Полковник Шредер з приємністю вдивлявся в бліде, з великими темними підковами під очима обличчя надпоручника Лукаша. Той, збентежений, дивився не на полковника, а крадькома, немовби щось вивчаючи, розглядав план розміщення частин у військовому таборі. Цей план був, власне, єдиною прикрасою усієї канцелярії полковника.
На столі перед полковником Шредером лежало кілька газет із статтями, окресленими синім олівцем. Він ще раз окинув їх поглядом і, не спускаючи очей з надпоручника Лукаша, сказав:
- Отже, ви вже знаєте, що ваш денщик Швейк знаходиться у в’язниці і його справу, мабуть, передадуть у дивізійний суд.
- Так, пане полковнику.
- На цьому, звичайно, - з притиском сказав полковник, зловтішаючись блідим обличчям надпоручника Лукаша, - справа не скінчиться. Місцеве населення було обурене аферою вашого денщика Швейка. Але з цією подією зв’язують і ваше прізвище, пане надпоручнику. З дивізійної команди нам уже прислали певний матеріал. Ось вам газети, в яких обговорюється цей інцидент. Прочитайте мені, будь ласка, вголос.
Він подав надпоручникові Лукашеві газети з окресленими статтями, і той почав читати так монотонно, немов у читанці для дітей «Мед набагато поживніший, ніж цукор, легше перетравлюється».
- «Де ж ґарантія нашого майбутнього?»
- Це «Пештер Ллойд»*? - спитав полковник.
- Так, пане полковнику, - відповів надпоручник Лукаш і читав далі:
- «Ведення війни вимагає співпраці всіх верств суспільства населення Австро-Угорської монархії. Якщо ми хочемо ґарантувати безпеку нашої держави, то всі народи мусять підтримувати один одного. Ґарантія нашого майбутнього полягає саме в тій спонтанній пошані, яку один народ відчуває до інших. Величезні жертви наших сміливих солдатів на фронтах, де вони безупинно просуваються вперед, були б неможливі, якби тил - ця економічна і політична артерія наших славних армій - не був об’єднаний однодушністю, якби у тилу нашої армії існували елементи, що дезорганізують монолітність держави і своєю аґітацією та злобою підривають авторитет державної цілості, вносячи у дружбу народів нашої держави розбрат. В цю історичну хвилину ми не можемо мовчки дивитися на групку людей, які з націоналістичних месницьких причин хотіли б порушити спільну працю і послабити боротьбу всіх народів нашої держави за справедливе покарання тих негідників, що без-будь якої причини напали на нашу державу, аби позбавити її усіх надбань культури і цивілізації. Ми не можемо мовчки пройти повз ті огидні прояви скаженої ненависти ненормальної душі, сповненої лише одним прагненням - розбити сердечну однодушність народів. Ми вже декілька разів мали нагоду звернути в нашій газеті увагу на те, що військові установи повинні з усією гостротою виступити проти тих поодиноких осіб з чеських полків, які, незважаючи на славні полкові традиції, своїми бездушними, обурливими вчинками роздмухують в наших мадярських містах злобу проти усього чеського народу, хоч він загалом ні в чому не повинен і завжди твердо стояв на сторожі інтересів нашої монархії, про що свідчить цілий ряд імен визначних чеських полководців. Досить лише згадати славні постаті маршала Радецького та інших оборонців Австро-Угорської імперії. Супроти цих світлих осіб стоять декілька негідників деморалізованої чеської банди, і саме вони, використавши світову війну, добровільно зголосилися в армію, аби мати можливість вносити заколот у згоду народів, не забуваючи при цьому своїх найнижчих інстинктів. Ми вже раз вказували на бешкети N-ського полку в Дебречині. Їх обговорював і засудив будапештський парламент, а прапор цього полку пізніше на фронті був - конфісковано1. Хто має на совісті цей огидний гріх? Конфісковано. Хто гнав чеських солдатів - конфісковано. На що зважуються чужинці в нашій мадярській батьківщині, про це якнайкраще свідчить випадок в Кірайгіді, мадярському «острові» над Літавою. До якої нації належали солдати з недалекого військового табору в Бруку над Літавою, які напали і побили тамошнього торговця пана Дюлу Каконя? Безсумнівний обов’язок відповідних установ вияснити цей злочин слідством і спитати військове командування, - воно, певно, вже цікавиться цією аферою, - яку роль у цьому безприкладному цькуванні громадян угорського королівства грає надпоручник Лукаш, бо його прізвище, як інформував наш місцевий кореспондент на основі багатого матеріалу про цю обурливу в наші часи аферу, зв’язують у місті з подіями останніх днів. Читачі «Пештер Ллойд», певно, з увагою слідкуватимуть за розвитком слідства, і ми обіцяємо їх ближче ознайомити з цією надзвичайно важливою подією. Однак водночас чекаємо офіційного повідомлення про кірайгідський злочин, вчинений супроти мадярського населення. Що цією справою займатиметься будапештський парламент - це ясно, як сонце, бо треба, нарешті, усім зрозуміти одне: чеські солдати, які переїжджають на фронт через угорське королівство, не сміють вважати землю корони святого Стефана* за землю, яку вони взяли в оренду. А коли деякі громадяни цього народу, який в Кірайгіді так гарно репрезентував «співдружність» усіх народів нашої монархії, ще до сьогодні не зрозуміли ситуації, - хай вгамуються і сидять тихо, бо в часи війни куля, мотуз, тюрма і багнет навчать їх слухати і підкорятися найвищим інтересам нашої спільної батьківщини».
____________________
1 Місця, заборонені цензурою, відмічалися в австро-угорській пресі словом - конфісковано.
- Хто підписав статтю, пане надпоручнику?
- Бела Барабаш, редактор і депутат, пане полковнику.
- Це відома бестія, пане надпоручнику, але раніше, ніж це попало у «Пештер Ллойд», цю статтю вже надрукували в «Пешті Хірлап»*. Тепер прочитайте мені офіційний переклад мадярської статті, вміщеної в шопронській газеті «Шопроні Напло»*.
Надпоручник Лукаш почав голосно читати статтю. Редактор зробив усе, щоб напхати в неї якнайбільше таких фраз, як: «Наказ державної мудрости», «державний порядок», «людська розбещеність», «потоптано людську гідність і почуття», «каннібальські бенкети», «розгромлене людське суспільство», «зграя мамелюків», «впізнаєте їх за кулісами». А далі писалося так, буцімто мадяри на своїй власній землі були найбільш переслідуваним елементом. Справа виглядала так, немовби чеські вояки прийшли, звалили редактора на землю і топталися чоботами по його животі, а він ревів з болю, начебто чорт з нього лика дер, і хтось все це застенографував.
