Образ тої повішеної жінки стояв мені перед очима ще декілька днів. Не те, щоб начоловіків-повішеників дивитися приємніше. Хоч як це не відразливо, на війні звично, що чоловіки вішали чоловіків. Але цей вигляд жінки викликав у мене іншу реакцію - поміг мені позбутися вагання іти в підпілля. Я остаточно вирішив у червні піти «в ліс».
її обличчя перетворене смертю в заморожену маску з вустами, розтуленими, немов у мить молитви, було зі мною, коли я сідав на потяг на Львівскій залізничній станції, прямуючи до Явори. Я їхав раннім суботнім потягом, сподіваючись близько полудня бути в Яворі. Завтра - Великдень. Якою несподіванкою для мами буде зустріти мене після такої довгої відсутності.
Вона не знала, де я, що роблю, але я був певний, що вона сподівалася мене будь-якої хвилини. Я уявляв собі, як вона місить тісто на паску. Мій ніс навіть відчував спокусливий запах борошна з дріжджами, яйцями, маслом і родзинками. В дитинстві я стояв із розтуленим ротом, спостерігаючи, як вона перемішує все це в однорідну масу, накладає тісто в круглу металеву форму, а коли воно підійде, жмутком гусячого пір’я мастить його зверху яєчним жовтком. Паска виходила з печі рум’яною, темно-коричневою, виблискувала, немов достиглий каштан.
Локомотив працював спокійно і розмірено, попихкуючи, сповільнюючи хід на переїздах, зупиняючись на кожній станції. За такої швидкості зі Львова до Самбора ми маємо заїхати за дві години. Там доллють води, і ще за дві години ми будемо в Яворі.
Минуло майже три роки відколи я востаннє був у селі - влітку перед батьковою смертю. Сім років тому мене послали до Львова, «в світ», щоб стати «мужчиною» і добитися ліпшого життя. Повертаючись тепер, я не знав, чого очікувати, адже я так змінився. Та й село не могло зостатися таким, як колись. Росіяни залишили на ньому тяжкий відбиток, забравши в людей землю і зігнавши їх разом із їхньою худобою до колгоспів. А тепер свою справу робили німці.
Перед німецько-польською війною мої батьки жили у «горішнім кінці» Явори. Ландшафтно між горішним і долішним кінцями різниця була невелика. Село розляглося на декілька кілометрів уздовж звивистої ґрунтової дороги, яка слалася паралельно до Явірки - річки в широкій долині, оточеній двома звивистими гірськими хребтами. Дві частини села відрізнялися лише населенням та історією.
Років чотириста тому, коли долина була заросла кленами й яворами, а в лісах водилися вовки й ведмеді, ці землі належали такому собі графові Яворському. На початку XVI сторіччя цю частину країни завоювали поляки. Вони не повісили графа, але змусили його віддати частину земель. «Нижню» Явору у винагороду за службу віддали офіцерові польського короля разом із полоненими солдатами, яких він взяв за кріпаків. Він побудував собі маєток і запанував. Через триста років кріпацтво скасували, але щоб вижити, колишні кріпаки та їхні нащадки мусили працювати за мізерну платню без права виїзду із села. Люди часто ходили до панського лісу по дрова, за що їх чекало суворе покарання, якщо зловить гайовий.
Жили вони в хижках із земляною долівкою, хати були курні, бо ні за що було збудувати комин. «Горішні» яворчани називали їх «хлопами». Вони мали власну невеличку церковцю, а коли зустрічали священика на вулиці підбігали до нього й цілували йому руку.
Ніколи не забуду історію про злого польського пана, яку нам у першому класі розповів учитель. Той пан покарав сина кріпака за крадіжку кількох яєць, замкнувши на ніч у курнику. Наступного ранку малого знайшли сліпим - півні виклювали йому обидва ока. Ми слухали ту оповідку зачудовано, щасливі, що живемо у «горішній» Яворі, де кріпацтва ніколи не було.
Нащадки графа Яворського були вільними людьми. Поляки зневажливо називали їх «шляхтою ходачковою», натякаючи, що, незважаючи на свій шляхетний рід, вони були такими бідними, що не могли купити навіть пристойного взуття, тому носили саморобні ходачки. Вони й справді були небагатими, бо з кожним поколінням землю доводилося краяти на дедалі дрібніші паї. Проте перед Другою світовою війною кожне господарство мало досить землі, щоб прогодуватися, крім того були ще й громадські пасовища й ліс. Коли одружувалася молода пара, громада будувала для них дім і стайню із деревини з громадського лісу, щоб їм улегшити початок їхнього сімейного життя.
