- Та йой, забили нашого Фердинанда, - сказала служниця пану Швейкові, якого в свій час військова лікарська комісія безапеляційно визнала ідіотом, завдяки чому він покинув армію і займався тепер продажем псів, паскудних, нечистокровних потвор із родоводами, сфабрикованими його власною рукою. Крім цього фаху, Швейк мав ще й ревматизм і саме тепер натирав собі коліна оподельдоком.
- А якого ж це Фердинанда, пані Мюллерова? - спитав Швейк, не перестаючи натирати собі коліна. - Щодо мене, то я знаю двох Фердинандів. Один служить у магазині аптекаря Пруші і якось випив там помилково плящину якоїсь гидоти проти випадання волосся, а потім знаю ще Фердинанда Кокошку. Той збирає по вулицях собачі гівенця. Обох анітрохи не шкода.
- Але що ви, ласкавий пане, говорите, таж це пана ерцгерцоґа Фердинанда з Конопіштя*, цього тлустого, побожного.
- Мати Божа! - вигукнув Швейк. - Гарна історія. А де ж це з паном ерцгерцоґом таке трапилося?
- Ухекали його, щоб ви знали, паночку, в Сараєві, з револьвера. Він їздив туди зі своєю ерцгерцоґинею автомобілем.
- Ач який, пані Мюллерова, автомобілем! Ну-у, така персона може собі це дозволити. Але їй, мабуть, і на думку не спаде, що такі мандри автомобілем можуть бідою скінчитися. Та ще й до того у Сараєві - це ж у Боснії, пані Мюллерова.
Тут, мабуть, турки лапки вмочили. Та що й говорити. Не треба було у них тієї Боснії та Герцеґовини відбирати*. Ось воно як, пані Мюллерова. Так кажете, пан ерцгерцоґ вже став перед Божим судом. А довго мучився?
- Ясновельможний ерцгерцоґ зразу й сконали, мосьпане.
Звісно, револьвер - не забавка. Ось недавно у наших Нуслях один пан бавився револьвером і перебив геть усю родину та ще й двірника, який прийшов подивитися, хто це там на третьому поверсі зняв таку стрілянину.
- Інший револьвер, пані Мюллерова, не вистрілить вам, хоч би ви й сказилися. Таких систем дуже багато. Але на пана ерцгерцоґа купили, безперечно, щось ліпше, і голову даю, пані Мюллерова, що той, хто це зробив, добре на таке причепурився. Бо знаєте, стріляти у пана ерцгерцоґа - неабияка робота.
Це вам не браконьєру стріляти в лісничого. Тут уся справа в тому, як до нього добратися. В якомусь лахмітті до такого пана і не сунься. Тут треба йти в циліндрі, щоб вас поліцай загодя не цапнув.
- Воно тих напасників, кажуть люди, було там чимало, мосьпане.
- Та про це й говорити нема чого, пані Мюллерова, - сказав Швейк, закінчуючи натирати коліно, - якщо б ви хотіли убити пана ерцгерцоґа або найяснішого нашого цісаря, то ви б напевно з кимсь порадились. Один кум - один ум, більше кумів - більше умів. Цей порадить одне, той інше, і діло вдасться, як це співається в нашому гімні. Головне в тому, щоб не проґавити хвилини, коли таке панище повз вас проїде.
Ось, наприклад, ви, мабуть, пам’ятаєте того пана Люкені, що проштрикнув терпугом нашу небіжку Єлизавету*. Він же прогулювався з нею, ось і вірте після цього комусь; з того часу жодна цісарівна не ходить гуляти. А таке чекає ще не на одного. Ось побачите, пані Мюллерова, доберуться вони ще й до російського царя і цариці, а можливо, боронь Боже, і до найяснішого нашого цісаря, якщо вже почин зробили з тим його племінником. Старий має ворогів до біса. Куди більше, ніж цей Фердинанд. Oцe якось один пан у кнайпі розповідав: прийде, каже, час, і ті цісарі скапуватимуть, як свічки, один по одному: їх, каже, й державна прокуратура не врятує. Потім виявилось, що той пан не мав чим оплатити рахунка, і шинкар змушений був покликати поліцая. А він як затопить шинкареві в пику раз, а поліцаєві аж двічі. Потім його в поліцейській таратайці відвезли, щоб отямився. Го-го, пані Мюллерова, діються нині речі, скажу я вам. Це ще одна втрата для Австрії.
