Останнім захистком людей, що не хотіли йти на війну, була гарнізонна тюрма. Я знав одного позаштатного вчителя, якому, на його погляд, звання математика не дозволяло стріляти з гармат, і тому він поцупив в одного поручника годинник, аби тільки дістатися до гарнізонної тюрми. Зробив це цілком свідомо. Війна йому не імпонувала і не вабила його. Стріляти у ворога і вбивати шрапнеллю та гранатами по той бік фронту таких самих нещасних позаштатних вчителів математики - він вважав ідіотизмом.
- Не хочу, щоб мене ненавиділи за насильство, - сказав цей учитель сам собі і преспокійно вкрав годинника. Насамперед лікарі обслідували його психічний стан, але коли він заявив, що таким чином хотів розбагатіти, його відправили в гарнізонну тюрму.
Таких людей було багато. Вони сиділи в гарнізоні за крадіжку або шахрайство - ідеалісти і неідеалісти. Люди, які вважали військову службу джерелом особистих прибутків, різні там військові бухгалтери, тилові і фронтові старшини, що чинили всілякі ошуканства з харчуванням і з солдатською платнею, а крім них, дрібні злодії, в тисячу разів чесніші за тих харцизників, які їх сюди засадили. Тут же в гарнізонній тюрмі сиділи і солдати за різні провини чисто військового характеру: за порушення дисципліни, за спробу підняти заколот, за дезертирство. Окремо слід назвати політичних в’язнів. З них 80 відсотків було зовсім невинних, а з цих знову таки 99 відсотків - засуджували.
Апарат військових слідчих був неперевершений. Такий судовий апарат має кожна держава, що опинилася перед загальним політичним, господарським і моральним занепадом.
Ореол колишньої сили і слави оберігався судами, поліцією, жандармерією і бандою продажних донощиків. У кожній військовій частині Австрія мала своїх шпиків.
Вони доносили на своїх товаришів, хоч і спали поруч них, на одних нарах, а під час походу ділилися шматком хліба.
Для гарнізонної тюрми постачала матеріал також державна поліція - пани Кліма, Славічек* і К°. Військова цензура спроваджувала сюди авторів кореспонденції між фронтом і тими, кого вони залишили вдома в розпачі. Жандарми приводили сюди і зовсім літніх селян, які жили вже на утриманні дітей. Вони посилали на фронт листи, намагаючись в них втішити своїх рідних або змальовуючи хатні злидні, а військовий суд пришивав їм за це зраду і вліплював по дванадцять років ув’язнення.
З градчанської гарнізонної тюрми дорога вела через Бржезов на Мотольський плац. Попереду, в супроводі багнетів, ішла людина в наручниках, а за нею їхав віз із домовиною. І на Мотольському плацу звучала уривчаста команда: «An Feuer!»1.
____________________
1Вогонь! (нім.).
А потім по всіх полках і батальйонах зачитували ще один полковий наказ про розстріл призовника. А як же інакше? Таж він посмів збунтуватися, бо пан капітан ударив шаблею його жінку, коли вона, прощаючись, ніяк не могла відірватися від чоловіка.
А в гарнізонній тюрмі трійця - штабний тюремний наглядач Славік, капітан Лінгарт і фельдфебель Ржепа, на прізвисько «кат» - виконували свою роботу. Скільки то людей вони затовкли на смерть по тюремних одиночках!
Можливо, капітан Лінгарт і в республіці продовжує залишатися капітаном. Я бажав би тоді, щоб йому зарахували роки служби в гарнізоні. Славікові і Клімові державна поліція ці роки вже зарахувала. Ржепа повернувся до цивільного життя і своєї давньої професії майстра-муляра.
Штабний тюремний наглядач Славік в республіці прокрався і сидить тепер у тюрмі. Не вдалося йому в республіці кинути якоря так, як це пощастило іншим військовим панам.
Цілком природно, що тюремний наглядач Славік, приймаючи Швейка, кинув на нього погляд, сповнений німого докору:
- І в тебе підмочена репутація, коли вже потрапив сюди. Ми тобі, хлопчику, підсолодимо твоє перебування тут, як і всім, хто потрапить до наших рук. А наші руки, звичайно, не якісь там дамські рученята.
Щоб додати ваги своїм словам, він тицьнув м’язистого грубезного кулака Швейкові під ніс і сказав:
- Понюхай, скурвий сину!
Швейк понюхав і зауважив:
- Таким кулаком я б не хотів дістати в ніс, відгонить кладовищем.
Спокійна, розсудлива мова Швейка сподобалася тюремному наглядачеві.
- Ану, - сказав він, штовхнувши Швейка у живіт, - стій струнко. Що в тебе у кишенях? Якщо маєш цигарку, можеш залишити, а гроші давай сюди, щоб не вкрали. Більше нема? Дійсно нема? Тільки не бреши! За брехню карають!
- Куди ткнемо його? - спитав фельдфебель Ржепа.
- Запакуємо в шістнадцяту, - вирішив тюремний наглядач, - до тих, у підштанках. Чи ж не бачите, що написав на паперах пан капітан Лінгарт: «Streng behuten, beobachten»1.
____________________
1Суворо стерегти і слідкувати (нім.).
- Так, так, - урочисто заявив він Швейкові, - з бандитами треба по-бандитському. Якщо хтось бунтується, ми затягуємо його до одиночки, там переламуємо йому всі ребра і залишаємо, хай лежить, поки не здохне. Це наше право. Так ми зробили з тим різником, пам’ятаєте, Ржепо?
