Надпоручник Лукаш останнього слова не почув, а воно ж мало таке велике значення. «Ця потвора кусала, як скажена, - хотів ще раз повторити Швейк, але врешті подумав: «Що, власне, надпоручникові до того? Хочеться йому пса, матиме його!»
Легко сказати: «Приведіть мені пса!», але не легко його привести, бо власники дуже бережуть своїх собак, навіть і не чистокровних. Навіть звичайною цуцика, який нічого іншого не робить, лише гріє ноги якійсь старій бабуні, власник любить і не дасть скривдити.
Пес, особливо чистокровний, очевидно, інстинктивно передчуває, що одного чудесного дня його викрадуть в пана. Він безперестанку живе в страху, боячись попасти у руки злодіям, які обов’язково його викрадуть. Наприклад, на прогулянці пес, відбігши від хазяїна, спочатку веселий, грайливий, бавиться з іншими псами, безстидно лізе на них, вони на нього, обнюхує придорожнє каміння, задирає ніжку на кожному розі і навіть на кошики перекупок з картоплею. Одним словом, надзвичайно тішиться життям, і світ здається йому таким гарним, як юнакові після отримання атестату зрілості.
Та його грайливий настрій, як ви спостерігаєте, раптово зникає: пес відчуває, що заблукав, і його охоплює розпач. Переляканий, він бігає по вулиці, нюхає повітря, скавучить. Нарешті, втративши всяку надію і підібгавши хвіст поміж ноги, прищулює назад вуха і жене серединою вулиці, куди ноги несуть.
Якби він міг говорити, мабуть, репетував би на весь голос: «Ой, падоньку, що ж то буде? Мене хтось вкраде!»
Чи доводилось вам коли-небудь бувати у псарні і бачити там перепуджені собачі створіння? Всі вони крадені. Велике місто виплекало особливий вид злодіїв, що живуть виключно з крадіжки собак. Існують породи маленьких салонних песиків, карликові тер’єри, завбільшки з рукавичку, які вміщуються в кишені пальта або у дамській муфті, їх там і носять. Але злодії навіть і звідтіля примудряються бідолашку висмикнути.
Злого німецького плямистого дога, який оскаженіло стереже приміську віллу, вкрадуть уночі. Поліцейського собаку поцуплять у детектива просто з-під носа. Якщо ведете собаку на повідку, переріжуть вам ремінчик і вмить - немов крізь землю проваляться: ви ошелешено витріщаєтеся на обривок, - а пса немає. П’ятдесят відсотків псів, які зустрічаються по вулицях, вже кілька разів міняли своїх господарів, і часто через кілька років ви можете купити свого власного пса, вкраденого у вас ще цуциком під час прогулянки. Найбільша небезпека бути вкраденими загрожує собакам, коли їх виводять на вулицю за малою або великою потребою. Найбільше їх пропадає саме під час виконування останнього акту. Тому кожний собака при цьому обережно оглядається на всі боки. Існує кілька способів крадіжки псів. Їх крадуть або прямо - це щось на зразок кишенькової крадіжки, - або нещасну істоту підступно підманюють до себе. Собака - створіння вірне… але лише в читанці або в підручнику природознавства. Дайте найвірнішому псові понюхати смаженої кінської ковбаси, і він уже пропащий. Тут же забуває про свого пана, поруч якого йде, обертається і, як заворожений, йде за вами, причому з рота в нього капає слина, і, передчуваючи велику насолоду від ковбаси, він привітно крутить хвостом, потягує ніздрями, як найбуйніший жеребець, коли його підводять до кобили.
На Малій Страні біля Замецьких сходів пристановилася невеличка пивна. Одного дня в її півтемному кутку сиділи двоє: вояка і цивільний. Схилившись один до одного, вони таємниче шепотілися і скидалися на змовників часів Венеціанської республіки.
- Щодня о восьмій зранку, - пошепки говорив цивільний до вояки, - ходить з ним служниця на ріг Гавлічкової площі в бік парку. Але він, потвір, кусає, як навіжений. Погладити себе не дасть. І, ще ближче нахилившись до вояки, зашепотів йому на вухо:
- Навіть ковбаски не жере.
