Тоді вона була новачком у трупі, для неї все тільки починалося після студентства, і Сергій Пальченко був першим глядачем, хто виявив до неї інтерес як до актриси (вона, певна річ, лукавила, нічим особливим на сцені похвалитися тоді не могла, і споконвічний жіночий інстинкт підказував, що цей бравий офіцер зі смаглим твердим обличчям не поцінувач-театрал, а закоханий у неї мужчина, в гіршому разі — шукач пригод, але на те не було схоже).
Затинаючись, Пальченко попрохав дозволу провести Ніну — тоді Стадник — додому. Вона вагалася, повернулася обличчям до товаришок, котрі ще не розійшлися, і побачила, як одна з них кивнула: мовляв, не лови гав, не будь Хомою, на те ярмарок.
І Ніна пішла у супроводі нового знайомого нічним містом до невеличкого театрального готелика-гуртожитку, де ділила дванадцятиметрову келію з такою ж, як сама, молоденькою артисткою.
Сергій освідчився невдовзі після того вечора. Ніна не знала, що їй робити — надто навальним був штурм майора. Потелефонувала тітці, єдиній родичці, яка виховала сироту-племінницю і вивчила. Жила тітка в районному центрі тут же на Слобожанщині, заледве за дві години їзди від обласної столиці.
— Доню, — так тітка завжди, змалечку, називала Ніну. — Хай тобі серце підкаже. Я вже стара, що я скажу… Шлюб завжди лотерея. А раптом виграєш? А як у театрі не складеться, тоді що? Якщо він тобі до душі…
Весілля зіграли розкішне, на сцені столи вгиналися від наїдків і пляшок, Сергій, якби міг, влаштував би й салют з гармат училища.
Тітка приїхала до Ніни загодя, придивлялася до майора старечими, але меткими очима, й урешті зробила висновок: «Надійний мужик». За весільним столом вона всю увагу приділила не веселим і дотепним гостям, навіть не молодятам, а столичному генералу, який возсідав за столом справді по-генеральськи. Підпивши, генерал звернувся до веселого гурту так, ніби перед ним плац з шерегами підлеглих — безмовних і переконаних, що вустами промовця глаголить найвища істина. Запевнивши всіх, що армія як ніколи сильна і боєздатна (хоча всім було відомо, що це не так), генерал довго розводився на тему впливу подружнього життя на зразкове виконання військового обов'язку і заліз у такі двозначні нетрі, що жіноча половина гостей почала перешіптуватись і сміятись. Це примусило промовця грюкнути кулаком по столу, від чого вистрелила напіввідкоркована пляшка шампанського й залила його мундир липкою рідиною. Та високий чин не зважив на те і закінчив громовою фразою:
— За здоров'я нареченої і нареченого, який виконуватиме шлюбний обов'язок так само неухильно, як і військовий!
Сергій молив Бога, аби цей генерал не вибовкав, що призвідцею швидкого шлюбу став його наказ і перспектива подальшої кар'єри підлеглого, бо тоді навряд чи вдалося б переконати Ніну, що керувало ним тільки чисте й непоборне почуття.
А було це саме так — бравий майор закохався у свою обраницю настільки, що перший його шлюб і ті пригоди, що траплялися потім у нього з жінками, видалися неіснуючими, ніби всього цього зовсім не було в минулому, ніби він уперше прилучається до ще не відомих йому глибин почувань, і це бентежило його геть не романтичну душу, навіть трохи лякало.
Ніна ж від початку їхнього знайомства зрозуміла, що цей прямоспинний військовий буде як віск у її мистецьких руках, виконуватиме всі її бажання, навіть примхи, з відданістю підлеглого, який обожнює свого командира. Незважаючи на різницю у віці, нестачу досвідченості, вона, несвідома спадкоємиця тисячолітнього жіночого досвіду, до того ж актриса, настільки вивчила характер, нехитру вдачу чоловіка, що могла бути певна: за його бетонними плечима почувається не як полонянка, а як правителька дому, до того ж така, що її кохають віддано Й беззастережно — може, не такі вже вишукані прояви цього почуття, може, надто прямолінійні, особливо в ліжку, зате вона надійно влаштована у побуті і в театрі почувається не як легкий об'єкт полювання місцевих самців, а як надійно захищена від хтивого ока заміжня, розквітла, самодостатня жінка, віддана своїй професії і готова до служіння театру не за жалюгідну плату, а на всю потугу покликання, відчуття якого не полишало її.
