Античний полководець Ксенофонт без карти пройшов усю Малу Азію і побував бозна-де. Стародавні ґоти чинили свої напади також без топографічних знань. Завжди просуватися вперед, пробиратися незнайомими країнами, потрапляти в оточення ворогів, які вичікують на найближчу нагоду, щоб скрутити тобі карк, - це і є анабазис. Але коли в когось була така ж сама мудра голова, як у Ксенофонта або як у тих розбійників різних племен, що прийшли до Європи бозна-звідки - від Каспійського або Азовського морів, той під час походів творив справжні дива.
Римські леґіони Цезаря, потрапивши так само без карти аж ген на північ до Галльського моря, вирішили, нібито їм було ще недосить отих приємностей походу, повернутися до Риму іншою дорогою. І потрапили туди. Мабуть, саме з того часу й кажуть, що всі дороги ведуть до Риму.
Так само всі дороги ведуть і до Чеських Будейовіц, в чому бравий вояка Швейк був цілком переконаний, коли замість Будейовіцького краю побачив села Мілевської округи.
Однак він, не зупиняючись, йшов далі, бо хіба може якесь там Мілевське перешкодити будь якому хвацькому воякові все ж таки колись дійти до Чеських Будейовіц.
Таким чином, через деякий час Швейк опинився біля Квєтова, на захід від Мілевська. Він уже переспівав усі, які знав, військові пісні про солдатські походи і перед Квєтовом був змушений зачинати спочатку:
Якась стара бабуся, повертаючись з костелу дорогою, що вела з Квєтова до Вража і далі на захід, по-християнськи привітала Швейка і зав’язала з ним таку розмову:
- Добрий вечір, жовнірику, чи далеко прямуєте?
- Йду я, матінко, в полк до Будейовіц, - відповів Швейк, - до цісаря на війноньку.
- Та ви ж ідете не в той бік, жовнірику! - вжахнулася бабуся. - Сюдою ви зроду віку туди не доберетеся. Ця дорога прямісінько у Клати.
- Я гадаю, - шанобливим тоном відповів Швейк, - що і з Клатів можна дістатися до Будейовіц. Хоч це, правда, добра прогулянка для людини, яка поспішає чимдуж до свого полку, аби вчасно прибути на місце і за всі свої старання не мати, боронь Боже, якихось неприємностей.
- У нас теж був один такий шибеник. Звали його Тонічек Машків, - зітхнула бабуся. - Отож мав їхати до Пільзна, до крайової оборони. Він родич моєї небоги. Поїхав. А за тиждень його вже шукали жандарми, бо не доїхав до полку, а ще за тиждень він з’явився у нас в цивільному одязі і говорив, буцімто його пустили додому у відпустку. Тоді староста пішов на жандармський пост, а ті вже його з цієї відпустки і витягнули. Вже і листа написав з фронту, поранений, ноги позбувся!
Бабуся співчутливо подивилася на Швейка:
- Почекайте мене ось у тому лісочку, жовнірику. Я винесу вам картопляної юшки, хоч трохи зогрієтесь. Нашу хату звідсіля видно: бачите, ген там за лісочком, трохи праворуч. А через наше село Враж, боронь Боже, не йдіть, бо в нас жандарми, як тії шуліки. Потім з лісочка подайтеся на Мальчин. До Чижової, вояченьку, не заходьте. І там не жандарми, а чисті гицлі: хапають дизинтирів. Прямуйте лісом аж до Седлеця біля Гораждовіц. Там дуже добрий жандарм: він кожного пропускає через село. А папери хоч якісь маєте?
- Ні, матусю, не маю.
- Тоді і до Седлеця не потикайтеся, йдіть ліпше на Радомишль, та глядіть, поспійте туди надвечір, коли вже всі жандарми сидітимуть у корчмі. Там на Долішній вулиці за Флоріянком розшукайте будиночок, такий собі блакитно пофарбований, і спитайте господаря Меліхарка. Це мій брат. Передайте йому поклін від мене, а він вже вам покаже, як потрапити до тих Будейовіц.
Швейк чекав на бабусю більше ніж півгодини; потім грівся картоплянкою, яку йому принесла бідна старенька в горщику, загорнутому у подушку, щоб не прохолов, а стара тим часом дістала з клуночка окраєць хліба і шматок сала, засунула все це Швейкові в кишеню, перехрестила його і сказала, що у неї на тій війні два онуки.
Потім ще раз докладно повторила, якими селами йому йти, а які минати. Під кінець витягнула з кишені спідниці крону, аби, мовляв, Швейк купив собі в Мальчині горілки на дорогу, бо до Радомишля добра миля.
За порадою бабусі, Швейк обминув Чижову і пішов на схід в напрямі Радомишля, гадаючи, що до тих Будейовіц можна дійти з будь-якої частини світу.
З Мальчина Швейк ішов зі старим гармоністом, його він здибав у шинку, де купував собі горілку на ту «добру милю» до Радомишля.
Гармоніст вважав Швейка за дезертира і порадив йому йти разом до Гораждовіц. Він, мовляв, має там заміжню доньку, її чоловік також дезертир. Гармоніст за усіма ознаками трохи переборщив у Мальчині.
- Вона свого чоловіка вже два місяці ховає в стайні, - спокушав він Швейка, - то й тебе сховає, і сидітимете ви там аж до кінця війни, вдвох не буде сумно.
Швейк чемно відмовився, і це гармоніста дуже образило.
Він повернув геть від Швейка, загрожуючи, що йде донести на нього жандармерії в Чижовій. До Радомишля Швейк потрапив надвечір і зразу ж пішов розшукувати господаря Меліхарка, на Долішній вулиці за Флоріянком. Передав йому поклін від сестри з Вража, але на старого це не справило жодного враження.
Він наполягав, аби Швейк показав документи. Це був якийсь упереджений невіра, бо без угаву говорив про розбійників, пройдисвітів та злодіїв: багато їх, мовляв, тепер вештається по Пісецькій околиці.
- Втече вам таке з війська, служити воно там не хоче, ось і тиняється по усьому краю, а де може, там і краде, - з притиском сказав він, дивлячись Швейкові просто у вічі, - а вигляд кожний має такий, ніби й до трьох рахувати не вміє.
- Отож бо й є, що правда очі коле, - додав він, коли Швейк підвівся з лави, - якби людина мала чисте сумління, то сиділа б спокійнісінько і показала свої документи. Але коли вона їх не має…
- Бувайте здоровенькі, дідусю.
- Щасливої дороги і шукайте собі дурнішого.
Вже Швейк зник у пітьмі, а дідок все ще незадоволено буркотів:
- Каже, йде до Будейовіц у свій полк. З Табора. А сам, шахрай, йде спочатку до Гораждовіц, а звідти вже на Пісек. Таж він махає навколо світу.
Швейк знову йшов майже цілу ніч, аж поки не надибав десь у полі біля Путіма ожеред. Відгорнув солому і десь близенько почув голос:
- З якого полку, куди вітер несе?
- З дев’яносто першого, до Будейовіц.
- А що ти там забув?
- Там у мене оберлейтенант!
Почувся сміх. Але сміявся не один, сміялися аж троє. Коли сміх стихнув, Швейк запитав, з якого вони полку, і довідався, що двоє з 35-го, а один артилерист також з Будейовіц. Хлопці з тридцять п’ятого розповідали, що вони втекли місяць тому, аби не потрапити до маршбатальйону, а артилерист подорожує з часу мобілізації. Він тутешній, з Путіма, а ожеред - його власність. Ночує він завжди тут. Вчора в лісі знайшов цих двох і взяв їх зі собою до свого ожереду.
Всі троє чекали кінця війни за місяць або два. Вони були певні, що росіяни вже десь за Будапештом, увійшли вже у Моравію. У Путімі всі про це балакають. Завтра на світанку жінка драгуна1 принесе сніданок. Потім хлопці з тридцять п’ятого підуть на Страконіце, бо один з них має там тітку, а у неї в горах за Сушицею є якийсь знайомий. У нього є тартак.
____________________
1Драгуни - рід кавалерійських військ.
Ось там вони і сховаються.
- Гей ти, з дев’яносто першого, якщо хочеш, - запропонували вони Швейкові, - можеш іти з нами. Викашляйся на свого оберлейтенанта.
- Це не так легко, - відповів Швейк і заліз якнайглибше в ожеред.
Коли він вранці прокинувся, в ожереді вже нікого не було.
Хтось, мабуть, драгун, поклав біля ніг Швейка окраєць хліба на дорогу.
Швейк почимчикував лісами і біля Штєкна зустрів одного волоцюгу, старого пройдисвіта. Той привітав його, як доброго друга, ковтком горілки.
- В цьому не ходи, - повчав він Швейка, - бо через військову уніформу не важко у добру халазію вскочити. Тепер всюди швендяють жандарми, навіть і жебрати в такому вигляді не зможеш. Жандарми за нами вже не так нющать, як раніше, тепер вони полюють лише на вас. Тільки вас шукають, - повторив він так переконливо, що Швейк вирішив краще не згадувати про 91-й полк. Хай вважає його за кого хоче. Навіщо розбивати ілюзію доброму старому.
- Куди націлився? - за хвилину запитав волоцюга, коли обидва закурили люльки і пішли, поволі обминаючи села.
- До Будейовіц.
- Бійся Бога! - жахнувся волоцюга. - Там же тебе в цю ж мить запакують. І місця не зогрієш. Тобі треба дістати якесь цивільне лахміття і вдавати себе за криволапого. Але не бійся, підемо на Страконіце, Волинь, Дуб, і хай хоч сам дідько на нас заповізьметься, ми те дрантя поцупимо. Там навколо Страконіц ще досить недоумкуватих і чесних людей, які, трапляється, на ніч не зачиняють дверей, а вдень там взагалі ніхто не замикається. Підуть собі кудись до сусідів на побрехеньки - і ось в тебе вже цивільний одяг. Що тобі потрібно? Черевики маєш, хіба щось на плечі. Військова шинель стара?
- Стара…
- Ну, її можеш собі залишити, бо й на селі ходять в шинелях. Тобі потрібні ще штани і маринарка. Коли позичимо з чужої комори цивільний одяг, штани і мундир можна буде продати жидові Германові у Воднянах. Він скуповує казенні речі і перепродує їх по селах. Сьогодні і почалапаємо у Страконіце, - розвивав він далі свій план. - Звідтіля чотири години до старої шварценберзької вівчарні*. Там живе один мій знайомий вівчар, також немолодий дідок, заночуємо в нього, а вранці підемо в Страконіце і поцупимо десь на околиці той цивільний одяг.
У кошарі Швейк застав приємного дідуся, який пам’ятав ще розповіді свого діда про французькі війни. Був, мабуть, років на двадцять старший за старого волоцюгу, тому й говорив до нього, як до Швейка: хлопче.
- Тож бо й є, хлопці, - мовив дід, коли вони сіли біля печі, в якій варилася нелуплена картопля, - тоді мій дідусь так, оце як твій вояка, теж здезентирував. Але у Воднянах його зловили і так відшмагали, що з дупи аж клапті летіли, і ще йому як не говори, похвортунило. А ось син Яреша*, дід старого Яреша, сторожа рибного ставка з Ражіц за Протівіном, дістав у Пісеку за втечу кулю в лоб, а перед розстрілом на пісецьких окопах його прогнали крізь стрій і вліпили 600 ударів палицями. Та смерть впору навинулася і визволила його з тих мук. А коли ж ти втік? - зі сльозами на очах звернувся він до Швейка.
- Після мобілізації, коли нас відвели до казарми, - відповів Швейк, розуміючи, що вояка в уніформі мусить виправдати довір’я старого вівчара.
- Ти переліз через мур чи що? - з цікавістю спитав вівчар, згадуючи, мабуть, розповіді свого дідуся, як той лазив через мури.
- Інакше не можна було, дідусю.
- А варта була сильна і стріляла?
- Так, дідусю.
- А куди тепер мандруєш?
- Та в нього розуму, як кіт наплакав, - відповів за Швейка волоцюга. - Йому ж ґвалт до Будейовіц захотілося. Знаєш, молоде - дурне, саме лізе чортові у зуби, отож мушу його трохи напрахтикувати. Потягнемо десь цивільні лахи, і все буде гаразд. До весни сяк-так проклигаємо, а потім гайда працювати до селян. Цього року люди потрібні будуть. Голод за дверима. Кажуть, що всіх волоцюг ловитимуть і ганятимуть на польові роботи. Якщо так, то, гадаю, краще піти добровільно. Людей, кажуть, до рахунка не стане. Всіх переб’ють.
- То ти думаєш, - спитав вівчар, - що оте цього року не скінчиться? Твоя, хлопче, правда. Бували вже довгі війни. Наполіонська, потім, як нам розповідали, шведські війни, семилітні війни, самі люди ці війни заслужили. Так їм і треба. Господь Бог вже не міг дивитися, як все це кирпу дерло. Вже їм і баранина не до смаку була, вже і її, хлопці, ніхто не хотів жерти. Колись ходили сюди як на прощу, щоб я їм якогось баранця продав наліво, а в останні роки тільки і подавай їм, що саму свинину або кури-гуси, та все на маслі, та все на салі. Отож Господь на них і прогнівався за ту їхню гординю непомірну. Та нічого, коли почнуть знову лободу варити, як то було за наполіонської війни, одразу ж за розум візьмуться. Або ті наші пани, так тих просто порозпирало, аж не знають, як їм ще навісніти. Старий князь Шварценберґ, той ще їздив у такій собі звичайнісінькій колясці, а вже молодий князівський шмаркун смердить тільки автомобілем. Але нічого. Господь Бог ще натре йому тою бздиною пику.
У горщику з картоплею забулькотіла вода. Після короткої паузи старий вівчар пророче сказав:
- А цієї війни наш найясніший татуньо не виграє, хто ж з власної охоти на ту війну полізе, коли він, як каже пан учитель зі Страконіц, не схотів коронуватися на короля чеського*. Хай тепер мастить медом кому хоче і де хоче. Коли вже ти, старий пройдо, обіцяв коронуватися, то дотримуйся свого слова.
- Хтозна, - зауважив волоцюга, - може, він це якось тепер змайструє.
- Тепер, голубе, усім і кожному на це начхати, - роздратовано промовив вівчар. - Послухав би ти, що там унизу говорять скочицькі люди, як зійдуться. У кожного хтось на фронті, ти б тільки почув, що вони цабанять. По війні, мовляв, буде воля, не буде вже ні панських дворів, ні цісарів, а у князів маєтки відбиратимуть. Вже якогось там Коржінека за такі балачки жандарми схопили. Нащо, кажуть, людей підбурював. Їм, жандармам, тепер великі права дали, що хочуть, те й роблять.
- Та воно і раніше так було, - відізвався волоцюга, - пам’ятаю, тут на Кладненщині був жандармський ротмістр Роттер. Ото якось забандюрилося йому позаводити тих, як їх там, поліцейських собак вовчої породи, вони, кажуть, можуть усе вислідити, коли їх навчити. І мав цей ротмістр на Кладненщині тих своїх собачих учнів повнісіньку купу. Тримав для них окремий будиночок, де ті собаки жили, як графи. Одного дня він надумався випробовувати оту свою собачню на нас, бідолашних волоцюгах. Наказав жандармам у цілій Кладненській окрузі виловлювати волоцюг і віддавати їх йому в руки. Одного разу якось чухраю собі від Лан, тишком-нишком поза деревами та все глухим лісом. Ані хріна це мені не допомогло. Не доцупав і до тієї лісничівки, куди я пробирався, як по дорозі мене злапали і привели до ротмістра. Та вам, людоньки, й уві сні не привидиться, що я в цього ротмістра з тією песятиною зазнав. Перш за все дав їм мене обнюхати, потім я мусив лізти по драбині, а коли я вже добрався доверху, вони пустили за мною на драбину одну потвору. Ця тварюка стягнула мене на землю, наступила на мене лапищами і почала просто в лице шкірити зуби та гарчати. Потім цю потвору відтягнули, а мені наказали десь сховатися, можу собі, кажуть, йти, куди хочу. Вибрав я дорогу в ліс, до однієї прірви в Качацькій улоговині. Та за півгодини ті два вовчури були вже біля мене. Повалили мене на землю, один тримав за карк, а другий побіг до Кладна. За годину з’явився пан ротмістр Роттер з жандармами, гукнув на собаку, а мені дав п’ять крон і дозволив цілих два дні жебрати в Кладненській окрузі. Та мені вже було не до того, я кинувся бігти, мов ошпарений кіт, на Бероунщину і в Кладненську округу більше носа не потикав, її обминали всі волоцюги, бо на них той ротмістр робив свої експерименти. Він взагалі був закоханий у тих собак. На жандармських постах розповідали, що коли він, прибувши на перевірку, побачить десь вовчура, то там уже нічого не перевіряє, а цілий день з вахмістром на радощах пиячить.
Поки вівчар відціджував картоплю і наливав у миску квасне овече молоко, волоцюга розповідав далі про жандармські витівки.
