- Ну?
- От. - Микола Пилипович почухав підборіддя. - Ну, ми і хотім зібрати все це, щоб не пропало.
Дівчина подивилася зіщулившись:
- З пістолем?
Микола Пилипович зиркнув на Петра, та той уже зорієнтувався:
- Так він же ненастоящий, цеє, несправжній.
- Ага, - кивнув Микола Пилипович і одійшов трохи вбік. Тепер уже Петро поклав дівчині руку на плече і зазирнув у вічі:
- А правда, схожий? І важкий, правда? - наче задовольнившись побаченим, він виструнчився. - То грузини так наловчились дєлать. Я сам як перший раз побачив - перепугався. Думав, цеє… справжній.
Микола Пилипович додав ззаду:
- Він тоді ще бистрей пригав, чим тепер.
Обидва якнайприродніше реготнули.
Дівчина підвела на Петра карі очі й сказала раптом, як видихнула:
- А ви дужий!
Хлопець зашарівся.
Сонце продовжувало шкварити з неба, але тепер колеги цього не помічали, поглинуті контактом з місцевим населенням. Принаймні так це називається у звітах.
- А ви нас до села проведете?
- Заблукати боїтеся?
- Боїмось, - чесно признався Петро. - А ще у вас, напевно, собаки. Ми їх теж боїмось. - І дідів, - пробурмотів Микола Пилипович.
- Що?
- Та нічого. Він жартує.
Петро галантно пропустив дівчину вперед.
Знову колеги йшли степом, і остюки чіплялися їм до штанів.
Микола Пилипович завбачливо відстав. У цьому контакті Петро мав перевагу як вікову, так і з точки зору перспективи, тому майор тільки слухав та схвально кивав головою. Все-таки молодь росте тямуща, що б там не казали.
На Петра найшло натхнення, він був значно розкутішим, ніж завжди, - жартував, сміявся, кокетував трохи. Дівчина навіть розгубилася від такого напору.
- А що це у вас село так дивно називається?
Вона стенула плечима:
- Назвали.
- От бачиш. А може, у вас в селі старі люди є, що пам’ятають, як воно раніше називалося, хто тут жив? Баби, знаєш, знахарки.
Петро зразу брав бика за роги. І це правильно. Микола Пилипович подумки аплодував. - Є, звичайно. Де ж їх нема. А ви що, їх розпитувати будете?
- Будем, - серйозно кивнув головою Петро.
- А якщо вони не захочуть розповідати?
- У НАС захочуть, - впевнено сказав хлопець і швидко виправився. - Якщо ти попросиш. Попросиш?
- Може, і попросю. - Дівчина замислилася. - А жити де будете?
- Не знаю. Як тут у вас все організовано? Ми б хоч де. Гостініци у вас нема?
- Нема. Вам треба до тітки Тані йти. У неї хата велика, і вона сама живе.
- А пустить?
- Чого ж не пустити? Пустить. Ви ж люди хороші? - стрельнула оком на Петра.
- Аякже!
- Так хороших людей у нас всюди пускають.
Уже біля села Микола Пилипович наздогнав молодь і торкнувся оголеного дівочого ліктя:
- Тільки слушай, Лєсєнька, ми тебе очень просимо, ти про цю ігрушку, ну пістолєт, не розказуй нікому. Зараз врем’я такоє… Іщо не так поймуть.
Дівчина на знак згоди схилила голову:
- Та що я, не розумію? Я уже доросла. І обидва добродії, ошукані південною скороспілістю, тільки зараз зрозуміли, що дівчаті поряд, може, й шістнадцяти ще не було.
- Тітко Таню! Тітко Та-а-а-ню! - подорожні стояли біля хвіртки і вдивлялися у стежку, що вела до великого будинку в кінці подвір’я.
Сонце вже пройшло більше половини своєї щоденної дороги, але припікало як несамовите. Поодинокі перехожі навмисне, щоб роздивитися прибулих, затримувались поруч, ввічливо вітаючись з дівчиною. Петро відчував себе трохи незручно, ніби на сватанні.
- Тітко Та-ню!
Десь углибині прокинувся та загавкав собака.
- Ну, зараз почує вже.
- А може, її нема? - запитав Микола Пилипович.