Наче хорт, я йшов назирці за кимсь десь там, мабуть, на тім горбі попереду. Краплі дощу й лапаті сніжинки зливались із потом на моїм обличчі, тоненькими цівками стікаючи донизу. Я не міг витертися, бо обома руками тримав рушницю. Я мав бути готовим до будь-яких несподіванок. Один необережний крок і вони можуть помітити мене, моє тіло порешетять кулями, заки я встигну почути їх звук.
Ледве волочачи ноги болотистою дорогою, я повільно наближався до своєї цілі. Зупинився. Вже не дощило. З-за хмар вигулькнуло сонце. Я зішкріб болото з черевиків, обсмикнув форму, втерся.
На мені була форма австро-угорського війська з декількома медалями на грудях. Я усвідомлював, що зараз я - лейтенант кавалерії Його Величності Іван Коваль. Йшов я чванькувато, по-офіцерськи. Нарешті я помітив вхід до печери поміж деревами. З обережності я звернув праворуч, щоб мене ніхто не побачив, а тоді боком прослизнув до входу.
Націливши рушницю на вхід, я виглядав якихось ознак життя. Дослухався. Припав вухом до входу. У незворушній тиші чутно було, як лист падав із дерева.
Я ступив до печери і закляк від цілковитої темряви та похмурої тиші.
- Нарешті ти прийшов!
Мене пройняли холодні дрижаки, коли я почув той хрипкий голос. Повернувшись у тому напрямку, звідки він лунав, я побачив купу лахміття. А посеред нього - обличчя чоловіка. Його зуби безупинно цокотали.
Господи, це неймовірно! Мій батько! В нього не було лівого вуха, яке відсікло шрапнеллю під час Першої світової.
Він не впізнав мене.
- Солдатику, - сказав він сповненим болю голосом. - Я каліка, в мене обидві ноги зламано. Змилуйся - вбий мене.
Чи він здурів? Чи, може, мені все це мариться? Я почав відступати до виходу, тримаючи рушницю націленою на нього.
Його обличчя набубнявіло гнівом, він закричав:
- Не будь боягузом, байстрюче! Вбий мене!
Боягуз? Ні, я не можу. Не можу такого вчинити! Однак водночас мій палець натиснув на спуск.
Його тіло під купою лахміття сіпнуло в судомі, піднялося і впало долі позбавлене життя.
Я повернувся й пішов назад знайомою стежкою. Йшов сніг. До ранку свіжий сніг замете мої сліди.
Прокинувшись, я не знав, хто я, де я. Я схопив справжню рушницю, що лежала поруч. Хто вбив мого батька - я чи пан Коваль?
Пригадавши сон, я вирішив, що його вбив я. Я знав, що він мій батько, хоч для нього я не був його сином.
Запаливши свічку, я замкнув двері на засув. Мною оволоділо відчуття, що я не на місці. Так наче переступив поріг кімнати без підлоги. Може, це через війну? Дотепер, подумалось мені, війна була наче яка розвага. А як воно насправді?
Я вже був свідком того, як снайпер застрелив Єжи, бачив сутичку, в якій солдатів товкли, немов капустяні качани. Це було страшно, але якось ніби не навсправжки, як у журналі про іспанську війну, який я бачив три роки тому. Однак тепер, після того сну, я побачив її по-іншому, а може, це сталося тому, що я ось уже дві ночі як майже не сплю. На гадку спав також батько Ванди. Він був найповажнішим чоловіком у нашому кварталі, а може, й у всьому місті. А як негідно він повівся зі мною. Війна змінює людей... Що вона зробить зі мною?
Вечоріло. Покинувши своє кубельце, я пішов до комори пані Шебець. Я думав, там зачинено, аж ні. Взимку полиці комори вгиналися від банок із варенням, маринадами, зеленими помідорами, повидлами, від шинок, ковбас, сирів і розмаїтих смаколиків, які можуть достояти до весни. Зараз тут було тільки декілька банок із солоними огірками та кілечко ковбаси на гачку. Не багато, але для мене досить. Якщо пані Шебець й спохопиться за ними, у всьому звинуватять дезертирів.
