В одному з купе другого класу кур’єрського поїзда Прага - Чеські Будейовіце були троє: надпоручник Лукаш, навпроти нього літній, зовсім голомозий пан і Швейк. Останній скромно стояв біля дверей в коридор і саме приготувався вислухати нову повінь громів з уст надпоручника Лукаша, який, незважаючи на присутність лисого цивільного, з самого початку подорожі втовкмачував Швейкові, що він несусвітна тварина і таке інше.
Йшлося ні про що інше, тільки про таку дрібницю, як кількість багажу, що його доглядав Швейк.
- У нас вкрали валізу, - дорікав надпоручник Швейкові. - Це легко сказати, матолку.
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, - тихо обізвався Швейк, - її справді вкрали. На вокзалі завжди вештається чимало отих злодюжок. Я собі цю історію уявляю так: одному з них безсумнівно припала до вподоби наша валіза, і той жевжик безсумнівно скористався з хвилини, коли я відійшов від багажу, аби доповісти вам, що з нашими речами все гаразд. Той голодранець міг поцупити наш чамайдан саме в цю зручну для нього мить, бо вони чигають якраз на таку хвилину. Два роки тому на Північно-Західному вокзалі такі плутяги вкрали в однієї панійки візочок разом з дівчинкою, загорнутою в подушки, але злодії були такі благородні, що віднесли дівчинку в поліційний комісаріат на нашій вулиці, мовляв, дитину хтось підкинув і вони знайшли її за брамою у під’їзді. Потім газети з тієї сердешної пані зробили матір-душогубку. І Швейк з притиском заявив:
- На вокзалах завжди крали і будуть красти - аж до кінця світу. І нічого тут не вдієш.
- Я глибоко переконаний, Швейку, - промовив надпоручник, - що ви колись таки довоюєтесь. Я і досі не добрав, чи ви ото клеїте дурного вола, чи вже таким волом і народилися. Що було в тому «чамайдані»?
- Та нічого особливого, пане оберлейтенанте, - відповів Швейк, не зводячи очей з голомозого черепа цивільного, який сидів навпроти надпоручника і, здавалося, зовсім не цікавився цією справою, а читав свою «Neue freie Presse»*. - В тій валізі лише й було, що дзеркало з нашої кімнати та залізна вішалка з передпокою, і ми, власне, нічого не втратили, бо дзеркало і вішалка належали домовласникові.
Побачивши загрозливий рух надпоручника, Швейк продовжував лагідним тоном:
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я про те, що ту валізу поцуплять, наперед нічого не знав, а щодо цього дзеркала і вішалки, то я повідомив домовласника, що ми їх повернемо, тільки-но прийдемо з війни додому. У ворожих країнах, певно, буде багато дзеркал і вішалок, отже, в усякому разі ні ми, ні пан домовласник не зазнаємо жодної шкоди. Як тільки здобудемо якесь там місто…
- Геть звідси! - страшним голосом ревнув надпоручник. - Я вас колись до польового суду віддам. Ну, чи не найбільший ви кретин у світі? Інша людина, коли б навіть жила тисячу років, не наробила б стільки дурниць, як ви протягом цих кількох тижнів. Гадаю, що і ви це помітили?
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, помітив. У мене, так би мовити, неабиякий спостережницький талант, та він виявляється аж тоді, коли вже запізно. І вийшло таке, що хоч під землю провалися. Так вже мені, видно, на роду написано, як тому Нехлебі з Неказанки, якого носило до шиночку «В сучому гаї». Він завжди мріяв стати доброчесним і від суботи почати нове життя, але завжди другого ж дня розповідав: «Прокидаюсь я вранці, друзі, дивлюсь - лежу на поліцейській лаві». І спотикало його таке кожного разу, коли він давав собі слово іти чемно додому - а наприкінці виявлялося, або він по дорозі повалив десь тин, або випряг коня візникові, або намагався прочистити люльку пером, видертим з півнячого хвоста на капелюсі поліційного патруля. Він просто таки вже й не знав, що йому робити. Але найбільше його муляло, що той прокльон переслідує його вже з діда-прадіда. Якось вибрався його дід у мандри…
- Христа ради, Швейку, дайте мені спокій з вашими розповідями.
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, все, що я вам зараз розкажу, чистісінька правда. Вибрався його дід у мандри…
- Швейку, - розлютився надпоручник, - я ще раз наказую вам нічого мені не розповідати! Я не хочу більше нічого слухати. Стривайте-но, приїдемо до Будейовіц, і я з вами порахуюся. Я накажу вас заарештувати! Вам це відомо?
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, ні, невідомо, - лагідно сказав Швейк. - Ви мені про це ще не згадували.
У надпоручника мимохіть заклацали зуби, він зітхнув, витягнув з шинелі «Богемію» і почав читати відомості про великі фронтові перемоги та про дії німецького підводного човна «Е» у Середземному морі. Але коли він дійшов до повідомлення про новий німецький винахід - висаджувати міста у повітря за допомогою спеціальних бомб, які, скинуті з літака, вибухають тричі підряд, він почув голос Швейка, що звернувся до лисого пана:
- Пробачте, шановний пане, чи не будете ви часом пан Пуркрабек, представник банку «Славія»*?
