«Воєнне міністерство скасовує на час війни діючі приписи щодо єлеєпомазання солдатів армії і встановлює такі правила для військових священиків:
§ 1. На фронті скасовується останнє єлеєпомазання.
§ 2. Важкохворим і пораненим забороняється відправлятися в тил заради останнього єлеєпомазання. Обов’язком військових священиків є негайно передати таких людей відповідним військовим установам для дальшого покарання.
§ 3. У військових тилових лазаретах можна проводити групове єлеєпомазання згідно з висновками військових лікарів, якщо останнє єлеєпомазання не заважатиме роботі відповідних військових установ.
§ 4. У надзвичайних випадках командування військових тилових лазаретів може дозволити поодиноким людям прийняти останнє єлеєпомазання.
§ 5. Військові священики зобов’язані за викликом командування військових лазаретів давати останнє єлеєпомазання тим, кому командування дозволить».
Потім фельдкурат перечитав ще раз розпорядження, в якому його повідомляли, що завтра він повинен піти на Карлову площу до військового лазарету єлеєпомазувати, тобто соборувати, важкопоранених.
- Слухайте, Швейку, - вигукнув фельдкурат, - чи ж це не свинство? Немовби на цілу Прагу я один-однісінький фельдкурат. Чому туди не пошлють цього побожного священика, який у нас недавно ночував? Йти зі святими дарами на Карлак! Я вже й забув, як це робиться.
- То давайте купимо собі катехизис, там усе буде, пане фельдкурате, - сказав Швейк. - Для духовних пастирів це щось таке, як довідник для чужоземців. В Емаузькому монастирі працював один помічник садівника; коли він захотів вступити послушником і дістати рясу, щоб не зношувати свого одягу, то змушений був купити собі катехизис і вчитися, як треба хреститись, і хто єдиний уникнув первородного гріха, і що це значить мати чисту совість, і інші такі дрібниці, а потім він продав з монастирського саду «наліво» половину огірків, і його з ганьбою вигнали зі святої обителі. Коли я з ним зустрівся, він мені й каже: «Ті огірки я міг продавати і без катехизису».
Коли Швейк приніс куплений катехизис, фельдкурат, перелистуючи сторінки, казав:
- Диви-но, останнє єлеєпомазання може справляти лише священик, і то виключно єлеєм, посвяченим єпископом. Значить, Швейку, ви не маєте права самі до цього братися. Ану-но прочитайте мені, як треба відправляти останнє єлеєпомазання, чи то пак соборування.
Швейк почав читати: «Це робиться так: священик мастить хворому окремі органи чуттів і при цьому молиться: «Заради святого єлеєпомазання і завдяки всеблагому милосердю, да простить тобі Бог всі твої гріхи, заподіяні зором, слухом, нюхом, смаком, мовою, дотиком і ходою».
- Хотілося б мені, Швейку, знати, - відізвався фельдкурат, - що поганого людина може заподіяти дотиком. Ви можете пояснити це мені?
- Багато дечого, пане фельдкурате. Наприклад: залізти до чужої кишені або на танцульках… Ви ж знаєте, які там кумедії бувають?
- А ходою, Швейку?
- Коли людина почне шкутильгати, щоб над нею змилосердилися.
- А нюхом?
- Коли хтось від смороду носа відвертає.
- А смаком, Швейку?
- Коли хтось до когось ласий, як до марципана.
- А мовою?
- Це вже треба розглядати разом із слухом, пане фельдкурате. Коли один городить усяку всячину, а інший вже й вуха розвісив.
Після цих філософських міркувань фельдкурат на хвилину замислився і сказав:
- Отже, нам потрібне миро, освячене єпископом. Ось вам десять крон - купіть плящинку. На військовій базі такого єлею, звичайно, немає. І Швейк помандрував по той єлей, освячений єпископом.
А розшукати його куди важче, ніж живу воду в казках Божени Нємцової*.
Швейк заходив у кілька дроґерій*, і варто було йому тільки вимовити: - Прошу пляшечку єлею, освяченого єпископом, - як всі вибухали реготом або з переляку ховалися за прилавок. При цьому Швейк робив надзвичайно серйозну міну.
