Надпоручник Лукаш схвильовано ходив по канцелярії одинадцятої маршової роти. Це була темна діра в бараку, відгороджена від коридора дошками. Стіл, два крісла, бляшанка з гасом і тапчан.
Перед ним стояв фельдфебель-рахівник Ванєк. Він складав списки на солдатську платню, вів рахунки солдатської кухні, одним словом, був фінансовим міністром усієї роти, проводив тут цілий Божий день і тут же спав.
Біля дверей стояв голодний піхотинець, зарослий бородою, як Крконош*. Це був Балоун, новий денщик надпоручника, в цивільному житті мельник десь з-під Чеського Крумлова.
- Ну та й вибрали ж ви мені денщика, - говорив надпоручник Лукаш до фельдфебеля. - Дякую вам сердечно за цю милу несподіванку. Посилаю його по обід до офіцерської кухні, а він мені вже першого дня половину вижерає.
- Я розлив, пане надпоручнику, - сказав гладкий велетень.
- Хай буде так. Але ти міг розлити лише юшку або підливу, а не франкфуртську печеню. А ти ж мені приніс такий шматок, що й за ніготь сховається. А куди струдель дівся?
- Я…
- Не бреши, ти його зжер!
Надпоручник Лукаш вимовив останні слова так серйозно і таким суворим тоном, що Балоун мимоволі відступив два кроки.
- Я питав на кухні, що у нас сьогодні на обід. Була юшка з печінковими кнедликами. Куди ти подів ці кнедлики? Дорогою повитягав. Ось воно що! Потім було ще волове м’ясо з огірком. Що ти з ним зробив? Також зжер. Два шматки франкфуртської печені, а ти приніс тільки півшматка. Так що ж? А кавалки струдля? Куди ти його дів? Напхався, підла свиното! Кажи, куди ти дів струдель? Кажеш, впав у болото! Ти, мерзотнику такий. Зможеш мені показати місце, де він лежить у болоті? Кажеш, в ту ж мить прибіг якийсь собака і, як за командою, схопив його і поніс? Ісусе Христе, я тобі так розламаю пику, що у тебе голова, як цеберка, спухне. І ця свиня мені ще в очі бреше. Ти знаєш, хто тебе бачив? Ось цей фельдфебель Ванєк. Він сам прийшов до мене і каже: «Голошу слухняно, пане оберлейтенанте, ця ваша свиня Балоун жере ваш обід». Дивлюся з вікна, а він напихається, немовби не їв цілий тиждень. Слухайте, Sie Rechnungsfeldweb1, невже ви не могли вибрати мені якусь іншу тварюку, а не цього йолопа?
____________________
1 Ви, фельдфебель-рахівник (нім.).
- Голошу слухняно, пане оберлейтенанте, з усієї нашої маршової Балоун видавався найпоряднішою людиною. Це такий бовдурюга, що не в силі запам’ятати жодного прийому, а дай йому гвинтівку в руки, то ще наробить якогось лиха. При останніх вправах холостими патронами мало що не вибив ока сусідові. Я думав, він принаймні таку службу може нести.
- І завжди зжирати увесь обід свого пана, - сказав Лукаш, - так, ніби йому не вистачає його власної порції. Ну, тепер, сподіваюсь, ти вже наївся?
- Голошу слухняно, пане оберлейтенанте, я завжди голодний, як вовк. Залишиться де в кого хліб, я і його вимінюю на цигарки, але мені й того мало. Такий я вже з пуп’янку. Начебто, здається, і напхав свого кендюха аж по саме нікуди, та де там. За хвилину знову немовби три дні не їв, починає мені шлунок марша грати, і глянь, він вже, стерво, тобто шлунок, їсти хоче. Іноді думаю, вже й насправді в мене більше нічого не влізе, коли ні. Лише побачу, що хтось їсть, або почую тільки той запах, у моєму шлунку зразу немовби хто мітлою вимів. Шлунок знову починає домагатися своїх прав, я тоді ковтав би і цвяхи. Голошу слухняно, пане оберлейтенанте, я вже просив, аби мені давали подвійну порцію; заради цього в Будейовіцах я ходив до полкового лікаря, а той відправив мене на три дні до лазарету і прописав мені раз на день тільки горнятко чистої юшки. «Я тебе, каже, каналіє, навчу, як бути голодним. Спробуй-но сунутися сюди ще раз, будь певний - звідси вийдеш таким, як тичка на хміль». Я, пане оберлейтенанте, не вибагливий, мені аби чимось кишку напхати, щоб не кавкала. Мені не обов’язково треба бачити добрі речі, а й проста їжа, тільки-но вздріну, розпалює голод, аж слина тече з рота. Голошу слухняно, пане оберлейтенанте, я уклінно прошу дозволити мені подвійну порцію. Якщо вже м’яса не буде, то рятуйте хоча б тим гарніром: картоплею, кнедлями, ложкою підливи, - цього на кухні завжди до біса.
- Годі! Я, Балоуне, терпляче вислухав ці зухвальства, - відповів надпоручник Лукаш. - Чи ви коли-небудь чули, пане фельдфебелю, щоб солдат, натворивши такого, міг бути таким нахабою, як це мурло? Зжер мені обід, та ще домагається подвійної порції. Але я тобі покажу, Балоуне! Тобі той обід боком вилізе. Пане фельдфебелю, - звернувся він до Ванєка, - відведіть його до капрала Вайденгофа. Хай на подвір’ї гарненько прив’яже його на дві години біля кухні, коли сьогодні ввечері роздаватимуть ґуляш. Але якнайвище, аби він ледь ледь тримався навшпиньках і бачив, як у котлі той ґуляш вариться. Подбайте, щоб ця потвора висіла, аж поки не роздадуть увесь ґуляш. Хай йому слина тече з рота, як голодній суці, що нюшить біля ковбасної крамниці. Скажіть кухареві, нехай і його порцію роздасть.
- Слухаю, пане оберлейтенанте. Ідіть, Балоуне, зі мною!
Коли вони вже виходили, надпоручник затримав їх на порозі і, глянувши на перелякане Балоунове обличчя, переможно вигукнув:
- Та й виграв же ти, Балоуне. Смачного тобі! А коли ще раз встругнеш таке, я тебе без милосердя віддам до військово-польового суду.
Незабаром Ванєк повернувся і доповів, що Балоуна вже прив’язали, а надпоручник Лукаш сказав:
- Ви мене, Ванєку, знаєте. Я такі речі робити не люблю, але інакше не можу. По-перше, ви погодитесь, що коли псові відбирають кістку, він гарчить. Не хочу тримати біля себе падлюки; а по-друге, вже сам факт, що Балоун зв’язаний, матиме велике моральне і психологічне значення для всього солдатського складу. Ці хлопці-молодці останнім часом, потрапивши до маршової і довідавшись, що завтра або позавтра підуть на фронт, роблять, що хочуть.
Надпоручник Лукаш виглядав дуже стурбовано і продовжував тихим голосом:
- Передвчора під час нічних вправ ми, як знаєте, повинні були маневрувати проти Einjahrigfreiwilligenschule1 за цукровим заводом. Перший взвод, аванґард, ще більш-менш дотримувався тиші, бо я сам його вів, але другий, який мав іти наліво і вислати під цукроварню передові патрулі, так поводився, немов йшов з прогулянки. Співали і тупотіли, що, напевно, було чути аж в таборі. На правому ж крилі йшов перевірити місцевість попід лісом третій взвод. Це було від нас добрих десять хвилин ходу. Але навіть з такої відстані було видно, що ті драбуги курять. Куди не глянь - світять у пітьмі вогняні цятки. Четвертий взвод повинен був іти в ар’єрґарді, і казна-як воно трапилося, але він несподівано з’явився перед нашим аванґардом. Ми його прийняли за ворога, і я мусив відступати перед власним ар’єрґардом, який наступав на мене. Оце вам така одинадцята маршова рота, яку я успадкував. Що з них можна зробити? Як вони поводитимуться в справжньому ґефехті?2
____________________
1 Волонтерська школа (нім.).
2 Gefecht - битва (нім.).
Надпоручник Лукаш з виглядом мученика заломив руки, а кінець його носа витягнувся.
- Та ви, пане надпоручнику, не журіться, - намагався заспокоїти його фельдфебель Ванєк, - не морочте собі цим голови. Я вже був у трьох маршових, і кожну з них разом з батальйоном розбивали, а ми відходили в тил формуватися знову. Всі вони були подібні одна до одної, як дві краплі води. Жодна ні на волосинку не краща, ніж ваша, пане оберлейтенанте. А найгірша була дев’ята. Та потягла з собою в полон усіх старшин разом з ротним командиром. Мене врятувало те, що я саме пішов до польового обозу одержувати ром і вино для роти. Вони впоралися без мене. А того ви не знаєте, пане надпоручнику, що при цих останніх нічних вправах, про які ви оповідали, волонтерська школа, замість того, щоб обійти нашу роту, дісталася аж до Нейзідлерського озера*? Марширувала, до ранку не оглядаючись, ні вправо, ні вліво, аж поки передові патрулі не залізли в багно. А вів їх сам пан капітан Заґнер. Якби не зазоріло, вони, мабуть, дійшли б аж до Шопроня, - таємничим голосом оповідав фельдфебель: він любив такі випадки і жодного з них не обходив своєю увагою. - А ви чули, пане надпоручнику, - конфіденційно підморгуючи, сказав Ванєк, - що пан капітан Заґнер має стати командиром нашого маршбатальйону? Спочатку, так говорив штабний фельдфебель Геґнер, всі думали, що командиром батальйону будете ви, бо ж ви у нас найстарший офіцер. А потім, кажуть, з дивізії до бригади прийшов наказ про призначення капітана Заґнера.
