Полковник Бедржих Краус - він по якомусь селу в Зальцбурзі, яке його предки просвистали в XVIII столітті, мав також титул фон Ціллерґут - був гідний подиву дурень.
Говорив лише про давно відомі речі, запитуючи при тому, чи всі розуміють найпримітивніші слова:
«Отже, вікно, панове, так. А ви знаєте, що таке вікно?» Або: «Дорога, яка має по обох боках рови, називається битим шляхом. Так, панове. Знаєте, що таке рів? Рів - це розкопка, над якою працює багато людей. Це заглибина. Так. Працюють мотиками. Знаєте, що таке мотика?»
Хворів на манію висвітлювання і робив це з таким захопленням, немов якийсь винахідник, що оповідає про свій винахід.
- Книжка, панове, це велика кількість різного формату нарізаних чверток друкованого паперу, складеного докупи, оправленого і склеєного. Так. Знаєте, панове, що таке клей? Клей - це клейстер.
Полковник був такий безмежний ідіот, що офіцери його здалеку обминали. Тільки б не чути, що тротуар відмежовує брук і являє собою підвищену бруковану смугу біля фронтону дому. Що таке фронтон дому?
А фронтон дому - це та частина, яку бачимо з вулиці або тротуару. Задньої частини дому з тротуару не видно, і в цьому маємо можливість зараз же переконатися, якщо вийдемо на брук.
Якось він навіть хотів продемонструвати цю надзвичайну річ. Однак, на щастя, попав під колеса. Від того часу збаранів ще більше. Спиняв офіцерів і заводив з ними безконечно довгі розмови про амулети, сонце, термометри, пончики, вікна і поштові марки.
Було дуже дивно, яким чином цей ідіот міг відносно швидко посуватися в чинах і мати за своєю спиною дуже впливових людей, як, наприклад, кадрового генерала, бо той підтримував цього неперевершеного у військових справах нездару.
Під час маневрів витівав із своїм полком неймовірні дива. Ніколи нікуди не приходив своєчасно. Водив полк у колонах проти кулеметів, а колись на цісарських маневрах у Південній Чехії трапилося навіть так, що зовсім із полком загубився і опинився з ним аж у Моравії, де товкся ще кілька днів, хоч маневри вже скінчилися і всі частини повернулися до казарм. Це минулося йому безкарно.
Його приятельські взаємини з генералом і з іншими, не менш тупими військовими вельможами старої Австрії, принесли йому різні відзнаки і медалі. Він їх вважав великою честю і дивився на себе як на найкращого вояку, стратега і теоретика всіх військових наук під сонцем.
На оглядах полку заводив розмови з солдатами і питав їх завжди те ж саме:
- Чому гвинтівки, прийняті в армії на озброєння, називаються манліхерками*?
В полку мав прізвисько «manlichertrottel»1, був надзвичайно мстивий, нищив підлеглих офіцерів, коли вони йому не подобалися, а якщо хтось хотів одружитися, він посилав його у вищі інстанції разом з дуже поганими рекомендаціями від себе.
____________________
1Манліхерський дурень (нім.).
Полковникові бракувало половини лівого вуха, яке йому ще змолоду відсік його противник на дуелі заради звичайного ствердження правди, що Бедржих Краус фон Ціллерґут - це найбільший ідіот.
Проаналізувавши його духовні здібності, прийдемо до переконання, що вони були анітрохи не кращі за ті, які прославили Габсбурґа, Франца Йосифа, з його кінським обличчям, як завершеного ідіота. Та ж сама манера говорити, та ж неперевершена наївність.
На одному банкеті в офіцерському клубі полковник Краус фон Ціллерґут, коли говорили про Шіллера, ні з того ні з цього проголосив:
«Я, панове, вчора бачив, як локомотивом тягнули паровий плуг. Зважте, панове! Локомотивом, і то не одним, а двома. Бачу - дим, наближаюсь, а це паровик, а на другому боці - другий. Скажіть мені, панове, чи ж це не комічно? Два локомотиви, немовби одного не було досить».