Нарешті, він вирішив спробувати щастя в аптеках. В першій аптеці лаборантові наказали випровадити Швейка. В другій хотіли телефонувати у швидку допомогу, а в третій - провізор сказав йому, що на Довгій вулиці фірма «Поляк» - торгівля оліями і лаками - безсумнівно матиме на складі олії потрібний йому єлей.
Фірма «Поляк» на Довгій вулиці дійсно була фірмою дуже оперативною. Вона не випускала з рук жодного покупця, поки його не задовольнить. Якщо покупець просив копайського бальзаму* - йому наливали скипидару, і було все в порядку.
Коли Швейк прийшов туди і попросив на 10 крон єлею, посвяченого епископом, хазяїн сказав прикажчикові:
- Налийте йому, пане Тавхене, 100 грамів конопляної олії номер 3.
А прикажчик, загортаючи пляшечку в папір, по-діловому промовив до Швейка:
- Це перший сорт, а якщо потребуватимете пензлів, лаків, оліфи - звертайтеся, будь ласка, до нас. Ми вас бездоганно обслужимо.
Тим часом фельдкурат повторяв з катехизису те, що колись в семінарії йому не вдалося затямити. Йому дуже сподобалися деякі надзвичайно глибокі за своїм змістом речення, з яких він сміявся, аж рвав боки: «Назва «останнє єлеєпомазання» бере початок з того, що це помазання звичайно буває останнім з усіх помазань, які церква дає людині». Або: «Останнє єлеєпомазання може прийняти кожний католицький християнин, який небезпечно захворів і вже прийшов до розуму». «Хворий, якщо це можливо, повинен приймати останнє помазання при свідомій пам’яті».
Потім прийшов ординарець і приніс пакет, в якому фельдкурата повідомляли, що завтра при єлеєпомазанні в лазареті буде присутнім «Товариство шляхтянок для релігійного виховання солдатів».
Це товариство складалося з істеричних бабів і роздавало солдатам по лазаретах образки святих і книжечки з оповіданням про католицького солдата, який вмирає за найяснішого цісяря. На обкладинках був кольоровий малюночок із зображенням недавнього побоїща: усюди валяються трупи людей і коней, розбиті вози з амуніцією і гармати з лафетами шкереберть. На обрії палає село, рветься шрапнель, а на передньому плані лежить вмираючий солдат з відірваною ногою. Над ним схиляється янгол, що приніс йому вінок з написом на стрічці: «Ще сьогодні ти будеш зі мною в раю». І вмираючий щасливо всміхається, немовби йому принесли морозива.
Отто Кац перечитав зміст пакета, сплюнув і подумав: «Ну, і буде ж то знову завтра день».
Фельдкурат знав цю «банду», як він називав товариство, ще з храму св. Ігнатія, де кілька років тому проповідував для військових. Тоді він багато душі вкладав у свої красномовні виступи, «товариство шляхтянок» звичайно розсідалося за полковником. Це були високі сухі жінки в чорних сукнях з чотками; вони одного разу після проповіді підступили до нього і цілих дві години торочили про релігійне виховання солдатів, поки він не посатанів і не сказав: - Пробачте, мої пані, але мене чекає пан капітан з партією «фербля».
- Отже, єлей ми вже придбали, - урочисто сказав Швейк, повернувшись від фірми «Поляк», - конопляна олія номер три, перший сорт, можемо тепер вимастити нею хоч цілий батальйон. Це солідна фірма. Продає також оліфу, лаки і пензлі. Нам ще потрібний дзвіночок.
- А навіщо ж він здався, Швейку?
- Треба, пане фельдкурате, по дорозі дзвонити, щоб, коли будемо йти з Господом Богом і з тією конопляною олією но мер три, люди перед нами шапки знімали. Це так завжди робиться, і вже багато людей, які до цієї церемонії зовсім не були причетні, сиділи в криміналах, бо шапок не поскидали. На Жижкові одного разу парафіяльний священик відлупцював сліпого, який теж при такій церемонії не зняв капелюха, а до того ж бідолаху ще й посадили, бо в суді йому довели, ніби він не глухонімий, а тільки сліпий, отже, значить, чув дзенькання дзвіночка і своєю поведінкою подавав поганий приклад, хоч це і було вночі. Це так, як на свято тіла Господнього1.
____________________
1Обрядове релігійне свято у католиків.