Коли голомозий не відповів, Швейк заговорив до надпоручника:
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я читав якось у газеті, що нормальна людина повинна мати на голові в середньому від шістдесяти до сімдесяти тисяч волосків, а у брюнетів звичайно волосся буває рідше, як це видно з багатьох прикладів. - І він немилосердно повів далі: - А один студент медик в кав’ярні «У Шпірків» також говорив раз, нібито причиною випадання волосся є нервовий струс у людини під час перших шести тижнів по народженню.
Тут сталося щось жахливе. Голомозий пан кинувся на Швейка і, заверещавши: «Marsch heraus, Sie Schweinkerl»1, виштовхав його коліном у коридор, потім повернувся в купе і зробив невеличкий сюрприз надпоручникові, відрекомендувавши себе.
____________________
1Геть звідсіля, свиното! (нім.).
Швейк трохи помилився. Голомозе створіння було не паном Пуркрабеком, представником банку «Славія», а всього-на-всього генерал-майором фон Шварцбурґом.
Генерал-майор у цивільному одязі саме виконував інспекційну поїздку по гарнізонах і зараз збирався налетіти на Будейовіце.
Це був найстрашніший інспекційний генерал з усіх, що будь-коли існували на світі. Виявивши якісь непорядки, він провадив з начальниками гарнізонів таку розмову:
- Маєте револьвер?
- Маю.
- Добре. На вашому місці я б, напевно, вже знав, що з ним робити, бо те, що я тут бачу, це не гарнізон, а свиняче стадо. І дійсно, після його інспекційної подорожі то тут, то там хтось завжди стрілявся, і генерал-майор фон Шварцбурґ сприймав це з задоволенням.
- Так і повинно бути. Оце справжній солдат!
Скидалося на те, що він узагалі не любив, щоб після його інспекції будь-хто залишався в живих. У нього була манія переводити офіцерів на найбільш неприємні місця. Щось не так, яка-небудь дрібничка - і офіцер вже прощався зі своїм гарнізоном і їхав на Чорногорський кордон або до якогось зухвалого гарнізону, який вщент спився в брудному закутку Галичини.
- Пане надпоручнику, - спитав генерал-майор, - в якому кадетському корпусі ви вчилися?
- В Празькому.
- Отже, ви вчилися у кадетському корпусі і навіть не знаєте, що офіцер відповідає за свого підлеглого? Дуже гарно. По-друге, ви розмовляєте зі своїм денщиком, немов з якимось сердечним другом. Дозволяєте говорити, хоч його не питають. Це ще краще. І нарешті, ви дозволяєте йому ображати ваше начальство, а це вже найгарніша справа. З цього всього я зроблю деякі висновки. Ваше прізвище, пане надпоручнику?
- Лукаш.
- А в якому полку служите?
- Я був…
- Дякую, ми зараз говоримо не про те, де ви були. Я хочу знати, де ви тепер.
- В 91-му піхотному полку, пане генерал-майоре. Мене перевели.
- Вас перевели. Значить, зробили дуже добре. Вам не зашкодить якнайшвидше разом з 91-м піхотним полком подивитися, як виглядає фронт.
- Це вже вирішено, пане генерал майоре.
Тепер генерал-майор почав розводитися про те, що в останні роки, як він помітив, офіцери розмовляють зі своїми підлеглими у фамільярному тоні, і він в цьому вбачає небезпечне поширення деяких демократичних принципів. Солдата треба тримати в страху. Він мусить тремтіти перед своїми начальниками, боятися їх. Офіцери повинні тримати рядових на відстані десяти кроків від себе і не дозволяти солдатам думати самостійно або навіть взагалі думати. В цьому полягає трагічна помилка останніх років. Раніше солдати боялися офіцерів, як вогню, а сьогодні…
Генерал-майор безнадійно махнув рукою:
- Теперішні офіцери здебільшого панькаються з солдатами. Ось що я хотів сказати.
Він знову взяв газету і заглибився у читання. Надпоручник Лукаш, блідий, вийшов у коридор, щоб порахуватися зі Швейком.
Той стояв біля вікна, і на його обличчі був такий щасливий і задоволений вираз, який може мати лише одномісячна дитинка, що наїлася і напилася, а тепер солодко спить.
Надпоручник зупинився і кивком показав Швейкові на порожнє купе. Потім увійшов за ним і замкнув двері.
- Швейку, - сказав він урочисто, - нарешті прийшла хвилина, коли ви дістанете від мене пару таких ляпасів, яких ще світ не бачив. Якого чорта ви причепилися до того лисого пана? Ви знаєте, хто він такий? Це генерал-майор фон Шварцбурґ!
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, - обізвався Швейк з міною великомученика, - мені ніколи в житті й на думку не спадало будь-кого образити, а щодо якогось генерал-майора, то про нього я навіть і не чув і видом не видав. Він насправді викапаний Пуркрабек, представник банку «Славія». Той ходив до нас у шинок, а раз, коли біля столу був заснув, якийсь добродій написав йому на лисині чорнильним олівцем: «Дозволяємо собі ввічливо запропонувати вам згідно доданого тарифу ІІІ-в застрахувати у нас життя і таким чином назбирати грошей на посаг і забезпечення ваших дітей». Потім, зрозуміло, всі пішли геть, а я залишився з ним наодинці, а оскільки мені завжди немов наврочено, то він, коли продер очі і лупнув на себе у дзеркало, зовсім оскаженів і, гадаючи, що це я йому таке встругнув, також хотів мені врізати пару ляпасів.