Надпоручник Лукаш закусив губу і закурив цигарку. Він вже знав про це і був переконаний, що його скривдили.
Капітан Заґнер вже двічі перестрибнув його в чинах. Але Лукаш тільки сказав:
- Що там капітан Заґнер…
- Це, правду кажучи, невелика втіха, - конфіденційно відізвався фельдфебель. - Штабний фельдфебель Геґнер розповідав, ніби на початку війни пан капітан Заґнер хотів десь у Сербії біля Чорногорії відзначитися і гнав одну за одною роти свого батальйону на кулемети сербських окопів, а це було зовсім не потрібно. Лисого дідька могла там щось вдіяти піхота. Вибити сербів із цих скель спроможна була лише артилерія. З усього батальйону залишилося 80 чоловік. Пан капітан Заґнер сам дістав кулю в руку, а потім у лікарні ще дизентерію і знову виринув у нашому полку в Будейовіцах. Учора ввечері, кажуть, оповідав у клубі, що його знову дуже тягне на фронт. Хай би навіть там поліг весь маршбатальйон, але він своє доведе і дістане медаль «Signum laudis»1. Щоправда, за Сербію, як він сам говорив, дістав по носі, але тепер або поляже з усім маршбатальйоном, або дістане підполковника.
____________________
1 Знак похвали (лат.). Найвища медаль.
Маршбатальйон цілим з того не вийде. Я думаю, пане оберлейтенанте, це й для нас ризиковане. Штабний фельдфебель Геґнер недавно оповідав, начебто ви не дуже добре живете з паном капітаном Заґнером і він саме нашу одинадцяту роту першою пошле у бій, у найнебезпечніші місця.
Фельдфебель зітхнув:
- На мій погляд, у такій війні, як ця, коли нагромаджено стільки війська і фронт дуже розтягнений, більше успіхів можна досягнути вправним маневруванням, ніж якимись розпачливими атаками. Я це спостерігав під Дуклею*, коли був в десятій маршовій роті. Тоді все відбулося зовсім гладко, прийшов наказ «не стріляти», то ніхто й не стріляв, а всі чекали, поки росіяни підійдуть до нас. Ми б їх були взяли в полон без пострілу, але на нашому лівому фланзі стояли дурні «зелені мухи», то вони так налякалися наближення росіян, що почали сніговими схилами з’їжджати вниз, як на ковзанці, а ми дістали повідомлення, що росіяни прорвали лівий фланг і тому ми повинні пробиватися до бригади. Я був тоді саме в бригаді, підписував там Kompanieverpflegungsbuch1, бо ніяк не міг знайти нашого польового обозу. Аж раптом в бригаді почали з’являтися перші втікачі з десятої маршової роти.
____________________
1 Ротна харчова книга (нім.).
До вечора їх прийшло сто двадцять, решта, як говорили, заблукали при відступі і з’їхали по снігу, немов на тобоґані*, просто аж до російських окопів. Що там тільки діялося, пане оберлейтенанте! У росіян в Карпатах були позиції і нагорі, і внизу. А в додаток, пане надпоручнику, пан капітан Заґнер…
- Дайте мені вже спокій з тим капітаном Заґнером, - сказав надпоручник Лукаш. - Я все це прекрасно знаю. І не думайте собі, що коли знову почнеться атака або бій, то ви знову випадково одержуватимете десь у польовому обозі ром і вино для роти. Мене попередили, що ви страшенно п’єте. Досить лише глянути на ваш червоний ніс, і відразу ясно, кого бачиш перед собою.
- Це все з Карпат, пане оберлейтенанте. У нас не було іншого виходу: їжу нам нагору приносили холодну, окопи були під снігом, розкладати вогонь заборонялось, тільки ромом і трималися. А не будь мене, вийшло б так, як в інших ротах, де не було й цього нещасного рому і люди померзли. Зате у нас від рому у всіх почервоніли носи. Але це знову таки мало і свою невигоду, бо від батальйону прийшов наказ посилати у розвідку лише солдатів з червоними носами.
- Тепер зима нібито вже минула, - багатозначно кинув надпоручник.
- Ром, пане оберлейтенанте, на фронті - найнеобхідніша річ в кожну пору року, так само, як і вино. Він підтримує, так би мовити, добрий настрій. За півказанка вина і чверть літри рому люди битимуться з ким завгодно. Яка це тварюка знову стукає у двері, не може прочитати на дверях: «Nicht klopfen!»2
- Herein!3
____________________
2 Не стукати (нім.).
3 Увійдіть (нім.).
Надпоручник Лукаш обернувся на стільці і помітив, що двері повільно і тихо відчиняються. І, так само тихо козиряючи ще в дверях, до канцелярії одинадцятої роти увійшов бравий вояка Швейк. Він, мабуть, козиряв ще тоді, коли стукав у двері, роздивляючись напис: «Nicht klopfen!»
Це козиряння дуже гармоніювало з його цілком спокійним, безтурботним обличчям. Швейк виглядав так, немовби грецького бога злодійства вбрали у скромний мундир австрійського піхотинця.
Надпоручник Лукаш на мить зажмурився під поглядом бравого вояки Швейка, який своїми очима обіймав його і цілував.
Мабуть, з таким замилуванням дивився блудний і знову знайдений син на свого батька, коли той на його честь смажив на рожні барана.
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я знову тут, - ще з порога відізвався Швейк так щиро і невимушено, що надпоручник Лукаш відразу опам’ятався.
Відколи полковник Шредер його повідомив, що знову посилає йому на шию Швейка, надпоручник Лукаш кожного дня в душі віддаляв від себе цю зустріч. Кожного ранку говорив: «Сьогодні він ще не прийде, певно, там знову щось утнув, і вони його ще трохи потримають».
Але усім цим комбінаціям Швейк поклав кінець своїм милим і простим приходом.
Швейк глянув спочатку на фельдфебеля Ванєка і, звернувшись до нього, з приємним усміхом подав папери, які він витягнув з кишені шинелі.
- Мельдую послушно, пане фельдфебелю, маю наказ передати вам мої папери, які мені видали у полковій канцелярії. Це стосується моєї платні і зарахування на постачання.
Швейк так вільно, по-панібратськи поводився в канцелярії одинадцятої маршової, немов був найкращим приятелем Ванєка. Той реагував на це просто:
- Покладіть на стіл.
- Пане фельдфебелю, залиште нас, будь ласка, зі Швейком сам на сам, - сказав, зітхнувши, надпоручник Лукаш.
Ванєк вийшов і зупинився за дверима підслухати, про що ті обидва говоритимуть. Спочатку не чув нічого, бо Швейк і надпоручник Лукаш мовчали. Вони довго дивилися і оглядали один одного. Лукаш так, немов збирався Швейка загіпнотизувати, або як півник, що зупинився навпроти курки, готовий на неї кинутись. Швейк, як завжди, дивився теплим, ніжним поглядом на надпоручника Лукаша, наче хотів йому сказати: «Ми знову разом, моя ягідко. Тепер вже нас ніщо не роз’єднає, мій голубе».
Надпоручник довго не відзивався, і Швейкові очі заговорили жалісно і ніжно: «Та скажи вже щось, мій золотенький, висловись».
Надпоручник Лукаш порушив цю неприємну мовчанку словами, в які намагався вкласти якнайбільше іронії:
- Радо вітаю вас, Швейку, і дякую за відвідини. Ич, які гості.
Але не втримався, і лють за все минуле вилилася в такий грізний удар кулаком об стіл, аж підскочив каламар і вихлюпнулося чорнило на відомість платні.
Водночас надпоручник Лукаш зірвався з місця, став біля самого Швейка і заверещав:
- Тварюко! - Потім почав нервово бігати по вузькій канцелярії, кожного разу спльовуючи перед Швейком.
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, - сказав Швейк, бачачи, що Лукаш не перестає ходити і люто шпурляє в куток пожмакані папірці, за якими кожного разу підбігає до столу, - я того листа, згідно з наказом, віддав. Я розшукав пані Каконь і мушу сказати, що це дуже гарна жіночка; правда, я її бачив тільки тоді, коли вона плакала…
Надпоручник Лукаш сів на ліжко фельдфебеля і охриплим голосом вигукнув:
- Швейку, коли вже цьому буде край?
Швейк немовби не дочув.