- В Ліпніцах* на Підзамчі був собі один вахмістр. Мешкав на жандармському посту, а я, старий дурень, завжди думав, що жандармський пост мусить бути десь на видноті - на площі або на іншому такому місці, в усякому разі не на глухій вуличці. Беру я крайні доми, один за одним, і не дивлюся на написи, аж прийшов до маленького будиночка, витарабанився на другий поверх, відчинив двері і даю про себе знати: «Уклінно прошу, подайте бідному подорожньому». І тут, - Господи Боже ти мій, - ноги мої підломилися. Та це ж був жандармський пост. Карабіни біля стіни, розп’яття на столі, реєстри на шафці, а з-за столу на мене зирить сам найясніший. Не встиг я ще й слова бовкнути, як вже скочив на мене вахмістр і тут же у дверях так заїхав мені по галамазі, що я покотився по тих дерев’яних сходах і очуняв аж у Кийжліцах. Ось вам таке жандармське право…
Всі троє добре наїлися і скоро полягали спати, вмостившись на лавках у теплій світлиці.
Вночі Швейк потихеньку одягнувся і вийшов. На сході прокинувся місяць і піднімався вгору, Швейк у його білому світлі прямував на схід, весь час повторюючи: «Та не може ж бути, щоб я не дістався до тих Будейовіц».
Коли він вийшов з лісу, праворуч замайоріло якесь місто.
Швейк звернув трохи на північ, потім на південь, але знову побачив перед собою якесь місто. Це були Водняни. Обминув його дорогою через долину, і ранкове сонце привітало його на засніжених гірських схилах над Протівіном.
- Тільки вперед, - вирік бравий вояка Швейк. - Обов’язок кличе. Мушу таки добрести до Будейовіц.
Але нещастя хотіло, щоб ноги понесли Швейка не на південь від Протівіна, в напрямі Будейовіц, а на північ, у напрямі Пісека.
Близько полудня Швейк побачив перед собою якесь село.
Спускаючись з невеличкого пагорба, він подумав: «Так далі неможливо. Запитаю, куди треба йти до тих Будейовіц».
Та ввійшовши в село, він страшно здивувався, прочитавши на стовпі біля першого будиночка його назву: село Путім.
- Ісусе Христе, змилуйся, - зітхнув Швейк. - Я, значить, знову в Путімі, та я ж тутечки в ожереді спав. І його вже зовсім не здивувало, коли з вибіленого будиночка, на якому висіла курка (так часто називали австрійського орла), вийшов жандарм, як той павук, що пильнує своє павутиння.
Жандарм підійшов просто до Швейка і промовив лише одне слово:
- Куди?
- У Будейовіце, до свого полку.
Жандарм іронічно посміхнувся:
- Ви ж ідете від Будейовіц. Вже ті ваші Будейовіце залишилися позаду, - і потяг Швейка на жандармський пост.
Путімський жандармський вахмістр був відомий у цій околиці своєю дуже тактовною поведінкою і хитрістю. Він ніколи не лаяв затриманих або заарештованих, але брав їх на допитах в такий перехресний вогонь, що й невинний признався б.
Два жандарми з цього поста перейняли його стиль, і перехресний допит завжди супроводжувався усмішками всього жандармського персоналу.
- Криміналістика ґрунтується на вмінні бути привітним і хитрим, - завжди говорив вахмістр до своїх підлеглих, - а гримати на когось немає жодного сенсу. До обвинувачуваних і підозрілих треба підходити делікатно, але при цьому робити все, щоб потопити їх у зливі питань.
- Щиро вас вітаємо, солдате, - сказав жандармський вахмістр, - ви, певно, добре-таки втомилися в дорозі. Розкажіть нам, куди Бог провадить?
Швейк повторив, що йде у Чеські Будейовіце до свого полку.
- В такому разі, ви, очевидно, заблукали, - усміхнувся вахмістр, - бо ж ви йдете від Чеських Будейовіц. У цьому я можу вас зараз переконати. Над вами висить карта Чехії. Погляньте, будь ласка, на неї. На південь від нас лежить Протівін. Від Протівіна на південь - Глибока, а ще на південь від неї - Чеські Будейовіце. Як бачите, ви йдете не до Будейовіц, а з Будейовіц.
Вахмістр ласкаво поглянув на Швейка, але цей спокійно, з гідністю сказав:
- А все ж таки я йду до Будейовіц. - Це прозвучало куди переконливіше, ніж Галілеєве: «А все ж таки вона обертається», бо Галілей свої слова сказав, певно, у великому гніві.
- Знаєте що, солдате, - так само чемно промовив до Швейка вахмістр, - я вас переконаю, і ви кінець-кінцем самі дійдете до висновку, що кожне заперечення тільки утруднює признання.
- Ваша правда, - сказав Швейк, - кожне заперечення утруднює признання, і навпаки.
- Ось бачите, ви й самі, солдате, це розумієте. Скажіть мені щиро, звідки ви вийшли, коли ви націлилися до тих ваших Будейовіц. Кажу навмисно «ваших», бо, очевидно, мусять бути ще якісь інші Будейовіце, які лежать десь на північ від Путіма, хоч дотепер вони не зазначені ще на жодній карті.
- Я вийшов з Табора.
- А що ви робили в Таборі?
- Я чекав на поїзд до Будейовіц.
- А чому ж ви не поїхали поїздом до Будейовіц?
- Бо я не мав квитка.
- А чому ж вам як солдатові не дали безплатного військового квитка?
- Бо я не мав при собі жодних документів.
- Ось воно що, - сказав переможно жандармський вахмістр одному з жандармів, - він не такий дурний, як вдає, гарно починає замотувати. І вахмістр почав знову, немовби не дочув останньої відповіді про документи:
- Отже, ви вийшли з Табора. Куди ж ви, власне, йшли?
- До Чеських Будейовіц.
Вираз вахмістрового обличчя став дещо суворішим, і його очі втупились у карту.
- Можете нам показати на карті, як ви йшли до тих Будейовіц?
- Я тих усіх місць не пам’ятаю, пам’ятаю тільки одне, що тут, у Путімі, я вже раз був.
Весь персонал жандармського поста допитливо перезирнувся, а вахмістр продовжував:
- Отже, як кажете, ви були в Таборі на вокзалі. Маєте щось при собі? Викладіть!
Коли Швейка ретельно обшукали і, крім люльки та сірників, нічого не знайшли, вахмістр запитав:
- Скажіть мені, чому у вас нічого, так-таки нічогісінько нема?
- Бо мені нічого не потрібно.
- Ах Боже мій, - зітхнув вахмістр, - ну й морока з вами! Ви сказали, нібито раз вже були в Путімі. Що ви тоді тут робили?
- Я йшов повз Путім до Будейовіц.
- Бачите, як ви плутаєте. Ви ж самі говорите, що йшли до Будейовіц, а тепер ми вас безсумнівно переконали, що ви йдете від Будейовіц.
- Очевидно, я зробив якесь коло.
Вахмістр і увесь персонал поста багатомовно переглянулися.
- Ці ваші кола справляють таке враження, що ви попросту волочитеся по околиці. Ви довго сиділи в Таборі на вокзалі?
- До відходу останнього поїзда до Будейовіц.
- А що ви там робили?
- Розмовляв з вояками.
Новий, дуже багатомовний погляд жандармського вахмістра на жандармів.
- А про що ви, наприклад, з ними розмовляли і про що питали?
- Я їх питав, з якого вони полку і куди їдуть.
- Чудово. А ви їх часом не питали, скільки чоловік має, наприклад, полк і як він ділиться?
- Ні, не питав, бо це вже давно знаю напам’ять.
- Отже, ви прекрасно обізнані з організацією нашого війська?
- Безперечно, пане вахмістре.
Тріумфально глянувши на своїх жандармів, вахмістр викинув останнього козиря:
- Вмієте говорити по-російськи?
- Не вмію.
Тут вахмістр кивнув сержантові, і коли обидва вийшли до сусідньої кімнати, вахмістр, окрилений своєю перемогою і впевнений у своїй правоті, заявив, потираючи руки:
- Ви чули? Не вміє по-російськи. Це бита голова. В усьому признався, а в найголовнішому - ні. Завтра доставимо його у Пісек, до пана старости. Криміналістика - це вміння бути привітним і хитрим. Ви бачили, як я його втопив у повені питань? І хто б на нього міг подумати? Такий пришелепуватий і придуркуватий вигляд! Але до таких людей треба заходити з-під лісу. Тим часом замкніть його кудись, а я піду писати протокол. І ще того ж самого дня від полудня до вечора жандармський вахмістр, мило посміхаючись, прів над протоколом, кожне речення якого було приперчене словами: spionageverdachtig l.
Що далі вахмістр Фляндерка заглиблювався у свою казенну вензловату німацьку писанину, то яснішою видавалася йому дана ситуація. А коли він закінчив свій рапорт, завершив словами: «So melde ich gehorsam, wird der feindliche Of? zier heutigen Tages, nach Bezirksgendarmeriekommando Pisek, uberliefert»2, - задоволено посміхнувся і гукнув жандармського сержанта:
- Ви дали цьому ворожому офіцерові їсти?
- Згідно з вашим наказом, пане вахмістре, ми даємо їжу лише тим, кого затримали і допитали до дванадцятої години.
____________________
1 Запідозрений у шпіонажі (нім.).
2Отже, покірно доповідаю, що сьогодні ворожого офіцера доставимо до окружної жандармської команди в Пісеку (нім.).
- Тут такий виняток! - поважно зазначив вахмістр. - Це, очевидно, старший офіцер, певно, зі штабу. Адже ясно, росіяни для шпіонажу не закинуть сюди будь-якого єфрейтора. Пошліть за обідом для нього у корчму «На Коцурку». Якщо там вже нічого нема, хай щось приготують. Нехай ще зварять чай з ромом і все це пришлють сюди. Але не кажіть для кого. Взагалі, нікому нічичирк, що тут у нас за пташка. Це військова таємниця. А що він зараз робить?
- Попросив трохи тютюну і сидить у вартівні з таким задоволеним виглядом, немов у себе вдома. «У вас тут, - каже, - тепленько. А грубка не димить? Мені у вас дуже подобається. А якби грубка диміла, треба вичистити комин. Але тільки після полудня, ні в якому разі не тоді, коли сонце стоїть над комином».
- Погляньте, лишень, що за рафінована гра з його боку, - з щирим захопленням сказав вахмістр. - Вдає, немовби він ні до чого не причетний. А таки добре знає, що його розстріляють. Таку людину треба поважати, хоч вона і наш ворог. Адже йде на певну смерть. Не знаю, чи ми були б здатні на таке. Можливо, ми захиталися б, зламались. А він спокійно сидить і говорить: «Тепленько тут у вас, і грубка не димить». Це вже, пане сержанте, характер. Така людина мусить мати залізні нерви, самовідречення, впертість і ентузіазм. Коли б і в Австрії були такі патріоти… Але краще про це не говорити. І у нас бувають такі ентузіасти. Ви читали у «Народній політиці» про оберлейтенанта артилерії Берґера? Він виліз на високу сосну і влаштував собі на гіллі спостережний пункт. А коли наші відступили, він вже не міг злізти, бо інакше потрапив би у полон. Тому чекав, аж поки наші знову не прогнали ворога. І тривало це цілих чотирнадцять днів. Усі чотирнадцять днів він сидів на верхівці дерева і, щоб не вмерти з голоду, обгриз геть усе верхів’я - їв гілки і глицю. А коли наші прийшли, він так ослаб, що вже не міг втриматися на дереві, впав униз і вбився.
По смерті його відзначили золотою медаллю за хоробрість. І вахмістр поважно додав:
- Самопожертва, пане сержанте, це - геройство! Бачите, як ми знову заговорилися. Біжіть же замовити обід, а того тим часом пришліть до мене.
Сержант привів Швейка. Вахмістр, рухом руки попросивши його сісти, по-дружньому почав випитувати, чи має він батьків.
- Не маю.
Вахмістрові зараз же спало на думку, що це найкраще, принаймні ніхто не буде за цим нещасним ридати. При цьому він вдивлявся в добродушне обличчя Швейка і раптом у припливі сердечності поплескав його по плечу, нахилився до нього і батьківським тоном запитав:
- Ну, а як вам у Чехії подобається?
- Мені в Чехії всюди подобається, - відповів Швейк, - на своєму шляху я скрізь зустрічав дуже добрих людей.
Вахмістр притакував, хитаючи головою.
- Народ у нас дуже добрий і щирий. Якась там крадіжка або бійка не має значення. Я вже тут п’ятнадцять років, а коли те все підрахувати, то на один рік припадає три чверті одного вбивства.
- Ви хочете сказати, що тут у вас на одну чверть не дорізують? - спитав Швейк.
- Ні, ви не так зрозуміли. За п’ятнадцять років нам довелося розслідувати лише одинадцять вбивств. З них з метою грабунку було п’ять, а решта - це такі собі звичайні, які й торби січки не варті.
Вахмістр на хвилину замовк і знову перейшов до свого методу слідства:
- А що ви збиралися робити в Будейовіцах?
- Приступити до служби в дев’яносто першому полку.
Вахмістр наказав відвести Швейка знову до вартівні і швидко, щоб не забути, приписав до свого рапорту окружному жандармському командуванню в Пісеку:
- Досконало володіючи чеською мовою, хотів пробратися у Чеські Будейовіце до 91-го піхотного полку…
Вахмістр радісно потер руки, задоволений багатим матеріалом і блискучими результатами свого методу слідства.
Згадав попередника, вахмістра Бірґера, який із затриманим узагалі не говорив, ні про що його не питав, а зараз же відсилав до окружного суду з коротким рапортом: «Згідно зі свідченнями сержанта, затриманий за бурлакування і жебрацтво». Теж мені допит!
Дивлячись на сторінки свого рапорту, вахмістр вдоволено посміхнувся і витягнув з письмового стола засекречений документ від крайового жандармського командування в Празі із звичайним «суворо секретно» і перечитав ще раз:
«Всім жандармським станицям і постам суворо наказується з загостреною пильністю слідкувати за всіма особами, які проходять їхнім районом. Перегрупування наших військ у Східній Галичині було причиною того, що деякі російські військові частини, перейшовши Карпати, зайняли позиції всередині нашої держави, внаслідок чого фронт пересунувся глибше на захід імперії. Ця нова ситуація створила можливість російським шпигунам використати нестійкість фронту і проникнути глибше на територію нашої монархії, головним чином у Сілезію і Моравію, звідки, згідно з секретними донесеннями, велика кількість російських шпигунів перейшла до Чехії. Як стверджено, між ними є багато російських чехів, вихованих у вищих штабних військових школах Росії, і ті, бездоганно володіючи чеською мовою, є особливо небезпечними шпигунами, бо вони можуть і, безперечно, проведуть і між чеським населенням протидержавну пропаганду. Тому крайове командування наказує затримувати всіх підозрілих і насамперед підвищити пильність у місцях, де розташовані гарнізони, військові центри і станції, через які проходять військові поїзди.
Затриманих негайно обшукувати і транспортувати до вищої інстанції».
Жандармський вахмістр Фляндерка знову вдоволено посміхнувся і вклав секретний циркуляр «Sekretreservaten» між іншим до папки з написом «Секретні розпорядження».
Там їх було чимало, їх фабрикувало міністерство внутрішніх справ разом з міністерством крайової оборони, якому підлягала жандармерія.
В крайовому жандармському управлінні в Празі не встигали їх розмножувати і розсилати.
Тут були:
Наказ про контроль настроїв місцевого населення.
Інструкція, як на основі розмов з місцевим населенням вияснити вплив відомостей з фронту на його настрої.
Анкета, як ставиться місцеве населення до випуску військових позик і збирання пожертв.
Анкета про настрій між призваними в армію і тими, яких мають призвати.
Анкета про настрої членів місцевого самоврядування й інтеліґенції.
Розпорядження про негайне вияснення, які політичні партії існують серед місцевого населення, їхню чисельність.
Розпорядження про нагляд за діяльністю керівників місцевих політичних партій і вияснення ступеня лояльності певних політичних партій, які діють серед місцевого населення.
Анкета про те, які газети, журнали і брошури надходять до району даного жандармського посту.
Інструкція щодо вияснення, з ким зустрічаються особи, запідозрені в нелояльності, в чому полягає їхня нелояльність.
Інструкція, як з місцевого населення залучити до співробітництва платних донощиків і інформаторів.
Інструкція для платних інформаторів з місцевого населення, зарахованих на службу при жандармському посту.
Кожен день приносив нові інструкції, настанови, анкети і накази. Затоплений цією масою винаходів австрійського міністерства внутрішніх справ, вахмістр Фляндерка мав величезну кількість неполагоджених анкет. Відповідав стереотипно, що в нього все в порядку і лояльність місцевого громадянства треба віднести до рубрики І а.
Австрійське міністерство внутрішніх справ винайшло для класифікації лояльності і вірності монархії такі ступені:
І а І б І в
II а II б II в
III а III б III в
IV а IV б IV в
Ця римська четвірка в комбінації з літерою «а» означала «Зрадник, повісити»; з «б» - «Інтернувати», з «в» - «Слідкувати і заарештувати».