Роки не барилися. Сергій став начальником училища, одержав, на порушення міськрадівських норм, шикарну трикімнатну квартиру — щоправда, за рахунок фонду свого міністерства — мовляв, нащадкам потрібен буде простір. Але нащадків не було. Спершу Ніна вмовила чоловіка почекати: ще молода, потім, нині головне — театр для неї, кар'єра — для нього; потім була невдала вагітність, Ніна болісно пережила викидень, лікарі порадили рік-другий утриматись від народження, і переляканий Сергій носився з дружиною, як із порцеляновою вазою.
У театрі нарешті для неї рушив лід: одну з головних ролей художній керівник віддав дублерці замість своєї дружини, — його, Петриченка-Чорного, дійняли розмови про те, що репертуар всуціль будується на народній Третьяковій, а молодим ходу немає. У київській газеті, рупорі міністерства культури, вийшла стаття, присвячена проблемі творчого зростання молодого акторського покоління, і серед театрів, де молодим велося не з медом, було зачеплено і їхній.
Саме тоді на горизонті з'явився новий актор, Олег Гардеман. Петриченко-Чорний ввів його у кілька спектаклів, в одному з яких у Ніни й Олега були сцени з обіймами і цілунками. На репетиціях усі ці ніжності тільки означалася, а от на сцені доводилося хитрувати, аби глядач не запідозрив, що замість справжніх почуттів йому підносять сурогат. Способів вийти з подібних ситуацій акторське плем'я навигадувало безліч, і не було проблемою користуватись тими прийомчиками, та якось Олег, увійшовши в роль по-справжньому, цілком натурально, пристрасно поцілував Ніну в губи, і вона не могла — бо роль! — пручатися. За кулісами Олегові від неї дісталося, він вибачився, але при цьому так дивився на Ніну, що помилитися було неможливо.
Удома, сидячи перед старовинним трюмо, купленим задешево на розпродажу в меблевій комісіонці, яку конкуренти накрили мокрим рядном, Ніна згадала той поцілунок, і губи їй мимоволі склалися у загадкову усмішку. Добре, що її не бачив чоловік, бо навіть він, упевнений у своїй половині на всі сто відсотків, він, військова душа із шкірою носорога, міг би збентежитись: щось із жінкою не так.
Але полковник Пальченко того дня рано влігся спати, бо на світанку мав вирушати в поле на навчання; вночі він обійняв дружину, розраховуючи на схвалення цього поруху з її боку, але Ніна не відгукнулася, і Сергій, знаючи, що буде, якщо він почне наполягати, повернувся на звичний правий бік і заснув.
День народження Ніни було заведено відзначати на дачі-літо, воля, зелень, річечка. Вона кликала своїх колежанок і колег, він ~ товаришів по службі. Кухнею Ніна не переймалася, чоловік усе замовляв у ресторані, напої запасав загодя, отож гуляти можна було б і на другий день, якби гості залишалися на ніч, а як ні — училищний автобус із водієм чергував за ворітцями ділянки, посеред якої стояла дача — два фінських будиночка на цегляному фундаменті, об'єднані галерейкою в одну архітектурну споруду, трохи дивну, але зручну, простору й до ладу сплановану. Дача була гордістю полковника Пальченка.
Того літа Ніна запросила Олександра Івановича з дружиною, театральних ветеранів Салунського і Шлика, обох теж з їхніми половинками, відставними актрисами, двох молодих акторок, з якими водила дружбу, і Олега Гардемана, свого партнера у виставі «Кицька на розжареному даху».
Сергій покликав у гості заступника з вагітною дружиною, начальників головних служб училища, теж із половинами, а також дівчат з їдальні, аби іменинниця не мала клопоту зі святковим столом. Його було накрито просто неба, від можливого дощу страви, напої і гостей захищав велетенський навіс, зімпровізований з брезенту списаних армійських наметів.
— Чисто тобі сільське весілля! — порадував хазяїна Михайло Салунський. — Де троїсті музики?
— Не мели дурниць, — пробувала вгомонити народного артиста дружина. — Яке весілля?
Пальченко всміхався:
— Тут що завгодно можна відзначати — і весілля, і народження…
— І похорон, — додав невгомонний Самунський. — Як помру, поминайте мене отак, під ясним сонечком, на свіжому повітрі, щоб пташки співали і кузьки стрибали.