В інший день люди на нас навіть не звернули б уваги, а тепер будуть перед нами шапки знімати; отже, якщо, пане фельдкурате, не маєте нічого проти, я миттю принесу дзвіночок.
Діставши дозвіл, Швейк за півгодини приніс дзвіночок.
- Це з воріт заїзду «У Кржижків», - сказав він, - коштує мені п’ять хвилин страху, і до того ж довелося довго чекати, бо весь час швендяли люди.
- Я йду до кав’ярні, Швейку. Якщо хто прийде, хай почекає.
Десь за годину з’явився сивий підстаркуватий добродій. Тримався він прямо і дивився суворо.
Від усієї його постаті віяло злобою і рішучістю. Дивився так, немовби доля послала його знищити цілу нашу планету, щоб і слід її загубився у безконечному просторі.
Панисько говорив грубим, сухим і суворим тоном:
- Він дома? Пішов, кажете, до якоїсь кав’ярні? Сказав почекати? Добре. Чекатиму хоч до ранку. На кав’ярню гроші є, а борги платити нема чим. Священик! Тьфу, до біса! - І він сплюнув у кухні на підлогу.
- Не напльовуйте нам тут, пане, - відізвався Швейк, дивлячись з цікавістю на незнайомця.
- А я ще раз плюну, бачите, ось так, - вперто сказав суворий добродій, плюючи на підлогу вдруге. - Як йому не сором! Військовий священик. Ганьба!
- Якщо ви освічена людина, - перестеріг його Швейк, - відучіться плювати в чужій квартирі. Чи, може, ви думаєте, що коли вибухла світова війна, то вам уже все дозволено? Поводьтеся пристойно, а не як якийсь голодранець. Ви повинні бути чемним, говорити ввічливо і не хуліганити, ви, пришелепуватий цивіляко!
Суворий відвідувач встав з крісла і, тремтячи від хвилювання, загорлав:
- Ви що собі дозволяєте? Ви смієте казати, що я невихована людина? То хто я, по вашому, хто? Кажіть!…
- Ви старий засранець, от хто ви! - випалив Швейк, дивлячись йому в очі. - Плюєте на підлогу, так, наче ви в трамваї, поїзді або десь в ресторані. Я завжди дивувався, чому там усюди висять написи, що на підлогу плювати забороняється. А тепер бачу: це через вас. Вас, мабуть, вже всюди добре знають.
Суворий незнайомець аж в обличчі змінився, і на адресу Швейка і фельдкурата посипався град добірної лайки.
- Ви вже виговорилися? - спокійно спитав Швейк, коли пролунали останні образи: «Ви розбійники, ви обидва падлюки, - який пан, такий крам». - Може, ще щось маєте додати, поки не злетіли зі сходів?
Але суворий добродій так вже вичерпався, що на язик йому не спадала жодна соковита лайка. І він замовк. Швейк вирішив, що марно чекати якихось доповнень, а тому відчинив двері, поставив суворого пана обличчям до виходу, і такого удару не посоромився б навіть найкращий гравець футбольної команди міжнародного класу.
А за суворим паниськом покотився по сходах Швейків голос:
- Вдруге, коли виберетеся в гості до порядних людей, поводьтеся пристойно.
Суворий добродій, чекаючи на фельдкурата, довго ходив попідвіконню. Швейк відчинив вікно і стежив за ним.
Нарешті, гість дочекався фельдкурата, який привів його у кімнату і посадив навпроти себе на стілець.
Швейк мовчки приніс плювальницю і поставив її перед гостем.
- А це, Швейку, нащо?
- Мельдую послушно, пане фельдкурате, що з цим ось добродієм вже була тут невеличка неприємність через плювання на підлогу.
- Залиште нас, Швейку, ми щось маємо наодинці залагодити.
Швейк козирнув.
- Мельдую послушно, пане фельдкурате, я вас залишаю, - і пішов на кухню, а в кімнаті розпочалася дуже цікава розмова.
- Ви, якщо не помиляюся, прийшли за грішми по тому векселю? - спитав фельдкурат свого гостя.
- Так. І надіюся…
Фельдкурат зітхнув.
- Людина часто потрапляє в таку ситуацію, коли їй залишається тільки надія. Яке це чудесне слівце - «надійся». Це один із листочків трилисника, які підносять людину з життєвого хаосу вгору: «Віра, надія, любов».