В столику жандармського вахмістра зберігалися різні бланки і реєстри. Влада хотіла знати, що кожний громадянин про неї думає.
Вахмістр Фляндерка не раз в розпуці ламав руки над паперами, які немилосердно прибували з кожною поштою. Як тільки бачив знайомі конверти з печаткою Portofreidienstlich l, - серце в нього завжди починало тріпотіти, і він вночі, передумуючи все, приходив до висновку, що кінця війни не дочекається, бо крайове жандармське командування позбавить його останньої краплі розуму і він уже не зможе радіти з перемоги австрійської зброї, бо матиме в голові на одну клепку більш або менш. А окружне жандармське управління бомбардувало його запитаннями, чому він не відповідає на анкету за номером…, як виконав інструкцію під номером…, а які є практичні наслідки настанови під номером… і т. д.
Найбільшого клопоту завдала йому інструкція, як залучити до співробітництва платних донощиків і інформаторів з місцевого населення. Накінець, остаточно втративши надію завербувати когось з південних чеських сіл, де починаються Блата2 і де народ має такі вперті голови, Фляндерці спало на думку взяти на службу громадського пастуха, якого називали «Пепіку-підстрибни». Це був кретин, природою і людьми скривджений каліка, який завжди на цей заклик підстрибував.
____________________
1Вільне від оплати. Службове (нім.).
2Села на півдні Чехії.
Він за пару золотих на рік та за якусь там страву пас громадську худобу. Вахмістр наказав його покликати і сказав йому:
- Знаєш, Пепіку, хто такий старий Прохазка*?
- М-е-е.
- Не мекай, а запам’ятай. Так називають найяснішого цісаря. Ти знаєш, хто такий найясніший цісар?
- Це найясніший чішар.
- Добре, Пепіку! Запам’ятай: ти ходиш обідати з хати в хату, і як десь там почуєш, що найясніший цісар - худоба або щось подібне, зараз прибіжи до мене і розкажи. Дістанеш від мене шістку1, а коли б хтось говорив, що ми війни не виграємо, знову приходь до мене, розумієш? Розкажеш, хто це говорив, і знову у тебе нова шістка. Але коли я довідаюсь, що ти щось промовчав, буде тобі погано: заарештую і відвезу до Пісека.
____________________
1Шістка (шустка) - десять крейцерів. 1 крона мала 5 шісток.
А тепер підстрибни!
Пепік підстрибнув, а вахмістр дав йому дві шістки і, вельми вдоволений собою, написав рапорт до окружного жандармського командування, що вже здобув інформатора.
На другий день до нього прийшов парафіяльний священик і таємниче повідомив: сьогодні вранці він зустрів за селом громадського пастуха Пепіка-підстрибни, і той йому похвалився: «Отше духовний, пан лахмайстер вчора говорив, що найясніший чішар худоба, а ми тої війни не виграємо. М-е-е-е. Гоп!»
Після дальшого з’ясування і розмови зі священиком вахмістр Фляндерка наказав заарештувати громадського пастуха. Пізніше на Градчанах його засудили до 12 років ув’язнення за державну зраду. Актом обвинувачення йому довели чорним по білому небезпечні і зрадницькі протидержавні інтриги, підбурювання, образу його величності і кілька інших злочинів та порушень закону.
Пепік-підстрибни поводився на суді, як на пасовиську або між знайомими селянами. На всі запитання мекав, як коза, а після вироку вигукнув: «М-е-е-е, гоп!» і підстрибнув. За це дістав дисциплінарну кару - карцер з твердим ліжком і три дні на тиждень на хліб та воду.
Від того часу жандармський вахмістр не мав інформатора і мусив задовольнитися тим, що сам собі такого видумав. Він подав по інстанції вигадане прізвище, підвищивши таким чином свій прибуток на 50 крон на місяць, які і пропивав у шинку «На Коцурку». Після десятого кухля його починала мучити свідомість службового злочину. Пиво гіркло в роті, і в такі хвилини він завжди чув від сусідів одне й те ж речення: «Щось пан вахмістр сьогодні трохи смутний, немовби не у своїй шкурі». Тоді він ішов додому, і тільки-но за ним зачинялися двері, хтось обов’язково вирікав: «Напевне, наші знову десь у Сербії просрались, бо щось пан вахмістр сьогодні дуже мовчазні».
А вахмістр вдома заповнював ще одну з незчисленних:
«Настрої населення І а».
Пана вахмістра часто мучили довгі безсонні ночі. З дня на день чекав ревізії і слідства. Уночі йому привиджувалась смертна кара, немов його ведуть на шибеницю і сам міністр крайової оборони востаннє питає його під мотузкою: «Wachmeis ter, wo ist die Antwort des Zirkulars №…?»1
Але тепер, напевно, йому доля усміхнулася. Здавалося, немов з усіх кутків жандармського поста до нього лине старе мисливське привітання: «Зі щасливим полюванням». І жандармський вахмістр Фляндерка не сумнівався, що окружний комендант поплескає його по плечу і скаже: «Ich gratuliere Ihnen, Herr Wachmeister»2.
____________________
1Де ж ваша відповідь на циркуляр за номером… (нім.).
2Поздоровляю з успіхом, пане вахмістре (нім.).
Він змальовував собі в думках також інші приємні картини, що виникли в якомусь закутку його службового мозку: відзначення, швидке просунення на вищий службовий щабель, оцінка його кримінальних здібностей, які відкриють йому дорогу до дальшої кар’єри.
Вахмістр викликав сержанта і спитав його:
- Обід дістали?
- Принесли йому копчене м’ясо з капустою і кнедлі; а юшки вже не було. Випив склянку чаю і хоче ще.
- Дати! - великодушно дозволив вахмістр. - А коли нап’ється чаю, приведіть до мене.
- Ну, як? Обід до смаку? - запитав вахмістр, коли сержант за півгодини привів ситого і, як завжди, вдоволеного Швейка.
- Нічого, можна витримати, пане вахмістре, але треба було до того трохи більше капусти. Та що робити, я знаю, вони ж на мене не чекали. М’ясо було добре копчене, певне, домашнє, чай з ромом також непогано мене підкріпив.
Вахмістр поглянув на Швейка і почав:
- Правда, що в Росії п’ють багато чаю? А ром там є?
- Ром є у цілому світі.
«Ти мені не викручуйся, - подумав вахмістр. - Треба було раніше вважати, що говориш!» І, нахилившись до Швейка, фамільярно запитав:
- А дівчата в Росії гарненькі?
- Гарненьких дівчат знайдете у цілому світі, пане вахмістре.
«Ох, і бісова печінка! - знову подумав вахмістр. - Ти, лебедику, радий би якось з цього вислизнути». І випалив, як з гармати 24-го калібру:
- Що ви збиралися робити в 91-му полку?
- Йти з ним на фронт.
Вахмістр вдоволено поглянув на Швейка і зауважив:
- Непогано. Це найкращий спосіб дістатися до Росії.
«Насправді дуже добре придумано», - сяяв вахмістр, спостерігаючи, яке враження справляють ці слова на Швейка. Але нічого, крім абсолютного спокою, в його очах прочитати не міг.
«Диви, навіть і бровою не поведе! - жахнувся в душі вахмістр. - Оце так виучка. Якби я був на його місці і мені б хто таке сказав, та в мене аж жижки затрусилися б…»
- Уранці вас відвеземо до Пісека, - кинув немовби мимохіть. - Ви вже були колись у Пісеку?
- В 1910-му році на цісарських маневрах.
Вахмістрів усміх після цієї відповіді став ще приємнішим.
Він усією душею відчував, що своєю системою запитань переплигнув сам себе.
- Ви відбули маневри від початку до кінця?
- Звичайно, пане вахмістре, як вояка-піхотинець.
Швейк, як і раніше, дивився на вахмістра, а той з радощів дзиґою крутився на стільці. Він не міг вже втриматися, щоб і цього швидко не записати до рапорту. Покликав сержанта, аби той відвів Швейка, і доповнив свій рапорт:
«Його план був такий: прослизнувши до 91-го піхотного полку, він збирався зараз же проситися на фронт і при найближчій нагоді дістатися до Росії, бо зрозумів, що інший зворотний шлях, завдяки пильності наших органів безпеки, неможливий. В 91-му піхотному полку почував би себе вільно, і це цілком зрозуміло, бо, згідно з його признанням під натиском тривалого перехресного допиту, він ще в 1910- му році брав участь як піхотинець в цісарських маневрах в околиці Пісека. З цього видно, що він: неабиякий фахівець у своїй справі. Також додаю, що зібрані обвинувачення - це наслідок моєї системи перехресного допиту».
На дверях з’явився сержант:
- Пане вахмістре, він хоче до вбиральні.
- Bajonett auf!1 - наказав вахмістр. - Або ні, приведіть його сюди.
____________________
1Примкніть багнет (нім.).
- Ви хочете до вбиральні? - ласкаво спитав вахмістр. - А чи не криється за цим щось більше? - І він вп’ялив очі в Швейкове обличчя.
- Так, за цим дійсно криється «велика» потреба, - відповів Швейк.
- Глядіть мені, щоб не трапилось чогось іншого, - значуще повторив вахмістр, пристібуючи службовий револьвер. - Я піду з вами. В мене добрий револьвер, - сказав він по дорозі Швейкові, - на сім куль, і стріляє дуже влучно.
Перед тим, як вийти надвір, вахмістр однак покликав сержанта і тихенько сказав йому:
- Візьміть байонет ауф, і коли він увійде всередину, станьте позаду вбиральні, щоб він не підкопався попід гноївкою…
Вбиральня була мала, така собі звичайна дерев’яна халабудка, яка зажурено стирчала посеред двору неподалік від купи гною.
Це, так би мовити, був уже старий ветеран, де відправляли фізіологічні потреби цілі ґенерації. Тепер тут сидів Швейк, одною рукою тримаючи за мотузку двері, тоді як ззаду крізь віконце просто йому в зад заглядав сержант, щоб він, чого доброго, не зробив підкоп.
А жандармський вахмістр вп’ялив свої яструбині очі на двері і роздумував, в котру ж ногу стріляти в’язневі, коли б той спробував дременути.
Але двері спокійно відчинилися, і вдоволений Швейк, вийшовши, лагідно сказав вахмістрові:
- Чи не був я там надто довго? Можливо, я вас затримав?
- О, ні, ні, - відповів вахмістр, подумавши: «Які це делікатні, чемні люди. Він знає, що його жде, але фасон тримає. До останньої хвилини чемний. Чи спромігся б на таке наш брат, опинившись на його місці?»
Вахмістр сидів у вартівні біля Швейка на порожньому ліжку жандарма Рампи, який у цю ніч патрулював і мусив до ранку зробити обхід по селах. Але замість цього Рампа преспокійно сидів «Під чорним конем» у Протівіні і грав з шевцями в «мар’яж», а під час перерви розводився про те, що Австрія цю війну мусить виграти.
Вахмістр закурив, дав набити люльку і Швейкові. Сержант підкинув дров у грубку, і жандармський пост перетворився у найприємнішу місцину на земній кулі, в затишний куток, тепле гніздечко, де, коли спускаються зимові сутінки, так приємно погомоніти, поки не засвітили світла.
Отже, усі мовчали. Вахмістр сидів, щось обмірковуючи, і нарешті висловився, звернувшись до сержанта:
- На мій погляд, вішати шпигунів неправильно. Людина, яка жертвує собою в ім’я обов’язку, в ім’я своєї, так би мовити, батьківщини, повинна бути страчена почесним способом - порохом і оловом. Чи не так, пане сержанте?
- Безперечно. Такого треба тільки розстріляти, а не вішати, - погодився сержант. - Ось, наприклад, послали б і нас і сказали: «Мусите вивідати, скільки у росіян кулеметів у Maschinengewehrabteilung1.
____________________
1У кулеметній роті (нім.).
Звичайно, ми б переодягнулися і пішли, а за це мене вішати, як якогось розбійника?
Сержант так розхвилювався, що аж підскочив і вигукнув:
- Я вимагаю, щоб мене розстріляли і поховали з військовими почестями.
- Але тут і на слизьке можна заїхати, - відізвався Швейк, - якщо хлопець не в тім’я битий, то йому, хоч лусни, ніколи нічого не доведуть.
- Все доведуть! - з притиском вигукнув вахмістр. - Якщо, звичайно, і вони не в тім’я биті і мають свій метод. Ви самі в цьому переконаєтеся. Переконаєтесь, - повторив він уже спокійнішим тоном, приєднавши до цього приязний усміх, - у нас крутійством ніхто далеко не заїде, чи не так, пане сержанте?
Сержант на згоду кивнув головою і додав, що у деяких людей справа вже наперед програна, а вдаваний спокій допоможе їм, як кобилі заєць, бо вдаваний спокій найбільше їх і викриває.
- Ви моєї школи, пане сержанте, - бундючно заявив вахмістр. - Спокій - мильна булька, але штучний спокій це corpus delicti2, - і, перейшовши на іншу тему, звернувся до сержанта:
- Що б нам замовити собі на вечерю?
- А хіба пан вахмістр сьогодні не підуть до шинку?
____________________
2Доказ злочину (лат.).
Це питання поставило перед вахмістром нову важку проблему, яку треба було негайно розв’язати.
А що, коли б той, скориставшись з його відсутності, уночі втік? Сержант, правда, людина надійна, обережна, але в нього вже двоє волоцюг втекли. Насправді ж було так: одного разу взимку сержантові не хотілося тягатися з ними по морозу аж до Пісека, і він в полях біля Ражіц відпустив їх, а для проформи пальнув з карабіна у повітря.
- Пошлемо нашу бабу по вечерю, а пиво вона носитиме у дзбані, - розв’язав вахмістр важку проблему, - хай баба трохи провітриться. І баба Пейзлерка, яка їм прислуговувала, справді таки добре напровітрювалася. Після вечері дорога між жандармським постом і шинком «На Коцурку» не пустувала й хвилини. Незчисленні сліди великих важких черевиків баби Пейзлерки на тій лінії сполучення свідчили про те, що вахмістр повною мірою компенсував свою відсутність «На Коцурку».
А коли, нарешті, баба Пейзлерка з’явилася в шинку з дорученням, що пан вахмістр, мовляв, низько кланяються і веліли прислати їм пляшку контушівки*, - цікавий шинкар не витримав.
- Кого вони там так пригощають? - перепитала баба Пейзлерка. - Та якогось підозрілого. Саме коли я виходила, обидва обіймали його за шию, а пан вахмістр гладили його по голівці і промовляли: «Золотенька ти моя зозуленько слов’янська, рибонько ти моя шпигунська».
Далеко за північ, витягнувшись на своєму ліжку в повній уніформі, сержант хропів на всі заставки. Навпроти нього сидів вахмістр з рештками контушівки на дні пляшки і обіймав Швейка за шию, сльози котилися по його засмаглому обличчі, вуса склеїлися від наливки, і він тільки бубонів: «Скажи, що в Росії нема такої доброї контушівки, скажи, аби я міг спокійно заснути. Визнай це, не будь бабою».
- Нема.
Вахмістр звалився на Швейка.
- Ти мене порадував, признався. Так повинно і на допиті бути. Якщо винен - навіщо заперечувати.
Підвівся, хитаючись, поплентався з порожньою пляшкою до своєї кімнати і мимрив: «Коли б він не звернув на неправильну дорогу, то все могло інакше с-скін-скінчитися».
Перш ніж звалитися в уніформі на ліжко, витягнув з письмового стола свій рапорт і спробував доповнити його ще таким матеріалом: «Ich mu? noch dazu beizufugen, das die russische Kontuszowka1на основі § 56», але зробив пляму, злизав її, дурнувато усміхаючись, звалився на ліжко й заснув як зарізаний.
____________________
1Я мушу ще до цього додати, що руська контушівка (нім. з помилками).
Над ранок жандармський сержант, що спав на ліжку під стінкою, почав голосно хропіти і виводити носом такі трелі, що Швейк прокинувся. Він підвівся, гарненько струсонув сержанта і знову вклався спати. Вже встало сонце, почали співати півні, коли прийшла баба Пейзлерка і розтопила грубу.
Вона також відсиплялась після нічної біганини. Баба застала відчинені двері і всіх у глибокому сні. Гасова лампа у вартівні ще димила. Стара Пейзлерка вдарила на сполох і стягнула сержанта і Швейка з постелі. Сержантові вона сказала:
- Хоча б посоромились спати в одязі, як та Божа худоба, - а Швейка вилаяла, щоб він принаймні хоч би ті нещасні штани запняв і не ходив з розпанаханою ширінькою, коли перед ним жінка.
Нарешті енергійно гримнула на розіспаного сержанта, примусивши його розбудити пана вахмістра, бо хіба ж це порядок так довго хропти?
- Ну і в гарні ж руки ви попали, - буркотіла баба до Швейка, в той час як сержант будив вахмістра. - Обидва з горілки не виходять. Пропили б і ніс між очима. Мені вже третій рік винні за послугу, а коли нагадую, вахмістр завжди говорить: «Губу на замок, бабо, як не хочете, щоб я вас посадив. Ми все знаємо: ваш син браконьєр і ходить по дрова до панського лісу». От і мучуся з ними вже четвертий рік. - Баба глибоко зітхнула і бурмотіла далі: - Головне, бережіться вахмістра, він у вічі - як лис, а поза очі - як біс. Вовком думає. Кожному підставив би ногу.
