- Воно то конєшно. Але ж інструкція. І потім, чого це раптом я взяв у командіровку родича? Де ви таке бачили?
- Та ти понімаєш… - Микола Пилипович почухав потилицю і тут-таки обережно поправив капелюха.
- Не переживайте ви, - заспокоював хлопець. - Я цих учених знаю. Вони ще гірше балакають за вас. Вони тільки писати вміють, а говорять, як усі.
- Засипемось.
- Не засипемось. Ми із столиці, а у столиці все не так, як у людей.
- Не нравиться це мені, - пробуркотів старший групи, але наполягати не став.
Стежка, ошукавши подорожніх, завернула перед самими деревами і пішла праворуч. Довелося й далі крокувати під пекучим сонцем, витираючи спітнілі чола.
- У вас пити нема нічого?
- Откуда? - Микола Пилипович сумно хитнув головою і раптом витягнув руку. - Дивись!
Ліворуч від стежки, притулившись до гаю, стояла самотня хатина.
Петро глянув запитально:
- То вже, виходить, село?
- Та нє, село наче, казали, справа. Хутор, навєрно. - Микола Пилипович замислився і запропонував: - Давай туди заскочим. Води попросимо, а заодно розузнаємо шо і як.
Хатина стояла зовсім одна. Чисто вибілена, охайна, навіть чепурненька. Невеликий доглянутий садочок. Як намальоване все. А з-за рогу виглядала мазана вапном приземкувата криниця, дражнячи спраглих своєю прохолодною глибиною.
Подорожні наблизились до хвіртки.
- Хазяїн!
З-за паркану люто загавкало.
- Хазяїн!
- А не перескочить? - Микола Пилипович занепокоєно вказав на небезпечних розмірів собацюру, що аж захлинався з люті, стрибаючи на паркан та порушуючи елегійний настрій, що навіювала садиба.
- Чорт його знає. Краще трошки відійти… Є тут хто-небудь?
Але на гукання ніхто не озивався.
- Нема хазяєв.
Криниця за парканом нахабно продовжувала зваблювати колег своїми прохолодними мазаними стінами, але собака бігав як раз навколо неї, не даючи змоги навіть мріяти про воду.
- Може, сплять вони? Ану ще раз.
- Ха-зя-їн!
- Гав-гав! - оце і вся відповідь.
Нарешті, коли мандрівники вже втратили останню надію, двері хатини зарипіли, і собака, наче за командою, замовк.
- Здрастуйте вам, хазяїн.
Серед двору зупинився сивий-сивенний дідуган. Невеличкий, зморшкуватий, з тих, знаєте, що не розбереш - чи сміється, чи щириться, чи привітає, чи накричить. Мав він чорні очі, солом’яного бриля, носа кривого з великою темною бородавкою, що трусилася в такт ході. Неприємний, одне слово, був дід. Привітання не почув чи не схотів почути.
- Здрастуйте! - голосно повторив Петро: чорт його зна, може, глухий.
Старий неохоче кивнув.
- Спека сьогодні. - Хлопець посміхнувся якнайщиріше. Він відчував якусь напругу всередині чи ніяковість, може, тому що давно в селі не був, забув, як воно тут заведено.
Дід кахикнув, а собака, що підійшов до його ніг, знову загарчав.
Побачивши, що хазяїн не озивається, Петро посміхнувся ще раз:
- Водички не дасте напитися?
- Нема водички, - дід глянув спідлоба. Чорні очі люто крутонулися.
Микола Пилипович від подиву закляк на місці. Такого він не чекав.
- А криниця? - Петро теж був здивований.
Дід озирнувся:
- Криниця… Так відра ж нема. - Лишивши подорожніх кліпати очима, він обернувся до них спиною і пробурчав під ніс: - Ідіть собі, ідіть.
Собака знову люто кинувся на паркан.
Петро з Миколою Пилиповичем отетеріло дивилися одне на одного, а дід, ще раз озирнувшись, махнув рукою. - Ідіть, ідіть. - І бородавка на його носі гойднулася люто.
Оце так!
Уже відійшовши, супутники зно ву почули дідів голос. Мабуть, собаці щось казав, а може, й лаявся услід.
Петро розвів руками:
- Ну-ну!
- Бандеровець! - сказав Микола Пилипович. - Стріляв би.
Професійна стриманість вмить розтанула. Вони не могли дібрати слів, а як твердо вирішили розмовляти «рідною мовою», то тільки люто сичали крізь зуби.
- Ну, це ж нада! Націоналіст!