Я стояв на порожніх рейках і дослухався до слабенького свисту потяга, що зникав ген за обрієм. Із ним зникала й моя мрія провести Великдень із матір’ю. Іншого потяга до Явори не було, хіба завтра. «Чорний», який допомагав гестапівцю перевіряти мене, сказав, щоб я сідав на перший потяг до Львова і забув про Явору. «Німці дуже нервові, - казав він, - партизани вбили когось із їхніх. Підозрюють усіх і кожного, затримують заручників».
Він усе поглядав на мій Tissot і примовляв, що такого «алі-ґанського» годинника він ще не бачив. Підсміхаючись він сказав: «Я звернув увагу на нього ще в туалеті. Знаєш, якби не я, німець вважав би тебе євреєм. Ти вже прямував би до Аушвіцу - і це в ліпшому випадку. Я врятував тобі життя. Це чогось варто. Хіба ні?»
Я добре його зрозумів. Вдавати, що ні, означало серйозні неприємності. Тоді не допоможе ні «Отче наш», ні «Богородице». Я зняв свій Tissot і віддав йому. Він взяв його, як свій, і байдуже защепнув на зап’ясті. З лукавою посмішкою він сказав: «Зараз 12.30, потяг на Львів відбуває за дві години. Я простежу за твоєю безпекою до того часу».
Я відчув полегшення, коли прибув потяг, бо мав дивне відчуття, що «чорний» може щомиті повернутися і сказати, що ніколи не бачив такого гарного піджака.
У Львові я безцільно бродив вулицями. Не мав настрою з кимсь бачитися, а найменше - з панею Шебець. Разом із почуттям безсилля в мені закипав гнів на всіх і все. «Той недоумок, лакей у дешевій уніформі, - думав я, - навіть він має наді мною владу. Я покірно віддав йому свій Tissot».
Я зупинився перед «Café de la Paix». Мою увагу привернули тістечка. Між ними був «Наполеон» - справжній наполеон, із товстими шарами крему, товстішими, ніж недоїджений наполеон під час мого допиту в Монтелюпі. Та у тій же вітрині висіла табличка «Nur Für Deutsche - Тільки Для Німців».
На мене немов лавина накотила - неначе життя не могло б існувати без «Наполеона».
До Café заходили через вестибюль готелю «Жорж». Я виструнчився, поправив краватку, набрав самовпевненого вигляду і твердою ходою рушив до дверей. Не зважаючи на другу табличку «Nur Für Deutsche», я пройшов повз портьє, дивлячись прямо в його очі. Він привітав мене, кажучи Guten Tag!
У вестибюлі я звернув праворуч і зайшов до Café. То була найкраща кав’ярня Львова. Тут, як казали, гості отримують солодощі й випивку без продовольчих талонів.
Не встиг я й оком зморгнути, як переді мною з’явилася офіціантка в чорній суконці й білому фартушку.
- Ви сам? - запитала вона німецькою.
- Ja, - відповів я, намагаючись виглядати якнайвпевненіше.
Оглянувши кімнату, вона вказала мені на невеличкий круглий
столик у глибині зали. Звідти мені було видно всю кімнату, а також табличку «Nur Für Deutsche» на вітрині.
Спочатку стіни, оббиті панелями з червоного дерева, величні вікна, пишна ліплина на стелі з грандіозним канделябром посередині справляли погрозливе враження на мене. Однак згодом, як я оглядав людей за малими круглими мармуровими столиками і слухав лагідну музику, змішану з притишеними голосами, то більше ця атмосфера ставала для мене привабливою.
Офіціантка запитала: «Was wünscht der Herr?»<sup>17</sup> - так офіційно і гречно, на відміну від гестапівця, який перевіряв, чи я не обрізаний.
Я відповів коротко: «Kremschnitte und eine Tasse Kaffe»<sup>18</sup>. Я намагався якнайліпше вимовляти слова - лекції німецькою в Монтелюпі пригодилися.
За мить тістечко й кава були переді мною. Я не міг стриматися
- миттю ковтнув «Наполеон» й замовив ще одного. Цього разу, щоб не збуджувати підозр, я їв повільно, кавальчик за квальчиком, попиваючи каву.