- Та що тут казати. Попотіли ми над ним, пане штабний наглядачу, - відповів замріяно фельдфебель Ржепа, - ото був бик! Я топтав його хвилин зо п’ять, поки в нього почали тріщати ребра і бухнула кров з пащеки. А він ще десять днів жив. Просто гідра невмируща.
- Ось бачиш, харцизнику, як у нас буває, коли хто стає дибки або намагається втекти, - кінчив своє педагогічне повчання Славік. - Це те ж саме, що й самогубство, а воно у нас теж карається. І боронь Боже, щоб тобі, паскуднику, спало на думку скаржитися на щось, коли прийде інспекція і спитає, чи є якісь скарги. Ти, смердюху, повинен, виструнчившись, козирнути і відповісти: «Мельдую послушно, нема. Я з усього задоволений». Ну, як це ти скажеш, мерзото? Повтори.
- Мельдую послушно, нема. Я з усього задоволений, - повторив Швейк із такою милою міною, що штабний тюремний наглядач пошився в дурні, сприйнявши це за щиру відданість і чесність.
- Так скидай штани і чимчикуй в кальсонах у шістнадцяту, - лагідно сказав він, проти своєї звички не додаючи вже ні халамидника, ні мерзоти, ні смердюха.
В шістнадцятій Швейк зустрівся з дев’ятнадцятьма чоловіками без штанів. Це були ті, про яких зауважено в паперах «Streng behuten, beobachten». За ними ревно наглядали, щоб, бува, не драпанули.
Якби кальсони були чисті, а на вікнах не було ґрат, то на перший погляд могло б здатися, що ви потрапили в роздягальню якоїсь лазні.
Швейка прийняв від фельдфебеля Ржепи староста - неголений паруб’яга в розхристаній сорочці. Записав його прізвище на клаптику паперу, прибитому на стіні, і сказав:
- Завтра у нас буде театр. Нас поведуть у каплицю на проповідь. Ми стоятимемо в підштанках якраз під амвоном. Ото буде сміху!
Як і у всіх тюрмах та в’язницях, в гарнізонній тюрмі була каплиця - улюблене місце розваги в’язнів. Штука була не в тому, щоб усі ці примусові відвідини тюремної каплиці зближували відвідувачів з Господом Богом, або в’язні набували нових відомостей про мораль. Про такі дурниці не могло бути й мови.
Просто богослужіння і проповіді розганяли тюремну нудьгу. Тут йшлося не про те, чи ставали вони ближчими до Бога, чи ні, а просто тішила надія знайти по дорозі - в коридорах або у дворі - кинутий недопалок цигарки або сигари. Невеличкий недопалок, який безнадійно валявся в плювальниці або десь на землі в пилюці, відсував Бога далеко на задній план. Цей невеличкий смердючий предмет здобував перемогу над Богом і спасінням душі.
А вже сама проповідь - що то була за комедія, що за сміхота! Та правди ніде діти - фельдкурат* Отто Кац був усе ж таки дуже милою людиною. Його надзвичайно цікаві проповіді чарували, розсіювали тюремну нудьгу. Він умів так гарно розводити теревені про нескінченне милосердя Боже та морально підтримувати занепалих і нечестивих в’язнів, вмів так віртуозно лаятися з амвона і, стоячи біля вівтаря, чудово заводити своє «Ite missa est»1.
____________________
1Ідіть з миром, відправу закінчено (лат.).
Богослужіння він відправляв ориґінальним способом, перемішуючи весь порядок відправи, а коли бував дуже п’яний, - вигадував зовсім нові молитви і нову відправу, та й весь обряд - щось таке, чого ще дотепер ніхто не чув і не бачив.
А вже і цирку не треба, коли фельдкурат, бува, посковзнеться і гепнеться з чашею святих дарів або з требником, вголос обвинувачуючи прислужника з ув’язнених за те, що той, мовляв, йому навмисне підставив ногу, і тут же перед святими дарами засуджує його до карцеру або до «шпанґля»2.
____________________
2Шпанґлэ (нім.) - кара, коли заарештованого підвішували з зав’язаними за спину руками так, що він ледве торкався ногами землі.
Покараний тішиться, адже цей номер входив у програму всієї комедії в тюремній капличці, і він майстерно виконав тут свою відповідальну роль.
Фельдкурат Отто Кац, справжня перлина між військовими священиками, був єврей. В цьому, власне, не було нічого дивного. Архієпископ Кон* також був єврей і до того ж друг Maxapa*. Фельдкурат Отто Кац мав ще строкатіше минуле, ніж славний архієпископ Кон.
Отто Кац вчився в торговельній академії і пішов на рік до війська волонтером. Він так добре знався на вексельному праві і на векселях, що за рік довів торговельну фірму «Кац і К°» до блискучого банкрутства. Старий Кац змушений був виїхати до Північної Америки, скомбінувавши нібито якусь полюбовну угоду із своїми кредиторами і без їхнього відома, і без відома свого спільника, якому довелося виїхати до Аргентини.
Безкорисно наділивши таким способом Північну і Південну Америку фірмою «Кац і К°», молодий Отто Кац опинився в ситуації людини, якій немає звідки чекати спадщини і де прихилити голову. Отже, залишався єдиний вихід - вступити на довічну військову службу.
Однак перед тим волонтер Отто Кац встругнув надзвичайно ориґінальну штуку. Він вихрестився. Навернувся до Христа, щоб той допоміг йому зробити кар’єру. І звернувся до нього з повним довір’ям, розцінюючи цей крок як торговельну оборудку між ним і Божим сином.
Каца урочисто хрестили в Емавзах. Сам отець Альбан занурював його в купіль. Це було надзвичайне видовище.