Слівце «також» спливло з Швейкових уст так сердечно, лагідно і з таким докором, що у надпоручника опустилася рука.
Але Швейк продовжував:
- Через таку дрібнісіньку помилку тому панові не варто було так хвилюватися, у нього насправді повинно бути від шістдесяти до сімдесяти тисяч волосків, як писалося в тій статті «Що треба мати нормальній людині». Мені ніколи в житті не спадало на думку, що на світі існує якийсь лисий генерал-майор. Сталася, так би мовити, трагічна помилка; вона може трапитися з кожним, коли один зробить якесь зауваження, а другий зараз же за це вчепиться. Кілька років тому кравець Гівл розповідав нам, як він їхав із Штірії*, де кравцював, до Праги через Леобен* і віз зі собою шинку, куплену в Маріборі*. Їде він поїздом і гадає, нібито він узагалі єдиний чех між усіма пасажирами. Та коли біля Святого Моріца* почав краяти по шматочку з цілої шинки, якийсь пан навпроти нього так ласо почав завертати на неї очима, аж слина йому з рота пішла. Кравець Гівл помітив це та й говорить сам до себе вголос: «Мабуть, жер би і ти, мерзото нещасна». А той йому по-чеськи відповідає: «Певно, жер би, коли б ти дав». Отже, вони, поки приїхали до Будейовіц, ту шинку разом і ум’яли. Називався той пан Войтєх Роус.
Надпоручник Лукаш глянув на Швейка і вийшов з купе.
Ледве він вмостився на своє місце, як за хвилину у дверях з’явилося щире Швейкове обличчя:
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, за п’ять хвилин ми в Таборі. Поїзд стоятиме там п’ять хвилин. Чи не накажете замовити щось на зуб? Колись тут можна було дістати надзвичайно добру…
Надпоручник скочив як ошпарений і в коридорі сказав Швейкові:
- Ще раз повторюю, чим менше ви лізтимете мені на очі, тим я буду щасливіший. Найкраще було б, коли б я вас зовсім не бачив! Та будьте певні, я вже це влаштую. Щоб ви більше не показувалися. Згиньте з моїх очей, скотино пришелепувата!
- Слухаюсь, пане оберлейтенанте!
Швейк козирнув, обернувся кругом і попрямував у кінець коридора. Там він примостився у кутку на сидінні кондуктора і зав’язав розмову з якимось залізничником:
- Пробачте, чи можна вас щось запитати?
Залізничник, здавалось, не виявив жодного бажання до розмови, бо лише слабо і апатично кивнув головою.
- До мене часто заходив, - почав Швейк, - один добряга на прізвище Гофман, то він завжди запевняв, нібито гальма на випадок тривоги ніколи не діють, одним словом, тягни не тягни за цю ручку - завжди вийде пшик. Я, правду кажучи, ніколи цими справами не цікавився, та коли вже сьогодні звернув увагу на цей гальмовий апарат, то я радий би знати, що в ньому до чого. Ану ж колись треба буде його вжити.
Швейк підвівся і разом із залізничником підійшов до гальма з написом: «На випадок небезпеки».
Залізничник вважав своїм обов’язком пояснити Швейкові принцип дії гальмового механізму:
- Він вам правильно казав, що треба потягнути за ручку стоп-крана, але брехав, буцімто апарат не діє. Поїзд завжди зупиниться, бо механізм має зв’язок через всі вагони з локомотивом. Гальмовий апарат мусить обов’язково діяти.
При цьому обидва тримали руки на держаку стоп-крана, і хто його знає, як це трапилося, але вони його смикнули, і поїзд зупинився. Обидва ніяк не могли погодитися, хто це, власне, зробив і дав сигнал тривоги.
Швейк запевняв, що в жодному разі не він. Нащо йому, мовляв, це робити. Хіба ж він хлопчисько з вулиці?
- Я й сам здивувався, - добродушно говорив Швейк кондукторові, - чого це поїзд несподівано зупинився. Їхав-їхав і раптом став. Мені це навіть більш неприємно, ніж вам.
Тут якийсь поважний пан заступився за залізничника, він, мовляв, чув, як цей вояка перший почав розмову про сигнали тривоги.
Зате Швейк невгаваючи пашталакав про свою чесність та про те, що він абсолютно не зацікавлений в тому, аби поїзд спізнився, бо він же їде на війну.
- Пан начальник станції в цьому розберуться, - вирішив кондуктор, - і вам це коштуватиме двадцять крон.
А пасажири тим часом виходили з вагонів, головний кондуктор свистів, а якась перелякана пані бігла з валізою через залізничну колію у поле.
- Це насправді варто двадцяти крон, - розсудливо сказав Швейк, зберігаючи цілковитий спокій. - І це, я вам скажу, ще дешево. Одного разу, коли найясніший цісар відвідав Жижків, якийсь Франта Шнор затримав його карету, впавши перед найяснішим паном цісарем навколішки просто таки посередині дороги. Потім поліційний комісар того району, плачучи, дорікав панові Шнору, що він не повинен був цього робити в його районі, а коли вже так хотів, то міг впасти навколішки на одну вулицю нижче, у районі поліційного радника Кравса. Там, мовляв, міг би виявити свою пошану монархові. Потім цього пана Шнора посадили.