- Про деякі найважливіші речі, - скиглив «Шопроні Напло», - у нас підозріло мовчать і нічого не пишуть. Кожному відомо, що являє собою чеський солдат в Угорщині і на фронті. Ми всі знаємо про чеські витівки, знаємо, що за ними криється, які між чехами настрої і хто їх викликає. Пильність відповідних установ, звичайно, звернена на інші важливі речі, однак вони мусять також здійснювати і загальний контроль, аби не могли повторитися недавні події в Кірайгіді. Наша вчорашня стаття в п’ятнадцяти місцях була конфіскована, тому не залишається нічого іншого, як заявити, що з технічних причин ми сьогодні не маємо надто багато можливостей ширше зайнятися подіями в Кірайгіді. Відповідні установи, як з’ясував наш кореспондент на місці, дуже наполегливо, на повних парах, ведуть слідство цієї афери. Але нам видається дивним одне: чому деякі учасники цього погрому ще й до сьогодні ходять на волі. Це насамперед стосується одного пана, який, кажуть, й досі безкарно перебуває у військовому таборі і все ще носить відзнаки свого «Папагай реґіменту»*. Його прізвище було ще передвчора названо в «Пештер Ллойді», «Пешті Напло». Це відомий чеський шовініст Лукаш. Про його бешкети буде подана інтерпеляція нашим депутатом Ґезою Шаванем, який репрезентує кірайгідський округ».
- Так само мило, пане надпоручнику, - відізвався полковник Шредер, - пише про вас тижневик, що виходить в Кірайгіді, і деякі пресбурзькі*газети. Але гадаю, це вас вже не буде цікавити, бо всі вони на одне копито. З політичного боку - це можна зрозуміти, бо ми, австрійці, байдуже німці чи чехи, - все ж таки в порівнянні з мадярами набагато… Ви мене розумієте, пане надпоручнику? В цьому видно певну тенденцію. Вас, напевно, більше зацікавить стаття в «Комарненській вечірній газеті», де стверджується, начебто ви намагалися зґвалтувати пані Каконь просто в їдальні під час обіду в присутності її чоловіка. Ви, як пишуть, погрожуючи шаблею, примусили його заткнути рушником уста своїй дружині, аби вона не кричала. Це остання відомість про вас, пане надпоручнику.
Полковник усміхнувся і продовжував:
- Установи не виконали свого обов’язку. Попередня цензура в місцевих газетах також у руках мадярів. Вони роблять з нами, що хочуть. Наш офіцер позбавлений захисту від образ такої цивільної мадярської редакторської свині. Щойно на основі нашого рішучого втручання, а саме - телеграми нашого дивізійного суду, державна прокуратура в Пешті зробила кроки, аби в усіх названих редакціях дехто був заарештований. А найбільше це окошиться на редакторові «Комарненської вечірньої газети». Він ту свою вечірню газету не забуде до самої смерті. Мені, як вашому вищому начальнику, ревізійний суд доручив допитати вас і надіслав водночас цілі гори паперів, пов’язаних із слідством. Усе обійшлося б дуже добре, не будь того вашого злощасного Швейка. З ним сидить якийсь сапер Водічка. Коли їх після бійки привели на гауптвахту, у цього сапера знайшли листа, якого ви писали до пані Каконь. Цей ваш Швейк при допиті запевняв, ніби листа писали не ви, а він сам, а коли перед ним поклали лист і наказали його переписати, аби порівняти почерки, він вашого листа зжер. З канцелярії полку до дивізійного суду було надіслано ваші рапорти для порівняння із Швейковим почерком. І ось вам наслідки.
Полковник перегорнув акти і показав надпоручникові Лукашу таке місце: «Обвинувачений Швейк відмовився написати диктовані речення, запевняючи, що забув за ніч, як писати».
- Взагалі я, пане надпоручнику, не надаю жодного значення ні зізнанням вашого Швейка, ні того сапера. Швейк і сапер запевняють, ніби йшлося тільки про якийсь жартик, якого там не зрозуміли. А цивільні, мовляв, напали на них самі - вони ж лише захищалися, обороняючи свою військову честь. Той ваш Швейк, як встановлено слідством, узагалі гарна цяця. Так, наприклад, на питання, чому він не признається, відповів, згідно з протоколом: «Я тут саме в такій ситуації, в якій опинився слуга академічного художника Панушки через образи Діви Марії. Він теж, коли його обвинуватили в крадіжці цих образів, не міг на закид нічого іншого відповісти, як тільки: «Що ж мені робити, кров’ю блювати, чи що?» Звичайно, я від імені командування полку подбав, щоб у всіх газетах було вміщено спростування дивізійного суду на всі ці підлі статті місцевих газет. Сьогодні ж їх розішлемо. Гадаю, я зробив усе, аби ліквідувати скандал, викликаний негідною поведінкою цивільних тварюк, підлих мадярських журналістів.
Думаю, що я це добре стилізував:
«Дивізійний суд N-ської дивізії і штаб N-ського полку заявляють, що стаття, вміщена в місцевій газеті про вигадані бешкети солдатів N-ського полку, абсолютно не відповідає дійсності, від першого до останнього рядка вигадана, і слідство, почате проти тих газет, доведе до суворого покарання винуватців».
- Дивізійний суд у своєму офіційному листі до командування нашого полку, - продовжував полковник, - висловлює переконання, що, власне, йдеться не про що інше, лише про систематичне цькування військових частин, які прибувають із Ціслітанії до Транслітанії.