Присутніми були один побожний майор з полку, де служив Отто Кац, стара діва з пансіону для шляхтянок на Градчанах і якийсь представник консисторії був за кума.
Добре склавши іспит на офіцера, новоявлений християнин Отто Кац залишився в армії. Спочатку йому здавалося, що все піде гладко. Він навіть хотів вступити на штабні курси.
Але одного дня опився і пішов у монахи, змінивши шаблю на чернечу рясу. Він добився аудієнції в архієпископа на Градчанах, після чого потрапив до духовної семінарії. Перед своїм висвяченням налигався до нестями в одному вельми порядному «домику з жіночою обслугою» по вулиці «За Вейводами» і прямо з виру розпусти і гульні почалапав на церемонію. Після висвячення пішов до свого полку заручитися протекцією, а коли його призначили фельдкуратом, купив коня, почав роз’їжджати по Празі, беручи участь в усіх пиятиках з офіцерами свого полку.
В коридорі будинку, де фельдкурат мав квартиру, дуже часто було чути прокльони незадоволених кредиторів. Він водив на квартиру вуличних дівчат або посилав за ними свого денщика. Залюбки грав у «фербля»*. Були певні підозри і здогади, що фельдкурат грає нечесно. Проте хто б узявся довести, що у широкому рукаві його військової ряси схований туз? В офіцерських колах його звали святим отцем.
До проповіді він ніколи не готувався і цим різнився від свого попередника, який раніш відвідував гарнізонну тюрму.
То була людина з божевільною ідеєю, що людей, ув’язнених в гарнізонній тюрмі, можна настановити на путь праведну з амвона. Той достойний курат побожно підкочував очі.
Розтлумачував арештованим, що потрібна реформа законів про повій та неодружених матерів, і розводився про виховання незаконнонароджених дітей. Його проповіді були абсолютно абстрактні і не мали жодного зв’язку з сучасним становищем, тобто просто викликали нудьгу.
Зате фельдкурат Отто Кац виголошував проповіді, на які всі нетерпляче чекали.
Це була урочиста хвилина, коли шістнадцяту камеру в самих кальсонах вели у каплицю. Вдягнути їх - значило ризикувати, що хтось із них втече. Двадцять білих підштанків, як ангелів, поставили під амвоном. Дехто, кому усміхнулося щастя, жував недопалки, знайдені по дорозі, бо, звичайно, не було кишені, де б їх можна було сховати.
Навколо них стояли інші в’язні гарнізону і милувалися з двадцятьох підштанків під амвоном, куди, видзвонюючи острогами, видряпався фельдкурат.
- Habacht!1 - ревнув він. - Моліться! Повторюйте всі за мною! А ти там, ззаду, мерзотнику, не сякайся в руку, ти ж бо в храмі Божім! Якщо не перестанеш, накажу тебе замкнути. Гей, ви, волоцюги, чи не забули ще «Отче наш»? Ану, спробуємо!
____________________
1Струнко! (нім.).
- Ну, звичайно, я так і знав! Який тут «Отче наш»? Вам аби по дві порції м’яса з фасолею, та напхатися, та лягти животом на матрац, та довбати в носі і не думати про Господа Бога. Що? Може, не правда?
Він глянув з амвона вниз на двадцятьох білих ангелів у підштанках, які буйно веселилися разом з усіма. В задніх рядах грали в «м’ясо»*.
- Оце так так! - пошепки сказав Швейк своєму сусідові, над яким тяжіло підозріння, ніби за три крони він сокирою відрубав своєму другові всі пальці на руці, аби той звільнився з військової служби.
- Ще не те буде! - відповів той. - Сьогодні він нажлуктився по саме нікуди і знов оповідатиме про гріховну тернисту путь. І дійсно, фельдкурат був сьогодні в розчуленому настрої.
Він навіть сам не знав, для чого це робить, але безперервно перехилявся з амвона і, ще трохи, був би втратив рівновагу і звалився униз.
- Нуте, хлопці, заспівайте щось, - гукнув він, - чи, може, хочете, щоб я вас навчив нової пісеньки? Співайте за мною.
- Ви цього, пройдисвіти, ніколи не навчитеся, - продовжував фельдкурат, - я за те, щоб вас усіх перестріляти; ви мене добре зрозуміли? Проголошую з цього Божого місця, нікчеми, що Бог - така сила, яка вас не боїться, і вона таке вам вичворить, аж очманієте, бо ви не дуже то поспішаєте навернутися до Христа, а волієте йти тернистою дорогою гріха.
- Ого, вже почалось! Залив більма як треба, - радісно шепотів Швейків сусіда.
- Терниста путь гріха, ідіоти, це путь боротьби з пороками.
Ви блудні сини, тому ви волієте валятися в одиночці, краще ніж навернутися до Отця нашого небесного. Вище підніміть і вп’яльте свої очі у висоту небес і переможете; мир, хулігани, оселиться в душах ваших. Я попереджаю, щоб там, ззаду, не фиркали. Ви не кобили і не в стайні, а в храмі Божому. Звертаю на це вашу увагу, голуб’ята. На чому ж я зупинився? Ja, uber den Seelenfrieden, sehr gut!1
____________________
1Так, про мир в душі, дуже добре! (нім.).
Запам’ятайте собі, тварюки, що ви люди і мусите дивитись крізь темну хмару в далекий простір і усвідомити одне: все триває тут лише до часу, а тільки один Бог вічний. Sehr gut, nicht wahr, meine Herren?2
____________________
2Дуже добре, правда ж, мої панове? (нім.).