Два роки тому цю кімнату використовували як квартиру. Тут була невеличка грубка, вмивальник і стіл у кутку. В місті було сила-силенна таких-от підвальних приміщень, особливо в «заможних» домах. У нас тут жив Василь - наш двірник із дружиною та дитиною. Два роки тому пані Шебець звільнила його через підозру, що він крутить «шури-мури» з її сестрою. Це правда, я й сам не раз був свідком, як Уляна ходила до нього, та й пан Коваль це бачив. Втім він до припущення про «шури-мури» ставився скептично. «Уляна, - казав він, - стара діва, вона кинулася б навтьоки, якби чоловік її хоч пальцем зачепив».
Уляна була трохи дивачкою. Іноді в неї цілісіньку ніч горіло світло, а вдень вона й на очі не показувалася. Могла поїхати собі геть на декілька тижнів, нікому не сказавши, куди і чого. Проте до мене вона ставилася добре. Два місяці тому ми випадково зустрілися на вулиці й декілька кварталів ішли разом. Вона розпитувала, які предмети я вивчаю, що думаю про своїх учителів. Виявилося, що вона чомусь вважає пана Коваля моїм батьком, і для неї було цілковитою несподіванкою дізнатися, що він всього лише мій опікун. За всю нашу розмову вона жодного разу не всміхнулася. Обличчя мала напружене, повсякчас озиралася, наче хотіла переконатися, що за нами ніхто не стежить. Коли ми вийшли на людну вулицю, вона пробурмотіла щось, що звучало як «фашистська сволоч»
- вислів, якого я раніше не чув. Не встиг я й рота розтулити, щоб запитати що це означає, як вона звернула у вузенький провулок і щезла в натовпі.
Вийшовши з підвального приміщення з кавалком ковбаси в кишені, я попрямував до своєї похмурої кімнати. Глянув на настінний календар - 20 серпня 1939 року. Пішов на веранду, відчинив вікно й давай роздивлятися вчорашнє поле бою у бінокль пана Коваля.
Було підозріло тихо. Тіла вбитих вояків лежали так само нерухомо, як вчора. Обгоріле авто не рухалось, а мертвий кінь, в якого вже розпухло черево, мирно плавав у озері поруч зі своїм вершником. По той бік поля ні шелесь. Вчора на Кульпарківській юрмилися німецькі танки, немов готуючись увійти до міста. Зараз вона була порожня, хіба якийсь бездомний пес тинявся там, не знаючи, куди податися.
Може, німці пішли геть? А, може, вони тихенько в’їхали у місто вночі? Я ще в Польщі чи вже під німцями? Ця думка мене розсмішила. Просто сміх бере, як миттєво може змінюватися політична ситуація.
Загадку було розв’язано, коли пані Шебець раптом з’явилася на веранді зі своїми подушками та коцами під пахвами.
- Ну, все! Кінець! - вигукнула вона, побачивши мене, а потім додала: - Більше жодних сховищ, на добре це чи на зле. Мабуть, на зле.
Вона глибоко вдихнула Ріавкі, дамську сигарету, як її називали, і затяжка за затяжкою вона розповіла мені, що сталося. Батько Ванди, сказала вона, ввімкнув свій Віаирипкі;, щоб послухати новини, але Львівська й Варшавська станції мовчали. Він налаштувався на німецьку хвилю, сподіваючись почути, що польська армія вже десь під Берліном. Однак те, що він почув цілковито ошелешило його. Польське військо здалося. Це повторили німецькою й російською. Німеччина й Росія ділять трофеї. Західна частина Польщі відходить німцям, а східна разом зі Львовом - росіянам. Очі пані Шебець вдивлялися кудись вдалечінь, коли вона додала:
- Чи побачимо ми ще коли-небудь пана Коваля?
Тепер зрозуміло, чому на Кульпарківській не було жодного руху. Німці відступили, звільнивши місце для росіян.
«Наша армія - визволитель трудящого народу».
Сталін «Людині дано мову щоб вона могла приховувати свої думки».
Талейран