- Потім у мене там сталася невеличка неприємність, але я усе взяв на себе. Ніде правди діти, вони не повірили, що я листуюся з тією панійкою, так я, аби затерти всі сліди, того листа при допиті проковтнув. Потім я зовсім випадково, інакше я цього і не можу собі пояснити, встряв у невеличку і зовсім незначну бійочку. Але і з неї щасливо виплутався. Вони визнали мою невинність, надіслали мене до полкового рапорту і в дивізійному суді припинили слідство. В полковій канцелярії я був кілька хвилин, поки не прийшов пан полковник. Той мене трохи вилаяв і сказав, що я негайно повинен, пане надпоручнику, зголоситися до вас як ординарець. Крім того, наказав передати, аби ви зараз же прийшли до нього в справах маршової роти. Відтоді вже минуло півгодини, але пан полковник не знав, що мене потягнуть до полкової канцелярії і я сидітиму там понад чверть години, бо мені за весь цей час затримали платню, яку я мав одержати в полку, а не в роті, бо я ж був у списку полкових арештантів. Взагалі у них там усе так перемішалося і поплуталось, що від цього просто можна здуріти…
Надпоручник Лукаш, коли почув, що вже півгодини тому мав бути у полковника Шредера, почав швидко одягатися, а Швейкові сказав:
- Знову ви мені удружили, Швейку!
Він промовив це таким розпачливим, сповненим відчаю голосом, що Швейк спробував його заспокоїти дружнім словом, коли той вибігав з кімнати:
- Та пан полковник почекає, йому ж однаково нічого робити.
За хвилину по відході надпоручника до канцелярії зайшов фельдфебель Ванєк.
Швейк сидів у кріслі і підкидав вугілля до маленької залізної грубки, ні на хвилину не причиняючи дверцят. Грубка курилася і смерділа, а Швейк продовжував цю забаву, незважаючи на Ванєка. Той десь хвилину спостерігав за Швейком, потім ударив ногою по дверцятах і сказав Швейкові, чи не поволік би він звідси свого вовчого хвоста.
- Пане фельдфебелю, - з гідністю відповів Швейк, - дозволю собі заявити, що я свого вовчого хвоста поволочити звідси із табору взагалі не можу, хоч би як я і хотів цього, бо я підкорився вищому наказові. Я тут, щоб ви знали, ординарцем, - додав він бундючно. - Пан полковник Шредер призначив мене сюди, в одинадцяту маршову роту, до пана оберлейтенанта Лукаша, в якого я був раніше денщиком, та завдяки моїй вродженій інтеліґентності мене підвищили в ординарці. Ми з паном оберлейтенантом уже старі знайомі. А яка ваша професія у цивільному житті, пане рахунковий?
Фельдфебеля Ванєка так спантеличив панібратський, фамільярний тон бравого вояки Швейка, що, незважаючи на всю свою гідність, якою дуже радо хизувався перед солдатами роти, відповів, наче був підлеглим Швейка:
- У мене вдома аптекарський магазин. Я Ванєк з Кралуп.
- Я також учився аптекарській справі, - сказав Швейк, - у одного пана Кокошки на Петршині в Празі. Він був страшний дивак, і коли я одного разу в пивниці випадково запалив бочку з бензином, то він мене вигнав, а спілка не хотіла мене приймати в члени. От так я через дурну бочку бензину не міг довчитися. А ви виготовляли коли-небудь зілля для корів?
Ванєк похитав головою.
- А в нас виготовляли зілля для корів із посвяченими образками. Наш хазяїн Кокошка був дуже побожною людиною і раз вичитав, що святий Пелеґрін дуже допомагає коровам, коли вони здуються. Він зразу ж десь на Сміхові замовив на двісті золотих образки св. Пелеґріна і дав посвятити їх в Емавзький монастир. Потім ми вкладали ці образки у пакуночки з нашим зіллям для корів. Корові це зілля замішували теплою водою, давали пити з цеберки і при цьому нещасній худобі читали молитовку до св. Пелеґріна, яку склав наш прикажчик пан Таухен, бо коли ці образки з св. Пелеґріном були вже готові, то на другому боці треба було надрукувати ще щось побожне. Отож наш старий Кокошка покликав увечері пана Таухена і наказав йому до ранку скласти до цього образочка якусь коротеньку молитву. Аби завтра, коли він о десятій годині прийде до крамниці, все було готове і могло піти до друкарні, бо, мовляв, корови на цю молитовку вже чекають. Якщо складе гарно, матиме золотого в кишені, а як ні - через чотирнадцять днів може вимітатися з роботи. Пан Таухен цілу ніч прів, зовсім невиспаний прийшов вранці відчиняти крамницю, а вірша - чортма. Навіть забув, як той святий від коров’ячого зілля називається. Тут його витягнув з біди наш слуга Фердинанд. Він усе вмів. Коли ми на горищі сушили чай з рум’янка, він завжди скидав черевики і залазив у зілля, пояснюючи нам, ніби від цього перестають пріти ноги. Ловив голубів на горищі і, крім того, вмів, коли треба, відчиняти конторку з грішми. Він вчив нас усякому шахрайству з товаром. Я ще малим хлопчиною натаскав з крамниці додому таку аптечку, якої не мали навіть «У Милосердних». Ось цей Фердинанд і допоміг пану Таухену, він сказав лише: «Давайте-но сюди, пане Таухене, ми зараз глянемо», і пан Таухен зараз же послав для нього за пивом.
Поки я те пиво приніс, наш слуга Фердинанд вже наполовину упорався з тією справою і прочитав:
Потім, коли вже випив пиво і добре смикнув гіркої тинктури, справа пішла як по маслу, і за мить він дуже гарно закінчив:
Потім, коли прийшов пан Кокошка, пан Таухен пішов з ним до контори і, повернувшись, показав не один золотий, як було обіцяно, а два. Він хотів з паном Фердинандом поділитися порівну. Але слугою Фердинандом, коли він побачив два золоті, оволодів дух мамони. Ні, каже, або все, або нічого. То пан Таухен і не дав йому нічого, а залишив обидва золоті собі. Мене він відвів убік, заїхав по потилиці і пообіцяв ще сто таких потиличників, якщо де-небудь відважуся сказати, ніби це не він складав і не він ті вірші писав. А коли Фердинанд піде скаржитися до нашого старого, я мушу сказати, що слуга Фердинанд брехун. Я мусив у цьому присягнутися перед якимось пузатим дзбанком з естраґоновим оцтом. Тоді наш слуга почав мститися на цілющому зіллі для корів, яке ми вимішували у великих ящиках на горищі, а він, де тільки знаходив, змітав мишачий послід і додавав його до цього зілля. Потім збирав по вулицях кінський послід, сушив його удома, товк у ступці і кидав до коров’ячого зілля з образом св. Пелеґріна.
Але й цього йому було мало. Він мочився у ті ящики, а потім все перемішував. Врешті те зілля, щоб не збрехати, виглядало чисто як та каша з ґрисом.
Задзвонив телефон. Фельдфебель Ванєк підскочив до телефонної трубки і злісно її кинув:
- Мушу йти до полкової канцелярії. Щось дуже несподівано, це мені не подобається.
Швейк знову залишився сам.
За хвилину телефон задеренчав знову.
Швейк почав розмовляти:
- Ванєк? Він пішов до канцелярії. Хто біля телефону? Ординарець одинадцятої роти. А хто говорить? Ординарець 12-ї маршової? Сервус, колеґо! Як мене звуть? Швейк. А тебе? Браун? Ти часом не родич того Брауна, капелюшника з Побережної вулиці в Карліні? Кажеш, ні? Не знаєш такого?… Я його також не знаю. Я тільки одного разу їхав трамваєм якраз повз цю крамницю, і мені його вивіска впала в око. Що нового? Мені нічого не відомо. Коли їдемо? Про від’їзд я ще ні з ким не говорив. А куди ж ми маємо їхати?
- Ти, телепню, з маршовою на фронт.
- Про це я ще нічого не знаю.
- Ну й ординарець з тебе. Просто як з телячого хвоста сито. А не знаєш випадково, чи твій лейтенант…
- В мене оберлейтенанте…
- Це байдуже, одного тіста книші. Отже, твій оберлейтенант пішов на нараду до полковника?
- Він його туди покликав.
- Ось бачиш, і наш туди пішов, і з тринадцятої маршової теж. Щойно говорив по телефону з їхнім ординарцем. Щось мені цей поспіх не подобається. А музиканти пакуються, ти не знаєш?
- Я ні про що не знаю.
- Не вдавай дурного. Ти ж, певне, чув, що ваш фельдфебель-рахівник дістав уже накладну на вагони? Скільки у вас людей?
- Не знаю.
- Ти, ідіоте, боїшся, що я тебе з’їм? (Чути, як хтось біля телефону говорить вбік: «Візьми, Франто, другу трубку, побачиш, якого пришелепуватого ординарця мають в 11-й маршовій»). - Алло, ти заснув там чи що? То відповідай, коли тебе колеґа питає. Отже, тобі ще нічого не відомо? Не заперечуй. А ваш фельдфебель-рахівник хіба нічого не говорив, що дістанете консерви? Кажеш, ти з ним про такі речі не балакав? Цур тобі, який же ти йолоп. Кажеш, це нібито не твоя справа? (Чути сміх.) Чи не стукнули тебе в дитинстві по голівці жорном? Ну, добре. Як щось довідаєшся, протелефонуй нам до 12-ї маршової. Ти, дитинко дурнувата! А власне, звідки ти?