Я б мав день і ніч за вас, йолопи, молитися, щоб милосердний Бог влив свою душу у ваші холодні серця і своїм святим милосердям змив усі ваші гріхи, і ви на віки вічні стали його чадами, щоб вас, харцизників, не обійшов він любов’ю своєю. Але ви помиляєтеся. Я вас до цього раю вести не буду.
Фельдкурат гикнув.
- Ні, не буду, - повторив він уперто, - і нічого для вас не зроблю, мені це і на думку не спаде, бо ви непоправні ледарі.
Вашими дорогами не поведе вас доброта Господня, подих Божої любові вас не овіє, бо Господу Богу і на думку не прийде морочитися з такими лотрами. Чуєте ви там, у кальсонах?
Двадцять підштанків глянули вгору і в один голос промовили:
- Сміємо доповісти, чуємо.
- Не досить тільки чути, - продовжував свою проповідь фельдкурат, - у темній хмарі життя Божий усміх не втішить вашої скорботи, телепні, бо Божа доброта також має свої межі, а ти, дурний муле, там ззаду, не захлинайся, бо замкну тебе в карцер, аж почорнієш. І ви там унизу не думайте, ви не у корчмі. Милосердю Божому нема кінця-краю, але воно лише для порядних людей, а не для покидьків людського суспільства, які не керуються ані його законами, ані військовим статутом.
Це я вам і хотів сказати. Молитися ви не вмієте і думаєте, що ходити до каплиці - це якась комедія, що тут якийсь театр або кінематограф. Але я вам виб’ю це з голови, і ви не думатимете, буцімто я тут лише для того, аби вас розважати і смішити. Порозсаджую вас, лобуряки, по одиночках, ось що я вам зроблю. Тільки гаю час із вами і бачу, що це все на вітер. І якщо б тут замість мене був сам фельдмаршал або архієпископ, ви не розкаєтеся і не навернетеся до Бога, і все ж ви колись згадаєте, що я вам не був ворогом.
З шеренги підштанків почулося хлипання. Це ридав Швейк.
Фельдкурат глянув униз. Там стояв Швейк і втирав кулаком очі. Навколо всі радісно притакували.
Фельдкурат продовжував, указуючи на Швейка:
- Хай кожний бере приклад із цієї людини. Що він робить? Плаче. Не плач, кажу тобі, не плач. Ти прагнеш кращим стати? Та це тобі, хлопче, не так легко вдасться. Тепер плачеш, а коли звідсіля повернешся до камери, знову будеш гультяєм, як і раніше. Ти ще, голубе, багато мусиш поміркувати про безконечне милосердя і Божу милість. Довго ще дбати, поки грішна твоя душа знайде на світі добру путь, якою повинна йти. Сьогодні перед нами розревівся один із вас. Він хоче повернутися на путь праведну, а ви, решта, що робите? Зовсім нічого. Ось там один щось жує, немов його батьки були жуйними тваринами. А ось там в храмі Божому шукають за коміром воші. Невже ж не можете пошкрябатися вдома, а лишаєте цю забаву аж на службу Божу. А де ваші очі, пане штабний наглядачу? Таж ви всі солдати, а не якісь там придуркуваті цивільні. Ваш обов’язок поводитися так, як це личить солдатам, хоча б і в костелі. Киньтеся, грім би вас побив, шукати Бога, а воші шукатимете вдома. На цьому я скінчив, гультіпаки, і прошу, щоб на відправі ви поводилися пристойно, а не так, як минулого разу, коли позаду вимінювали один одному казенну білизну за хліб і жерли його при піднесенні святих дарів.
Фельдкурат зійшов з амвона і попрямував у ризницю, за ним подався і тюремний наглядач. За хвилину той повернувся, підійшов просто до Швейка, витягнув його з групи двадцяти підштанків і відвів до ризниці.
Фельдкурат зручно розсівся на столі і крутив цигарку.
Коли Швейк увійшов, він сказав:
- Ага, ось і ви. Я поміркував і гадаю, що бачу вас наскрізь. Розумієш, йолопе? Це перший випадок, коли хтось тут у костелі при мені розрюмсався. - Зіскочивши зі стола, він шарпнув Швейка за плече і крикнув, стоячи під великим насупленим образом Франтішка Салезького*:
- Признайся, бандите, адже ти ревів лише заради комедії!
Франтішек Салезький допитливо поглядав з образа на Швейка. З другої стіни, з іншого образа здивовано дивився на Швейка якийсь мученик. Невідомі римські солдати пиляли його, і зубці пилки саме врізалися йому нижче попереку в оголений зад. На обличчі мученика при цьому не було помітно ані страждання, ані радості, ані жодного мученицького ореолу.
На його обличчі застигло лише здивування, немовби він збирався сказати: «І як це я, власне, вскочив у таку халепу, і що це ви, панове, зі мною робите?»
- Мельдую послушно, пане фельдкурате, - розважно сказав Швейк, ставлячи все на карту, - сповідаюся Богу всемогутньому і вам, достойний отче, як заступникові Божому, що справді я ревів лише заради комедії. Я ж бачив, що до вашої проповіді бракує одного покаянника, до якого ви даремно зверталися у своїх словах. Отож, я й хотів зробити вам приємність, аби ви не думали, ніби на світі вже немає добрих людей. А потім я й сам хотів повеселитися, щоб мені відлягло від серця.
Фельдкурат допитливо глянув у добродушне обличчя Швейка. Сонячний промінь заграв на похмурому образі Франтішка Салезького і теплом своїм зігрів здивованого мученика на протилежній стіні.
- Ви мені починаєте подобатися, - сказав фельдкурат, знову сідаючи на стіл. - 3 якого ви полку? - Він почав гикати.
- Мельдую послушно, пане фельдкурате, що належу і не належу до 91-го полку, та й взагалі не знаю, на якому я світі.