Вахмістра дуже важко було збудити. Сержант добре натрудився, поки переконав його, що вже ранок.
Нарешті він розплющив очі, протер їх і неясно почав пригадувати вчорашній день. Раптом майнула страшна думка, яку тут же висловив, непевно дивлячись на сержанта:
- Утік?
- Та що ви, він чесна людина.
Сержант походив по кімнаті, поглянув у вікно, знову повернувся, відірвав клаптик газети на столі і почав мняти пальцями паперову кульку. Видно, хотів щось сказати.
Вахмістр підозріло подивився на нього і, щоб остаточно з’ясувати, про що той думав, заговорив:
- Я вам, пане сержанте, допоможу: певно, я знову вчора набешкетував.
Сержант з докором глянув на свого начальника.
- Коли б то ви знали, пане вахмістре, якого ви вчора наплели та про що ви йому верзли.
Нахилившись до вахмістра, він прошепотів йому на вухо:
- Ви його запевняли, що всі чехи і росіяни - одна слов’янська кров, що Микола Миколайович* буде на другий тиждень у Пшерові, що Австрія не втримається, а він, коли його будуть допитувати, хай все заперечує і плете, що на язик сплине. Йому, мовляв, тільки протриматися, доки його козаки не звільнять, бо це все незадовго трісне. Все буде як в час гуситських воєн: селяни підуть з ціпами на Відень, найясніший цісар - хворий дідок і незабаром задере ноги, а кайзер Вільгельм - тварюка. Потім ви йому обіцяли посилати до в’язниці гроші на їжу і багато всякої іншої всячини йому наговорили.
Сержант відступився від вахмістра:
- Все це я пам’ятаю добре, бо спочатку навіть і не був під градусом, та потім уже і я дохватився і далі нічого не пам’ятаю.
Вахмістр поглянув на сержанта.
- А я он що пам’ятаю, - заявив він, - ви казали, буцімто в нас проти Росії короткі руки, і верещали перед тією нашою бабою: «Хай живе Росія!»
Сержант почав нервово ходити по кімнаті.
- Ви ревли, як бик, - оповідав далі вахмістр, - а потім звалилися поперек ліжка і захропли.
Сержант став біля вікна і, барабанячи у шибки, промовив:
- Ви також, пане вахмістре, перед тією бабою не затикали собі уст серветкою. Я пригадую, як ви їй сказали: «Запам’ятайте собі, бабо: кожен цісар і король дбає тільки про свою кишеню. Через це і такий дідок, як старий Прохазка, пустився воювати, хоч його вже навіть до убиральні не можна пускати самого, щоб не запаскудив усього Шенбрунна*».
- Я таке говорив?
- Так, пане вахмістре, це ви говорили перед тим, як піти надвір блювати, а крім того ви репетували: «Бабо, запхайте мені палець у горло».
- А ви теж гарно висловилися, - перервав його вахмістр. - Звідки ви викопали таку дурницю, що Миколай Миколайович буде чеським королем?
- Цього я не пам’ятаю, - несміливо відізвався сержант.
- Ще б пак, вам це пам’ятати! Ви ж були п’яні, як ніч, очі в вас стали свинячі, а коли хотіли вийти надвір, то замість дверей полізли на грубу.
Обидва замовкли. Нарешті довгу мовчанку порушив вахмістр:
- Я вам завжди говорив: алкоголь - це загибель. Ви пити не вмієте, а беретеся. А що було б, коли б той наш дав драла? Як би ми це виправдали? Господи! Голова в мене аж тріщить!…
- А я вам кажу, пане сержанте, - продовжував вахмістр, - саме тому, що він не втік, усе цілком ясно. Це небезпечна і рафінована людина. Коли провадитимуть слідство, він скаже, що вартівня була відчинена цілу ніч, ми обидва були п’яні і він міг тисячу раз втекти, коли б відчував якусь провину. Єдине щастя, такій людині не вірять, і коли ми під службовою присягою скажемо, що все це вигадка і нахабна брехня, то йому і святий Бог не допоможе, а матиме на шиї одним параграфом більше. Від цього йому, власне, не буде ні холодно, ані гаряче. Якби тільки в мене так голова не боліла.
Запала тиша. За хвилину вахмістр відізвався.
- Покличте сюди нашу бабу!
- Слухайте, бабо, - звернувся вахмістр до Пейзлерки, суворо дивлячись їй в обличчя. - Дістаньте десь хрест з розп’яттям на підставці і принесіть його мерщій сюди.
У відповідь на допитливий погляд Пейзлерки вахмістр заверещав:
- Поспішайте, щоб одна нога тут, а друга там!
Він витягнув зі столика дві свічки з слідами сургучу, яким він припечатував папери, і коли нарешті Пейзлерка притарабанилася з розп’яттям, вахмістр поставив поміж запаленими свічками на краю стола хрест і сказав поважно:
- Сідай, бабо!
Ні жива ні мертва Пейзлерка впала на диван, з острахом глянула на вахмістра, свічки, хрест з розп’яттям. Вона уся похолола, і було видно, як її руки на запасці трясуться разом з колінами.
Вахмістр статечно пройшовся повз неї і, зупинившись навпроти, урочисто промовив:
- Вчора ввечері ви були свідком дуже великої події, бабо. Можливо, це не для вашого дурного розуму. Цей солдат, бабо, - розвідник і шпигун.
- Падоньку, - верескнула Пейзлерка, - Мати Божа Скочицька*!
- Тихо, бабо! Аби з нього щось витягнути, ми мусили говорити різні речі. Ви ж чули, які дивні речі ми говорили?
- Це я, паночку, чула, - відізвалася Пейзлерка. Її голос тремтів.
- Але всі ці балачки, бабо, велися тільки для того, щоб він мав до нас довір’я і признався. І нам це вдалося. Ми з нього витягнули все. Одним словом, пришпилили лебедика.
Вахмістр на хвилину замовк, поправив ґнотики свічок і повів далі, пронизливо дивлячись на Пейзлерку:
- Ви, бабо, були свідком і втаємничені у цю справу. Це державна таємниця, і ви не смієте нікому ані писнути. Навіть на смертельній постелі, інакше вас не поховають на кладовищі.
- Мати Божа, святий Йосифе, - заскиглила Пейзлерка.
- Бодай би мені ноги покрутило, раніш ніж я цей поріг переступила.
- Не скигліть, бабо, встаньте, підійдіть до хреста, підніміть два пальці правої руки вгору. Будете присягати. Повторюйте за мною.
Пейзлерка подріботіла до столу, причому невгаваючи бідкалася:
- Пресвята Діво Маріє Скочицька, за віщо мене у цю хату біда принесла.
А з розп’яття дивилося на неї змучене обличчя Христа, свічки коптіли, і все це здавалося Пейзлерці чимось страшним і неземним. Вона зовсім розгубилася, коліна підламувалися, руки тремтіли.
Підвела вгору два пальці. Жандармський вахмістр урочисто і з притиском говорив, а вона повторювала:
- Присягаю Богу всемогутньому і вам, пане вахмістре, про все, що я тут чула і бачила, нікому аж до своєї смерті не сказати ні слова, навіть коли б мене про це питали. Допоможи мені, Боже, у цьому.
- Тепер, бабо, поцілуйте хрест, - наказав вахмістр, коли вже Пейзлерка, голосно хлипаючи, проговорила слова присяги і побожно перехрестилася.
- Добре, а тепер знову віднесіть хрест туди, де ви його позичили, і скажіть, що він потрібний був мені при допиті.
Ошелешена Пейзлерка навшпиньки вийшла з хрестом із кімнати, і крізь вікно було видно, як вона, ідучи по дорозі, весь час оглядалася на жандармський пост, немов хотіла переконатися, що це був не сон, а вона дійсно хвилину тому зазнала щось несамовите у своєму житті.
Вахмістр тим часом переписував свій рапорт. Той рапорт, який він уночі доповнив чорнильними плямами, злизавши їх язиком разом з написаним, немов на папері було повидло.
Тепер він все з початку до кінця переробив і раптом згадав ще про одну річ. Вахмістр наказав покликати Швейка і спитав його:
- Вмієте фотографувати?
- Вмію.
- А чому не носите з собою апарата?
- Бо в мене його немає, - прозвучала ясна і щира відповідь.
- А коли б ви мали апарат, то фотографували б? - спитав вахмістр.
- Якби в чорта грива, була б з нього кобила, - простодушно від повів Швейк і спокійно витримав допитливий погляд вахмістра, в якого саме в цю хвилину так розболілася голова, що він не міг придумати жодного іншого запитання, крім цього: - А важко фотографувати вокзали?
- Легше, ніж усе інше, - відповів Швейк, - бо такі речі не рухаються. Вокзал завжди стоїть на одному місці, і йому не треба казати: «Посміхніться».
Отже, вахмістр міг доповнити свій рапорт: «Zu dem Bericht № 2172, melde ich…»1.
____________________
1До повідомлення № 2172, доповідаю… (нім.).
І він натхненно розписав: «Під час перехресного допиту зізнався, між іншим, що вміє фотографувати і насамперед фотографує вокзали. Фотографічного апарата, щоправда, в нього не знайшли, але можна припустити, що він його десь приховав і з собою не носить, аби не привертати до себе уваги; про це свідчить і його власне признання, він, мовляв, фотографував би, коли б мав при собі апарат».
Вахмістр, в якого з учорашнього дня ще добре гуло в голові, все більше і більше заплутувався в своїй інформації про фотографування і писав далі: «Одне певно, згідно з його власними признаннями, лише відсутність фотографічного апарата перешкодила йому фотографувати вокзальні будівлі і взагалі стратегічно важливі місця. Він, безперечно, був би це зробив, коли б той схований фотографічний апарат був при ньому. Але цього апарата немає, і тому при ньому не було знайдено жодних фотографій».
- Вистачить, - сказав вахмістр і підписався.
Дуже вдоволений зі свого твору, він з великою пихою перечитав усе сержантові.
- А що? Непогано, - сказав він. - Ось учіться, як треба писати беріхти1. В них повинно бути все. Допит, пане добродію - не така вже проста справа. Але найголовніше все викласти в беріхті так, щоб там, у вищих інстанціях, лише баньки витріщували. Приведіть цього нашого, треба з ним вже кінчити.
- Так ось, тепер, - поважно сказав вахмістр Швейкові, - пан сержант відпровадить вас до Пісека, на Bezirks gendar meriekommando2.
____________________
1Донесення (нім.).
2Окружне жандармське управління (нім.).
Згідно з приписами, ми повинні надіти вам кайдани. Однак я думаю, ви порядна людина, і тому ми обійдемось без тих ланцюгів. Я переконаний, ви і по дорозі не намагатиметесь тікати.
Вахмістр, явно зворушений виглядом добродушного Швейкового обличчя, додав:
- Не згадуйте мене лихим словом. Візьміть його, пане сержанте, ось вам і беріхт.
- Бувайте здорові, - м’яко сказав Швейк. - Дякую вам щиро, пане вахмістре, за все, що ви для мене зробили. Коли трапиться нагода, я напишу вам, а якби довелося ще колись побувати у цій околиці, обов’язково зайду до вас.
Швейк вийшов з сержантом на шосе, і всі, хто йшов їм назустріч і бачив, як вони дружньо розмовляють, вважали, що це старі знайомі, які випадково зустрілися по дорозі й ідуть разом до міста, ну, скажімо, до костелу.
- Я б ніколи і не подумав, - говорив Швейк, - що дорога до Будейовіц пов’язана з такими труднощами. Це нагадує мені випадок з різником Хаврою з Кобиліс. Одного разу вночі він опинився на Морані під пам’ятником Палацькому* і ходив аж до ранку навколо нього, бо йому здавалося, що той мур не має кінця. Він уже не знав, що й робити. До ранку він зовсім знесилився і почав кричати «рятуйте!» Прибігли поліцаї. Він спитав їх, як йому дістатися додому до Кобиліс, бо вже цілих п’ять годин ходить уздовж якогось муру і цьому немає кінця краю. Поліцаї забрали його з собою, а він їм там в участку геть усе потрощив.
Сержант промовчав, думаючи: «Що ти мені тут плетеш. Знову починаєш якусь байку про Будейовіце».
Проходячи повз ставок, Швейк з цікавістю спитав сержанта, чи крадуть в цій околиці рибу.
- Та тут злодюга на злодюзі, браконьєр на браконьєрі, - відповів сержант, - попереднього вахмістра намагалися втопити. Ставковий сторож на вежі стріляє з вишки їм щетиною в задниці, але це ні чорта не помагає. Вони підкладають під штани шмат бляхи.
Сержант розговорився про прогрес, як люди усе нові речі придумують і як одне одного ошукують. Він розвинув нову теорію, що війна - велике щастя для людства, бо в цих баталіях разом з порядними людьми повистрілюють різних гультяїв та негідників.
- І так вже багато людей на світі, - заявив він розважно. - Людство до біса розплодилося, аж страх бере. Один одному прямо на голову лізе.
Вони наблизилися до придорожньої корчми.
- Ну й дме чортів вітер, - сказав сержант. - Думаю, одна чарочка нам не зашкодить. Тільки не говоріть нікому, що я веду вас до Пісека, бо це службова таємниця.
Перед сержантом танцювала інструкція центральних установ про підозрілих і тих, які привертають до себе увагу, та про обов’язок кожного жандармського поста: «Ізолювати таких осіб від місцевого населення і суворо дбати, щоб під час транспортування їх до вищих інстанцій в околиці не виникали зайві балачки».
- Ніхто не повинен знати, хто ви такий, - знову попередив він Швейка. - Стороннім немає жодного діла до того, хто ви і що зробили, паніки не викликати. Бо паніка у воєнний час - справа погана. Хтось бовкне дурницю, і вже ціла лавина котиться по всій околиці, зрозуміли?
- Якщо так, то я не викликатиму паніки, - сказав Швейк і поводився так, як пообіцяв. Коли корчмар з ними розговорився, Швейк зазначив: - Брат говорить, що за годину будемо в Пісеку.
- А що, ваш брат у відпустці? - спитав цікавий корчмар в сержанта, який, ані не моргнувши, нахабно відповів:
- Сьогодні вже кінчається.
- Ну, й обдурили ми його, - посміхнувся сержант до Швейка, коли корчмар кудись відбіг, - головне, не викликати паніки. Час воєнний.
Перед тим як увійти до придорожньої корчми, сержант висловив думку, буцімто одна чарочка не зашкодить. Але це був зайвий оптимізм, бо він не врахував, скільки їх, тих чарочок, можна випити. Після дванадцятої чарки сержант рішуче проголосив, що комендант окружної жандармської станиці до третьої години обідає, отже, зовсім зайве з’являтися туди раніше, а до того ж зривається завірюха. Коли навіть і на четверту годину дістануться до Пісека, матимуть часу до бісового батька. До шостої теж не спізняться. Доведеться поночі йти, по погоді видно. Та й взагалі, яка різниця, чи тепер вирушати, чи аж потім. Пісек так чи інакше не втече. І під кінець рішуче промовив:
- Сидимо в теплі, то й радіймо. В окопах під час такої негоди вони натерпляться більше, ніж ми біля печі.
Від великої старої кахляної груби віяло теплом, і сержант прийшов до висновку, що це зовнішнє тепло слід доповнити внутрішнім за допомогою, як кажуть у Галичині, різних і розмаїтих солодких і міцних горілочок.
У корчмаря на цьому відлюдді було їх аж вісім ґатунків.
Нудьгуючи, він розпивав їх під завивання хурделиці, що висвистувала за кожним рогом його будинку.
Сержант безнастанно заохочував корчмаря не відставати від нього і дорікав, що той мало п’є. Але це був очевидний наклеп, бо корчмар уже ледве тримався на ногах, і йому раптом забагнулося грати у фербля. Він запевняв, нібито минулої ночі чув зі сходу гарматну стрілянину. Сержант у відповідь заперечливо гикнув: «Тільки не сіяти паніки. На це ми маємо інструкції». І почав докладно пояснювати, що інструкція - це зведення найактуальніших розпоряджень, причому виляпав зміст декількох секретних документів. Корчмар уже нічого не тямив і спромігся лише вирікти, що інструкціями війну не виграєш.
Було вже темно, коли сержант вирішив вибратися зі Швейком у дорогу до Пісека. Хурделило так, що і на два кроки нічого не було видно, а сержант без упину торочив: «Манджай просто за носом аж до Пісека».
Коли він сказав це втретє, його голос прозвучав уже не з шляху, а звідкілясь знизу, куди він з’їхав сніговим схилом.
Спираючись на гвинтівку, він з трудом викараскався на дорогу. Швейк почув його приглушений сміх:
- Ото ковзанка!
За хвилину однак його вже знову не було чути, бо він удруге з’їхав зі схилу, загорлавши при цьому несамовито:
- Упаду! Паніка!