Замовк. А за хвилину додав:
- Якщо бензин вийде, автомобіль обов’язково мусить зупинитися. Це я також учора бачив, а потім ще базікають про інерцію, панове. Не їде, стоїть, не рушиться з місця, бо не мав бензину. Невже ж це не комічно?
В парі з тупістю йшла його побожність. У нього в квартирі був свій хатній олтар. Полковник часто ходив до сповіді і на причастя у костел св. Ігнатія. Від початку війни він молився за перемогу австрійської і німецької зброї. Християнство і мрії про германську геґемонію у нього зливалися в одне ціле. Бог повинен був допомогти Австрії і Німеччині відібрати багатства і землі переможених.
Кожного разу, читаючи у газетах, що знову привезли полонених, він скаженів.
- Навіщо сюди возити полонених, - говорив він. - Їх треба всіх постріляти. Без милосердя! Треба танцювати поміж трупами! Все цивільне населення у Сербії спалити до ноги! Дітей поколоти багнетами!
Він нітрохи не був гірший від німецького поета Фірордта*, автора збірки воєнних віршів, у яких він закликав, щоб Німеччина ненавиділа і вбивала з залізною душею мільйони французьких дияволів:
Скінчивши навчання в школі волонтерів, надпоручник Лукаш вийшов з Максом трохи прогулятися.
- Дозволю собі звернути вашу увагу, пане оберлейтенанте, - занепокоєно сказав Швейк, - цього собаку треба добре берегти, щоб не втік. Йому може захотітися до старої хати, і він від вас втече, якщо ви спустите з повідка. А також я б вам не радив водити його через Гавлічкову площу - там тиняється один лютий, страшно кусючий різницький пес з ресторану «Марійський образ»*. Коли в його районі з’являється чужий собака, він боїться, аби той йому щось не зжер. Він такий, як той жебрак біля св. Гаштала1.
____________________
1Цей жебрак проганяв із свого району інших жебраків.
Макс весело підстрибував і крутився під ногами надпоручникові, заплутуючи повідок навколо шаблі, і проявляв незвичайну радість, що йде на прогулянку.
Вийшовши на вулицю, надпоручник Лукаш почимчикував на Пржикопи, де на розі Панської вулиці* мав зустрітися з одною дамою. Його обсіли службові думки. Роздумував, про що має завтра викладати волонтерам у школі. Як визначити висоту якоїсь гори. Чому подаємо завжди висоту від рівня моря. Як за висотою над рівнем моря визначити висоту гори від основи. Якого чорта військове міністерство включає такі речі до шкільної програми? Це ж для артилерії, а крім того, є ж карти генерального штабу. Коли ворог буде на височині 312, не буде часу розмірковувати, чому висота горбка вираховується від рівня моря, або вираховувати висоту цього горбка. Поглянемо на карту і побачимо.
Коли Лукаш саме доходив до Панської вулиці, його думки перервало гостре «Halt!»2.
____________________
2Стій (нім.).
Водночас з «гальт» собака спробував вирватися разом із повідком з його рук і з радісним гавканням кинувся до тієї людини, яка гостро сказала «гальт».
Перед надпоручником стояв полковник Краус фон Ціллерґут. Надпоручник Лукаш козирнув і виструнчився перед полковником, виправдуючись, що не помітив його.
Полковник Краус був відомий між офіцерами своєю пристрастю зупиняти.
Вважав, що козиряння - це щось, від чого залежить успіх війни і на чому побудована вся військова сила. Любив говорити: «В козиряння солдат повинен вкладати всю душу». Це був блискучий капральський містицизм.
Наполягав, аби той, хто віддавав честь, козиряв згідно з приписами, до найменших дрібниць, точно і достойно.
Підстерігав усіх, хто проходив повз нього: від рядового піхотинця аж до підполковника. Піхотинців, які недбало віддавали честь, ледь-ледь дотикаючись козирка, немов хотіли буркнути: «Здоров!» - він власноручно водив у казарми, щоб їх покарати.
Для нього не мало значення: «Я не бачив».