До того ж порівняйте, скільки війська пішло на фронт від нас і скільки від них. Я вам скажу правду - мені чеський солдат миліший, ніж ця мадярська наволоч. Досить хоча б згадати, як під Белградом мадяри обстріляли наш другий маршбатальйон, а той, не знаючи, що це по них стріляють мадяри, почав бити по дойчмайстрах*, які стояли на правому крилі, а дойчмайстри також помилилися і відкрили вогонь по сусідньому боснійському полку. Ото була, скажу вам, ситуація! Я був саме у штабі бригади на обіді. Напередодні мусили ми задовольнитися шинкою і консервованою юшкою, а в цей день ми мали дістати смачну юшку з курки, ромштекс з рисом і ромові бухтики. Напередодні увечері ми повісили в містечку одного сербського торговця вином, і наші кухарі знайшли в нього в льоху вино тридцятирічної давнини. Можете собі уявити, як ми всі чекали того обіду. Юшку ми вже з’їли, якраз беремося за курку, коли нараз чуємо перестрілку, а далі й справжній вогонь. Наша артилерія не мала й зеленого поняття, що то наші частини стріляють одна по одній, й почала бити по нашій лінії. Один снаряд впав навіть біля самого штабу нашої бригади. Серби, мабуть, вирішили, що в нас спалахнув бунт, і давай гатити по нас з усіх боків, а потім почали переправлятися через річку. Бригадного генерала викликають до телефону, і командир дивізії зняв страшний галас, що це за свинство діється на бригадній бойовій ділянці. Адже він щойно дістав наказ від штабу армії розпочати атаку на сербські позиції вночі на лівому крилі о 2 годині 35 хвилин. Ми ж являємо собою резерв і повинні негайно припинити вогонь. Але при такій ситуації і мови не могло бути про «Feuer einstellen»1. Бригадна телефонна станція повідомляє, що нікуди не може додзвонитися, їй відповідає лише штаб 75-го полку, який передає, що він саме дістав від сусідньої дивізії наказ: «Ausharren»2, але ніяк не може зв’язатися з нашою дивізією, а тому, що серби зайняли висоти 212, 226, 327, полк просить прислати один батальйон для зв’язку і налагодити телефонну лінію між ним і нашою дивізією. Шукаємо сполучення з дивізією, але зв’язок з дивізією перерваний, бо серби тим часом перерізали обидва наші фланги і замкнули центр у трикутник, де залишилося усе: полки, артилерія, обоз з усією автоколоною, склад і польові лазарети. Два дні я сидів у сідлі, а командир дивізії і наш бригадний потрапили в полон. І в усьому були винні мадяри зі своєю стріляниною по нашому другому маршовому батальйону. Ясно, вони все намагалися звернути на наш полк.
____________________
1 Припинити вогонь (нім.).
2 Триматися до кінця (нім.).
Полковник сплюнув.
- Ви самі тепер, пане надпоручнику, переконалися, як майстерно вони використали вашу пригоду в Кірайгіді.
Надпоручник Лукаш зніяковіло закашляв.
- Пане надпоручнику, - інтимним голосом заговорив полковник, - поклавши руку на серце, признайтеся, скільки разів ви виспалися з пані Каконь.
Полковник Шредер сьогодні був у чудесному настрої.
- Не говоріть, пане надпоручнику, буцім ви щойно почали з нею листуватися. Я у ваші літа три тижні був у Ягрі на інженерних курсах, і ви б тільки бачили, як я усі три тижні нічого іншого не робив, як тільки спав з мадярками. Кожен день з іншою. Молоді, незаміжні, старші, одружені - які потрапляли під руку. Я так трудився, що, повернувшись до полку, ледве волочив ноги. Найбільше мене вимотала жінка одного адвоката. Та показала, що таке мадярки. Притому вхопила мене зубами за ніс і цілу ніч не дала мені ока заплющити. «Почав листуватися», - полковник інтимно поплескав надпоручника по плечу, - ми це знаємо. Нічого не говоріть, я маю свій погляд на цю справу. Ви закрутилися з нею, її чоловік перехопив листа, а той ваш пришелепуватий Швейк… До речі, пане надпоручнику, ваш Швейк - це таки характер, бачите, що він встругнув з тим вашим листом. Такої людини насправді шкода. Оце, я вам кажу, виховання. Мені це в ньому дуже подобається. Треба буде обов’язково припинити слідство проти нього. Вас, пане надпоручнику, ці газетки добре побили камінням, і присутність ваша тут зовсім зайва. Цього тижня на російський фронт буде відправлена маршова. Ви, найстарший офіцер в 11-й роті, і поїдете з нею як ротний командир. В бригаді вже все полагоджено. Скажіть канцелярському фельдфебелеві, нехай вам знайде іншого денщика замість Швейка.
Надпоручник Лукаш вдячно поглянув на полковника, а той продовжував:
- Швейка призначаю до вас ротним ординарцем.
Полковник підвівся і, подаючи зблідлому надпоручникові руку, сказав:
- Отже, справу ліквідовано. Бажаю вам на Східному фронті подвигів і багато щастя. А як, може, ще колись побачимося, приходьте до нашого товариства, не уникайте нас, як колись у Будейовіцах…
Надпоручник Лукаш, йдучи додому, ввесь час повторював: «Ротний командир, ротний ординарець».
І перед ним ясно виринала постать Швейка.
Канцелярський фельдфебель Ванєк, коли надпоручник Лукаш наказав йому підшукати якогось нового денщика на місце Швейка, сказав:
- А я думав, що ви, пане оберлейтенанте, цілком вдоволені тим Швейком.
Але почувши, що полковник призначив Швейка ординарцем 11-ї роти, вигукнув: «Рятуй нас, Господи!»
В арештантському бараку за ґратами при дивізійному суді вставали, згідно з приписами, о 7-й годині ранку, приводили в порядок матраци, які валялися в поросі на підлозі. Нар не було. В довгому приміщенні за перегородкою, згідно з приписами, складали на сінник укривала. Ті, що скінчили роботу, здебільшого фронтовики, сиділи на лавках вздовж стіни або шукали воші та розповідали різні забавні пригоди. Швейк зі старим сапером Водічкою і декількома вояками з різних полків і частин сиділи на лавці під дверима.
- Погляньте, хлопці, - відізвався Водічка, - на цього мадяра, що біля вікна, як він, бісова челядь, молиться, аби для нього все добре закінчилося. Чи не роздерти б йому рило від вуха до вуха?
- Але ж це непогана людина, - сказав Швейк. - Він тут сидить, бо не хотів іти до війська. Як член якоїсь секти, він проти війни, не хоче нікого вбивати, і тому його замкнули. Він дотримується Божої заповіді, але тут йому цю Божу заповідь добре помажуть медом. Перед війною на Моравії жив якийсь пан Немрава. Так той, коли його призвали до армії, навіть не хотів узяти гвинтівки на плече. Носити якісь гвинтівки - це, мовляв, проти його переконань. За це його так посадили, аж мало не здох, а потім знову потягли до присяги. А він заявив, що присягати не буде, бо це проти його переконань. І таки витримав.