- А за що ж тут сидите? - спитав фельдкурат, не перестаючи гикати.
З каплиці доносилися звуки фісгармонії, яка заступала орган.
Музикант учитель, ув’язнений за дезертирство, видушував із фісгармонії найтужливіші церковні мелодії. З гикавкою фельдкурата ці квилячі звуки зливалися в нову доричну гаму*.
- Мельдую послушно, пане фельдкурате, я дійсно не знаю, за що тут сиджу, та я на це і не нарікаю. Мені просто не щастить. Я хочу, щоб усе було якнайкраще, а на кінець воно завжди обернеться у мене на найгірше. Достеменно, як тому мученикові ось там на образі.
Фельдкурат зиркнув на образ, усміхнувся і сказав:
- Ви мені дійсно подобаєтесь, я запитаю про вас у пана слідчого, а зараз більше не гаятиму з вами часу. Аби тільки швидше здихатися тієї відправи. Kehrt euch! Abtreten!1
____________________
1Кругом! Марш! (нім.).
Повернувшись до групи рідних підштанків під амвоном, Швейк на запитання, чого від нього хотів фельдкурат у ризниці, відповів дуже сухо і лаконічно:
- Нажлуктався.
За новим подвигом фельдкурата - святою службою Божою, всі стежили дуже уважно і з непритаєними симпатіями. Один під амвоном навіть побився об заклад, що фельдкурат упустить з рук дароносицю; він поставив усю свою порцію хліба проти двох ляпасів - і виграв.
Не містицизм віруючих і не побожність справжніх католиків сповнювала душі тих, хто у каплиці дивився, як фельдкурат виконував обряди. Це було таке почуття, яке охоплює нас в театрі, коли ми не знаємо змісту п’єси, а дія заплутується, і ми з нетерпінням чекаємо, що ж буде далі. Увагу присутніх цілком поглинуло видовище, яке з великою урочистістю влаштовував для них фельдкурат біля олтаря. Естетичну насолоду давала їм риза, яку фельдкурат зодягнув навиворіт, із щирим захопленням та хвилюванням спостерігали вони все, що діється перед олтарем. Рудий прислужник, дезертир з духовних кіл, фахівець з дрібних крадіжок у 28-му полку, чесно намагався відновити в пам’яті весь порядок, техніку і текст святої відправи. Він водночас і прислужував, і підказував фельдкуратові, бо той з надзвичайною легковажністю переставляв цілі речення і, натрапивши зараз у требнику аж на предвеликодню заутреню, почав правити її на превелике задоволення публіки.
У нього не було ні голосу, ні музикального слуху, і під склепінням каплиці розлягався такий вереск і кувікання, як у свинячому хліві.
- Ну, й нахлистався ж сьогодні, - радісно і з цілковитим задоволенням говорили перед олтарем. - Ото вже догодив собі. Знову на нього найшло. У дівок упився, а де ж би ще?
А тут від вівтаря вже втретє лунав спів фельдкурата: «Ite missa est!», точнісінько, як бойовий клич індіанців, аж шибки брязкотіли.
Фельдкурат іще раз зазирнув на дно чаші, чи не залишилося там, бува, хоч краплі вина, і, не знайшовши нічого, гнівно махнув рукою і звернувся до глядачів:
- Так ось, драбуги, тепер вже можете йти додому. Кінець. Ви не проявляєте, як я бачу, тієї справжньої побожності, яку вам, халамидники, належало б мати в костелі перед найсвятішими дарами. Віч-на-віч з найвищою силою ви не соромитеся гучно сміятися, кашляти, харкати, шаркати ногами, і робите це навіть при мені, хоч я тут заступаю Діву Марію, Ісуса Христа і Бога Отця. Якщо в майбутньому це повториться, то я вже дам вам духу за всіма правилами, і тоді ви переконаєтеся, що існує не одне лише пекло на небі, про яке я вам говорив у передостанній проповіді, але ще є також пекло і на землі, і якщо навіть ви могли б урятуватися від першого, то від цього другого ви завдяки мені не врятуєтеся… abtreten!
Так гарно здійснюючи на практиці надзвичайно стару традицію відвідувати в’язнів, фельдкурат вийшов до ризниці, переодягнувся, звелів налити собі з бутля церковного вина, випив його і за допомогою рудого прислужника сів на прив’язаного у подвір’ї кавалерійського коня. Але тут він згадав про Швейка, зліз і пішов до слідчого Берніса.
Слідчий Берніс, розпусник і звабливий танцюрист, належав до вишуканого товариства. Він тут страшенно нудьгував і писав німецькі віршики, призначені для дівочих альбомів, щоб завжди мати їх напохваті. Берніс був найважливішою складовою частиною всього апарату воєнного суду, бо в нього завжди накопичувалась маса невирішених справ і заплутаних актів, чим він викликав пошану всього складу військового суду на Градчанах. Він часто губив обвинувальний матеріал з доказами і мусив вигадувати новий, переплутував прізвища, губив нитки обвинувачення і сукав нові, які йому тільки заманулися. Судив дезертирів за крадіжку, а злодіїв за втечу з військової служби. Крутив політичні процеси, матеріали для яких брав просто зі стелі. Робив різноманітні виверти, щоб довести вину підсудних за злочини, про які їм ніколи навіть і не снилося. Вигадував образи династії, і ці вигадані ним злочини і висловлювання приліплював завжди тому, чиї документи з обвинуваченням або доносом загубилися в цьому постійному хаосі службових актів та інших офіційних паперів.
- Servus1, - сказав фельдкурат, подаючи йому руку. - Як поживаємо?