- Солдат, - говорив він, - повинен свого начальника шукати в юрбі і ні про що інше не думати, лише про те, як би виконати свої обов’язки, визначені для нього статутом. Вмираючий на полі бою повинен перед своєю смертю козирнути. Хто не вміє козиряти, хто вдає, що не бачить, або козиряє недбало, той, на мій погляд, бестія.
- Пане надпоручнику! - грізним голосом сказав полковник Краус, - молодші офіцери мусять завжди віддавати честь старшим! Цього ще не скасували! А по-друге, відколи пани офіцери звикли ходити з краденими псами на променад? Так, із краденими. Пес, який належить комусь іншому, - крадений пес!
- Цей пес, пане полковнику… - боронився надпоручник Лукаш.
- Моя власність, пане надпоручнику, - жорстко перебив його полковник, - це мій Фокс!
А Фокс і Макс, згадавши свого старого пана, вигнав нового зовсім із серця і, вирвавшись, стрибав на полковника, виявляючи радість, гідну учня 6-го класу, любов якого викликала відгомін у серці його ідеалу.
- Ходити з краденими собаками, пане надпоручнику, не личить офіцерській честі! Ви не знали? Офіцер не може купувати пса, не переконавшись, що це не потягне за собою жодних наслідків, - гримав далі полковник Краус і гладив Фокса-Макса, який з підлоти почав гарчати на надпоручника і скалити зуби, немовби полковник, показуючи на надпоручника, сказав йому: «Гиджа, бери його».
- Пане надпоручнику, - продовжував полковник, - чи дозволено, на вашу думку, їздити на краденому коні? А ви читали оголошення в «Богемії» і в «Таґблатті», що в мене пропав стаєнний пінчер? То ви не читали оголошення, якого дав ваш начальник до газет?
Полковник сплеснув руками.
- От вам і молоді офіцери! Де ж тут дисципліна? Полковник дає оголошення, а надпоручник їх не читає.
«Ах, коли б я, старий шкарбуне, міг заїхати тобі по макоїдах», - подумав надпоручник Лукаш, дивлячись на бакенбарди полковника, якими той нагадував орангутанга.
- Ходіть зі мною на хвилину, - сказав полковник. І вони пішли, продовжуючи дуже приємну розмову.
- На фронті, пане надпоручнику, така справа з вами вдруге не може трапитись. Гуляти в тилу з краденими собаками - це, очевидно, дуже неприємно. Так! До того ж, прогулюватися з псом свого начальника. І це в той час, коли щодня втрачаємо на фронтах сотні офіцерів. А оголошення не вважаємо за потрібне читати. Так я міг би оголошуватися сто років, що в мене загубився пес. Двісті років, триста років!
Полковник голосно висякався (це було в нього завжди ознакою великого хвилювання) і сказав:
- Можете прогулюватись далі, - обернувся і відійшов, люто хльоскаючи себе кавалерійським канчуком по полах офіцерської шинелі.
Надпоручник перейшов на другий бік, але ще й там почув: «Гальт!» Полковник знову зупинив якогось бідолашного піхотинця запасного, який саме думав, що там робить десь вдома його мама, і не помітив його.
Полковник власноручно потягнув піхотинця до казарми, щоб покарати його, обзиваючи його морською свинею.
«Що тому Швейкові зробити? - подумав надпоручник. - Морду йому понівечу, але цього недосить; ремені з нього дерти - і то цьому гультяєві мало». Незважаючи на призначене побачення з дамою, схвильований, розігнався додому.
«Я цього лобуря вб’ю», - говорив він сам собі, сідаючи в трамвай.
Бравий вояка Швейк потанув тим часом у розмові з ординарцем із казарми. Вояка приніс надпоручникові на підпис якісь папери і тепер чекав на нього.
Швейк частував його кавою, і вони обмінювалися поглядами про те, що Австрії жаба цицьки дасть. Говорили про це, як про щось самозрозуміле. Це була нескінченна низка висловлювань, кожне слово яких суд напевно кваліфікував би як державну зраду, і обоє гойдалися б на шибениці.
- Наш цісар вже, певне, з цього геть очманів, - заявив Швейк. - Він ніколи не мав глузду і за дурну курку, але ця війна його зовсім уконтропупить.