Швейк поглянув навколо себе саме тоді, коли до юрби слухачів приєднався головний кондуктор.
- Ну, досить, їдьмо краще далі, - сказав Швейк, - адже не багато честі, якщо поїзд спізнюється. Коли б це було в мирні часи, то про мене, будь ласка, але коли війна, то тут вже всі повинні знати, що в кожнісінькому поїзді їдуть військові особи, генерал-майори, оберлейтенанти, денщики. Всяке таке спізнення пахне неприємностями. Наполеон під Ватерлоо спізнився на п’ять хвилин*, і вся його слава, як сморід, розвіялася.
В цю хвилину крізь юрбу слухачів продерся надпоручник Лукаш. Страшенно блідий, він міг вимовити лише одне слово:
«Швейку!»
Швейк козирнув і відізвався:
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, на мене звалили, нібито я зупинив поїзд. Залізничне управління має дуже дивні пломби на стоп-кранах. До них краще не підходи- ти, бо вскочиш у халепу, і від тебе вимагатимуть двадцять крон, як ось тут від мене.
Головний кондуктор вийшов, засюрчав, і поїзд знову рушив.
Слухачі розійшлися по своїх купе, надпоручник Лукаш, не сказавши більше ні слова, теж пішов на своє місце.
Залишилися тільки кондуктор, Швейк і залізничник.
Кондуктор витягнув записну книжку і почав складати рапорт про цей випадок. Залізничник вороже дивився на Швейка; той спокійно спитав:
- Ви вже давно працюєте на залізниці?
Залізничник не відповідав, але Швейк гнув далі, він, мовляв, знав одного Франтішка Млічка з Угжіневця біля Праги, який одного разу також потягнув за аварійне гальмо і так налякався, що на чотирнадцять днів втратив мову і заговорив лише тоді, коли, прийшовши у гості до городника Ванєка в Гостіважі, зняв там бучу і той на ньому побив биківець.
- Це трапилось, - додав Швейк, - у травні 1912 року.
Залізничник відчинив двері вбиральні й там замкнувся. Із Швейком залишився кондуктор. Він почав домагатись від Швейка сплати двадцяти крон штрафу, бо інакше він буде змушений завести його в Таборі до начальника станції.
- Ото й буде добре! - сказав Швейк, - страх як люблю розмовляти з освіченими людьми і буду дуже радий познайомитися з таборським начальником станції.
Він витягнув із кишені кітеля люльку, набив її вояцьким тютюном, закурив і, пускаючи їдкий дим, продовжував:
- Колись у Світаві начальником станції був пан Ваґнер. О, той уже вмів сотати жили із своїх підлеглих і знущався з них, як тільки міг. Найбільше прискіпувався до одного стрілочника Юнґвірта, аж той бідолаха з розпачу пішов і втопився в річці, але перед тим написав начальникові станції листа: «Я тебе, каже, буду лякати ніч у ніч». І він, я вам не брешу, свого слова дотримав. Сидить якось вночі милий наш начальничок біля телеграфного апарата, коли раптом пролунав дзвінок і начальник приймає телеграму: «Як ся маєш, сволото? Юнґвірт». Так тривало цілий тиждень, і врешті начальник станції почав по всіх лініях посилати у відповідь цьому духові такі службові телеграми: «Прости мені, Юнґвірте». А вночі апарат вистукав йому таку відповідь: «Повісся на семафорі біля мосту. Юнґвірт». І пан начальник його послухав. Потім через це заарештували телеграфіста зі станції, що перед Світавою. Як бачите, між небом і землею є речі, про які нам навіть і не снилося.
Поїзд підійшов до станції Табор, і Швейк, перед тим як зійти в супроводі кондуктора з поїзда, по-військовому доповів надпоручникові Лукашеві:
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, мене ведуть до пана начальника станції.
Надпоручник Лукаш не відповів. Ним оволоділа повна апатія. Промайнула думка, що найкраще плюнути з високого дерева на все - і на Швейка, і на того облізлого генерал- майора навпроти. Ось так сидіти спокійно до Будейовіц, а там зійти з поїзда, з’явитися в казармах і поїхати на фронт з першою-ліпшою маршовою ротою. На фронті знайти (при нагоді) смерть і позбутися цього мізерного світу, по якому товчеться така потвора, як Швейк.
Коли поїзд рушив, надпоручник Лукаш виглянув у вікно і побачив на пероні Швейка. Той захоплено вів серйозну розмову з начальником станції. Швейка оточила юрба людей, серед яких було видно кілька залізничних уніформ.
Надпоручник Лукаш зітхнув. Але не від жалю. Йому стало легко на серці від того, що Швейк залишився на пероні. Навіть лисий генерал-майор перестав здаватися йому таким огидним страховищем.
Поїзд уже давно пахкав у напрямі Чеських Будейовіц, а на пероні станції натовп навколо Швейка не зменшувався.
Швейк доводив свою безневинність і говорив так переконливо, що одна пані навіть сказала:
- Знову причепилися до жовнірика.
