І знову починається Швейкова одіссея під почесним ескортом двох вояків з багнетами, які мали припровадити його до фельдкурата.
Конвоїри взаємно доповнювали один одного. Перший з них був сухорлявим і довготелесим, другий - маленьким і гладким. Довгань кульгав на праву ногу, коротун - на ліву. Обидва служили в тилу, бо ще перед війною вони були цілком звільнені від військової служби.
Вони поважно йшли повз тротуар, інколи скоса позираючи на Швейка. Той ішов поміж ними і козиряв направо і наліво. Його цивільний одяг загубився на складі гарнізонної тюрми разом із військовим кашкетом, в якому він пішов до армії. Отож при звільненні з тюрми йому видали стару військову уніформу, власність якогось череваня, на цілу голову вищого за Швейка. У штани, в які він убрався, могли б улізти три Швейки. Незчисленні зборки від ніг і мало не до шиї, куди сягали штани, мимохіть збуджували подив прохожих. Величезний, полатаний на ліктях, брудний і заяложений кітель теліпався на ньому, як на городньому опудалі. Штани висіли на Швейкові, мов на клоуні в цирку. Військовий кашкет, який в гарнізонній тюрмі йому теж перемінили, з’їхав аж на вуха.
На посмішки глядачів Швейк відповідав лагідним усміхом і теплим поглядом своїх добрих очей.
Так ішли вони до Карліна, де мешкав фельдкурат.
Першим заговорив до Швейка маленький товстун. Вони саме були на Малій Страні під портиком.
- Ти звідкіля? - спитав куценький товстун.
- З Праги.
- А не втечеш?
В розмову втрутився сухорлявий довгань. Дивне явище: якщо маленькі товстуни звичайно бувають добродушними оптимістами, то худі довготелесі - переважно скептиками.
Тому довгий сказав маленькому:
- Звичайно, якщо б міг, втік би.
- А на якого біса йому тікати? - озвався курдупель. - Так чи так, він - на волі, з гарнізонної тюрми звільнений. Це я й несу ось тут у пакеті, для фельдкурата.
- А що в ньому? - спитав довгань.
- Не знаю.
- Бачиш, не знаєш, а говориш…
Карлів міст вони пройшли мовчки. Але на Карловій вулиці товстун знову заговорив до Швейка:
- Ти не знаєш, нащо ми ведемо тебе до фельдкурата?
- На сповідь, - байдуже відповів Швейк, - завтра мене будуть вішати. Це завжди так робиться, і таку процедуру називають духовною розрадою.
- А за що тебе, так би мовити, теє… як ти говориш? - обережно спитав довгань, тоді як товстун співчутливо поглянув на Швейка. Обидва були сільськими ремісниками і батьками родин.
- Не знаю, - відповів Швейк, добродушно усміхаючись. - Я нічого не знаю, мабуть, така вже доля.
- Либонь, тобі така нещаслива планета випала, - співчутливо, із знанням справи зауважив курдупель. - У нас в Ясенній біля Йозефова ще за прусської війни теж повісили одного. Прийшли за ним, нічого йому не сказали і в Йозефові повісили.
- А по-моєму, - сказав скептично довготелесий, - так, ні сіло ні впало, не вішають. Мусить же бути якась причина, щоб все це обґрунтувати.
- Коли немає війни, - зазначив Швейк, - це обґрунтовується, але під час війни хто зважатиме на якусь одну людину. Однаково, чи загине на фронті, чи вдома її повісять. Пішки чи за возом - один дідько.
- Послухай-но, чи ти, бува, не пхав носа до тієї політики? - спитав довгань. З його тону видно було, що в нього прокидається симпатія до Швейка.
- А ще й до якої політики! - усміхнувся Швейк.
- А чи не будеш ти часом національний соціаліст*? - Тепер вже маленький товстун став обережним і втрутився в розмову. - А що нам до нього? - сказав він. - Дивіться, всюди повно людей, і всі витріщаються на нас. Коли б принаймні ми могли в якомусь під’їзді зняти багнети, щоб не так упадати в очі. Ти не втечеш? А то ми матимемо неприємності. Правда ж, Тоніку? - звернувся він до довганя; той тихо промовив:
- Багнети можна було б зняти. Адже він наш.
