Я не міг пропустити першого дня школи, навіть якби захотів. Перед від’їздом пан Коваль обвів червоним вівторок 1 вересня 1939 року в настінному календарі.
Я переходив до другого класу гімназії. Після четвертого класу мене чекали два роки ліцею, а потім університет. Принаймні так планував пан Коваль. Я ж був не проти - він сплачував за моє навчання грубі гроші, бо гімназія була доволі престижною. Властиво, він платив лише половину, бо як син селянина я підходив під «свідоцтво бідності», що давало мені право на таку знижку.
Дорогою до школи я відчув, що форма трохи завузька. Шкіряна течка в моїй руці була легенькою - там лежав тільки один зошит. Вночі, мабуть, було вітряно, бо земля була всипана каштанами. Вони, мов дикобрази, їжачилися зеленою шкаралупою. Я копнув собі декілька, не дивлячись, що роблю. Один влучив у жінку поперед мене. Вона верескнула, мабуть, більше від несподіванки, ніж від болю. Не чекаючи, щоб вона обернулася, я звернув у бічну вуличку й подався до школи обхідним шляхом.
Ось чому до свого класу за номером 2-А я прийшов останнім. Наш клас мав ще одну групу - 2-Б. Вони відрізнялися лише тим, що іноземною мовою 2-А була німецька, а 2-Б - французька.
Щойно я всівся поруч із Богданом, що зайняв мені місце, як до класу зайшла вчителька. Вона була нова, відрекомендувалась польською. Згідно з правилами, тепер кожен навчальний день мав починатися з молитви «Отче наш». У Польщі держава й релігія були єдиним цілим. Закривавлене розп’яття висіло на стіні кожного класу, поруч із ним, ліворуч, - портрет маршала Пілсуцького, а польського президента Мосціцького - праворуч. Стоячи під тими портретами, вчителька сказала, що, позаяк у нас урок польської мови, то й молитимемося польською.
Я закляк. Я завжди молився рідною мовою. Я й уявити собі не міг як це - молитися по-чужинському. Не довго думаючи, я підняв руку.
- Так. Чого тобі? - різко запитала вчителька.
- А що, Ісус по-українському не розуміє? - боязко й несміливо запитав я. Клас вибухнув реготом, та вмить змовк, коли вчителька зарепетувала:
- Цитьте, діти! Мовчати!
Запала гнітюча тиша. Мене пройняло холодом від гадки, що ось зараз мене виженуть із класу або пішлють до злого директора. Що тоді скаже пан Коваль?
Поки вчителька добирала слова, гучнішали й ближчали вигуки продавців газет: «Екстрений випуск! Війна! Німеччина атакує Польщу!»
Як звірята в клітці, що почули запах свободи, ми позривалися з місць і з’юрмилися біля вікон. Однак скоро ми знову були за партами через крики вчительки та директора, який з’явився на порозі.
Урок продовжувався так, наче нічого не сталося. Наступні уроки так само минули, ніби все було добре. А наступного дня всіх зібрали у спортзалі.
До нас із підвищення промовляв директор. Він сказав, що будівлю нашої школи забирають військові й що відтепер навчання не буде.
Ми вибухнули оплесками, які відразу вщухли, коли директор презирливо глянув на нас, як генерал на огляді новоприбулих рекрутів. Повільним стакато він промовив: «Не хвилюйтеся, війна буде короткою, німців розіб’ють, і скоро ви повернетесь до школи. Тим часом будьте старанними, виконуйте домашню роботу».
Я любив вчитися, але сподівався, що війна буде довшою, ніж передбачав директор. Думка про те, що вчителька польської мови може завалити мене через те запитання (а Богдан був певен, що так і буде), змусила мене надіятись на поразку поляків.
- А що нам війна? - сказав Богдан, - йдемо грати в шахи. Шахи були для нас не просто грою, а пристрастю. Ми стежили за звітами про чемпіонати в газетах, вивчали нові дебюти, хитромудрі ходи, несподівані мати. Ми грали щодня, здебільшого в нього вдома. Іноді ми так захоплювалися, що я залишався у нього на ніч. Пан Коваль знав, що якщо я ввечері не вдома, значить - граю в шахи з Богданом.
Пан Коваль був близьким другом Богданового батька. Вони зустрілись у Відні після Першої світової. Богданів батько вчився там на правника, а пан Коваль - на фінансиста. Через декілька років вони зустрілися у Львові. Пані Боцюрків, Богданова мати, обожнювала пана Коваля. Вона розпливалась у щасливій усмішці на саму згадку про нього.
її чоловік помер за незрозумілих обставин. Як адвокат він захищав політичних в’язнів, націоналістів, комуністів тощо, що не було особливо популярним. Одного дня його збив трамвай. Двоє свідків бачили, як його штовхнули під той трамвай два молодики в чорних сорочках - таких, як носять ендеки. Але поліційне розслідування визнало його смерть нещасним випадком. Це завдало Богдановій сім’ї невимовного болю. Його свавільний старший брат часто повторював: «Настане день розплати».
Того пам’ятного дня 1 вересня ми грали в шахи не так довго, як планували. Якось посеред гри Богдан запитав: «Що ти думаєш про війну?» Захоплений зненацька тим запитанням, я стенув плечима. Мені в уяві постав образ Вовка та вчительки, яка могла завалити мене. «Що я думаю?» - перепитав я.
Я не встиг відповісти. Раптовий рев, що дедалі гучнішав, немов грім, змусив нас скочити на рівні ноги. Не встигли ми добігти до вікна, як будинок струсонуло вибухом. Це було схоже на землетрус. Другий і третій вибухи прогриміли вже трохи далі. Ми побігли на дах. Будинок було розташовано біля підніжжя пагорба, на якому стоїть собор св. Юра. Звідти нам було видно хмару густого чорного диму, що здіймалася від головної залізничної станції. Літаки, які скинули бомби, розтанули в червоній заграві західного сонця.
Тієї ночі я залишився в Богдана. Перед сном Богданова мати зготувала нам вечерю - суп і деруни, які ми мачали в сметану. Коли ми сиділи за столом, вона не видавалась ані сумною, ані щасливою. В юності вона пройшла крізь жорна Першої світової війни. Сказала лише: «Багато різного станеться, буде чимало несподіванок». У Богданового брата настрій був піднесений. «Мають, що заслужили,
- казав він, маючи на увазі поляків. - Це тільки початок».
Наступного ранку, дорогою додому я побачив, як різко змінилося обличчя міста. Стіни та паркани було обклеєно плакатами, що оголошували надзвичайну ситуацію в державі, загальну мобілізацію та створення комітетів цивільної оборони. Інші плакати попереджали про відімкнення енерго- та водопостачання, щоб німці не змогли отруїти місто. Вулиці були переповнені людом, що квапився до крамниць у передчутті майбутньої недостачі. Час до часу я зустрічав загони піхоти або кавалерії. Улани
- кавалеристи - були гордістю польського війська. Вони їхали верхи з довгими списами в руках. Якщо вірити газетам, тими списами вони могли проколоти хоч би й німецький танк. Щодо мене, то вони скидалися на якихось химерних середньовічних лицарів у формах польської армії.
«На все пора і свій час на кожну річ під сонцем».
Еклезіаст