- З Праги.
- То ти повинен би більше клепок в голові мати… Ага, ще одне: коли пішов ваш фельдфебель-рахівник до канцелярії?
- Тільки-но його покликали.
- Ось бачиш, а раніше ти цього не міг сказати? Заціпило? І наш пішов хвилинку тому. Це вже напевно щось заварюється. Ти не говорив з обозом?
- Не говорив.
- Ісусе Христе, а ще кажеш, ніби ти з Праги. Ти ні про що не дбаєш. Де ти гасаєш цілими днями?
- Я тільки годину тому прийшов з дивізійного суду.
- А, так би і сказав, камараде! Якщо так, то я сьогодні ж прийду поглянути на тебе. Дай відбій.
Швейк збирався закурити люльку, та тут знову задзвонив телефон. «Поцілуйте мене десь з вашим телефоном, - подумав Швейк. - Буду я з вами панькатися».
Але телефон дзеленчав, і так настирливо, що Швейкові врешті урвався терпець. Зняв трубку і заверещав у телефон:
- Алло, хто там? Тут ординарець Швейк з одинадцятої маршової роти.
По відповіді Швейк впізнав голос надпоручника Лукаша.
- Що ви там усі в біса робите? Де Ванєк, покличте зараз Ванєка до телефону.
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, телефон задзвонив нещодавно!
- Слухайте, Швейку, в мене нема часу з вами бавитися, телефонні розмови на військовій службі - це не базікання по телефону, коли когось запрошують на обід. Телефонні розмови повинні бути ясні і короткі. У телефонних розмовах не повинно бути того «мельдую послушно, пане оберлейтенанте». Отже, Швейку, питаю вас, є під рукою Ванєк? Хай зараз підійде до телефону.
- Не маю його під рукою, мельдую послушно, пане оберлейтенанте. Тільки-но, може, якоїсь чверть години з нашої канцелярії викликали його до полкової канцелярії.
- Хай-но прийду, я з вами тоді, Швейку, розквитаюсь. Будете ви говорити коротко чи ні? Тепер слухайте уважно, що я вам скажу, чуєте виразно? Щоб ви потім не викручувалися, ніби в телефоні хрипіло. В ту ж мить, як тільки повісите трубку…
Перерва. Новий дзвінок. Швейк бере трубку і його засипає град лайок:
- Ви тварюко, халамиднику, гультяю! Що це ви робите, чому перериваєте розмову?
- Таж ви ласкаво сказали, щоб я повісив трубку.
- Швейку, за годину я буду вдома. Не порадієте… Отже, зараз зберіться, ідіть до бараку, знайдіть там будь-якого взводного, може, Фукса, і скажіть йому, хай зараз візьме десять чоловік і йде з ними на склад одержувати консерви. Повторіть, що він має зробити?
- Іти з десятьма людьми на склад одержувати консерви для роти.
- Слава тобі Господи, хоч раз не ідіотієте. Я тим часом протелефоную Ванєкові до полкової канцелярії, аби теж пішов на склад і прийняв консерви. Якщо він тим часом прийде до бараку, хай все покине і бігом до кладової. А тепер повісьте трубку.
Швейк довго шукав не тільки взводного Фукса, але й інших старшин. Вони були в кухні, обгризали м’ясо з костей і з приємністю поглядали на прив’язаного Балоуна, який, хоч і твердо стояв ногами на землі, бо над ним змилосердилися, все ж таки виглядав так, що на нього цікаво було подивитися.
Один з кухарів приніс і застромив йому в зуби кістку з м’ясом, а зв’язаний бородатий велетень Балоун, не маючи можливості маніпулювати руками, обережно перевертав кістку в роті, обертаючи її за допомогою зубів і ясен, причому обгризав м’ясо з виглядом лісовика.
- Хто тут з вас взводний Фукс? - запитав Швейк, коли врешті розшукав їх.
Взводний Фукс і бровою не повів, коли побачив, що його питає якийсь рядовий піхотинець.
- Гей! - гукнув Швейк. - Ще довго я буду розпитувати? Де той взводний Фукс?
Взводний Фукс виступив і, з почуттям власної гідності, почав лаятися на всі заставки. Він, мовляв, не просто взводний, а пан взводний, і не вільно говорити «де той взводний», а тільки «мельдую послушно, де тут пан взводний?» В його взводі, коли хтось промине «ich melde gehorsam», в ту ж мить дістає по пиці.
- Не дуже розмахуйтеся, - сказав розважно Швейк. - Зараз же зберіться, йдіть до бараку, візьміть там десять людей і бігом з ними на склад. Одержуватимете консерви.
Взводного Фукса це так приголомшило, що він спромігся лише сказати:
- Що таке?
- Жодне «що таке», - відповів Швейк, - я ординарець 11-ї маршової, хвилину тому говорив по телефону з паном оберлейтенантом Лукашем, і той сказав: «Бігом з десятьма людьми до складу». Якщо, пане взводний Фуксе, ви не підете, я зараз же повернуся до телефону. Пан оберлейтенант бажає, щоб йшли тільки ви. Та взагалі, про це зайве говорити. «Телефонна розмова, - говорить пан надпоручник Лукаш, - повинна бути коротка, ясна! Коли скажуть «взводний Фукс піде», то він піде. Наказ - це вам не телефонне базікання, коли ми когось запрошуємо на обід. В армії, особливо під час війни, кожне спізнення - це злочин. Якщо взводний Фукс, коли ви його про це повідомите, негайно не піде, то зараз же повідомте мене по телефону. А я вже йому такої заграю, що аж пір’я з нього полетить». Го-го! Ви пана оберлейтенанта ще не знаєте! - Швейк, тріумфуючи, глянув на унтерів, яких його промова справді здивувала і приголомшила.
Взводний Фукс щось невиразно пробурмотів собі під ніс і швидко пішов геть, а Швейк гукнув йому услід:
- Отже, можу доповісти панові оберлейтенанту, що все в порядку?
- Зараз з десятьма людьми буду біля складу, - відізвався від бараку взводний Фукс і, не сказавши вже ні слова, віддалився від групи унтерів, які були так само ошелешені, як і взводний Фукс.
- Вже починається, - сказав маленький капрал Блажек. - Будемо пакуватися.
Швейк, повернувшись до канцелярії 11-ї маршової роти, знову не мав часу запалити люльку, бо задзвонив телефон (котрий вже раз сьогодні) і зі Швейком знову заговорив надпоручник Лукаш:
- Куди ви, Швейку, бігаєте? Я дзвоню вже втретє, але ніхто мені не відповідає.
- Я бігав вас шукати, пане оберлейтенанте.
- Отже, пішли? Так?
- Ясно, що пішли. Але не знаю, чи вони вже там. Може, мені ще раз туди збігати?
- Значить, ви знайшли взводного Фукса?
- Знайшов, пане оберлейтенанте. Він спочатку визвірився на мене: «Що таке?» - каже. І щойно тоді, коли я йому роз’яснив, що телефонні розмови повинні бути короткі й ясні…
- Швейку, не бавтеся… Ванєк ще не повернувся?
- Не повернувся, пане оберлейтенанте.
- Не горлайте так у телефон. Не знаєте, де б міг бути той проклятий Ванєк?
- Не знаю, пане оберлейтенанте, де б міг бути той проклятий Ванєк.
- Був у полковій канцелярії, та кудись пішов. Думаю, він, мабуть, у кантині*. Отже, ви, Швейку, ідіть за ним і скажіть, хай зараз же йде на склад. Цю ж мить відшукайте капрала Блажека і скажіть, аби негайно відв’язав цього Балоуна. А Балоуна пошліть до мене. Повісьте трубку.
Швейк і справді не гаяв часу. Знайшовши капрала Блажека, передав йому наказ надпоручника відв’язати Балоуна. Капрал Блажек забурчав:
- Хвости підгортають, бо вже вода у чоботи затікає.
Швейк пішов подивитися, як будуть відв’язувати Балоуна, потім провів його, адже це було по дорозі до військового буфету, де він сподівався знайти фельдфебеля Ванєка.
Балоун дивився на Швейка, як на свого рятівника, і обіцяв ділитися з ним кожною посилкою, яку тільки дістане з дому.
- У нас тепер будуть колоти свиню, - меланхолійно говорив Балоун. - Ти як любиш шпиговану ковбасу, з кров’ю чи без крові? Тільки скажи - все дістанеш! Я сьогодні ввечері напишу додому. Моя свиня дотягає, певно, 150 кіля. Голова у неї, як у бульдога, такі свині найкращі - це тобі не заморенці - дуже добра порода, вона себе не осоромить, сала матиме не менш як на вісім пальців. Коли я був удома, то завжди сам робив ліверні ковбаси і так напихався фаршем, що мало не лускав. Минулорічна свиня важила 160 кіля.