Тонік пом’якшав, і його душу сповнило співчуття до Швейка.
Вони знайшли пригідний під’їзд, де зняли багнети, і товстун дозволив Швейкові йти поруч нього.
- Ти б, може, закурив, га? - спитав він. - А чи… - Він хотів спитати: «А чи дадуть тобі покурити перше, ніж повісять?» - але не докінчив речення, відчуваючи, що це було б нетактовно.
Вони закурили, і конвоїри почали розповідати Швейкові про свої родини у Кральове Градецьку, про жінок, дітей, про шматок нивки, про єдину корівчину.
- Пити хочеться, - сказав Швейк. Довгань і курдупель перезирнулися.
- Десь на один кухоль і ми пішли б, - сказав малий, відчуваючи, що довгань не проти. - Але куди-небудь так, щоб не кидатися у вічі.
- Ходімо в «Куклик», - запропонував Швейк, - гвинтівки можна лишити в кухні, шинкарем там Серабона, сокіл*, його можете не боятися. Там грає скрипка і гармоніка, - продовжував він, - заходять туди і вуличні дівчата та інші пристойні люди, які не мають права ходити до «репрезентяку»*.
Довгань з малим ще раз переглянулися, і довгань сказав:
- Ну, то й ходім туди, до Карліна ще далеко.
Дорогою Швейк розповідав їм різні анекдоти; вони прийшли в «Куклик» в доброму настрої і все зробили так, як порадив Швейк. Гвинтівки сховали на кухні і зайшли до зали, де скрипка і гармоніка наповнювали все приміщення звуками улюбленої пісні: «На Панкраці, на горбочку, там алея, як шнурочок…»
Якась дівчина сиділа на колінах у підтоптаного молодика з рівненьким проділом і співала хрипким голосом: «Я нагледів дівчиноньку, та у неї інший є».
За одним столиком спав п’яний сардинник. Час від часу він прокидався, грюкав кулаком об стіл і бурмотів: «Так не годиться!» І знову засинав. За більярдом під люстрою сиділи три інші дівчини і гукали якомусь залізничникові: «Кавалере, почастуйте нас вермутом!» Біля музикантів двоє сварилися, з’ясовуючи, чи зацапав вчора патруль якусь Маржку, чи ні. Один казав, що бачив це на власні очі, а другий запевняв, що вона пішла спати з якимсь вояком у готель «Вальшів».
Біля самих дверей сидів вояк із кількома цивільними і розповідав їм про своє поранення в Сербії. У нього була перев’язана рука і повні кишені цигарок, які він отримував від співбесідників. Він все говорив, що не може більше пити, а один з цієї компанії, лисий дідок, безперестанно його заохочував:
- Та пийте, пийте, солдатику, хто зна, чи ще колись зустрінемось. Замовити для вас якусь пісню? Ви любите «Сирітку»?
Це була улюблена пісня лисого дідка, і коли за хвилину скрипка і гармоніка заквилили її, очі старого наповнилися слізьми, і він завів розбитим голосом: «Коли помудріла, до мами просилась, до мами просилась».
Від сусіднього стола хтось гукнув:
- Та годі ж бо. Тю на вас. Заткніться вже з цією своєю сиріткою. І в пику старому за ворожим столом почали співати:
«Розлука, розлука, а в серці розпука…»
- Франто! - покликали вони пораненого вояка, заглушивши «Сирітку» і доспівавши «Розлуку». - Кинь ти вже їх до бісового батька й ходи до нас. Плюнь на них і тягни сюди цигарки. Годі тобі розважати овечок Божих.
Швейк із своїми конвоїрами з цікавістю дивилися на ту сцену.
