Так чи інакше, але він узяв Лесю за руку:
- А давай, може, разом сходимо?
- Правда? - Дівчина радісно стрепенулася, а тоді отямилась і зашарілася з приємності. - Якщо ти запрошуєш…
- Запрошую, - впевнено сказав Петро. І скажіть, будь ласка, чи міг він вчинити інакше?
Щоправда, до танців лишалася ще сила-силенна часу, і поки вони з Лесею гуляли околицями села, Петрові думки іноді верталися до роботи, а точніше, до того, як пояснити майорові свою бездіяльність. Брехати, що зустріч відбулася, - собі дорожче, все одно випливе, а за дезінформацію керівника групи можна таких проблем нажити - не дай Боже. Скосити на дівчину? Можна. Правда, у цьому разі похитнеться Петрів авторитет як спеціаліста. Втім, скажіть, будь ласка, можуть бути у поштарки саме сьогодні особисті проблеми, що не сприяють купанню? Ця думка сподобалась лейтенантові найбільше. І справді, вона ж жінка, а значить, усе може бути об’єктивно - відстрочила зустріч, а він, щоб не гаяти часу, пішов на танці промацати оточення, вивчити місцеве населення. Тільки про Лесю ні слова, бо вчепиться старий, він і так, здається, косо дивиться. «Цей контакт не обусловлений необходимостю». Добре йому, своє вже відгуляв. А тут в очі зазирнеш - і серце починає наче молотком по ребрах бити. «Скажу, що відмінила зустріч з особистих причин», - остаточно вирішив Петро.
- Про щось думаєш?
- Та так, - махнув рукою Петро. - Слухай, а ти Наталку знаєш, ту що на пошті?
- Знаю, - кивнула Леся і тут же підозріло зіщулилася. - А ви що, знайомі?
Петро чомусь знову почервонів, і дівчина це помітила.
- Та так, - зам’явся він. - Заходив я тут на пошту телеграму відправляти, а там вона. Сказав їй, що тебе знаю, а вона каже, що теж, от я і питаю…
- А чого це ви про мене розмовляли? - зупинилася Леся.
Петро наштовхнувся на її засмагле плече і остаточно заплутався.
- Та ми не про тебе…
- А про що тоді?
- Та ми так…
- Ах, так…
Він стояв, не в змозі дібрати слів, а вона раптом різко розвернулася і пішла геть вулицею.
- Зачекай! - кинувся слідом Петро.
Вона так само раптово зупинилась і, коли він підбіг, кинула з суворим обличчям:
- Якщо я погодилася піти з тобою на танці, це не означає, що можна загравати до всіх дівчат у нашому селі.
- Та я ж не загравав, я тільки цеє… - Він сам не помітив, як почав виправдовуватись, неначе школяр.
Дівчина дивилася осудливо, тому Петрові коштувало багато зусиль відновити прогулянку.
- А як ти вважаєш, дощ раптом не п очнеться? - Для переконливості він глянув на чисте вечірнє небо.
- Ні, - відрізала вона.
- А після танців ми ще погуляємо?
- Не знаю.
Розмова не склеювалася, і зняти напругу вдалося лише на самий вечір, коли наблизилися до клубу. Туди вже зліталися чепурні зграйки дівчат і удавано-цинічні хлопці з неодмінними папіросками в зубах. Усі вони косилися на Лесю та її кавалера, і під цими поглядами дівчина розквітла, очі її засяяли, а на губах знову заграла посмішка.
- Здрастуй, Лесько!
- Здоров!
- Добрий вечір, - віталася вона, і Петро слідом кивав головою.
Хлопці недобрими поглядами міряли лейтенантову міцну статуру. Нові люди завжди викликають підозру у місцевих хлопців, а особливо якщо вони молоді, з міста і залицяються до їхніх дівчат. А Леся задля переконливості навіть взяла Петра за лікоть. Під канонадою красномовних поглядів пара урочисто зайшла до дверей клубу.
Чесно сказати, Петра збентежили погляди хлопців з цигарками. Не те щоб він злякався - крий Боже, - відмінна технічна і фізична підготовка дозволяла лейтенантові не губитися під чоловічими поглядами, навіть якщо їх було багато з різних боків. Просто сутичка з місцевим населенням не входила до плану операції, а, навпаки, наказано було «внєдритися» у самісіньке єство. А як, скажіть, «внєдритися», почавши з бійки? Отож-бо й воно.
У клубі вже грала музика, а на стелі та стінах стрибали тисячі світлових зайчиків, відбиваючись від невеличкої кульки, що крутилася біля майданчика з магнітофоном. Більшість людей ще стояла попід стінами, і тільки наймолодші та найвідчайдушніші вже вистрибували в центрі зали. Петро озирнувся, вивчаючи диспозицію. Це був типовий сільський клуб, облаштований за останнім словом сільської клубної техніки, навіть трійко кольорових прожекторів поливало танцюючих своїм примхливим світлом та символізувало близькість завклубом до прогресу. Величенька зала могла б, напевне, вмістити всіх жителів села, але кут її вщерть завалений був стільцями, що їх ставили на підлогу у випадках кіно. У випадках танців вони зменшували корисну площу зали і слугували для інтимного розпиття молоддю міцних напоїв, за що потім дільничний міліціонер сварив диск-жокеїв. А взагалі неупередженому лейтенантовому погляду все це навіть сподобалося, бо було до міри культурно, до міри сучасно, а головне - результат від танців можна було отримати поруч, у лісосмузі, на природі, у чудовій екології, а це не абищо у наш час.
«Я собі захотів
Політати десь під небо,
Двоє гарних крил - І мені вже ніц не треба…» - сповідався магнітофон.
- О, і репертуарчик актуальний, - навіть вголос промовив Петро.
- Що ти сказав? - не розчула Леся за гуркотом музики, бо гриміло-таки порядно.
- Репертуар, кажу, добрий.
- А ти що думав, як село, то вже тільки «Ти ж мене підманула», так?
- Та ну.
- Ось тобі і ну. І музика в нас, і танцюємо ми не гірше, як в місті. Показати? І не встиг Петро отямитись, як дівчина потягла його за собою у центр кола, яке миттєво розступилося, пропускаючи нових танцюристів. Зал уважно вивчав міського гостя. Леся крутонулася навколо себе, здіймаючи вітер спідницею і демонструючи всім стрункі ніжки. Петро, що танцювати ніколи не вчився, але через згадану вже фізичну підготовку досконало володів своїм тілом, викинув якесь невідоме науці, але досить граційне па і поклав руку дівчині на стегно.
- Це швидкий танець, - прокричала вона йому на вухо і викрутилась з обіймів.
Петро стенув плечем. Швидкий то швидкий, хоча хто сказав, що, танцюючи швидкий танець, не можна тримати дівчину за талію. Він відчував себе центром уваги, тому намагався не дуже викаблучуватись, але розкутість рухів взяла своє, і коли музика скінчилася, дівчата, що танцювали поруч, нагородили його оплесками.
- А ти добре танцюєш, - посміхнулася Леся.
- Хіба? - здивувався Петро.
- Краще за наших хлопців.
- Ну, це вже комплімент.
- Ні, я серйозно.