- Ну й дурень, - сказав старий сапер Водічка. - Він міг присягнути, а потім накласти великую купу на ту їхню присягу.
- Я вже тричі присягав, - заявив якийсь піхотинець, - і тричі сиджу за дезертирство. Не будь у мене лікарської посвідки, що п’ятнадцять років тому я в приступі божевілля уколошкав свою тітку, то, мабуть, мене б уже тричі застрелили на фронті. Але моя небіжка тітка завжди витягає мене з біди, і, нарешті, я, мабуть, все ж таки повернуся з цієї війни додому живий і здоровий.
- А заради чого ж ти, приятелю, - спитав Швейк, - уколошкав свою дядину?
- А заради якого біса людей вбивають? - відповів приємний чоловічок. - Кожен може здогадатися, що заради грошей. Ця баба мала п’ять ощадних книжок і якраз, коли я прийшов увесь обшарпаний і обдертий відвідати її, одержала проценти. Крім неї, я не мав жодної рідної душі на цілому Божому світі. Тому я і прийшов до неї просити, щоб вона мені допомогла, а вона, стерво, як почала, як почала: «Ти такий, каже, молодий, сильний, здоровий, - гайда робити!» Слово за словом - зчинилася сварка. Я її кілька разів так знехотя тріпнув коцюбою по голові і так розфалатав усю фізію, що наприкінці вже й сам не знав, чи це дядина, чи не дядина. Сиджу я біля неї на підлозі і без упину промовляю: «Дядина чи не дядина». Так мене другого дня знайшли біля неї сусіди. Потім я був у божевільні на Слупах. А коли нас уже перед війною представили в Богніце* на комісію, мене визнали здоровим і відправили до армії відслужувати пропущені роки.
Повз них пройшов з мітлою сухорлявий довгий вояка зі стурбованим виглядом.
- Це один учитель з останньої нашої маршки, - представив його єгер, що сидів біля Швейка. - Іде підмести біля себе. Це дуже порядна людина. Видумав один віршик і вскочив сюди.
- Ходіть-но сюди, пане абетко, - гукнув він воякові з мітлою. Той поважно підійшов до лавки.
- Повідай нам тут про ті воші.
Вояк з мітлою відкашлявся і почав:
Змучений вояка-учитель присів на лавку і зітхнув:
- Ось і все, і заради цього мене вже слідчий чотири рази допитував.
- А в дійсності це все і баранячих сліз не варто, - розважливо сказав Швейк. - Все залежатиме від того, кого ті судові пани розумітимуть під старим австрійським вошивцем. Дуже добре, що ви приплели там палкі обійми. Це їх зіб’є з пантелику, вони зовсім очманіють, як дурний заєць. Ви їм поясніть, нібито вошивець - це самець воші і що на вош-самочку може лізти лише самець-вошивець. Інакше з цього не викараскаєтесь. Ви ж, певно, не для того писали, щоб когось образити. Це ясно, як Божий день. Ви скажіть панові слідчому, що писали для своєї власної приємності і так, як називають самця свині кнуром, так і самця воші - називають вошивець.
Учитель зітхнув.
- Але ж той пан слідчий не вміє добре по-чеськи. Я вже йому це подібним чином на допиті пояснював, а він на мене розкричався, що самець воші, мовляв, називається по-чеськи вошак. «Шодни фошивець, - говорив слідчий. - Фошак. Femininum, sie gebildeter Kerl, ist той «фош», also masculinum звучить та «фошак». Wir kennen uns’re Pappenheimer»1.
____________________
1 Жіночий рід, ви, освічений дурню, є «той вош». Отже, чоловічий рід звучить: «та вошак». Ми знаємо вас! (нім.).
- Коротко кажучи, - сказав Швейк, - ваша справа рветься, як бздини. Але надії не втрачайте. Це все ще може обернутися на краще, як говорив циган Янечек в Пільзні, коли йому в 1879 році за подвійний грабунок з убивством уже наклали зашморг на шию. А він і справді вгадав. В останню хвилю його відвели з-під шибениці. Не мали права стратити, бо в цей самий день відзначався день народження найяснішого цісаря. Отже, його повісили аж другого дня, коли вже відсвяткували день народження. Та той торбохват мав таке щастя, що третього дня після страти дістав помилування, і слідство треба було почати наново, бо стало відомо, що це, власне, зробив інший Янечек. Таким чином, його довелося викопати з тюремного кладовища, реабілітувати і перенести на пільзенське католицьке кладовище. Але потім з’ясувалося, що він євангеліст, і його перевезли на протестантське кладовище, а потім…
- А потім дістанеш кілька разів по пиці, - відізвався старий сапер Водічка. - Якої тільки всякої всячини той дурило не повидумує. Тут людина має клопоти з дивізійним судом, а цей паршивий шелегейдик вчора, коли нас вели на допит, усю дорогу викладав мені, що таке ієрихонська троянда.
- Та хіба ж це я вигадав. Про це розповідав одній старій бабі слуга художника Панушки Матвій, коли та його питала, як виглядає троянда з Ієрихона. Він їй сказав: «Візьміть сухе коров’яче лайно, покладіть його на тарілку, полийте водою, і воно вам красно позеленіє, оце і є троянда з Ієрихона», - захищався Швейк. - Я цих дурниць не видумував. Ми ж мусили щось одне одному оповідати, коли нас вели на допит. Я тебе, Водічко, хотів тільки розважити.
- Ти вже когось розважиш, - презирливо сплюнув Водічка. - У людини тут голова обертом іде, як викрутитися з цієї халазії, вийти на волю і порахуватися з мадярськими яропудами, а він тебе потішає якимось коров’ячим лайном. Як же я зможу повернути борг тим мадярським песиголовцям, коли мене замкнули? І до того ж я змушений прикидатися перед слідчим і божитися, буцімто я нічого проти мадярів не маю. Це, лебедику, собаче життя. Але якщо я колись такого сучого сина вловлю, то задушу, як цуценя. Я їм покажу «Isten ald meg a Magyart»1. Я їм такого всиплю, що піде про мене слава на увесь світ.
- І якого дідька нам усім боятися? - сказав Швейк. - Якось воно буде, головна справа перед судом - не говорити правди. Хто дасть себе запаморочити і признається - тому завжди амінь. З признання ніколи добра не вийде. Я колись працював у Моравській Остраві, і там трапилася така історія.