— Не спішіть на той світ, колего, — втрутився Шлик. — А оце все хто попорає?
Він широко повів рукою у бік безберегого столу.
Гардеман подарував Ніні купу ніжно-рожевих троянд, їх було стільки, скільки років іменинниці.
— Ну от, гадала, що це таємниця. Хто тобі сказав? Більшають букети, ближчає старість…
Вони, як майже всі однолітки, старші й трохи молодші, були в театрі на «ти».
— Я, Ніно, приніс би вісімнадцять троянд, але боявся, що комплімент буде надто нахабним.
— Ну, сьогодні приймаю всі словесні перебільшення.
— Без перебільшень. Ти справжня красуня.
Олег був запрошений до гурту гостей уперше.
— Ти, часом, не накинув оком на нашу Ніночку? Або ж вона на тебе? — з прямотою Івана-дурня з казки спитав Олега Микола Михайлович Шлик, коли той звернувся до нього за порадою на предмет подарунка.
— Гляди, хлопче, наші полковники всі озброєні і стріляти вміють. Там такий чоловік, що рогатим не ходитиме, будь-кому причинне місце попсує, коли що.
Олег зухвало віджартувався:
— Боятися попа, то й у вівтар не йти. Господь з вами, Михайловичу, краще скажіть, що їй до вподоби, ви ж знаєте не перший рік знайомі.
Гардеман намагався не признаватися собі, що після того публічного поцілунку на сцені думає про Ніну, переймаючись почуттями геть не безневинними, одначе собі не збрешеш Олег розумів, що не має шансів хоч якось стати ближче до цієї яскравої, талановитої жінки, цілком, на відміну від нього влаштованої у житті, одначе хижі чоловічі думки все частіше навідували його, ставали нав'язливими і подеколи лякали його, та ненадовго.
Ніна не могла не відчути, що з її партнером коїться щось таке, чому не можна знайти пояснення, якщо не припустити найпростіше і найприродніше — особливо після того поцілунку на сцені. Врівноважена і твереза у повсякденному житті — цілковита протилежність її сценічним персонажам, поривним і пристрасним, — Ніна дивилась на свій шлюб та й узагалі на такого роду співжиття жінки й мужчини, спокійно і без ілюзій. Вона не шкодувала, що вийшла заміж не так на хвилі емоцій, як на спокійних підказках здорового глузду, добре знала: не будь тією людиною, що догори щетиною, бережи, що маєш. То була житейська мудрість тітки, і Ніна була не проти сповідувати її ще й через те, що подумки вважала своє заміжжя ще однією роллю, котру випадало грати — куди подінешся — щодня, але цю роль можна було вдосконалювати, шукати в ній нові можливості й барви, а то й просто повторювати стереотип — чоловікові (вона з часом переконалася) геть не було помітно, що дружина вдома як на кону. Ніна робила вигляд, ніби по-справжньому переймається службовими клопотами Сергія, і він увірував у це; коли заходили сусідки, офіцерські дружини, не так по дрібну господарську позичку, як мати потім харч для теревенів та пліток, Ніна поводилася з ними на рівних, носа не дерла, норовила подарувати якусь дрібничку — то пуховку, то патрончик помади, а то й контрамарку на спектакль, і бажання щось вивідати й піддати осуду у сусідок вивітрювалось, натомість і собі вони переймалися необхідністю бути у формі не тільки поза межами квартири, а й на власній кухні, не крутитися перед чоловіками вранці з кучмою на голові, у несвіжому халаті і з невмитою фізіономією.
Що ж, роль є роль, і грала її Ніна натурально, проте відчувала небезпеку: маска могла прирости і замінити справжнє обличчя. Ця прикрість неодмінно спіткала б Ніну, якби не сцена — те місце, де жило її серце, сумління, єство актриси, де будь-яка роль давала їй можливість (чи ілюзію) достеменного життя, а хоч би дія п'єси відкидала її в минуле чи позаминуле століття. Сцена, театр були для неї справжньою реальністю, а домашній побут — декорацією й узвичаєною умовністю.
Ніна вагалася, чи запрошувати на день народження Олега, бо наперед знала, що може початись щось не передбачуване й некероване, на зразок того поцілунку, але, мабуть, саме це знання підштовхнуло: цікаво, а що ж далі?