Швейк - він часто бував тут до війни - поринув у спогади, як налітав сюди бувало з облавою комісар поліції Драшнер, як його боялися повії, але все ж таки складали про нього пісень, де все було навпаки. Якось вони навіть хором заспівали:
В цю мить несподівано увійшов Драшнер у супроводі свого почту, страшний і немилосердний. Всі шарахнулись, як куріпки від пострілу. Цивільні агенти зігнали всіх докупи і Швейк теж опинився в цій компанії: бо на свою біду запитав у комісара Драшнера, коли той зажадав від нього посвідчення особи: «А чи маєте ви на це дозвіл управління поліції?»
Швейк пригадав також одного поета, який висиджував тут під дзеркалом і під невгамовну метушню та звуки гармоніки писав віршики, й тут же, у «Куклику», читав їх вуличним дівчатам.
Швейкові конвоїри, навпаки, ніяких спогадів не мали. Для них це було щось зовсім нове, і це нове починало їм подобатися. Першим оговтався маленький товстун, бо такі люди не тільки оптимісти, але мають нахил і до епікурейства. Довгань іще з хвилину боровся сам зі собою, але, позбувшись свого скептицизму, поволі втрачав також і свою стриманість та розсудливість.
- Я потанцюю, - вирішив він після п’ятого кухля пива, побачивши, як пари танцюють «шлапака».
Товстун цілком віддався радощам життя. Біля нього сиділа якась дівчина і верзла непристойності, а у нього від її слів очі так і вигравали.
Швейк пив. Довгань, натанцювавшись, повернувся зі своєю партнеркою до столу. Потім усі вони співали, танцювали, безперестанку пили і поплескували своїх подружок. В тій атмосфері продажної любові, нікотину і алкоголю все немов керувалося старим гаслом: «Після нас - хоч потоп».
Пополудні до них підсів якийсь вояка і запропонував зробити за п’ятірку флегмону або зараження крові. Шприц, мовляв, при ньому, і він може впорснути їм в руку або ногу гас1.
____________________
1Цей засіб потрапити в лікарню цілком випробуваний. Але сморід гасу залишається в пухлині і зраджує. Бензин кращий, бо швидше випаровується. Пізніше впорскували офіз з бензином, а ще пізніше інші удосконалення.
Після того будуть, каже, лежати щонайменше зо два місяці, а якщо змочуватимуть рану слиною, то, можливо, і з півроку, а тоді їх змушені будуть зовсім відпустити з військової служби.
Довгань, який зовсім утратив душевну рівновагу, домовився з воякою, і той в убиральні впорснув йому гас у ногу.
Коли почало вже добре вечоріти, Швейк запропонував вирушати в путь до фельдкурата. Але маленький товстун, хоч вже ледве ворушив язиком, почав умовляти Швейка залишитися ще. Та й довгань був тієї думки, що фельдкурат може почекати. Проте Швейкові вже набридло в «Куклику», і він став погрожувати, що піде сам.
Отож і пішли, але Швейк пообіцяв, що по дорозі вони заглянуть іще куди-небудь.
Вони зайшли до маленької кав’ярні за «Флоренцією», де товстун продав свій срібний годинник на дальші веселощі. Звідтіля вже Швейк вів їх попід руки. Це йому коштувало чималих зусиль. Ноги у конвоїрів весь час підламувалися, і їм хотілося ще кудись завітати. Маленький товстун мало не загубив пакета для фельдкурата, і Швейкові довелося той пакет нести самому. Коли по дорозі їм зустрічалися офіцер або якийсь старшина, Швейк мусив попереджати своїх конвоїрів. Надлюдськими зусиллями і з великою напругою Швейкові нарешті вдалося притягнути їх до будинку на Королівській вулиці, де мешкав фельдкурат.
Він сам настромив їм багнети на гвинтівки і стусаном під ребра примусив супроводити себе.
На другому поверсі, де на дверях квартири висіла візитна картка: «Отто Kац - фельдкурат», їм відчинив якийсь вояка.
З кімнати лунали голоси та дзенькіт пляшок і склянок.
- Wir… melden… gehorsam… Herr… Feldkurat, - через силу промовив довгань, козиряючи воякові, - ein… Paket… und ein Mann gebracht1.
____________________
1Ми… мельдуємо… послушно… пане фельдкурате, - один пакет і один чоловік доставлені (нім.).