____________________
1 Боже, благослови мадярів (початкові слова угорського гімну).
Один шахтар віддубасив віч-на-віч інженера. Ніхто цього не бачив. Адвокат, який помагав йому брехати, безупинно торочив, хай він все заперечує, бо тільки так вилізе з халепи. І хоч голова сенату невпинно умовляв шахтаря і нагадував, що признання пом’якшує провину, той ані вухом не повів і тримався свого: не винен. І його звільнили, бо він довів своє алібі: в цей самий день, каже, був у Брно…
- Мати Божа, - шарпнувся Водічка. - Тримайте мене, люди! Якого гаспида він все це базікає, не розумію. Якраз учора на допиті був з нами такий самісінький. Коли його слідчий питав, хто він у цивільному житті, він відповів: «Дмухаю у Хреста». І тривало більш ніж півгодини, поки слідчий вияснив, що він роздуває міх у коваля Хреста. А коли його потім спитали: «Отже, ви в цивільному житті помічний робітник?», він відповів: «Та куди понічний, нічним сторожем є Франта Гибшів».
У коридорі почулися кроки і вигуки вартових: «Zuwachs»1.
____________________
1 Приріст (нім.).
- Знову нашого полку прибуває, - зрадів Швейк. - Може, десь заникали якогось бичка.
Двері відчинилися, і всередину вштовхнули волонтера, який сидів із Швейком в будейовіцькій тюрмі і Божим провидінням був приречений на роботу в кухні якоїсь маршової роти.
- Слава Ісусу Христу, - сказав той, входячи, на що Швейк за всіх відповів:
- Навіки слава, амінь!
Волонтер вдоволено глянув на Швейка, поклав на підлогу принесене з собою рядно, сів на лавку біля чеської колонії, розкрутив обмотки, витягнув дотепно заховані у складках цигарки, роздав їх, а потім добув із черевика шматочок сірникової коробки і кілька сірничків, майстерно розрізаних надвоє.
Черкнув, обережно запалив цигарку, дав усім прикурити і байдуже сказав:
- Мене обвинувачують у бунті.
- Не таке наварювали та виїдали, - заспокійливо відізвався Швейк. - А це як раз плюнути!
- Розуміється, - сказав волонтер, - якщо ми таким способом з допомогою різних судів хочемо виграти війну. Коли їм вже так заманулося за всяку ціну зі мною судитись, хай судяться. Один мій процес зовсім не міняє цілої ситуації.
- А як же ти збунтувався? - спитав сапер Водічка, з симпатією позираючи на волонтера.
- Я не хотів чистити вбиралень на гауптвахті, - відповів той, - і мене погнали аж до полковника. Це той індик, що моркву риє. Почав на мене кричати, мене, мовляв, посадили згідно з полковим рапортом, і я звичайний в’язень, і він взагалі дивується, як мене тільки земля носить і як вона обертається, коли в армії знайшлася така людина, волонтер, з правом на офіцерський чин, але яка своєю поведінкою може викликати лише огиду і презирство з боку своїх начальників. Я йому відповів, що обертання землі не може припинитися через появу на ній такого волонтера, як я, що закони природи сильніші, ніж волонтерські нашивки. Я краще хотів би знати, хто мене може примусити чистити якусь вбиральню, якої я не загидив, хоч я на це і мав право після тієї гнилої капусти і вимоченої баранячої солонини із свинської полкової кухні. Потім я сказав полковникові, що його запитання, чому мене земля носить, трохи дивне, бо землетрусу через мене аж ніяк не буде. Пан оберст1 під час моєї промови нічого не казав, тільки зубами клацав, як стара кобила, коли їй від мерзлого буряка язик дубіє, а потім як заверещить: «Отже, будете чистити вбиральню чи не будете?» «Голошу послушно, я ніякої вбиральні чистити не буду». «Ви будете чистити, джмелю ви однорічний». «Голошу послушно, не буду». «Стонадцять чортів турковій його мамі, ви будете чистити, і не одну, а сто вбиралень». «Голошу послушно, не буду чистити ні ста, ані однієї». І так зарядили: «Будете чистити?» - «Не буду чистити». Слово «вбиральня» літало сюди й туди, немовби це була якась дитяча примовка з книжки Павли Моудрої*. Полковник бігав по канцелярії, як скажений, потім врешті сів і сказав: «Поміркуйте добре, а то я вас віддам до дивізійного суду за бунт. І не думайте, що ви будете перший волонтер, якого в цю війну розстріляли. В Сербії ми повісили двох волонтерів з 10-ї роти, а одного з 9-ї розстріляли, як те ягнятко. А чому? За їхню впертість. Ті двоє, яких ми повісили, відмовлялися під Шабацем проколоти багнетами жінку і сина одного чужака2, а волонтер з 9-ї роти був розстріляний за те, що не хотів йти вперед і всіляко викручувався: то йому спухли ноги, то він взагалі плоскоступий. Отже, будете чистити вбиральні чи не будете?» «Голошу послушно, - не буду». Полковник подивився на мене і спитав: «Ви часом не слов’янофіл?» «Ні, аж ніяк».
____________________
1 Оберст - полковник (нім.).
2 Чужаками звали тоді в австрійській армії сербських партизанів.
Потім мене забрали і повідомили, що мене обвинувачують у бунті.
- Найкраще зробиш, - порадив Швейк, - коли тепер вдаватимеш ідіота. Ото як я сидів у гарнізоні, був там з нами справді дуже мудрий і освічений викладач торговельної школи. Він дезентирував з фронту, і над ним хотіли влаштувати гучний показовий процес, щоб на пострах іншим засудити і повісити. Та він з цього дуже просто вислизнув: почав вдавати хворого спадковою психічною хворобою, а коли штабний лікар його оглядав, він заявив: ніякий він не дезентир, а просто з молодих років любить мандрувати, і його завжди кудись далеко тягне: одного разу він прокинувся в Гамбурзі, а іншим разом - у Лондоні, і сам не міг збагнути, як туди потрапив. Його батько, мовляв, був алкоголіком і скінчив життя самогубством ще до його народження; мати була повією, пиячила й вмерла від перепою; молодша сестра утопилася; старша - кинулася під поїзд; брат нібито стрибнув з залізничного мосту на Вишеграді. Дід убив свою жінку, облив себе нафтою і запалив; друга бабуня волочилася з циганами і отруїлася в тюрмі сірниками. Одного племінника судили декілька разів за підпал, і він у Картоузах* перерізав собі куснем скла жили на шиї; племінниця з батькового боку кинулася у Відні з шостого поверху. А він сам у дитинстві був дуже занедбаний: його вихованням ніхто не займався, і він до десяти років не вмів говорити, бо коли йому було шість місяців, ті, що його на столі сповивали, кудись відійшли, а кіт стягнув його зі стола, і він дуже вдарився головою об підлогу. Він час від часу, казав, терпить страшні головні болі і в такі хвилини не знає, що робить. У такому, власне, стані він пішов з фронту до Праги і опам’ятався щойно тоді, коли його «У Флеків»* за пивом заарештувала військова поліція.