Коли я був на військовій службі, один піхотинець застрелив капітана. Зарядив гвинтівку і пішов у канцелярію. Там йому сказали, тобі, мовляв, нічого тут робити, а він своє і своє: хоче, каже, говорити з паном капітаном. Цей капітан вийшов до нього і тут же вліпив йому казармений арешт, а той підняв гвинтівку і пальнув капітанові просто в серце. Куля вилетіла крізь спину та ще й шкоди наробила в канцелярії: розбила банку чорнила, а воно облило службові документи.
- А що потім сталося з тим жовніриком? - спитала пані Мюллерова згодом, коли Швейк уже одягався.
- Повісився на підтяжках, - відповів Швейк, чистячи свій котелок. - А ці підтяжки навіть не його були. Він позичив їх у тюремного наглядача, збрехавши, ніби в нього штани злітають. Що ж він, дурний був чекати, поки його розстріляють.
Не дивуйтеся, пані Мюллерова, в такому становищі кожному голова обертом піде. Наглядача за це розжалували і припаяли йому шість місяців. Але він їх не відсидів. Утік до Швайцарії і зробився там проповідником у якійсь церкві. Тепер чесних людей мало, пані Мюллерова. Гадаю, що і пан ерцгерцоґ Фердинанд у цьому Сараєві не розчовпав, що воно за пташка той, хто в нього стріляв. Побачив цього панка і, певно, подумав: «Це, мабуть, порядна людина, якщо гукає мені «хай живе». А панок тим часом його й бацнув. Засадив одну кулю чи кілька?
- Газети, мосьпане, пишуть, буцімто пан ерцгерцоґ був, як решето. Той випустив у нього геть усі набої.
- Це йде, пані Мюллерова, як по маслу, страшенно швидко.
Я для такої справи купив би собі браунінґ. На вигляд - іграшка, а тим часом за дві хвилини можна перестріляти двадцять ерцгерцоґів, байдуже - сухорлявих чи опецькуватих. Хоч, між нами кажучи, пані Мюллерова, в товстопузого ерцгерцоґа вцілити безперечно легше, ніж у кощавого.
Пам’ятаєте, як оті португальці підстрелили свого короля?* Він був такий же черевань. Та що й казати, адже ж король ніколи худенький не буває. Ну, тепер я йду до кнайпи «Під чашею», а коли прийдуть за тим пінчером, - я вже взяв за нього завдаток, - то перекажіть, що він у мене на селі у псарні, я йому недавно підрізав вуха, і доки вони не загояться, песика не можна перевозити, бо вуха застудяться. Ключ залиште у двірнички.
У кнайпі «Під чашею» сидів лише один відвідувач. Це був таємний агент державної поліції Бретшнейдер. Шинкар Палівець мив тацки1 з-під пива, а Бретшнейдер марно намагався зав’язати з ним серйозну розмову.
____________________
1Тацки - глиняні підставки під кухлі пива.
Палівець був відомий грубіян, кожне друге слово в нього було або «дупа», або «гівно», але при цьому він був начитаний і радив кожному прочитати, що саме написав про ці вищезгадані речі Віктор Гюґо, переказуючи останню відповідь старої гвардії Наполеона англійцям у битві під Ватерлоо*.
- Гарне літо маємо, - вів далі Бретшнейдер свою серйозну розмову.
- Все це гівна варте, - відповів Палівець, ставлячи тацки до мисника.
- Та й накоїли ж вони нам у Сараєві - нема чого й казати, - з проблиском надії відізвався Бретшнейдер.
- В якому Сараєві? - перепитав Палівець. - У тій нусельській винарні? Там же бійки кожного дня. Воно ж відомо - Нуслі!
- У боснійському Сараєві, пане шинкарю. Застрелили там нашого пана ерцгерцоґа Фердинанда. Що ви на це?
- Я в такі справи не втручаюся. З такими справами хай мене кожний поцілує в дупу, - чемно відповів пан Палівець, запалюючи люльку. - Бо встрявати в наші часи у такі справи це однаковісінько, що в петлю лізти. Я дрібний торговець. Хто до мене приходить і замовляє собі пиво, тому я й наливаю, а якесь там Сараєво, політика або небіжчик ерцгерцоґ - це не для нас, на цьому нічого не заробиш, хіба що кримінал в Панкраці*.
