Точно, так і є. На лаві під бетонним пам’ятником, що прикрашав колгоспну площу, бовваніла невелика худорлява фігура. Патрорг сидів скуцьорбившись, не зводячи очей з бетонної жінки на постаменті, а в руці його зблискувала у місячному світлі пляшка.
Тут явно щось відбувалося. Проте алкоголь ніколи не був перешкодою для вербування. Повільно підійшовши до лави, майор підтягнув штани на колінах і сів. Парторг мовчки, не обертаючи голови, простягнув невеличкий гранчак та сулію. Микола Пилипович прийняв, знов-таки не озиваючись, налив собі грамів сто й одним духом випив, а тоді налив ще для парторга. Судячи з усього, той уже взяв на груди пару порцій.
Завершивши таку нескладну процедуру і поставивши сулію на землю, майор лагідно, по-батьківському обійняв парторга за плечі:
- Що ж ти, падла, не сказал, що вона дочка діда Юхима?
Петро прокинувся серед ночі так, неначе хтось під бік штовхнув. В кімнаті стояла тиша. На ліжку поруч порожньо. Рівно, по-солдатському натягнута ковдра свідчила, що старший товариш іще не повертався. Він сьогодні обіцяв розставити крапки над «і», а справа ця невдячна. Петро взагалі останнім часом втратив оптимізм щодо належного виконання завдання. Все було тут неправильно, не так, та воно й не дивно - у них же нема чіткої структури, організації. Як ти їх викриєш? Дилетанти, одне слово. Дилетантів взагалі дуже важко передбачити, у цьому вся складність.
Через шибки до кімнати зазирав великий повний місяць, що, напевне, і був причиною такого невчасного Петрового пробудження. Хлопець тоскно подивився у кругле всевидюще око, що висіло на небі. У душі відбувалося щось незрозуміле, і лейтенант, добре подумавши, відніс це на рахунок надто жирної вечері. Тут усе було неправильно, навіть їжа, тому, вирішив хлопець, треба просто попити водички і неспокій як рукою зніме.
Полежавши ще трохи, він відкинув ковдру й у самих трусах пішов до дверей. З-під стулки пробивалося світло. Певно, залишили ввімкненим, щоб майор не заблукав у пітьмі. Хлопець обережно взявся за ручку, потягнув на себе і наступної миті остовпів.
У сусідній кімнаті біля печі неквапливо й охайно роздягалась хазяйка, Тетяна, чи тітка Тетяна, як звав її Петро. Жінка, не підозрюючи, що за нею підглядають два уважних чоловічих ока, повільно зняла спідницю. Петро затамував подих. Ідучи з хати, майор наказав очей не зводити з хазяйки, і можна сказати, що лейтенант точно дотримувався інструкції.
Хазяйка лишилася у самій коротенькій сорочці з мереживом, що так контрастувала з по-сільському пов’язаною хустиною на голові, а потім, знявши хустину, сіла на стілець і заходилась розплітати коси, допомагаючи собі великим темним гребінцем. Вона сиділа обличчям до дверей, і, коли нахилялась, щоб покласти шпильку, хлопець ковтав швидку слину. В прорізі сорочки з’являвся білий пишний бюст хазяйки, даючи зрозуміти, що його ніщо не стримує, крім непевної тонкої тканини та мережива. Шпильок було чимало, і Петро закляк біля дверей, схований одвірком. Тетяна, чи тітка Тетяна, і справді була не стара, принаймні те, що можна було розгледіти, давало підстави для таких думок. Стрункі, незважаючи на повноту, ноги, плечі круглі та м’які, гладенька лебедина шия і все інше, що ховала під собою сорочка, не дозволяли просто так покинути пункт спостереження.
Але врешті шпильки скінчилися, і деякий час хазяйка сиділа, розчісуючи своє довге розкішне волосся. Петро мовчав, як зачарований. Та за мить Тетяна, вочевидь скінчивши справи з зачіскою, підвелася і, посунувши стілець до печі, стала на нього одним кроком, легко - не кожна молода так стане. Обернувшись спиною до квартиранта, хазяйка тепер намагалась дістати щось з печі, тягнулась туди всім тілом, демонструючи стрункість своєї фігури, а потім звелась навшпиньки. Сорочка задерлася, мереживо гойднулося і… - чи то здалося збудженому спостерігачеві, але під сорочкою в хазяйки геть нічого не було вдягнуто.