- Так собі, - відповів слідчий Берніс, - переплутали мені усі матеріали, а тепер сам чорт в цьому ногу зломить.
____________________
1 Servus (лат.) - привітання.
Вчора я послав начальству вже опрацьований матеріал про одного типа, обвинуваченого в заколоті, а мені все повернули назад, бо, мовляв, у цьому випадку йдеться не про бунт, а про крадіжку коробки консервів. Окрім цього, я поставив на справі не той номер, що треба. Як вони до того додлубалися, один Бог знає.
Слідчий сплюнув.
- Ти ще ходиш грати в карти? - спитав фельдкурат.
- Я здорово програвся. Востаннє ми грали з тим лисим полковником в макао, і все пішло, як бісові в пельку. Але, скажу тобі, я нагледів таку дівулю. А ти що поробляєш, святий отче?
- Мені потрібен денщик, - сказав фельдкурат, - в останній час у мене служив старий бухгалтер, без вищої освіти, але він був першокласна тварюка. Вічно тільки нарікав і молився, щоб його Бог беріг, то я його і послав з маршбатальйоном на фронт. Кажуть, нібито цей батальйон вщент розбили. Потім мені прислали якогось хитруна, і той нічого іншого не робив, тільки сидів у шинку і пив за мій рахунок. Цей був так-сяк стерпний, але в нього потіли ноги. Отож я і його відправив з маршбатальйоном. А сьогодні, під час проповіді, я нагледів одного мушряку, який задля сміху розридався. Ось такого мені й потрібно. Прізвище його Швейк, а сидить у шістнадцятій.
Хотів би я знати, за що його посадили і чи не можна було б мені якось цього типа звідтіль витягти.
Слідчий почав шукати по шухлядах документи в справі Швейка. Шукав, шукав, але, як завжди, не міг нічого знайти.
- Мабуть, вони у капітана Лінгарта, - сказав він нарешті. - Біс його знає, куди зникають всі ті акти! Можливо, я їх таки надіслав Лінгартові. Зараз йому подзвоню. Алло, говорить поручник слідчий Берніс. Пане капітане, пробачте, чи не маєте ви там у себе паперів якогось Швейка? Що кажете? Швейк мусить бути у мене? Дуже дивно… Кажете, я їх сам у вас забрав? Справді дивно. Сидить у шістнадцятій… Так, я знаю, пане капітане, що шістнадцята моя, але я гадав, що Швейкові папери валяються десь у вас. Просите таким тоном з вами не розмовляти? У вас, кажете, нічого не валяється? Алло… Алло…
Слідчий Берніс сів за стіл і обурено почав засуджувати непорядки у веденні слідства. Між ним і капітаном Лінгартом вже довго точилася ворожнеча, і обидва в ній були дуже послідовні. Якщо акт, призначений Лінгартові, потрапляв у руки Берніса, Берніс затахтарював його так, що й чорти кінців не відшукали б. Лінгарт робив те саме з актами Берніса. Так само зникали кудись і додатки до справ1.
____________________
1Тридцять відсотків людей, що сиділи у гарнізонній тюрмі, пробули там усю війну і жодного разу не були на допиті (прим. автора).
(Швейкові папери знайшлися в архіві військового суду щойно після перевороту з таким висновком: «Збирався скинути маску лицемірства і прилюдно виступити проти особи нашого монарха і нашої держави». Документи запхнули у справу якогось Йозефа Куделі. На конверті стояв хрестик, а під ним: «Полагоджено» і дата).
- Нічого не вдієш. Швейк загубився, - сказав слідчий Берніс. - Накажу викликати його сюди, і якщо ні в чому не признається - випущу й звелю відвезти до тебе, а ти вже полагодиш цю справу в полку.
Тільки-но фельдкурат пішов, слідчий Берніс наказав привести Швейка; але тому довелося чекати біля дверей, бо з управління поліції прийшла телефонограма, в якій повідомлялося, що зажаданий матеріал до обвинувачення № 7267 (справа піхотинця Майкснера) прийнятий в канцелярію № 1 за підписом капітана Лінгарта.
Швейк за той час оглядав кабінет слідчого. Не можна сказати, щоб обстановка його справляла дуже приємне враження, особливо фотографії, розвішані по стінах. Вони зображали різні страти, проведені армією в Галичині і в Сербії. То були мистецькі знімки спалених хат і дерев, гілля яких згиналося під вагою повішених. Особливо гарною була фотографія з Сербії - повішена родина: маленький хлопчик, батько і мати. Двоє солдатів з багнетами охороняють дерево із страченими, а якийсь офіцер гордо, як переможець, стоїть на передньому плані і курить папіроску. По другий бік, на задньому плані, видно польову кухню у розпалі роботи.
- Так як же нам бути, Швейку? - спитав слідчий Берніс, поклавши телефонограму до папки із справою. - Що ви накоїли? Признаєтеся, чи, може, чекатимете, аж поки на вас буде складено обвинувальний акт? Так далі не піде. Не думайте, що ви перед якимось судом, де вас допитують цивільні телепні. У нас суд військовий, ц.-к. Militargericht2. Врятувати вас від суворої і справедливої кари може тільки ваше цілковите признання.
____________________
2Цісарсько-королівський військовий суд (нім.).
Слідчий Берніс мав свій метод на випадок втрати матеріалів проти обвинуваченого, і тому можна було не дивуватися, коли результати такого слідства і допиту в кожному випадку дорівнювали нулю. І тоді слідчий Берніс вважав себе настільки прозірливим, що, коли не мав матеріалу проти обвинуваченого, не знав, у чому його обвинувачують і за що той сидить у гарнізоні, він уважно спостерігав поведінку і фізіономію допитуваного в’язня і на основі цього вигадував причину ув’язнення.