Я хотів, щоб потяг їхав швидше, але він йшов неквапливо, як попихкуюча іграшка, весело свистячи біля кожного семафора. Мої очі плили хвилястими полями, замаєними жовтим цвітом. Занурившись у ритмічне постукування коліс, я забув про все на світі. Навіть війна здавалась нереальною.
Мама, напевно, здивується й втішиться моїм приїздом. Чи впізнає вона мене? За гроші, зароблені на чорному ринку я вбрався якнайліпше. У своїх новеньких коричневих черевиках, сірих штанах, блакитній смугастій сорочці й американському піджаку, тепер вже підпасованому під мене, я почувався гордо. Шкода, що мене не бачить пан Коваль. Мама не знає про моє ув’язнення, і я не маю наміру їй розповідати. Моє волосся, таке ж чорне й пряме, як у неї, вже відросло. Шрам на чолі ще видно, але виглядає він вже не так підозріло. Якщо мама про нього запитає, про що, я є певний, вигадаю якусь цікаву пригоду.
Однак я не знав, що скажу про пана Коваля. Найліпше, я думав, вдавати, що не знаю, що він мій батько, хіба би мати сама захотіла розповісти правду. Та чи захоче? Добре було б почути про все від неї. Чи соромно їй, що зрадила чоловіка? Може, вона гуляла, бо він був набагато старшим за неї? Але ж і пан Коваль був не надто молодим. Вона могла сказати мені, що я син пана Коваля, коли відправляла мене до Львова, бо мій, як я тоді думав, батько нас не проводжав.
Я висунув голову з вікна. Холодний вітер видув мені з голови всі думки про батьків. Втім, не надовго. Я, властиво, був не проти того, щоб пан Коваль був моїм батьком. Справді, я іноді думав, що це бувби привілей бути його сином. Однак тепер, коли я знав, що це дійсно так, мені чомусь хотілося вірити, що мій батько помер три роки тому.
Я сміявся з себе, що маю двох батьків, схожих між собою, як день і ніч. Що мені справді не йшло з голови, так це мамина брехня. Чи знав її чоловік, що я не його дитина? Чи правду казала пані Шебець, що про це знали всі? Чи справді я один нічого не відав? Згадалось, як колись, ще перед від’їздом до Львова я грався із сусідськими дітьми. Нараз посеред гри спалахнула сварка. Мене в чомусь там звинувачували. Один малий гнівно тицяв у мене пальцем і верещав: «Коваль! Це зробив Коваль!» Навіть ті діти знали те, що від мене втаїли. А може, я просто не хотів цього знати?
Чи така вже й честь бути сином пана Коваля? Пані Шебець мала всі підстави називати його бабієм, джиґуном і жеребцем. У його спальні побувала сила-силенна жінок. Навіть дівчина, яка прала для нього, опинилася в його ліжку. Не цурався він і заміжніх. Одного разу я чув, як якась жінка сказала йому: «Але ж я заміжня!» А він на те: «Хіба ж це природня перешкода?» Чи була моя мати однією з тих багатьох? А я? Я просто плід людської слабкості? Випадку? Результат миттєвого задоволення жеребця? Виблюдок? Я ніколи не чув, щоб мама називала пана Коваля на ім’я. Завжди «пан Коваль», а в листах - «шановний пан Коваль».
Втім, що ближче потяг підходив до Самбора, то більше мене проймало радісне передчуття святкування Великодня вдома, проганяючи похмурі думи. Я уявляв собі, як мама вимальовує воском розмаїті узори на писанках, занурює їх у сині, червоні, жовті фарби. В дитинстві я любив спостерігати, як вона це робить, вдихати медовий запах топленого воску.
Я запалив цигарку, глибоко вдихнув дим. То була справжня сигарета з турецького тютюну, куплена на чорному ринку, а не та крамнична гидота, яку спихають не-німцям.
Чи куритиму я перед мамою? Це спало мені на гадку, коли я помітив, як якийсь чоловік витріщається на мене у вікно купе. Коли я глянув на нього, він відвернувся і пішов геть. Однак невдовзі, коли я грався сигаретним димом, пускаючи його кільцями, він з’явився знову. Цього разу він дивився на мене нахабно, з таким виразом, наче зробив якесь відкриття.