- А смажену? - І смажену не жере!
Обидва сплюнули.
- Так що ж ця потвора жере?
- А біс її знає. Бувають такі розпещені і гладкі пси, чисто, як той архієпископ.
Вояка з цивільним цокнулись склянками, і цивільний пошепки повів далі:
- Один чорний шпіц - він до зарізу потрібний був мені для псарні над Кламовкою - не хотів взяти від мене ковбаску. Я никав за ним цілих три дні, поки мені не урвався терпець, і я запитав пані, яка з тим собакою прогулювалась, від чого той пес такий гарний? Що він їсть? Паню немов хто по серцю погладив, вона і каже: «Песик найбільше любить котлети». Отож я йому й купив відбивну котлету. Це, напевно, буде найкраща, думав я. А він, стерво собаче, ані не моргнув на неї, бо котлета була теляча. А пса привчили до свинини. Треба було купити йому свинячу котлету. Дав я йому понюхати і побіг. Пес за мною. Панійка у вереск: «Пунтіку, Пунтіку!» Але куди там, Пунтікові не до того. За котлетою погнався аж за ріг, а там я йому ланцюжок на шию. На другий день він уже був у псарні над Кламовкою. Під шиєю в нього був жмуток білих волосків, то йому їх пофарбували начорно, і ніхто його не впізнав. Але інші пси, скільки їх у мене не було, всі ловилися на кінську смажену ковбаску. Ти б також найкраще зробив, якби спитав її, що цей пес любить їсти. Ти вояка, до того ж ставний, і вона тобі про це скоріше розповість. Я вже її питав, але вона на мене так глянула, немов хотіла проковтнути: «А що це вас обходить?» Вона з себе не дуже то гарна, мавпа та й годі. Але з воякою пуститься в розмову.
- Та чи справді це чистокровний пінчер? Мій оберлейтенант іншого не хоче.
- Гарний пінчер. Гнідосіробілий. Чистокровний, так, як ти - Швейк, а я - Благнік. Мені б тільки взнати, що він їсть, а там я його підману і приведу до тебе.
Обидва приятелі знову цокнулися. Ще коли Швейк перед війною жив з продажу собак, Благнік їх йому постачав. Це була досвідчена людина, і як про нього говорили, купував тихцем у гицлярні підозрілих собак і знову їх продавав. Навіть одного разу дістав сказ, і в інституті Пастера у Відні почував себе як вдома. Зараз він вважав своїм обов’язком безкорисливо допомогти воякові Швейку. Благнік знав усіх собак в цілій Празі і її околицях, а говорив тихо тому, щоб не зрадити себе перед шинкарем, у якого півроку тому виніс під полою щеня такси, давши йому під пальтом поссати молока з дитячої соски. Дурне щеня, певно, вважало його за свою «маму» і ані писнуло.
Благнік принципово крав лише чистокровних собак і міг би бути судовим експертом у песячих справах. Він постачав їх усіма способами і псарням, і приватним особам. Бувало, коли йшов вулицею, то вкрадені ним свого часу собаки зачинали гарчати на нього. Не один мстивий пес задирав позаду нього ніжку і кропив Благнікові штани, коли той стояв десь біля вітрини.
О восьмій годині ранку можна було побачити, як бравий вояка Швейк прогулюється на розі Гавлічкової площі біля парку. Він очікував служницю із пінчером. Нарешті дочекався.
Повз нього пробіг вусатий наїжачений пес, з колючою шерстю і мудрими чорними очима. Він був веселий, як всі пси, що відбули свою потребу, і ганявся за горобцями, які снідали конячим послідом на вулиці.
Потім повз Швейка пройшла та, обов’язком якої було пильнувати пса. Це була дівчина в літах, з гарно заплетеним у віночок волоссям. Вона підсвистувала на пса, крутила ланцюжком і елеґантним гарапником. Швейк заговорив до неї:
- Пробачте, ласкава слєчно1, як пройти на Жижків?
____________________
1Панночко (чеськ.)- загальноприйняте звертання до всіх дівчат.
