняти, все просив прощення. Наступного ранку душа покинула його тіло, простерте на підлозі перед Мадонною.
Зображення тієї Мадонни Полковник викарбував на стіні кавалком шкла. В дійсності, вона більше нагадувала оголену Єву, ніж святу Діву. Він постійно її підправляв, аж поки вона не набула надмірно великі груди, широкі стегна, а між ногами тепер чітко видніла пройма. Наш старший у камері називав її «Святим Озером Жіночності».
Та Мадонна була причиною постійних суперечок між Полковником і Сенатором, бо вирізьблено її було над їхнім спільним матрацом. Сенаторові те зображення видавалось вульгарним і блюзнірським.
Сенатор вижив, але перебував ніби на іншому світі. Коли я його привітав, він не впізнав мене. Коли я запитав його, чи знав він пана Коваля вже у Відні, він відрубав мені: «Ступися, хлопче». Сказав, що він зайнятий - намагається знайти спільну мову з хвилями, які говорили з ним якоюсь йому незрозумілою говіркою.
Найменше пощастило, як нам сказали, Романові. Йому було двадцять з чимось перед арештом, і він був заручений із одно-групницею з медичної школи. Якимось чином вона довідалась, де він і що в Монтелюпі тиф. Змогла передати нареченому вакцину. Однак тоді він був уже заражений. Вакцина посилила гарячку, і він помер у перший день кризи.
Остання новина стосувалась Франца, вартового, жорстокого Уоіквсіеігізсіїег’а з Румунії. Його більше не було серед живих, і багатьох це тішило. Я ж мав змішані почуття, адже саме я підкинув йому двійко вошей. Втім то був не час для порожніх сентиментів... Монтелюпою поширювалися важливіші чутки - всіх в’язнів мають перевести до Аушвіцу. Я тішився...