За столом ліворуч сиділа жінка з білявим волоссям до пліч. Я не бачив її обличчя, бо вона сиділа до мене спиною. її супутник був військовий, офіцер із Залізним Хрестом на шиї. Коли він повернув голову, я побачив, що в нього бракує частини лівої щоки.
За три столи від мене сиділа самотня жінка, обличчя якої частково прикривав широкополий капелюшок. З глибокого декольте чорної сукні виднілася довга низка білих перлів. Доїдаючи другу порцію «Наполеона», я помітив, що вона допитливо дивиться на мене. її темне волосся насправді було світлішим, ніж здавалося на перший погляд. Вона курила. Виглядала звабливо й заманливо. її довгий мундштук дуже личив до сукні. Вона видихнула тоненьку цівку диму в моєму напрямку. Я відчув солодкий запах тютюну. Був би тут пан Коваль, вона миттю опинилася б у його ліжку.
Проходячи повз, офіціантка запитала, чи принести мені чек. Я сказав ні, ще ні, можливо, ще щось візьму, але підійду гляну на прилавок.
Піти до прилавку, який знаходився біля входу до Café, було частиною мого плану - вийти не заплативши. Я мав повно окупаційних грошей - легальної валюти для не-німецького населення окупованих територій. Було навіть трохи доларів, які я купив на чорному ринку. Проте в місцях «Nur Für Deutsche» розплачувалися лише райхсмарками - які ходили в самій Німеччені.
Я стояв за прилавком і вдавав, ніби вибираю собі тістечка, а насправді спостерігав за рухом відвідувачів й офіціанток.
Я бачив, як жінка в широкополому капелюшку заплатила і встала. Тим часом моя офіціантка брала замовлення з сусіднього столика. Проходячи повз мене, жінка зміряла мене довгим поглядом, немов знала мою таємницю. За нею залишився шлейф парфумів. Я був радий, що вона пішла. Через неї я почувався ніяково.
Я потай роззирнувся. Моя офіціантка якраз пішла до кухні, а з Café виходила компанія з чотирьох чоловік. Я повільно ступив перед них і спокійнісінько вийшов із кав’ярні.
Полегшено послабив краватку і розщепнув ґудзик комірця. Однак у вестибюлі я почув м’який жіночий голос, що говорив німецькою: «Стій. Я тобі не ворог. Не роби дурниць. Тебе схопить портьє». Я здригнувся, немов наміряючись втекти, але натомість обернувся. Переді мною стояла жінка в широкополому чорному капелюшку.
Може, вона таємна поліцайка? Виглядає так вишукано! її обличчя, підкреслене чорною сукнею і низкою білих перлів, виявляло лагідність і водночас холодну рішучість. Очі мала великі, ясні, ніздрі - тоненькі, чуттєві. Повні вуста легенько підкреслювала помада. Вона не чекала, коли я запитаю, чого їй від мене треба. «Ти - брехун, - сказала вона і, спостерігаючи за моєю реакцією, продовжила: - Ходи зі мною. Не бійся».
Я роззирнувся. Втекти неможливо. Мене зловить якщо не портьє, то будь-хто з військових, які тинялися у вестибюлі. Я пішов із нею.
Ми піднялися мармуровими сходами і опинилися в тьмяно освітленому коридорі, встеленому килимом. Я вперше був у готелі. Мені впало в око, що з кожного боку коридору були кімнати із золотими металевими номерами на важких дверях із червоного дерева.
Вона зупинилася біля кімнати № 4 і, відчинивши двері, сказала мені ввійти першим. Коли ми були всередині, вона замкнула двері ключем. Клацання замка насторожило мене, але я помітив, що вона залишила ключ у шпарині.
«Будь, як вдома», - сказала вона. Мені це звучало дивно, бо я в готелі був уперше, до того ж не мав поняття, що я тут роблю. Крізь широке склепінчасте вікно, що виходило на майдан Міцкевича, виднівся пам’ятник цьому польському поетові. Парчеві шпалери, тепер вже облізлі, й кришталевий канделябр нагадували про минулу славу готелю й безжурні часи. Домінуючим у кімнаті було ліжко з купою білих, пишних подушок, хоча воно було не таке велике, як у пана Коваля. Праворуч під стіною стояла шафа, а навпроти ліжка - креденс із шухлядами і широким люстром понад ним. На креденсі стояла чорно-біла світлина якогось військового.