Сержант перетворився на працьовиту мурашку, яка, звідкись упавши, знову вперто лізе нагору.
П’ять разів він повторював цю прогулянку, а коли знову опинився біля Швейка, розпачливо і безпорадно промовив:
- Отак я б вас дуже легко міг загубити.
- Та ви не бійтеся, пане сержанте, - сказав Швейк. - Найкраще буде, якщо ми один до одного прив’яжемося. Так ми ніколи не загубимося. У вас є зі собою наручники?
- Кожен жандарм завжди мусить носити зі собою наручники, - з притиском сказав сержант, шпортаючись то по один, то по другий бік Швейка. - Це наш хліб насущний.
- Ну, так давайте пристебнімося, - заохочував Швейк, - купити не купив, а спробувати можна.
Спритним рухом сержант прип’яв Швейкові наручники одним кінцем, а другий кінець прикріпив навколо свого правого зап’ястя.
Тепер вони нагадували спутаних кобил на пасовиську.
Шпортаючись на кожному кроці, вже не могли роз’єднатися, і сержант тягнув за собою Швейка через купу каміння, а коли падав, тягнув його також за собою. При цьому залізо врізувалося їм в руки. Нарешті, сержант заявив, що так далі не піде, наручники треба зняти. Він довго і даремно намагався звільнити себе і Швейка і, нарешті, зітхнув:
- Ми з’єднані навіки віків.
- Амінь, - додав Швейк, і обидва почапали далі важкою дорогою. Сержант остаточно занепав духом, а коли після страшних мук вони пізно ввечері добралися до жандармського управління в Пісеку, сержант у цілковитому розпачі звернувся на сходах до Швейка:
- От тепер лише почнеться справжня завірюха: ми не можемо роз’єднатися. І дійсно, почалась неабияка буча, коли вахмістр послав за комендантом управління ротмістром Кеніґом.
Перше слово ротмістра було:
- Дихніть на мене. Тепер розумію, - сказав ротмістр, безпомилково визначивши ситуацію своїм тонким випробуваним нюхом: - Ром, контушівка, «чорт»*, горобинівка, горіхівка, вишнівка і ванілева.
- Пане вахмістре, - звернувся він до свого підлеглого. - Ось вам зразок, як не повинен виглядати жандарм. Це такий злочин, який розглядатиме військовий суд. Зв’язатися кайданками з заарештованим. З’явитися п’яним в дим, total besoffen1.
____________________
1Цілковито п’яним (нім.).
Так могла приповзти сюди остання тварюка! Зніміть з них кайданки!
- Чого вам ще? - звернувся він до сержанта, який вільною лівою рукою козиряв шиворіт-навиворіт.
- Голошу слушняно, пане ротмістре, я несу беріхт.
- На вас самого піде беріхт до суду, - коротко сказав ротмістр.
- Пане вахмістре, замкніть їх обох, а вранці приведіть на допит, а з цим беріхтом з Путіма докладно ознайомтеся і пришліть мені на квартиру.
Пісецький ротмістр - неперевершений в бюрократичних справах - був людиною дуже офіційною і послідовною, якщо йшлося про переслідування підлеглих. На жандармських постах у його окрузі ніколи не могли точно сказати, чи буря вже минула. Вона завжди могла повернутися, її викликав кожний документ, підписаний ротмістром, який цілий день писав різні догани і перестороги для всієї округи.
Від самого початку війни над жандармськими постами в Пісецькій окрузі нависли важкі хмари. Настрій у всіх був жахливий. Громи бюрократизму гриміли і били жандармських вахмістрів, сержантів, рядових і службовців, а за кожну дурницю розпочиналося дисциплінарне слідство.
- Якщо хочемо виграти війну, - говорив ротмістр під час своїх інспекційних поїздок по жандармських постах, - «а» мусить бути «а», «б» - «б» і всюди мусять стояти крапки над «і».
Він завжди бачив навколо себе зраду і був твердо переконаний, що кожен жандарм в окрузі має якийсь гріх, породжений воєнними умовами, що в цю серйозну добу кожен має на своєму сумлінні якісь службові грішки занедбання.
А згори його бомбардували службовими листами, в яких міністерство крайової оборони зазначало, що з Пісецької округи, згідно з інформаціями міністерства війни, люди переходять до ворога. І підганяли його, аби стежив за лояльністю населення округи. Це було жахливо. Жінки околиці проводили своїх чоловіків на війну, а ці чоловіки присягалися жінкам, що не дадуть себе забити за найяснішого цісаря.
Ротмістр про все це знав.
Чорно-жовті обрії почали затягуватись хмарами революції.
У Сербії, в Карпатах цілі батальйони переходили до ворога: 28-й полк, 11-й полк. Останній був укомплектований солдатами з Пісецької округи. В цій передреволюційній задушливій атмосфері рекрути з Воднян з’явилися в армію з чорними марлевими гвоздиками в петельках. Через станцію Пісек у свинячих вагонах проїздили солдати з боку Праги і шпурляли назад цигарки і шоколад, які приносили їм дами з пісецького товариства.
Нещодавно проїздив один маршовий батальйон, і кілька пісецьких євреїв верещало: «Heil, nieder mit den Serben!»1. Їм за це вліпили по кілька таких заушників, що тиждень не могли показатися на вулиці.
Хоч ці епізоди ясно доводили, що австрійський гімн «Боже, будь нам покровитель…», який грали органи по усіх костелах, це тільки жалюгідна позолота і лицемірство, - з жандармських постів надходили вже відомі відповіді на анкети «a la Путім»2. Усе, мовляв, у найкращому порядку, ніде ніхто не аґітує проти війни, настрій населення - римська одиниця а, патріотичний запал - римська одиниця а-б.
- Ви не жандарми, але громадські поліцаї, - любив говорити ротмістр Кеніґ під час своїх інспекційних об’їздів. - Замість того, щоб загострити свою пильність на тисячу відсотків, ви самі перетворюєтесь у тварюк.
Зробивши таке зоологічне відкриття, він додавав: «Вилежуєтеся вдома на печі і думаєте: «Mit ganzem Krieg kann man uns Arsch lecken»3.
____________________
1Хай живе! Смерть сербам! (нім.).
2На зразок відповідей з Путіма.
3 Поцілуйте нас з усією тією війною в дупу… (нім.).
Далі він завжди перелічував усі обов’язки нещасних жандармів, робив доповіді про загальну ситуацію і повчав, як усіх і вся треба прибрати до рук, щоб дійсно був зразковий порядок. Після такого змалювання блискучого зразка Жандармської досконалості, спрямованого на зміцнення австрійської імперії, починалися погрози, дисциплінарні слідства, переміщування і лайки.
Ротмістр був твердо переконаний, що тільки він стоїть насторожі і щось рятує, а всі жандарми з підлеглих йому жандармських постів - це ледаща банда, еґоїсти, падлюки, брехуни, шахраї, які взагалі ні на чому іншому не розуміються, як тільки на горілці, пиві і вині. А тому що у них малі прибутки, вони, аби мати можливість заливати більма, беруть хабарі, поволі, але послідовно розхитуючи австрійську імперію.
Єдиною людиною, якій він довіряв, був вахмістр з його окружного жандармського управління. Однак і той у шинку завжди говорив: «Ну й насміявся ж я сьогодні знову з нашого старого бовдура».
Ротмістр вивчав «беріхт» жандармського вахмістра з Путіма про Швейка. Перед ним стояв жандармський вахмістр Матейка і з досадою думав: «Поцілував би ти мене в уста малинові з усіма твоїми беріхтами», бо саме в цей час внизу в Отави на нього чекали з партією «шнопса»1.
____________________
1Гра в карти (також 66).
- Останнього разу, я вам, Матейко, говорив, - промовив ротмістр, - що найбільший йолоп, якого я будь-коли бачив - це жандармський вахмістр з Протівіна, але, як свідчить цей беріхт, його набагато перевершив вахмістр з Путіма. Солдат, приставлений сюди цим негідним п’янюгою сержантом, з яким вони обидва були зв’язані між собою, як ті собаки, зовсім не шпигун, а звичайнісінький дезертир. Ну і дурниць він тут понаписував, таж навіть і маленька дитина відразу зрозуміє, що цей дурень був п’яний, як папський прелат. Приведіть сюди цього солдата, - наказав він, ще раз перечитуючи рапорт з Путіма. - Ще ніколи в житті я не бачив такого нагромадження нісенітниць. І до того ж він посилає цього підозрілого під конвоєм такої тварюки, як його сержант. Ні, вони ще мало мене знають. Я їм покажу, почому пуд лиха. Вони поки тричі на день зі страху переді мною не напустять в штани, думають, що в мене на голові можна кілки тесати.
Ротмістр почав розводитись про те, що жандарми тепер саботують всі накази і тому пишуть беріхти: відразу видно, що кожен вахмістр з усього робить собі смішки, аби тільки справу ще більше заплутати.
Коли начальство звертає їхню увагу на можливе проникнення в округ шпигунів, жандармські вахмістри починають фабрикувати цих шпигунів цілими пачками, а якщо війна триватиме ще якийсь час, то з усього апарату створиться одна величезна божевільня. Хай з канцелярії телеграфують до Путіма, аби завтра вахмістр з’явився у Пісеку. Він уже йому з голови виб’є цю «величезну подію», про яку вахмістр пише на початку свого рапорту.
- З якого полку ви втекли? - привітав ротмістр Швейка.
- Ні з якого.
Ротмістр поглянув на Швейка і, побачивши на його спокійному обличчі цілковиту безтурботність, спитав:
- Звідки ви взяли цю уніформу?
- Кожен вояка, коли приходить до армії, дістає уніформу, - відповів Швейк з лагідним усміхом. - Я служу в 91-му полку, і я не тільки не втік зі свого полку, але навпаки.
Слово «навпаки», він вимовив з таким наголосом, що ротмістр зробив жалісну міну і спитав:
- Як так навпаки?
- Справа дуже проста, - щиро сказав Швейк. - Я йду до свого полку, я його шукаю, а не тікаю від нього. Я не хочу нічого іншого, аби тільки якомога швидше дістатися до свого полку. Мене вже й самого це починає денервувати, коли подумаю, що, мабуть, віддаляюсь від Чеських Будейовіц, а там на мене чекає весь полк. Пан вахмістр у Путімі показував мені на мапі, що Будейовіце лежать на півдні, а він замість цього обернув мене носом на північ.
Ротмістр махнув рукою, немов хотів сказати: «Той витіває ще гірші речі, ніж обертає людей носом на північ».
- Отже, ви не можете знайти свого полку, - сказав він, - ви йшли його шукати?
Швейк пояснив йому всю ситуацію. Назвав Табор і всі місця, якими йшов до Будейовіц: Мілевсько-Квєтов-ВражМальчин-Чижова-Седлець-Гораждовіце-Радомишль-Путім-Штєкно-Страконіце-Волинь-Дуб-Водняни-Протівін і знову Путім.
З величезним запалом Швейк змалював свою боротьбу з долею, як він всіма силами хотів дістатися, незважаючи на перешкоди, до свого 91-го полку в Будейовіцах і як всі його зусилля були марні.
Говорив з запалом, а ротмістр механічно креслив олівцем на клаптику паперу зачароване коло, з якого хвацький вояка Швейк, пустившись у путь до свого полку, ніяк не міг видобутися.
- Це була геркулесова праця, - сказав нарешті ротмістр, з цікавістю слухаючи Швейкові скарги на те, як це його злостить, що він так довго блукав і не міг дістатися до свого полку. - Напевно, це було незвичайне видовище, коли ви крутилися навколо Путіма.
- Все вже було б вирішено, - докинув Швейк, - не будь цього пана вахмістра в його нещасному жандармському гнізді. Він взагалі не спитав навіть, як мене звати, який мій полк, і все уявляв собі чомусь дуже дивним. Таж він повинен був дати наказ відвезти мене до Будейовіц, а в казармах би йому вже сказали, чи той це Швейк, що шукає свого полку, чи якась підозріла людина. Я вже другий день міг бути на місці і виконувати свої військові обов’язки.
- Чому ж ви в Путімі не сказали, що тут сталася помилка?
- Бо на нього, як я бачив, шкода було слів тратити. Ще старий шинкар Рампа на Виноградах говорив, коли в нього хтось хотів випити у борг, буцімто часом на людину находить така хвиля, що вона до всього стає глуха, мов той пень.
Ротмістр довго не роздумував. Зміркував, що коли людина хоче дістатися до свого полку, це свідчить про найглибшу людську деґенерацію, і, зберігаючи всі правила і красу службового стилю, він звелів вистукати на машинці:
«Штабові дев’яносто першого цісарсько-королівського піхотного полку в Чеських Будейовіцах.
В додаток до цього листа припроваджується Йозеф Швейк, піхотинець, як ним було тверджено, вашого полку, затриманий, з його слів, у Путімі, округ Пісек, жандармським постом за підозрінням в дезертирстві. Як ним було говорено, він йде до свого вищеназваного полку. При- проваджений невеликий на зріст, присадкуватої постави, з правильним обличчям і носом, з синіми очима, без особливих ознак. В додатку B-1 посилається рахунок за харчування вищезгаданого для ласкавого перерахування на рахунок Мін. Край. Оборони з проханням засвідчити прибуття припровадженого. В додатку C-1 посилається для підтвердження список казенних речей, які затриманий мав на собі в час затримання».
Дорога з Пісека до Будейовіц поїздом проминула в товаристві молодого жандармА-новачка, який не зводив з Швейка очей і страшенно боявся, щоб той не втік. Під час дороги жандарм намагався розв’язати складне питання: «Коли б мені тепер, не дай Боже, приспічило за маленьким чи за великим, як я це зроблю?» Вирішив в такому випадку брати з собою і Швейка.
Усю дорогу від вокзалу до Мар’янських казарм в Будейовіцах він судомно вп’ялював очі в Швейка і кожного разу, наближаючись до рогу або перехрестя, він ніби мимохідь розповідав Швейкові, скільки вони дістають бойових набоїв на випадок ескортування затриманих. На це Швейк відповідав, що на його думку, мовляв, жоден жандарм не стрілятиме в когось на вулиці, аби не накоїти лиха.
Жандарм з ним сперечався, обидва не помітили, як причалапали до казарм. У казармах вже другий день чергував надпоручник Лукаш. Він, нічого не передчуваючи, сидів за столом у канцелярії, коли до нього привели Швейка з паперами.
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я знову тут, - з урочистою міною козирнув Швейк.
Свідком усієї цієї сцени був хорунжий Котятко. Пізніше він оповідав, буцімто після Швейкового рапорту надпоручник Лукаш підстрибнув, вхопився за голову і впав навзнак просто на Котятка. Коли він очуняв, Швейк, не відриваючи весь час руки від козирка, повторив:
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я знову тут.
І нібито надпоручник Лукаш, блідий, як полотно, тремтячою рукою взяв Швейкові папери, підписав, сказав жандармові, що все в порядку, і, попросивши усіх вийти геть, замкнувся зі Швейком у канцелярії.
Ось так завершився Швейків будейовіцький анабазис. Нема сумніву, що коли б Швейкові не перешкоджали, він і сам би дійшов до Будейовіц. А те, що державні установи вихваляються, нібито вони доставили Швейка на місце служби, то це просто помилка. При його енерґії і рішучому бажанні воювати, офіційні установи, втрутившись у цю справу, лише кидали колоди Швейкові під ноги.
Швейк і надпоручник Лукаш дивилися один на одного.
Надпоручникові очі світилися страшно, грізно і розпачливо, а Швейк дивився на надпоручника ніжним поглядом, сповненим любові, мов на втрачену і знову знайдену кохану.
В канцелярії було тихо, як у костелі. Лише з коридора чулися кроки. Хтось ходив там сюди й туди. Якийсь сумлінний волонтер, залишившись вдома через нежить, що було чутно з його голосу, гугнявив, намагаючись запам’ятати: «Як треба у фортецях вітати членів цісарського дому». Чітко долинали слова: «Sobald die hochste Herrschaft in der Nahe der Festung anlangt, ist das Geschutz auf allen Bastionen und Werken abzufeuern, der Platzmajor empfangt dieselbe mit dem Degen in der Hand zu Pferde, und reitet sodann vor!»1
____________________
1Як тільки висока особа з’явиться поблизу фортеці, треба на всіх бастіонах і фортах вистрілити з гармат, а комендант повинен вітати цю особу, виїхавши верхи назустріч і тримаючи шаблю в руці (нім.).
- Замкніть там пащеку, - заверещав у коридор надпоручник. - Геть звідсіля до бісової матері. Якщо хворі - лежіть у ліжку.
Було чути, як сумлінний волонтер віддаляється і з другого кінця коридора аж сюди долинає, мов тиха луна, його гугнявий голос: «In dem Augenblicke, als der Kommandant salutiert, ist das Abfeuern des Geschutzes zu wiederholen, welches bei dem Absteigen der hochsten Herrschaft zum dritten Male zu geschehen ist»1.
____________________
1В ту мить, коли комендант віддав честь, треба повторити гарматний салют удруге і потім втретє - коли висока особа ступить на територію фортеці (нім.).