Коли він пішов, я вирішив, що його привабив запах справжнього тютюну, або він думав, що я ще замалий до куріння. Коли потяг прибув до Самбора, він вийшов, хутко перейшов рейки і зник на станції.
Тим часом локомотив відчепили і перевели на запасні рейки, щоб долити води. В передчутті півгодинного очікування, я заплющив очі й дослухався до тієї особливої тиші, що оточує самотній стоячий потяг на провінційних станціях. Я уявляв собі, як мама виймає паску з печі. Нараз почулися важкі кроки. Вони стихли перед моїм купе. Раптом двері розчинилися.
Переді мною з’явився високий гестапівець в окулярах. Позаду, за дверима купе, стояв той нишпорка.
- Документи! - гаркнув гестапівець.
Я простягнув йому свій Ausweis, який дістала Стася.
Його, здається, здивувало те, що я маю документ, але він оглядав його не надто пильно.
- Встати!
Я встав, не надто швидко, але й не надто повільно, намагаючись виглядати впевнено, але не нахабно.
- Ти - жид!
- Ні, я - українець.
- В тебе жидівський ніс.
Я не бачив свого носа, тому торкнувся його.
- Ти хто за віросповіданням?
- Греко-католик.
- Ти ж жид - не можеш бути греком і католиком.
- Я - українець.
Я казав це, усвідомлюючи, що він мало знаєтся на всіх цих назвах. Він не хотів мене розуміти. Для нього я був жидом і він намагався це доказати.
- Послухаймо твоє «р».
Я стерп, бо ніколи не міг вимовити звук «р». Він у мене завжди звучав як «гргргр». Декому воно здавалось німецьким, декому єврейським, залежно від їхніх упереджень. Я цим ніколи не переймався. Лише коли деякі школярі в Яворі брали мене на кпини й обзивали «жидом», я дратувався. Вже у Львові я вчився вимовляти «р» і мені навіть трохи вдавалося. Я прочитав про древнього грека, який також у молодості не міг вимовити цей звук, але завдяки своїй наполегливості й працьовитості навчився і став відомим оратором. Моє «р» поліпшилося не настільки. Пані Шебець казала, що воно звучить як «німецько-єврейський гуляш». Я хотів все це розказати гестапівцю, але він знову рикнув:
- Ану скажи «р»!
В мене вийшла якась приблизна подоба цього звуку, якою німець був увіч незадоволений, а я тим паче. Витягнувши зброю, він наказав йти з ним. На станції він повів мене до чоловічого туалету, який був порожній, за винятком одного допоміжнього поліціянта
- «чорного».
- Хто це? - запитав «чорний» ламаною німецькою мовою, струшуючи свій пеніс.
- Жид, але заперечує це.
- Ви перевірили його на обрізання?
- Для цього я його сюди й привів.
Він наказав мені спустити штани.
- Покажи свій Schwanz<sup>15</sup> - закоти його!
З цим був клопіт. Чи то з перестраху, чи то від сорому мій пеніс збігся. Тепер він виглядав, як мацюпунький піцик, що губився в складках шкіри. Я зніяковів. Думав підтягнути штани і сказати німцеві, що я - єврей, незалежно від наслідків.
Тим часом «чорний» присвітив ручним ліхтариком на мої ге-нітали. Німець поправив свої окуляри, взяв у руку мій пеніс, відтягнув шкіру. Його ніс був так близько, що я відчував його тепле дихання.
Чи він хоч знає, як виглядають пеніси з обрізанням? Я боявся, що так палко бажаючи знайти жертву, він може просто сказати, що знайшов те, що шукав.
Однак цього не сталося. Він відпустив мій пеніс із виглядом розчарованої дитини. Поправив окуляри і повернувся до «чорного»: «Ein gewöhnlicher Schwanz»<sup>16</sup>.
Втім він увіч був ще не задоволений, знову переглянув мій документ і наказав «чорному» перевірити мою українську мову й походження. Той розпитував про батьків, школу, друзів, віру. Потім наказав перехреститися, що я зробив, дотикаючи трьома пальцями чола, живота, правого і лівого плеча, в супроводі з «в ім’я Отця, і Сина, і Духа святого, амінь». Нарешті зажадав, щоб я проказав «Отче наш» і «Богородице». Я відспівав їх із певністю святого. Защіпаючи ширіньку, я запропонував їм ще й «Вірую».
«Мінімум інтелекту і максимум фізичних даних роблять жінку тим, чим вона має бути -плодоносним лоном Третього Райху».
Гітлер
Кутас (нім.)
Звичайний кутас (нім.)