Юрба підхопила це, і якийсь пан виявив повну готовність заплатити за Швейка двадцять крон штрафу, бо, на його думку, цей вояка не винний.
- Ви тільки погляньте на нього, - казав пан, повіривши невинному виразу Швейкового обличчя, коли той, звертаючись до юрби, заявляв:
- Я, людоньки, не винний.
Потім з’явився старший жандарм, витягнув із юрби одного громадянина, заарештував його і повів, промовляючи: «Ви за це відповідатимете, я покажу вам, як підбурювати людей! Ач, що каже: «Коли так поводяться з солдатами, то нічого від них домагатися, аби Австрія перемогла!»
Нещасний громадянин не знайшов інших виправдувань, крім щирого запевнення, що він же ж м’ясник з-під Старої Брами і зовсім не таке хотів сказати.
Тим часом м’якосердний пан, який повірив у безневинність Швейка, заплатив за нього в канцелярії штраф і забрав Швейка зі собою до ресторану третього класу, де почастував пивом.
Довідавшись, що всі документи і військовий залізничний квиток Швейка залишилися у надпоручника Лукаша, пан великодушно дав йому п’ятірку на квиток і на подальші витрати.
Прощаючись, він конфіденційно сказав Швейкові:
- Ну, вояченьку, якщо потрапите в полон до росіян, привітайте від мене броварника Земана зі Здолбунова*. Моє прізвище ви вже собі записали. Та будьте розсудливі і довго на фронті не затримуйтесь.
- Про це не турбуйтеся, - відповів Швейк. - Побачити якісь чужі краї, та ще й надурняка, завжди дуже цікаво.
Швейк залишився за столом сам-один і поволі пропивав п’ятірку благородного добродія. Тимчасом люди, які не були при розмові Швейка з начальником станції, а тільки здалека бачили натовп, розповідали один одному, ніби там зловили якогось шпигуна, коли той фотографував вокзал. Однак якась пані категорично це заперечувала. Йдеться, говорила, зовсім не про якогось шпигуна, а, як вона чула, про драгуна. Той драгун посік одного офіцера біля жіночої вбиральні, бо цей офіцер ліз туди за його милою, яка проводила драгуна на фронт.
Цим фантастичним версіям, що характеризували нервозність воєнного часу, поклала край жандармерія, очистивши перон від людей. А Швейк тихенько пив далі, з ніжністю згадуючи свого надпоручника. Що він там буде робити, коли приїде до Чеських Будейовіц і не знайде в поїзді свого денщика?
Перед приходом поштового поїзда ресторан третього класу наповнився військовими і цивільними. Переважали солдати різних полків, різного роду зброї і всіляких націй. Воєнна буря загнала їх до таборських лазаретів, і тепер вони знову від’їжджали на фронт по нові поранення, каліцтва і захворювання, від’їжджали, щоб вислужити собі в сумних полях Східної Галичини над могилою простий дерев’яний хрест, на якому ще багато років тріпотітиме на вітрі і дощі вилиняла австрійська військова шапка із зіржавілим «франтиком».
На цю шапку інколи злетить сумний постарілий гайворон і пригадає багаті бенкети тих часів, коли для нього бував накритий безконечний стіл зі смачними людськими трупами і кінським падлом, а під такою шапкою, на якій він сидить, було то найсмачніше: людські очі.
Один з таких кандидатів на муки, звільнений після операції з військового лазарету, в брудній уніформі зі слідами крові і болота, присів біля Швейка. Він був якийсь хирлявий, заморений, смутний. Поклавши на стіл маленький клунок, витягнув розтріпаний гаманець, перерахував гроші.
Потім глянув на Швейка і спитав:
- Magyarul1?
____________________
1Розумієте по-мадярськи? (угор.)
- Я, друже, чех, - відповів Швейк, - може, вип’єш?
- Nem tudom, baratom2
____________________
2Не розумію, брате (угор.).
- Це не шкодить, приятелю, - заохочував Швейк, підсовуючи свою повну склянку сумному воякові. - Пий досхочу.
Той зрозумів, випив і подякував:
- Koszonom szivesen1.
____________________
1Сердечно дякую (угор.).
Потім знову почав розглядати свій гаманець, а наприпослідку зітхнув.
Швейк зрозумів, що цей мадяр хотів би замовити собі пива, але у нього мало грошей, і тому замовив для нього ще один кухоль. Мадяр знову подякував і жестами почав щось розповідати Швейкові, показуючи свою прострелену руку, причому додав міжнародною мовою: «Піф-паф-пуц!»
Швейк співчутливо кивав головою, а хирлявий реконвалесцент2, спустивши ліву руку на півметра від землі і підносячи потім три пальці, розповів Швейкові, що має троє малих дітей.
- Nincs ham, nincs ham3, - продовжував далі. Він хотів цим сказати, що вдома не мають що їсти. З очей в нього покотилися сльози, він витер їх брудним рукавом військової шинелі, на якому була дірка від кулі, що вп’ялася в його тіло за угорського короля.
____________________
2Реконвалесцент - той, що видужує після хвороби (лат.), видужуючий, видужалий.
3Нема що їсти, нема що їсти (угор.).