Вона увімкнула радіо. Почувся глибокий, спокусливий жіночий голос. То була Цара Леандер, улюблениця німецького радіо.
- Як вас звати? - ніяково запитав я, тоді як вона знімала капелюшок. Вона глянула на моє відображення в дзеркалі, немов не певна, чи варто їй казати мені своє ім’я.
- Називай мене Гельґою, - сказала вона, підмальовуючи губи.
- А тебе? - запитала вона.
- Михайлом.
Вона намарне намагалася правильно вимовити моє ім’я, а тоді зі сміхом сказала:
- Я називатиму тебе Вернером.
- Чому Вернером? - запитав я.
- Так звали мого чоловіка.
- «Звали»? А де він тепер?
Мабуть, не варто було про це запитувати. її грайливий настрій вмить щез.
- Я покажу тобі, - сказала вона й пішла до шафи. Вийняла військову уніформу і кинула її на ліжко.
- Це все, що від нього залишилося, а там на креденсі його світлина.
Я придивлявся до медалей на уніформі, а Гельґа налила два келихи.
- Це шампанске, - сказала вона і запросила мене за столик у кутку. Шампанське я бачив хіба в кіно. Ми стукнулися келихами. Я випив ту рідину, як воду, не розібравши навіть, чи подобається мені той кислуватий смак.
Вказуючи на уніформу, розкладену на ліжку, вона сказала:
- Так, це все, що від нього залишилося. Я купила шампанське в Берліні, щоб відсвяткувати десяту річницю нашого одруження.
- Але... - я не закінчив свого запитання, бо вона продовжила.
- Він був одним із вищих офіцерів, який прорвався першим до Сталінграда, за це йому дали Лицарський Хрест, найвищу військову відзнаку. Два тижні тому я отримала повідомлення, що він приїжджає у коротку відпустку до Лемберґа. Тому я тут... Я не бачила його від початку війни. Однак, приїхавши, я отримала повідомлення, що дорогою до Лемберґа його вбили партизани.
Вона знову налила келихи, запалила цигарку, запропонувала одну мені.
- Він був закоханий в армію - це його родинна традиція. Для мене йому постійно бракувало часу. Я хотіла дитину, а він усе відкладав. Потім почалася війна. Тепер, я гадала, - якраз час, поки я ще можу мати дітей.
То була нещаслива історія, але після всього, що я пережив і бачив, що інші пережили, вона мене не зворушила. Я промовчав, хоча відчував, що вона сподівалася бодай на «Як прикро».
Вона розкоркувала ще одну пляшку - цього разу пласку з рожевощоким монахом на етикетці - й налила. Сказала, що то лікер, зроблений в монастирі, десь у Баварії - її чоловік любив його більше за шампанське. Запропонувала пити до дна. Я вихилив густу солодку рідину одним махом, вона лоскотала горло, залишаючи в роті сосновий присмак. Запаморочливі відчуття в голові й теплота всередині змусили мене забути про питання, чому Гельґа привела мене сюди.
- Чому ти прийшов до Café? - раптом запитала вона.
Не було потреби відповідати - вона продовжувала:
- Я відразу зрозуміла, що ти - не німець. Ти тримав тістечко руками - жоден німець не дозволив би собі такого на людях. Як примітивно!.. Де ти живеш? У печері?
Вона захихотіла, а я й собі засміявся на згадку, як жадібно я ковтав свого першого «Наполеона».
- Ти - сміливець, але заплатив би велику ціну, якби я тебе видала.
Вона стояла переді мною, попиваючи лікер - струнка, з крутими стегнами, пишними грудьми. Пальці мала довгі, з доглянутими нігтями. Тепер вона вже не здавалася мені «старшою жінкою».
- А як би ти виглядав в уніформі? - раптом запитала вона.