- Я надіявсь, пане фельдкурате, що сума…
- Звичайно, шановний пане, - перепинив його фельдкурат. - Можу вам ще раз повторити, що слово «надіятись» додає людині сили в її боротьбі з життям. І ви не втрачайте надії. Це прекрасно - мати певний ідеал, бути невинним, чистим створінням, яке позичає гроші під вексель і має надію, що йому вчасно заплатять. Надіятися, постійно надіятися, що я виплачу вам 1200 крон, коли в моїй кишені неповних сто.
- Отже, ви… - затинаючись, відізвався гість.
- Так, отже, я… - відповів фельдкурат.
Обличчя гостя знову набрало впертого і лютого виразу.
- Пане, це шахрайство, - сказав він, підводячись.
- Заспокойтеся, шановний пане.
- Це шахрайство, - вперто вигукнув гість, - ви зловживаєте моїм довір’ям.
- Пане, - сказав фельдкурат, - вам для здоров’я треба змінити повітря. Тут надто задушно. Швейку, - гукнув він до кухні, - цей пан бажає вийти на свіже повітря.
- Мельдую послушно, пане фельдкурате, - відізвався Швейк з кухні, - я цим паном уже раз відчинив двері.
- Повторити! - пролунав наказ. І Швейк виконав його рвучко, швидко і суворо.
- Дуже добре, пане фельдкурате, - сказав Швейк, повернувшись з коридору, - що ми з ним впоралися раніш, ніж він тут почав бешкетувати. В Малешицях був один корчмар, грамотій. Він на все мав цитати із святого письма, а коли кого лупцював биківцем, завжди примовляв: «Хто жаліє різки, той ненавидить сина свого, але хто любить його, то, доки не пізно, карає; я тебе, потіпахо, провчу, щоб знав, як битися в моєму ресторані».
- Бачите, Швейку, як то буває з такою людиною, яка не шанує духовну особу, - засміявся фельдкурат. - Святий Іоанн Златоуст сказав: «Хто шанує священика, шанує Христа, хто кривдить священика, кривдить Господа Ісуса Христа, заступником якого є священик». До завтрашнього дня ми повинні добре підготуватися. Посмажте яєшню з шинкою, зваріть пунш-бордо, а потім віддамося побожним роздумуванням, бо, як читаємо у вечірній молитві: «Милосердям Божим відвернуто всі підступи ворогів проти дому цього».
На світі існують уперті люди. До них належав і добродій, уже двічі викинутий з квартири фельдкурата. Саме коли вечеря була готова, хтось подзвонив. Швейк пішов відчинити, за хвилину повернувся і доповів:
- Він знову тут, пане фельдкурате. Я поки що замкнув його у ванній, аби ми могли спокійно повечеряти.
- Погано робите, Швейку, - сказав фельдкурат. - Гість у хату, Бог у дім. В давні часи на банкети для розваги кликали блазнів-калік. Приведіть його сюди, хай нас розважить.
Швейк за хвилину повернувся з упертим відвідувачем, який похмуро дивився поперед себе.
- Сідайте, - чемно попросив його фельдкурат. - Ми саме кінчаємо вечеряти. У нас були краби, лосось, а тепер ще яєшня з шинкою. То ж то любо банкетувати, коли люди позичають гроші!
- По моєму, я тут не для смішок, - проговорив похмурий добродій, - я тут сьогодні вже втретє. Сподіваюся, тепер усе виясниться.
- Мельдую послушно, пане фельдкурате, - зауважив Швейк, - що це найсправжнісінька гідра, достеменно, як той Боушек з Лібня. За один вечір його вісімнадцять разів викидали з «Екснерів», і він за кожним разом знову повертався туди, нібито «забув люльку». Пхався до того ресторану вікном, дверима, з кухні, через мур, і через льох і, можливо, спустився б туди комином, коли б пожежники не зняли його з даху. Він був такий настирливий, що міг стати міністром або депутатом. Його б там добре шанували.
Наполегливий відвідувач, ніби пускаючи все те повз вуха, вперто торочив: - Я хочу все з’ясувати і домагаюся, щоб мене вислухали.
- Це вам дозволяється, - сказав фельдкурат, - говоріть, шановний пане, говоріть довго, скільки схочете, а ми тим часом будемо продовжувати наш банкет. Гадаю, що це не перешкодить вашій розповіді. Швейку, подавайте на стіл!