Вона зупинилася, поглянула, чи немає тут якоїсь каверзи, та добродушне лице Швейка впевнило її, що цей жовнірик таки справді хоче йти на Жижків. Вираз її обличчя пом’якшав, і дівчина радо пояснила йому, як на той Жижків треба йти.
- Я тільки недавно переведений до Праги, я не тутешній, з провінції. Ви також не з Праги?
- Я з Воднян.
- Так ми з вами майже сусіди, - відповів Швейк. - Я з Протівіна.
Це знання географії Південної Чехії, набуте Швейком колись на маневрах, сповнило серце дівчини теплом рідного краю.
- То ви, певно, знаєте в Протівіні на площі різника Пейхара?
- Чому ж би мені його не знати. Це мій брат. Його там у нас усі люблять. Він дуже добра людина, послужлива, продає добре м’ясо і чесно важить.
- А ви часом не будете сином Яреша? - спитала дівчина, починаючи симпатизувати незнайомому воякові.
- Точнісінько так.
- А котрого Яреша, того, що з Кирча біля Протівіна, чи цього з Ражіц?
- З Ражіц.
- Ну як він там? Ще розвозить пиво?
- Розвозить.
- Але вже йому, мабуть, давно шістдесятка минула?
- Шістдесят вісім сповнилося цього року навесні, - відповів спокійно Швейк. - Завів собі пса і тепер кум королю. Пес сидить на волі і пильнує. Якраз такий собака, як ось там той, що горобців ганяє. Гарненький песик, дуже гарненький.
- Він наш, - пояснила йому нова знайома. - Я служу тут у пана полковника. Ви, може, знаєте нашого пана полковника?
- Знаю, дуже інтеліґентний пан. У нас в Будейовіцах також був один такий полковник.
- Наш пан - суворий. Коли недавно прийшла вістка, що нас у Сербії добре одвохрили, він прийшов додому такий розтриюджений, що поскидав зі столу у кухні всі тарілки, а мене хотів прогнати з роботи.
- Так це ваш песик, - перебив її Швейк. - Яка шкода, що мій оберлейтенант не може стерпіти жодного пса, а я ж так люблю собак! - Замовк, а потім зненацька вигукнув: - Але не кожний собака все їсть.
- Наш Фокс страшно перебірливий. Якийсь час узагалі не хотів їсти м’яса, тепер знову їсть.
- А що він найбільше любить?
- Печінку, варену печінку.
- Телячу чи свинячу?
- Йому однаково, - засміялась Швейкова «землячка», сприйнявши останні слова за невдалу спробу сказати щось дотепне.
Ще хвилину вони прогулювалися, потім до них приєднав ся і пінчер, якого служниця взяла на ланцюжок. Пінчер ставився до Швейка дуже недовірливо: намагався бодай намордником розірвати йому штани і вистрибував на нього. Та раптом, немов відчувши, що у Швейка на думці, перестав стрибати і, засмучений, збентежено поплентався далі, спідлоба дивлячись на Швейка, немов хотів би сказати: «Отже і мене це лихо не мине».
Потім дівчина розповіла Швейкові, що кожного вечора о шостій годині вона приходить сюди з псом, що не вірить жодному мужчині з Праги і раз уже давала в газетах оголошення про бажання вийти заміж. Зголосився якийсь слюсар, запевняв, нібито має серйозні наміри, але виманив від неї 800 крон на якийсь винахід і зник. На селі люди куди чесніші. Коли б вона виходила заміж, то тільки за людину з провінції і тільки по війні. Воєнні шлюби вона вважає за дурницю, бо звичайно така жінка залишається вдовою.
Швейк пообіцяв прийти о шостій годині і почимчикував до приятеля Благніка, аби поінформувати його, що пес жере будь-яку печінку.
- Почастую його воловою, - вирішив Благнік. - На цю я вже зловив сенбернара фабриканта Видри, надзвичайно відданого собаку. Завтра приведу тобі пса в повному порядку.