Його прозірливість і знання людей були такі глибокі, що одного цигана, який потрапив із свого полку в гарнізонну тюрму за крадіжку кількох дюжин комплектів білизни (він був підручним комірного на складі), Берніс обвинуватив у політичному злочині, - мовляв, той десь у кнайпі говорив із солдатами про створення самостійної національної держави з земель колишнього королівства Чеського і Словаччини під егідою короля слов’янина.
- У нас є документи, - сказав він нещасному циганові, - і вам не залишається нічого іншого, як тільки признатися, в якій кнайпі ви це говорили, з якого полку були солдати, що вас слухали, і коли це було.
Бідолашний циган видумав і дату, і кнайпу, і з якого полку були його вигадані слухачі, а коли повертався з допиту, просто втік із гарнізонної тюрми.
- Ви не хочете ні в чому признаватися? - спитав слідчий Берніс, бо Швейк мовчав, як пень. - Ви не хочете сказати, за що ви тут опинилися, за що вас посадили? Принаймні, ви могли б сказати це мені, поки я сам цього не сказав. Попереджаю ще раз, признайтеся. Це ж краще для вас, бо полегшить слідство і зменшить кару. Щодо цього, то у нас так само, як і у цивільних.
- Мельдую послушно, - відізвався Швейк добродушним голосом, - що я тут, у гарнізоні, як знайда.
- Що це значить?
- Мельдую послушно, я це можу пояснити простісіньким способом. На нашій вулиці живе вугляр, у нього був зовсім не винний дворічний хлопчик. Одного разу хлопчик пішки забрів з Виноградів аж до Лібня*, сів на тротуарі, там його поліцай і надибав. Він завів хлопчика в комісаріат, де цю дворічну дитину і замкнули. Як бачите, хлопчик був зовсім не винний, а проте його все ж посадили. А якщо б він вмів говорити, а хтось його запитав, за що він сидить, він однаково не міг би відповісти. І зі мною вийшло щось подібне. Я теж така знайдена дитина.
Пронизливий погляд слідчого ковзнув по Швейковій постаті, по обличчю і розбився об них. Усе Швейкове єство променіло такою байдужістю і невинністю, що Берніс почав роздратовано ходити по канцелярії, і хтозна, чим би все це скінчилося для Швейка, коли б слідчий не пообіцяв послати його фельдкуратові. Нарешті, Берніс знову зупинився біля свого столу.
- Слухайте, - сказав він Швейкові, який байдуже роздивлявся навколо. - Тільки ще раз наверніться мені під руку - довго мене не забудете! Відведіть його!
Поки Швейка відводили назад у шістнадцяту, слідчий Берніс викликав до себе штабного наглядача Славіка.
- Аж до остаточного вирішення, - наказав він коротко, - Швейк надсилається в розпорядження пана фельдкурата Каца. Приготувати папери про звільнення і з двома конвойними відвести до пана фельдкурата.
- Чи накажете відвести його в кайданках, пане поручнику?
Слідчий грюкнув кулаком по столу.
- Дурний воле! Я ж вам ясно сказав, приготувати папери про звільнення. І все, що назбиралося за день в душі слідчого: і капітан Лінгарт, і Швейк - вилилось бурхливою рікою на штабного наглядача і закінчилося словами:
- А тепер розумієте, що ви коронований віл?
Так треба було б називати лише королів і цісарів, але навіть і звичайний штабний наглядач - голова некоронована - не був з цього вдоволений. Виходячи від слідчого, він копнув в’язня-підмітайла, який прибирав у коридорі.
Щодо Швейка, то штабний наглядач вирішив, що той ще бодай одну ніч мусить переспати в гарнізоні, хай ще зазнає втіхи.
Ніч, проведена в гарнізонній тюрмі, завжди викликає приємні спогади. Поруч шістнадцятої був карцер-одиночка, похмура діра, звідки і в цю ніч розлягалося виття замкненого в’язня, що йому фельдфебель Ржепа з наказу штабного наглядача Славіка ламав ребра за якусь дисциплінарну провину.
За якийсь час виття втихло, і в шістнадцятій стало чути тріскання знайдених в білизні вошей, які потрапили під нігті в’язнів.
Над дверима, в заглибленні стіни, стояла гасова лампа з дротяною запобіжною сіткою. Лампа кидала тьмяне світло і чаділа. Запах гасу змішувався з випарами людських немитих тіл і смородом параші. Після кожного користування параша відкривала свою гладінь і вихлюпувала нову хвилю смороду в шістнадцяту.
Недоброякісна їжа утруднювала процес травлення, і більшість людей страждала від накопичення газів, які випускалися в нічну тишу. В’язні перегукувались один з одним тими сигналами під різні жарти.
У коридорах було чути рівні кроки вартових, час від часу в дверях відчинялося єдине віконце і в нього зазирав наглядач.