- Оце, бра’, була свиня, - екзальтовано сказав він, міцно стискаючи Швейкову руку, коли вони розходилися. - Я її вирощував лише на самій картоплі, аж сам дивувався, як вона гарно жиріє. А шинки я маринував у розсолі. Хочеш вір, хочеш не вір, а коли б тобі подали кусень такої печені з маринаду та ще з картопляними кнедлями, посипаними шкварками, та ще й з капустою, ти б і язика проковтнув. А пиво! Та й п’ється ж воно після цього, трясця його матері. І подумати: все це у нас війна відібрала.
Бородатий Балоун важко зітхнув і пустився до полкової канцелярії, а Швейк націлився по алеї старих лип до військового буфету.
Фельдфебель Ванєк тим часом сидів у буфеті і оповідав якомусь знайомому штабному фельдфебелю, скільки можна було перед війною заробити на емалевих і цементних фарбах.
Штабний фельдфебель уже набрався, як свиня. Перед полуднем з-під Пардубець приїхав один поміщик, у якого в таборі був син. Він сунув йому порядного хабара і аж до полудня частував десь внизу в місті.
Тепер фельдфебель сидів у розпачі від того, що йому вже нічого не смакує, і зовсім не знав, що говорить. На розмову про емалеві фарби абсолютно не реагував.
Потанув у своїх власних уявленнях і чомусь белькотав, що повинен би бути приміський поїзд з Тршебоні до Пельгржимова і назад.
Коли Швейк увійшов, Ванєк даремно намагався розтлумачити в цифрах штабному фельдфебелеві, скільки можна було заробити на одному кілограмі цементної фарби для будівель, на що штабний фельдфебель відповів без ладу і складу:
- Повертаючись, вмер, залишив тільки листи.
Побачивши Швейка, сплутав його, мабуть, з якоюсь несимпатичною йому людиною і почав лаяти Швейка, він, мовляв, черевомовець.
Швейк підійшов до Ванєка. Той теж був добре під мухою, але дуже приємний і милий.
- Пане фельдфебелю, - доповів йому Швейк, - вам треба піти зараз на склад, там уже чекає взводний Фукс з десятьма солдатами - одержите консерви. І негайно, ляуфшріт1. Пан оберлейтенант телефонував уже двічі.
____________________
1 Бігом, марш (нім.).
Ванєк вибухнув сміхом.
- Та що я з глузду з’їхав, мій миленький. Та я сам себе мусив вилаяти, мій янголе. На все досить часу, не горить, золотенька дитино. Коли пан оберлейтенант вирядить стільки маршових рот, як я, от тоді він зможе про щось говорити і не буде нікого даремно турбувати своїм «ляуфшріт». Таж я вже дістав у полковій канцелярії наказ, що їдемо завтра, аби всі збиралися і йшли зараз одержувати зі складу все потрібне на дорогу. А що я зробив? Пішов спокійненько сюди на чверточку винця. Сидиться мені тут дуже гарно, і плювати мені на все з високого дерева. Консерви залишаться консервами, платня платнею. Я знаю краще склад, ніж пан оберлейтенант, і мені відомо, про що на таких нарадах панів офіцерів у пана полковника говориться. То наш пан полковник уявляє собі тільки в своїй фантазії, що на складі є якісь консерви про запас. Їх не було ніколи і на козячий дрист, а склад нашого полку діставав їх в міру потреби в бригаді або позичав у зустрічних полках. Тільки одному бенешевському полкові ми винні понад 300 коробок консервів. Хи-хи! Хай собі говорять на нарадах, що їм заманеться. Дивіться, які скорі! Таж їм комірник - якщо туди прийдуть - сам скаже, чи вони втратили розум, адже жодна маршова ще не дістала на дорогу консервів. Чи не правда, стара барабо? - звернувся він до штабного фельдфебеля. Але той або засипав, або на нього найшов приступ білої гарячки, бо відповів:
- Вона йшла і тримала над собою розкриту парасолю.
- Найкраще зробите, - продовжував фельдфебель Ванєк, - коли махнете на все рукою. Якщо сьогодні в полковій канцелярії сказали, що завтра їдемо, то в це не повинна вірити навіть мала дитина. Чи ж можемо їхати без вагонів? При мені ж телефонували на вокзал. Там нема жодного вільного вагона. Саме так було і з останньою маршовою. Ми тоді два дні стояли на вокзалі і чекали, аби хтось над нами змилувався і прислав поїзд. А до того ж ми не знали, куди поїдемо. Навіть сам полковник цього не знав. І хоч ми тоді проїхали вже всю Угорщину, ніхто не мав поняття, куди нас далі повезуть: чи на Сербію, чи на Росію. З кожної станції безпосередньо розмовляли із штабом дивізії. А ми були лише така собі латка. От і пришили нас нарешті під Дуклю, там нас розмолотили, і ми поїхали знову формуватися. Тільки не скакати поперед батька в пекло. Все з часом з’ясується. Поспіємо з козами на торг. Jawohl, nochamol 1.
____________________
1 Так, а не інакше (нім. діалект.).
- Вино тут надзвичайно добре, - говорив далі Ванєк, навіть не слухаючи, що курликав собі під ніс штабний фельдфебель:
«Glauben Sie mir, ich habe bisher wenig von meinem Leben gehabt. Ich wundere mich uber diese Frage»2.
____________________
2 Повірте мені, я дотепер так мало користався життям. Мене дивує це питання (нім.).
- Чого б я даремно морочив собі голову від’їздом маршбатальйону? Ще навіть у першій маршовій, з якою я їхав, усе було за дві години в повному порядку. Інші ж маршові нашого батальйону готувалися до дороги аж цілі два дні. Але у нас ротним командиром був лейтенант Пршеносіл, хлопець аж любо було глянути. От він і каже: «Ви, хлопці, не поспішайте», - і все йшло як по-писаному. Лише за дві години перед відходом поїзда ми почали збиратися. І ви, Швейку, зробите добре, коли також присядете…
- Не можу, - відповів з героїчним самовідреченням бравий вояка Швейк, - мушу бути в канцелярії, ану ж хтось телефонуватиме.
- Ну йдіть собі, моє золото, але запам’ятайте на все життя, що це негарно з вашого боку і що справжній ординарець ніколи не повинен бути там, де він потрібний. Не треба бути таким надто ретельним. Дійсно, немає нічого огиднішого від такого ординарця, який думає, що без Гриця вода не освятиться, і бігає, як ошпарений.
Але Швейк вже був за дверима і поспішав до канцелярії своєї маршової роти.
Ванєк залишився на самоті, бо ж рішуче не можна було сказати, щоб штабний фельдфебель міг підтримати йому компанію.
Той зовсім відокремився і, гладячи чвертку вина, плів без жодного зв’язку по-чеськи і по-німецьки:
- Багато разів я проходив тим селом, а мені й не снилося, що вона є на світі. In einem halben Jahre habe ich meine Staatsprufung hinter mir und meinen Doktor gemacht1. Зробився з мене старий каліка, дякую вам, Люціє. Erscheinen Sie in schon ausgestatteten Banden2, - може, є ще хтось поміж вами, хто це все пам’ятає…
____________________
1 Через півроку я складу державний іспит і дістану ступінь доктора (нім.).
2 Їх всі дають у гарно оформлених томах (нім.).
Фельдфебель-рахівник з нудьги барабанив якийсь марш, але нудився недовго, бо відчинилися двері, увійшов кухар Юрайда з офіцерської кухні і гепнувся у крісло.
- Ми сьогодні, - пробурмотів він, - дістали наказ йти за коньяком на дорогу. А тому, що наш плетений бутель був ще з ромом, ми мусили його випорожнити. Ну й накоїли ж ми собі. Всі, хто працює на кухні, на ногах не тримаються. Я помилився на кілька порцій, пан полковник прийшов пізно, і для нього не вистачило. Готую тепер для нього омлет. Луснути можна зі сміху!
- Оце так авантюра, - додав Ванєк, якому сп’яну завжди дуже подобалися пишномовні слова.
Кухар Юрайда пустився у філософствування, і це дійсно відповідало його колишній професії, бо ж він видавав перед війною окультний журнал і бібліотечку «Загадки життя і смерті». В армії сховався до офіцерської полкової кухні і не раз у нього прогоряла печеня, коли він заглиблювався до читання перекладу староіндійських сутр «Праґна Параміта»3. Полковник Шредер любив його як своєрідну полкову рідкість, бо яка ж офіцерська кухня могла ще почванитися кухарем-окультистом, який, зазираючи до загадок життя і смерті, умів би приємно здивувати всіх такою доброю печенею на сметані або ж таким раґу, що під Комаровом смертельно поранений поручник Дуфек безперервно кликав Юрайду.
____________________
3 З’явлена мудрість.