- Він дурний, - переконливо ствердив той з казарми. - Дурний, як пень. Він, мабуть, і не знає, що вибухнула війна. Чого доброго, йому навіть посоромилися про це сказати. А його підпис на маніфесті до своїх народів просто шахрайство. Видрукували без його відома, бо він вже зовсім не годний кумекати.
- Йому кабздець, - доповнив Швейк тоном знавця. - Робить під себе, і годують його, як малу дитину. Днями розповідав один пан в кнайпі, що в нього дві мамки, і тричі на день найясніший цісар хапається за цицьку.
- Коли б то вже Бог дав, - зітхнув вояка з казарми, - аби нам наклали як слід. Хай би вже раз Австрія присіла.
Продовжуючи розмову, Швейк, на кінець, остаточно засудив Австрію словами: - Така ідіотична монархія не повинна б і на світі смердіти, - а другий, роблячи з цього практичний висновок, додав: - Якщо попаду на фронт, обов’язково дам драла.
Продовжуючи виловлювати погляди чехів на світову війну, вояка із казарми слово в слово повторив те, що сьогодні чув у Празі: нібито біля Находа* чути гармати, і російський цар ось-ось буде вже в Кракові.
Потім розповідали один одному, як збіжжя з Чехії вивозять до Німеччини і що німецькі солдати дістають цигарки і шоколад.
Далі згадали часи старих воєн, і Швейк серйозно доводив, що коли в старовину обложений замок обкидали смердючими горщиками, то це також не був мед - воювати в такому смороді. Він, мовляв, читав, як один замок був в облозі три роки і ворог нічого іншого не робив, тільки день у день розважав обложених цими горщиками.
Він збирався виректи ще щось цікаве і повчальне, але їх розмову перервало повернення надпоручника Лукаша.
Кинувши страшний нищівний погляд на Швейка, він підписав папери, відпустив вояка і кивнув Швейкові, аби той ішов з ним до кімнати.
Очі надпоручника метали страшні блискавиці. Він сів у крісло і, дивлячись на Швейка, роздумував, як йому приступити до мордобою.
«Насамперед треба йому пару разів затопити в пику, - думав надпоручник, - потім пущу йому юшку з носа, відірву вуха, а далі - побачимо».
А навпроти нього сяяла щиро і добросердечно пара невинних очей Швейка, який відважився порушити передгрозову тишу словами:
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, ви втратили кицьку. Зжерла крем для черевиків і дозволила собі здохнути. Я її викинув у підвал, але у сусідній. Такої чемної і гарної ангорської кицьки вже не знайдете.
«Що мені з ним зробити? - майнуло в голові надпоручника. - Боже ти мій, яка у нього ідіотська міна».
А добросердечні, невинні Швейкові очі зоріли м’яко і ніжно, поєднуючи водночас вираз цілковитої душевної рівноваги: все, мовляв, в порядку і нічого не трапилося, а якщо й трапилося, то це також в порядку. Адже мусить щось діятися.
Надпоручник Лукаш, як ошпарений, зірвався з крісла, але Швейка, як це планував спочатку, не вдарив. Замахнув кулаком перед його носом і заверещав:
- Ви, Швейку, вкрали пса!
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я про жоден такий випадок за останній час не знаю і дозволяю собі зауважити, що ніхто інший, тільки ви самі пішли по обіді з Максом гуляти, то як же я його міг украсти? Мені зараз кинулося в очі, що ви повернулися без собаки, значить, щось трапилося. Це справді, як-то кажуть, ситуація. На Спаленій вулиці живе один ремісник Кунеш, він виробляє шкіряні торби. І разу не було, щоб цей Кунеш, пішовши з собакою на прогулянку, не загубив його. Найчастіше він забував псів десь у шинку або їх у нього просто хтось крав, або навіть позичав і не повертав.