Не диво, що за такою розвагою у Швейка мало-помалу нічого не залишилося від тієї п’ятірки, причому він поволі, але неухильно віддалявся від Чеських Будейовіц, бо з кожною склянкою пива, якою він частував себе і мадярського видужалого, Швейк втрачав можливість купити військовий квиток.
Через станцію на Будейовіце пройшов ще один поїзд, а Швейк все сидів біля столу і слухав, як мадяр повторює своє:
«Піф-паф-пуц! Harom gyermek, nincs ham, eljen»4.
____________________
4Троє дітей, нічого їсти, на здоров’я (угор.).
Останнє слово промовляв, цокаючись з Швейком.
- Пий, пий, бідо мадярська, - відповідав Швейк, - напивайся, ви б нас так, мабуть, не частували…
Вояка, який сидів біля сусіднього столу, розповів, що коли їх 28-й полк прибув до Сегедіна, мадяри на вулицях, глузуючи з них, підводили вгору руки.
Це була свята правда, але вояка почував себе, мабуть, ображеним. Та згодом це стало звичайним явищем серед чеських вояків. Власне, й мадяри під кінець, коли їм уже перестала подобатися бійка в інтересах угорського короля, робили те ж саме.
Незабаром цей вояка сидів поруч із Швейком і розповідав, як вони в Сегедіні віддухопелили мадярів і повикидали їх з кількох шинків. Тут він справедливо признав, що і мадяри вміють добре битися, бо хтось з них так садонув його ножем у спину, що вояку мусили відправити в тил на лікування. Тепер, коли повернеться до свого батальйону, капітан, напевно, припаяє йому арешт, бо в нього вже не було часу захистити честь усього полку, цебто як слід віддячити мадярові за цю рану, аби і той трохи почухався.
- Ihre Dokumenten, ваші докyмент?1 - чемно звернувся до Швейка комендант військового патруля, фельдфебель, у супроводі чотирьох солдатів з багнетами, - я пачити фас шидіти, не їхати, шидіти і лише пити, ви денщицьке вухо!
- Немає в мене документів, лебедику! - відповів Швейк, - пан оберлейтенант Лукаш з 91-го полку забрав їх зі собою, а я залишився тут на вокзалі.
- Was ist das Wort «лепетику»?2 - звернувся фельдфебель до одного із своїх солдатів - старого вояки з крайової оборони*. Той, мабуть, навмисне робив своєму фельдфебелеві все наперекір, бо, не зморгнувши оком, спокійно відповів:
- Лебедик - це те ж саме, що і гер фельдфебель.
Фельдфебель відновив свою розмову із Швейком: - Токумент коштий фояк, пес токумент замкнути auf Bahnhofs Militarkommando, den lausigen Bursch, wie einen tollen Hund3.
____________________
1Ваші документи (нім).
2Що означає слово «лепетику» (нім.).
3Без документа замкнути у вокзальній військовій комендатурі вшивого денщика, як скаженого собаку (нім.).
Швейка відвели до військової вокзальної комендатури, де у вартівні сиділи солдати типу того старого вояки з крайової оборони, який так спритно переклав слово «лебедик» на німецьку мову своєму природженому ворогові - фельдфебелеві.
Вартівня була прикрашена літографіями, бо в ті часи військове міністерство розсилало їх по всіх установах, через які тільки проходили солдати, а також по військових школах і казармах.
Хвацького вояку Швейка привітав малюнок, що зображував, згідно з написом, як взводний Франтішек Гаммель і капрали Паульгарт і Бахмаєр з цісарсько-королівського 21- го стрілецького полку закликають солдатів битися до останнього.
На іншій стіні висів малюнок з написом:
«Взводний Ян Данко з 5-го гонведського гусарського полку обслідує розташування ворожих батарей».
Нижче справа висів плакат «Рідкісні зразки відваги».
Текст до таких плакатів з вигаданими випадками виняткової хоробрості складали в канцеляріях військового міністерства всілякі німецькі журналісти, призвані в армію. Цими плакатами стара пришелепувата Австрія хотіла надихнути солдатів. Але ті їх ніколи не читали, а якщо такі виняткові зразки відваги посилали їм на фронт у вигляді брошурок, вояки пускали їх на цигарки з люлькового тютюну або використовували ще доцільніше, згідно з художньою вартістю і самим духом цих дорогоцінних зразків геройства.
Поки фельдфебель ходив шукати якогось офіцера, Швейк тим часом прочитав на плакаті:
Їздовий Йозеф Бонґ
Солдати санітарної частини транспортували тяжко поранених до підвод, замаскованих у байраку. Навантажені підводи відправлялися на перев’язочний пункт. Росіяни, вислідивши санітарні вози, почали їх обстрілювати гранатами. Кінь їздового Йозефа Бонґа з цісарсько-королівського обозного ескадрону впав убитий осколком гранати. Бонґ бідкався: «Бідний мій сивий. Вже тобі амінь!» Раптом його самого поцілив осколок. Незважаючи на це, Йозеф Бонґ випряг свого коня і відтягнув підводу в безпечніше місце. Потім повернувся за упряжжю вбитого коня. Росіяни не припиняли стрілянини. «Стріляйте, стріляйте, прокляті гаспиди. Я однаково не залишу вам тут упряжі», - бурчав він собі під ніс і спокійно знімав з коня ремінь. Врешті скінчив і поволікся з упряжжю до возів. Санітари почали лаяти Бонґа, чому так забарився. «Я не хотів лишати там упряжі, вона ж майже нова. Було б її шкода, - подумав я собі. - У нас таких речей не так вже й багато», - виправдовувався відважний солдат, від’їжджаючи на перев’язочний пункт, і лише там сказав, що його поранено. Трохи згодом ротмістр прикрасив його груди срібною медаллю «За відвагу».