Щось грюкнуло на печі - мабуть, жінка знайшла що шукала. Рипнув стілець, і Тетяна спустилася на землю, з невеличким глечиком у руках, простим, навіть не полив’яним. Поставивши свою здобич на припічок, вона видобула звідкись паличку та нею стала ретельно вимішувати, низько нахиляючись при цьому. Сорочка на розкішних стегнах напнулася, примушуючи квартиранта ще раз захвилюватись, а жінка спокійно робила свою справу, щось мурмотячи під ніс. Петро за дверима заціпенів від напруги. За якусь хвилину хазяйка випросталась, скінчивши, либонь, справу, тоді потягнулася всім тілом і, обернувшись боком, немов навмисне піддражнюючи, плавним рухом спустила з плеча бретельку. Лейтенант знову затамував подих, а хазяйка, подумавши хвильку, повільно спустила другу. Легка сорочка знехотя ковзнула донизу, залишаючи власницю голою і бездоганною серед кімнати. Навіть у непевному світлі напівздохлої лампочки можна було роздивитися все до подробиць.
Тетяна стояла, розпустивши довгі коси по плечах, і не рухалась, босі ноги, здавалося, завмерли на місці, чи то час зупинився. Пишні хазяйчині груди, а в неї і справді виявились чудові груди, великі, але бездоганної форми, вони не висіли, як то буває, а гордовито випиналися двома пагорбами, і на верхівках, навіть трохи задертих вгору, червоніли міцні, якісь дражливі пипки. Так от, пишні груди погойдувалися від подиху, а живіт вабив своєю білизною. Це не був живіт спортсменки або манекенниці, до яких нас привчило телебачення. Ні, це був справжній жіночий живіт, трохи випнутий вперед, навіть круглий тією округлістю, що підкреслює ніжні обриси фігури, що робить тіло м’яким та бажаним і водночас пружним та грайливим, яким і повинно бути жіноче тіло. Круглістю, що готує до подразливості пишних стегон, і обривається між ними густими хащами кучерявого волосся. Великі сідниці надавали постаті силу, приземляючи її та врівноважуючи своєю міццю, а ноги, що твердо тримались за підлогу, пояснювали своєю бездоганною формою, чому їхня власниця так легко рухається.
Так, Тетяна була у самому розквіті жіночої краси, і лейтенант за стіною це оцінив. Легко зрозуміти, що він втратив відчуття часу. Скільки тривала пауза, ніхто сказати не міг, але, зрештою, жінка зробила крок вперед, нахилилася, беручи з припічка глек, та занурила в нього руку, а видобувши звідти чималенько прозорої мазі, почала ретельно намащуватись нею - обличчя, плечі, перса, спину, живіт, стегна, ноги… Там, де проходила рука, шкіра ставала лискучою та набувала золотавого кольору. «Косметика, - промайнуло в думках у Петра, і зразу чомусь. - Диви, як вона себе мацає».
Врешті не лишилося жодного шматочка тіла, якого б не торкнулась «косметика». Тетяна поставила глек та, взявши навіщось з кутка мітлу, пішла, погойдуючи стегнами, і зникла за біленим ріжком печі. Лейтенант дивився їй услід, несила відірвати погляд від цього погойдування. За мить звідти, де зникла хазяйка, почувся важкий залізний звук, наче відсунули щось велике, потім шарудіння, тихий вигук, щось на зразок: «Оп!» Потім коротко реготнуло та свиснуло у димарі і настала тиша. Цілковита.
В кімнаті лишилися мовчазні меблі, піч, глечик на стільці й одинока жовта лампочка в кутку, а за стіною - лейтенант у трусах.
Така диспозиція зберігалася доволі довго, поки нарешті хлопець очухався. Першою думкою було, що хазяйка вийшла у другі двері, але оскільки Петро буквально не зводив з неї очей і пропустити цей момент ніяк не міг, треба було все ретельно перевірити. Обережно ступаючи, лейтенант вийшов зі своєї схованки, зазирнув за піч, зауважив, що вона відкрита, і тут зрозумів, куди поділася Тетяна. На самому краю у сажі чітко відбився акуратний слід жіночої ноги.
Погодьтеся, у такій ситуації легко розгубитися. Але Петро чомусь не відчув жодних вагань. «За нею треба», - одразу стрельнуло у голові. Чому він так подумав, і сам не міг би сказати, але певність у такому рішенні зростала з кожною секундою. «За нею треба. За нею». Нам важко оцінити справедливість цієї думки - досвідчена людина ніколи б не наважилася лізти у таку історію без бодай найпростішого прикриття, але Петрова впевненість, схоже, пояснювалася не зовсім службовими резонами.
