Микола Пилипович енергійно кивнув. Тетяна явно викликала ентузіазм у його організмі.
- Ну, за що п’ємо? - Жінка присіла на стілець, знову відгородившись столом від свого квартиранта.
- За прекрасних дам, - випалив майор і картинно підхопився зі стільця.
- Ну нехай, - кивнула хазяйка і випила першою.
Коли Микола Пилипович сів, то біля рота він знову побачив ложку з соковитою четвертинкою помідора. І дуже вчасно. Рідина в банці мала градусів сімдесят, вимагаючи поважливого до себе ставлення.
- З чого ето?
- З варення. За зиму не з’їли, а на цей сезон нове буду варити.
Тетяна тільки трошки почала свою порцію і тепер запивала з розмальованої квітками чашки. Вона вміла зі смаком робити ці прості речі, і так хотілося їх за нею повторити, з’їсти червоного помідора і запити вишневим компотом.
- Так ви шо, ето ви самі робили?
Хазяйка кивнула.
- Та вже якось у людей не позичаюсь. І Микола Пилипович пішов у наступ. Він ухопив жінку за руку та взявся обходити стіл, другою рукою націлившись обійняти шикарний бюст. Збуджені очі хтиво обмацували плечі та викот сукні. Жіноче тіло пахло степовими травами, і він рішуче притяг його до себе.
- Ой-ой-ой, а що це у вас таке на маківці блищить?! - Жіночий голос задзвенів над самим вухом. Вона це сказала так само, як щойно співала з подругами на вулиці, весело й задирикувато.
Не підозрюючи нічого поганого, Микола Пилипович підняв голову і піймав очима насмішкуватий погляд хазяйки.
- Це у вас, виявляється, лисина, а збоку не помітно.
У майора одразу зіпсувався настрій. Він пересунувся на свій стілець і прибрав руки. А Тетяна зловтішно посміхнулася і поспішила на добивання:
- Та це я шуткую. Знаєте, як чоловіки лисіють? Якщо спереду - значить, багато думають. А якщо ззаду, тоді вони сексуальні. А коли спереду і ззаду - значить, вони думають, що сексуальні…
У роті у Миколи Пилиповича покислішало, наче лимона з’їв. З вуст Тетяни цей ідіотський жарт прозвучав значно дошкульніше, бо мав особисте спрямування.
- Ви образились? - Хазяйка жартівливо зазирнула в очі, і Микола Пилипович відсунувся разом зі стільцем.
- Ні. - Щоб остаточно не виглядати ідіотом, майор перейшов до справи. - А ви не підскажете, хто іще у вас в селі колдує? Может, хтось, кого ми не знаємо?
Тетяна знизала плечима.
- А ви що ж, не трапили до баби Кабачихи?
- А це що, правда, бабушка Наталки етой?
- Та ні. - Тетяна махнула рукою. - Це я так кажу. Може, і родичка якась, але далека.
- Ну так єсть хто-небудь іще?
- А я знаю? Розповідають усі, а так щоб всерйоз ворожити… І потім, якщо чесно, то я в це не вірю. Я думаю, це просто фольклор. Знаєте, дурні баби говорять. А насправді ніхто не бачив. Беріть помідорки. - Уважна хазяйка підсунула полумисок до гостя і простягнула йому ложку. - От вам, наприклад, допомогло?
Микола Пилипович знизав плечима:
- Чесно говоря, вона сказала, що треба в город їхать до її дочки.
- Ну от, бачите.
- А дєд Юхим? - вистрілив черговим питанням майор.
- А що дід Юхим?
- Ну цей… - Микола Пилипович пожував губами. - Він же ізвєсний, говорят, і вобще…
- Та всяке говорять. - Тетяна легковажно махнула рукою. - От ви самі сходіть до нього і спитайте. Він біля гаю на хуторі живе. А я його і не знаю зовсім. Я ж нетутешня.
Остання фраза різонула майорові вухо.
- Що ж ето ви, прожили тут стільки літ, а все одно нетутешня?
- Скільки прожила? Як вам не соромно жінці таке казать. - Жіночі очі стрельнули блискавками. - «Стільки…» Скільки це я, по-вашому, прожила?
Микола Пилипович розгубився.
- Та це я не в том смислі. Це я в смислі в селі… Ви ж самі сказали, п’ятнадцять год після інституту.
- Ну то й що? Могли б і не згадувати… А-а… - Хазяйка раптом зіщулилася. - Це ви мені так помстилися, що я вашу лисину помітила. А ви злопам’ятний…
- Та нє, - Микола Пилипович збентежено посміхнувся. - Я не нарошно.
- Злопам’ятний. Злопам’ятний і мстивий. Он як зраділи, що жінку образили. Не хочу з вами розмовляти. - І вона відвернулася від столу.
Майор до кінця не второпав, чи жартує хазяйка, чи справді образилася, проте налив чарочки по вінця, взяв у обидві руки і, обійшовши стілець з іншого боку, впав на одне коліно прямо біля хазяйчиних ніг.
- Я був неправ.
- Та що ж це ви вигадали! - обернулась хазяйка спантеличено. - Я пожартувала. Підводьтеся негайно.
- М-м. - Майор помотав головою і простягнув вперед чарку.
- Незручно якось. - Тетяна явно не знала куди подітися.
- А ви випийте. На знак прощенія. І потопимо сору на дні бокала.
Розгублена Тетяна взяла чарку.
- Підводьтеся. Ну будь ласка. Я вас прошу. Я вип’ю, тільки вставайте.
Микола Пилипович добре вмів користуватися психологічними перемогами. За мить він уже примостився поруч із жінкою на її ж стільці, міцно обхопивши рукою жіночу талію.