- Як вам відомо, - сказав упертюх, - зараз шаліє війна. Я позичив вам гроші перед війною, і коли б не було війни, я б не наполягав, аби ви заплатили. Але я вже здорово обпікся.
Він витягнув з кишені записну книжечку і продовжував:
- В мене все записано. Поручник Яната був винен мені 700 крон, але мав нахабство загинути на Дрині. Поручник Прашек на російському фронті потрапив у полон, а він у мене позичив майже 2000 крон і не повернув. Капітан Віхтерле, який винен мені таку ж саму суму, дозволив власним солдатам вбити себе під Равою Руською. Поручник Махек - в сербському полоні, не повернув мені 1500 крон. В мене записано багато таких людей. Один з моїм незаплаченим векселем загине в Карпатах, другий попреться в полон, третій втопиться в Сербії, а четвертий помре в угорському лазареті. От тепер ви розумієте мої побоювання. Якщо я не буду енергійним і немилосердним, то ця війна мене зруйнує вщент. Ви можете, звичайно, зауважити, що вам не загрожує жодна безпосередня небезпека. Так ось дивіться.
Він підсунув фельдкуратові під ніс свою записну книжечку.
- Бачите: фельдкурат Матіаш помер в ізоляційній лікарні в Брні тиждень тому. Тепер мені хоч волосся рви. Не повернув мені 1800 крон і йде в холерний барак мастити єлеєм людину, з якою його нічого не зв’язувало і яка йому ні на хрін не була потрібна.
- Це був його обов’язок, милий пане, - сказав фельдкурат. - Я завтра також іду з єлеєпомазанням. - І теж до холерного бараку, - докинув Швейк, - можете піти з нами, і побачите, що значить жертвувати собою.
- Пане фельдкурате, - сказав упертюх, - вірте, що я в жахливому становищі. Невже ж війна тільки для того, щоб спровадити зі світу всіх моїх боржників?
- Коли вас призовуть в армію і ви підете на фронт, - знову зауважив Швейк, - ми обидва з паном фельдкуратом відправимо службу, щоб цар наш небесний зглянувся і перша ж граната вас ласкаво розірвала.
- Пане, це серйозна справа, - сказала гідра до фельдкурата. - Прошу, хай ваш слуга не пхає свого носа до наших справ. Я хочу їх, нарешті, скінчити.
- Дозвольте, пане фельдкурате, - відізвався Швейк. - Я вас прошу дійсно наказати мені не втручатися у ваші справи, бо інакше я боронитиму ваші інтереси, як личить і як слід порядному воякові. Цей пан має рацію, коли хоче звідсіля вийти сам. Крім того, я не люблю непотрібних бешкетів. Я людина товариська.
- Швейку, мені вже від нього нудно, - сказав фельдкурат, немовби не помічаючи присутності гостя, - я думав, цей добродій оповідатиме нам якісь анекдоти, а він домагається, аби я заборонив вам втручатися до нашої розмови, хоч вам вже довелося з ним двічі вовтузитись. В такий вечір, перед таким відповідальним актом, коли мені годилося б звернути всі свої почуття до Бога, він турбує мене якоюсь ідіотською історією про мізерні 1200 крон, відвертає мене від іспиту совісті, від Бога і хоче ще раз почути від мене, що я йому зараз нічого не дам. Не хочу з ним далі говорити. Не хочу псувати цього святкового вечора. Скажіть йому, Швейку, самі: «Пан фельдкурат вам нічого не дасть».
Швейк виконав наказ, прогаркавши це гостеві на вухо.
Однак впертий гість і не ворухнувся.
- Швейку, - заохочував фельдкурат, - спитайте його, чи довго він ще думає тут ґав ловити.
- Не відступлюся звідсіля, поки не заплатите, - вперто відповіла гідра.
Фельдкурат підвівся, підійшов до вікна і сказав:
- В такому разі, Швейку, я передаю його у ваші руки. Робіть з ним, що хочете.
- Ходімо, пане, - сказав Швейк, вхопивши небажаного гостя за плече, - «хто хоче по пиці, дістане тричі». - І він повторив свій маневр швидко і елеґантно, а тим часом фельдкурат вистукував по шибці похоронний марш.