А надпоручник і Швейк знову мовчки дивилися один на одного, аж врешті Лукаш промовив з жорстокою іронією:
- Сердечно вітаю вас, Швейку, з прибуттям до Чеських Будейовіц. Кого мають повісити, той не втоне. Вже видали наказ про ваш арешт, і завтра ви підете до полкового рапорту. Я з вами не буду більше собі нервів псувати. Годі вже, намучився аж по саме нікуди, мій терпець урвався. Тільки подумати, як я міг так довго жити з таким ідіотом, як ви…
Він почав ходити по канцелярії.
- Ні, це жахливо. Дивуюся, чому я вас не застрелив. Що б мені за це могло бути? Нічого. Мене б звільнили. Ви це розумієте?
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я це цілком розумію.
- Не надумайте, Швейку, знову викидати свої коники, бо може трапитися нещастя. Нарешті ми вам як слід хвоста прикрутимо. Ви з дурного розуму так натягнули усі струни, аж вони катастрофічно тріснули.
Надпоручник Лукаш потер руки:
- Тепер вам, Швейку, амінь.
Він повернувся до свого столу, написав на клаптику паперу декілька рядків і, покликавши вартового, наказав відвести Швейка до тюремника і передати йому цей папір.
Швейка повели через подвір’я, а надпоручник з неприхованою радістю дивився, як тюремник відчиняє двері з чорно-жовтою табличкою «Regimentsarrest»2, як Швейк зникає за цими дверима і як за хвилину звідти виходить тюремник сам.
- Слава тобі, Господи, - подумав Лукаш уголос, - він уже там.
____________________
2Полкова тюрма (нім.).
У темному просторі буцегарні Мар’янських казарм Швейка сердечно привітав товстий волонтер, який валявся на сіннику.
Він був тут єдиним ув’язненим і нудьгував на самоті вже другий день. На Швейкове питання, за віщо його посадили, відповів: «Та за дурницю». Вночі під портиком на площі він помилково вшкварив по голові одного надпоручника-артилериста. Власне кажучи, навіть не вшкварив, а лише скинув йому з голови кашкета. Трапилося це так: той надпоручник вночі, мабуть, чекав під портиком на якусь повію. Він стояв спиною до волонтера, якому здалося, що це його однокашник, Франтішек Матерна.
- Він теж такий курдупель. Отож, значить, я тихцем підкрався ззаду, скинув йому кашкета з голови і кажу: «Сервус, Франце». А той ідіот почав свистіти патрулям. Ну, і вони мене забрали.
- Можливо, - припускав волонтер, - при тій оказії я й тернув разів зо два по його морді, але, на мою думку, це справи не міняє, бо тут помилка цілком явна. Він і сам визнає, що я сказав: «Сервус, Франце», а його хрестили Антоном. Це зовсім ясно. Мені може пошкодити хіба лише те, що я втік з лазарету, а коли ще вилізе і та історія з «Krankenbuch’ом»1.
____________________
1Книга запису хворих (нім.).
- Бо як тільки я призвався, - оповідав він далі, - я насамперед винайняв у місті кімнату і намагався придбати собі ревматизм. Тричі підряд я надудлився, а потім, коли йшов дощ, ліг за містом у рів і роззувся. Не взяло. Тоді я вночі взимку цілий тиждень по ночах купався в Мальші, але вийшло навпаки. Я так, приятелю, загартувався, що вже міг цілу ніч лежати в снігу на подвір’ї дому, де я жив, а вранці, коли мене люди будили, в мене були такі теплі ноги, немовби я спав у папучах. Бодай би якась ангіна прилипла. Так ні, як заворожило… Навіть цього дурного збура не міг ніде підчепити. Щодня ходив до «Порт-Артура», деякі приятелі вже дістали запалення мудів2, різали їм бубони, тільки я був якийсь імунний. Просто не таланило, та й годі. Аж одного разу я познайомився «Під трояндою» з одним інвалідом з Глибокої. Той мені сказав, аби я прийшов до нього в неділю, і обіцяв, що вже на другий день ноги в мене будуть, як відра.
____________________
2Сім’яні залози.
Він мав шприц і голку для підшкірного впорскування, і я дійсно ледь-ледь доволікся з Глибокої додому. Не обдурив, золота душа! Мене поклали в лазарет, і почалось не життя, а мед. А потім ще вдруге мені всміхнулося щастя. До Будейовіц перевели мого свояка доктора Масака з Жижкова. Дякуючи йому, я й протримався аж досі в лазареті. Був би дотягнув там і до звільнення від служби, та сам собі все попсував тим нещасним «кранкенбухом». Взагалі це була блискуча ідея. Я купив велику книгу, наліпив на неї етикетку, зверху написав: «Krankenbuch des 91. Reg.»1, a всередині поробив рубрики, і все було в порядку. Я вписував туди вигадані прізвища, температуру, хвороби і кожного дня пополудні, після обходу лікарів, нахабно йшов з книжкою під пахвою до міста. На воротах тримали варту солдати з крайової оборони, так що і з цього боку я був зовсім забезпечений. Покажу їм бувало книжку, а вони мені ще й козиряють. Потім заходив до одного знайомого службовця з податкового відділу, там вбирався в цивільний одяг і шпарив до шинку, де в знайомому товаристві ми вели різні протидержавні розмови. Далі я вже так знахабнів, що вже й не переодягався в цивільний одяг, а шмигав по шинках та по місту просто в уніформі. В лазареті на своє ліжко повертався тільки вранці, а коли мене вночі зупиняли патрулі, я їм бувало тільки покажу «Кранкенбух 91-го полку», і вони вже більше нічого не питають. На воротах лікарні я знову мовчки показував книжку і завжди якось без пригод добирався до ліжка. Нахабство моє зростало; я вже думав, що мені ніхто нічого не може зробити, аж сталася фатальна помилка вночі на площі під портиком. Ця помилка, приятелю, ясно довела стару правду: ні одне дерево не може рости до неба. Хто високо літає, той низько сідає: людська слава, як трава зів’яла. Кожен хотів би бути гігантом, а він, приятелю, лайно та й тільки. Навіть Ікар спалив собі крила. Не вір, дурню, в щасливу нагоду, а лупцюй себе вранці і ввечері по морді, примовляючи: береженого і Бог береже. А чого забагато, того й свині не хочуть. Після вакханалій і оргій завжди приходить моральне похмілля. Це закон природи, милий друже. Подумати тільки, я от-от мав стати перед останньою лікарською комісією, і сам собі все зіпсував. Я ж міг уже бути felddienstunfahig2.
____________________
1Книга хворих 91-го полку (нім.).
2Нездатний до фронтової служби (нім.).
Така величезна протекція. Ще трохи, і байдикував би собі десь у канцелярії з укомплектування військових частин. Але моя власна необережність підбила мені ноги.
Свою сповідь волонтер закінчив урочисто:
- Прийшла черга і на Карфаген, з Ніневії зробили руїни, милий друже, але носа догори. Хай не думають, що коли мене пошлють на фронт, то я хоч раз вистрілю. Regimentsraport1. Виключення зі школи. Хай жиє цісарсько-королівський кретинізм. Буду я для них цапіти у школі і здавати іспити. Кадет, фенріх, лейтенант, оберлейтенант. Висеруся на них. Матері їхній хрін. Offiziersschule. Behandlung jener Schuler derselben, welche einen Jahrgang repetieren mussen2. Все це військовий параліч. Чи карабін носити на лівому, чи на правому плечі. Скільки зірочок має капрал. Evidenzhaltung Militarreservemanner! - Himmelherrgott3, приятелю. Нічого курити. Хочете, я вас навчу плювати на стелю. Дивіться, це робиться так. Задумайте собі щось перед цим, і ваше бажання сповниться. Коли любите пиво, можу вам порекомендувати чудесну воду там у дзбанку.
____________________
1 Полковий рапорт (нім.).
2 Офіцерська школа. Як поводитися з курсантами тієї школи, які лишилися на другий рік (нім.).
3 Облік складу чинів запасу. Хай йому біс! (нім.).
А якщо ви голодні і хочете смачно попоїсти, рекомендую вам «Міщанську Бесіду». Можу вам також порадити складати з нудьги вірші. Я тут вже створив цілий епос:
- Бачите, друже, - продовжував опасистий волонтер, - і ще хтось може базікати, нібито в народів зникає пошана до нашої коханої імперії! В’язень, який не має що курити і якого чекає реґіментсрапорт - подає найкращий приклад прихильності до трону. Вшановує в своїх піснях поклоном свою неподільну австрійську батьківщину, над якою з усіх боків нависла загроза, що їй тельбухи відіб’ють. Його позбавили волі, але з його уст линуть вірнопідданчі вірші. Morituri te salutant, Caesar*. Приречені на смерть вітають тебе, імператоре. Але тюремник - мурло. Ну й лобурня в тебе на службі. Передучора я дав йому п’ять крон, щоб купив мені цигарок, а він, падлюка, сьогодні вранці каже, що тут заборонено курити, і він, мовляв, мав би за це неприємності, а тих п’ять крон він мені поверне, каже, як дістане свою платню. Ось такі справи, приятелю. Не вірю тепер ні в що. Найкращі гасла затоптані в болото. Обкрадати в’язнів! А ця наволоч до того ще й цілісінький день виспівує:
____________________
1 Спи спокійно там, де всі співають,
Люди бо лихі пісень не мають (нім.).
Нікчема, халамидник, негідник, зрадник.
Волонтер спитав Швейка, в чому він провинився.
- Розшукував свій полк? - перепитав волонтер. - Нічого собі мандрівочка: Табор, Мілевсько, Квєтов, Враж, Мальчин, Чижова, Седлець, Гораждовіце, Радомишль, Путім, Штєкно, Страконіце, Волинь, Дуб, Водняни, Протівін, Путім, Пісек, Будейовіце. Терниста дорога. І ви йдете завтра до реґіментсрапорту? Якщо так, бра, то зустрінемося на місці страти. Наш полковник Шредер знову матиме надзвичайну втіху. Ви не можете собі уявити, як на нього діють полкові афери. Гасає по дворі, як скажене гавкало, висолопивши язика, немов дохла кобила.
А ті його промови, а лайки. При цьому варто глянути, як він плює навколо себе, наче той заслинений верблюд. А балаканині його немає кінця-краю. Вам здається, що ось-ось від його крику заваляться Мар’янські казарми. Я його знаю добре, бо вже раз був на такому реґіментсрапорті. До армії я прийшов у високих чоботях, на голові циліндр. Кравець не приніс мені вчасно уніформи, отож я й мусив іти на учбовий плац в тих високих чоботях і в циліндрі. Став на лівий фланг і марширував разом з усіма. Полковник Шредер наїхав конем просто на мене і мало не звалив на землю. «Donnerwetter!2 - заверещав так, аж було чути, напевно, на Шумаві*, - was machen Sie hier, Sie Zivilist?»3
____________________
2 Лайка (нім.).
3 Що ви тут робите, цивілісте? (нім.).
Я йому чемно відповів, що я волонтер і беру участь у вправах. Треба було бачити, що почалося. Півгодини він висловлювався і лише під кінець помітив, що я козиряю у циліндрі. Спромігся тільки вереснути, аби завтра я з’явився до реґіментсрапорту, і зі злості погнався конем навмання, як дикий вершник, потім ускач повернув назад, знову горлав, лютував, бив себе в груди і дав наказ в цю ж мить відправити мене з плацу на гауптвахту. При реґіментсрапорті вліпив мені 14 днів домашнього арешту, звелів нап’ялити на мене страхітливе лахміття із цейхгаузу і погрожував повідпорювати волонтерські нашивки. «Волонтер, - вигукував на весь голос пришелепуватий полковник, - це щось високе, це ембріон слави, військові чини, майбутні герої. Волонтер Вольтат, коли його після належного іспиту зробили капралом, добровільно зголосився на фронт, взяв у полон 15 ворогів. Але при передачі їх його на шматки розірвало гранатою. А через п’ять хвилин прийшов наказ присвоїти волонтерові Вольтатові чин кадета. І вас чекало б таке блискуче майбутнє: підвищення, відзнаки, ваше ім’я було б записано в золоту книгу полку».
Волонтер сплюнув:
- Бачите, приятелю, які тварюки родяться під сонцем. Начхати мені на їхні однорічні стрічки і на всі привілеї. «Ви, волонтере, худоба». Як це гарно звучить: «Ви худоба», а не по-хамськи «ти худоба». А по смерті дістанете медаль signum laudis* або велику срібну. Цісарсько-королівські заготівельники трупів з зірками і без зірок. Наскільки щасливіший від нас перший-ліпший віл. Його заб’ють на бойні зразу, а не тягають перед тим на плац і на полігон.
Гладкий волонтер перевалився на другий сінник і продовжував:
- Немає сумніву, все це не може вічно тривати і одного дня трісне. Спробуйте надимати свиню славою і побачите, що вона вам на кінець все ж таки вибухне. Коли б я їхав на фронт, на ешелоні написав би:
Людськими кістками засіяно лан,
Acht Pferde oder achtundvierzig Mann1
____________________
1 Вісім коней або 48 людей (напис на залізничних вагонах) (нім.).
Відчинилися двері, і з’явився тюремник. Він приніс чверть порції військової буханки для двох і свіжу воду.
Не підводячись з сінника, волонтер звернувся до тюремника з такою промовою:
- Як це благородно і гарно з твого боку відвідувати в’язнів, о, свята Аґнессо 91-го полку! Вітаємо тебе, доброчинний янголе, чиє серце наповнює співчуття. Ти навантажений кошем їжі і напоїв, щоб зменшити наше горе. Ми ніколи не забудемо твоїх благодіянь. Ти сонячне видіння в темній нашій в’язниці.
- При полковому рапорті вам буде не до жартів, - пробурмотів тюремник.
- Тільки не сердься, скупердяю, - вів далі з нар волонтер. - Скажи нам краще, хом’яче, що б ти зробив, якби тобі довелося замкнути десять однорічників? Та не дивися так по-дурному, ключнику Мар’янських казарм. Ти б замкнув двадцять, а потім десять з них випустив, суслику. Господи, коли б я був міністром війни, ти б у мене потанцював. Знаєш аксіому, що кут падання дорівнює кутові відбивання. Але я тебе прошу тільки одне, покажи і дай мені точку опору у всесвіті, а я підніму цілу землю разом з тобою, ти, хвальку!
Тюремник вибалушив очі, його пересмикнуло, і він, грюкнувши дверима, вийшов.
- Товариство взаємної допомоги по усуненню тюремників, - сказав волонтер, порівну ділячи порцію хліба. - Згідно з параграфом 16 тюремного статуту, в’язні в казармах мають аж до вироку діставати військову їжу, але тут панує закон прерій: «Хто з в’язнів швидше усе зжере».
Обидва сиділи на нарах і гризли хліб.
- На прикладі тюремників найкраще видно, - продовжував свої міркування волонтер, - як армія робить з людини нелюда. Певно, і наш тюремник до вступу на військову службу був молодою людиною з ідеалами, такий собі ясноволосий херувимчик, ніжний і чутливий до кожного, мабуть, обороняв нещасних, завжди захищав їх у бійках через дівчат на храмовому празнику в рідній околиці… І, без сумніву, його всі шанували. Але сьогодні… Боже мій, як радо я б йому затопив у пику, бив би головою об нари і скинув в сортир сторч головою. І це також, приятелю, доказ цілковитого здичавіння моралі під впливом військового ремесла. І почав співати:
- Милий друже, якщо подивитися на все це в масштабах нашої милої монархії, неодмінно дійдеш до висновку, що з нею справа приблизно така, як з тим дядьком з твору Пушкіна. Пушкін писав, що його дядечко здохлятина і тому не залишається нічого іншого, як:
Знову почулося скреготіння ключа в дверях, і тюремник почав запалювати у коридорі гасову лампочку.
- Промінь світла у царстві темряви, - вигукнув волонтер, - освіта проникає в армію. На добраніч, пане тюремнику. Вітай всіх старшин, і хай вам щось гарне присниться. Наприклад, що ви мені вже повернули моїх п’ять крон, які я вам давав на цигарки, а ви їх пропили за моє здоров’я. Спіть солодко, недолюдку.
Було чути, як тюремник щось бурмоче про завтрашній реґіментсрапорт.
- Знову самі, - сказав волонтер, - тепер, поки ще не задали хропака, я хочу кілька хвилин присвятити повчальній лекції про те, як з дня на день зростають зоологічні знання старшин і офіцерів. Аби за всяку ціну виховати з живого військового матеріалу свідоме гарматне м’ясо, треба докладно вивчити природознавство або книгу «Джерела господарського добробуту*», надруковану видавництвом Кочого, де кожен рядок пересипаний словечками: «худоба», «кнур», «свиноматка».