Швейк прочитав усе до кінця і, користуючись з того, що фельдфебель не повертався, звернувся до вояків з крайової оборони, які знаходились у вартівні:
- Що не кажи, а це чудовий приклад відваги. Якщо ми всі так робитимемо, то в нашій армії буде сама нова упряж для коней; але якось, коли я ще був у Празі, мені довелося читати в празькій урядовій газеті про ще кращий випадок, що трапився з одним волонтером, д-ром Йозефом Войною. Він служив у Галичині в сьомому єгерському полку. Коли справа дійшла до багнетів, куля йому влучила просто в голову. Понесли Войну на перев’язочний пункт, а він як загорлає: не дозволю, каже, себе перев’язувати через таку подряпину. І знову поліз із своїм взводом в атаку, але в цю мить йому відірвало гранатою ногу по кісточку. Войну знову хотіли віднести, але він повз на передову лінію, спираючись на ціпок і відбиваючись ним від ворогів, аж ось прилетіла нова граната і відірвала йому саме ту руку, в якій він тримав ціпок. Тоді Война переклав ціпок до другої руки і репетував, що він їм цього не подарує, і бозна, чим би все це скінчилось, коли б за хвилину його остаточно не ухайдикало шрапнеллю. Можливо, якщо б його врешті-решт не спровадило на той світ, він також одержав би срібну медаль за відвагу. Коли йому відірвало голову, вона ще якийсь час котилася і кричала: «Пам’ятай свій обов’язок, поспішай до бою. Хай хоч смерть витає над тобою».
- І чого тільки у тих газетах не набрешуть, - промовив один із вояків, - адже коли б отой вигадник потрапив до цього пекла, за годину б, либонь, збожеволів.
Вояка з крайової оборони сплюнув:
- У нас в Чаславі був один редактор з Відня, німець. Служив унтером. По-чеськи не хотів з нами ані слова говорити, але коли потрапив у маршову роту, де були самі чехи, зараз же заговорив по-чеськи.
У дверях з’явилась сердита пика фельдфебеля:
- Wenn man soll drei Minuten weg, da hort man nichts anderes als цеський, цехи1.
____________________
1Коли відлучишся на три хвилини, то потім чуєш не що інше, як… (нім.).
Ідучи геть, напевно, до буфету, фельдфебель сказав капралові з крайової оборони, аби той відвів цього вошивого гаспида, він указав на Швейка, до поручника, тільки-но той прийде.
- Пан лейтенант, мабуть, знову розважається з телеграфісткою на станції, - сказав капрал, коли фельдфебель вийшов. - Уже чотирнадцять днів крутиться біля неї, мов чорт біля сухої верби, та кожного дня повертається з телеграфу злий, як собака, і говорить: - Das ist aber eine Hure, sie will nicht mit mir schlafen1.
____________________
1Але ж то курва, не хоче зі мною спати (нім.).
Лейтенант і на цей раз повернувся у такому ж скаженому настрої. Було чути, як він грюкав книжками по столу.
- Нічого не вдієш, хлопче, мусиш іти до нього, - співчутливо сказав капрал Швейкові. - Крізь його руки пройшла вже тьма-тьменна солдатів і старих, і молодих.
Він повів Швейка до канцелярії, де за столом, на якому були розкидані папери, сидів молодий, дуже розлючений підпоручник. Побачивши Швейка в супроводі капрала, він багато обіцяюче промовив:
- Ага.
Капрал відрапортував:
- Голошу слухняно, пане лейтенанте, цю людину затримали на вокзалі без документів.
Поручник кивнув головою з таким виглядом, буцімто він вже багато років тому передбачав, що саме в цей день і в цю годину на вокзалі застукають Швейка без документів. А втім, кожен, хто б в цю хвилину подивився на Швейка, мав би таке враження, ніби взагалі неможлива річ, аби у людини з таким виглядом і з такою фігурою могли бути якісь документи. У Швейка був такий вигляд, немов він упав на землю з якоїсь іншої планети і тепер з наївним здивуванням оглядає новий світ, де від нього вимагають такої невідомої йому досі дурниці, як якісь документи.
Поручник, дивлячись на Швейка, розмірковував якусь хвилину, що йому сказати, і нарешті сказав:
- Що ви робите на вокзалі?
- Мельдую послушно, пане лейтенанте, я чекав на поїзд до Чеських Будейовіц, щоб добратися до свого 91-го полку, де я перебуваю в денщиках у пана оберлейтенанта Лукаша, якого я був примушений покинути тому, що мене відвели до начальника станції з приводу штрафу, бо мене запідозрили, нібито я зупинив за допомогою аварійно-рятувального гальма кур’єрський поїзд, у якому ми їхали.