- Швейку, тварюко, іродове кодло. Заткніть писок. Або ви нечуваний негідник, або верблюд і безглуздий ідіот. Ви тільки і вмієте прикладами сипати, але я вам кажу - ви зі мною не грайтеся. Звідки ви привели цього пса? Де ви його роздобули? Ви знаєте, що він належить нашому полковникові. Коли ми випадково зустрілись, він його відібрав. Чи знаєте, що це ганьба на весь світ. Так скажіть правду, вкрали ви його чи не вкрали?
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я його не крав.
- А ви знали, що це крадений собака?
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я знав, що цей собака крадений.
- Господи Боже, Швейку! Я вас застрілю, ви ж худоба, ні, ви тварюка, ви віл. Смердюху ви нещасний. Невже ж ви аж такий ідіот?
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, аж такий.
- Нащо ж ви мені привели краденого собаку? Нащо ви цю бестію припхали мені в квартиру?
- Щоб вас порадувати, пане оберлейтенанте.
І Швейкові очі добродушно і ніжно глянули надпоручникові в обличчя.
Той звалився у крісло і застогнав:
- За що мене Бог скарав такою худобою?
У тихій безнадії сидів надпоручник у кріслі, і в нього було таке враження, ніби він не тільки не має сили заїхати Швейкові у вухо, але навіть скрутити собі цигарку. Сам навіть не знаючи нащо, він послав Швейка за «Богемією» і «Таґблаттом» і наказав Швейкові прочитати оголошення полковника про вкраденого пса.
Швейк повернувся з газетою, розгорнутою на сторінці оголошень. Він увесь сяяв і радісно сповіщав:
- Є воно там, є, пане оберлейтенанте. Пан полковник так гарно описує цього краденого пінчера, аж серце радіє. Та ще й дає нагороду сто крон тому, хто його приведе. Це добра нагорода - велика. Звичайно дають п’ятдесят крон. В Кошіржах був один такий на прізвище Божетєх. Він тільки з цього й жив. Бувало вкраде пса, а потім шукає в оголошеннях, у кого який пес загубився, прочитав - і гайда туди. Одного разу вкрав гарного чорного шпіца, а тому що власник не дав оголошення, він сам ризикнув дати оголошення в газету. На оголошення розтринькав цілу п’ятірку. Аж нарешті зголосився один пан і заявив, що це його пес, він його, мовляв, загубив, і думав, вже даремно його шукати. Втратив, каже, віру в людську чесність. Але тепер бачить, все ж таки є чесні люди, і це його дуже тішить. Він, щоправда, принципово проти того, аби винагороджувати чесність, але на пам’ять дарує йому свою книжку про вирощування квітів у саду і вдома. Милий Божетєх вхопив цього чорного шпіца за задні лапи і натовк ним пана по голові. Відтоді він зарікся давати оголошення. Ліпше вже пса продати на псарню, якщо ніхто його не розшукує через газети…
- Ідіть, Швейку, спати, - наказав надпоручник. - Ви здатні теревені розводити аж до ранку. - І теж пішов лягти, а вночі йому приснилося, буцімто Швейк украв коня у наступника трону, привів до нього, до Лукаша, а спадкоємець цього коня впізнав на параді саме тоді, коли він, нещасний надпоручник Лукаш, їхав на чолі своєї роти. Вранці надпоручник почував себе, як після розгульної ночі, немов його вчора нагодували ляпанцями. У сні його переслідував жахливий кошмар, а він, виснажений страшним сном, над ранок знову заснув. Розбурхав його стукіт у двері, в які просунулася добродушна Швейкова пика з питанням, коли збудити пана надпоручника.
Надпоручник тільки застогнав:
- Геть, худобо, це жах! Справжній жах!
Коли надпоручник піднявся, Швейк приніс йому сніданок, зовсім приголомшивши своїм новим запитанням:
- Насмілююсь запитати, чи не хочете, пане надпоручнику, щоб я знову роздобув якогось песика?
- Знаєте, Швейку, мені б дуже хотілося віддати вас до польового суду, - сказав, зітхнувши, надпоручник. - Але судді вас напевно б звільнили, бо ще ніколи в своєму житті вони не бачили такого колосального ідіота. Погляньте на себе в люстро! Вам не стає млосно від вашої придуркуватої фізіономії? Ви найбільш ідіотичний витвір примхливої природи, який мені доводилося бачити. Ну, скажіть правду, Швейку, ви самі собі подобаєтеся?