Останнім часом бачимо, однак, як наші прогресивні військові кола вводять нові назви для рекрутів. В одинадцятій роті капрал Альтгоф вживає слів: «енґадінська коза», єфрейтор Мюллер, німецький вчитель з Кашперських гір, називає рекрутів «чеськими смердючками», фельдфебель Зондернуммер - «волячою жабою», «йоркширським кнуром» і кожному рекрутові обіцяє вичинити шкіру. При цьому виявляє такі професійні знання, немовби походив з родини напихачів опудал. Військові начальники намагаються прищепити всім любов до батьківщини, керуючись при цьому особливими допоміжними засобами, такими, як вереск, індіанський танець навколо рекрутів та войовниче гарчання, що нагадує африканських дикунів, які збираються здерти шкуру з невинної антилопи або приготувати шинку з місіонера, призначеного на обід. Німців це, безумовно, не стосується. Якщо фельдфебель Зондернуммер говорить заубанде1, він завжди негайно додає: «die tschechische»2, щоб німці не образилися і не прийняли цього на свою адресу.
____________________
1 Банда свиней (нім.).
2 Чеcька (нім.).
При цьому всі підстаршини в одинадцятій роті микуляють очима, немов той нещасний собака, що пожадливо проковтнув намочену в олії губку і вона застряла йому впоперек горла. Одного разу я чув розмову єфрейтора Мюллера з капралом Альтгофом відносно дресирування ополченців. У цій розмові раз по раз чути було такі слова: «ein Paar Ohrfeigen»1. Я думав спочатку, вони посварилися, і рветься німецька військова єдність, але я класично помилився. Насправді йшлося тільки про вояків.
«Коли така чеська свиня, - повчав добродушно капрал Альтгоф, - не навчиться і за тридцятим разом «nieder»2 стояти рівно, як свічка, то зацідити йому пару разів у пику - для нього мало. Ти його гарненько садани кулаком в живіт, а другою рукою насунь кашкета на самісінький ніс і скажи: «Kehrt euch!»3. А коли він обернеться, вгати йому ногою в задницю, тоді побачиш, як він почне виструнчуватись і як fahnrich4 Дауерлінґ сміятиметься».
____________________
1 Кілька ляпасів (нім.).
2 Лягай (нім.).
3 Кругом! (нім.).
4 Прапорщик (нім.).
- Тепер, друже, мушу вам дещо сказати про Дауерлінґа, - продовжував волонтер. - Про нього рекрути з другої роти розповідають несамовиті історії зовсім так, як, скажімо, якась самітна бабуся на фермі поблизу мексиканських кордонів розповідає чудеса про подвиги відомого мексиканського бандита. Дауерлінґ має славу людожера, антропофага з австралійських племен, які пожирають громадян інших племен, що дісталися їм до рук. Його життєвий шлях блискучий. Невдовзі після його народження нянька впала разом з ним, і малий Конрад Дауерлінґ вдарився тім’ячком. Так що й до сьогодні на його голові лишилося таке сплющення, немовби на північний полюс напоролася комета. Всі сумнівалися, чи може з нього щось вийти, оскільки він переніс струс мозку; лише батько, полковник, не втрачав надії і запевняв, йому це зовсім не може пошкодити, бо, річ ясна, молодий Дауерлінґ, коли виросте, вибере собі військову професію. Молодий Дауерлінґ після жорстоких боїв з чотирма класами нижчої реальної школи (він вчився екстерном, причому слід зауважити, що один його домашній вчитель передчасно посивів і з’їхав з глузду, а другий хотів стрибнути від розпачу з вежі собору святого Стефана у Відні) прийшов у Гайнбурзький кадетський корпус. Тут ніколи не звертали увагу на попередню освіту, бо австрійським кадровим офіцерам це загалом зайве. Військовий ідеал вбачали лише у грі в солдатиків. Освіта облагороднює душу, а це в армії зараз нікому не потрібне. Чим офіцери грубіші, тим краще.
Кадет Дауерлінґ не виявляв здібностей навіть у тих предметах, які кожний інший, хоч і з бідою, а засвоював. І в кадетському корпусі видно стало наслідки того, що Дауерлінґ у молоді роки вдарився голівкою. Його відповіді на екзаменах відзначалися такою дурістю і були так по-ідіотськи заплутані, що вважалися просто класичними. Через це професори корпусу інакше не називали його, як «unser braver Trottel»1. Своєю блискучою обмеженістю він подавав безсумнівні надії, що за кілька десятків років попаде в Терезіанську військову академію* або у військове міністерство.
Коли спалахнула війна і всіх молоденьких кадетиків зробили прапорщиками, Дауерлінґ потрапив у список гайнбурзьких вискочок і таким чином дістався до 91-го полку.
Волонтер набрав повітря і продовжував розповідь:
- Коштами міністерства війни вийшла книжка «Drill oder Erziehung»2, з неї Дауерлінґ вичитав, що на солдатів треба наводити жах, бо від ступенів жаху залежить успіх муштри. Виходячи з цього принципу, він дійсно досяг неабияких успіхів у своїй роботі. Щоб не чути його вереску, солдати цілими ротами зголошувалися до лікарського огляду. Це, однак, не мало успіху. Той, хто заявляв, що він хворий, діставав три дні verscharft3. До речі, ви знаєте, що таке «посилений арешт»? Цілий день вас ганяють по плацу, а на ніч замикають у карцер. Це й було причиною того, що в роті Дауерлінґа не було хворих. Всі хворі з його роти сиділи в холодній. На плацу Дауерлінґ завжди дотримується вільного казарменого тону, який починається словом «свиня», а кінчається дивною зоологічною загадкою «свинський пес». При цьому він дуже ліберальний. Залишає солдатові право вибору. Наприклад, він каже: «Вибирай, слоню, або кілька разів у морду, або три дні «посиленого арешту»?» Якщо хтось обирав фершерфт, то все ж таки на додачу діставав ще двічі в морду, причому Дауерлінґ завжди пояснював: «Ти, страхопуде, боїшся за своє рило, а що будеш робити, як за-грає важка артилерія?»
Одного разу, вибивши якомусь рекрутові око, він висловився: «Pah, was fur Geschichte mit einem Kerl, mub so wie so krepieren»4.
____________________
1 Наш бравий дурень (нім.).
2 Муштра або виховання (нім.).
3 Посилений арешт (нім.).
4 Що за церемонії можуть бути з якимось мурлом. Він все одно так чи інакше здохне (нім.).
Так само говорив і фельдмаршал Конрад фон Гетцендорф*:
«Die Soldaten muben so wie so krepieren»1.
____________________
1 Солдатам все одно подихати (нім.).
Улюбленим і дуже успішним засобом у Дауерлінґа вважаються лекції, на які він скликає чехів-солдатів. Він розповідає їм про військові завдання Австрії, пояснюючи при цьому загальні основи військового виховання від «шпанґлів» аж до повішення або розстрілу. Одного разу на початку зими, ще до того як я потрапив у лазарет, ми вправлялися на плацу біля 11-ї роти. Під час відпочинку Дауерлінґ виголосив до своїх чеських рекрутів таку промову: «Я знаю, - почав він, - ви лобурня, і вам треба вибити з голови всякі дурниці. З чеською мовою ви не дійдете навіть до шибениці. Наш головнокомандуючий також німець, ви будете слухати чи ні? Himmellaudon, nieder»2.
____________________
2 Лайка не перекладається. Himmel - небо, Laudon - австрійський генерал XVIII ст., значення подібне, як у нас: «До всіх чортів».
Всі зробили «nieder», а Дауерлінґ тільки походжав перед ними і ораторствував:
- «Nieder» залишається «nieder», коли б з вас, бандо, в цьому болоті і кишки повилазили. «Нідер» існувало ще в старому Римі; тоді до армії мусили йти всі від 17 до 60 років і по 30 років проводили па полі бою, а не вилежувалися, як свині, в казармах. Тоді також була одна військова мова і одна команда. Спробував би у них хтось заговорити по-етруськи. Панове римські офіцери були б такому показали, де козам роги правлять. Я також хочу, щоб ви усі відповідали по-німецьки, а не тією вашою тарабарщиною. Бачите, як вам гарненько лежиться в болоті, а тепер уявіть собі, що було б, якби хтось із вас не хотів далі лежати і підвівся. Що б я зробив? Роздер би йому рота від вуха до вуха за непослух, бунт, опір, провину проти обов’язків порядного солдата, порушення статуту і дисципліни, знехтування службовими приписами взагалі, з чого витікає, що на такого хамла чекає зашморг і Verwirkung des Anspruches auf die Achtung der Standesgenossen3.
____________________
3 Позбавлення права на пошану товаришів (нім.).
Волонтер замовк, а потім почав знову, очевидно, склавши собі під час паузи план дальшої розповіді про стосунки в казармах:
- Це трапилося за капітана Адамічки, людини зовсім апатичної. Сидячи в канцелярії, він звичайно дивився в порожнечу, як тихий божевільний, і мав такий вираз обличчя, немовби хотів сказати: «Про мене, хоч моєю головою та й об тин». При батальйонсрапорті казна про що думав. Одного разу до батальйонного рапорту зголосився солдат з 11-ї роти зі скаргою, що прапорщик Дауерлінґ увечері на вулиці назвав його чеською свинею. Цей вояка до війни був палітурником, робітником, що зберіг почуття національної гідності.
- Так, так, отакі, значить, справи, - тихо сказав капітан Адамічка, бо він завжди говорив дуже тихо. - Сказав це увечері на вулиці? Треба ствердити, чи ви мали дозвіл вийти з казарми. Abtreten!1
____________________
1 Ідіть! Марш! (нім.).
За якийсь час капітан Адамічка наказав покликати того, що скаржився.
- Стверджено, - сказав він так само тихо, - що ви мали відпустку з казарми до 10-ї години вечора. Тому не будете покарані. Abtreten!
Відтоді про цього капітана Адамічку говорили, що він має почуття справедливості. Але ж його, милий друже, послали на фронт, а на його місце призначили майора Венцеля. Цей просто сатанів, коли йшлося про національні цькування. Прапорщикові Дауерлінґу він добре вкоротив язика. У майора Венцеля жінка була чешка. І тому він найбільше боявся національних сварок. Свого часу, коли Венцель служив капітаном в Кутній Горі, він одного разу сп’яну вилаяв чеською сволотою старшого офіціанта в одному готелі. (Слід зазначити, що вдома і в товаристві майор Венцель говорив лише по-чеськи, і його сини вчилися в чеській гімназії). Але слово вилетіло, і цей випадок одразу ж потрапив у місцеві газети, а якийсь депутат навіть подав інтерпеляцію у віденський парламент про поведінку капітана Венцеля в готелі. Венцель мав великі неприємності, бо це було саме в час затвердження парламентом законопроекту про військову повинність, а тут, будь ласка, ця історія з п’яним капітаном Венцелем з Кутної Гори.
Потім капітан Венцель довідався, що все це йому наробив якийсь Зітко - підпрапорщик з волонтерів. Саме Зітко і написав до газети, бо між ним і капітаном Венцелем була ворожнеча ще з того часу, коли Зітко в одному товаристві в присутності капітана Венцеля пустився у міркування про велич природи. Досить, говорить, оглянутися навколо і подивитися, як темні хмари закривають обрій, як гори пнуться високо до неба, як реве водоспад в лісі і співають птахи, й ви замислитесь над тим, що таке, власне, якийсь там капітан у порівнянні з величчю природи. Він такий самий нуль, як і кожен підпрапорщик.
Всі офіцери були тоді під чаркою, і капітан Венцель хотів оперіщити нещасного філософа Зітка, як сиву кобилу. Ворожнеча посилювалася, і капітан, де тільки міг, переслідував Зітка, тим більше, що сказане підпрапорщиком зробилося приповідкою.
«Що таке капітан Венцель у порівнянні з величчю природи», - говорили від малого до великого по всій Кутній Горі. «Я того гультяя доведу до самогубства», - казав, бувало, капітан Венцель. Але Зітко пішов у відставку і продовжував вивчати філософію. З того часу й триває запекла лють майора Венцеля до молодих офіцерів. Навіть поручники не почувають себе безпечними від його диких витівок. А про кадетів та прапорщиків вже й говорити нема чого.
- Передушу їх, як блощиць, - говорить, бувало, майор Венцель, - і горе тому прапорщикові, який би заради дурниці пригнав когось до батальйонсрапорту. Майор визнавав тільки великі і страшні провини, коли, наприклад, хтось, будучи на варті, заснув біля порохового льоху, або коли б солдат зробив ще якийсь гірший злочин, наприклад, перелазив би вночі через мур Мар’янських казарм і заснув зверху на мурі, або його зловили вночі патрулі крайової оборони або артилерійські патрулі. Одним словом, коли б хто допустився таких страшних речей, через які впала б ганьба на весь полк. Чув я раз, як він гримів у коридорі: «Господи Боже мій! Його вже втретє зловив патруль крайової оборони! Зараз же посадити цю тварюку до хурдиги. Таких йолопів треба гоном гнати з полку, хай ідуть до обозу гній возити. Навіть не побився з ними! Це не солдати, а якісь вуличні підмітайла. Жерти йому дайте аж позавтра, сінник теж заберіть. Та запхайте в одиночку і не давайте чим укриватись».
Тепер, приятелю, уявіть собі, що зараз же після приходу до нас майора Венцеля той пришелепуватий прапорщик Дауерлінґ пригнав до батальйонсрапорту одного вояка за те, що той, мовляв, навмисне йому не козирнув, коли він, Дауерлінґ, у неділю пополудні їхав фіакром через площу з якоюсь дівчиною. Ну і пекло було тоді на батальйонсрапорті, розповідав старшина. Фельдфебель батальйонної канцелярії втік з паперами в коридор, а майор Венцель верещав на Дауерлінґа:
«Я цього не стерплю. Himmeldonnerwetter! Я забороняю! Ви знаєте, пане прапорщик, що таке батальйонсрапорт? Батальйонний рапорт це вам не Schweinefest1.
____________________
1 Банкет з приводу того, що зарізали свиню; свіжина (нім.).
Як він міг вас бачити, коли ви їхали через площу? Ви ж самі вчили, що при зустрічі треба козиряти старшим, але це не значить, що солдат повинен крутитися, як та сорока на тину, аби знайти пана прапорщика, який переїжджає через площу. Мовчіть, будь ласка. Батальйонний рапорт - це дуже важливий захід. Коли солдат уже запевняв, що не бачив вас, бо саме на променаді козиряв мені, розумієте, мені, обернувшись до мене, до майора Венцеля, лицем, і не міг бачити ззаду фіакр, який вас віз, то, думаю, цьому треба вірити. В майбутньому, будь ласка, не турбувати мене такими дурницями». З цього часу Дауерлінґ змінився.
Волонтер позіхнув:
- Треба виспатись перед тим реґіментсрапортом. Я хотів вам тільки бодай поверхово змалювати, як виглядає життя у нас в полку. Полковник Шредер не любить майора Венцеля. Це взагалі дикуватий павук. Капітан Заґнер, на плечах якого лежить волонтерська школа, бачить в Шредерові тип справжнього вояки, хоч полковник Шредер нічого так не боїться, як фронту. Заґнер - це хитрий викрутень, на всі боки тертий. Він, так само як і Шредер, не любить офіцерів запасу. Називає їх цивільними смердюхами. На волонтерів поглядає, як на диких тварин. Їх, мовляв, треба перетворити на військові машини, нашити на них зірки і послати на фронт, щоб там їх повибивали замість благородних кадрових офіцерів, бо тих треба берегти на розплід.
- Взагалі, - сказав волонтер, щулячись під рядном, - усе в армії тхне гнилятиною. Налякані маси не второпали, що і як, і з витріщеними очима ідуть на фронт, а там за їхньою згодою роблять з них кльоцки. Коли когось із них вціляє куля, він тільки й спроможний прошепотіти: «Мамо…» Немає героїв, а є худоба на заріз і є різники в генеральних штабах. Але, врешті-решт, усе збунтується. О, тоді завариться гарна каша. Хай живе армія! На добраніч!
Волонтер замовк, потім почав крутитись під рядном і раптом спитав:
- Спите, приятелю?
- Щось не спиться, - відповів Швейк на других нарах, - роздумую.
- Про що ж ви думаєте, друже?
- Та про цю велику срібну медаль за відвагу, яку дістав один столяр на прізвище Млічко з Ваврової вулиці на Виноградах. Йому першому з усього полку ще на самому початку війни гранатою відірвало ногу. Столяр одержав безплатно штучну ногу і почав усюди чванитися своєю медаллю. Він, мовляв, перший з найперших калік із свого полку. Одного разу в «Аполлоні» на Виноградах він зчепився з різниками з бойні. Ті так роз’юшилися, що відірвали йому штучну ногу і тріснули його ж нею по голові. Той, хто відірвав ногу, не знав, що вона штучна, і з переляку зомлів. У поліції столярові ту ногу знову прикріпили, але з того часу Млічко розсердився на свою велику срібну медаль «За відвагу» і пішов у ломбард її заставити. Там його й згребли разом з медаллю. І почалися великі неприємності, бо існує якийсь особливий суд честі для військових інвалідів. Цей суд виніс вирок, відібрати у нього медаль, і, крім того, на підставі того ж вироку, у нього забрали й ту нещасну штучну ногу.
- Як це?