Хлопець підійшов до глечика, що його господиня лишила на стільці, нахилився над ним, роздивляючись, потім занурив туди руку та взяв на пальці майже невагомої мазі. Вона була прозора і пашіла в обличчя духмяним, дурманним ароматом. Петрові здався знайомим цей запах, точно так пахло від поштарки, коли ходили купатися, і від парторгової доньки…
«За нею треба, за нею!» - метрономом вистукувало в голові. Петро навіщось витер пальці об край глечика і повільно спустив донизу свою єдину одежину. У наступну хвилину він уже рішуче тер груди запашною маззю, дуріючи від її пахощів і не в змозі зупинитися. Він упорався швидко - таємнича мазь чудово всмоктувалась у шкіру, руки самі літали по тілу. І коли нарешті не лишилося жодного сухого сантиметра, лейтенант раптом зупинився і на мить заплющив очі. Проте треба було поспішати. Зробивши два кроки до печі, хлопець озирнувся, неначе шукаючи щось, тоді взяв з кутка величезну чорну коцюбу, зважив її в руках і рішуче, головою вперед, поліз до чорного провалля комина.
Лейтенант був готовий до несподіванок, а тому нітрохи не здивувався, коли в печі його підхопила невідома сила і потягла вгору, так, наче він, здоровезний дужий чолов’яга, був лише іскоркою а чи шматочком попелу. Не здивувався і тоді, коли раптом опинився в повітрі над дахом, хоч і знав, що в димар нізащо б не проліз. Він тільки рефлекторно міцніше вхопився за коцюбу, а потім, зметикувавши щось, закинув ногу і всівся на неї верхи, як на коняку. Коцюба хитнулася і повільно рушила повітрям над садибою, над вулицею, потрохи набираючи висоту, а тоді вже ген-ген степом, лишаючи внизу ставок, дорогу і автобусну зупинку з поламаним дахом. Якби Петро мав час роздивитися навкруги, він би помітив, що згори село виглядає зовсім інакше - охайніше, чи що, а чи то, може, ніч прикривала темною ковдрою безладдя та бруд.
Спочатку хлопець тримався обома руками за свій непевний транспортний засіб, намагаючись зберегти рівновагу, однак скоро пересвідчився, що насправді йому ніщо не загрожує - чи тут, у небі, закон тяжіння не діяв, чи то коцюба мала якісь додаткові властивості, але земля майже не притягувала свого сина. Проте розібравшись з рівновагою, лейтенант скоро зрозумів нову халепу. Виявилось, що коцюба не є найзручнішим транпортом для пересування в повітрі. Як хлопець не намагався всістися зручно, це не вдавалося. Тонке залізо давило та заважало. Жінкам воно, мабуть, зручніше їздити, а тут… Як сказав би майор, деякі особєнності мужского організму. От чому не справила на Петра враження чудова липнева ніч, лишилися непоміченими смуги ланів та кучері перелісків, неоціненим - прозоре, як сльоза, повітря, яке не могла потривожити навіть довга коцюба з дивним пасажиром.
Врешті-решт якось прилаштувавшись, Петро підвів голову. На небі, так само далеко, як і з землі, плив круглий млинець Місяця, а біля нього блимала, простуючи своєю дорогою, маленька червона зірочка. «Супутник», - промайнуло у хлопця в голові, і він знову спробував вмоститися зручніше, навіть не завваживши всього безглуздя ситуації. А коцюба летіла нерівно, весь час роблячи круті повороти та хитаючись, неначе п’яна. Чортова машина - чи то дороги не знала, бо чого ж це у повітрі повертати? - лети собі та й лети.
Не дивно, що лейтенант так і не зміг зрозуміти, куди прямує - ані зорієнтуватись, ані помітити щось на землі. Ледь збризнутий вогниками нічний степ лежав ген до обрію.
Скільки часу він провів на коцюбі, зрозуміти було важко. Та й відчуття руху було якимось непевним, як у літаку. Але згодом все змінилося, коцюба затремтіла, в обличчя дмухнув вітер, серце в хлопцевих грудях стрибнуло вгору, забиваючи подих, а земля стала наближатися з шаленою швидкістю. Петро інстинктивно заплющився, повітря свиснуло у вухах, але раптом, огорнувши тіло м’якою хвилею, акуратно підставило пухку землю під непевні хлопцеві ноги. Наче справжній парашутист, лейтенант упав на бік. І аж тоді розплющив очі.
Прийшовши до тями, Петро зрозумів, що лежить серед невеличкої галявини, з усіх боків оточеної густим лісом. Професійно завбачливий, він зараз же поплазував до найближчих кущів і, як виявилось, дуже вчасно. Бо за якихось п’ять секунд серед галявини приземлився ще хтось і, голосно верескнувши, швидко звівся на ноги.