Бретшнейдер замовк, розчаровано оглядаючи порожню кнайпу.
- Тут колись висів портрет найяснішого нашого цісаря, - за хвилину знову заговорив він, - саме там, де тепер дзеркало.
- Еге ж, правду кажете, висів, - ствердив пан Палівець, - та на той портрет дуже мухи насрали, от я і виніс його на горище. Бо, знаєте, ще хтось, бува, дозволив би собі кинути якесь слово і могли б з цього вийти неприємності. І на чорта мені це здалося?
- В тому Сараєві, напевно, було дуже паскудно, пане шинкарю?
На це підступне пряме запитання пан Палівець відповів надзвичайно обережно:
- В цю пору в Боснії і Герцеґовині буває страшенна спека. Коли я там служив, ми нашому старшому лейтенантові мусили класти лід на голову.
- В котрому ж полку ви служили, пане шинкарю?
- Я цих дрібниць не пам’ятаю, бо ніколи такими дурницями не цікавився, - відповів пан Палівець. - Багато знатимеш - скоро посивієш.
Таємний агент Бретшнейдер надовго замовк, і його похмуре обличчя пожвавішало лише з приходом Швейка, який увійшов до кнайпи і, замовивши чорне пиво, зауважив:
- У Відні сьогодні також траур.
Бретшнейдерові очі зблиснули надією, він похапцем промовив:
- В Конопішті висить десять чорних прапорів.
- А їх повинно б там бути дванадцять, - сказав Швейк, відпивши пива.
- А чому гадаєте, що дванадцять? - спитав Бретшнейдер.
- Для рівного рахунку, щоб була дюжина; краще рахувати, та й купувати на дюжину вигідніше, - відповів Швейк.
Запала тиша, аж її порушив сам Швейк, зітхнувши: - І так він вже на Божому суді, дай йому, Господи, царство небесне. Навіть не дочекався стати цісарем. Коли я був на військовій службі, один генерал впав з коня і просто на очах розбився. Хотіли йому допомогти сісти знову в сідло, підсадити його, аж глянь, а він зовсім мертвий. І також мав піти вгору: стати фельдмаршалом. Це трапилося під час військового огляду: вони, ці огляди, до добра ніколи не приводять. В Сараєві, мабуть, теж був якийсь парад. Пам’ятаю, одного разу на такому параді мені бракувало на мундирі двадцять ґудзиків, за це мене на чотирнадцять діб замкнули до буцегарні, і два дні я пролежав, як той Лазар, прив’язаний лівою рукою до правої ноги. Але що ж поробиш. В армії мусить бути дисципліна. Інакше ніхто б нікого не слухав. Наш оберлейтенант Маковець завжди казав нам: «Дисципліна, бовдури, повинна бути, бо інакше ви б лазили, як мавпи, по деревах. Військова служба з вас, дурні йолопи, людей зробить». Хіба ж це не правда? Уявіть собі парк, скажімо, на Карлаку*, а на кожному дереві сидить солдат без дисципліни. Це мене найбільше лякало.
- У Сараєві це робота сербів, - спрямовував розмову Бретшнейдер.
- Помиляєтесь, - відповів Швейк, - то зробили турки заради Боснії і Герцеґовини. - І Швейк з’ясував свій погляд на зовнішню політику Австрії на Балканах: турки в 1912 році програли війну з Сербією, Болгарією і Грецією. Вони хотіли, щоб Австрія їм допомогла, а цього не сталося, ось вони й застрелили Фердинанда.
- Ти любиш турків? - звернувся Швейк до шинкаря Палівця. - Любиш тих собак нехрещених, адже ж правда, що ні?
- Відвідувач завжди відвідувач, - сказав Палівець, - хай він і турок. Яке діло нам, торговцям, до політики? Заплатив за пиво, сиди в шинку і базікай собі досхочу. Це мій принцип.
Хто б не вбив нашого Фердинанда - серб чи турок, католик чи магометанин, анархіст чи младочех* - мені однаковісінько.
- Добре, пане шинкарю, - відізвався Бретшнейдер, який знову втратив надію, що хтось із цих двох зловиться, - але ви згодні, що це велика втрата для Австрії?
Замість шинкаря відповів Швейк:
- Авжеж, втрата, цього ніхто не може заперечити. Жахлива втрата, бо хіба ж Фердинанда можна замінити якимсь пришелепуватим йолопом. Шкода тільки, що він не був товстіший.