- Ні чорта не розумію, - гримнув поручник. - Розповідайте складно, коротко і не верзіть нісенітниць.
- Мельдую послушно, пане лейтенанте, що вже з тієї самої хвилини, коли ми з паном оберлейтенантом Лукашем сідали до цього кур’єрського поїзда, який мав нас везти і доставити якнайшвидше до нашого 91-го цісарсько-королівського піхотного полку, нам не щастило. З самого початку в нас вкрали чамайдан, а потім знову-таки, щоб вам було ясно, один пан генерал-майор, зовсім лисий…
- Himmelherrgott1, - зітхнув поручник.
____________________
1Кротьсот його ма (нім.).
- Мельдую послушно, пане лейтенанте, то вже так треба, аби з мене все лізло, як із старого кожуха, поступово, для того щоб була ясна картина всіх подій, як-то завжди говорив небіжчик швець Петрлік, наказуючи своєму синкові скинути штани перед тим, як відшмагати його ременем.
Поручник сопів від люті, а Швейк говорив далі:
- Я чомусь не сподобався тому лисому генерал-майорові, і пан оберлейтенант Лукаш, у якого я перебуваю в денщиках, вигнав мене в коридор. Потім у коридорі мене обвинуватили у тому, про що я вже вам розповів, а поки цю історію виясняли, я опинився на пероні сам. Поїзд відійшов, пан оберлейтенант з чамайданами і з усіма своїми і моїми документами також поїхав, а я залишився на вокзалі без документів і тинявся тут, як сирітка.
Швейк так зворушливо-ніжно поглянув на поручника, що той повірив у абсолютну правдивість розповідей цього типа, який справляв на нього враження ідіота від народження.
Тоді поручник перелічив Швейкові всі поїзди, що пройшли після кур’єрського на Будейовіце, і спитав, чому він всіх їх проґавив.
- Мельдую послушно, пане лейтенанте, - відповів Швейк, посміхаючись добродушно, - зі мною, поки я чекав на цей найближчий поїзд, скоїлось нещастя. Я сів біля столу випити пиво, а воно пішло кухоль за кухлем…
«Такого дурного вола я ще не зустрічав, - подумав поручник, - в усьому признається. Скільки їх вже тут перебувало, кожний викручувався, як тільки міг, а цей спокійнісінько говорить: «Я проґавив усі поїзди, бо пив пиво, кухоль за кухлем».
Всі ці міркування він висловив одним реченням, з яким і звернувся до Швейка:
- Ви, чоловіче, якийсь деґенерат. А знаєте, що таке деґенерат?
- У нас на розі Боїшта і Катержинської вулиці, мельдую послушно, пане лейтенанте, також жив один деґенерат. Батько його був якийсь польський граф, а мати повитуха. Він замітав вулиці, а у шинках не дозволяв себе називати інакше, як пан граф.
Поручник визнав за найкраще покласти цьому усьому край і твердо сказав:
- Слухайте, телепню, осляче ви копито! Негайно ідіть до каси, купіть собі квиток і їдьте до Будейовіц. Коли я вас ще раз тут побачу, розправлюсь з вами як з дезертиром. Abtreten1.
____________________
1Відійдіть (нім.).
Не опускаючи руки від козирка, Швейк не рушився з місця.
Поручник заверещав:
- Marsch hinaus!2
____________________
2 Забирайтесь! (нім.).
Чули ви abtreten чи ні? Капрале Паланеку, відведіть цього ідіота до каси і купіть йому квиток до Чеських Будейовіц.
За хвилину капрал Паланек знову з’явився в канцелярії. У прочинені двері з-за Паланека виглядало добродушне обличчя Швейка.
- Що там знову?
- Голошу слухняно, пане лейтенанте, - таємниче прошепотів капрал Паланек, - у нього нема грошей на дорогу і в мене теж. Задарма не хочуть везти, бо він не має військових документів, які б свідчили, що він їде у полк.
Поручник недовго зволікав із соломоновим вирішенням важкого питання.
- То хай іде пішки, хай його замкнуть у полку за те, що спізнився. Хто з ним тут буде воловодитись?
- Нічого не вдієш, приятелю, - вийшовши з канцелярії, сказав капрал Паланек Швейкові. - Хочеш не хочеш, а мусиш, бра, пішки тарабанитись до Будейовіц. У нас у вартівні лежить буханка казенного хліба, то дамо тобі її на дорогу.
Швейка напоїли чорною кавою і дали йому, крім буханця хліба, ще й папушку солдатського тютюну на дорогу. За півгодини він вийшов темної ночі з Табора, наспівуючи старовинну вояцьку пісню:
Біс його знає, як воно трапилося, але бравий вояка Швейк, замість того, щоб йти на південь до Будейовіц, йшов та йшов прямісінько на захід.
Він ішов битим шляхом, занесеним снігами, загорнувшись від морозу в свою військову шинель, наче останній солдат з наполеонівської гвардії, який повертався з походу на Москву, лише з тією різницею, що Швейк весело співав:
А в засніжених лісах в нічній тиші летів такий відгомін, що аж по селах розґвалтувалися собаки.
Коли Швейку набридло співати, він сів на купу придорожнього щебеню, запалив люльку і, відпочивши, пішов далі назустріч новим пригодам Будейовіцького анабазису.