Увійшовши вранці до кімнати фельдкурата, Швейк побачив його на отоманці. Той лежав і напружено міркував, хто б це міг його так облити, що він аж приклеївся штанами до шкіряної отоманки.
- Мельдую послушно, пане фельдкурате, - сказав Швейк, - це ви вночі… І кількома словами пояснив йому, як страшенно він помиляється, коли думає, що його облили. Фельдкуратові аж голова тріщала, він був у дуже пригніченому настрої.
- Не можу пригадати, - сказав він, - як я попав з ліжка сюди на отоманку.
- А ви на ліжку і не були, вас одразу ж, як тільки приїхали, поклали на отоманку. Далі відтягнути вже не змогли.
- А що я вичворював? І взагалі, я вичворював щось? Хіба, боронь Боже, я був п’яний?
- Як ніч, - відповів Швейк, - до нестями, пане фельдкурате. Був у вас маленький перепій, делірій, білочка. Думаю, вам стане краще, коли переодягнетеся і вмиєтеся.
- Я почуваю себе так, немовби мене хто змолотив, - поскаржився фельдкурат. - До того ж, пити хочеться. Я не бився, бува, з кимось учора?
- До цього не дійшло, пане фельдкурате. А сьогоднішня спрага - це наслідок вчорашньої. З цього людина не так швидко викараскується. Я знав одного столяра, так той вперше упився під новий 1910 рік, а першого січня вранці мав таку спрагу і так погано почував себе, що змушений був купити собі оселедця і знову напитися, і так робить тепер щодня протягом чотирьох років. І нема йому рятунку, бо завжди по суботах накуповує собі оселедців на цілий тиждень. Це вже така карусель, як говорив один фельдфебель з 91-го полку.
З похмілля фельдкурат поринув у меланхолійні роздумування, викликані депресією. Якби в цю хвилину його хтось почув, то подумав би, що слухає лекцію д-ра Олександра Батєка* на тему: «Оголосімо війну не на життя, а на смерть демонові алкоголю, який вбиває найкращих людей», або, що читає його книгу «Сто етичних іскор».
Правда, висловлювання фельдкурата мали трохи інший зміст.
- Якби я ото, - міркував він, - пив якісь благородні напої, як, наприклад, арак, мараскін, коньяк, але ж я вчора пив саму ялівцівку. Дивуюся, як я міг її пити? Вона ж гидотна на смак. Хоча б це була принаймні вишнівка. Навигадують люди різне свинство і п’ють його, як воду. Адже ялівцівка не смачна, не має жодного кольору, тільки в горлі пече. Якби це була бодай справжня ялівцівка, яку я пив одного разу в Моравії. Але ж ця вчорашня була з деревного спирту і олії. Погляньте лишень, як мені відригується. Горілка - це отрута, - констатував він. - Вона повинна бути в чистому виді, справжня, і в жодному разі не виготовлена на єврейських фабриках холодним способом. Так само, як і ром. Добрий ром - рідкість. Коли б тут була справжня горіхівка, - він зітхнув, - вона б мені направила шлунок. Така горіхівка, як у капітана Шнабля в Брусті.
Фельдкурат почав вивертати кишені і шпортати в гаманці.
- В мене є всього-на-всього 36 крейцарів. А що, якби продати цю отоманку, - міркував він, - як ви гадаєте? Чи знайдеться купець на неї? Домовласникові скажу, що я її позичив, або її у нас хтось украв. Ні, отоманку я залишу. Я краще пошлю вас до пана капітана Шнабля - позичити мені сто крон. Він передучора виграв у карти. Якщо там вам не пощастить, - підете у Вршовіци*, в казарми до поручника Маллера. Як і там не роздобудете, - підете на Градчани* до капітана Фішера. Скажете йому, що я мушу заплатити за фураж для коней, а гроші пропив. А якщо й там нічого не дістанете, закладемо фортепіано. Хай буде що буде. Я вам напишу для всіх по кілька рядків. Якщо відмовлятимуть - не відступайтеся. Скажете, що я дуже потребую, що зовсім без грошей. Вигадайте, що хочете, але не повертайтеся з порожніми руками, бо відправлю вас на фронт. Спитайте капітана Шнабля, де він купує свою горіхівку, і купіть дві пляшки.
Швейк чудово впорався з дорученням. Його щира наївність і чесне обличчя примушували вірити всьому, що він казав.
Швейк визнав доцільним і капітанові Шнаблю, і капітанові Фішеру, і поручникові Маллеру не говорити про те, що фельдкурат мусить заплатити за фураж для коней, а підкріпив його прохання заявою, що фельдкурату, мовляв, необхідно платити аліменти. Гроші він одержав усюди.
Коли Швейк з честю повернувся зі свого походу і показав 300 крон, фельдкурат, який тим часом вже вимився і переодягнувся, був дуже здивований.