Негода, що збиралася на силі після полудня у розпеченому від ранку повітрі, не розрядилася дощем, грім поохкав, погиркав, та й відкотився на південь разом із спалахами невидимих блискавиць і темними подушками хмаровиння.
За столами було гамірно і весело, сипав дотепами Салунський, несподівано для Ніни теплими були слова Петриченка-Чорного, він навіть ужив слово «талант», застерігши, що це не іменинне перебільшення і не дія коньячних градусів, а що раніше ніколи цього не казав, то тільки з виховною метою, а ще — аби заздрість і ревність, «чудисько з зеленими очима», не діставало молоду актрису в колективі, де всі або Едмунди і Чарлзи Кіни в одній особі, або Сари Бернар чи Рити Хейворт, хоча ніхто, мабуть, не бачив цих акторів на сцені, а якби й побачили, то все одно вважали б, що у них виходить краще, аніж в їхніх знаменитих попередників.
Петриченкові аплодували й сміялись, Ніна — найперша, вона підійшла до Олександра Івановича і поцілувала його, а потім, секунду повагавшись, поцілувала і його дружину, народну артистку Тамару Третьякову.
— Це щоб я не ревнувала, — прокоментувала Третьякова. — Тобі сьогодні, Ніночко, все можна, тільки не думай, що я дозволю тобі цілувати режисера і взавтра.
Гості справно пили, їли, іменинницю вмовили заспівати, потім ще і ще. Микола Шлик під'юджував Олега Гардемана:
— Поможи іменинниці, хай відпочине трохи. Заспівай, лайдаку!
І Олег наважився. Голос мав пристойний, на вухо жодна тварина йому не наступала, тож успіх мав за столом величезний.
Ближче до півночі співи гуртові і сольні зринали вже не так часто, старші люди і колеги Пальченка почали потроху збиратися, водій десь віддалік прогрівав мотор автобуса.
Гардеман теж збирався поїхати, але добряче підпилий хазяїн, якому Олег сподобався і співами, і витривалістю щодо щедрої чарки, зупинив його:
— Куди ти зібрався?
Він перейшов на «ти» настільки природно, без тіні хмільного безцеремонного амікошонства — так, ніби зналися невідь-відколи, — що Олег пустив коротке звертання повз вуха.
— Чого тобі плуганитися до міста? Що там забув? Місця повно, відпочинеш, ранком можемо на риболовлю, га? Лишайся, їй-Богу!
Аби знав полковник Пальченко, до чого призведе його підігріта оковитою гостинність, пішов би в будиночок знайшов табельну зброю і без попереджувального пострілу вгору всадив би півобойми у гостя.
Про такий поворот Олег подумав наступного ранку, коли між ним і Ніною сталося те, що інколи буває незначним епізодом в акторському житті, інколи — ударом дзвону долі луна якого триває у вухах, а подеколи й у серці, невідомо скільки часу, відпущеного людям на перемоги й поразки, здоров'я і хвороби, успіхи й невдачі, горіння і тління, праведні і грішні вчинки.
Дачний будинок, його хазяї і гості вгомонилися десь близько першої ночі, теплої липневої безмісячної ночі, пропахлої випарами перегрітої за день зелені, тихої до дзвону у вухах, напоєної ароматом квітів, ледь видних під вікнами дачі.
Ніна намагалася заснути, та даремно: весь уже минулий день згадувався їй, згадувались деталі перемовок, дотепи, вся атмосфера за столом, невимушена й безконфліктна. Сергій розкинувся горілиць і раз по раз пробував хропіти, Ніна торсала його, але спроби поновлювались, і вона тихенько вислизнула з ліжка. У темряві кімнати вона побачила проти вікна силует букета троянд, подарованих Гардеманом, згадала його погляд, спрямований до неї, коли Олег співав за столом «Місяць на небі…».
Спати Ніні не хотілося, тинятися кімнатою чи сидіти у задушливій темряві, відшукавши крісло у кутку, — теж, і вона, як була, голісінька, намацала на спинці стільця недбало кинутий вночі халатик і вийшла з будинку під темне небо, всипане рясними розсипами зір.