Юрайда, який ледь-ледь тримався на кріслі і від якого відгонило на цілу милю ромом, несподівано сказав:
- Коли для пана полковника сьогодні забракло порції і він побачив тільки тушену картоплю, він впав у стан ґакі. Ви знаєте,що це таки ґакі? Це стан голодних духів. І тоді я сказав йому: «Чи маєте, пане полковнику, досить сили, аби перебороти той фатальний факт, що для вас забракло телячих нирок? У кармі1 вирішено, щоб ви, пане полковнику, дістали сьогодні на вечерю казковий омлет з посіченою тушеною телячою печінкою».
____________________
1 У фатальній залежності від попередніх вчинків.
- Милий друже, - за хвилю тихо звернувся Юрайда до фельдфебеля-рахівника, при цьому мимовільним рухом перевернув усі склянки, розставлені перед ним на столі. - Існує небуття усіх явищ, форм і речей, - похмуро сказав кухар-окультист. - Існуюча форма - це небуття, а небуття - це існуюча форма. Небуття не відрізняється від існуючої форми, а існуюча форма від небуття. Небуття - це і є існуюча форма, а існуюча форма - це і є небуття.
Кухар-окультист натягнув тогу мовчання, підпер голову руками і дивився на мокрий, залитий стіл.
Штабний фельдфебель ляпав далі язиком щось таке, в чому не було ні голови, ні хвоста.
- Збіжжя зникло з полів, пропало - in dieser Stimmung erhielt er Einladung und ging zu ihr2 - зелені свята бувають весною.
____________________
2 В цьому настрої він дістав запрошення і пішов до неї (нім.).
Фельдфебель Ванєк барабанив по столу, пив і інколи згадував, що на нього біля складу чекають десять солдатів і взводний.
При цій згадці він усміхався сам до себе і махав рукою.
Коли він пізно вночі повернувся до канцелярії одинадцятої маршової роти, то застав Швейка біля телефону.
- Існуюча форма - це небуття, а небуття - це існуюча форма, - вирік Ванєк, не роздягаючись вліз на тапчан і зараз же заснув.
Швейк, не відходячи, сидів біля телефону, бо надпоручник Лукаш, який години дві тому дзвонив йому з наради у полковника, забув сказати, що він може відійти від телефону.
Потім з ним по телефону розмовляв взводний Фукс. Він весь той час не лише даремно чекав з десятьма людьми на фельдфебеля-рахівника, але навіть встановив, що і склад замкнений.
Нарешті, Фукс кудись пішов, а десять рядових один по одному повернулися до свого бараку.
Час від часу Швейк розважався тим, що брав трубку і слухав.
Це був телефон якоїсь нової системи, його саме запроваджували в армії, і він мав ту перевагу, що дозволяв досить ясно і виразно чути чужі телефонні розмови по цілій лінії.
Обоз лаявся з артилерійськими казармами, сапери погрожували військовій пошті, полігон гаркав на підрозділ кулеметників.
А Швейк сидів і сидів біля телефону…
Нарада у полковника тривала.
Полковник Шредер розвивав найновіші теорії польової служби і, головне, підкреслював важливість мінометів.
Перескакуючи з теми на тему, він говорив про те, як виглядав два місяці тому на півдні і на сході фронт, плів про отруйні гази, про обстріл ворожих літаків, про постачання фронтовим командам, а далі перейшов до внутрішніх стосунків у війську.
Розговорився про ставлення офіцерів до рядових, до старшин, про втечу солдатів на другий бік до ворога, про політичні події, а також про те, що 50 відсотків чеських солдатів є «politisch verdachtig»1. «Jawohl, meine Herren, der Kramarsch, Scheiner und Klofatsch»2. Більшість офіцерів при цьому мріяла, аби дідок перестав, нарешті, розводити теревені, але полковник Шредер базікав без упину про завдання нових маршбатальйонів, про загиблих офіцерів полку, про цепеліни, «іспанських вершників»3, про присягу.
____________________
1 Політично підозрілі (нім.).
2 Так, мої панове, Крамарж, Шейнер і Клофач (нім.).
3 Пересувні дротяні перешкоди.
Останнє нагадало надпоручникові Лукашу, що тоді, коли весь маршбатальйон складав присягу, у ній не брав участі бравий вояка Швейк, бо в ту пору сидів у дивізійному суді. І раптом це його розсмішило. Це був приступ якогось істеричного сміху, який заразив кількох офіцерів по сусідству і привернув увагу полковника саме тоді, коли той перейшов до досвіду, здобутого при відступі німецьких армій в Арденнах.
Переплутавши все, він закінчив:
- Панове, тут нема чого сміятися.
Потім усі пішли до офіцерського клубу, бо полковника Шредера викликав до телефону штаб бригади.
Швейк і далі дрімав біля телефону, як знічев’я його розбудив дзвінок.
- Алло, - почув, - говорить полкова канцелярія.
- Алло, - відповів, - тут канцелярія 11-ї маршової роти.
- Не затримуй, - почув голос, - візьми олівець і пиши.
Прийми телефонограму.
- Одинадцята маршова рота…
Далі слідували одне за одним якісь речення в дивовижному хаосі, бо водночас на лінії говорили 12 і 13 маршові роти, а телефонограма зовсім загубилася в тому вихорі звуків. Швейк не зрозумів ані слова. Врешті, втихло, і Швейк почув:
- Алло, алло! Тепер перечитай і не затримуй!
- Що я маю перечитати?
- Що маєш перечитати? Ах ти, дурний воле! Телефонограму!
- Яку телефонограму?
- Чорти б тобі марша грали, чи ти глухий, чи що? Телефонограму! Я ж тобі її диктував, ідіоте!
- Я нічого не чув, хтось втручався в нашу розмову.
- Ти, мавпо нещасна, то ти думаєш, я ще буду з тобою бавитися? Приймеш телефонограму чи ні? Маєш олівець і папір? Кажеш, нема? Ах ти, тварино Божа. Радиш почекати, поки знайдеш? Ну й вояка. Так що, уже знайшов? Кажеш, ти вже готовий? Нарешті з печі зліз! Може, ти для цього святковий мундир нап’ялив? Слухай: Elfte Marschkumpanie…1 Повтори!
- «Elfte Marschkumpanie…»
- Kumpaniekommandant…2 Написав? Повтори!
- «Kumpaniekommandant!…»
- Zur Besprechung morgen…3 Готовий? Повтори!
- «Zur Besprechung morgen…»
- Um neun Uhr4. - Unterschrift5. Ти знаєш, що таке Unterschrift, мавпо? Це підпис. Повтори.
- «Um neun Uhr. - Unterschrift. - Ти знаєш, що це Unterschrift, мавпо, це - підпис.
- Ну й йолоп! Отже, підпис: оберст Шредер, теля. Маєш? Повтори.
- Оберст Шредер, теля.
- Добре, воле. Хто прийняв телефонограму?
- Я.
____________________
1 11 маршова рота (нім.).
2 Ротному командирові (нім.).
3 Завтра вранці на нараду (нім.).
4 О 9-й годині ранку (нім.).
5 Підпис (нім.).
- А щоб тобі сик замуляло, хто це я?
- Швейк. Буде ще щось?
- Слава тобі Боже, вже нічого. Тобі б личило ім’я Корова. Що у вас нового?
- Нічого. Все по-старому.
- То радієш, правда? У вас, кажуть, там когось прив’язували?
- Лакузу пана оберлейтенанта. Зжер його обід. Не знаєш, коли їдемо?
- Чоловіче, в тебе надзвичайні питання, цього й сам дідок не знає. На добраніч. А блохи там у вас є?
Швейк поклав трубку і почав будити фельдфебеля-рахівника Ванєка. Той скажено відбрикувався, а коли Швейк почав його трясти, вдарив його в ніс. Потім ліг на живіт і в усі боки хвицяв ногами.
Але Швейкові все ж таки вдалося настільки розбурхати Ванєка, що він, протираючи очі, нарешті, обернувся навзнак і перелякано спитав, що трапилося.
- Власне, нічого, - відповів Швейк. - Я тільки хочу з вами порадитися. Саме тепер ми дістали телефонограму, що завтра о дев’ятій годині пан оберлейтенант Лукаш має знову прийти на нараду до пана полковника. Я тепер не знаю, як мені бути. Чи треба бігти і повідомити його про це зараз, чи аж вранці? Я довго вагався, будити вас чи ні, ви ж так гарно хропли, але потім подумав, ну що ж тут такого, треба ж порадитися…
- На милість Бога, дайте мені, будь ласка, спати, - застогнав Ванєк, позіхаючи на весь рот. - Підете туди аж вранці, а мене не будіть!
Перевалився на бік і в ту ж мить заснув.
Швейк знову підійшов до телефону, сів, поклав голову на стіл і почав дрімати. Пробудив його дзвінок.
- Алло, одинадцята маршова рота?
- Так, одинадцята маршова рота. Хто там?
- Тринадцята маршова. Мене щось довго не змінюють. Глянь на годинник. Не знаю, котра година, а телефонної станції не можу докликатися.
- У мене стоїть.
- То у тебе так, як і у мене. Ти не знаєш, коли їдемо? Ти не говорив з полковою канцелярією?