Наскільки дозволяла роздивитись навколишня темрява, посилена густими кронами дерев, це була молода дівчина, теж без будь-якого одягу. За літальний пристрій їй правила довга мітла, яку дівчина зараз же закинула на плече, як солдат рушницю.
Якщо Петро і міг дивуватися чомусь півгодини тому, підглядаючи за хазяйкою, то тепер, після повітряної подорожі, він геть втратив цю здатність і тільки фіксував події, не замислюючись над їхнім змістом. Мабуть, таки спрацювали захисні психологічні сили. От молода дівчина з мітлою зникла у темних хащах, а за нею на галявині приземлилася ще одна, а потім ще, і всі вони так само взявши на плечі мітли та коцюби, попрямували до лісу. Прислухавшись, Петро почув далекий гомін, уривки музики та голосів. Гостей, здається, чекали.
Лейтенант зважив на руці свою залізну коняку і слушно вирішив, що вона тільки заважатиме у справі. Тому, не наслідуючи прикладу жінок, заховав коцюбу між кущами та й рушив собі вперед за наступною гостею, тримаючись так, щоб його не помітила ані вона, ані ті, що йтимуть ззаду. Босі ноги зразу ж почали знаходити колючки та палючу кропиву. Лейтенант підстрибував, обтрушуючи п’яти, і гілки дерев дряпали голе тіло, заважаючи «пересуванню на місцевості». «Чорт! - лаявся подумки лейтенант. - Оце вскочив!» Одночасно доводилося озиратись, контролюючи ситуацію у тилу. Іноді зовсім поруч шаруділи кущі, чулося перегукування, тоді хлопець завмирав, втиснувшись у стовбур чи присівши під кущем. А жінки йшли собі, наче не відчували колючок під ногами. Хай їм усячина!
Галас попереду дужчав, і згодом Петро слідом за своїми поводирками вийшов на край великої галявини, в центрі якої горіли яскраві багаття і юрмилися темні, як проти вогню, постаті. Жінка вмить загубилася серед них. Ззаду теж лунали голоси, і лейтенант миттєво засовався у густому чагарнику.
Люди на галявині, певно, чогось чекали. Балакали, віталися з новоприбулими, пересміювались, переходили з місця на місце. Десь грала музика, але, якби навіть Петро і скінчив консерваторію, він все одно не впізнав би її, та й не можна уявити, якими нотами записати цю чудернацьку мелодію. І несамовитий, якийсь потойбічний регіт лунав над лісом, вибухаючи то зовсім поруч, а то гублячись удалечині. Петро обережно, щоб не подряпатися, розсунув віття, намагаючись роздивитися все до ладу, а коли очі трошки звикли до суміші місячного світла зі спалахами багать і почали розрізняти деталі, лейтенант остовпів. Та й подивитися справді було на що.
Біля вогню зібралося повно-повнісінько голих жінок. Саме по собі це, мабуть, уже й не здивувало б Петра, якби не така кількість та різнобарв’я постатей, облич, голосів. Були тут і молоді, гарні жінки з круглими м’якими стегнами, пишними персами, були довгоногі дівчата, гострі плечі та лікті яких ще тільки почали набувати жіночої привабливості, були жінки за сорок, з притаманною тільки їм зрілою перевіреною красою, пишаючись досвідом та круглими сідницями. Це, мабуть, нагадувало б лазню, коли б невловимий дух розпусти не віяв з кожного звуку, не дражнив у кожному повороті круглих стегон, не розлітався від розкуйовджених степовим вітром кіс, наче мереживо електричних іскор.
Петро придивлявся, придивлявся і врешті… Боже, він почав пізнавати декого з цих жінок, пізнавати, хоч раніше зустрічав їх за зовсім інших обставин. Оно пройшла бригадирка з молочної ферми, яку бачив у конторі, звичайно, вдягненою. А далі стояла, повільно чухаючи білий живіт, дружина парторга. Точно. Він упізнав її за татарським розрізом очей. А там, там сусідка, тітка Катря, теж гола й розпусна. Боже, що ж це робиться!
Такої кількості жінок водночас лейтенант не бачив, мабуть, і одягненими. Але тут вони були як на підбір, і все чоловіче єство в Петрові підняло бунт. За кілька хвилин він уже не володів собою від нелюдського напруження, все в очах стрибало - ноги, груди, стегна, ноги… Боже! Який то чоловік здатен таке витримати, ба навіть уявити?
