Наприкінці тижня з ’явилися нові плакати, які оголошували комендантську годину з шостої години вечора до шостої ранку. Центральну електричну станцію зруйнували німецькі бомбардувальники. Місто залишилось без електрики. Світло не дозволяли запалювати через нічні авіарейди. Бомбосховища було облаштовано у кожному кварталі. Радіо закликало населення строго дотримуватися комендантської години. Кожного, кого зустрінуть на вулиці після 18.00, вважатимуть німецьким агентом і розстрілюватимуть на місці.
Поряд із давнішими написами «Бий жида!» з’явилися нові
- «Бий німців!» На державному радіо лунали патріотичні пісні та остереження проти диверсантів. Місто також рясніло плакатами із закликами до жертовності: «На війні кожен чоловік будь-якого віку, як і кожна жінка, - є солдатом»; «За Польщу і за Церкву ми битимемося до кінця». У радіотрансляції єпископ починав «Отче наш» зі слів «Дай нам щоденно нового ворога мертвим»...
Державне радіо передавало куди втішні новини для поляків. На півдні наступ ворога зупинили на захід від Кракова. На півночі польська кавалерія прорвалась крізь ворожу лінію й перейшла польсько-німецький кордон на шляху до Берліна. Перемога над німцями була для поляків, як іграшка.
Пані Шебець мало не цілодобово просиджувала в бомбосховищі. Вона боялася бути самою. їй було прикро через «невдячність» сестри, яка, як вона казала, чкурнула з дому наступного дня після початку війни, і словом не прохопившись, чому і куди прямує.
Наприкінці другого тижня війни цивільні на вулиці сливе не виходили. Не було потреби. Крамниці були порожні. Кінотеатри - зачинено. Трамваї нерухомі. Юрби збирались лише біля старих насосів
- величезні черги від малого до старого змагалися за водою.
До середини третього тижня на вулицях з’явилося ще більше військових. Деякі - верхи, але більшість - пішки. На диво, вони прямували не на захід до польсько-німецького фронту, а в протилежному напрямку - на південний схід, до Угорщини чи до Румунії.
Я ночував у бомбосховищі в будинку Ванди, якраз посередині нашого кварталу. То був триповерховий цегляно-кам’яний будинок із витіюватими вікнами та великою аркою входу, достатньо широкого для в’їзду авто. Батько Ванди тримав там свій єдиний у Львові «Мерседес-Бенц». Здебільшого я бив байдики, лише іноді повторюючи німецьку граматику, але загалом просто чекаючи на прихід війни до Львова. Одного разу Єжи погодився зіграти в шахи зі мною. Однак я зробив величезну помилку: побив його в п’ятнадцяти ходах. Відтоді він зі мною більше не грав. Він не знав, що раніше я піддавався йому лише заради того, щоб він мав охоту знову грати зі мною.
Увесь той час Єжи майже не відходив від Ванди. Я помітив, що мало не щодня після заходу сонця вони йшли на дах. Одного разу я простежив за ними і шпигував через прочинений люк.
Спочатку вони тримались за руки і вдивлялися вдалечінь. їх можна було прийняти за два нерухомі силуети на тлі вечірньої заграви. З часом вони повернулись. Єжи обійняв Ванду за стан і вони почали цілуватися. Потім він міцніше притиснув її до себе. Легенький вітрець затулив його обличчя пасмом Вандиного каштанового волосся. Нерухомість стала для мене нестерпною, коли я побачив, як рука Єжи ковзнула під спідничку Ванди.
Раптом постріл. Поруч просвистіла куля. Мені здалося, що я помер.
Розплющивши очі, я побачив закривавлене обличчя Єжи. В його потилицю влучила куля, коли вони цілувалися.
Він почав сповзати вниз.
Ванда не могла його втримати. Його тіло було надто важким, тяжіння надто сильним. Як він падав, його рука ще трималась за її спідницю, стягуючи її додолу.
- Що ти робиш? - крикнула вона, не усвідомлюючи марності свого запитання. Він лежав мертвий в калюжі крові, вчепившись в її спідницю. Вона намагалась розчепити пальці, але вони були надто міцно затиснуті. Роззирнувшись довкола, чи нікого немає, вона спробувала знову. Неможливо.