- Вони там гівно знають, як і ми.
- Фі, панянко, не так вульгарно. Ви вже дістали консерви? Від нас туди ходили і не принесли нічого. Склад був закритий.
- Наші також прийшли з порожніми руками.
- Це, взагалі, зайвий сполох. Як ти думаєш, куди ми поїдемо?
- В Росію.
- Я думаю, що скоріше в Сербію. Це побачимо аж у Пешті. Якщо нас повезуть праворуч, то з цього вилізе Сербія, а якщо ліворуч - Росія. Маєте вже хлібні сумки? Кажуть, що тепер підвищать платню. Ти граєш у фріше фіре?1 Граєш? То приходь завтра. Ми товчемо кожного вчора. Скільки вас крутиться біля телефону? Ти сам? То начхай на це і лягай спати. Там у вас дивні порядки. Ти, мабуть, надибав на це, як сліпий на стежку? Ну, нарешті, прийшли мене змінити. Хропи на здоров’ячко. І Швейк, дійсно, солодко заснув біля телефону, забувши повісити трубку, так що ніхто не порушив його сну біля столу.
____________________
1 Гра в карти.
А телефоніст у полковій канцелярії від злості аж зі шкіри вискакував, бо ніяк не міг додзвонитися до 11-ї маршової з новою телефонограмою, щоб завтра до 12-ї години надіслати до полкової канцелярії список усіх, кому ще не зробили щеплення проти тифу.
Надпоручник Лукаш у той час вів бесіду в офіцерському клубі з військовим лікарем Шанцлером. Той, сидячи на кріслі, як на коні, розмірено бив більярдним києм по підлозі, а потім виголошував одне за одним такі речення:
- Сарацинський султан Салах Еддін вперше визнав нейтральність санітарного корпусу.
Треба піклуватися не тільки про своїх поранених, а й про ворожих. Для ворожих треба купувати ліки і утримувати їх за рахунок іншої сторони.
Треба посилати до них лікарів і фельдшерів, забезпечених генеральськими посвідченнями, про надання допомоги пораненим ворогам.
Поранених полонених слід або відсилати назад з охороною під запорукою тих посвідчень, або їх вимінювати, але так, щоб їм було дозволено потім знову служити в армії.
Хворих з обох сторін невільно брати в полон і страчувати, їх необхідно відсилати в безпечне місце до лікарень, лишати біля них сторожу, яка так само, як і хворі, повинна повертатися з генеральськими посвідченнями. Це стосується також польових священиків, лікарів, хірургів, аптекарів, санітарів і інших осіб, призначених для обслуговування хворих. Треба заборонити брати таких осіб у полон, їх слід відсилати на другий бік.
Доктор Шанцлер зламав при цьому вже два більярдні киї і все ще не закінчив своєї дивної лекції про опіку поранених під час війни, раз у раз вплітаючи до цього щось про якісь незрозумілі генеральські посвідчення.
Надпоручник Лукаш допив чорну каву і пішов додому, де знайшов бородатого велетня Балоуна, зайнятого підсмажуванням ковбаси на спиртівці надпоручника.
- Насмілююсь доповісти, - зашварґотів Балоун, - дозволю собі, смію доповісти, голошу слухняно, мельдую…
Лукаш поглянув на нього. В цю хвилину Балоун здавався йому великою дитиною, наївним створінням. І надпоручник раптом пошкодував, для чого він нещодавно наказував зв’язати бідолаху за його невгамовний голод.
- Смаж собі, смаж, Балоуне, - сказав Лукаш, відстібуючи шаблю. - Завтра накажу виписувати тобі ще одну порцію хліба. - Надпоручник Лукаш сів до столу. Він був у такому настрої, що почав писати сентиментального листа до своєї тітки:
«Мила тітонько!
Я саме дістав наказ бути готовим із своєю маршовою ротою до від’їзду на фронт. Можливо, це вже буде останній лист від мене, бо всюди йдуть запеклі бої, а наші втрати великі. Тому мені важко закінчити цього листа словами: «До побачення!» Більш відповідно було б послати тобі «останнє прощай!…»
«Решту допишу аж вранці», - подумав надпоручник Лукаш і пішов спати.
Балоун, побачивши, що надпоручник міцно заснув, почав знову нишпорити по квартирі, як тарган вночі. Відчинив надпоручникову валізку і надкусив плитку шоколаду. Коли ж надпоручник спросоння ворухнувся, він злякався, швидко поклав надкушений шоколад у валізку і затих.
Потім нишком пішов поглянути, що писав надпоручник.
Перечитав і особливо його зворушило «останнє прощай!»
Ліг на свій сінник біля дверей і згадав рідний дім та свіжину.
Йому весь час уявлялося, як він проколює сальцесон і випускає з нього повітря, щоб він не луснув. І ні про що інше Балоун не міг думати.
Щойно при згадці, як одного разу у сусідів репнула і розвалилася жирна ковбаса, заснув неспокійним сном.
Йому снилося, ніби він покликав якогось невправного різника, і той так невміло шпигував ліверні ковбаси, що вони одразу ж і лопались. Потім ще привиділось, ніби той же ковбасник забув зробити кров’янку, десь загубилася вудженина і бракує дерев’яних шпильок для ліверних ковбас. І ще щось приснилось про польовий суд, буцімто його зловили, коли він хотів поцупити з польової кухні шматок м’яса. Нарешті побачив себе у зашморгу на липі в алеї військового табору в Бруку над Літавою.
Швейк прокинувся на світанку, який приніс із собою запах кавових консервів, що варились в усіх ротних кухнях: він механічно, немовби саме тепер скінчив телефонну розмову, повісив трубку і, співаючи, почав свій невеликий вранішній променад по канцелярії.
Почав зразу з середини пісні про те, як солдат, переодягнувшись дівчиною, йде за своєю милою до млина, а мельник, батько милої, кладе його спати біля доньки, але перед тим гукає до мельнички:
Мельничка нагодувала підлого драбугу, а потім вийшла родинна трагедія:
Швейк так загорлав останні слова пісні, що уся канцелярія ожила: прокинувся фельдфебель Ванєк і спитав, котра година.
- Саме хвилину тому відсурмили ранню зорю.
- То я встану аж після кави, - вирішив Ванєк, бо в нього завжди на все вистачало часу, - так чи інакше нас будуть знову мучити якимось поспіхом і даремно ганяти, як вчора з тими консервами… - Ванєк позіхнув і спитав, чи він, випадково, прийшовши додому, не ораторствував.
- Та трохи було, - сказав Швейк, - ви безперервно щось вигукували про якісь існуючі хворми, що хворма це не хворма, а то, що не хворма, то хворма. І що та хворма - знову таки не хворма. Але це вас швидко звалило і ви почали так хропти, немовби хто пилою різав.
Швейк замовк, пройшовся до дверей і назад до тапчана фельдфебеля-рахівника. Потім зупинився перед ним і почав:
- Щодо моєї особи, пане рахівнику, то коли я почув, що ви про ті хворми говорили, я згадав одного ліхтарника Затку; він служив при газовій станції на Летні, засвічував і гасив ліхтарі. Це був, як бачите, просвітительний чоловік і, звичайно, відвідував усі можливі шиночки на Летні. А потім над ранок на газовій станції вів такі самісінькі розмови, як ви, тільки він говорив ось що: «Кістки для грання мають грані, бо вони ще не грані». Я чув це на власні вуха, коли мене одного разу поліцай за забруднення вулиці помилково привів не до поліційного відділення, а на газову станцію.
- А незабаром, - тихо сказав Швейк, - той Затка скінчив дуже погано. Вступив до конґреґації Діви Марії, ходив з «небесними козами»* на проповіді отця Ємельки* до костелу святого Ігнатія на Карловій площі і раз, коли там у костелі були місіонери, він забув погасити газові ліхтарі в своєму районі, так що газ горів на вулицях безперервно три дні і три ночі. Це дуже погано, - продовжував Швейк, - коли ні сіло ні впало людина почне встрявати в якесь філософування. Це завжди пахне алкогольним отруєнням. Свого часу перевели до нас із 75-го полку одного майора Блюгера. Той завжди раз на місяць нас скликав, ставив у каре і обговорював разом з нами, що це таке військове начальство. Він не пив нічого, крім слив’янки. «Кожен офіцер, солдати, - пояснював він на казарменім подвір’ї, - вже сам по собі - найдосконаліше створіння, яке має у сто раз більше розуму, ніж ви всі разом. Ви, солдати, взагалі, не можете собі уявити нічого досконалішого, ніж офіцер, хоч би ви й думали над цим усе своє життя. Кожен офіцер - це створіння необхідне, тоді, як ви, солдати, створіння випадкові. Ви можете існувати, але не мусите. Якби вибухнула війна і ви загинули за найяснішого цісаря - не сталося б аж ніякого нещастя, нічого б від цього не змінилося. Але коли б спершу загинув ваш офіцер, ви б тільки тоді побачили, як ви залежите від нього і яка це втрата. Офіцер мусить існувати, а ви, власне, дістали існування лише від панів офіцерів. Ви від них походите, ви без офіцерів не обійдетеся, ви без свого військового начальства не в стані ані перднути. Для вас офіцер, солдати, це моральний закон, байдуже, чи до ваших мізків це доходить, чи ні. Кожен закон мусить мати свого законодавця, а тому офіцер, солдати, і є для вас тим законодавцем, і ви відчуваєте і мусите відчувати, що ви йому зобов’язані усім. Ви повинні беззастережно виконувати кожне його розпорядження, навіть коли б воно вам і не подобалося».