Якби я був тверезий, ця ідея видалася б мені мерзенною, але
зараз вона здалася навіть веселою. Ми реготали і вар’ювали, як діти, поки Гельґа допомагала мені знімати піджак, взуття і штани. Невдовзі я вже був в уніформі її чоловіка, яка виявилася мого розміру. Вона за руку притягнула мене до дзеркала.
Біля Гельґи стояв чоловік у сталево-зеленому мундирі зі срібними погонами та з медалями, в галіфе, наґлянцованих чорних чоботах і з чорним поясом, на якому з лівого боку висіла кобура. Кашкет зі зображенням черепа і перехрещених кісток ховав частину мого обличчя. Я заледве впізнав себе. Дивовижно, як форма може змінити людину!
- Тепер ти виглядаєш, як справжній мужчина, ein echter Mann!
- вигукнула Гельґа і впала на ліжко. Сміючись, вона додала: - Ходи сюди, я хочу тебе з близька побачити!
Коли я підійшов до ліжка, вона несподівано схопила мене і притягнула до себе. За мить я лежав на ній. Відчував, як її рука розщіпає мої штани. Мене пройняло жаром.
- Mach mir ein Kind! Зроби мені дитину! - жагуче сказала вона.
- Обіцяєш? Обіцяєш? - повторила вона, підіймаючи стегна, щоб полегшити мені вхід.
Зачарований всеохопними глибинами її тіла, я пообіцяв. У тому шалі я ладен був пообіцяти все, будь-що. Однак я кінчив на сторону.
Вона відштовхнула мене і скочила на рівні ноги. Я почув, як вона висуває шухляду, а коли розплющив очі, вона стояла наді мною з пістолетом у руках.
- Schwein! Свиня! - ти не дотримав слова. Який із тебе мужчина! Чому ти так вчинив?
Я думав, вона жартує, але побачивши її бліде обличчя і дикий погляд, гейби в раненої тварини, яка прагне помсти, я похолов.
- Чому ти так вчинив? - вона націлила пістолет мені в пах. -Чому?
- Я не навмисно, - відповів я.
Запала тиша. Я відчув, що пістолет трохи відсунувся вбік. Розплющивши очі, я побачив світлину на креденсі - Гельґин чоловік некліпно дивися на мене. Раптом я уявив собі, як моя мама кохалася з паном Ковалем за батьковою спиною.
Гельґа хотіла зробити мене партнером у брехні, адже вона, напевне, сказала б дитині, що її батько - той чоловік зі світлини в есесівській формі. Або...
Гельґа відклала пістолет і запалила цигарку. Пускала дим мені в обличчя, немов хотіла продемонструвати всю свою зневагу до мене.
Мені раптом спала дивна думка. А що, коли батьківство не має жодного значення? Та думка не полишала мене. Що більше я над нею міркував, то кумеднішою вона мені видавалася, адже я мав двох батьків. Одним був Андрій - чоловік моєї матері. На відміну від багатьох інших, він був справді хорошим батьком. Не пригадую, щоб він підвищував голос на мене чи сварив, хоч я іноді цього й заслуговував. Раптом я збагнув, що «хорошим батьком» для мене він був, бо знав, що я - не його син. Він не мав права погано зі мною поводитися, та й мама не дозволила б йому цього.
Думаючи про пана Коваля, я мало не розреготався, але стримався, бо Гельґа могла б подумати, що я сміюся з неї. Як і Андрій, пан Коваль грав свою роль опікуна й наставника, а насправді був батьком. Чи мав він намір коли-небудь розповісти мені правду? І все ж він блискучий актор. За стільки часу нічим себе не видав. А може, я просто такий йолоп, що нічого не помічав? Справді, він іноді звертався до мене «синку», але я гадав, що це просто задля красного слівця.
Гельґа докурила цигарку й підкрутила радіо. Кімнату заповнив вихор вальсу «Wiener Blut». Раз, два, три. Раз, два, три. Раз, два, три... Гельґа почала підспівувати. Мабуть, під впливом цієї мелодії, що була на вустах в усіх німців та багатьох підкорених ними, білий гнів на її обличчі поступився місцем рум’янцю та тихому сяйву очей.