Ви б тільки побачили, як радо його відпустили з армії, а п’ять вояків, які з ним сиділи в камері, на всякий випадок записали собі приблизно таке:
Батько - алкоголік. Мати - повія.
І сестра (втопилася)
II сестра (поїзд)
III брат (з мосту)
IV дід, жінку, нафта, запалив
V бабуня (цигани, сірники) і т. д.
Але коли один з них почав декламувати це штабному лікареві, то навіть і через племінника ще не перестрибнув, як його уже штабний лікар (бо до нього вже третій такий з’явився) перервав: «А твоя племінниця з батькового боку кинулася в Відні з шостого поверху, а твоє виховання було страшно занедбане і тому тебе, голото нещасна, направить тюрма». Цього вояка відвели у тюрму, зв’язали у козли. І знаєте, допомогло - з голови зразу ж вивітрилося і занедбане виховання, і батько-алкоголік, і мати-повія, і він сам волів добровільно зголоситись на фронт.
- Нині, - сказав волонтер, - в армії вже ніхто не вірить в успадковану ненормальність, бо врешті довелося б усі генеральні штаби замкнути до божевільні.
У кованих дверях заскреготів ключ, і ввійшов тюремник:
- Піхотинець Швейк і сапер Водічка, до пана слідчого.
Обидва підвелися, і Водічка сказав Швейкові:
- Бачиш їх, бісових іродів? Щоднини допит, і кінця тому немає. Краще б нас вже, трясця їхній матері, засудили і не вовтузились з нами. Бо так тільки цілий Божий день байдики б’ємо, а ті мадярські шибайголови бігають навколо, аж руки сверблять.
По дорозі до канцелярських приміщень дивізійного суду (вони містилися на другому кінці, в іншому бараці) сапер Водічка і Швейк міркували, коли вони, власне, вже стануть перед справжнім судом.
- Тільки допитують та й допитують, - злостився Водічка, - хоч би вже кінець який був. Понівечать копиці паперу, а ти і суду того не побачиш. Згниєш за ґратами. Скажи щиро, цю юшку можна жерти? Або цю квасну капусту з мерзлою картоплею? Хрест би їх побив. Такої ідіотської світової війни я ще ніколи не бачив. Я собі це уявляв зовсім інакше.
- Щодо мене, я цілком задоволений, - сказав Швейк. - Багато років тому, коли я ще був на дійсній службі, наш фельдфебель «юшкоїд» Сольпера говорив: «В армії кожен мусить свідомо виконувати свої обов’язки». І при тому так було вгатить по зубах, що ніколи не забудеш. Або ось небіжчик оберлейтенант Квайзер. Приходить, бувало, оглядати карабіни і завжди читає мораль: кожен солдат, каже, повинен бути якнайбільш душевно тупим, бо ж солдати - це тільки худоба, яку держава утримує, дає нажертися, напитися досхочу кави, дає тютюн до люльки, а за це вони мусять тягнути лямку, як воли.
Сапер Водічка замислився і за хвилину сказав:
- Пам’ятай, Швейку, коли ти прийдеш до слідчого, не плутай, тримайся того, що говорив минулого разу на допиті, аби я не вклепався в якусь біду. Отже, головне: ти бачив, як на мене напали ті бісові мадяри. Адже ж ми орудували з тобою разом.
- Ти, Водічко, нічого не бійся, - заспокоював його Швейк, - будь тільки спокійним, не хвилюйся. Невже ж це так страшно стояти перед якимось там дивізійним судом? Ти б бачив тільки, як швиденько відбувався у старі часи військовий суд. Служив у нас якось на дійсній один учитель Гераль. Одного разу, коли ми всі дістали казармений арешт, він, розвалившись на матраці, розповів нам, що в Празькому музеї зберігається книжка записів військового суду ще за часів Марії Терезії. Кожен полк мав тоді свого ката, який страчував солдатів свого полку. Одного за одним, по терезіанському талеру за штуку. І цей кат, згідно з записами, в деякі дні заробляв навіть п’ять талерів. Це не важко зрозуміти, - розважливо додав Швейк, - тоді були великі полки, і їх безперервно доповнювали села.
- Коли я був у Сербії, - сказав Водічка, - в нашій бригаді були такі, що добровільно за цигарки вішали чужаків. За повішеного чоловіка солдат діставав десяток цигарок «Спорт», за жінку і дитину - п’ять. Потім інтендантство почало наводити економію і розстрілювати людей цілими гуртами. Зі мною служив один циган, і ми довго не могли второпати, що і він цим займається. Правда, нас трохи дивувало, чому його завжди на ніч кличуть до канцелярії. Ми тоді стояли на Дрині. Раз уночі, коли його не було, одному з наших спало на думку понишпорити в його речах. І ось що виявилося: цей гультяй ховав у наплічнику три коробки, а в кожній сотня «Спорту». Вдосвіта повернувся циган до нашої стодоли. Ми недовго розглядали його справу, звалили на землю, а якийсь Белоун задушив його ременем. Та й живучий же був, чортів циган, як той кіт.
Старий сапер Водічка сплюнув:
- Ніяк не можна було його задушити. Вже обробився, очі йому вилізли на лоба, а все ще тріпотівся, як недорізаний півень. Тоді його схопили двоє за голову, двоє - за ноги, шарпнули, як кицьку, і скрутили йому в’язи. Потім ми нап’ялили на нього наплічник з його цигарками і нишком кинули в Дрину. Хто б ті цигарки курив? А вранці його почали шукати.
- Ви повинні були заявити, що він здезентирував, - розважно сказав Швейк. - Він, мовляв, довго до цього готувався і кожного дня говорив, що ось-ось зникне.