З середніх нар чулася тиха розповідь:
- Мене запхали сюди після невдалої втечі. Раніше я сидів у дванадцятій камері. Там ніби тримають тих, легших. Одного разу привели до нас сільського дядька. Він дістав чотирнадцять днів за те, що приймав до себе на нічліг вояків. Спочатку думали - це змова, але потім виявилося, що він робив це за гроші. Селянина мали посадити між найлегшими злочинцями, але там було вже повно, і він потрапив до нас. Якого тільки добра він не приніс зі собою з дому, і чого йому не напередавали! Йому дозволили чомусь харчуватися власними продуктами у додаток до тюремної їжі. І курити дозволили. Приніс він із собою дві шинки, величезну буханку хліба, яйця, масло, цигарки, тютюн, одним словом усе, чого душа забажає, і все це тримав у двох мішках. Цей дурило збирався сам усе те зжерти. Навіть не здогадався поділитися з нами, як робили інші, коли щось діставали. А коли ми почали у нього випрошувати, він, скнара нещасна, все ні та ні. Він, мовляв, сидітиме тут чотирнадцять днів і може зіпсувати собі шлунок тією капустою і гнилою картоплею, що нам дають на обід. Він обіцяв віддавати нам усю тюремну страву і тюремний хліб, бо вони, мовляв, його не цікавлять. Діліться, каже, поміж себе або міняйтеся по черзі. І, знаєте, такий був панський песик, що навіть не хотів сідати на парашу, а чекав другого дня, щоб на прогулянці зробити це у вбиральні. Це розпещене створіння принесло з собою навіть туалетний папір. Ми йому сказали, що нам плювати на ту його порцію, і терпіли день, другий, третій. Лапіга жер шинку, мастив хліб маслом, лупив яйця, одним словом жив як у Бога за пазухою. Курив цигарки і не хотів навіть дати комусь бодай хоч раз затягнутися. Вам, мовляв, заборонено курити, і коли б наглядач побачив це, то йому, мовляв, нагоріло б. Так ми терпіли три дні. А четвертого дня вночі з ним і порахувалися. Вранці скнара прокидається, - а я вам забув сказати, що він завжди вранці, вдень і ввечері перед тим, як напхатися, молився. Довго молився. Отже, і тепер помолився і давай нишпорити у своїх мішках під нарами. Мішки лежали на місці, але були сплющені і зморщені, як висушена слива. Бідолаха почав репетувати, що його обікрали, що там залишився тільки туалетний папір. Спочатку він думав, що ми жартуємо, просто все сховали кудись. І каже нам, та ще так весело: «Гей, ви, плутяги, ви ж однако мені все повернете, але ніде правди діти, вдалася вам ця штука».
Серед нас був один з Лібнія ось він і каже: «Знаєте що, дядьку, ви з головою накрийтеся рядном і рахуйте до десяти, а потім вигляньте і подивіться до тих своїх ранців». Скупердяй на крився, як слухняний хлопчина, і рахує: «Один, два, три…» А лібеньчанин йому знову: «Не так швидко, не так швидко, лічіть повільніше». А той під рядном і справді почав рахувати прокволом з перервами: «Один, два, три…» Коли відрахував до десяти, зліз з нар, заглянув у мішки та як зарепетує: «Ісусе Христе, люди добрі! Таж вони порожні, як і були!» Треба було бачити його дурну пику! Ми всі мало не луснули зо сміху. А лібеньчанин каже: «Ану, спробуйте ще раз!» І хоч вірте, хоч ні - мурмило так з усього того отетерів, що спробував ще раз, але, не знайшовши у мішках знов нічого, крім клозетного паперу, почав садити в двері і горлати: «Мене обікрали, мене пограбували! Рятуйте! Відчиніть! Ради Бога, відчиніть!» Тієї ж миті до камери злетілися охоронники, покликали штабного наглядача і фельдфебеля Ржепу. Ми всі в один голос кажемо, що він з глузду з’їхав. Вчора до пізньої ночі жер, аж поки все не ум’яв. А той тільки плаче і безперестанку своє торочить: «Бодай крихти повинні б лишитися!» Почали наглядачі шукати крихти, але так і не знайшли, бо й ми ж не пальцем роблені: те, що самі не зжерли, послали поштою на мотузці на другий поверх. Так нам нічого і не змогли довести, хоч той прицуцуватий йолоп без упину повторював: «Таж крихти повинні десь бути». Цілий день він нічого не жер, а приглядався, хто що їсть і чи не курить. А на другий день спочатку не торкався тюремної їжі. Але вже ввечері наминав собі на здоров’я і капусту, і гнилу картоплю, аж за вухами лящало. Тільки що не молився, як уперше, коли брався до шинки і яєць. Потім одному з нас поталанило дістати з волі «драмки»1, і ось тоді він з нами вперше заговорив, мовляв, дайте хоч разок затягнутися, але ми йому дідька лисого дали.
____________________
1Найдешевші сигарети.
- А я все боявся, що ви йому кінець кінцем таки дали покурити, - сказав Швейк, - ви б цим зіпсували усе оповідання. Таке благородство буває тільки в романах, але в гарнізонній тюрмі в тих умовах зробити це - значило б не мати у макітрі й ложки розуму.
- А ви його не висповідали потемки? - почувся чийсь голос.
- Ні, про це забули.
Розпочалися тихі дебати, чи варто було його на додаток ще й віддухопелити. Більшість була «за».
Розмови помалу втихали. Арештанти засинали, шкреблися під пахвами, чухали груди, живіт, там, де в білизні найбільше водяться воші. Засинали, натягаючи завошивлені рядна на голову, щоб не заважало світло гасової лампи.
О восьмій годині ранку Швейка викликали і наказали йти до канцелярії.
- З лівого боку біля дверей канцелярії є плювальниця, туди кидають недопалки, - повчав Швейка один з в’язнів. - А на першому поверсі ти теж ітимеш повз плювальницю. Замітають коридори аж о дев’ятій, отже, мабуть, і там дещо буде.
Але Швейк не виправдав їх надії. У шістнадцяту він більше не повернувся. Дев’ятнадцять підштанків з приводу цього робили найрізноманітніші припущення.
Один веснянкуватий ополченець із найбуйнішою фантазією поширив версію, ніби Швейк застрелив свого капітана і його сьогодні повели на Мотольський плац на страту.