- Залазьте, - сказав вояка, - де ж це ви так набралися? Пан фельдкурат, нівроку, теж… - Вояка сплюнув.
Він пішов з пакетом. Прибулі довго чекали в передпокої, поки двері нарешті відчинилися і ввійшов, вірніше, не ввійшов, а влетів фельдкурат. Він був у самій лише жилетці і в руці тримав сигару.
- Так ви вже тут? - сказав він Швейкові. - Оце вас привели? Е е, нема у вас сірників?
- Мельдую послушно, пане фельдкурате, нема.
- Е-е, а чому ж у вас нема сірників? Кожен солдат повинен мати сірники, щоб закурити. Солдат, який не має сірників, він є… Що є?
- Він є, мельдую послушно, без сірників, - відповів Швейк.
- Дуже правильно, він є без сірників і не може нікому подати вогню. Це по-перше, а тепер по-друге. Ноги у вас не смердять?
- Мельдую послушно, не смердять.
- Так. Це по-друге. А тепер - по-третє. П’єте горілку?
- Мельдую послушно, горілки не п’ю, тільки ром.
- Добре, гляньте лишень на цього вояку. Я позичив його на сьогодні у старшого лейтенанта Фельдгубера, це його денщик. А він нічого не п’є, не…неп…питущий, аб…абстинент і тому почалапає з маршовою ротою на фронт, бо… бо… та такої людини мені не треба. Це не денщик, а корова. Та теж п’є лише воду і мукає, як віл.
- Т-ти, непитущий! - звернувся він до вояки. - І як же тобі не с сором, йолопе. За це б тобі заїхати пару разів у вухо!
Фельдкурат раптом звернув увагу на конвоїрів Швейка.
Вони, хоч як намагалися стояти рівно, хиталися, даремно спираючись на свої гвинтівки.
- Ви п’я… п-п’яні! - сказав фельдкурат. - Ви набралися під час служби, і за це я звелю вас п-посадити. Швейку, заберіть у них гвинтівки, відведіть на кухню і стережіть, поки не прийде патруль забрати їх. Я зараз протел-ле-ф-ф-фоную до казарми.
Таким чином, слова Наполеона «На війні ситуація міняється кожної хвилини» знайшли тут своє цілковите підтвердження. Вранці вони вели Швейка під багнетами і боялися, щоб він не втік, потім Швейк вів конвоїрів, а врешті - вже сам їх і стеріг.
Вони не усвідомлювали собі цієї зміни, аж поки, сидячи в кухні, не побачили біля дверей Швейка з гвинтівкою і багнетом.
- Я б чогось випив! - зітхнув маленький оптиміст, тоді як на довганя знову найшов приступ скептицизму і він сказав, що все це підла зрада. Довгань почав голосно обвинувачувати Швейка. Це він, мовляв, наштовхнув їх на таке неподобство. Обіцяв, буцімто завтра його повісять, а тепер з усього видно, що вся та історія зі сповіддю й вішанням - тільки жарти.
Швейк відмовчувався і походжав біля дверей.
- Ну й дурні ж ми, - бідкався довгань.
Швейк, вислухавши всі обвинувачення, наприкінці заявив:
- Тепер ви принаймні бачите, що військова служба вам не мед. Я виконую свій обов’язок. Я так само вклепався в цю історію, як і ви, але, як кажуть, мені усміхнулося щастя.
- Я б таки чогось випив, - розпачливо повторював оптиміст. Довгань підвівся і непевним кроком попрямував до дверей.
- Пусти нас додому, - сказав він Швейкові, - не дурій, колєґо!
- Три кроки від мене! - відповів Швейк. - Я вас мушу стерегти. Ми тепер не знайомі.
В дверях з’явився фельдкурат:
- Я… я ніяк не можу додзвонитися до тих казарм. Ідіть додому і запам’ятайте собі, що на…напиватися при виконанні службових обов’язків - заборонено. Марш звідси!
Треба віддати належне фельдкуратові: у казарми він не дзвонив, бо не мав телефону, а просто говорив у настільну електричну лампу.