- Наче не збиралася нікуди. - І знову гукнула: - Тітко-о-о!
Хати на вулиці виглядали зовсім буденно. Звичайні, цегляні, під шифером. Великі вікна, по-міському цементовані доріжки - зовсім нічого схожого на будиночок лютого діда перед ставком. Тут, зрозуміло, двоє подорожніх відчували себе значно впевненіше.
Раптом на сусідньому подвір’ї з’явилася невеличка пишна жіночка і заспішила до хвіртки. Леся обернулася до неї. І поки та, кваплячись, відкидала гачка та, посміхаючись приязно, чимчикувала назустріч, вдалося добре її роздивитись.
Приємна була жіночка, міцна, моторна. Рухалась м’яко, легко, хоч і поспішала, зустрічаючи гостей. Вдягнута була звичайно - барвистий халат, легенька хустка, на ногах капці. Микола Пилипович поглядом знавця зразу ж таки оцінив усі чесноти майбутньої хазяйки. Єдине, що могло б зіпсувати враження від цієї жінки, - це бородавка не переніссі, червона з чорним, велика й кругла. Але приязні молоді очі, гладеньке обличчя, моторні рухи, багата фігура - все при своєму місці - складали дуже приємне враження. Чого ж іще?
- Здрастуйте вам. Здрастуй, Лесечко. А я у куми була, та чую - Циган гавкає. Що ж ви стоїте, зайшли б на подвір’я.
Чимось рідним повіяло від її манери виливати на гостя зразу потік слів, який вражає не так довжиною, як швидкістю та ретельністю у подробицях.
Микола Пилипович ввічливо прокашлявся і додав оксамитового відтінку до свого баритона:
- Ну да, як це зайти без хазяйки? І собака у вас…
Жінка вдала, що не помітила цього немудрящого маневру, але скоса зміряла майора поглядом, немовби оцінюючи.
- Та ну, такі козаки, і собаки злякалися.
- Це, тітко Таню, з Києва, з головного інституту, казки збирають.
- Лишенько! - сплеснула руками хазяйка. - З самого Києва! Тепер зрозуміло, в Києві ж усі собаки в намордниках, а мій Циган на намордник ще не заробив. - Вона знову позирнула на Миколу Пилиповича і, здалося, навіть підморгнула. - То що ж ви стоїте? Заходьте. - Жінка прочинила хвіртку і запрошувально гойднула головою.
- Ви їх візьмете до себе? - зупинилася за її спиною Леся.
- Та що у ж мене місця не вистачить? Я ж сама. І слова немає з ким сказати. А тут люди з самої столиці… Живіть собі, скільки захочете. Заходьте. Я вам кімнату покажу… Циган, цить, це свої.
Леся лишилася біля паркану, не заходячи на подвір’я. Вона дивилася Петрові у спину, і той, відчувши цей погляд, озирнувся.
- Я побіжу вже? - Дівчина посміхнулася, грайливо махнувши ручкою.
Петро розтяг губи ще ширше.
- Ой, дівка! - супроводила її поглядом хазяйка.
У хаті вона провела гостей просторими кімнатами у спальню.
- Отут будете. Подобається? Вікно відчиняється, на ніч можете залишати, якщо дівчат не боїтеся. - Вона знову підморгнула Миколі Пилиповичу.
Той ще раз прокашлявся, але що відповісти, не зметикував. Він тільки поглядом дав зрозуміти, що така розмова йому дуже до вподоби.
- Ну то ви тут влаштовуйтесь, а я зараз попоїсти зроблю. Мабуть, голодні.
Петро спробував заперечити задля годиться, але його ніхто навіть не збирався слухати.
Колеги мовчки провели господиню поглядами. Як професіонали, вони звикли не обмінюватись думками у незнайомих приміщеннях. Микола Пилипович по-діловому заходився розпаковувати свої речі.
Обід не забарився, і за двадцять хвилин гості вже сиділи біля великого столу з ложками у руках, а хазяйка, вклавши пишні груди на стіл, дивилася, радіючи їхньому апетиту. Густий духмяний борщ з полумисків так і просився до рота, щось м’ясне та пахуче виглядало з казанка, а серед столу на тарілці височіли горою традиційні вареники з вишнями, міцненькі, як сама господиня. Неначе гостей тут завжди були готові прийняти.
- Ой лишенько, ми ж з вами навіть не познайомились! А все через Леську цю: «З Києва, з Києва». Я аж злякалася, думаю, куди таких столичних та в мою хату, так що не подумайте нічого. Давайте хоч тепер знайомитись. Краще пізно, як ніколи. Вас як кличуть?
- Мене - Петро.
- Микола Пилипович.
- А я - тітка Тетяна, ви, мабуть, чули. Це для вас, - вона кивнула Петрові. - А для вас - як змовимось.
Микола Пилипович посміхнувся на хитрий хазяйчин погляд. Дуже невинно виглядало це сільське загравання.
- Ви, значить, у Києві працюєте? Ви що ж, професор?
- Доцент. - Микола Пилипович змушений був перенести увагу з запаморочливих страв до розмови. Петро проковтнув вареник і підібрався.
- Пісні збираєте?
- Сказки. А ви, ізвиняйте, де робите? - досвідчений майор перехопив ініціативу.
- Вчителюю, - тітка Тетяна зневажливо махнула рукою. - І сміх і гріх. Я ж агроном, сільськогосподарський скінчила, а одного разу голова підходе та каже: «Знову вчительку не прислали. Чи не доїхала. А діти чим винні? Виручай». От уже п’ятнадцять год і виручаю.
- Так і не було вчительки?
Хазяйка тільки головою хитнула.
- А от візьміть та пришліть когось зі свого інституту. А я тоді на пенсію піду.
- Куди ж вам на пенсію? - Микола Пилипович швидше ковтнув картоплю, щоб завершити комплімент. - У тридцять літ пенсію не дають.
- Ну, вже і тридцять, - зашарілася з приємності хазяйка. - Стара вже баба.
Микола Пилипович заперечливо похитав ложкою.
- Яка баба? А я тоді що, дєд старий? Ви такая, що вас хоч замуж зараз.
- Ага, чорта мені той заміж? Одного ледве спекалася.
- Пив?
- Як свиня. Більш не хочу… Хіба що якийсь городський.
Вона знову хитро глянула.
Петро, який за балачками встиг добре попоїсти, вдав занепокоєння:
- Нам же командіровки треба відмітити. Як вашого предсідателя знайти?
- Голови зараз немає. - Хазяйка вже спритно прибирала брудний посуд, складаючи його у велику емальовану миску. - А ви до парторга ідіть, чи як його зараз, комерційного директора. Отак вулицею, а там праворуч біла хата.