- Дуже просто. Одного дня прийшла до нього комісія і повідомила, нібито він недостойний носити штучну ногу, відстебнули її у нього та й забрали. Або, - продовжував Швейк, - це також смішна історія, коли родичі якогось загиблого на війні дістануть раптом таку медаль з припискою, що ось їх наділяють цією медаллю, хай повісять її кудись на видному місці. В Божетєховій вулиці на Вишеграді один розлючений батько, подумавши, що військові установи глузують з нього, повісив цю медаль у клозеті, а якийсь поліцай, що теж ходив у цей клозет, доніс на нього за державну зраду. Ох і довелося тому бідоласі пострибати.
- З цього виходить, - сказав волонтер, - що вся «людська слава плюснула, луснула та й пропала». Нещодавно у Відні видали «Записник для волонтера». Там вміщено такий хвилюючий вірш у чеському перекладі:
Трохи помовчавши, волонтер сказав:
- Мені здається, що наш бойовий дух переводиться на циганський пшик. Отож, милий приятелю, пропоную в нічній пітьмі, в тиші нашої в’язниці заспівати пісню про каноніра Ябурка. Від цього наш бойовий дух підніме хвоста вгору. Але мусимо горлати так, аби було чути по всіх закутках Мар’янських казарм. Тому раджу стати біля дверей. І за хвилину з тюрми роздалося ревіння, аж у коридорі забряжчали шибки:
Нa подвір’ї залунали кроки і голоси.
- Це тюремник, - сказав волонтер, - а з ним лейтенант Пелікан. Він сьогодні чергує. Це офіцер запасу, мій знайомий з «Чеської бесіди»*. В цивільному житті - статистик одного страхового товариства. У нього роздобудемо цигарок. Ану, давай затягнемо ще раз. І вони знову заревли, немов ті корови, що побачили вовка:
Двері відчинилися, і тюремник, підбадьорений присутністю чергового офіцера, розкричався:
- Тут вам не звіринець!
- Пардон, - відповів волонтер, - тут філіал Рудольфініума*, концерт на користь ув’язнених. Саме скінчився перший номер програми «Воєнна симфонія».
- Припиніть це, - сказав поручник Пелікан з удаваною суворістю. - Сподіваюсь, вам відомо, що ви повинні о дев’ятій годині вже лежати і не галасувати. Ваш концертний номер чути аж на площі.
- Голошу послушно, пане лейтенанте, - сказав волонтер, - ми як слід не підготувалися, і якщо якась дисгармонія…
- Таке він витіває кожного вечора, - намагався тюремник нацькувати офіцера на свого ворога, - і взагалі, поводиться страшно неінтеліґентно.
- Прошу вас, пане лейтенанте, - сказав волонтер, - я хотів би поговорити з вами віч-на-віч. Хай тюремник почекає за дверима.
Коли вони залишилися самі, волонтер по-приятельському сказав:
- Ану, давай сюди цигарки, Франто. «Спорт»? Теж мені ще лейтенант! Хіба нічого кращого не маєш? Ну, гаразд, дякую і за це. Ага, і сірники також.
- «Спорт», - зневажливо сказав він після відходу поручника. - Людина і в біді повинна тримати себе достойно. Запаліть, приятелю, на добраніч. Завтра нас чекає страшний суд.
Перед сном волонтер не забув заспівати:
Відрекомендувавши Швейкові полковника Шредера як нелюда, волонтер помилився, бо полковникові Шредерові до певної міри було властиве почуття справедливості, що виразно виявлялося після нічних розваг у готелі, коли полковник Шредер повертався додому вельми вдоволений з товариства, в якому провів час. Але коли не був задоволений…
В той час, коли волонтер піддавав нищівній критиці умови життя в казармах, полковник Шредер сидів у готелі в товаристві офіцерів і слухав, як поручник Кречман, що повернувся з Сербії з пораненою ногою (йому там корова ногу проштрикнула рогом), розповідав про атаки на сербських позиціях; він з приміщення штабу, до якого його призначили, стежив за ними.
- Так ось, значить, повискакували з окопів на лінії двох кілометрів, лізуть уже через дротяні перешкоди і кидаються на ворога. За поясом ручні гранати, маски, гвинтівки навпереваги, готові стріляти, готові кинутись у багнети. Кулі свищуть.
Один солдат вистрибує з траншеї і тут же падає, другий падає на бруствері, висадженому в повітря, третій - через кілька кроків, але їхні товариші, як повінь, женуть із криком «ура» вперед, в хмарах диму і пороху. А ворог стріляє з усіх боків: з окопів, з воронок, виритих гранатами, і націлюється на нас із кулеметів. Знову падають солдати. Стрілецька ланка намагається підібратися до ворожого кулемета. Одні гинуть, але інші вже вирвалися наперед. Ура! Впав офіцер. Вже не чути гвинтівочних пострілів, готується щось страшне. Знову гине ціла ланка, тріскотять ворожі кулемети: «тра-та-та-та…» Впав… Пробачте, я вже далі не можу, я п’яний.
Офіцер з пораненою ногою замовк, сидячи з тупим виглядом у кріслі. Полковник Шредер ласкаво усміхається і слухає, як капітан Спіра, грюкаючи кулаком об стіл, щось без угаву повторює, немовби намагаючись викликати сварку.
- Будь ласка, добре подумайте! У нас озброєні улани австрійської крайової оборони, військо австрійської крайової оборони, боснійські єгері, австрійські єгері, австрійські піхотинці, угорські піхотинці, тірольські цісарські стрільці, боснійські піхотинці, угорські гусари, артилеристи, обози саперів, санітарна служба, моряки. Розумієте? А Бельгія! Перший і другий призов до армії складає оперативну частину армії, третій призов виконує службу в тилу… - Капітан Спіра вдарив кулаком об стіл. - Крайова оборона виконує службу в країні у мирний час.
Один молодий офіцер наполегливо намагався переконати полковника у своїй воїнській твердості і дуже голосно запевняв свого сусіда:
- Туберкульозних людей треба посилати на фронт, це піде їм на користь, а крім того, хай краще гинуть хворі, ніж здорові.
Полковник посміхався, але зненацька спохмурнів і, звернувшись до майора Венцеля, сказав:
- Дивуюся, що надпоручник Лукаш уникає нашого товариства - відколи приїхав, ще й разу не був з нами.
- Він пише віршики, - насмішкувато кинув капітан Заґнер. - Тільки-но приїхав, а вже закохався в жінку інженера Штрайтера. Зустрівся з нею в театрі.
Полковник ще більше спохмурнів:
- Кажуть, нібито він вміє співати куплети?
- Ще в кадетському корпусі розважав усіх куплетами, - відповів капітан Заґнер, - а які анекдоти знає - пальчики оближеш. І чому він не буває з нами - не розумію.
Полковник сумно хитнув головою:
- Немає вже між нами справжньої дружби. Раніше, пам’ятаю, кожен офіцер намагався внести в розвагу щось нове. Згадую, як один поручник на прізвище Данкель, роздягнувшись догола, ліг на підлогу, встромив собі в задницю хвіст оселедця і вдавав перед нами русалку. А інший, поручник Шляйснер, умів ворушити вухами й іржати, як жеребець, наслідувати нявчання котів і гудіння джмеля. Пригадую також капітана Скодая. Той завжди, на наше бажання, приводив до клубу дівчат. Це були три сестри, яких він вимуштрував, як собак. Поставить їх на стіл, і вони під такт починають перед нами роздягатись. У нього була маленька диригентська паличка, і, треба признати, диригент з нього був неперевершений. А що він з ними, бувало, не виробляв на отоманці! Одного разу наказав поставити серед зали ванну з теплою водою, і ми по черзі мусили з тими дівчатами викупатися, а він нас тим часом фотографував.
При цьому спогаді обличчя полковника Шредера розпливлося у блаженній посмішці.
- На що ми тільки не билися об заклад у тій ванні! - продовжував полковник, огидно прицмокуючи і крутячись на кріслі. - А тепер? Хіба це якась розвага? Навіть нещасний куплетист не з’являється. А молодші офіцери і пити порядно не вміють. Ще нема дванадцятої години, а вже за столом, як бачите, п’ятеро п’яних. Були часи, коли ми по два дні висиджували і чим більш пили, тим більше були тверезі, хоч безперервно наливалися пивом, вином, лікерами. Немає тепер вже того військового духу. Казна-яка тут причина. Жодного дотепу, лише якісь безконечні теревені. Послухайте тільки, як там в кінці стола говорять про Америку.
Дійсно, з того боку долинав чийсь солідний голос:
- Америка не може встрявати у війну. Американці і англійці між собою - як кіт з собакою. Америка до війни не готова.
Полковник Шредер зітхнув:
- Ось вам і базікання запасних офіцерів. Сам дідько їх нам сюди підсунув. Такий ще вчора шкрабав пером десь у банку, можливо, робив кульки і продавав прянощі та корицю або пасту для черевиків чи десь у школі розповідав дітям, що голод виганяє вовків з лісу, а сьогодні вже хоче прирівняти себе до кадрових офіцерів, усе розуміти і до всього пхати носа. А коли і є в нас кадрові офіцери, як, наприклад, надпоручник Лукаш, то такий пан нас уникає.
Полковник Шредер посунув додому геть засмучений. Та вранці настрій у нього зовсім зіпсувався, бо, ще лежачи в ліжку, він знайшов у повідомленнях з фронту одне речення, повторене кілька разів: «Наші війська відійшли на заздалегідь підготовлені позиції». Це були славні дні австрійської армії, мов хліб з одної діжі подібні до днів під Шабацом*.
Під враженням прочитаного полковник Шредер о десятій годині ранку приступив до виконання церемонії, яку волонтер, мабуть, правильно назвав страшним судом.
Швейк з волонтером стояли на подвір’ї і чекали полковника. Тут уже зійшлися старшини, черговий офіцер, полковий ад’ютант і фельдфебель з полкової канцелярії з матеріалами про винуватців, на яких чекав меч справедливості - полковий рапорт.
Нарешті, з’явився похмурий, набурмосений полковник у супроводі капітана Заґнера з волонтерської школи, нервово хльоскаючи канчуком по халявах своїх високих чобіт.
Прийнявши рапорт, він у моторошній тиші пройшовся кілька разів повз Швейка і волонтера, які рівнялися то направо, то наліво, в залежності від того, на якому крилі з’являвся полковник. Рівняння тривало добру хвилину, і вони мало не повикручували собі шиї.
Нарешті, полковник зупинився перед волонтером, і той почав рапортувати:
- Волонтер…
- Знаю, - коротко сказав полковник, - покидьок з волонтерів. Ким ви були в цивільному житті? Вивчали класичну філософію? Отже, розпиячений інтеліґент? Пане капітане, - звернувся він до Заґнера, - приведіть сюди усю волонтерську школу. І ось з такими, - продовжував полковник, знову звертаючись до волонтера, - як вельможний пан студент класичної філософії, ми тут повинні паскудитися. Kehrteuch. Так я й знав. Складки на шинелі не в порядку, немов щойно від повії повернувся або валявся в борделі. Я вас, лебедику, рознесу.
Волонтерська школа вийшла на подвір’я.
- В каре! - наказав полковник. Підсудних і полковника оточили тісним квадратом.
- Гляньте лишень на цього героя, - ричав полковник, вказуючи канчуком на колишнього студента. - Він утопив у горілці вашу волонтерську честь, гідність тих, з кого мають вийти кадри порядних офіцерів, готових вести солдатів до слави на полі бою. Але куди б цей п’яничка повів своїх людей? З пивної до пивної. Випив би весь ром, призначений для його вояків. Можете сказати щось на своє виправдання? Не можете. Гляньте на нього. Навіть на своє виправдання нічого не може сказати, а в цивільному житті вивчає класичну філософію. Дійсно класичний випадок.
Полковник вимовив останні слова підкреслено повільно і сплюнув:
- Класичний філософ, який напідпитку скидає уночі кашкети з офіцерів? Потворо! Щастя, що це був лише якийсь там офіцерик артилерист.
У цих останніх словах була сконцентрована вся ненависть 91-го полку до будейовіцької артилерії. Горе артилеристові, який вночі потрапив би до рук полкового патруля або навпаки. Це була непримиренна, страшна ненависть, родова кривава помста, яка переходила у спадщину від одного призову до іншого і супроводилася з обох боків традиційними розповідями про те, як піхотинці поскидали артилеристів у Влтаву або навпаки. Як вони побилися в «Порт-Артурі», «Під Трояндою» чи в інших численних ресторанчиках та пивничках головного міста Південної Чехії.
- Проте, - продовжував полковник, - за таку провину треба суворо карати. Цього типа треба викинути з волонтерської школи і морально знищити. Досить вже з нас таких інтеліґентиків в армії. Regimentskanzlei1.
Фельдфебель з полкової канцелярії поважно підійшов, тримаючи напоготові папери і олівець.
____________________
1 Полковий писар (нім.).
Було тихо, як у судовому залі, коли судять вбивців і голова проголошує: «Оголошується вирок».
Саме таким голосом полковник і заявив:
- Волонтер Марек засуджується на 21 день посиленого арешту. Після відбуття кари - до кухні чистити картоплю.
Звернувшись до волонтерської школи, полковник наказав шикуватися в колони. Було чути, як швидко групуються четвірками і відходять, причому полковник зауважив капітанові Заґнеру, що в них це не дуже клеїться і щоб той по обіді повторив з ними на подвір’ї маршові вправи.
- Це мусить гриміти, щоб аж луна котилася. Ага, мало не забув. Скажіть їм, що уся школа матиме п’ять днів казарменого арешту, аби ніколи не забули свого колишнього товариша, цього гультяя Марека.
А гультяй Марек стояв біля Швейка з дуже вдоволеною міною. Про краще він і не мріяв. Безперечно, ліпше чистити в кухні картоплю, виробляти кнедлі і обгризати якесь там ребро, ніж з повною матнею під ураганним вогнем ворога горлати:
Einzeln abfallen! Bajonett auf!1
____________________
1 Один за одним! Примкнути багнети! (нім.).
Відійшовши від капітана Заґнера, полковник Шредер зупинився перед Швейком і уважно поглянув на нього.
Швейкову фігуру в цю хвилину репрезентувало його повне усміхнене обличчя, прикрашене великими вухами, які стирчали з-під насунутого військового кашкета. Уся постать справляла враження цілковитої безтурботності і невідання жодної своєї провини. Його очі питали: «Скажіть, будь ласка, невже я зробив щось зле?» І ті ж очі промовляли: «Навіть коли і сталося щось, то невже мене можна в тому обвинувачувати?»
І полковник, узагальнивши свої оглядини, кинув фельдфебелеві одне питання:
- Ідіот?
І в цю ж мить полковник побачив, як уста на цьому добродушному обличччі розтулилися, і Швейк відповів замість фельдфебеля:
- Мельдую послушно, пане полковнику, - ідіот!
Полковник Шредер кивнув ад’ютантові і відійшов з ним набік. Потім покликав фельдфебеля, і вони продивились матеріали про Швейка.
- Ага, - сказав полковник Шредер, - так це той денщик надпоручника Лукаша, який згідно з його рапортом загубився в Таборі. На мою думку, панове офіцери самі повинні виховувати своїх денщиків. Коли вже пан надпоручник Лукаш вибрав собі такого безнадійного ідіота за денщика, хай із ним сам і мучиться. Має на це досить вільного часу, тим більше, що він нікуди не ходить. Правда ж, ви його також ніколи не бачили в нашому товаристві? Отже, бачите, має більше ніж досить часу, аби як слід видресирувати свого денщика.
Полковник Шредер підійшов до Швейка і, дивлячись в його добродушне обличчя, сказав:
- Пришелепувата тварюко, маєте три дні посиленого арешту, а коли відсидите - зголосіться до надпоручника Лукаша.
Таким чином, Швейк у полковому карцері знову зійшовся з волонтером, а надпоручник Лукаш, мабуть, до нестями зрадів, коли полковник Шредер, закликавши його до себе, повідомив:
- Пане надпоручнику, здається, тиждень тому після свого прибуття до полку ви подали мені рапорт, аби я призначив вам нового денщика замість того, якого ви загубили десь у Таборі. Він повернувся, і тому…
- Пане полковнику, - благально промовив надпоручник Лукаш.
- Я вирішив, - твердо продовжував полковник, - посадити його на три дні, після чого надішлю його знову до вас…
Приголомшений надпоручник Лукаш вийшов з канцелярії полковника, похитуючись, як п’яний.
Всі три дні, проведені у товаристві волонтера Марека, проминули для Швейка дуже приємно. Щовечора вони обидва влаштовували на нарах патріотичні виступи.
Увечері з тюрми, як завжди, лунало: «Боже, будь нам покровитель» і «Prinz Eugen, der edle Ritter»1. За цей час вони переспівали цілу низку вояцьких пісень, а на привітання тюремника завжди розлягалося:
____________________
1 Принц Євген, благородний лицар (нім.).
Над нарами волонтер намалював тюремника, а під ним написав слова старої пісеньки:
А в той час, коли обидва дрочили тюремника, як дрочать червоною хусткою у Севільї андалузького бика, надпоручник Лукаш з тривогою очікував, коли з’явиться Швейк і доповість йому, що знову приступає до виконання своїх обов’язків.