Благнік дотримав слова. Коли перед полуднем Швейк уже скінчив прибирати квартиру, за дверима почувся гавкіт і Благнік втягнув до кімнати пінчера. Той опирався і був ще більше розкуйовджений, ніж його розкуйовдила природа.
Пінчер дико кидав очима на всі боки і дивився так похмуро, що нагадував голодного тигра в клітці, перед яким стоїть вгодований відвідувач зоологічного парку. Він клацав зубами і гарчав, немов говорив: «Розірву, проковтну!»
Пса прив’язали до кухонного стола, і тоді Благнік розповів, як відбулася крадіжка.
- Я навмисне йшов повз нього, тримаючи загорнену в папір варену печінку. Він почав нюхати і стрибати на мене. Я нічого не дав, а йшов собі далі. Пес - за мною. Біля парку я звернув до Бредовської вулиці і там дав йому перший шматочок. Жер на ходу, щоб не втратити мене з очей. Я звернув до Їндржиської, де дав йому нову порцію. А потім, коли він вже нажерся, я прив’язав його на ланцюжок і потягнув через Вацлавську площу на Виногради, аж до Вршовіц. Дорогою він витинав мені різні фортелі. Коли переходив трамвайну лінію, ліг на рейки і ані руш. Можливо, хотів, щоб його переїхав трамвай. Я приніс зі собою також чистий бланк родоводу, купив його в паперовій крамниці Фукса. Ти ж, Швейку, вмієш підробляти родоводи?
- Він повинен бути написаний твоєю рукою. Напиши, що собака походить з Ляйпціґа, з псарні фон Бюлоф. Батько Арнгейм фон Кальсберґ, мати Емма фон Траутенсдорф, по батькові Зіґфрід фон Бузенталь. Батько дістав першу нагороду на Берлінській виставці стаєнних пінчерів у 1912 році. Мати відзначена золотою медаллю Нюрнберзького товариства вирощування породистих собак. Скільки йому, на твою думку, років?
- По зубах - два роки.
- Пиши півтора.
- Погано обрубані вуха, Швейку. Поглянь на них.
- Тут можна знайти вихід. Як треба буде - ще підріжемо. Спершу хай звикне до нас. Бо коли б це зробити тепер, він би ще більше осатанів.
Вкрадений пінчер люто гарчав, сопів, метався, потім ліг з виваленим язиком і змучено чекав, що з ним буде далі. Пінчер поволі заспокоювався, лише інколи жалісно скавчав. Швейк поставив перед ним рештку печінки, яку віддав Благнік, але пес і не доторкнувся до неї, лише кинув докірливий погляд і так подивився на обох, немовби хотів сказати: «Я вже на цьому попікся, жеріть самі».
Пес лежав, здавшись на волю Божу, вдаючи, ніби дрімає. Потім нараз щось йому стукнуло в голову, він став на задні лапки і почав проситися.
На Швейка ця зворушлива сцена зовсім не справила враження.
- Ляж! - крикнув він на бідолаху. Той знову ліг і жалісно заскавучав.
- Яке йому ім’я вписати до родоводу? - спитав Благнік.
- Його звали Фоксом, то треба підібрати щось подібне, аби на нього відзивався.
- Назвемо його, наприклад, Макс. Подивися, Благніку, як наставляє вуха. Максе, встань!
Нещасний пінчер, якого позбавили домівки та імені, встав, чекаючи дальших наказів.
- Думаю, його треба відв’язати, - вирішив Швейк, - побачимо, що з того буде.
Коли пінчера відв’язали, він зразу кинувся до дверей і тричі коротко загавкав на клямку, очевидно, покладаючись на великодушність цих безжалісних людей. Бачачи однак, що вони не хочуть розуміти його прагнень видобутися на вулицю, пінчер зробив під дверима баюрку, переконаний, що тепер його обов’язково викинуть, так, як колись замолоду з ним робили, коли полковник вчив його гостро, по-військовому, бути охайним.
Замість цього Швейк зауважив:
- Ого, він з біса розумний, це просто шмат єзуїта. - Він перетягнув Фокса ремінцем і натовк у баюрку мордочкою, так що пес довго не міг облизатись.