- Та хто б про такі речі думав? - відповів Водічка. - Ми своє зробили, а інше вже нас не турбувало. Там це було зовсім легко. Кожного дня хтось зникав і вже навіть трупів з Дрини не витягали. Біля нашого розшарпаного ландверака1 гарненько Дриною до Дунаю плив і роздутий чужак. Побачать таке вперше новачки, і аж температура в них підскакує.
- Треба було їм давати хінін, - сказав Швейк.
Вони саме ввійшли до канцелярського барака дивізійного суду, і патруль зразу ж відвів їх до канцелярії № 8, де за довгим столом над купами актів сидів слідчий Руллер.
Перед ним на столі лежав том кодексу законів, а на ньому - недопита склянка чаю. Праворуч стояло розп’яття з імітації слонової кості. Запорошений Христос розпачливо дивився на підставку хреста, вкриту попелом і недопалками цигарок.
Слідчий Руллер, на превеликий жаль розп’ятого Бога, саме однією рукою струхнув нову цигарку об підставку розп’яття, а другою рукою віддирав склянку з чаєм, яка прилипла до кодексу.
Звільнивши склянку з обіймів кодексу, він перегортав сторінку книжки з бібліотеки офіцерського клубу.
Це був твір Фр. С. Краузе з багатообіцяючою назвою «Forschungen zur Entwicklungsgeschichte der geschlechtlichen Moral»2. Задивившись на репродукцію наївних малюнків чоловічих і жіночих статевих органів з відповідними віршами, які відкрив учений Фр. С. Краузе у вбиральнях берлінського західного вокзалу, слідчий не звернув уваги на прибулих.
Тільки коли Водічка закашляв, він стрепенувся і перестав розглядати репродукцію.
- Was geht los?3 - спитав він і знову почав перегортати сторінки, шукаючи продовження наївних малюночків, ескізів та рисунків.
- Мельдую послушно, пане аудиторе, - відповів Швейк, - камарад Водічка застудився і тепер кашляє.
Слідчий Руллер лише тепер поглянув на Швейка і на Водічку, намагаючись надати своєму обличчю суворого виразу.
- Нарешті ви сунетеся, ледарі, - сказав, порпаючись у купі актів на столі. - Я наказав привести вас на дев’яту годину, а тепер вже майже одинадцята.
____________________
1 Солдат крайової оборони.
2 «Дослідження з історії розвитку статевої моралі» (нім).
3 Що трапилось? (нім.).
- Як ти стоїш, воле старий, - звернувся він до Водічки, бо той насмілився стати «вільно». - Як скажу ruht1, лише тоді можеш робити зі своїми ратицями, що хочеш.
- Мельдую послушно, пане аудиторе, - відізвався Швейк, - в нього ревматизм.
- Ти ліпше заткни пельку, - сказав слідчий Руллер. - Говоритимеш, коли тебе запитаю. Ти вже тричі був у мене на допиті, і правда з тебе лізла, як з дурної кобили розум. Так знайду, нарешті, ці кляті папери чи не знайду? Ну й маю я з вами, мерзотники, роботу. Ви думали під суд попасти, прорахувалися, лебедики. Так подивіться, сучі псини, - сказав він, витягнувши з купи актів товстенну папку з написом: «Schwejk und Woditschka»2. - Не думайте собі, що тут, в дивізійному суді, будете вилежуватися на ліжках через якусь дурну бійку і на деякий час уникнете фронту. Заради вас я мусив по телефону говорити аж з судом при штабі армії, йолопи ви проклятущі.
____________________
1 Вільно (нім.).
2 Швейк і Водічка (нім.).
Зітхнув.
- Не дмися, як кулик на вітер, Швейку. Тобі на фронті одразу ж відпаде охота битися з якимись гонведами, - продовжував він. - Слідство над вами обома припиняється, і кожен піде до своєї частини, де будете покарані при рапорті. Лише попадіться мені знову в руки, мерзотники, то я вас прикручу, аж язики повивалюєте. Ось вам довідка про звільнення, і поводьтеся по-людськи. Проведіть їх до канцелярії № 2.
- Мельдую послушно, пане аудиторе, - сказав Швейк, - ми обидва візьмемо ваші слова до серця і стократ дякуємо за вашу доброту. Коли б це було в цивільному житті, я насмілився б сказати, що ви золота людина. Отож ми обидва мусимо просити у вас вибачення за те, що ви з нами стільки часу втратили. Ми насправді цього не заслуговуємо.
- Забирайтесь вже під сто чортів! - загорлав слідчий на Швейка. - Пан полковник Шредер просив за вас. Не будь його, не знаю, як би це вам обійшлося.
Водічка відчув себе знову старим Водічкою тільки аж в коридорі, коли патруль вів їх до канцелярії № 2.
Вояка боявся запізнитися на обід і тому сказав:
- Та швидше, швидше, хлопці, сунетесь, як ті воші.
Тут Водічка попросив його не дуже розпускати губу:
- Щастя твоє, що ти чех. Коли б ти був мадяр, я б тебе роздер, як оселедця.
Військові писарі з канцелярії пішли по обід, і вояка, який супроводив Швейка і Водічку, мусив на той час привести їх знову до в’язниці дивізійного суду, а це не обійшлося без прокльонів в адресу ненависної породи військових писарів.
- Камаради знову зберуть весь жир з юшки, - нарікав він трагічно, - а замість м’яса залишать мені жили. Я вчора також ескортував двох до табору, і хтось в мене за той час зжер півбуханки хліба.
- Ви, як видно, тут у дивізійному суді тільки й думаєте, що про жретовисько, - сказав Водічка, якому знову світ відкрився.
Коли вони розповіли волонтерові, як закінчилась справа, той вигукнув:
- Отже, маршова, друзі! «Доброго вітру!», як люблять писати в журналі чеських туристів. Готування до променаду скінчене. Наше славне військове управління про все подбало і все виконало. Вас також запросили взяти участь у прогулянці до Галичини. «Ясна думка і серце веселе, хай вам щастя дорогу постелить». Вирушайте ж у далеку дорогу. Щиро полюбіть ті країни, де вас познайомлять із траншеями. Там же так гарно і надзвичайно цікаво. У далекій чужині будете почувати себе, як у своїй хаті, як у братній землі, а може, навіть, і як у милій вітчизні. З піднесеними почуттями відправляйтеся в дорогу до країни, про яку ще старий Гумбольдт* казав: «У цілому світі я не бачив нічого величнішого за ту ідіотську Галичину». Багатий і рідкісний досвід, якого набула наша славна армія при відступі з Галичини під час першої подорожі, буде для наших нових воєнних походів, певно, бажаним дороговказом при накресленні програми другої подорожі. Лише безупинно за своїм носом, як за компасом - навпростець до Росії, і з радощів повистрілюйте в повітря всі набої.