Вона сіла поруч зі мною.
- Вибач. Я не хотіла. Ти - солодкий, невинний... майже мужчина. .. Я збагнула це тієї ж миті, коли побачила тебе.
Вона налила шампанського - ми стукнули келихи в гармонії з вальсом, і почали танцювати. Раз, два, три, раз, два, три... Я ступав за нею, три кроки вперед, три дозаду, потім ми кружляли, і знов раз, два, три... «Sondermeldung» - спеціальний випуск новин про становище на фронті перебив вальс, але ми продовжували... Грайливо, імпровізуючи якісь вихиляси, Гельґа почала знімати одяг, розкидала його довкола. її бюстгальтер впав на креденс і перекинув світлину її чоловіка.
- Ти чого чекаєш? - прикрикнула вона на мене.
За мить я був голим, як і Гельґа. Музика гучнішала й швидшала, ми з нею кружляли, стрибали, гупали, реготались, аж поки не перехопило подих, а тоді впали на ліжко.
Я відчув її гарячі губи на своїх грудях, на животі, дедалі нижче й нижче. Я заплющив очі. Ми, хлопчаки, про таке говорили, але я не вірив, що це справді роблять. Я немов літав... Раптом вона зупинилася:
- Ти чудовий, але я хочу дитину.
Вона сіла на мене. Я пожирав її очима. Вона звивалася із заплющеними очима, немов у химерному арабському танці. її відкриті вуста хапали ковтки повітря одночасно з її рухами. Ритмічно гойдалася її низка перлів. Моє тіло пронизували хвилі жагучого шалу. її живіт задрижав. Рухи стали швидшими. Все її тіло тремтіло. Я здригнувся. Мене поглинуло бездонне море. Вона припала до мене...
Коли я прокинувся, вона ще обіймала мене. Я відсунув руки Гельґи, намагаючись не розбудити її. Радіо досі грало. Глянувши у вікно, я побачив місяць, що сходив понад будинками по той бік пам’ятника Міцкевича. Як завжди, лице Міцкевича було звернене вгору - він шукав натхнення від ангела творчості, що звисав зверху. Але в сяйві місяця, здавалось, його зір був спрямований у небесну далечінь, щоб не бачити, що діялось внизу.
З ліжка доносилося тихеньке сопіння. Гельдзі щось снилось...
Дивлячись на неї, я стояв, як зачарований - водночас дійсність і уява зливались в один потік почуттів, досі мені не знаних... Я чув, як моя мама шептала пану Ковалеві: «Я хочу дитину тільки від тебе».
Глянувши на форму Гельґиного чоловіка, я усвідомив, що стою голий. А ще я подумав про те, що наші підпільники шукають німецьку офіцерську форму. Вони потребували її, щоб спілкуватися з німецькими військовими і збирати розвідувальну інформацію.
Форма була мого розміру. Я вдягнув її - галіфе, чорні чоботи, коричневу сорочку, піджак, пояс із кобурою, нарешті кашкет зі срібним зображенням черепа і перехрещених кісток.
Я стояв перед дзеркалом, виструнчившись, немов віддаючи честь. Як відреагував би пан Коваль, побачивши свого сина в цій формі? Подумавши, я вклав до кобури пістолет на випадок, якщо портьє чіплятиметься. До того ж, іде війна - зброя може згодитися.
Я востаннє глянув на Гельґу. Вона спала. Низка перлів звисала з її плеча і обіймала її груди. Обличчя сяяло рум’янцем, як у дитини, якій сняться дивовижі. її вуста трохи розтулені...
Я хотів поцілувати її, та коли нахилився, усвідомив що це зайве - це б її тільки розбудило. Наші стежки перетнулися, Гельґа осягнула чого бажала. Переді мною відкрита дорога. Я стишив радіо - співала Цара Леандер. Залишаючи кімнату, я все ще чув її глибокий голос. Той голос звучав похмуро, але в ньому вчувалася надія:
«Я знаю,
що станеться диво і тисячі казок утіляться в життя... »
Що пан бажає? (нім.)
**«Наполеон» і філіжанку кави (нім.)