- Нічого не буває, - огризнувся Петро. - Вона вже статево зріла.
- А ти проверял?
- Та що ви причепилися!
- Шо надо, то і причепився. Ми не для того сюда приїхали, щоб амури розводить. - Старший групи впевненими рухами збирав почищену зброю. - А у твоєй Лесі батько - парторг, у нього связі, і єслі шо - він тебе розконспірірує в момент. Вони, когда дочка виростає, отци в смислє, звєрєют. Тогда тобі капєц. Жениться прийдеться - це іще за щастьє!
Він явно знав, про що говорив, тому слова звучали переконливо.
- Ти б луччє тою з пошти зайнявся. Вона вже взрослая, а заразом і розузнать можна побольше. Вдруг це всьо-таки вона подговорила? А я со свойого боку пацанами етімі займуся. Зранку з парторгом домовився, що він завтра всіх їх в кабінєт до себе по одному, шоб я їх там прижав, - майор красномовно стиснув кулака. - А ти її со свого боку теж, значить… прижми. - Він коротко реготнув, радіючи вдалому жарту. - І баба Кабачиха - імей в віду, до неї тоже подход через цю дівчину. Вона у всіх смислах полєзная.
Петро мовчки лежав, слухаючи чи то поради, чи то розпорядження керівника. Але наступної миті стало зрозуміло, що його лежання не було простим відпочинком.
- Шухер! - сказав хлопець стиха, побачивши через заздалегідь відсунуту фіранку, що до хвіртки хтось наближається.
Микола Пилипович миттєво розкрив «дипломата», і пістолет зник без сліду у його конспіративних надрах.
- Що за слова, лейтенант! - Обурився старший колега, ставлячи свою безневинну на перший погляд, а насправді безцінну валізку на підлогу. - Ви офіцер чи блатной жулік, в самом дєлє!
- Я науковий працівник, - огризнувся молодший. - І ви теж, до речі.
Надворі загавкав собака. - Є хто живий? - загукали з доріжки молодим жіночим голосом.
Біля ґанку стояла Наталка з пошти, що про неї саме точилася розмова.
Колеги визирнули у відчинене вікно.
- Про вовка промовка, - стиха мовив Петро.
А Микола Пилипович уїдливо відкоментував:
- Давай, научний работнік. Твоя дисертація прийшла.
У цей момент дівчина помітила, що з вікна на неї дивляться, і зійшла зі стежки у садок.
- Здравствуйте, Наталочка! - солодким голосом проспівав Микола Пилипович. - Провєдуєте больного?
- Драстуйте. - Поштарка наблизилась до розчахнутого вікна і приязно посміхнулася.
Сонце вже сіло, але світлі сутінки дозволяли чудово роздивитися все. Дівчина явно прийшла не просто так, бо знову причепурилась та розфарбувалася понад усяку міру.
- Здрастуй, Петре, - повторила вона.
Микола Пилипович щодуж стусонув хлопця ногою.
- Драстуй, - озвався той.
- Як ти? - Вона наблизила своє обличчя до хлопцевого і при цьому притислася до підвіконня, так що у викоті сукні випнулися дві апетитні півкулі.
Микола Пилипович з одного погляду оцінив побачене та ковтнув швидку слину.
- Хорошо, шо ви прийшли, - радісно продовжив він. - А то Петро наш тут скучає, может, ви б його вивели прогулятися? Больним же нужен свіжий воздух! - При цьому він продовжував непомітно штовхати колегу ногою, намагаючись таким чином активізувати його. - Із задоволенням, - зраділа Наталка такій пропозиції. - Ти як, зможеш піти на прогулянку? - перевела вона погляд на Петра.
Той нарешті послухався нечутних, але чутливих вказівок начальства і вступив до розмови:
- Справжнього чоловіка синці тільки прикрашають.
- Красавець! - оцінив Микола Пилипович, але побачивши, що хлопець ображається, по-батьківському поклав йому руку на плече. - Шучу-шучу.
- То я почекаю? - з надією запитала поштарка.
- Він бистренько, - пообіцяв Микола Пилипович.
Колеги відійшли від вікна. Петро взявся вдягати сорочку, періодично покректуючи від болю.
- Ти там цеє… - стиха радив майор. - Помніш, про шо я говорив? Покрути її трошки. А вдруг розколеться. На жалость бери.
- Де мої кросовки? - зазирнув під ліжко Петро. - Світло ввімкніть!
- Ага, щас. Комари налетять, так тобі харашо гулять, а мені тут мучиться… Він уже іде! - загукав Микола Пилипович, щоб почули на дворі.
Петро стиха лаючись зав’язував шнурки. - І про бабу, про бабу побольше інформації. Вона ценний істочник. Не забувай. Шо буде просить - не одказуй… Ну, - він оцінив поглядом колегу і несхвально зморщився. - Годиться. Ранений, но живой. Давай, з Богом.
Петро вийшов на ґанок, де вже чекала поштарка.
Микола Пилипович висунувся у вікно.
- Наталочка! Єслі там хлопці будуть його обіжать, ви ж заступитесь?
Дівчина засміялася.
Петро люто зиркнув через плече.
- Оп’ять шучу, - швидко запевнив колега. - Щасливого гуляння.
Липневі сутінки потрошку згущалися навкруги.
Наталка зазирнула Петрові у травмоване обличчя.
- Боляче? - співчутливо запитала вона.
Хлопець роздратовано відмахнувся.
- Кинь. Краще скажи, хто це міг зробити.
- Не знаю. - Для переконливості дівчина притиснула руки до грудей. - Якби наші хлопці, вони б уже похвалилися. Вони завжди хваляться, коли когось побили.