Вона відштовхнула його руку, стягнула спідницю й побігла було геть. Однак за декілька кроків зупинилась, озирнулась, заклякла. Щойно тепер вона зрозуміла, що сталося, і кинулася до тіла.
Вона трясла його, тримаючи за стан, немов намагаючись розбудити.
- Єжи! Що ж вони зробили! Єжи! Ох Господи! Єжи, збудись! Благаю тебе, Єжи, встань! - вона нестямно ридала, здригаючись усім тілом.
Поруч просвистіла ще одна куля і впала на землю. Ще за мить третя куля рикошетом відбилась від стіни і вп’ялася в дах за кільканадцять сантиметрів від мене.
Я здригнувся і сховав голову. Причинивши за собою люк, я чкурнув до сховища, в підвал.
- Єжи мертвий! - крикнув я.
До мене обернулися здивовані обличчя.
- Єжи мертвий на даху! - знову закричав я ще гучніше, ступивши до сховища. Однак ніхто в залі й не ворухнувся, опріч матері Єжи, яка підбігла до мене.
- Що ти верзеш?
- Так, він мертвий.
Вона різко зупинилась, вп’явши в мене погляд. Вираз недовіри на її обличчі змінився на вираз глибокого болю. Стискаючи й роз-тискаючи кулаки, вона сердито дивилась на мене, немов дорікаючи за таку вістку. Злякавшись, що вона може вдарити мене, я думав, чи не чкурнути геть. Аж раптом її очі закотилися, обличчя зблідло і вона впала на землю, як мішок картоплі.
Всі рушили до неї і нараз заговорили. Вир запитань, жестів, напучувань, молитов закрутив камінне сховище. Як таке могло статися? Ворог близько, \latka Вовка*, захисти й охорони нас від німецьких снайперів. Батьки обнімали своїх дітей, наказували й носа не потикати назовні.
Двоє чоловіків відвели мене вбік і допитували. Чого мене понесло на дах? Хіба я не знав, що це суперечить правилам цивільної оборони? Як я насмілився без дозволу піти зі сховища?
Я знову й знову стенав плечима на ці закиди. Лише, коли мене запитали, що я бачив на даху, я відповів:
- Єжи і Ванду.
- Що вони там робили?
- Стояли поруч.
-Ну?
- Тримались за руки, вдивлялись кудись вдалечінь.
- А потім?
- Цілувались.
- А далі?
- Я почув постріл і побачив, як Єжи впав.
- Що ти бачив? Опиши докладно!
Нарешті мене відпустили, застерігши, щоб не наживав собі клопотів.
У супроводі двох жінок Ванда зійшла з даху. Була бліда, губи міцно стулені, очі порожні, як у мармурової статуї. Чоловікам, які не зводили з Ванди прискіпливих поглядів, все було зрозуміло: «Це все вона винна... Спокусила Єжи... Заманила на дах... Розбещена кішка... Тільки шістнадцять, а вже... Як деморалізуюче для наших дітей... А що далі з неї буде?»
Я не вбачав у Ванді нічого злого. Насправді я був закоханий у Ванду. Я хотів би, щоб вона й мене спокусила, але я був молодшим за неї.
Нараз усі змовкли, звернули погляди до входу: вносили тіло Єжи. Чоловіки з ношами не знали куди його покласти. Ридаючи, до них підбіг батько Єжи, накрив тіло білим рядном. Мати Єжи кинулась до нош, але її втримали. Одинак, тільки сімнадцять років... Йой! Застрілили на даху через якусь малу лярву, кигсуки<sup>3</sup>... Якби ж він бодай вмер за о^ісгугпи<sup>4</sup>... Яка втрата! Господи, змилосердься над Польщею.
Хтось запалив каганець, який висів під склепінням сховку. Вузькі вікна щільно затулили. Запалили свічки. Сім’ї збирались за столом, за ними сунули довжелезні тіні. Батько Ванди нагадав, що слід дотримуватися правил - не можна запалювати світла. Він мав на те право, адже сховище було у його будинку, до того ж він був головою місцевого загону цивільної оборони.