Їй схотілося скупатися, і Ніна вийшла за ворітця садибки. Річка — точніше, малий потічок — метрів п'ять завширшки, не дуже глибока, схована за шерегами верболозу, була відгалуженням основного річища Псла; здавалося, якісь велетні свого часу, можливо, ще до народження Христа, взяли й спрямували води річки в улоговинку поряд, аби мати їх якнайближче до своїх тодішніх осель. І справді, якби поглянути на цю місцину згори, не можна було б не помітити величезний камінь, що невідь звідки з'явився тут, у рівному степу. Від цього каменя, мініатюрної скельки, води Псла ділилися на основне річище і вузький потічок, що огинав довжелезний, схожий на веретено острів, аби кілометрів за чотири знову з'єднатися з матірними водами.
Потічок можна було перейти бродом, аби через острів вийти до швидкої в цих місцях течії Псла, а можна, якщо ліньки, і тут купатися вволю: дно потічка то йшло вглиб метрів до трьох — так, що сміливо можна було пірнати з берега, то піднімалося перекатом, де води було по коліна.
Ніна пішла до кущів, загорнувшись у халатик, абсолютно певна, що вона одна-єдина на цьому клаптику землі під банею чорного неба, всипаного зорями, ніби над нею збільшений у мільярди разів купол планетарія, що його вона бачила у дитинстві, коли тітка вперше повезла школярку до Києва.
Щось зупинило її перед купинами кущів. Здалося на мить, що за ними хтось або щось є, відчуття затишку і безпеки зникло, Ніна ладна була піти назад, так і не торкнувшись води, але постояла трохи, послухала тишу і розвела руками гілки верболозу.
— Не лякайся, — сказала темінь голосом Олега. — Це я. Я знав, що ти прийдеш. Не бійся, Ніно, я сам боюся. І себе, і тебе, і нас обох укупі.
— Чого ти тут? — спитала Ніна, розуміючи всю безглуздість своїх слів.
— Не знаю. Не спалося.
— Відкіля ти знав, що прийду?
Олег нічого не відповів — привид в офіцерському плащі-наметі з капюшоном на голові.
— Ти купатися? — нарешті вимовив він. — Я теж. Плаща мені твій чоловік на ліжко поклав для тепла.
Слова, буденні дріб'язкові слова, вилітали в нічну тишу і розчинялися в ній.
Нарешті Олег ступив крок до Ніни і торкнувся її плечей, відчувши, що під халатиком нічого немає, окрім жіночої плоті.
— Ходімо у воду, — сказав він ледь чутно. — Не бійся мене, — повторив Олег, скидаючи на траву цупкий плащ, під яким теж не було нічого.
— Що ти робиш, — шепотіла Ніна, знаючи, що Олег її не чує, — ти збожеволів…
Там, у темряві води, а потім на бережку, на старому командирському плащі, вони віддалися одне одному, як оті доісторичні примітивні люди, котрі колись відвели каменем-скелею води ріки сюди — може, й для того, аби так само, як оце тепер вони, любитися під мовчазним темним небом, забувши про все на світі.
Їхній роман тривав рік — то спалахував, і обоє не могли ніяк погасити жадання, то ледь жеврів, аж до відчуження, коли обставини були виші за них.
Саме в таку пору згасання й ревнивого відчуження чуттів і Олег, і Ніна приїхали з відпусток, він з Карпат, вона з Криму, де цілий місяць разом з чоловіком ніжилася у морських хвилях, під гарячим південним сонцем, і повернулася засмагла і ніби молодша.
На перший спектакль сезону на запрошення Петриченка-Чорного, про що він неоднораз нагадував секретареві (Ємченко звільнив секретарку після того, як молода швидкоока красуня забула сказати шефу про терміновий дзвінок прем'єр-міністра), прийшов Василь Ємченко.
Після вистави — режисер дуже просив про таку ласку — Олександр Іванович повів хазяїна області знайомитися з трупою. Якби він знав, чому Ємченко погодився прийти на спектакль, неодмінно доважив би до своїх прохань ще кілька. І вистава, і п'єса Ємченкові сподобались, спілкувався він з демократичною акторською братією на рівних, щік не надимав, сміявся з дотепів Салунського, разом з усіма вийшов з кабінету Петриченка до службового входу і на тротуар, під дрібний дощ вересневої ночі, і так віртуозно, легко, ненав'язливо попросив у Ніни Пальченко дозволу підвезти її додому, аби не промокла, ніби щодня мав справу з акторським народом і щовечора висмикував з гурту жінку, яка йому подобалась.