- Що ви хочете цим сказати? - ожив Бретшнейдер.
- Що хочу сказати? - охоче відповів Швейк. - Ось що: коли б він був гладший, то напевно б вже ґеґнув від паралічу ще тоді, коли ганяв бабів у Конопішті, які в його лісництві збирали хмиз і гриби, і тепер не вмер би такою ганебною смертю. Адже подумати тільки: небіж найяснішого пана цісаря, а вони його застрелили. Таж це ганьба, всі газети про це пишуть. У нас в Будейовіцах на ярмарку проштрикнули у сварці одного торговця худобою, на прізвище Бржетіслав Людвік*. У нього був син Богуслав, і от куди б той бувало не прийшов продавати свиней, ніхто у нього нічого не купував, а кожний говорив: «Це син того, проштрикнутого, він теж, мабуть, добра каналія». Кінець кінцем, йому нічого іншого не залишалося, як стрибнути в Крумлові з мосту у Влтаву, потім довелося його звідти витягати, довелося воскрешати, довелося з нього воду викачувати, і все ж таки судилося йому сконати на руках у лікаря, коли той йому щось впорснув.
- Ну й дивні ви робите порівняння, - значуще промовив Бретшнейдер, - говорите спочатку про Фердинанда, а потім одразу ж про торговця худобою.
- Ні, я порівнянь не роблю, - запротестував Швейк. - Боронь Боже, щоб я хотів когось із кимсь порівнювати. Пан шинкар мене знає. Правда ж, я ніколи нікого ні з ким не порівнював? Я тільки не хотів би бути в шкурі вдови ерцгерцоґа. Що ж вона тепер робитиме? Діти - сироти, маєток в Конопішті без господаря. А виходити ще раз за якогось іншого ерцгерцоґа? Яку з цього матиме користь? Поїде з ним знову до Сараєва і вдруге залишиться вдовою. Кілька років тому був у Зліві біля Глибокої один лісник з таким паскудним прізвищем Піндюрка. Застрелили його браконьєри, і залишилася після нього вдова з двома дітьми. За рік вона знову вийшла заміж за лісника, Пепіка Шавловця з Мидловарів. Та що ж, і того ухекали. Тоді вийшла заміж втретє і знову ж таки за лісника та й каже: «Бог любить трійцю. Якщо і тепер не пощастить, то вже сама не знаю, що вдію». Ясно, що і цього застрелили, а вже мала з тими лісниками шестеро дітей докупи. Пішла вона до канцелярії князя в Глибоку скаржитися, якого вона з отими лісниками клопоту зазнала. Тоді їй порадили Яреша* з Ражицької вежі, що сторожував біля ставків. Але що ви на те скажете? Втопили його під час риболовлі у ставку. І від нього мала ще двоє дітей. Потім узяла собі вихолощувача з Воднян, так той її раз уночі шарахнув сокирою і сам добровільно на себе заявив. Коли його потім в окружному суді у Пісеку вішали, він відкусив священикові ніс і сказав: взагалі, мовляв, ні в чому не кається, і до того ж говорив щось дуже погане про нашого найяснішого цісаря.
- А не знаєте, що він про нього говорив? - тоном, сповненим надії, запитав Бретшнейдер.
- Цього вам сказати не можу, бо цього ніхто не відважився повторювати. Але, кажуть, щось нечувано страшне, бо один присутній при цьому судовий радник аж з глузду з’їхав, його ще й досі тримають в ізоляції, аби бодай чого не розпатякав.
Це була вам не звичайна собі образа найяснішого монарха, що їх сп’яну сиплють.
- А які ж то образи на нашого найяснішого монарха сп’яну сиплють? - запитав Бретшнейдер.
- Будь ласка, панове, змініть пісеньку, - відізвався шинкар Палівець. - Я, знаєте, цього не люблю. Щось бовкнеш, а тоді шкодуватимеш.
- Які образи на нашого монарха сп’яну сиплють? - повторив Швейк. - Всілякі. Впийтеся, замовте, аби вам заграли австрійський гімн, і побачите, що почнете говорити.
Навигадуєте стільки на нашого найяснішого цісаря, що, якби лише половина з того була правда, вистачило б йому ганьби на все життя. Але наш старий монарх насправді цього не заслуговує. Самі подумайте. Втратив сина Рудольфа ще молодим, у розквіті сил*. Жінку Єлизавету проштрикнули йому терпугом. Потім десь пропав у нього Ян Орт*, а брата - мексиканського цісаря - застрелили в якійсь фортеці під якимсь муром*. Тепер знову на старості застрелили родича. Та тут треба мати залізні нерви. А якомусь пиякові щось стукне в голову, і він починає його лаяти. Коли нині щось вибухне, піду добровольцем і служитиму найяснішому цісарю нашому, хоч би мене на капусту посікли!
Швейк хильнув як слід і продовжував:
- Ви гадаєте, що наш найясніший все це подарує? То погано його, мабуть, знаєте. Війна з турками неодмінно мусить бути.
Ви вбили мені родича, так ось вам по пиці. Війна неминуча.
Сербія і Росія нам у цій війні допоможуть. Завариться така катавасія, що аж пір’я летітиме.
Швейк у цю віщу хвилину свого натхнення був прегарний.
Його простодушне усміхнене обличчя сяяло, як місяць уповні.
Йому все було таким ясним.
- Можливо, - продовжував він малювати майбутнє Австрії, - на нас на випадок війни з Туреччиною, нападуть німці, бо ж німці і турки одна рука. Це такі бестії, що немає їм у світі рівних. Але ми можемо об’єднатися з Францією. Вона ще з 71 року має зуб на Німеччину. Ось тобі вже й почнеться танець. Війна буде, більше не скажу вам ані слова!
Бретшнейдер встав і урочисто промовив:
- Більше і не треба говорити, ходімо зі мною в коридор, я скажу вам дещо.
Швейк вийшов за агентом у коридор, де на нього чекала маленька несподіванка. Товариш по склянці показав орлика* і заявив, що він Швейка заарештовує і негайно відведе до управління поліції. Швейк намагався довести, що пан, очевидно, помиляється, бо він, Швейк, зовсім не винний, він же не сказав жодного слова, яке могло б кого-небудь образити.
Однак Бретшнейдер відповів, що Швейк дійсно вчинив кілька злочинів, серед яких найголовніший - державна зрада.
Потім вони повернулися до кнайпи, і Швейк звернувся до пана Палівця:
- Я випив п’ять кухлів пива і з’їв один рогалик із сосискою.
Тепер дайте мені ще чарочку сливовиці, бо я вже мушу йти, позаяк мене заарештовано.
Бретшнейдер показав пану Палівцю орлика, хвилину дивився на нього, а потім запитав:
- Ви одружені?
- Так.
- А ваша дружина може вести торгівлю під час вашої відсутності?
- Може.
- Отже, все в порядку, пане шинкарю, - весело промовив Бретшнейдер, - покличте сюди вашу дружину і передайте їй справи, бо ввечері ми прийдемо по вас.
- Не журися, - потішав шинкаря Швейк, - мене заарештували за державну зраду.
- Але мене за що? - заскиглив пан Палівець. - Я ж був такий обережний.
Бретшнейдер усміхнувся і з переможним виглядом пояснив:
- За те, що ви сказали, нібито мухи срали на нашого найяснішого цісаря. Ми вже виб’ємо вам тих мух з голови.
Швейк покинув кнайпу «Під чашею» в супроводі агента. Він стежив за виразом обличчя Бретшнейдера і, коли вони вийшли на вулицю, спитав із своєю добродушною посмішкою:
- Може, мені зійти з тротуару?
- Навіщо?
- Гадаю, що коли я заарештований, то не маю права ходити по тротуару.
Входячи у ворота управління поліції, Швейк промовив: - І не зчулись, як уже тут. Ви часто ходите «Під чашу»?
Саме тоді, як Швейка вели в приймальну канцелярію, у кнайпі «Під чашею» пан Палівець передавав справи заплаканій дружині, по своєму заспокоюючи її.
- Не плач, не реви! Що вони мені можуть зробити через обісраний портрет цісаря?
Ось так мило, своїм чарівним способом і вступив бравий вояка Швейк у світову війну. Істориків, без сумніву, буде цікавити той факт, що він передбачав далеке майбутнє. Правда, ситуація пізніше склалася інакше, ніж Швейк викладав її «Під чашею», але він не мав дипломатичної освіти, і це слід взяти до уваги.