По обіді, перед відходом Швейка і Водічки до канцелярії, до них підійшов бідолашний учитель, автор поезії про вошей, і, відвівши обох набік, таємниче сказав:
- Не забудьте, коли вже будете на російському боці, зараз же сказати росіянам: «Здравствуйте, русскіє братья, ми братья чехи, ми нєт австрійці».
Коли виходили з барака, Водічка, бажаючи демонстративно висловити свою ненависть до мадярів і підкреслити, що тюрма його не зламала і не змінила його переконань, несподівано став на ногу мадярові, який не хотів служити в армії, і заверещав на нього:
- Взуйся, куксо!
- Я ж чекав, що він обізветься, - невдоволено казав потім сапер Водічка до Швейка, - бодай би хоч раз гавкнув, от тоді б я йому роздер від уxa до вуха його мадярську пащеку. А він, дурний телепень, мовчить і дозволяє топтатися по ногах. Грім би їх, Швейку, усіх побив. Мене чорти беруть, що мене не засудили. Таж це так, немовби нас на глум хотіли підняти, ніби наша бійка з мадярами і згадки не варта. А все ж таки ми боролися, як леви. Ти винен, що нас не засудили і дали таке свідоцтво, буцімто не вміємо добре битися. Що ж вони, власне, про нас думають? Таж це був конфлікт високої марки.
- Знаєш, брате, - добродушно сказав Швейк, - я тебе добре не розумію. Дивізійний суд офіційно визнав нас цілком чемними людьми, яким ніхто нічого не може закинути, а тебе це не радує. Правда, я на допиті викручувався, як міг, але там треба так робити. Наш обов’язок брехати, як говорить адвокат Бас своїм клієнтам. Коли мене пан аудитор спитав, з якої речі ми вдерлися до квартири цього пана Каконя, то я йому відрубав: «Я думав, що ми з паном Каконем найкраще познайомимося, якщо будемо бігати до нього в гості». Пан аудитор потім мене уже ні про що не розпитував, цього було з нього досить. Запам’ятай собі на все життя, - продовжував Швейк свої сентенції: - Перед військовими судами ніколи не смій признаватися. Тоді, як я сидів у гарнізонній тюрмі, один солдат із сусідньої камери признався, і коли інші про це довідалися, закинули йому рядно на голову і віддубасили та ще й наказали йому відмовитися від своїх зізнань.
- Коли б я зробив щось нечесне, то ясно, я б не признався, - сказав сапер Водічка, - але коли мене той авдиторський параграф прямо спитав «Ви бились?» - я сказав: «Так, бився», - «А ви побили когось?» - «Певне, пане авдиторе». - «І при цьому когось поранили?» - «Звичайно, пане авдиторе». Хай знає, з ким справу має. Та тепер від сорому не знаєш, як іти: чи плечима, чи очима. Скидається, немовби він не повірив, що я на тих мадярських шкурах порвав свій ремінь, і то вже були не люди, а кльоцки, синці і ґулі. Ти ж був при тому, як на мене раптом насіли мадярські бики, і за хвилину всі вони валялися на землі, а я їх топтав і гуцав по них. І після всього якийсь шмаркун, якийсь авдиторський пришийкобиліхвіст припиняє над нами слідство. Це так, якби він мені сказав: «Кожен засранець лізе битися! Теж мені ще, куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею». Як тільки війна скінчиться і я піду додому, я його, роззяву, десь допаду і тоді покажу, вмію я битися чи ні. Потім ще приїду сюди до Кірайгіди і вчиню тут такий мордобій, якого ще світ не бачив: люди ховатимуться до пивниць, коли дізнаються, що я прийшов поглянути на тих кірайгідських драбуг, на тих негідників, на ту бісову челядь.
В канцелярії все скінчилося дуже швидко. Якийсь фельдфебель з масними після обіду губами, з дуже поважною міною, подаючи Швейкові і Водічці папери, не проминув нагоди, щоб не виголосити до обох промови. Апелюючи до їхнього військового духу, цей «васерполяк»1 переплітав свою мову різними слівцями діалекту, як, наприклад: «marekvium», «glupi rolmopsie», «krajcova sedmina», «svina porypana» i «dum vam bane na mjesjnuckovy vasi gzichty»2.
____________________
1 Напівполяк, напівнімець, уродженець Сілезії.
2 Морквогризи, дурні мариновані оселедці, трефова сімка, свиня замурзана, заїду вам пару раз по ваших товстих місяцеподібних пиках.
Кожного відправляли до його частини. Швейк, прощаючись з Водічкою, сказав:
- Тільки-но війна скінчиться, приходь мене відвідати. Мою особу можеш знайти щовечора від шостої години на Боїшті «Під чашею».
- Зрозуміло, прийду, - відповів Водічка. - А катавасія там якась буде?
- Там кожного дня щось трапляється, - запевнив Швейк.
- А якби там і було тихо, то ми вже щось влаштуємо.
Друзі розійшлися, і коли вже були досить далеко один від одного, старий сапер Водічка гукнув услід Швейкові:
- Так ти ж обов’язково, коли я прийду, не забудь влаштувати там якусь забаву з танцями.
А Швейк на це відгукнувся:
- Конче приходь, як вже та війна скінчиться.
Віддалилися ще далі один від одного, і знову за добру хвилину з-за рогу другого барака почувся голос Водічки:
- Швейку, гей, Швейку, яке пиво «Під чашею»? І, як відгомін, покотилася Швейкова відповідь:
- Великопоповицьке!
- А я думав, що сміхівське! - кричав здалеку сапер Водічка.
- У них там є і дівчата! - кричав Швейк.
- Отже, по війні, о шостій годині вечора! - горлав знизу Водічка.
- Приходь краще пів на сьому, бо я можу десь забаритися! - відповів Швейк.
Потім уже з великої відстані ще раз відізвався Водічка:
- А о шостій годині не зможеш?
- Ну, добре, прийду о шостій! - почув Водічка останні слова друга, який все більше і більше віддалявся.
Так розпрощався бравий вояка Швейк зі старим сапером Водічкою.
____________________
1 Коли розлучаються люди, то кажуть: «До побачення» (нім.).