Я самотньо сидів на підлозі, прихилившись до колони в глибині сховища. Напівзаплющеними очима я стежив за мерехтінням свічок і примарними силуетами довкола столів. Я хотів, щоб пан Коваль був тут. Однак залізничні шляхи зруйновано, і він, мабуть, зараз й уявлення не мав, коли зможе повернутися до Львова.
Ні з ким було й словом перемовитися, тому я взявся лічити людей у сховищі. Всі тут були з довколишніх будинків. Багато кого я знав досить близько, щоб вітатися, як і належало хлопцеві мого віку. Більшість були поляками. Родини Ґольдшмітів та Шварців були єдиними євреями в сховищі. Пан Ґольдшміт був другом пана Коваля. Він мав будинок «в американському стилі» - перший в кварталі з внутрішнім телефонним зв’язком. Подзвонивши біля воріт, можна було говорити прямісінько зі служницею в кухні. Іноді, знаючи напевне, що пана Ґольдшміта немає вдома, ми з Богданом дзвонили служниці, казали якісь дурниці, а вона аж навісніла. Не те, щоб ми хотіли її подратувати, нас просто цікавило, як влаштовано той зв’язок.
Пан Лєпінскі, батько Ванди, був власником цементного заводу в передмісті Львова. Він мав «Мерседес-Бенц». Погідними літніми неділями він їздив містом на втіху дітлахам і на заздрість багатьом дорослим. Дружина пана Лєпінского була німкенею за походженням, одначе його знали, як великого польського патріота, їхня старша донька Урсуля більше схилялась до матері й торік виїхала до Німеччини на навчання.
Закутана в коци, Ванда спала на похідному ліжку, тільки пальці ніг стирчали. Насправді Єжи не любив Ванду, казав я собі. Я винувато уявляв себе поруч із нею, як ми походжаємо рука в руку, качаємось у траві, сидимо на лавочці в парку, дивимося на зорі.
Мої марення різко перервав гучний вибух знадвору, від якого будинок аж струснуло. Дехто попадав на підлогу, інші скочили на рівні ноги, а каганець собі похитувався - туди-сюди, сюди-туди.
Почали нервово шепотіти молитви. З іншого кутка сховища почувся крик Ванди: «Єжи, де ти?!» - її перші слова відколи вона спустилася з даху.
Батько Ванди ввімкнув радіоприймач «Віаирипкі», який було прикручено до запасного акумулятора від «Мерседеса». Диктор закінчував новини - комюніке штаб-квартири польської армії.
«Кавалерія польського війська дала відсіч німецьким атакам на Краків і завдала суттєвих втрат німецькій танковій дивізії. Просування ворога на півночі зупинено кілометрів за сто від Варшави. Хвиля війни повертає проти німців. Закликаємо цивільне населення стерегтися диверсантів і доповідати в поліцію або у військові підрозділи про будь-які підозрілі рухи».
Далі пролунав польський гімн. Усі в сховку встали, і пані Шебець також, а я сидів собі далі - я ж не поляк.
Найстрункіше стояв батько Ванди, але обличчя його було похмурим. Мабуть, він знав, що радіо бреше. Високий і широкоплечий, він спочатку скоса глянув на мене, стис кулаки, а потім закричав: «Встань, вкиту вупи*, ти ж ще в Польщі!»
Коли я скочив на ноги, він дав мені такого ляпаса, що я аж заточився. Виструнчившись, він продовжував слухати гімн.
Після гімну ніхто не розмовляв. Згідно з повідомленням, польська армія тримала ворога біля західного кордону, а насправді німці, здавалось, досягли вже передмістя Львова.
Всі мовчки стелили собі польові ліжка. Погасили свічки, горів лише каганець. Декілька суворих на вигляд чоловіків залишились чергувати, та невдовзі їхні голови важко опустилися на стіл.
Я вдавав, що сплю, а сам був насторожі. Знадвору дедалі гучніше й сильніше доносилось глухе стрекотання артилерії. Може, німці вже входили в місто.
Вуха мої вловлювали найменший шурхіт. А очі мимохіть спинялися на Ванді.
Мала курва (пол.)
Батьківщина (пол.)