Вечір, присвячений роздумуванням, мав різні фази.
Фельдкурат так побожно і гаряче прагнув наблизитися до Бога, що о дванадцятій годині ночі з його квартири ще лунала пісня:
І бравий вояка Швейк співав разом із ним.
Єлеєпомазання у військовому лазареті бажали прийняти двоє людей. Старий майор і банківський службовець - офіцер запасу. Обидва в Карпатах дістали кулі в живіт і тепер лежали поруч. Офіцер запасу вважав своїм обов’язком прийняти святі таїнства для умираючих, бо і його начальник теж прагнув цього. На його думку, було б порушенням субординації відмовитися від них. Побожний майор робив це з хитрощів, думаючи, що молитва уповання може оздоровити хворого.
Однак обидва померли саме в ніч перед єлеєпомазанням, і коли вранці прийшли фельдкурат із Швейком, вони вже лежали під простирадлами з почорнілими обличчями, як усі, хто вмирає від ядухи.
- Ми з такою помпою сюди їхали, пане фельдкурате, а вони нам усе попсували, - злостився Швейк, коли в канцелярії їх повідомили, що обидва хворі вже нічого не потребують. І, дійсно, вони їхали з помпою: сидячи в дрожці, Швейк дзвонив, а фельдкурат тримав у руці пляшечку з олією, загорнену в серветку, і тією ж олією з серйозним обличчям благословляв перехожих, які знімали капелюхи.
Щоправда, їх було небагато, хоча Швейк своїм дзвоником намагався здійняти неабиякий гармидер.
За дрожками бігло кілька хлоп’яток. Один із них причепився ззаду дрожки, а його друзі в один голос кричали: «За возом, за возом!»
Швейк піддзвонював їм, а візник періщив бичем позад себе. На Волічковій вулиці якась двірничка, член конґреґації Діви Марії, галопом наздогнала дрожки, на льоту впіймала благословення, перехрестилася, а потім сплюнула:
- Скачуть з тим Господом Богом, як ті чорти. Так, чого доброго, і сухоти дістанеш, - і повернулася на своє старе місце.
Звук дзвоника найбільше бентежив візникову кобилу.
Мабуть, він нагадував їй щось з давно минулих років, бо вона все оглядалася назад і час від часу робила спроби затанцювати на бруківці.
Отже, це і була та велика помпа, про яку говорив Швейк.
Фельдкурат тим часом пішов до канцелярії полагодити фінансову сторону єлеєпомазання і нарахував бухгалтерові, що державна скарбниця винна йому майже 150 крон за освячену олію і дорогу.
Потім розгорілася суперечка між комендантом лазарету і фельдкуратом, причому фельдкурат кілька разів грюкнув кулаком по столу і сказав:
- Не думайте, пане капітане, що єлеєпомазання дають задурно. Коли драгунського офіцера відряджають на кінний завод за кіньми, то йому також платять добові. Дуже шкодую, що ті двоє не дотягнули до єлеєпомазання. Це б коштувало на п’ятдесят крон дорожче.
У цей час Швейк чекав у вартівні з пляшечкою, яка дуже зацікавила вояків. Хтось зауважив, що тією олією дуже добре було б чистити гвинтівки і багнети.
Якийсь молоденький жовнірик з Чесько-Моравської височини, який ще вірив у Господа Бога, прохав про такі речі не говорити і не втягати св. таїнства у дискусію. Треба, мовляв, по-християнськи уповати.
Старий резервіст глянув на жовтодзьоба і сказав:
- Ніде правди діти, гарне упованнячко на те, що тобі шрапнеллю голову відірве. Дим нам тільки в очі пускають. Одного разу приїхав до нас якийсь клерикальний депутат і почав розводитись про Божий мир, який нисходить на землю, та про те, як Господь Бог, мовляв, не хоче війни і прагне, щоб усі жили в злагоді і любилися, як браття. Ось тепер би глянути на того дурного вола. Тільки-но вибухла війна, у всіх костелах відразу ж почали молитися за славу зброї, а про Бога говорять, немов про якогось начальника нашого генерального штабу, який цією війною керує і дириґує. Я вже надивився на похорони з цього лазарету, відірвані ноги і руки возять звідси цілими возами.
- А солдатів ховають голими, - вставив інший вояка, - а їхню уніформу нап’ялюють знову на живих, і так це йде, як в зачарованім колі.