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, не подобаюся. Я ж у цьому люстрі маю якусь шпичасту голову, бо це ж не шліфоване скло. А ось у китайця Станека* було опукле дзеркало, ото була комедія: хто б не глянув на себе у те дзеркало, його блювати поривало. Морда - набакир, голова, як цебер на помиї, черево, як у роздутого від пива каноніка. Одним словом - хвігура. Йшов раз повз нього заступник намісника, поглянув на себе, і зараз же це люстро мусили зняти.
Надпоручник відвернувся, зітхнув і вирішив, що замість того, щоб займатися Швейком, краще зайнятися кавою з молоком.
Швейк товкся вже на кухні, і до поручника Лукаша долинав його спів:
Потім знову з кухні полинув спів:
«Тобі напевно усюди хороше, голото», - подумав надпоручник і сплюнув.
У двері просунулася Швейкова голова:
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, за вами прислали з казарми. Маєте зараз іти до пана полковника. Прийшов ординарець. - І конфіденціально додав: - Це, певно, через ту песятину.
- Я вже чув, - сказав надпоручник, коли ординарець у передпокої хотів йому також доповісти.
Він вимовив це таким пригніченим тоном і пішов, кинувши на Швейка вбивчий погляд.
Це був не рапорт, а щось гірше. Коли надпоручник увійшов у канцелярію полковника, той сидів у кріслі, як сова.
- Два роки тому, пане надпоручнику, - сказав полковник, - ви бажали перейти в Будейовіце до 91-го полку. Ви знаєте, де Будейовіце? Над Влтавою! Так. Над Влтавою, а там у неї вливається Огржа або щось подібне. Щодо міста, то воно, так би мовити, дуже привабливе і, якщо не помиляюся, має набережну. Знаєте, що таке набережна? Це мур, побудований над водою. Так. А втім, це до справи не належить. Ми там провадили маневри.
Полковник замовк і, дивлячись в каламар, швидко перейшов на іншу тему:
- Цей мій пес у вас зіпсувався. Нічого не хоче їсти. Ану, гляньмо, в каламар влізла муха. Це дивно, що і взимку в каламар падають мухи. Що це за порядок?
«Та вже б говорив швидше, старий шкарбуне!», - подумав надпоручник.
Полковник встав і пройшовся кілька разів по канцелярії.
- Я довго думав, пане надпоручнику, що, власне, з вами зробити, щоб це вже не могло повторитися. Я і пригадав собі, що ви бажали перейти до 91-го полку. Головне командування недавно повідомило нас, що в 91-му полку бракує багато офіцерів, бо всіх їх повбивали серби. Ґарантую вам чесним словом: до трьох днів ви будете переведені в дев’яносто перший полк в Будейовіцах, де формуються маршбатальйони. Не треба дякувати. Військо потребує офіцерів, які…
І, не знаючи більше, що сказати, глянув на годинник і промовив:
- Вже пів на одинадцяту. Крайня пора приймати полковий рапорт.
На цьому скінчилася приємна розмова, і надпоручникові стало легше на серці, коли вийшов з канцелярії. Лукаш попрямував до школи волонтерів. Там він сповістив, що найближчими днями відправляється на фронт і з цього приводу влаштовує прощальну вечірку в Неказанці*.
Повернувшись додому, значуще спитав Швейка:
- Знаєте, Швейку, що таке маршбатальйон?
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, маршбатальйон - це те саме, що маршбатяк, а маршова рота - це маршка. Ми все це скорочуємо.
- Так ось, Швейку, - сказав надпоручник урочистим тоном. - Я вас повідомляю, що поїдете зі мною з маршбатяком, якщо вже так дуже любите скорочення. Але не думайте собі, що на фронті будете вичворювати такі штуки, як тут. Радієте?
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, дуже радію, - відповів хвацький вояка Швейк. - Як це буде надзвичайно прекрасно, коли ми обидва разом поляжемо за найяснішого цісаря і його родину.