- Я взяв все за одним рипом, - сказав Швейк, - щоб нам завтра або післязавтра не довелося знову турбуватися про гроші. Все йшло гаразд, але перед капітаном Шнаблем я таки мусив упасти навколішки. Це якась потвора! Але коли я сказав йому, що нам треба платити аліменти…
- Аліменти? - перелякано повторив фельдкурат.
- Ну, так, аліменти, пане фельдкурате, відступне дівчатам. Ви ж сказали, аби я щось вигадав, а мені нічого іншого на думку не спало. У нас один швець платив аліменти відразу п’ятьом дівчатам. Вже й не знав, бідолаха, що робити, і теж позичав для цієї справи гроші. І уявіть собі, кожний охоче співчував йому, що він дійсно у важкому становищі. Розпитували мене, що це за дівчина. Я сказав, буцімто дуже гарна, і їй немає ще п’ятнадцяти років. Розпитували про її адресу.
- Ну й гарно ж ви це полагодили, Швейку, - зітхнув фельдкурат і почав ходити по кімнаті. - Знову компрометація! - сказав він, хапаючись за голову. - А тут ще й голова болить.
- Я дав їм адресу однієї старенької глухої пані на нашій вулиці, - пояснював Швейк. - Я хотів обладнати справу ґрунтовно, бо наказ - є наказ. Не міг же я повернутись з голими руками, отож і мусив щось вигадати. До речі, у передпокої чекають на фортепіано. Я їх привів, аби вони забрали його в ломбард, пане фельдкурате. Буде непогано, коли ми його сплавимо. І місце звільниться, і більше грошей нагребемо. Хоч на якийсь час матимемо святий спокій. А якщо домовласник розпитуватиме, що ми хочемо робити з фортепіано, я скажу, що в ньому полопалися струни і ми відсилаємо його на фабрику у ремонт. Двірничці я так і сказав, хай не дивується, коли фортепіано будуть виносити і вантажити на підводу. Є в мене купець і на отоманку. Це один мій знайомий торговець старими меблями. Він прийде до нас по обіді. Тепер ціни на шкіряні отоманки пішли вгору.
- Більше ви нічого не накоїли, Швейку? - спитав фельдкурат з розпачливим виразом обличчя, весь час стискаючи голову в долонях.
- Мельдую послушно, пане фельдкурате, я замість двох пляшок горіхівки, яку купує пан капітан Шнабль, приніс п’ять, аби у нас був якийсь запас і ми мали що пити. Можуть вже ті люди забрати фортепіано? А то ломбард перед носом зачинять.
Фельдкурат безнадійно махнув рукою, і за хвилину фортепіано вже вантажили на візок.
Повернувшись з ломбарду, Швейк застав фельдкурата перед розкоркованою пляшкою горіхівки. Той сидів і лаявся, чому на обід йому подали недосмажений шніцель. Фельдкурат знову був у своїй стихії. Він заявив Швейкові, що від завтрашнього дня починає нове життя. Пити алкоголь, це, мовляв, грубий матеріалізм, а треба вести духовне життя.
Він розводив цю філософію щось із півгодини. Коли вже була відкоркована і третя пляшка, прийшов торговець старими меблями, і фельдкурат за безцінь продав йому отоманку, запрошуючи торговця залишитися побесідувати, і був дуже невдоволений, коли той відмовився, вибачаючись, йому, мовляв, треба купувати ще нічний столик.
- Шкода, що в мене немає такого, - розчаровано сказав фельдкурат. - Людина неспроможна передбачити все заздалегідь.
Коли торговець старими меблями пішов, фельдкурат пустився в дружню розмову зі Швейком і розпив з ним нову пляшку. Частина цієї бесіди присвячувалась особистому ставленню фельдкурата до жінок і до карт.
Сиділи довго. Вже й вечір застав Швейка і фельдкурата за дружньою бесідою.
Але вночі відносини змінилися. Фельдкурат повернувся до свого вчорашнього стану, переплутав Швейка з кимсь іншим і казав йому:
- В жодному разі не йдіть. Пам’ятаєте того рудого кадета з обозу?
Ця ідилія тривала, аж поки Швейк не сказав фельдкуратові: - Буде з мене! Тепер лізь у ліжко і хропи! Ясно?
- Лізу, голубе, лізу, чому ж не лізти, - белькотів фельдкурат. - Пам’ятаєш, як ми ходили до п’ятого класу і я за тебе писав роботи з грецької мови? У вас вілла у Збраславі*, і туди можна добратися пароплавом по Влтаві. Ви знаєте, що таке Влтава?
Швейк примусив його скинути черевики і роздягнутись.
Фельдкурат послухався, висловлюючи свій протест перед якимись уявлюваними особами.
- Бачите, панове, - звертався він до шафи і фікуса, - як зі мною поводяться мої родичі!
- Я не визнаю ніяких родичів, - раптом вирішив він, лягаючи в постіль. - Хоч би небо і земля змовилися проти мене, я не хочу їх знати. І в кімнаті розляглося хропіння фельдкурата.