- А не буде всяке фуфло гнати! - Петро посерйознішав. - Ну, то що будемо робити, товариш майор?
- Поштарку цю нада спробувать. Як там її?
- Наталку.
- Угу.
- А що з дідом?
Обидва замислились, хоч після випитого це й було нелегко.
- Слухай, лейтенант, - старший групи, здається, і повинен був вирішувати у подібних випадках. - Нам яке заданіє дали? Ввійти в контакт, подго… - він замислився, -…тувать почву, связі.
Молодший уточнив:
- Спочатку знайти.
- Нехай. От і будемо іскать.
- А може, спробуєм-таки зі старим?
- Одна діскредітація получиться. Он же всьо бачить. Води в нього вже випросив?
Лейтенант почухав потилицю.
- Ну, хорошо… А завтра, мабуть, я спробую? Вона ж молода, мабуть, раз Наталка?
- Ага. А я сьогодні у хазяйки провірю, може, щось про неї знає.
- Цікаво, молоді відьми бувають? - запитав лейтенант.
Майор стенув плечима.
- Навєрно, - він глибоко зітхнув. - Чорт. Как іх взнавать хоть? Щоб одлічались чим-то, нє помніш?
Співрозмовник лише сумно похитав головою.
- Хотя б признак якой, а то - «взнавать по разговорах з насєлєнієм», а єслі вони не розкажуть?
- Ах ти відьма проклятуща! - рознеслося раптом вулицею, і супутники заклякли на місці. - Ах ти паразитка!
На подвір’ях прокинулись собаки.
- Ти глянь, що вона наробила!!!
- Сама ти відьма!
- Дивіться, людоньки, що та сука… Ой, тримайте мене!
Петро витріщився на Миколу Пилиповича. Забрехали собаки, радіючи несподіваній розвазі.
- Маруська?
- Так.
- Ну а вона що?
- Проститутка! І донька в тебе проститутка! Ви обоє як приїхали…
- А ти…
Хтось тихенько торкнувся Петрового ліктя.
- Добрий вечір, - почулося ззаду. - Гуляєте?
Хлопець обернувся. Біля паркану біліла чепурненька сукня.
- Ага. - Петрові губи самі розпливлися у приязній посмішці. - Слухаєм.
- Та то вони завжди так, - дівчина, здається, вибачалася за своїх односельців.
- Добрий вечір, Лєсєнька, какая ти красивая. - Микола Пилипович теж покинув слухати галас.
Дівчина опустила очі.
Вона одягла , мабуть, найкращу свою сукню і тепер стояла така гарненька та свіжесенька, що вечір навколо урочисто сяяв, а Петрові хотілося розвернути свої широкі плечі та зачесати скуйовдженого, певно, чуба.
- А ти що тут робиш?
- Я? Живу.
- Де? У парторга?
Вона засміялася дзвінко.
- У батька свого. Це він для кого - парторг, для кого - комерційний директор, а для мене - батько.
Колеги перезирнулися.
Дівчина знову посміхнулася.
- Я у сусідній кімнаті сиділа - батько не дозволяє влазити у розмови старших… У мене брат на п’ятнадцять років старший. Тому зі мною всі як з маленькою.
Очі стрельнули з-під брів і сховалися ніяковіючи.
Запала мовчанка.