Пес заскиглив з такої ганьби і став бігати по кухні, як посолений, винюхуючи в розпачі свій власний слід. Потім ні з того ні з цього підбіг до стола, з’їв кинуті йому на землю рештки печінки і після всіх своїх пригод ліг біля печі і заснув.
- Скільки я тобі винен? - спитав Швейк, прощаючись з Благніком.
- Які можуть бути між нами рахунки? - лагідно сказав Благнік. - Для старого друга зроблю все, особливо, коли він на військовій службі. Бувай, друже. Тільки не води його ніколи через Гавлічкову площу, а то може трапитись якесь нещастя. Коли потребуватимеш ще якогось собаку, знаєш, де я живу.
Швейк дозволив Максові як слід виспатись, а сам тим часом купив у різника чверть кілограма печінки, зварив її і, поклавши собаці під ніс ще теплий шматок, почав чекати, аж поки той прокинеться.
Макс почав спросоння облизуватися, далі потягнувся, понюхав печінку і проковтнув її. Потім підійшов до дверей і повторив свою спробу з гавканням на клямку.
- Максе, - гукнув до нього Швейк, - ходи до мене.
Пec підійшов з недовір’ям. Швейк узяв його на коліна, погладив, і тут Макс вперше приязно заметляв решткою свого відтятого хвоста, цапнув зубами Швейкову руку, потримав її в пащеці та мудро поглянув на нього, немовби кажучи: «Тут вже нічого не вдієш, я знаю, справа програна».
Швейк, гладячи його, почав оповідати ніжним голосом:
- Був собі раз один песик, називався Фокс і жив він у одного полковника. Служниця водила його на прогулянку. Та ось прийшов один пан і того Фокса вкрав. Потрапив Фокс на військову службу до одного оберлейтенанта, і там йому дали ім’я Макс. Максе, дай лапку! Так, бачиш, дурний осле, будемо добрими друзями, якщо ти будеш чемний і слухняний; а як ні - війна між нами! Запекла!
Макс зіскочив із Швейкових колін і почав весело стрибати навколо нього. Ввечері, коли надпоручник повернувся з казарми, Швейк і Макс були вже найкращими друзями.
Поглядаючи на Макса, Швейк філософськи думав: «Коли добре поміркувати, то й кожен солдат також украдений зі свого дому».
Надпоручник Лукаш був приємно вражений, побачивши Макса. А той в свою чергу проявляв велику радість, що знову бачить людину з шаблею.
На запитання, звідки Швейк дістав собаку, скільки коштує, Швейк зовсім спокійно відповів, що цього пса йому подарував один приятель, якого щойно взяли до війська.
- Чудово, Швейку, - сказав надпоручник, граючись із Максом, - першого числа дістанете від мене п’ятдесят крон за пса.
- Не можу їх прийняти, пане оберлейтенанте.
- Швейку! - суворо сказав надпоручник. - Коли ви поступали на службу до мене, я вам пояснив, що ви повинні беззаперечно слухатись. Якщо я вам кажу, що дістанете п’ятдесят крон, то ви їх мусите взяти і пропити. Що зробите, Швейку, з тими п’ятдесятьма кронами?
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я їх проп’ю згідно з наказом.
- А коли б я випадково забув про це, наказую вам, Швейку, відрапортувати мені, що я вам маю дати за пса п’ятдесят крон, зрозуміли? А в цього пса бліх немає? На всякий випадок, викупайте і вичешіть його. Завтра я на службі, але післязавтра піду з ним гуляти.
В той час, як Швейк купав Макса, полковник, колишній його власник, страшенно казився і погрожував, що віддасть до воєнного суду того, хто вкрав пса, накаже його застрілити, повісити, посадити на двадцять років і почекрижити.
- Der Teufel soll den Kerl buserieren!1 - лунало в помешканні полковника, аж шибки дзвеніли.
- Mit solchen Meuchelmordern werde ich bald fertig2.
____________________
1Хай чорт цього негідника дере! (нім.).
2 3 такими розбійниками з широкого шляху я швидко розправлюся (нім.).
Над Швейком і надпоручником Лукашем нависла катастрофа.