- Доки не виграємо, - докинув Швейк.
- Така «офіцерська люлька» хоче щось виграти, - озвався з кутка капрал. - Вас би на фронт, у траншеї, і гнати без перепочинку на багнети, на колючий дріт, на міномети. Байдикувати в тилу кожний зуміє, а от на фронті гинути - охочих чортма.
- Що ж, я теж думаю, це дуже приємно пхатися, аби тебе проштрикнули багнетом, - сказав Швейк. - Воно також непогано дістати кулю в живіт, а найкраще, коли людину розірве граната і вона побачить, що ноги разом із животом якось від неї віддалені, і це її так здивує, що вмре від несподіванки до того, ніж хтось встигне їй все пояснити.
Молоденький жовнірик щиро зітхнув. Йому жаль було свого молодого життя, жаль, що в таке дурне століття народився для того, щоб його зарізали, мов ту корову на бійні. Який сенс у цьому? Інший вояка, за професією вчитель, немов прочитав його думки і зауважив:
- Деякі вчені пояснюють війну появою плям на сонці. Тільки-но виникне така пляма, завжди починає діятися щось страшне. Здобуття Карфагена…
- Залиште при собі свої вченості, - перебив його капрал. - Що нам до якоїсь ідіотської плями на сонці? І якби їх там навіть було двадцять, якого дідька я собі за них куплю.
- А ці плями на сонці, що не кажіть, неабищо, - вставив Швейк. - Одного разу вилізла така пляма, і мене того ж самого дня віддубасили в Нуслях «У Банзетів». Відтоді тільки-но я кудись збирався, то завжди наперед шукав у газетах, чи не вилізла знов якась пляма. А якщо вона з’являлася, - прощавай, моя миленька, - я лишався вдома і чекав, поки те минеться. Коли вулкан Мон-Пелле знищив цілий острів Мартініка, один професор писав у «Народній політиці», що вже давно звертав увагу читачів на велику пляму на сонці. Та вона, ця «Народна політика», вчасно не дійшла на цей острів, і тому вони всі там і накрилися.
Тим часом фельдкурат нагорі в канцелярії зустрівся з однією дамою з «Товариства шляхтянок для релігійного виховання солдатів» - старою потворною сиреною, яка вже від ранку ходила по лазареті і всюди роздавала образочки святих, а поранені і хворі солдати кидали їх до плювальниць.
Під час обходу вона нервувала всіх своїм дурним базіканням про те, щоб солдати щиро каялися у своїх гріхах, дійсно стали праведними, бо тільки тоді Господь Бог дасть їм по смерті царство небесне.
Вона зблідла, говорячи фельдкуратові, як ця війна, замість облагороднювання, робить із солдатів тварюк. Там, унизу, хворі, мовляв, показували їй язик і казали у вічі, що вона «почвара» і «валаамова ослиця».
- Das ist, wirklich, schrecklich, Herr Feldkurat, das Volk ist verdorben1.
____________________
1Це дійсно страшно, пане фельдкурате, люди зовсім зіпсовані (нім.).
Далі розбалакалася, як вона уявляє собі релігійне виховання солдата. Лише тоді солдат хоробро воює за свого монарха, коли вірить у Бога і має релігійні почуття. Тоді він не боїться смерті - бо знає, що його чекає рай.
Базіка висловила ще декілька подібних нісенітниць. З усього видно було, що вона не збирається так скоро випустити фельдкурата із своїх рук, але той безцеремонно розпрощався. - Їдьмо додому, Швейку, - гукнув у вартівню.
Назад поверталися без жодної помпи.
- Хай вдруге з єлеєпомазанням їде, хто хоче, - сказав фельдкурат. - Тут за кожну душу, яку хотів би ти спасти, ще торгуйся з ними. Рахівник на рахівнику сидить і рахівником поганяє. Банда!
Побачивши в руці Швейка пляшечку з посвяченою олією, він нахмурився:
- Буде найкраще, Швейку, коли ви тією олією помастите мені і собі черевики.
- Спробую помастити також і замок, - додав Швейк, - страшно скрегоче, коли ви вночі повертаєтеся додому.
Такий був кінець нездійсненого єлеєпомазання, чи то пак соборування, або як ще кажуть - миропомазання чи маслосвяття.