Місяць сяяв згори, жінок на галявині більшало, а до лейтенанта здатність рухатись повернулася, мабуть, тільки за півгодини. Величезним вольовим зусиллям опанувавши себе, він обернувся до лісу і попрямував геть на напівзігнутих, страждаючи від кожного кроку.
«Нічого, - сказав він собі. - Треба відвернути увагу, треба подумати про щось інше, про щось інше… про роботу, наприклад. Робота, довгі коридори, світлі кабінети, офіцери, охорона…» Але відвернутися було важко. За кущами чулися голосні крики, сміх, недвозначні зойки. Петро був професіоналом і боровся до останнього. «Кабінети, начальство, заданіє, яке треба виповнить…» Так він пройшов уздовж чагарника метрів п’ятдесят і вже було почувся краще, коли перед очима виникла ще одна маленька галявина. Тут лейтенантові знову погіршало.
На галявині купкою зібралися дівчата. Всі молоденькі, свіжі, тоненькі й рухливі. Тут відбувалося щось на кшталт підготовки до виходу. Всі жваво розмовляли, оглядали одна одну, перевіряли щось, бавилися та бігали, миготячи маленькими гострими персами і білими, якраз по лінії трусиків, стегнами. Петро завмер, а тоді затулив руками очі і сів просто на землю. Це було занадто. Лейтенант знову взявся нагадувати собі про «долг», про завдання, і невідомо, чим скінчилася б ця боротьба, але раптом на допомогу хлопцеві прийшла Тетяна. Так-так, Тетяна, чи тітка Таня, як називав її раніше Петро. В якусь мить він відчув, що все навкруги зникло - дівчата, жінки, стегна, ліс, і натомість перед очима постала, як жива, хазяйка, Тетяна - на повний зріст, як стояла біля печі, намащуючись маззю, зваблива, чарівна. Кожна клітинка її ніжної шкіри, кожна волосинка, погляд кликали Петра до себе, примушуючи забути все, що він щойно побачив. Мить - і всі жінки в світі - голі, вдягнені, старі, молоді - припинили існувати, всіх їх затулила краса Тетяни, її очі, її вогонь. І лейтенантові полегшало. Він розплющився, неначе заново народившись. «Треба її знайти», - промайнуло в голові.
А дівчата на галявині продовжували гомоніти між собою, радилися, ставали в коло, взявшись за руки, стрибали, пританцьовували, але тепер це не справляло на Петра жодного враження. Божевільна ніч навкруги трохи заспокоїлась.
Лейтенант стояв, міркуючи, куди зараз краще рушити, коли ззаду раптом зашаруділи кущі, хтось вийшов на галявину. Хлопець рвучко обернувся, приймаючи бойову стійку.
- Ти?
За півметра від Петра стояла Леся.
Як і всі навкруги, вона була роздягнена, але нітрошки не ніяковіла під поглядом, не прикривалася, даючи змогу бажаючим роздивитися себе як слід.
Струнка постать, свіжа засмагла шкіра, наслідок купань на ставку. Округлі, пружні з рожевими пипками перса, що ледь тремтіли при кожному кроку, довгі ноги, чутливий живіт з ніжним пушком біля пупка і чорними блискучими кучериками внизу, що дарма намагалися сховати тендітну рожеву шкіру. Якби Петро подивився, він би помітив, що тепер це тіло ззаду оперізують додаткові прикраси у вигляді червоних смуг поперек сідниць, наче подряпини чи сліди від різок. Але хлопцеві все це було байдуже, він зараз бачив тільки Тетяну, чарівну, пишну, зовсім іншу.
- Петро? - Дівчина дивилася прямо в очі.
Лейтенант роззирнувся ще раз і розслабив стиснуті було кулаки.
- Ти тітки Тетяни не бачила? - запитав він.
Леся наблизилась, зазираючи хлопцеві в обличчя.
- Що сталося? - Вона, певно, щось хотіла сказати, навіть губи розтулила, але в цю мить з галявини пролунав несамовитий свист.
- Га-ла-ла-ла-ла! - заверещали дівчата ззаду і побігли крізь кущі, крізь ліс, повз Петра з Лесею, прямо до вогнищ. Леся озирнулася, раптом теж заверещала дико та пронизливо і, відпустивши хлопця, приєдналася до подруг. За хвилину Петро залишився сам.
А там, на великій галявині, коїлося чортзна-що. Розібрати щось у безперервному галасі було неможливо. Свистіли, кричали, як уміють кричати тільки жінки. Щось гучно гупало - чи то били когось, чи що. І у всьому несамовитті відчувався один великий ритм: