Дев’яносто перший полк перевели до Моста-на-Літаві - у Кірайгіду*.
Саме коли Швейка після триденного арешту мали за три години вже випустити на волю, його разом із волонтером відвели на головну вартівню і звідсіля під конвоєм на вокзал.
- Про це вже давно горобці на даху цвірінькали, - сказав йому по дорозі волонтер, - що нас переведуть до Угорщини. Там формуватимуться маршові батальйони, солдати наб’ють руку в стрілянині, поб’ються з мадярами, і ми весело поїдемо в Карпати. Сюди до Будейовіц приїдуть мадяри, розквартируються, і почнеться змішування племен. Існує така теорія, що при виродженні найкращий засіб - це ґвалтувати дівчат іншої національності. Шведи й іспанці робили такі речі під час Тридцятилітньої війни, французи - в часи Наполеона, а тепер в Будейовіцькій окрузі це саме знову робитимуть мадяри, причому воно вже не виглядатиме як грубе насильство. З часом усе влаштується по-доброму. Це просто буде обмін. Чеський солдат виспиться з мадярською дівчиною, а бідна чеська служниця прийме до себе мадярського гонведа, і через століття антропологи стануть перед несподіваною загадкою: звідки в населення з берегів Мальші з’явилися виступаючі вилиці.
- Це перехресне парування, - кинув Швейк, - взагалі дуже цікава штука. В Празі живе офіціант негр Кристіян. Його батько колись був абіссінським королем і його показували в Празі на Штваніці* в цирку. В нього закохалася одна вчителька, яка писала віршики до «Лади»* про пастушків і лісові струмочки, пішла з ним до готелю і допустилася, як це говориться в святому письмі, перелюбства, а потім страшенно здивувалася, що в неї народився такий біленький хлопчик. Та ба, за чотирнадцять днів хлопчик почав робитися гнідим. Гнідів, гнідів, а тоді за місяць почав чорніти. За півроку був чорнісінький, як його батенько, абіссінський король. Вона з ним пішла в клініку шкірних хвороб, аби йому якось відновили білий колір шкіри, але там їй сказали, що це справжнісінька чорна негритянська шкіра і що тут уже нічого не вдієш. Вона від горя з’їхала з глузду, почала через газети питати порад, чи є якісь ліки проти негрів, і її відвезли до Катержінок*, а негреня віддали в притулок, де всі з нього дуже потішалися. Потім він вивчився на офіціанта і ходив танцювати до нічних кав’ярень. Тепер від нього з великим успіхом родяться чеські мулати, але вони вже іншого кольору, ніж він. Один студент-медик, який часто ходив до «Чаші», одного разу нам пояснював, нібито це не така проста справа. Такий мішанець знову родить мішанців, а цих вже не можна відрізнити від білих людей. Але несподівано в якомусь поколінні, пояснював він, може появитися негр. Уявіть собі таке нещастя! Bи женитеся з якоюсь панунцею. Ця потвора, зовсім біла, раптово народить вам негра. А якщо дев’ять місяців тому вона ходила без вас поглянути на атлетичні змагання у вар’єте, де виступав якийсь негр, то думаю, що і вас би взяли думки та гадки.
- Випадок вашого негра Кристіяна, - сказав волонтер, - треба розглянути також і з воєнних позицій. Припустімо, цього негра взяли в армію. Він пражанин, отже, належить до 28-го полку. А ви ж уже чули, що 28-й перейшов до росіян. Росіяни страшно дивувалися б, коли б узяли в полон і негра Кристіяна. Російські газети напевно писали б, що Австрія жене на війну свої колоніальні війська, хоч в неї таких немає, і що вона вже вдалася аж до негритянських резервів.
- А я чув, - докинув Швейк, - нібито Австрія все ж таки має колонії, десь там на півночі, якусь землю цісаря Франца Йосифа…
- Ви, хлопці, притримайте биків трохи, - сказав один вояк з конвою, - це сьогодні слизька справа - базікати про якусь там землю цісаря Франца Йосифа. Не називайте нікого, так краще…
- То подивіться на карту, - перепинив його волонтер, - і на свої очі побачите землю нашого наймилостивішого монарха Франца Йосифа. Згідно зі статистикою, там самісінький лід, і його звідти вивозять на криголамах, які належать празьким льодовням. Цей льодовий промисел дуже високо цінять та шанують і за кордоном, бо це прибуткове підприємство, хоч, правда, і небезпечне. Найбільша небезпека загрожує при транспортуванні льоду з землі цісаря Франца Йосифа через полярне коло. Ви можете собі це уявити?
Вояка з конвою щось невиразно пробубонів, а капрал, який очолював конвой, підійшов і став слухати дальшу лекцію волонтера. Той серйозно вів далі:
- Ця єдина австрійська колонія може забезпечити льодом усю Європу і є неабияким народногосподарським фактором. Колонізація, звичайно, розвивається, але поволі, бо колоністи або не зголошуються туди їхати, або їдуть і там замерзають. Проте разом з поліпшенням кліматичних умов, а в цьому проявляють велике зацікавлення міністерство торгівлі і закордонних справ, росте надія, що великі площі льодовиків будуть належно використані. Влаштування кількох готелів приманить безліч туристів. Треба буде, звичайно, поробити відповідні туристські стежки і дороги поміж крижаними брилами та намалювати на льодовиках туристські значки. Єдина перешкода - ескімоси. Вони унеможливлюють роботу наших місцевих органів… Ці впертюхи не хочуть учитися по-німецьки, - продовжував волонтер, а капрал з цікавістю слухав. Він був кадровий солдатик-дурень і справжнісінький невіглас. Раніше він працював по селах наймитом. Слухав і ковтав усе, про що не мав поняття, а його ідеалом було залишитися в армії, служити за «юшку».
- Міністерство освіти, пане капрале, коли замерзло п’ять архітекторів, збудувало для них великими коштами і жертвами…
- Муляри врятувалися, - втрутився Швейк, - бо вони грілися від запаленої люльки.
- Не всі, - промовив волонтер, - з двома трапилося нещастя, вони забули потягнути, і люльки загасли, їх довелося закопати у кризі. Але, врешті-решт, все ж таки там збудували школу з крижаної цегли і залізобетону, це вкупі дуже добре тримається, та що ж, ескімоси довкола розклали вогонь з розібраного дерева замерзлих у кризі торгових кораблів і досягли того, чого хотіли. Лід, що на ньому поставили школу, розтанув, і вся школа разом з директором та представником влади, який другого дня мав бути присутнім на урочистому висвяченні школи, провалилися в море. При цьому почувся лише голос представника влади. Будучи вже по шию у воді, він ревнув: «Gott, strafe England»1. Тепер, мабуть, туди пошлють війська, щоб тих ескімосів приборкати. Ясно, війна з ними буде важка. Найбільше нашому війську будуть пакостити укоськані білі ведмеді.
____________________
1 Боже, покарай Англію! (нім.).
- Ще нам тільки цього бракувало, - надзвичайно мудро сказав капрал. - І без цього вже по саме нікуди маємо тих воєнних винаходів. Ось взяти б, наприклад, маски для затруювання газами. Натягнеш собі таке на голову, і ти вже отруєний, як нам пояснювали в старшинській школі.
- Вони вам тільки страху напускають, - зауважив Швейк, - жоден солдат нічого не повинен боятися. І коли б хто у бою впав навіть до сортирної ями, то підвівся б, облизався і пішов далі воювати. А щодо отруйних газів, то після свіжого хліба і гороху з шрапнеллю наш бик ще з казарми звик. Але тепер, кажуть, росіяни винайшли щось проти старшин.
- Це, здається, особливі електричні струми, - доповнив волонтер. - Притягувані целулоїдними зірками на комірі старшини, вони викликатимуть вибух. Одним словом, як-то кажуть, від біди не втекти.
Капрал, хоч до служби в армії і крутився біля волів, все ж таки під кінець второпав, що з нього глузують, і перейшов від них на чоло конвою.
Вони вже наближалися до вокзалу, де будейовичани прощалися зі своїм полком. Прощання не мало офіційного характеру, але площа перед вокзалом була заповнена громадянами, які чекали на військо.
Цікавість і увага Швейка зосередилися на шпалерах громадян. І як це звичайно буває, зразкові вояки лишилися позаду, а наперед вийшли ті, що були під багнетами. Зразкових вояків пізніше мали, як оселедців, напхати до телятників, а Швейка з волонтером везти у спеціальному арештантському вагоні, який завжди чіпляли до військових поїздів зразу ж за штабними вагонами. Причому в такому арештантському вагоні було місця - хоч конем грай.
Швейк не міг утриматися, аби не вигукнути в бік шпалер «Nazdar»2 і не замахати кашкетом. Це так суґестивно подіяло, що юрба повторила привітання, і «наздар» летіло далі, «наздар» гриміло перед вокзалом. Там далеко попереду люди почали говорити: «Вже йдуть».
____________________
2 Хай живе (чеськ.).
Капрал з конвою розгубився і заверещав на Швейка, аби той заткнув собі пельку, але оклики ширилися, як лавина. Жандарми відпихали шпалери, звільняючи дорогу конвоєві, але юрба кричала «наздар» та вимахувала шапками й капелюхами.
Це була ґрандіозна маніфестація. З вікон готелю навпроти вокзалу якісь дами махали хустинками і кричали: «Хайль». До «наздар» приєднувалося «хайль», а якогось ентузіаста, який використав нагоду і вигукнув: «Nieder mit den Serben»1, збили у штучно викликаній штовханині з ніг і трохи потоптали.
____________________
1 Геть сербів! (нім.).
Як електрична іскра, неслося далі: «Вже йдуть». І вони йшли. Швейк під багнетами приязно махав рукою до юрби, а волонтер поважно козиряв.
Так ввійшли у вокзал, і коли прямували до призначеного військового поїзда, оркестр стрілецького полку, диригента якого спантеличила несподівана маніфестація, мало не заграв: «Боже, будь нам покровитель». Та, на щастя, в останню хвилину з’явився в чорному котелку старший фельдкурат сьомої кавалерійської дивізії, отець Лаціна, і почав наводити порядок.
Його історія була дуже проста. Він, цей пострах всіх офіцерських їдалень, кендюх, ненажера, щойно вчора приїхав до Будейовіц і нібито випадково взяв участь у невеличкому банкеті офіцерів від’їжджаючого полку, їв, пив за десятьох і трохи напідпитку бігав до офіцерської кухні виманювати в кухарів якісь рештки. Ковтав миски підлив і кнедлів, рвав, як хижак, зубами м’ясо, а під кінець добрався в кухні до рому, нажлуктився, як свиня браги, аж почав ригати, а потім знову повернувся на прощальну вечірку, пив і пив, аж чуприна курилася. В цьому він мав багатий досвід, в сьомій кавалерійській дивізії офіцери завжди доплачували за нього. Вранці вбив собі в голову, начебто він зобов’язаний наводити порядок при від’їзді перших полкових ешелонів, і тому вештався вздовж шпалерів і поводився на вокзалі так, що офіцери, які керували відправкою полку, замкнулися від нього у канцелярії начальника станції.
Тому він і з’явився знову перед вокзалом саме вчасно, щоб затримати паличку диригента, готового вже диригувати «Боже, будь нам покровитель».
- Halt!1 - вигукнув. - Ще ні, я сам подам знак! Поки що спочиньте, а я скоро прийду.
Пішов на вокзал і, пустившись за конвоєм, затримав і його своїм криком «гальт!»
- Куди? - суворо спитав капрала, який не знав, що робити в новій ситуації.
Замість нього добродушно відповів Швейк:
- Нас везуть до Брука. Якщо хочете, пане оберфельдкурате, можете їхати з нами.
- Таки поїду, - заявив отець Лаціна і, звертаючись до конвою, додав: - Хто каже, що я не можу їхати? Vorwarts!Marsch!2
____________________
1 Стій (нім.).
2 Вперед, марш! (нім.).
Старший фельдкурат, опинившись в арештантському вагоні, ліг на лавку, добряга Швейк скинув шинель і поклав її отцю Лаціні під голову, а волонтер сказав пошепки переляканому капралові: «Оберфельдкуратам треба догоджати!»
Отець Лаціна, зручно вмостившись на лавці, почав розводитись:
- Рагу з грибочками, панове, тим краще, чим більше грибочків. Але грибки треба перше смажити на цибулі, а тоді вже докидати бобковий лист і цибулю.
- Та цибулю ви ласкаво вже раз давали, - відізвався волонтер, незважаючи на розпачливі погляди капрала, який бачив в отцеві Лаціні хоч і п’яного, але все ж таки начальника.
Становище капрала було дійсно розпачливим.
- Так, - докинув Швейк, - пан оберфельдкурат правду кажуть. Чим більше цибулі, тим краще. В Пакомержіцах був бровар. Так той додавав цибулю і до пива, бо, мовляв, цибуля викликає спрагу. Цибуля взагалі дуже корисна річ. Печену цибулю прикладають і до болячок…
Отець Лаціна тим часом, лежачи на лавці, говорив упівголоса, наче крізь сон:
- Все залежить від прянощів: які прянощі і скільки їх даємо. Не вільно перечорноперчити, ні перечервоноперчити.
Чимдалі він говорив усе повільніше і тихше:
- Пере-гвоз-дичи-ти, пере-цитри-нити, пере-корі-анд-ри-ти, пере-муска-ти…
Не договорив і заснув. Коли йому набридало хропіти, він свистів носом.
Капрал ошелешено дивився на нього, а конвоїри на своїх лавках тихенько підсміювалися.
- Цей так швидко не прокинеться, - кинув Швейк за хвилину. - Він п’яний, як чіп. Не бійтеся, - продовжував Швейк, бачачи, що капрал боязко подає йому знак мовчати. - Тут нічого не зміниш, він нализався, як Бог звелів. Він у чині капітана. Але це байдуже, кожен з цих фельдкуратів нижчого чи вищого чину має вже такий талан від Бога - при кожній нагоді напиватися до нестями. Я служив у фельдкурата Каца, так той міг би пропити й ніс між очима. Все, що цей тут виправляє - дурниця супроти того, що виправляв тамтой. Ми з ним пропили дароносицю і, можливо, самого Господа Бога пропили б, коли б нам хтось на нього щось позичив.
Швейк підійшов до отця Лаціни, обернув його до стіни і тоном знавця сказав:
- Цей буде хропіти аж до Брука, - і повернувся на своє місце, супроводжуваний розпачливим поглядом нещасного капрала, який спитав:
- Чи не піти мені про це доповісти?
- Про це й не думайте, - сказав волонтер. - Ви ж комендант конвою і не смієте від нас ні на крок. А також, згідно з приписами, не маєте права випускати з вагона будь-кого з конвою з донесенням, поки не матимете на його місце заступника. Як бачите, це твердий горішок. Подавати знак стріляниною, аби хтось прийшов, також не можна - тут нічого не сталося. З іншого ж боку, існує розпорядження, що, крім арештантів і супровідного конвою, в арештантському вагоні не сміє бути чужий. Сторонньому вступ сюди суворо заборонений. Не мудро також було б з вашого боку, коли б ви під час ходу поїзда, щоб замести сліди свого протизаконного вчинку, тихенько викинули б фельдкурата, бо тут же свідки, які бачили, що ви його пустили до вагона, де йому нема чого робити. З цього, пане капрале, вийде не що інше як розжалування.
Капрал збентежено забелькотів, буцімто старшого фельдкурата до вагона ніхто не кликав, а він сам до них пристав; і це, як не бери, все ж таки його начальник.
- Тут начальником лише ви, - твердо підкреслив волонтер, а Швейк доповнив:
- І коли б навіть сам найясніший цісар хотів до нас пристати, то ви не сміли б цього дозволити. Це так, як на варті, коли до такого дурного рекрута підійде черговий офіцер і попросить, аби той йому побіг за цигарками, а черговий ще запитає, який сорт йому купити. За такі справи - тюрма у фортеці.
Капрал несміливо захищався, кажучи, що це ж Швейк перший запропонував оберфельдкуратові їхати з ними.
- Я, пане капрале, можу собі таке дозволити, - відповідав Швейк, - бо ж я пришелепкуватий, але від вас ніхто такого не чекав.
- Ви вже давно служите понадстроково? - спитав капрала ніби мимохіть волонтер.
- Третій рік, тепер мене мають підвищити у взводні.
- На цьому треба поставити хрест, - цинічно сказав волонтер. - Я вам кажу, що, крім розжалування, з цього нічого не буде…
- Та воно однаково, - сказав Швейк, - чи загинути у чині старшини, чи звичайним вояком. Хоч правда, розжалуваних, кажуть, пхають на передову лінію.
Старший фельдкурат заворушився.
- Спить! - заявив Швейк, перевіривши, що з фельдкуратом все в належному порядку. - Тепер йому, мабуть, сниться якесь смачне жертовисько. Боюся тільки, щоб він тут нам не напаскудив. Мій фельдкурат Кац, коли впивався, то уві сні не знав, що робить. Одного разу, слухайте… І Швейк почав розповідати, скільки і чого він тільки не зазнав з тим фельдкуратом Отто Кацом, і оповідав так докладно та цікаво, що ніхто не збагнув навіть, як поїзд рушив.
Тільки рев з останніх вагонів перервав оповідання Швейка.
Дванадцята рота, де були самі німці з-під Крумловська і Кашперських гір, дерли горлянки:
А з іншого вагона хтось у цілковитій зневірі горлав у бік втікаючих Будейовіц:
Це було таке відчайдушне йодлування3 і скавуління, що товариші змушені були відтягнути його від прочинених дверей телячого вагона.
____________________
1 Як прийду, як прийду,
Гей, як назад прийду я (нім. діалект.).
2 А ти, мій скарбе, вже сама.
Голярійо, гольа (нім.).
3 Йодлування - манера співати у Тіролі.
- Що за хрінова мати, - сказав волонтер капралові, - до нас ще й досі не з’явилася інспекція. Згідно з розпорядженням, ви повинні були ще на вокзалі доповісти про нас комендантові поїзда, а не піклуватися про якогось п’яного старшого курата.
Нещасний капрал уперто мовчав і похмуро дивився вслід утікаючим телеграфним стовпам.
- Коли подумаю, що про нас нікому не доповіли, - ущипливо продовжував волонтер, - і що на найближчій станції до нас напевно прилізе комендант поїзда, в мені аж кипить військова кров. Таж ми немов…
- Цигани, - втрутився Швейк, - або волоцюги. Так, ніби ми боїмося Божого світла і не сміємо про себе нікого повідомити, аби нас не позамикали.
- Крім того, - сказав волонтер, - на основі розпорядження від 21 листопада 18 79 року, при транспортуванні військових арештантів поїздами треба дотримуватися таких приписів: по-перше, арештантський вагон повинен бути заґратований. Це ясно, як сонце. Тут цього розпорядження не порушено, бо ми, як бачите, сидимо за солідними ґратами. Значить, з цього боку тут все в порядку. По-друге, згідно з цісарсько-королівським розпорядженням від дня 21 листопада 18 79 року, в кожному арештантському вагоні повинна бути вбиральня. Якщо її немає, то вагон повинен бути обладнаний закритою посудиною для відправлення великих і малих фізіологічних потреб арештантів і супровідної сторожі. У нас, власне, не можна й говорити про арештантський вагон, де б могла бути вбиральня. Попросту сидимо в окремому заґратованому купе, ізольовані від усього світу. Та й тієї нещасної посудини тут також нема…
- Можете це робити з вікна, - розпачливо кинув доведений до краю капрал.
- Забуваєте одне, - сказав Швейк, - жоден арештант не сміє підходити до вікна.
- А ще, по-третє, - вів далі волонтер, - тут повинна бути посудина з питною водою. Ви про це теж не потурбувалися. A propos1. Ви знаєте, на якій станції будуть роздавати їжу? Не знаєте? Так я і думав, цим ви також на поцікавились…
____________________
1 До речі. (франц.).
- Як бачите, пане капрале, - сказав Швейк, - це не жарт возити арештантів. Про нас треба піклуватися. Ми не якісь там звичайні вояки, які мусять турбуватися самі за себе. Нам треба все принести аж під самий ніс, на це існують приписи і параграфи, і їх кожен мусить дотримуватись, бо інакше не буде ніякого порядку. «Заарештований - це дитя в пелюшках», - говорив колись один знайомий гультяйчик. Про нього треба подбати, аби не простудився, не роззлостився, щоб був вдоволений зі своєї долі, знав, що йому, бідоласі, не роблять кривди.
- До речі, - сказав за хвильку Швейк, приязно дивлячись на капрала, - коли буде одинадцята година, то ви мені, будьте ласкаві, скажіть.
Капрал допитливо подивився на Швейка.
- Ви, мабуть, пане капрале, хотіли мене спитати, чому ви повинні звернути мою увагу, коли буде одинадцята година. Від одинадцятої години, пане капрале, я належу до телячого вагона, - з притиском сказав Швейк і продовжував урочистим голосом: - Мене засудили при реґіментсрапорті на три дні. Я почав відбувати свою кару об одинадцятій годині, і сьогодні об одинадцятій мушу бути вже на волі. Від одинадцятої години мені тут нема чого робити. Жодного вояка не вільно тримати понад строк, тому що при війську, пане капрале, треба дотримуватися дисципліни і порядку.
Нещасний капрал після такого удару ще довго не міг отямитися, аж нарешті відповів, він, мовляв, не дістав жодних офіційних паперів.
- Милий пане капрале, - відізвався волонтер, - папери самі не прийдуть до коменданта конвою. Коли гора не йде до Магомета, комендант конвою сам мусить йти за паперами. Ви тепер опинились перед новою ситуацією: рішуче не маєте права затримувати когось, хто повинен вийти на волю. З іншого боку, згідно з діючими розпорядженнями, ніхто не сміє покинути арештантський вагон. Дійсно, не знаю, як ви вилабудаєтеся з цієї заплутаної ситуації. Чим далі, тим гірше. Тепер пів одинадцятої.
Волонтер сховав кишеньковий годинник.
- Дуже цікаво, пане капрале, що ви зробите за півгодини?
- За півгодини моє місце у телячому вагоні, - мрійно повторював Швейк. Капрал, уже зовсім спантеличений, остаточно знищений, звернувся до нього:
- Якщо це вам не буде неприємно… мені здається, тут куди вигідніше, ніж в телячому вагоні. Я думаю…
Його перебив фельдкуратів вигук крізь сон:
- Більше підливи.
- Спи, спи, - добродушно сказав Швейк, підкладаючи йому під голову полу шинелі, що зсунулася з лавки. - Хай тобі присниться гарний сон про жертовисько.
І волонтер почав співати:
Нещасний капрал вже ні на що не реаґував. Він тупо дивився у вікно, не звертаючи уваги на цілковиту дезорганізацію в арештантському купе.
Біля перегородки конвоїри грали в «м’ясо», і на задні циферблати падали енергійні і щирі удари. Коли капрал оглянувся в той бік, саме на нього зухвало дивився зад одного піхотинця. Капрал зітхнув і знову відвернувся до вікна.
Волонтер хвильку про щось роздумував, а потім звернувся до ошелешеного капрала:
- А чи знаєте ви журнал «Світ тварин»*?
- Цей журнал, - зрадів капрал, що розмова переходить на іншу тему, - виписував у нас в селі корчмар, бо страшенно любив санських кіз, але всі вони в нього виздихали. Тому він звернувся до цього журналу за порадою.
- Милий друже, - сказав волонтер, - моя розповідь, яку ви зараз почуєте, доведе вам надзвичайно ясно одне: ніхто не вільний від помилок! Ви, панове, я переконаний, перестанете грати в «м’ясо», бо моя розповідь дуже і дуже цікава, хоч би тому, що багатьох технічних слів ви не розумієте. Оповідатиму вам про «Світ тварин», і ми забудемо про всі наші сьогоднішні воєнні клопоти.
Як я, власне, став колись редактором «Світу тварин», цього дуже цікавого журналу, деякий час було і для мене самого досить складною загадкою. Аж нарешті я прийшов до висновку, що я хіба тільки в якомусь непритомному стані погодився на цей крок з дружньої любові до старого приятеля Гаєка. Він до того часу чесно редагував журнал, але потім закохався в донечку власника журналу, пана Фукса. Фукс його тоді одразу ж прогнав, та ще й з умовою забезпечити на своє місце порядного редактора.
Як бачите, тоді були дивовижні заробітчанські відносини.
Коли мій приятель Гаєк представив мене власникові журналу, той прийняв мене дуже чемно і спитав, чи маю я взагалі якесь поняття про тварин. Моя відповідь його цілком заспокоїла. Я сказав, що завжди шанував тварин, бачив у них лише перехідний етап до людини і що з позицій охорони тварин завжди уважно ставився до їхніх прагнень і бажань. Кожне звірятко прагне тільки, аби його раніше, ніж з’їдять, вбили наскільки можливо без болю.
Короп, наприклад, від самого свого народження має нав’язливу ідею, начебто з боку куховарки дуже негарно, коли вона йому поре живіт за життя, а звичай відрубувати півневі голову - це успішний наслідок боротьби товариства охорони тварин проти різання їх невмілою рукою.
Покручені тіла смажених в’юнів свідчать, що, вмираючи, вони протестують проти смаження їх живцем на маргарині. Кістка індика…
Тут видавець перебив мене, запитавши, чи обізнаний я з птахівництвом, чи знаю собак, кріликів, бджільництво, різні історії з життя тварин, чи вмію витинати з чужих журналів малюнки для репродукції, перекладати з закордонних журналів спеціальні статті про тварин, чи вмію користуватися Бремом і чи міг би я з ним, Фуксом, удвох писати вступні статті з життя тварин згідно до католицьких свят, змін пір року, перегонів, полювань, виховання поліцейських собак, національних і церковних святкувань, торжеств, одним словом, чи я добре орієнтуюся в професійній пресі і чи зможу використати свої знання в короткій змістовній вступній статті.
Я заявив, що я вже давно мріяв про правильне редагування такого журналу, як «Світ тварин», і всі названі ним рубрики і пункти зможу цілком задовольнити, бо володію потрібними знаннями. Моє прагнення, сказав я, - підняти журнал на незвичайну висоту. Переорганізувати його і щодо змісту, і щодо матеріалу.
Завести нові відділи, наприклад: «Веселий звірячий куток», «Звірята про звірят», причому треба буде дуже пильно пов’язувати все з політичною ситуацією.
Подавати читачам несподіванку за несподіванкою, аби від тварини до тварини вони не могли отямитись. Відділ «Тваринна хроніка» мусить чергуватися з «Новою програмою розв’язання питання домашніх тварин» і з «Тваринницьким рухом».
Він знову перебив мене, сказавши, що його це повністю задовольняє, а якщо мені вдасться виконати бодай половину сказаного, він дарує мені пару карликових віандоток, які дістали першу нагороду на останній берлінській виставці домашньої птиці, а їхній власник - золоту медаль за незвичайне їх парування.
Можу сказати, що я приклав руку і, поки в мене вистачило сил, дотримувався своєї державної програми. Я навіть відкрив, що мої статті перевершують мої здібності.
Бажаючи дати читачам щось зовсім нове, я вигадував тварин.
Виходячи з тих міркувань, що, наприклад, слон, тигр, лев, мавпа, кріт, кінь, свиня і т. ін. - створіння, давно вже відомі кожному читачеві «Світу тварин», я надумав схвилювати читача чимось новим, новими відкриттями і тому вирішив пустити в журнал кита з «сірчаним черевом». Цей новий рід мого кита завбільшки з рибу тріску був наділений міхуром з мурашиною кислотою, який мав спеціальний канал. Тим каналом мій сірчаний кит випускав з вибухами одурманюючу отруйну кислоту на риб, яких збирався з’їсти. Пізніше один англійський вчений… тепер я вже не пам’ятаю, як я його охрестив, назвав цю рідину «китовою кислотою». Китовий жир вже також був усім відомий, але нова кислота зацікавила кількох читачів, і вони почали питати про фірму, що виробляє цю кислоту.
Взагалі, читачі «Світу тварин», як я можу вас запевнити, дуже цікаві.
Незабаром після кита з сірчаним черевом я відкрив цілу низку інших тварин. Назову хоча б «благніка хитрого» - ссавця з роду кенґуру, «вола їстівного» - прототипа корови, і «інфузорію сепійову», яку я означив як рід щура.
З кожним днем у мене з’являлися нові звірята. Я сам був приємно здивований моїми успіхами у цій галузі. Я ніколи не думав, що тваринний світ треба так ґрунтовно доповнювати і що Брем міг пропустити у своєму творі «Життя тварин» стільки назв звірів. Чи ж знав Брем і всі його наслідувачі про мого кажана з ісландського острова, «кажана заморського», про мою домашню кицьку з верхів’я гори Кіліманджаро під назвою «Пачуха оленяча дражлива»?
Хіба до цього часу природознавці мали поняття про якусь «блоху інженера Куна»? Я знайшов її в бурштині: вона була зовсім сліпа, бо жила на підземному доісторичному кроті, а той також був сліпий, бо його прабабця спарувалася, як я писав, з підземним сліпим «печерним макаратом» з Постоєнської печери, що в той час сягала аж до теперішнього Балтійського океану.
З цієї незначної події розвинулася велика полеміка між газетами «Час» і «Чех»*, бо «Чех» у відділі «Різне», цитуючи в своєму фейлетоні статтю про відкриту мною блоху, заявив: «Що Бог родить, добре робить». «Час», звичайно, з чисто реалістичних позицій розбив мою блоху разом з достойним «Чехом», і від того часу, здавалося, мене покинула щаслива зірка винахідника і відкривача нових створінь. Передплатники «Світу тварин» почали хвилюватися.
Привід до цього дали мої різні дрібні повідомлення про бджільництво і про домашню птицю, де я розвинув свої нові теорії, які викликали справжній переполох, бо внаслідок моїх простих порад паралізувало відомого пасічника пана Пазоурка і загинуло пасічництво на Шумаві і Підкрконошах. На домашню птицю прийшла чума, одним словом, усе по черзі здихало. Передплатники писали загрозливі листи і відмовлялись від журналу.
Я кинувся до птахів, що живуть на волі. Я й до сьогодні згадую аферу з редактором «Сільського обрію», клерикальним депутатом, директором Йозефом М. Кадлчаком.
Я вирізав з англійського журналу «Country Life»1 малюнок якогось птаха, який сидів на горісі, і дав йому назву «горішник», так само як з погляду логіки я б, без сумніву, написав, що птах, який сидить на ялівці, «ялівник», або «ялівка».
____________________
1 Сільське життя (англ.).
І ось що трапилося: у звичайній поштовій листівці пан Кадлчак напав на мене, що це, мовляв, сойка, а не якийсь там горішник, і що «горішник» - це переклад німецького слова «Eichelhaher»1. Я написав листа, в якому виклав цілу теорію про горішника, переплітаючи лист численними лайками і вигаданими цитатами з Брема.
____________________
1 Die Eichel - жолудь, der Haher - сойка (нім.).
Депутат Кадлчак відповів мені у «Сільському обрії» вступною статтею.
Мій шеф пан Фукс сидів, як завжди, в кав’ярні і читав провінційні газети, бо останнім часом часто шукав у них згадки про мої цікаві статті у «Світі тварин». Коли я прийшов, він показав мені на столі «Сільський обрій» і щось тихо сказав, дивлячись на мене своїми сумними очима, бо його очі тепер завжди мали сумний вираз.
Я голосно прочитав перед усією публікою:
«Шановна редакціє!
Я звернув увагу, що ваш журнал вводить незвичайні і невиправдані назви, надто мало дбає про чистоту чеської мови і видумує різних тварин. Я навів доказ, що, замість стародавньої назви сойки, ваш редактор вводить назву «горішник», що в перекладі з німецької мови має значення «сойка».
- Сойка, - повторив за мною розпачливо власник журналу.
Я спокійно читав далі: «У відповідь на це я від вашого редактора «Світу тварин» дістав листа особистого, надзвичайно грубого і розбещеного характеру, де мене назвали каригідно нетямучою тварюкою, що, згідно з законами, заслуговує на суворе засудження. Добре виховані люди так не відповідають на істотні наукові зауваження. Я радий би знати, хто з нас обох більша тварюка. Можливо, це визнаю, я не повинен був робити докорів у поштовій листівці, а написати листа. Та за навалом роботи я на цю дрібницю не звернув уваги, але сьогодні після грубого випаду вашого редактора «Світу тварин» ставлю цю справу під ганебний стовп.
Ваш пан редактор дуже помиляється, коли думає, що я недовчена тварюка, яка не має жодного поняття, як ці всі птахи називаються. Займаюся орнітологією вже багато років, вчуся не лише з книжок, але з природи, і маю в клітках більше птахів, ніж ваш редактор, чоловік, обмежений стінами празьких чарочних і пивних, бачив їх протягом усього свого життя.
Але це другорядні речі, хоч було б незле, якби ваш редактор «Світу тварин» переконався, кого він називає тварюкою, раніше, ніж його атака вийшла з-під пера, хоч вона адресована на Мораву до скромного Фрідлянда біля Містка, де до цієї статті також передплачували ваш журнал.
Не йдеться, зрештою, про особисту полеміку безглуздого грубіяна, але про саму справу, і тому знову повторюю, що нікому не дозволено вигадувати перекладні назви там, де маємо загальновідому вітчизняну назву «сойка».
- Так, сойка, - ще більш розпачливим голосом сказав мій шеф.
Я вдоволено читаю далі і не даю себе перебити: «Це гультяйство, коли такі речі довіряються не спеціалістам, а грубіянам. Хто коли називав сойку горішником? У творі «Наші птахи» на стор. 148 маємо латинську назву Garrulus glandarius В. А. Це і є сойка.
Редактор вашого журналу, напевно, визнає, що я краще знаю птахів, ніж їх може знати не спеціаліст. Горішник називається згідно з д-ром Баєром Mucifraga carycatectes В., а це «б» зовсім не означає, як мені писав ваш редактор, початкову букву слова «бовдур». Чеські птахознавці знають взагалі лише сойку звичайну і аж ніяк не вашого горішника, якого винайшов саме той пан, якого, згідно з його теорією, і стосується початкова буква «б». Це нахабно грубий напад, який у цій справі нічого вже не змінить. Сойка залишиться сойкою, коли б навіть редактор «Світу тварин» з цього ус… ся, і це залишиться лише доказом, як легковажно і несуттєво автор пише, хоч він так абсолютно безцеремонно посилається на Брема. Цей невіглас пише, буцімто сойка належить, згідно з Бремом, до родини крокодиловидних, стор. 452, на якій, до речі, йдеться про жовну сірувату або сорокопуда звичайного (Lanius minor L.). Потім той невіглас, якщо я смію його ім’я так здрібнити, знову посилається на Брема, мовляв, сойка, згідно з Бремом, належить до родини 15, тоді як Брем гайворонячих зараховує до родини 17, куди належать гайворони і родина галок, до того ж автор листа настільки грубий, що й мене назвав галкою (Colaeus) з родини сорок, а саме - синіх ворон, різновиду бевзів безглуздих, хоч на цій сторінці йдеться про сойок лісових і сорок строкатих…»
- Лісові сойки, - зітхнув мій видавець журналу, вхопившись за голову, - дайте-но сюди газету, я сам дочитаю.
Я злякався, коли він зненацька захрипнув, читаючи:
- Груздяк, або дрізд чорний турецький, залишиться так само в чеському перекладі груздяком, як дрізд сірий залишиться сірим дроздом.
- Дрізд повинен називатися ялівник, або ялівцівка, пане шефе, - сказав я, - тому що він живиться ялівцем.
Пан Фукс вдарив газетою об стіл і заліз під більярд. Він харчав і видушував з себе останні прочитані слова «Turdus»1, «груздяк».
- Жодної сойки, - верещав він з-під більярду, - горішник, я, панове, кусаюся!
____________________
1 Дрізд (лат.).
Нарешті, його витягли з-під столу, і на третій день він сконав у родинному колі від запалення мозку.
Його останнім словом в хвилину прояснення було:
- Мені не йдеться про особисту користь, але про добро загальне. З цієї позиції, будь ласка, прийміть мою оцінку як по суті, так… - і гикнув.
Волонтер вмовк і злорадно промовив до капрала:
- Цим я хотів сказати лише одне: кожна людина може часом опинитися в дражливій ситуації і наробити помилок.
Правду кажучи, капрал зрозумів лише те, що він помиляється, тому знову відвернувся до вікна і похмуро споглядав, як утікає дорога. Конвоїри ошелешено дивилися один на одного.
Найбільшу зацікавленість викликало оповідання у Швейка.
- На світі нічого не приховаєш. Так чи інакше, як ми тут чули, шило вилізе з мішка. Навіть те, що дурна сойка не є горішником. Це насправді дуже цікаво, коли хтось ловиться на таку приманку. Придумувати нових тварин, ніде правди діти, справа важка, але показувати видуману тварину, що не кажіть, куди важче. Колись багато років тому жив у Празі якийсь Местек. Він відкрив русалку і показував її на Тавлічковій вулиці на Виноградах, за ширмою. У ширмі був отвір, і кожен міг побачити у півтемряві звичайнісіньку канапу, на якій вилежувалася одна баба з Жижкова. Ноги в неї були завинені зеленим газом, і це мало являти хвостяку. Волосся було пофарбоване у зелене, руки в рукавичках, а до них причеплені плавці з картону, також зелені, на хребті прикріплене мотузком якесь стерно. Молодь до шістнадцяти років туди не пускали, а всі, кому минуло шістнадцять і хто мав гроші заплатити за вхід, не могли нахвалитися, яка у цієї морської панни велика задниця з написом «До побачення!» Щодо грудей, то тут справа була гірша, вони моталися до пупа, як у старої шльондри. О сьомій годині вечора пан Местек замикав панораму і казав: «Русалко, можете йти додому». Вона переодягалась, і о десятій вечора її вже можна було побачити на Таборській вулиці. Вона там прогулювалася і при зустрічі з чоловіками інтимно говорила: «Красунчику, ходімо зі мною на тії фіґлі-міґлі». Але у русалки не було жовтої книжечки, і під час поліцейської облави пан Драшлер замкнув її разом з іншими подібними мишами. Ось так Местеків прибуток відтоді урвався.
Старший фельдкурат раптом звалився з лавки, але не прокинувся і спокійнісінько спав собі долі, на підлозі, ніби шовком шив. Капрал зніяковіло дивився на нього, потім у загальній тиші без будь-чиєї допомоги підняв і поклав його на лавку. Було видно, що капрал втратив усякий авторитет.
Коли він слабким безнадійним голосом сказав:
- А ви що, не можете мені допомогти? - всі конвоїри подивилися на нього як привиди і жоден з них і пальцем не ворухнув.
- Ви б його залишили, хай би хропів там, де лежав, - зауважив Швейк. - Я зі своїм фельдкуратом інакше не поводився. Раз я його залишив спати в убиральні, іншим разом він у мене виспався на шафі, раз в чужому домі, у ночвах, і бозна де він тільки не задавав хропака.
Капрал раптово відчув приплив рішучості. Бажаючи показати, хто тут, власне, пан, він гримнув на Швейка:
- Замкніть пельку і не базікайте! Всякий денщик буде мені тут своїм дурним язиком плескати. Ви блощиця.
- Так, безумовно, а ви, пане капрале, бог, - відповів Швейк зі спокоєм філософа, який хоче в усьому світі створити земний мир і пускається при тому у гарячі дебати. - Ви скорботна богородиця.
- Господи Боже, - вигукнув волонтер, здіймаючи вгору руки, - наповни наші серця любов’ю до всіх капралів, аби ми на них не дивилися з огидою. Благослови наш конгрес у цій пересувній буцегарні на рейках.
Капрал почервонів, немов рак, і рвонувся з місця:
- Я забороняю вам робити будь-які зауваження. Ви, нещасний волонтяко.
- Це ж зовсім не ваша провина, - заспокійливим тоном сказав волонтер. - Багатьом родам і видам природа відмовила в інтелекті. Вам доводилось, мабуть, чути про людську дурість? Чи не краще було б, якби ви народилися ссавцем іншого виду і не носили цього ідіотського імені «людина» і назви «капрал»? Ви дуже помиляєтеся, коли, взявшися під боки, гадаєте, що ви великий пан і найдостойніша в світі істота. А ось відпорють вам зірки, і ви - нуль, один з тих нулів, яких абсолютно байдуже вистрілюють тепер по всіх окопах і фронтах. А коли вам причеплять на комір ще одну цяцьку і зроблять з вас тварину з назвою юшкоїд, то і тоді ви не спіймаєте Бога за бороду. Ваш кругозір ще більше звузиться, і коли десь на бойовищі ви зложите свої культурно недорозвинені кістки, то в цілісінькій Європі по вас ніхто не заплаче.
- А я доб’юся того, що вас ще посадять, - розпачливо вереснув капрал.
Волонтер усміхнувся:
- Вам би хотілося мене замкнути, мабуть, тому, що я вас образив? У такому разі ви б набрехали, бо при вашому обмеженому духовному багатстві ви взагалі неспроможні збагнути, в чому саме полягає образа. Крім того, б’юсь об заклад на що хочете, ви взагалі нічого не запам’ятали з нашої розмови. Коли б я вам сказав, що ви ембріон, то ви про це забудете навіть не тільки не доїхавши до найближчої станції, а раніше ніж повз нас промайне перший телеграфний стовп. Ви заниділий мозговий звій. Взагалі не можу уявити, щоб ви спромоглися де-небудь логічно викласти все, що ви тут від мене почули. Крім того, ви можете запитати усіх присутніх тут, чи в моїх словах був хоч найменший натяк на ваш світогляд і чи я вас чим-небудь образив.
- Дійсно, - підтвердив Швейк, - вам тут ніхто не сказав ані словечка, яке б ви могли якось не так тлумачити. Взагалі, коли хтось вже дуже ображається, то з цього добра, як з козла молока. Одного разу я сидів у нічній кав’ярні «Тунель». Ми щось розговорилися про оранґутанґів. Сидів з нами один морячок, він розповідав, нібито оранґутанґа часто не можна відрізнити від будь-якого вусатого громадянина, бо оранґутанґ має бороду, зарослу щетиною, як… «ну, каже, як, наприклад, ось той пан біля сусіднього стола». Ми всі оглянулися, а пан з бородою підійшов до морячка і зацідив йому в пику. А моряк розчерепив йому голову пивною пляшкою, аж бородатий пан звалився непритомний. Ми попрощалися з моряком, бо той зараз же пішов геть, коли побачив, що він того оранґутанґа майже закатрупив. Ми сяк-так відтерли пана, а цього якраз і не треба було робити, бо тільки-но він воскрес, одразу ж викликав нічний патруль і змалював справу так, що всіх нас забрали в комісаріат, хоч ми всі були тут зовсім ні при чому. Там він без кінця торочив, начебто ми його вважали за оранґутанґа і, мовляв, тільки про це й говорили. Він вперто тримався свого. Ми говоримо: «Таж ні, він зовсім не оранґутанґ», а він знову - оранґутанґ та й годі, він, мовляв на власні вуха чув. Я попросив пана комісара самому пояснити йому це. Комісар почав по-доброму пояснювати, а той, як пень. Не дав себе переконати і заявив панові комісару, що він з нами одна рука. Тоді пан комісар велів посадити його до «Іванової хати», аби витверезився, а ми хотіли повернутися до «Тунелю», але вже не змогли, бо і нас також посадили за ґрати. Бачите, пане капрале, що може вийти з маленького і незначного непорозуміння, яке й торби січки не варте. Або ось ще: в Окроугліцах був один громадянин. Так той образився, коли в Німецькому Броді його назвали смугастою гадюкою. Воно на світі таких слів, які зовсім не підлягають карі, є до бісової мами. Наприклад, якщо б ми вас охрестили видрою, чи ви могли б за це на нас розгніватися?
Капрал заричав, хоч, правда, цього не можна було назвати ричанням. Гнів, лють, розпач злилися в ряд сильних звуків, причому цей концертний номер доповнював гострий свист, який виводив носом крізь сон старший фельдкурат.
Після цього рикання у капрала наступила повна депресія. Він сів на лавку, і його водянисті безвиразні очі вперлися в далекі ліси і гори.
- Пане капрале, - сказав волонтер, - ви тепер, коли так вдивляєтеся у сумовиті гори і пахучі ліси, нагадуєте мені постать Данте. Те ж саме благородне обличчя поета, людини ніжного серця і душі, поета, доступного благородним почуттям. Сидіть, будь ласка, так, як сидите - це вам дуже личить. Як одухотворено, як невдавано і природно ви вибалушуєте очі на довколишні краєвиди. Напевно, ви думаєте про те, як буде гарно, коли весною у цих спустілих зараз місцях розгорнеться килим барвистих польових квітів…
- І той килим любовно обіймає струмочок, - докинув Швейк, - а наш пан капрал сидить на якомусь пеньку, слинить олівець і пише віршик до «Малого читача».
Капрал сидів зовсім апатично, а волонтер почав запевняти, буцімто він бачив голову капрала, вирізьблену на одній скульптурній виставці.
- Пробачте, пане капрале, чи ви не були натурником у скульптора Штурси*?
Капрал глянув на волонтера і сумно сказав:
- Ні, не був.
Волонтер замовк і простягнувся на лавці.
Конвоїри грали із Швейком у карти, капрал з розпуки асистував і дозволив собі навіть зауважити, що Швейк зробив помилку, пішовши зеленим тузом, а йому не треба було козиряти, мав би на останній хід сімку.
- Бувало колись, - сказав Швейк, - у кнайпах робили гарні написи проти дорадників. Пам’ятаю і досі один: «Пораднику, не радь сусіду, бо в морду я тобі заїду».
Військовий поїзд під’їжджав до станції, де інспекція проглядала вагони. Поїзд зупинився.
- Так воно й є! - жорстко сказав волонтер, багатозначно глянувши на капрала. - Інспекція вже тут.
До вагона ввійшла інспекція.
Комендантом військового поїзда штаб призначив офіцера запасу доктора Мраза.
На такі дурні пости завжди пхали офіцерів запасу.
Доктор Мраз від цієї посади зовсім втратив розум. Ніяк не міг дорахуватись одного вагона, хоча в цивільному житті був учителем математики в реальній гімназії. Крім цього, кількість людей в кожному вагоні не збігалася з підсумком, підбитим після посадки на будейовіцькому вокзалі. Коли Мраз переглядав папери, йому здалося, що не знати звідки з’явилося на дві польові кухні більше.
- А тут що за бісова мати? - Аж неприємні мурашки поза шкірою забігали: невідомим способом розмножилися коні.
У списку офіцерів не міг дошукатися двох кадетів, і їх бракувало до загального рахунка. У передньому вагоні, в канцелярії полку, весь час шукали одну друкарську машинку. Від цього хаосу в нього розболілася голова. Він вже проковтнув три порошки аспірину і тепер з хворобливим виразом обличчя обшукував поїзд.
Увійшовши зі своїм провідником до арештантського купе і переглянувши папери, він прийняв рапорт від нещасного капрала, що той везе двох арештантів і має стільки-то і стільки солдатів, ще раз порівняв сказане з написаним і оглянувся навколо.
- А це кого везете зі собою? - суворо спитав комендант поїзда, вказуючи на старшого фельдкурата, який спав на животі, виставивши з викликом заднє обличчя просто на інспекцію.
- Голошу слухняно, пане лейтенанте, - загикувався капрал, - ми, той, як його…
- Що це за той як його, - невдоволено забуркотів доктор Мраз. - Говоріть прямо.
- Мельдую послушно, пане лейтенанте, - відізвався замість капрала Швейк, - цей пан, що спить на животі, - якийсь п’яний оберфельдкурат. Він пристав до нас і вліз сюди, а тому, що це наше начальство, то ми не могли його викинути з вагона, аби не порушувати субординації. Він, мабуть, переплутав штабний вагон з арештантським.
Доктор Мраз зітхнув і глянув у свої папери. Про жодного старшого фельдкурата, який повинен був би їхати поїздом до Брука, в списку не було ані згадки. Він нервово смикнув оком. На останній станції у нього раптом збільшилося число коней, а тепер, як грім з ясного неба, в арештантському купе невідомо як опинився старший фельдкурат.
Комендант не спромігся ні на що інше, як наказати капралові обернути сплячого на животі фельдкурата на спину, бо ж у цій позиції важко було встановити, хто він такий.
Після довгих зусиль капрал, нарешті, поклав старшого фельдкурата навзнак, причому той прокинувся і, побачивши перед собою офіцера, сказав: - Eh, servus, Fredy, was gibt’s neues? Abendessen schon fertig?1
____________________
1 Вітаю, Фреді! Що нового? Вечеря вже готова? (нім.).
Потім знову замружив очі і повернувся до стіни.
Доктор Мраз одразу ж впізнав у ньому вчорашнього ненажеру з офіцерського казино, славнозвісного обжерача усіх офіцерських їдалень, і тихо зітхнув.
- За це, - сказав він капралові, - підете до рапорту.
Мраз вже виходив, коли його несподівано затримав Швейк.
- Мельдую послушно, пане лейтенанте, я тут не повинен знаходитись. Я мав арешт лише до одинадцятої години, і саме зараз скінчився мій строк. Мене було заарештовано на три дні, і тепер я вже повинен сидіти з іншими, в телячому вагоні. Оскільки одинадцята вже давно минула, прошу вас, пане лейтенанте, висадити мене або перевести до телячого вагона, в якому я тепер повинен їхати, або відправити до пана оберлейтенанта Лукаша.
- Прізвище? - спитав доктор Мраз, заглядаючи знову у свої папери.
- Йозеф Швейк, мельдую послушно, пане лейтенанте.
- Гм, так оце ви і є той уславлений Швейк, - сказав доктор Мраз. - Ви справді повинні були вийти об одинадцятій годині. Але пан надпоручник Лукаш просив мене не випускати вас, аж поки не приїдемо до Брука, це, мовляв, безпечніше, бо принаймні по дорозі нічого не встругнете.
Після відходу інспекції капрал не міг стриматися від злостивого зауваженння:
- Так бачите, Швейку, гівно вам допомогло звертатися до вищої інстанції. Коли б я хотів, міг би вам обом добре хвоста накрутити.
- Пане капрале, - відізвався волонтер, - кидатися гівном - це більш менш переконлива арґументація. Але інтеліґентна людина не повинна вживати таких слів, навіть коли вона і схвильована або хоче на когось напасти. А щодо тих смішних ваших погроз, неначебто ви спроможні нам хвости накрутити, то якої бісової мами ви цього не зробили? Ви ж, кажете, мали нагоду? Мабуть, тут далася взнаки ваша велика духовна зрілість і надзвичайна делікатність.
- Годі, досить! - аж підскочив капрал. - Я вам обом можу проторити шлях до криміналу. Бачили ми таких!
- А за що, голубе? - невинно спитав волонтер.
- Це моя справа, - гороїжився капрал.
- Ваша справа? - сказав, посміхнувшись, волонтер, - вона така ж ваша, як і наша. Це як у картах: моє - твоє. Я скоріше б сказав, що на вас вплинув натяк про те, що підете до рапорту, тому і починаєте гримати на нас, хоч це в приписах навряд чи знайдеться.
- Хами, ось ви хто! - вигукнув капрал, збираючи останні сили, щоб напустити на присутніх страху.
- Я вам щось скажу, пане капрале, - зауважив Швейк. - Я вже стріляний горобець, служив ще перед війною і знаю: лаятися - це тільки і зиску, що писку. Коли я свого часу відбував військову службу, пам’ятаю, був у нас в роті один надстроковий фельдфебель Шрайтер, юшкоїд. Міг вже давно ще капралом йти додому, але у нього, як то кажуть, були не всі вдома. Цей тип чіплявся до нас, мов той чорт до сухої верби, приставав до кожного, як гівно до сорочки: то це йому не так, то знову щось таки знаходив проти форшріфтів1. Допікав нам, як тільки міг, і вічно лаявся:
«Ви не солдати, а нічні сторожі». Мене це, нарешті, дійняло до живого, і я пішов на ротний рапорт. «Чого тобі треба?» питає капітан. «Мельдую послушно, пане капітане, маю скаргу на нашого фельдфебеля Шрейтера. Ми все ж таки солдати його величності, а не нічні сторожі. Ми служимо найяснішому цісареві, а не фрукти стережемо». «Ач, комаха! - відповів мені капітан. - Геть, щоб і духу твого тут не було». А я на це:«Насмілююсь попросити представити мене до батальйонного рапорту».
____________________
1 Приписів (нім.).
При батальйонсрапорті, коли я пояснив полковникові, що ми не нічні сторожі, а цісарські вояки, він наказав замкнути мене на два дні, але я попросив, аби мене представили до реґіментсрапорту. На полковому рапорті, тільки-но я виклав свою скаргу, полковник як визвірився на мене, мовляв, я дурень і щоб забирався під три чорти. А я йому на це: «Насмілююсь просити, пане полковнику, представити мене до бригадного рапорту». Цього він злякався і наказав зараз же викликати до канцелярії нашого фельдфебеля Шрайтера, і той мусив перепросити мене перед усіма офіцерами за те слово «сторожі». Потім він наздогнав мене на подвір’ї і заявив, що від сьогодні він лаятись не буде, але доведе мене до гарнізонної тюрми. І хоч я відтоді дуже остерігався, але так і не уберігся. Стояв якось на варті біля цейхгаузу. Кожен вартовий вважав за необхідне завжди щось надряпати на стіні, або малював деякі жіночі потішеньки, або писав якийсь віршик. А я нічого не міг придумати, то взяв і накарлюкав з нудьги на стіні: «Юшкоїд Шрайтер - костомаха», прямісінько під останнім реченням. Фельдфебель одразу ж доніс про це, бо стежив за мною, як рудий собака. Біда хотіла, аби над тим написом був ще один: «На війну ми не підемо, ми на неї насеремо». А це було в 1912 році, коли ми мали йти на Сербію через консула Прохазку*. І мене зараз же відправили до Терезіна до ландґеріхту1. Панове з крайового військового суду фотографували, мабуть, разів п’ятнадцять ту стіну цейхгаузу з усіма її написами і моїм підписом також, разів з десять примушували мене написати, щоб перевірити мій почерк: «На війну ми не підемо, ми на неї насеремо». П’ятнадцять разів я мусив писати «Юшкоїд Шрайтер - костомаха». Під кінець приїхав один знавець письма і звелів мені написати: «Це було 29 липня 18 97 p., коли Краловий Двур над Лабою пережив страхіття нагального розливу Лаби». «Цього ще недосить, - вирішив військовий слідчий. - Нас цікавить те срання. Продиктуйте йому щось, де було б багато «с» і «р». І надиктували: серб, зруб, свербить, херувим, рубін, чортів син. Знавець письма, мабуть, від усього уже зовсім запаморочився і весь час оглядався назад, де стояв вояка з багнетом. Нарешті він сказав, що все це піде до Відня і щоб я тричі підряд написав: «Сонце починає вже припікати, страшна спека».
____________________
1 Крайовий військовий суд (нім.).
Весь матеріал відіслали до Відня і там установили: щодо написів - то вони зроблені не моєю рукою, але підпис, як я раніше і сам признався, мій. Мене засудили на 6 тижнів, бо, мовляв, я не міг охороняти цейхгауз у той час, коли підписувався на стіні.
- Як бачите, - вдоволено сказав капрал, - все ж таки не обійшлося без кари. Ви, видно, вже досвідчений кримінальник. Будь я на місці цього крайового суду, я б вліпив вам не 6 тижнів, а 6 років.
- Коли б вам, капрале, довгий хвіст, ви б самі собі боки повідбивали, - вхопився за слово волонтер. - Краще подумайте, що на вас чекає. Ви ж тільки-но заробили від інспекції рапорт. До такої справи слід дуже серйозно підготуватися і подумати про тлінність капральського існування, суд і пекло. А власне, що ви в порівнянні з всесвітом. Таж самі подумайте - найближча нерухома зірка у 275000 разів більш віддалена від нашого військового поїзда, ніж сонце, а її паралакс утворює лише одну дугову секунду. Коли б ви знаходилися у космічному просторі, як нерухома зірка, ви були б надто маленьким, щоб вас можна було побачити навіть у найдосконаліші астрономічні прилади. Для вашої незначної величини у світі нема і не буде відповідного поняття. За півроку ви б зробили на небі лише малесеньку дугу, за рік такий маленький еліпс, що для його числового означення взагалі немає відповідного поняття, такий він незначний. Вашого паралаксу не можна було б і виміряти.
- Якщо так, - додав Швейк, - то пан капрал може цим пишатися, як заєць хвостом, бо ж його ніхто не зможе виміряти, і чим би той рапорт не скінчився, він мусить бути спокійний і не хвилюватися. Всяке хвилювання шкодить здоров’ю, а ми тепер в армії повинні берегти своє здоров’я, бо ж воєнні злигодні вимагають від кожного зокрема не бути здохлятиною.
- А якщо вас, пане капрале, й замкнуть, - продовжував Швейк з милим усміхом, - і вас спіткає якась прикрість, то аж ніяк не занепадайте духом. Вони будуть думати своє, а ви собі думайте своє. Так, наприклад, я знав одного вугляра Франтішка Шквора. На початку війни він сидів зі мною в тюрмі управління поліції в Празі за державну зраду, а пізніше його, мабуть, таки стратили через якусь там прагматичну санкцію. Коли його на слідстві питали, чи має якісь заперечення щодо протоколу, він сказав:
- Як було, так було, все ж таки якось було, ще ніколи так не було, щоб якось не було.
Потім його кинули до темного карцера, не давали два дні ні їсти, ні пити і знову повели на допит, а він тримався свого, мовляв, як було, так було, все ж таки якось було і ще ніколи так не було, щоб якось не було. Можливо, коли його потім передали до військового суду, з тим і поплентався під шибеницю.
- Тепер, подейкують, багатьох вішають і стріляють, - сказав один з конвоїрів. - Недавно нам читали на учбовому плацу наказ, що в Мотолі розстріляли запасного Кудрну. Буцімто Кудрна, коли прощався з дружиною в Бенешові, дуже розсердився на капітана, коли той вдарив шаблею його хлопчика, що сидів у жінки на руках. А політичних, то тих гурмом саджають. Ось у Моравії розстріляли одного редактора, а наш капітан говорив, нібито й усі інші до цього доскакаються.
- Все до пори, до часу, - двозначно кинув волонтер.
- Ваша правда, - відізвався капрал, - отим редакторам так і треба. Вони тільки народ підбурюють. Ось позаторік, коли я ще був єфрейтором, під моїм начальством служив один редактор. Він мене інакше не називав, як погибеллю армії, а коли я вчив його вільних вправ, аж його потом заливало, він завжди говорив: «Шануйте, будь ласка, в мені людину». Так ось, коли на казарменому подвір’ї було багато калюж і треба було робити «нідер», я й показав йому цю людину. Підвів його до однієї калюжі, і той шелегейда мусив у неї падати, аж вода бризкала, як у купальні. А після полудня все на ньому повинно було знову блищати, мундир мусив бути чистим, як на весілля. Отож він чистив, охкав та ще й буркотів. А на другий день знову був, як свиня, виваляний в болоті, а я стояв над ним і говорив: «Так що сильніше, пане редакторе, - погибель армії чи та ваша людина?» Справжній був інтеліґент.
Капрал тріумфуюче поглянув на волонтера і продовжував:
- Він втратив свої волонтерські нашивочки саме через свою інтеліґентність, бо писав до газет про знущання над солдатами. Але як тут з нього не знущатися, коли такий учений, а не вміє навіть затвор у гвинтівки розібрати, хоч йому це вдесяте пояснюють. Скомандуєш: «linksschaut»1, а він, мов навмисне, крутить своєю маківкою вправо і дивиться при цьому, як ворона. При карабінових прийомах не знає, за що раніше вхопитися: чи за ремінь, чи за патронташ. Ви йому показуєте, як повинна з’їхати рука по ременю вниз, а він вивалює на вас балухи, немов теля на нові ворота. Він навіть не знав, на якому плечі носять карабін, козиряв, як мавпа. А ті кроки і повороти при маршировках - так хай Господь милує.
____________________
1 Рівняйся наліво (нім.).
Коли була команда обертатись, йому було байдуже, через яку костомаху це робити: чап, чап, чап, пер ще шість кроків уперед, аж потім обертався, як півень на рожні, і при цьому тримав крок, як подагрик, або підтанцьовував - точнісінько тобі стара шльондра на празнику.
Капрал сплюнув:
- Йому дали навмисне дуже заржавілий карабін, аби навчився чистити. Отож тер його, як пес сучку, але коли б навіть купив пряжі ще на два кіля більше, то все одно нічого б не вийшло. Чим більше він його чистив, тим було гірше - залізо ще більше ржавіло, а при рапорті цей карабін переходив з рук у руки, і всі не могли надивуватися. Адже це сама іржа. Наш капітан бувало йому говорив: «З вас, пане редакторе, ніколи не буде вояки. Ідіть краще повістеся з сорому, годі даремно хліб солдатський жерти». А той з-під своїх окулярчиків лише сліпаками блимав. Для нього було великим святом, коли обходилося без суворого карцера або казарменого арешту. В такий день він звичайно пописував до газет ті свої статейки про знущання над солдатами. Якось зробили у нього в чамайдані обшук. Тож мав він там усяких книжок - одна радість. Усе про роззброєння та про мир між народами. За це він помарширував аж у гарнізонну тюрму, і від того часу ми з ним вже не тріпали собі нервів. Аж ось несподівано він знову з’явився в канцелярії, посадили його пайки виписувати, аби не зустрічався з солдатами. Ось так і перевівся наш інтеліґент на циганський пшик. А міг бути хіба таким паном, коли б через свою глупу голову не втратив права волонтера. Лейтенантом міг би стати.
Капрал зітхнув:
- Навіть тих складок на шинелі не вмів заправити і аж з Праги виписував різні там водички та усякі мастила для чищення ґудзиків, та йому це помогало, як бабі кадило, все одно кожний ґудзик був рудий, як Ісав*. Але гавкати вмів добре. Коли сидів у канцелярії, то нічого іншого не робив, тільки філософію розводив. Його і раніше до цього тягнуло. З язика, як я вже говорив, не сходило слово «людина». Одного разу, коли він мудрагелив над калюжею, куди при команді «нідер» мав гепнутися, я сказав йому: «Коли ви ото завжди починаєте базікати про людину і про болото, я пригадую собі, що людина була створена з багна і вона при тому носом не крутила».
Висловившись, капрал почував себе дуже задоволеним і, посміхаючись, чекав, що на це скаже волонтер, але замість нього відізвався Швейк:
- Ось за таке саме, за такі ж причіпки свого часу в 35-му полку якийсь Конічек заколов себе і капрала. Про це писав «Кур’єр»*. Капрал мав на тілі щось із тридцять колотих ран, а з них понад дванадцять смертельних. Вояка потім сів на мертвого капрала і, сидячи на ньому, прохромив себе. Інший випадок трапився пару років тому в Далмації. Там капрала підрізали, і до сьогодні не встановлено, хто це зробив. Це залишилося таємницею, знають тільки, що того зарізаного капрала звали Фіялою і походив він з Драбовні, біля Турнова. Потім я чув ще про такий випадок: одного капрала Рейманека з сімдесят п’ятого полку…
Приємне оповідання перервало голосне кректання на лавці, де спав старший фельдкурат Лаціна.
Отець фельдкурат прокинувся в усій своїй красі і гідності.
Його пробудження супроводжувалось такими ж самими явищами, як ранкове пробудження молодого велетня Ґарґантюа, що його описував старий веселий Рабле.
Старший фельдкурат то пердів і гикав на лавці, то голосно позіхав, аж, як то кажуть, хата ходором ходила. Нарешті сів і здивовано спитав:
- Святі небесні, а де це я?
Побачивши пробудження військового начальства, капрал дуже покірливо відповів:
- Голошу слухняно, пане оберфельдкурате, ваша милість - в арештантському вагоні.
Спалах здивування промайнув на обличчі преподобного.
Хвилину він сидів мовчки і напружено роздумував. Та даремно. Між тим, що він пережив уночі і вранці, і між пробудженням у вагоні з заґратованими вікнами було море неясностей.
Врешті фельдкурат спитав капрала, який все ще шанобливо стояв перед ним:
- А за чиїм наказом мене, того, як би мовити…
- Голошу слухняно, без наказу, пане оберфельдкурате.
Священик підвівся, почав ходити поміж лавками і бурмотіти, що справа, мовляв, для нього неясна.
Потім сів знову і спитав:
- А куди ми, власне, їдемо?
- Голошу слухняно, до Брука.
- А чого ж ми їдемо до Брука?
- Голошу слухняно, туди перевели увесь наш дев’яносто перший полк.
Отець духовний знову почав напружено думати, що ж це, власне, з ним сталося, як він потрапив у цей вагон і чому їде до Брука саме з дев’яносто першим полком, у супроводі якогось конвою.
Він вже настільки очуняв після пиятики, що розпізнав волонтера, тому саме і звернувся до нього з запитанням:
- Ви як інтеліґентна людина можете мені пояснити без довгих розпатякувань, не замовчуючи нічого, як я опинився серед вас?
- Дуже радо, - приятельським тоном сказав волонтер, - попросту ви вранці на вокзалі при посадці у поїзд пристали до нас, бо були трохи під градусом.
Капрал суворо поглянув на волонтера.
- Ви, - продовжував той, - просто влізли у наш вагон - і все. Лягли на лавку, а ось цей Швейк поклав вам під голову свою шинель. Під час контролю на попередній станції вас записали у список офіцерів, які їдуть поїздом. Вас, так би мовити, офіційно виявили, а наш капрал через це піде до рапорту.
- Так, так, - зітхнув отець духовний, - значить, на найближчій станції я мушу перейти до штабних вагонів. А обід подавали, не знаєте?
- Обід буде аж у Відні, пане фельдкурате, - втрутився капрал.
- Так це ви поклали мені під голову шинель? - звернувся отець духовний до Швейка. - Щиро вам дякую.
- Я не заслуговую на подяку, - відповів Швейк. - Я зробив так, як повинен робити кожен вояка, коли бачить, що його начальник не має нічого під головою і що він трохи ніби в самий раз. Кожен вояка повинен шанувати свого начальника, хоч би той був навіть в інтересному стані. В мене великий досвід з фельдкуратами, бо я ж був денщиком у пана фельдкурата Отто Каца. Це веселий і щирий народ.
З похмілля після вчорашньої пиятики на старшого фельдкурата найшов приступ демократизму. Витягнувши цигарку, він подав її Швейкові:
- Запали й пихкай. А ти, - звернувся до капрала, - підеш, як тут кажуть, через мене до рапорту? Ти, голубе, не бійся, я тебе з цього витягну, нічого тобі не буде. А тебе, - сказав Швейкові, - візьму з собою. Житимеш у мене, як пампушка в олії. І в новому приступі великодушності він почав запевняти, що усім зробить щось добре: волонтерові купить шоколад, конвоїрам - ром, капрала накаже перевести у фото- графічний відділ при штабі сьомої кавалерійської дивізії. Одним словом, обіцяв усіх звільнити і про них, мовляв, ніколи не забути.
Потім почав усіх, не тільки Швейка, частувати цигарками зі свого портсигара, заявивши, що дозволяє арештантам курити і постарається, аби їм зменшили кару. Вони знову зможуть повернутися до нормального військового життя.
- Не хочу, - сказав, - аби ви мене погано згадували.
Маю багато знайомих, і ви зі мною не пропадете. Взагалі, ви справляєте на мене враження порядних людей, а таких Господь Бог любить. Якщо ви і згрішили, то кару свою від буваєте, як я бачу, радо і охоче терпите муки, що їх вам послав Бог.
- З якого приводу, - звернувся він до Швейка, - вас покарано?
- Бог на мене наслав кару, - побожно відповів Швейк, - у вигляді полкового рапорту, пане оберфельдкурате, через ненавмисне спізнення до полку.
- Бог наймилосердніший і найсправедливіший, - сказав урочисто старший фельдкурат, - він знає, кого має карати, і цим проявляє своє провидіння і свою всемогутність. А за що ви сидите, волонтере?
- За те, - відповів волонтер, - що милосердний Бог ласкаво обдарував мене ревматизмом і дух гордині сповнив мою душу. Коли відбуду кару, мене пошлють на кухню.
- Що Бог робить, добре робить, - палко вирік отець духовний, почувши про кухню. - Порядна людина може і там зробити кар’єру. Саме на кухню треба призначати інтеліґентних людей заради різних кулінарних комбінацій, бо головна справа не в тому, як варити, а в тому, з якою любов’ю це змішати докупи, як все приправити й таке інше. Візьміть, наприклад, підливи. Коли цибулеву підливу робить інтеліґентна людина, вона бере всі види ярини, тушить їх на маслі, потім додає приправи, чорного перцю, трохи мускату, кориці, а звичайнісінький, неосвічений кухар зварить цибулю і кидає до цього запражку з лою. Мені було б найприємніше бачити вас десь в офіцерській кухні. Неінтеліґентна людина в звичайному житті може мати якесь звичайне заняття і нікому не впадати в очі. Але в кухні шило вилізе з мішка. Вчора ввечері в Будейовіцах в офіцерському клубі, крім інших страв, подали нирки в мадері. Той, хто їх готував (хай йому Бог простить усі його гріхи), напевно, був справжній інтеліґент. До речі, на тамтешній офіцерській кухні працює якийсь учитель зі Скутця. І такі ж нирки у мадері я їв в офіцерській їдальні 64-го полку крайової оборони. Напхали туди кмину, як у звичайній корчмі, коли готують нирки з перцем. А хто це робив, ким був той кухар у приватному житті? Доглядав худобу в одного поміщика.
Старший фельдкурат замовк, а за хвилину перевів розмову на кулінарне питання в Старому і Новому завіті. Саме в ті часи дуже дбали про готування смачної їжі після богослуження й інших церковних торжеств. Потім звернувся до всіх, аби щось заспівали, і Швейк, як звичайно, зовсім недоречно почав:
Але старший фельдкурат не розсердився.
- Коли б тут принаймні було хоч трохи рому, то не треба й вина, - сказав він, по-дружньому усміхаючись, - а цю Марину краще залишити в спокої, бо нечистий не спить, людей на гріх наводить.
Капрал обережно сягнув до шинелі і витягнув звідтіля плескату флягу з ромом.
- Голошу слухняно, пане оберфельдкурате, - промовив так тихо, що аж по голосу було видно, яку кривду він собі заподіював, - якщо ви не образитеся…
- Не ображуся, хлопче, - відповів радісно отець духовний, - вип’ю за нашу щасливу подорож.
- Господи Боже, - тихенько зітхнув капрал, побачивши, що після ретельного ковтка півфляги як не було.
- Ех ви, бісове чадо! - сказав фельдкурат, усміхаючись і багатозначно підморгуючи до волонтера. - Ви ще й до усього згадуєте ім’я Боже. За це Господь Бог мусить вас покарати.
Отець духовний знову хильнув з плескатої фляги і, подаючи її Швейкові, суворо наказав:
- Доконай!
- Служба є служба, - промовив добросердечно Швейк до капрала, повертаючи йому порожню флягу. Той відповів несамовитим блиском очей, який може з’явитися лише у божевільних.
- А тепер, поки доїдемо до Відня, я ще трошечки відпочину, - сказав старший фельдкурат. - Будь ласка, збудіть мене, тільки-но прибудемо на місце.
- А ви, - звернувся він до Швейка, - підіть до офіцерської кухні, візьміть ринки і принесіть мені обід. Скажете, для пана старшого фельдкурата Лаціни. Але дивіться, щоб вам дали подвійну порцію. Коли будуть кнедлі, то не беріть з окрайчика, це невигідно. Іще принесіть мені з кухні пляшку вина та не забудьте взяти з собою казанок, хай наллють до нього рому.
Отець Лаціна почав нишпорити по кишенях.
- Слухайте, - сказав він капралові, - не маю дрібних, позичте мені золотого. Так ось вам! Як прізвище? Швейк? Тут маєте, Швейку, золотого за дорогу. Пане капрале, позичте мені ще золотого. Бачите, Швейку, цього другого золотого дістанете, коли все влаштуєте як слід. А потім хай вам дадуть ще цигарки і сигари для мене. І якщо даватимуть шоколад, то захаралайте для мене подвійну порцію, а якщо консерви, то простежте, щоб вам дали копчений язик або гусячу печінку. Можливо, видаватимуть і ементальський сир, то подбайте, аби вам не попався скраю, а якщо дадуть угорську ковбасу, то теж ні в якому разі не кінчик, а гарну, з середини, щоб була соковита.
Старший фельдкурат простягнувся на лавці і за хвилину заснув, як колода.
- Сподіваюсь, - сказав капралові волонтер, натякаючи на могутнє хропіння отця духовного, - ви, напевно, цілком вдоволені з нашого знайдунчика. Що не кажіть, такий у світі не загубиться.
- Він вже, як то кажуть, - відізвався Швейк, - відлучений, пане капрале, вже смокче з пляшечки.
Капрал хвилину боровся з собою і врешті, втративши будь яке догоджання, сказав твердо:
- Він би і з руки їв.
- Фельдкурат дуже нагадує мені з тими дрібними, яких не має, - докинув Швейк, - одного муляра з Дейвіц на прізвище Млічко. Той теж так довго не мав дрібних, аж поки не вліз у болото по саму шию, і його замкнули за ошуканство. Великі пропив, а дрібних не мав.
- В сімдесят п’ятому полку, - відізвався один конвоїр, - перед війною якийсь капітан пропустив крізь горло цілу полкову касу і мусив навіть розпрощатися з воєнною службою. Та зараз він знову капітан. Один фельдфебель, який вкрав понад двадцять сувоїв казенного сукна на петлиці, тепер вже став штабс-фельдфебелем. А ось недавно одного піхотинця застрелили в Сербії за те, що з’їв нараз коробку своїх консервів, а не розділив її на три дні.
- Це тут ні про шив ні про лато, - заявив капрал, - але що правда, то правда - позичати у бідного капрала два золотих на чайові…
- Ось вам ваш золотий, візьміть, - сказав Швейк. - Я не збираюся багатіти за ваш рахунок. А коли він мені дасть ще й того другого золотого, то я вам і його поверну, не плачте! Вас повинно тішити, коли якийсь військовий начальник позичає у вас гроші на видатки. Ви великий себелюб! Тут йдеться тільки про нещасні два золотих, але я хотів би бачити вашу міну, якби вам треба було пожертвувати своїм життям за військового начальника. Уявіть собі, він лежить десь поранений на ворожій лінії, а ви повинні його врятувати і винести на своїх руках з вогню, а тамті стріляють по вас шрапнеллю і чим попало.
- Ви б вже, напевно, наклали повнісінькі підштанки, - захищався капрал. - Люлько ви нещасна!
- В бою не один накладе собі в штани, - обізвався хтось з конвоїрів. - Недавно один поранений камарад розповідав нам у Будейовіцах, що, коли вони йшли в атаку, він тричі підряд напустив у штани. Вперше, коли лізли з окопів на відкрите місце перед дротяними перешкодами, потім коли почали перетинати дроти, а втретє - коли за ними гналися росіяни з багнетами і кричали «ура». Тоді вони почали знову тікати до окопів, а з їхнього цепу не було жодного, хто б не напустив у штани. А один убитий лежав зверху на бруствері ногами вниз; під час наступу йому шрапнеллю відірвало півголови - немов ножем зрізало. Так той в останню хвилину так наробив, що з його штанів разом з кров’ю текло через камаші до окопів, прямісінько на його власну половину черепа із мозком, що лежала якраз під ним. Людина навіть не знає, де й що з нею може трапитись.
- А іноді, - сказав Швейк, - людині в бою зробиться недобре, щось їй спротивиться. Один хворий з-під Перемишля, який вже був видужав, розповідав у Празі на Погожельці в «Панорамі», як там десь біля фортеці дійшло до штикової атаки. Навпроти нього з’явився якийсь росіянин, хлопець - як гора. Перся на нього з багнетом, а з носа йому висіла крапля. Бідолаха як глянув на оту соплю, йому одразу ж зробилося так погано, що мусив піти на перев’язочний пункт. Там встановили, ніби він хворий на холеру, і відіслали до холерного барака у Пешті, де він таки насправді заразився холерою.
- Це був звичайний піхотинець чи капрал? - спитав волонтер.
- Капрал, - відповів Швейк, не зморгнувши.
- Це могло б трапитися і з кожним волонтером, - сказав збовдурілий капрал і при цьому з тріумфом глянув на волонтера, немов збирався сказати: «Ну?! Смакувало? Що ж ти тепер на це скажеш?»
Але той мовчки ліг на лавку.
Під’їздили до Відня. Хто не спав, розглядав з вікна дротяні перешкоди і укріплення біля столиці. Це викликало пригнічений настрій в усьому поїзді.
Якщо до цього часу з вагонів лунав рев баранячих голів з-під Кашперських гір:
- то тепер вже затих від неприємного враження колючого дроту, яким був обплутаний Відень.
- Все в порядку, - сказав Швейк, дивлячись на окопи. - Все так, як і повинно бути. Одне лише незручно: віденці на прогулянках можуть подерти собі штани. Тут небереженого й чорт не вбереже.
- Відень - це взагалі важливе місто, - продовжував він, - подумати тільки, скільки диких тварин у цьому Шенбрунському звіринці. Коли я свого часу був у Відні, я дуже любив ходити туди дивитися на мавп, але коли, бувало, їде якась персона з цісарського палацу, то тоді там крізь військовий кордон нікого не пропускали. Був зі мною один кравець, з десятого району, так його посадили, бо він щосили пхався, аби поглянути на тих мавп.
- А в палаці ви теж були? - спитав капрал.
- Там чудово, - відповів Швейк. - Я там не був, але мені розповідав один, він туди часто заглядав. Найкраще - це двірська сторожа. Кожен з них, кажуть, мусить мати щось із два метри заввишки. Вони буцімто після закінчення військової служби дістають трафіку*. А принцес там - як сміття.
Проїхали якийсь вокзал. За ними линули стихаючі звуки австрійського гімну. Його грав оркестр, очевидно, висланий туди помилково, бо поїзд ще не скоро прибув на той вокзал, де вони, нарешті, зупинилися і де їх очікував обід та урочисті привітання.
Але часи змінилися. Урочисті зустрічі вже не були такими, як на початку війни, коли солдати на кожному вокзалі об’їдалися, а дівчата в ідіотських сукенках із ідіотськими мінами подавали їм на привітання безнадійно дурні букети.
Але ще дурнішими були промови тих дам, чоловіки яких тепер, по війні, вдають з себе великих патріотів і республіканців.
Відень привітав їх в особі трьох дам - членів товариства Австрійського Червоного хреста, двох дам з якогось воєнного товариства віденських дам і дівчат, одного офіційного представника віденського маґістрату і представника армії.
На їхніх обличчях було видно втому. Військові ешелони перли вдень і вночі, санітарні вагони з пораненими проїжджали щогодини; на вокзалах з колії на колію перекидали вагони з полоненими, і при цьому мусили бути присутніми члени всіх цих корпорацій і товариств. Так тягнулося з дня на день, і початкове піднесення перетворилося в позіхання. Кожен, кому припадало на якомусь віденському вокзалі зустрічати ешелони, мав такий самий змучений вигляд, як і ті, що тепер чекали на поїзд з Будейовіцьким полком.
З телячих вагонів виглядали вояки з виразом чорної безнадії, немовби їх везли на шибеницю.
До вагонів підходили дами і роздавали медівники з цукрованими написами: «Sieg und Rache», «Gott, strafe England», «Der Osterreicher hat ein Vaterland. Er liebt’s und hat auch Ursach fur’s Vaterland zu kampfen»1. Кашперські горяни, як можна було бачити, напихалися медівниками, але вираз безнадійности їх не полишав.
____________________
1 «Перемога і помста!», «Боже, покарай Англію», «Австрієць має батьківщину, любить її і знає, за що він бореться» (нім.).
Потім було дано наказ по ротах відправлятися за обідом до розташованих за вокзалом польових кухонь.
Там була і офіцерська кухня, куди пішов Швейк виконувати розпорядження старшого фельдкурата, а волонтер чекав, поки його не нагодують, бо два конвоїри пішли за їжею для всього арештантського вагона.
Швейк сумлінно виконав наказ. Переходячи колію, він побачив надпоручника Лукаша. Той ходив сюди й туди між рейками і чекав, чи не залишиться в офіцерській кухні щось і для нього.
Його становище було дуже неприємне, бо тимчасово мав з поручником Кіршнером одного денщика. Той піклувався тільки про свого офіцера, а обов’язки щодо надпоручника Лукаша він зовсім саботував.
- Кому це ви, Швейку, несете? - спитав нещасний надпоручник, коли Швейк поклав на землю загорнуту в шинель цілу купу всячини, яку виманив на офіцерській кухні.
Швейк на хвилину збентежився, але відразу ж оговтався. Його обличчя засвітилося радістю і спокоєм, і Швейк відповів:
- Це, мельдую послушно, для вас, пане оберлейтенанте, тільки не знаю, де ваше купе, а крім того мені невідомо, чи пан комендант поїзда не матиме нічого проти того, аби я перейшов до вас. Він, здається, неабияка свиня.
Надпоручник Лукаш допитливо поглянув на Швейка, але той добродушно і по-дружньому продовжував:
- Він справді свиня, пане оберлейтенанте. Коли перевіряв наш вагон, я йому доповів, що вже одинадцята година і оскільки я відбув кару, то зобов’язаний перейти або до телячого вагона, або до вас. А він мені на це коротко відрубав, аби я залишався там, де сиджу, принаймні, мовляв, по дорозі не нароблю вам, пане оберлейтенанте, ніякого сорому. - Швейк зробив мученицьку міну: - Нібито я вас, пане оберлейтенанте, коли-небудь осоромив.
Надпоручник Лукаш зітхнув.
- Сорому, - продовжував Швейк, - я вам ще ніколи не робив, а як дещо траплялося, то це був лише випадок, тільки перст Божий, як колись говорив старий Ванічек з Пельгржимова, коли тридцять шостий раз відбував кару. Я ніколи нічого не робив навмисне, я завжди хотів усе зробити якнайкраще, і я зовсім не винен, коли ми обидва мали з цього зиску, як кіт наплакав, тільки самі муки та горе.
- Ви тільки не плачте, Швейку, - м’яко сказав надпоручник Лукаш, коли вони підходили до штабного вагона. - Я все влаштую, аби ви знову були зі мною.
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я не плачу, в мене тільки серце крається, що ми обидва зовсім не винні, а прецінь найнещасливіші люди і в цій армії, і під сонцем. І подумати, яка то в мене проклятуща доля, що відколи себе пам’ятаю, я усе так беру собі до серця.
- Заспокойтеся, Швейку.
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, не будь тієї субординації, то я б сказав, що в жодному разі не можна заспокоїтися, але якщо так, то я мушу сказати, згідно з вашим наказом, що я вже цілком спокійний.
- То й лізьте, Швейку, до вагона.
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, вже лізу.
Над військовим табором у Мості стояла нічна тиша. В солдатських бараках люди тряслися від холоду, а в офіцерських - відчинялися вікна, бо було занадто напалено.
Біля окремих об’єктів було чути кроки патруля, який весь час ходив, щоб не заснути.
Внизу, в Мості-на-Літаві, сяяла вогнями цісарсько-королівська фабрика м’ясних консервів, де вдень і вночі перероблялися різні відходи. До військового табору вітер доносив задушливий сморід гниючого сухожилля, копит, пазурів і кісток, з яких варили супові консерви.
З одинокого павільйону, де в мирні часи фотографували вояків, чиї молоді роки проходили на полігоні, внизу, в долині над Літавою було видно червоні ліхтарі борделю «Під кукурудзяною шулькою». Його на великих маневрах біля Шопроня в 1908-му році вшанував своїми відвідинами ерцгерцоґ Стефан, і тепер там щодня сходилося офіцерське товариство.
Це був найкращий публічний дім, куди не мали права ходити ні прості вояки, ні волонтери. Для них існував «Рожевий дім», зелені вогні якого також було видно зі спорожнілого фотоательє.
Таке ж розмежування було введене пізніше на фронті, коли монархія вже нічим іншим не могла допомогти своєму військові, як тільки пересувними борделями, так званими «пуфами» при штабах бригад.
Отже існували: k. k. Offizierspuff, k. k. Unteroffizierspuff i k. k. Mannschaftspuff1.
Міст-на-Літаві сяяв так само, як на другому боці за мостом зоріла Кірайгіда, Ціслітанія і Транслітанія*. В обох містах, угорському і австрійському, грали циганські оркестри, сяяли вікна кав’ярень і ресторанів, там співалося і пилося. Місцеві буржуа і службовці водили туди своїх панійок та дорослих дочок, і увесь Міст-на-Літаві, Bruck an der Leitha, і Кірайгіда - це було не що інше, як один суцільний великий бордель.
В одному з офіцерських бараків у таборі Швейк уночі чекав на свого надпоручника Лукаша. Той пішов увечері до міста і ще досі не повернувся. Швейк сидів на розстеленому ліжку надпоручника, а навпроти нього примостився денщик майора Венцеля.
Майор знову повернувся до полку, після того як під час операцій на Дрині* в Сербії довів свою цілковиту бездарність. Розповідали, нібито він наказав розібрати і знищити понтонний міст, хоч по той бік ріки залишалася ще половина його батальйону. Тепер його призначили начальником Кірайгідського полігону. Крім того, він мав якісь господарські обов’язки у військовому таборі. Офіцери говорили поміж себе, що тепер майор Венцель зіпнеться на ноги.
____________________
1 Цісарсько-королівський офіцерський пуф, цісарсько-королівський старшинський пуф, цісарсько-королівський пуф для рядових.
Кімнати Лукаша і Венцеля були в одному коридорі.
Денщик майора Венцеля Мікулашек, невеличкий на зріст рябуватий солдатик, сидів на столі, колисав дідька ногами і лаявся:
- Дивуюся цьому моєму старому паскудникові - не йде і не йде додому. Хотів би я знати, де ця шельма цілу ніч тиняється? Коли б хоч здогадався залишити мені ключ від кімнати, я б собі ліг і сміявся з нього - там у нас вина, хоч греблю гати.
- Він, кажуть, краде, - кинув Швейк, розвалившись на ліжку і димлячи цигаркою свого надпоручника, бо той заборонив йому пихкати люлькою в кімнаті. - Ти, певне, знаєш добре, звідки у вас вино взялося?
- Куди мені накаже, туди я і йду, - тоненьким голоском проказав Мікулашек. - Напише мені вимогу на продукти для лазарету, а я несу їх, звичайно, додому.
- А коли б він тобі наказав, - спитав Швейк, - пограбувати полкову касу, то ти б і це зробив? Ти хоробрий, як за плотом, а насправді тремтиш перед ним, як осика.
Мікулашек закліпав очицями:
- Тут я б ще подумав.
- А тобі й думати нема чого, жовтодзьобий сцикуне, - розкричався на нього Швейк, але раптом замовк.
Відчинилися двері, і ввійшов надпоручник Лукаш. Він, як це зразу було видно, був у дуже доброму настрої, бо надягнув кашкета задом наперед.
Мікулашек так злякався, що навіть не зіскочив зі стола і, сидячи, козирнув, забувши при цьому, що не має на голові кашкета.
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, все в порядку, - відрапортував струнко, по-військовому, згідно з усіма приписами Швейк, причому з рота в нього стирчала цигарка.
Однак надпоручник Лукаш і оком не повів у той бік, а попрямував до Мікулашека. Той прикипів до стола і з вибалушеними очима стежив за кожним рухом надпоручника, і далі віддаючи йому честь.
Надпоручник Лукаш підійшов до нього не дуже певним кроком і відрекомендувався:
- Надпоручник Лукаш. А ви хто такий?
Мікулашек мовчав, немов йому заціпило, а Лукаш підсунув своє крісло, сів перед Мікулашеком і, дивлячись на нього, сказав:
- ІІІвейку, принесіть мені з валізи службовий револьвер.
Поки Швейк копирсався у валізі, Мікулашек мовчав і тільки перелякано дивився на надпоручника. Хоч він у цю хвилину і усвідомлював, що сидить на столі, але його охопив ще більший розпач, бо він своїми ногами дотикався колін сидячого надпоручника.
- Гей ви, чоловіче, як вас звуть? - вигукнув угору до Мікулашека надпоручник.
Але той як води в рот набрав. Як пізніше розповідав, він при несподіваному приході надпоручника дістав якийсь рід паралічу. Хотів зіскочити - і не міг, хотів відповісти - не міг, хотів перестати козиряти, але й цього не зміг.
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, - відізвався Швейк, - револьвер не наладований.
- Так наладуйте, Швейку.
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, в нас нема набоїв, та й кулею буде дуже важко збити його зі столу. Дозволю собі зауважити, пане оберлейтенанте, це Мікулашек, денщик пана майора Венцеля. Він завжди втрачає мову, коли бачить когось із панів офіцерів. Він взагалі соромиться говорити, одним словом, це таке, як я кажу, жовтодзьобе, заморене посюсяло. Пан майор Венцель наказує йому стояти в коридорі, коли йде кудись до міста, а воно, дитинча, як біда нещасна, бродить від денщика до денщика по всьому бараку. Бодай би хоч мало причину злякатися, адже воно, власне, нічого поганого не зробило.
Швейк сплюнув, в його голосі і в тому, як він говорив про Мікулашека в середньому роді, відчувалася повна погорда до боягузтва денщика майора Венцеля і до його невійськової поведінки.
- Дозвольте, - продовжував Швейк, - я його понюхаю.
Швейк стягнув зі стола Мікулашека, який далі пришелепувато дивився на надпоручника, поставив його на землю і обнюхав його штани.
- Ще ні, - заявив, - але вже почалося. Може, його викинути?
- Викиньте його, Швейку.
Швейк випровадив тремтячого Мікулашека в коридор, замкнув за собою двері і сказав йому:
- Щоб ти знав, ідіоте, я тобі врятував життя. Коли повернеться пан майор Венцель, щоб я тебе бачив з пляшкою вина у мене. Без жартів. Нишком поцупиш - і квит. Я ж тебе справді вирвав з обіймів смерті. Коли мій оберлейтенант п’яний - біда. Тільки я один вмію його укоськати і ніхто інший.
- Я… Я…
- Пердо ти, - погордливо кинув йому Швейк, - сиди на порозі і чекай, аж поки прийде твій майор Венцель.
- Це дуже гарно з вашого боку, - привітав Швейка надпоручник Лукаш, - що ви, нарешті, повернулися. Я хочу з вами поговорити. Не виструнчуйтеся так по-дурнуватому переді мною. Сядьте, Швейку, і залиште для себе це ваше «згідно з наказом». Заткніть пельку і уважно слухайте.
- Ви знаєте, де в Кірайгіді Шопронська вулиця, Sopronyi utcza?1Залиште, ради Бога, це ваше «Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я не знаю». Не знаєте, то скажіть: не знаю, і кінець. Напишіть на клаптику паперу: «Sopronyi utcza, 16». В цьому домі є залізожерстяна крамниця. Ви знаєте, що таке залізожерстяна крамниця? Herrgott2, не говоріть «мельдую послушно». Скажіть - знаю або не знаю. Отже, знаєте, що таке залізожерстяна крамниця? Знаєте? Добре! Ця крамниця - власність якогось мадяра Каконя. Знаєте, що це таке мадяр? Так, Himmelherrgott, знаєте чи не знаєте? Знаєте? Добре. Над крамницею є перший поверх, і він там живе. Ви знаєте про це? Кажете, що не знаєте? Krucifix. Так я вам кажу, що він там живе. Досить цього? Досить. Добре. Якби вам цього не було досить, накажу вас замкнути. Ви записали, що того мадяриська звуть Каконь? Добре. Отже, ви завтра вранці, близько десятої години, підете вниз до міста, знайдете цей будинок, підніметеся нагору, на поверх, і віддасте пані Каконь цього листа.
____________________
1 Шопронська вулиця (угор.).
2 Лайка (нім.).
Надпоручник Лукаш розкрив полярес і, позіхаючи, ткнув Швейкові в руки білий конверт з листом.
- Це, Швейку, справа надзвичайно важлива, - повчав він далі. - Бути обережним ніколи не зашкодить, а тому, як бачите, тут немає адреси. Я цілком покладаюся на вас, що ви віддасте цього листа в повному порядку. Закарбуйте собі, цю даму звуть Етелька. Отже, запишіть собі: «Пані Етелька Каконь». І ще одно: цього листа мусите передати секретно, за всяку ціну, і чекати на відповідь. Що ви маєте чекати на відповідь - про це написано в листі. Чого ще треба?
- А що мені робити, пане оберлейтенанте, коли мені не дадуть відповіді?
- В такому разі нагадаєте, що ви обов’язково повинні дістати відповідь, - пояснив надпоручник і мало не роздер рота, так позіхнув. - А тепер я вже піду спати, бо сьогодні дійсно натомився. Ми сьогодні здорово випили. Думаю, кожен після такого вечора і такої ночі був би так само втомлений.
Надпоручник Лукаш спочатку не мав наміру десь затримуватися. Надвечір пішов з табору в місто лише до мадярського театру в Кірайгіді, де грали якусь мадярську оперетку з гладенькими євреєчками-артистками в головних ролях. Їхньою надзвичайно позитивною прикметою було те, що при танці вони підкидали ноги вгору, причому не мали на собі ані трико, ані майточок, а для більшого приманювання панів офіцерів голилися внизу, як татарки, з чого, очевидно, гальорка не мала жодної користі, але тим більшу радість переживали артилерійські офіцери, бо вони сиділи внизу, в партері, і брали зі собою до театру артилерійські біноклі, щоб цю красу краще роздивитися.
Надпоручника Лукаша, однак, не цікавило це забавне свинство, бо взята напрокат театральна льорнетка не були ахроматична і замість стегон він бачив лише якісь рухливі фіолетові плями.
Під час першого антракту його більше зацікавила одна дама в супроводі панка середніх років. Вона тягнула його до гардеробу і торочила, що вони негайно мусять іти додому, бо на такі речі вона не хоче дивитися. Говорила це досить голосно, по-німецьки, на що її супутник відповідав по-мадярськи: «Так, так, янголе, підемо, я згоден. Це справді несмачне видовище».
«Es ist ekelhaft»1, - схвильовано відповідала дама, коли панок допомагав їй одягати манто, її очі при цьому горіли від обурення цією безсоромністю. Це були великі чорні очі, що так добре гармоніювали з гарною фігурою. При цьому вона глянула на надпоручника Лукаша і ще раз сказала з обуренням: «Ekelhaft, wirklich ekelhaft»2. Це було поштовхом для короткого роману.
____________________
1 Це огидно (нім.).
2 Огидно, дійсно огидно (нім.).
Від гардеробниці Лукаш дістав інформацію, що це подружжя Каконь і панок має на Шопронській вулиці, № 16, залізожерстяну крамницю.
- Вони живуть з панею Етелькою на поверсі над крамницею, - викладала гардеробниця з точністю старих звідниць, - вона німка з Шопроня, а він - мадяр; тут все перемішалося.
Надпоручник Лукаш теж забрав з гардеробу шинель і пішов до міста, де у великій таверні «Ерцгерцоґ Альбрехт» зустрівся з кількома офіцерами 91-го полку. Говорив небагато, більше пив, обдумуючи, що саме йому написати цій суворій моральній і гарній дамі, яка йому набагато більше подобалася, ніж всі ті мавпи на сцені, як їх називали інші офіцери.
В дуже доброму настрої Лукаш зайшов до невеличкої кав’ярні «Біля хреста святого Стефана», заліз до маленької chambre separee1і, вигнавши звідти нав’язливу румунку, готову роздягнутися догола і сповнити всі його бажання, замовив чорнило, перо, поштовий папір, пляшку коньяку і після докладних обмірковувань написав листа, що здавався йому найгарнішим з усіх раніш написаних:
«Вельмишановна пані!
Я був учора в міському театрі на тому спектаклі, який Вас обурив. Я слідкував очима за Вами протягом цілого першого акту, за Вами і за Вашим шановним чоловіком. Як я спостерігав…»
- Ану, всипати йому, - сказав сам собі надпоручник Лукаш. - Яке право має цей суб’єкт на таку розкішну жінку? Таж він подібний на поголеного павіана. І він написав:
«Ваш шановний чоловік з неабиякою насолодою дивився на сороміцькі речі, що відбувалися на сцені, тоді як ця п’єса викликала у Вас, шановна пані, протест, бо це ж не було мистецтво, а якийсь обридливий замах на почуття людини».
«Ця кобіта має груденята, - подумав надпоручник Лукаш. - Так прямо в атаку!»
«Пробачте, шановна пані, що хоч Ви мене і не знаєте, я наважився з Вами говорити так щиро. В житті я бачив багато жінок, але жодна не справила на мене такого враження, як Ви, бо Ваша критика і Ваш погляд цілком погоджуються з моїми. Я переконаний, Ваш шановний чоловік - це справжнісінький себелюб, який тягає Вас з собою…»
- Ні, не так, - сказав до себе надпоручник Лукаш, перекреслив «schleppt mit»2 і замість цього написав:
«…який в своїх інтересах водить Вас, вельмишановна, на театральні вистави, хоч вони відповідають лише його смакам. Люблю щирість, зовсім не хочу вмішуватися у Ваше приватне життя, я бажав би тільки поговорити з Вами приватно про чисте мистецтво…»
«Тут в готелях це незручно, мушу затягнути її до Відня, - подумав надпоручник. - Візьму собі відрядження».
«Тому осмілююсь, вельмишановна пані, попросити Вас зустрітися зі мною, щоб ми без будь-яких поганих намірів познайомилися. Ви, певно, не відмовите тому, кого в найближчому майбутньому чекають важкі воєнні походи і хто, коли Ви ласкаво погодитеся, в шалених битвах леліятиме найгарнішу згадку про душу, яка його зрозуміла так добре, як і він зрозумів її. Ваше рішення буде для мене волею неба, а Ваша відповідь - вирішальною хвилиною в моєму житті».
Підписався, випив коньяк, замовив ще одну пляшку, пив чарку за чаркою і, прочитуючи останні рядки, майже після кожного речення ронив сльози.
____________________
1 Окремий кабінет (франц.).
2 Тягає з собою (нім.).
Була дев’ята година ранку, коли Швейк розбудив надпоручника Лукаша.
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, що ви проспали службу, а я вже мушу іти з вашим листом до тієї Кірайгіди. Я вже вас будив о сьомій годині, потім пів на восьму, потім о восьмій, коли всі йшли повз хату на вправи, а ви тільки обернулися на другий бік. Пане оберлейтенанте… Гей, пане оберлейтенанте.
Надпоручник Лукаш, щось пробурмотівши, очевидно, хотів обернутися знову на другий бік, але це йому не вдалося, бо Швейк немилосердно тряс його і вигукував:
- Пане оберлейтенанте, я йду, як ви казали, з тим листом до Кірайгіди.
Надпоручник позіхнув:
- З листом? Ах, з моїм листом. Але це таємниця, розумієте, таємниця між нами. Abtreten.
Надпоручник загорнувся знову у ковдру, з якої його Швейк витягнув, і заснув, а Швейк почимчикував до Кірайгіди.
Знайти Шопронську вулицю, № 16, було б не так важко, якби Швейка випадково не зустрів старий сапер Водічка, прикріплений до «штаєраків»1. Їхні казарми містилися в нижній частині табору. Водічка свого часу мешкав у Празі на Боїшті, а тому при такій зустрічі їм не залишилося нічого іншого, як зайти до кнайпи «Під чорним баранчиком» в Бруку, де обслуговувала відома офіціантка Руженка-чешка. Всі чеські волонтери з табору були їй винні гроші.
____________________
1 Солдатів зі Штірії.
Останнім часом біля неї грав роль кавалера сапер Водічка.
Цей старий пройда вів список маршових рот, які мали покинути табір. Він вчасно обходив усіх волонтерів-чехів та нагадував їм, щоб вони випадково не зникли, забувши в цьому фронтовому гармидері оплатити свої рахунки.
- Куди, власне, ти націлився? - спитав Водічка, тільки-но вони ковтнули доброго вина.
- Це таємниця, - відповів Швейк, - але тобі, як старому товаришеві, признаюся.
Він розповів йому все детально, і тоді Водічка заявив, що він, старий сапер, не може покинути друга і вони віднесуть листа удвох.
Час минав у приємних спогадах про минуле, і коли вони після дванадцятої години вийшли з «Чорного баранчика», все їм видавалося таким природним і легким. В душі у них зародилась якась одчайдушна відвага, кого і чого їм боятися?
Водічка по дорозі до Шопронської вулиці, № 16, увесь час оповідав з великою ненавистю до мадярів, де і коли він з ними бився, або що, коли і де йому перешкодило побитися з ними.
- Одного разу в Пауздорфі, куди ми, сапери, пішли на вино, заварилася каша. Ми зразу ж тарах пляшкою у висячу лампу, і вже тримаємо такого мадярського харцизника за горло. Я, скориставшись з пітьми, хотів шмагонути його ременем по довбешці, а він раптом як закричить: «Тондо, так це я, Пуркрабек, з 16-ї крайової оборони».
Ще трохи, і була б сталася прикра помилка. Але ми добре відплатили тим мадярським паяцам біля Незіберського озера, на яке три тижні тому ходили подивитися. Там у сусідньому селі стоїть кулеметний підрозділ якоїсь гонведської частини, а ми випадково зайшли до корчми, де мадяри, як скажені, танцювали той свій чардаш і щосили дерли горлянки: «Uram, uram, biro uram»1 або «Lanok, lanok, lanok a faluba»2.
____________________
1 Пане, пане, пане суддя (угор.).
2 Дівчино, дівчино, дівчино з села (угор.).
Ми сіли навпроти них, поклали ремені перед собою на стіл і говоримо: «Постривайте, драбуги, ми вже вам дамо ляньок». А один з наших, Мейстршік, у якого лапа - мов та Біла Гора, виявив готовність піти потанцювати і в якогось їхнього псюки відібрати дівку з кола. А дівчата ж були до біса гарні, з товстими литками і задками, стегнаті та окаті. А з того, як ті мадярські махімети до них тулилися та лапали їх, було видно, що груди у дівульок повні, тверді, немов м’ячики, і ці шибайголовці їм дуже й дуже подобаються. Такі дівуньки на ярмарку не загубляться. Отож наш Мейстршік скочив у коло і хотів відібрати в одного гонведа найгарнішу дівку. Мадяр почав щось шварґоніти по-своєму, а Мейстршік йому з місця як зацідить по пиці, той так і запоров носом у землю. Тоді ми всі як по команді вхопили ремені, обкрутили їх навколо руки, щоб багнети не повилітали1, стрибнули між гонведів, а я вигукнув: «Винний чи невинний, лупцюй усіх підряд!» І все пішло як по маслу, наша взяла. Мадяри почали вистрибувати у вікна, а ми їх ловили за ноги і знову стягали до зали. Хто був не наш, той мався, як битий кіт у мішку. До цього вплутались їхній староста з жандармом, і вони дістали на церкву господню. Корчмар теж почухався там, де не свербіло, бо почав по-німецьки лаятися, ми, мовляв, перебаранчили усю забаву. Потім ми ще довго полювали на тих, хто хотів від нас у мишачу дірку сховатися. Одного їхнього унтера знайшли в сіні на горищі в якомусь хуторі аж унизу, під селом. Його зрадила дівчина, бо він танцював у корчмі з іншою. Задивилася вона на нашого Мейстршіка і пішла з ним угору по дорозі до Кірайгіди. Там попід лісом стоять сіносушарні. Затягнула його на сінник, а потім домагалася від нього п’ять крон, а наш Мейстршік замість цього дав їй по пиці. Він наздогнав нас аж біля самого табору і сказав, що він завжди думав, ніби мадярки страх які вогнисті, але та свиня, каже, лежала мов колода і безнастанно щось по-своєму цвенькала.
____________________
1 Австрійські солдати носили багнети коло пояса, у піхвах.
- Коротко кажучи, мадяри - голота, - закінчив старий сапер Водічка, на що Швейк зауважив:
- Не кожен мадяр винен в тому, що він мадяр.
- Як то не винен? - схвилювався Водічка. - Кожен винен, дурниці говориш. Ну я б тобі бажав, аби вони тебе колись впіймали у свої лапи, як це трапилося зі мною в перший день, коли я приїхав на курси. Ще того самого дня з полудня вони зігнали нас, як худобу, до школи, а один якийсь придуркуватий почав креслити і пояснювати нам, що таке бліндажі, як робляться фундаменти і як треба вимірювати. А хто, каже, цього до завтра не намалює, того замкнуть і зв’яжуть. «От бісового батька, - думаю, - та невже ж ти, Водічко, зголосився на фронті на ці курси не для того, щоб викрутитися від фронту, а щоб увечері малювати в якихось зошитах олівчиком, немов школярик?» Мене така лють взяла, що аж підкидало, а на того ідіота, який нам все те викладав, і глянути було гидко. Так би зі злості й потрощив усе на гамуз. Я й на вечірню каву не чекав, а скоріше пішов з табору до Кірайгіди, а з тієї люті тільки про те й думав, щоб знайти в місті якусь тиху діру, напитися там, зчинити галабурду, затопити комусь у пику і з заспокоєним серцем піти додому. Та що ж, людина стріляє, а Господь кулі носить. Там, над річкою, десь аж під городами, я справді знайшов такий шиночок, тихий, як капличка, наче створений для бешкету. Приматкобожилися там ще двоє відвідувачів. Розмовляли по-мадярськи, і це мене ще більше роз’юшило. Крім того, я скоріше і гірше впився, ніж думав. У запамороченні я навіть не помітив, що поруч є ще один шинок, куди в той час, поки я наливався, прийшло щось із восьмеро гусарів. Вони усі кинулися на мене, коли я першим відвідувачам затопив по халамизі. Ця гусарська наволоч так, кажу тобі, мене змордувала і так ганяла по усіх городах, що я аж над ранок доплентався додому і зараз же мусив піти в лазарет, де набрехав, нібито я впав у цегельню. Там мене цілий тиждень загортали в мокрі простирадла, щоб спина не гноїлася. Не бажай собі, чоловіче, потрапити до таких гультяїв. Це не люди, а худоба.
- Хто чим воює, той від того і гине, - сказав Швейк, - ти їм не дивуйся, що вони розлютилися, адже мусили через тебе кинути все вино на столі і ганятися за тобою серед ночі. Вони повинні були б порахувати тобі ребра тут же, на місці, в залі, а потім викинути. Воно було б краще і для них, і для тебе, якби віддухопелили тебе біля столу. Я знав у Лібні шинкаря Пароубека. Одного разу в нього впився ялівцівкою якийсь мандрівний дротяр та й почав лаятися: це, каже, помиї, а не горілка, певне, до неї доливають і доливають воду… «Коли б я, - каже, - сто років лагодив дротом старі горщики і макітри і на увесь свій заробіток купив би собі оцю ялівцівку і випив її всю одним махом, то і тоді б я міг ходити по шнурі, а тебе, Пароубеку, на руках носити». Згодом ще назвав того Пароубека гунцвотом і шащинською бестією*. От тут вже наш Пароубек схопив дротяра, добре обчухрав йому голову його мишоловками і дротами і викинув лебедика на вулицю. Та ще й там молотив його жердиною для спускання штор, аж до самої площі Інвалідів. Він так оскаженів, що погнався за ним і далі через площу Інвалідів у Карліні аж вгору на Жижків, а звідси через Єврейські печі до Малещиць, де, нарешті, зламав на ньому жердину і міг вже спокійно повернутися до Лібня. Але в цій люті він забув, що лишив у шинку всю публіку і ті негідники напевно там самі господарюватимуть. В цьому він пересвідчився, коли, врешті, дістався до свого шинку. Штора була папівстягнена, а біля неї стояли двоє добре підхмелених поліцаїв. Недарма ж вони наводили порядок. З усіх напоїв залишилася тільки половина. На вулиці валялися порожні барилка з-під рому, а під прилавками Пароубек знайшов двох п’яних типів, яких поліцаї не помітили. Коли Пароубек їх витягнув, вони збиралися заплатити йому лише по два крейцари: на більше, мовляв, житнівки й не випили. Ось тобі й кара, коли хтось у чомусь переборщить. Це так, як на війні. Спершу ворога поб’ємо, потім за ним все далі й далі, а наприкінці тікаємо - аж патинки губимо.