Як тільки його «лексус» рушив, залишивши під навісом службового входу спантеличеного Олега Гардемана і братію, що відкривала парасолі і піднімала коміри піджаків і плащів, Василь Єгорович сказав:
— Я не вперше милуюся вами, Ніно Андріївно. Ви окраса нашого театра. Дивуюся, що керівництво й досі тримає вас у чорному тілі.
— Ви помиляєтесь, я граю то щодня, то через день. Я в репертуарі.
— Я не про те, Ніно Андріївно. Скільки років ви на сцені?
— Сьомий сезон. А що?
— Люблю цифру сім. Хоча знаю, що нумерологія — річ підступна, якщо не шкідлива, бо плекає в людей даремні сподівання, та все одно сімка для мене щасливе число. Хочете, буде й для вас?
— Ви про що?
— А про те, що такий талант, як у вас, має бути визнаний і відзначений відповідно. Про звання заслуженої артистки не думали?
«Що це з ним? — подумала Ніна. — Здається, так просто все це не закінчиться…»
А вголос сказала:
— Актори — люди залежні і марнославні. Але званням безталання не прикриєш. Така професія.
Вона придивлялася до Василя Єгоровича, майже фізично відчуваючи впевненість у собі господаря авта, хвилі спокійної сили, що йшли від нього. Сила та була зовсім не агресивна, Ємченко не дозволив собі жодного недвозначного слова, провокативного жесту.
— А я не вважаю марнославство гріхом. Ми, все суспільство, дуже скупі на вияви визнання і поваги, і дуже часто програємо через нашу неувагу до людей. Багато хто цілком заслуговує на суспільну шану, роками й десятиліттями, часто позасвідомо сподівається, що його працю, та й його самого, помітять і належно відзначать, але частенько — намарно. Це несправедливо.
— Знаєте, Василю Єгоровичу, якщо це про мене чи мок колег, то, на відміну від інших професій, ми майже щовечора одержуємо порцію шани — аплодисменти, квіти. І знаєте, буваємо щасливі.
— Це прекрасно, Ніно Андріївно, і все ж я сподіваюсь, що керівництво театру не сліпе.
Він сказав це так, що Ніні стало ясно: впливовий і владний мужчина вже зробив кроки, які давали йому впевненість у подібного роду заявах.
— Навіть не знаю, що вам сказати.
— І не кажіть. Знаєте, Ніно Андріївно, я був би вам дуже-дуже вдячний, аби ви знайшли хоча б кілька годин вільних для мене — поза театром. Якось…
І, випереджаючи можливу негативну реакцію з боку вродливої жінки, Василь Єгорович додав:
— Боже борони вас подумати про щось… що виходить за рамки здорового глузду. Ви заміжня жінка, я знаю, я теж одружений. То як, мені сподіватися?
Ємченко витягнув портмоне, дістав прямокутничок цупкого паперу.
— Це мої телефони, плюс мобільний, найзручніший. Друзям нічого було робити, віддрукували візитки, всього тридцять штук — для конспірації. Тут просто прізвище, ім'я і телефони. Мені сподіватися?
«Будеш остання дурепа, якщо не всміхнешся і чогось туманного не пообіцяєш. Язик тобі всохне, чи що, теж мені моралістка чортова», — пронеслися в голові Ніни не вельми благородні думки і слова — акторська професія жорстока, інколи назовні вилітають і непарламентарські вислови.
«Кар'єру в білих рукавичках жінки не роблять, — згадалася їй фраза, сказана мимохідь Михайлом Кононовичем Салунським (він і гадки не мав, що почує хтось сторонній, бо розводився на предмет дружини режисера Третьякової зі своїм дружком Шликом), — швидкість, з якою актриса скидає трусики перед начальством, запорука її успіху в театрі». Тоді вона почервоніла й ладна була затопити в пику народному артисту, а тепер, сидячи на зручному сидінні шикарного авта, маючи тривалий досвід в дотриманні суворої жіночої таємниці, вирішила не бути інженю.
Взяла візитку, поклала її до сумочки.
— Відмовити вам, Василю Єгоровичу, те саме, що відмовити собі. Тільки не кажіть, якщо потелефоную, що не знаєте, хто відриває вас від державних справ.
— Ваш дзвінок дорівнюватиме президентському.
Ніна засміялася.
— Таких грандіозних перебільшень я ще не чула.