- Я тих драбуг добре запам’ятав, - зазначив Водічка, - якби мені котрийсь з тих гусарів потрапив під руку, я б уже з ним зумів порахуватися. Коли в нас, саперів, чорти вселяться, ми стаємо гірш за диких звірів. Сапери - це тобі не якісь «зелені мухи»1.
____________________
1 Вояки крайової оборони.
На фронті біля Перемишля був у нас капітан Етцбахер, свиня, якої світ не бачив. Він так нам вимотував кишки своєю муштрою і так до кожного прискіпувався, що один з нашої роти, Біттерліх - німець, але справді чесна людина - через нього застрелився. Ми тоді змовилися, як тільки почнуть з російського боку дзижчати кулі, нашому капітанові Етцбахеру більше не жити. І дійсно, тільки-но росіяни почали по нас палити, ми при перестрілці всадили в нього п’ять куль. От живучий був, тварюка, як кіт. Ніяк не хотів подохнути, довелося добивати його ще двома пострілами, аби, бува, чогось не вийшло. Лише пробурмотів щось, та так смішно, що хоч за боки берись.
Водічка засміявся:
- Це на фронті звичайнісінька річ. Один мій друзяка, він тепер також у нас, розповідав, що коли він був у піхоті під Белградом, їхня рота застрелила в бою свого оберлейтенанта, такого ж самого собаку. Він власною рукою застрелив під час походу двох солдатів, бо ті не могли вже далі йти. Коли смерть уже своє брала, він, поки догорів, зненацька почав свистіти сигнал до відступу. Усі там навколо, як той казав, аж качалися зі сміху.
Так цікаво і повчально розмовляючи, Швейк з Водічкою знайшли, нарешті, залізожерстяну крамницю пана Каконя на Sopronyi utcza, № 16.
- Ти б краще почекав тут, - сказав Швейк Водічці біля під’їзду дому. - Я тільки скочу на поверх, віддам листа, почекаю на відповідь і миттю збіжу вниз.
- Залишити тебе самого? - здивувався Водічка. - Погано ти знаєш мадярів. Я тобі про це весь час товкмачу і товкмачу. З ними, брате, обережніше треба. Я його як лясну.
- Слухай, Водічко, - серйозно сказав Швейк, - тут йдеться не про мадяра, а про його панійку. Таж я тобі, коли ми сиділи з тією чеською офіціанткою, пояснював: я несу листа від свого оберлейтенанта, і це дуже секретно. Мій оберлейтенант благав мене, аби про це жодна жива душа не знала. Навіть та твоя офіціантка говорила, що воно так і повинно бути, бо це секретна справа. Ніхто, казала, не повинен знати про листування пана оберлейтенанта з одруженою жінкою. Та й ти ж з цим погоджувався і притакував. Я ж вам виклав усе як на тарілці. Мені треба точно виконати наказ мого оберлейтенанта, а ти прешся зі мною нагору.
- Ти мене, Швейку, ще не знаєш, - також дуже серйозно відповів старий сапер Водічка. - Я тобі вже раз казав, нізащо не залишу тебе одного, і запам’ятай собі раз і назавжди: моє одно слово важливіше за чиїсь сто слів. Коли йдуть двоє, то це завжди безпечніше.
- Запевняю тебе, Водічко, що ні. Ти знаєш, де на Вишеграді Некланова вулиця? Там була майстерня слюсаря Воборніка. Це була дуже справедлива людина. Та одного дня, повернувшись додому з пиятики, він привів до себе ночувати ще одного пияцюру. Після цього він довго лежав, а його жінка кожного дня, перев’язуючи йому рану на голові, говорила: «Бачиш, Тонічку, коли б ти не прийшов вдвох, я б тільки погримала і не кидала б тобі гирі у голову». І він сам не раз, коли вже міг говорити, присягався: «Твоя правда, мамо, коли вдруге кудись піду, більше нікого з собою не притягну».
- Цього б тільки бракувало, - закукурічився Водічка, - аби якийсь мадяр кидав нам щось у голову. Я його впіймаю за карк і швиргону вниз по сходах, аж полетить, як шрапнель. На ці мадярські пики йти треба тільки напролом. Нема чого з ними панькатися.
- Водічко, таж ти не так вже багато й пив. Я випив на дві чвертки більше, ніж ти. Ти зваж тільки: нам не потрібно ніякої бучі. Я ж за це відповідаю. Тут йдеться про кобіту.
- То я, Швейку, і цю кобіту лясну. Мені однаково. Ти старого Водічки ще не знаєш. Одного разу в Забегліцах на «Рожевому острові» одна така мавпа не хотіла йти зі мною танцювати, у мене, мовляв, спухла пика. Воно дійсно, пика в мене була спухла, бо я щойно повернувся з танцульок з Гостіваржа. Але подумай, така образа і від кого? Від якоїсь фіцьки. «Вельмишановна панунцю, - кажу я. - Щоб не було кривди, нате і вам разочок від мене». Та як зацідив я їй по мордяці, аж гепнулась на землю догори ногами, а за нею шкереберть полетів стіл з усім начинням, біля якого сиділи її мамуня, татуньо та два брати. Та я їх боявся, як вовк старої кози. Мені було начхати на цілий «Рожевий острів». Там були знайомі хлопці з Вршовіц, і вони прийшли мені на допомогу. Змолотили ми, мабуть, з п’ять родин з усіма діточками. Галас, либонь, було чути аж до Міхлів. Потім у газетах писали: «У такому-то саду, під час вечірки, влаштованої добродійним товариством якихось там земляків якогось міста…». Отож я й кажу: як мені допомогли, так і я завжди, коли запахне смаженим, допоможу своєму приятелеві. Роби, що хоч, а я від тебе ні на крок. Ти мадярів не знаєш… По стількох роках побачилися, та ще за таких умов, а ти ладен мене від себе відштовхнути?! Ні, такої прикрості ти мені не зробиш.
- Ну, то ходи зі мною, - вирішив Швейк, - але треба поводитися обережно, аби не вскочити у якісь неприємності.
- Не турбуйся, приятелю, - тихенько сказав Водічка, коли наближалися до сходів. - Я його як лясну… - І ще тихше додав:
- Побачиш, ми з тим чортякою мадярським упораємося раз-два.
І якби хтось був у під’їзді і розумів по-чеськи, то почув би зі сходів гасло, уже голосніше сказане Водічкою: «Ти мадярів не знаєш…». До цього гасла він дійшов в тихому шиночку над рікою Літавою, серед садів уславленої Кірайгіди, оточеної горбами. Ці горби солдати завжди проклинатимуть, згадуючи всі вправи до і під час світової війни, коли вони теоретично готувалися до погромів і різанини.
Швейк з Водічкою стояли перед дверима квартири пана Каконя. Перш ніж натиснути ґудзик дзвоника, Швейк нагадав:
- Ти, Водічко, колись чув, що обережність - мати мудрості?
- Це не на мене шите, - відповів Водічка. - Не давай йому і рота роззявити…
- Та і мені, власне, нема з ким тут говорити, Водічко.
Швейк подзвонив, а Водічка голосно сказав:
- Айн-цвай! - і злетить зі сходів.
Двері відчинилися, з’явилася служниця і спитала по-мадярськи, чого вони хочуть.
- Nem tudom1, - зневажливо сказав Водічка. - Вчися, дівко, по-чеськи говорити.
- Verstehen Sie deutsch?2 - спитав Швейк.
- A pischen3.
- Also sagen Sie der Frau, ich will die Frau sprechen, sagen Sie, dab ein Brief ist von einem Herr drauben in Kong4.
- Я дивуюся тобі, - сказав Водічка, ступаючи за Швейком до передпокою, - що ти можеш з усякою смердючкою говорити.
Зачинивши за собою двері, вони увійшли до передпокою.
Швейк зауважив:
- Диви, які гарні речі, навіть дві парасолі на вішалці, а й цей образ Ісуса Христа також непоганий.
З кімнати, звідки долинав брязкіт ложок і тарілок, знову вийшла служниця і сказала Швейкові: «Frau ist gesagt, da? sie hat ka’ Zeit, wenn was ist, das mir geben und sagen»5.
____________________
1 Не розумію (угор.).
2 Розумієте по-німецьки? (нім.).
3 Трохи (власне «ein bischen», бо pischen - мочитися).
4 Отже, скажіть пані, я хочу з нею говорити. Скажіть, що для неї у коридорі є лист від одного пана (нім.).
5 Пані сказала, що вона не має часу, але коли є щось, передайте мені (нім.).
- Also, - сказав урочисто Швейк. - Der Frau ein Brief, aber halten Kuschen1.
Він витягнув листа надпоручника Лукаша. «Ich, - сказав, показуючи пальцем на себе. - Antwort warten hier in die Vorzimmer»2.
- А ти чому не сядеш? - спитав Водічка, який уже розсівся в кріслі біля стіни. - Ось там крісло. Будеш ще тут стояти, немов якийсь жебрак. Не принижуйся перед цим мадяром. Побачиш, будемо мати з ним добру тяганину, але я його як лясну.
- Слухай, - сказав він за хвилину, - де ти навчився по-німецьки?
- Сам від себе, - відповів Швейк. Знову запала тиша. Потім з кімнати, куди служниця віднесла листа, почувся страшний крик і галас. Спочатку хтось чимсь важким грюкнув об підлогу, і далі вже ясно було чути, що там літають склянки, б’ються тарілки і хтось несамовито реве: «Baszom az anyat, baszom az istenet, baszom a Krisztus Marjat, baszom az atyadot, baszom a vilagot!»3
Двері розчинилися, і до передпокою вбіг пан у розквіті років з серветкою навколо шиї, вимахуючи щойно одержаним листом.
Старий сапер Водічка сидів ближче до дверей, і схвильований панисько в першу чергу звернувся до нього:
- Was soll das hei?en, wo ist der ver? uchte Kerl, welcher dieses Brief gebracht hat?4
____________________
1 Ось маєте лист для пані, але тримайте губу на замку (нім.).
2 Я чекатиму на відповідь тут в передпокою (нім.).
3 Непристойна лайка з прокльонами матері, Бога, Христа, Діви Марії, батька і всього світу (угор.).
4 Що це значить? Де той проклятий хлоп, який те листа приніс (неправильна німецька мова).
- Помалу, - сказав Водічка, встаючи, - ти нам тут дуже не верещи, бо вилетиш. А коли вже хочеш конче знати, хто цього листа приніс, запитай цього приятеля. Але говори з ним чемно, бо стрімголов опинишся за дверима.
Тепер прийшла Швейкова черга пересвідчитися у красномовності схвильованого добродія з серветкою на шиї, який, ковтаючи і плутаючи слова, викрикував, що вони саме сіли обідати.
- Ми чули, що ви обідаєте, - ламаною німецькою мовою погоджувався з ним Швейк і додав по-чеськи: - Ми також було подумали, що, мабуть, даремно перешкоджаємо вам обідати.
- Не принижуйся, - кинув Водічка.
Розгніваний пан, у якого, внаслідок надто палкої жестикуляції, серветка трималася тільки одним кінчиком, торочив далі: він, мовляв спочатку думав, ніби в листі йдеться про приділення якихось кімнат для військових, бо цей дім належить його жінці.
- Сюди б ще вмістилося багато війська, - сказав Швейк, - але про це в листі немає згадки, як, мабуть, ви в цьому переконалися.
Панисько вхопився за голову і при цьому вирік цілий потік докорів: він також був лейтенантом запасу і ще тепер би охоче служив, але хворий на нирки. За його часів, говорив він, офіцери не були такими розпусними і не порушували родинного спокою. Цього листа він обов’язково надішле командирові полку, в військове міністерство, видрукує його в газетах…
- Пане, - з гідністю сказав Швейк, - цього листа писав я. Ich geschrieben, kein Oberleutnant1. Підпис - це лише так, він фальшивий. Unterschrift, Name falsch2. Мені ваша панійка дуже припала до вподоби. Ich libe Ihre Frau3. Я у вашу панійку закоханий аж по самі вуха, як каже Врхліцький*. Kapitales Frau4. Схвильований панисько хотів кинутися на Швейка, який спокійно і вдоволено стояв перед ним. Але старий сапер Водічка, слідкуючи за кожним рухом Каконя, підбив йому ногу, вирвав у нього з рук листа, яким той безперервно розмахував, сунув його до своєї кишені, а коли пан Каконь підвівся, Водічка схопив його, підніс до дверей, відчинив їх однією рукою, і в ту ж мить… щось загуркотіло по сходах.
____________________
1 Я писав, а не жоден оберлейтенант (нім.).
2 Підпис, ім’я фальшиве (нім.).
3 Я люблю вашу жінку (нім.).
4 Надзвичайна жінка (з помилками) (нім.).
Все відбулося так швидко, як у казці, коли чорт приходить брати людину.
Від схвильованого пана залишилась тільки серветка. Швейк підняв її, чемно постукав до дверей кімнати, звідки п’ять хвилин тому вийшов пан Каконь і де тепер було чути жіночий плач.
- Приніс вам серветку, - м’яко звернувся Швейк до дами, яка плакала на дивані, - її міг би хтось затоптати. Моє шанування, - стукнув каблуками, козирнув і вийшов у коридор.
На сходах не було жодних слідів боротьби. Тут, як передбачав старий Водічка, все відбулося зовсім легко. Лише біля брами у під’їзді Швейк знайшов відірваний пристібний комірчик. Тут, мабуть, пан Каконь з останніх сил вчепився у браму, щоб його не виволікли на вулицю, і тут розігрався останній акт цієї трагедії.
Зате на вулиці кипіло. Пана Каконя відтягнули до під’їзду навпроти і там поливали водою, а посередині вулиці, як лев, боровся старий сапер Водічка проти кількох гонведів і гонведських гусарів, які стали на захист свого земляка. Він майстерно оборонявся багнетом на ремені, як ціпом. Водічка був не сам. Пліч-о-пліч з ним билося кілька чеських вояків з різних полків, які саме проходили вулицею.
Швейк, як він потім запевняв, і сам не знав, як встряв до цієї бійки і як у нього опинився ціпок якогось переляканого глядача (багнета Швейк не мав).
Все це тривало досить довго, але й все прекрасне має свій кінець. Прийшов патруль і забрав усіх зі собою.
Швейк спокійно ішов поруч Водічки, тримаючи, як рушницю, на плечі ціпок, який комендант патруля визнав за corpus delicti1.
____________________
1 Речовий доказ злочину (лат.).
Старий сапер Водічка всю дорогу вперто мовчав, Щойно коли виходили на гауптвахту, похмуро звернувся до Швейка:
- Ну, чи ж я тобі не казав, що ти мадярів погано знаєш?