А потім, коли кінчав, походжав навколо каре і питав одного за одним: «Що ти відчуваєш, коли дістаєш дозвіл побути в місті й спізнюєшся?» Усі давали різні плутані відповіді: то, мовляв, вони ще ніколи не спізнювалися, то їх після кожного спізнення з похмілля дуже нудить, і т. д. Усіх їх майор Блюгер наказав відвести набік. Після обіду, каже, робитимуть присідання на подвір’ї за кару, бо не вміють висловити, що відчувають. Поки прийшла черга на мою особу, я пригадав собі, яке питання він останнім разом з ними розбирав, і коли він до мене наблизився, я зовсім спокійно сказав:
«Мельдую послушно, пане майоре, коли я спізнююся, то відчуваю в собі завжди якийсь неспокій, страх і докори сумління. Якщо, однак, діставши дозвіл повернутися до казарми пізніше, я все ж таки повертаюся в порядку і вчасно, мною оволодіває якийсь дивно приємний спокій і на мене лізе внутрішнє вдоволення». Всі навколо сміялися, а майор Блюгер розкричався:
«По тобі, бевзю, хіба тільки блощиці лізуть, коли хропеш на матраці. Такий бісів син, ще кумедію строїть». І вліпив мені такий шпанґль, аж серце раділо.
- На військовій службі інакше не може бути, - сказав фельдфебель-рахівник, ліниво потягаючись на своєму ліжку. - Це вже так заведено, що б ти не відповів, що б не зробив, завжди над тобою висітиме хмара і битимуть громи. Без цього дисципліна неможлива.
- Дуже мудро сказано, - промовив Швейк. - Я ніколи не забуду, як замкнули рекрута Пеха. Ротним лейтенантом у нас тоді був якийсь Моц. Він зібрав рекрутів і почав розпитувати, хто звідки. «Ви, зелені трикляті рекрути, - говорить до них, - мусите навчитися відповідати ясно, точно, так, мов батогом хльоскати. Отже, почнемо. Звідки ти, Пеху?» Пех був інтеліґентною людиною і відповів: «Нижній Боусов, Унтер Бауцен, 267 домів, 1936 чеських громадян, староство Їчин, округа Соботка, колишній маєток Кость, приходський костел св. Катерини XIV сторіччя, відновлений графом Вацлавом Вратіславом Нетоліцьким, школа, пошта, телеграф, станція чеської торговельної залізниці, цукровий завод, млин з тартаком, хутір Вальха, шість ярмарків на рік». Але тут до нього підскочив лейтенант Моц і почав частувати його раз у раз по пиці, примовляючи: «Ось тобі один річний ярмарок, ось тобі другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий». А Пех, хоч і був усього-на-всього рекрут, зголосився до батальйонного рапорту. В канцелярії сиділа тоді весела гоп-компанія. Ну, і ті написали, що він іде до батальйонного рапорту через ті річні ярмарки в Нижньому Боусові. Командиром батальйону був майор Рогель. «Also, was gibt’s?»l - запитав Пеха, а той і застрекотав, як з кулемета. «Мельдую послушно, пане майоре, в Нижньому Боусові є шість річних ярмарків». Тут майор Рогель на нього як заверещить, ногами як затупоче і зараз же наказав відвести до лазаретної божевільні. З цього часу був з Пеха найгірший вояка, сипалась на нього кара за карою.
____________________
l В чому справа? (нім.).
- Солдатів важко виховувати, - сказав фельдфебель-рахівник Ванєк, позіхаючи. - Солдат, який не був у війську покараний, це не вояка. Можливо, в мирні часи дехто і без кари відбув свій строк, а потім мав привілеї на цивільній службі. Сьогодні ж, бачимо, саме навпаки. Ті найгірші солдати, які в час миру не вилазили з в’язниці, найліпші вояки під час війни. Пам’ятаю піхотинця Сільвануса з восьмої маршової. На нього раніше сипалась кара за карою. Та ще й які кари! Не соромився вкрасти у товариша останній гріш, та коли дійшло до бою, він перший перерізав дротяні перешкоди, трьох взяв у полон та одного з них по дорозі за- стрелив, бо, як пояснив, не довіряв йому. Дістав велику срібну медаль, пришили йому дві зірки, і, якби його пізніше під Дуклею не повісили, був би вже давно взводним. Але повісити його мусили: після одного бою зголосився на рекоґносцировку, і якийсь патруль з іншого полку наскочив на нього, коли він обшукував убитих. Знайшли у нього щось із вісім годинників і багато перснів. Отож, і повісили його біля штабу бригади.
- З цього видно, - розважливо сказав Швейк, - що кожен вояка мусить сам здобути для себе своє місце.
Задзвонив телефон. Фельдфебель-рахівник підійшов до телефону. Можна було розпізнати голос надпоручника Лукаша: питався, як справа з консервами. Згодом було чути якісь докори.
- Слово честі, їх немає, пане оберлейтенанте! - кричав у телефон Ванєк. - Звідки б вони взялися? Це тільки фантазії панів з інтендантства. Зовсім не потрібно було цих людей туди посилати. Я вам сам хотів подзвонити. Кажете, що я був у буфеті? Хто, хто це говорив? Той окультист-кухар з офіцерської кухні? Я дозволив собі туди зайти. Знаєте, пане оберлейтенанте, як називав той окультист метушню з тими консервами? «Страхіття ненародженого». Та ні, але де, пане оберлейтенанте! Я зовсім тверезий. Що робить Швейк? Він тут. Покликати його?
- Швейку, до телефону, - сказав фельдфебель Ванєк і пошепки додав: - Коли питатиме вас, як я прийшов, то скажіть - у повному порядку.
Швейк коло телефону:
- Швейк. Мельдую послушно, пане оберлейтенанте…
- Слухайте, Швейку, як там з тими консервами? Все в порядку? - Їх немає, пане оберлейтенанте. Ні слуху ні духу.
- Я хотів би, Швейку, аби ви завжди, поки ми в таборі, до мене вранці зголошувалися. Коли поїдемо, будете постійно біля мене. Що ви робили вночі?
- Сидів цілу ніч біля телефону.
- А було щось нового?
- Було, пане оберлейтенанте!
- Швейку, тільки без ваших дурних штучок. Повідомляв хто-небудь про щось важливе?
- Повідомляли, пане оберлейтенанте, але аж на дев’яту годину. Я не хотів вас турбувати, пане оберлейтенанте, мені це й на думку не спадало.
- Ну, так вже скажіть мені до чорта, що там таке важливе на дев’яту годину?
- Телефонограма, пане оберлейтенанте.
- Я вас, Швейку, не розумію.
- В мене все записано, пане оберлейтенанте: «Прийміть телефонограму. Хто біля телефону? Маєш? Читай або щось таке подібне».
- Сило небесна! Швейку! З вами маю хрест Божий. Скажіть мені зміст, або я заліплю вам раз. Так що там?
- Знову якась нарада, пане оберлейтенанте, сьогодні вранці о дев’ятій годині у пана полковника. Я вас хотів будити вночі, але потім передумав.
- Ще б пак, ви відважилися будити мене через якусь дурницю, коли на це досить часу і вранці? Wieder eine Besprechung, der Teufel soll das alles buserieren1. Повісьте трубку, покличте мені до телефону Ванєка.
- Фельдфебель Ванєк біля телефону. Rechnungsfeldwebl Vanek, Herr Oberleutnant2.
____________________
1 Знову нарада, чорт би те все драв! (нім.).
2 Фельдфебель-рахівник Ванєк, пане оберлейтенанте (нім.).
- Ванєку! Знайдіть мені негайно іншого денщика. Цей гультяй Балоун мені до ранку зжер ввесь шоколад. Прив’язати його? Ні, віддамо його до санітарів. Хлоп, як гора, хай тягає поранених під час бою. Зараз пошлю його до вас. Полагодьте це в польовій канцелярії і повертайтеся зараз же до роти. Як ви гадаєте, скоро поїдемо?
- Нема чого поспішати, пане оберлейтенанте. Коли ми мали їхати з дев’ятою маршовою, то нас водили за ніс цілих чотири дні. Про восьму нема чого й говорити. Тільки з десятою ішло краще. Ми були без затримки на місці у повній бойовій готовності. Опівдні дістали наказ, а ввечері вже виїхали. Але зате нас потім ганяли по всій Угорщині і не знали, на якій ділянці фронту нами діру заткнути.
З того часу, відколи надпоручник Лукаш став командиром одинадцятої маршової, він опинився в стані так званого синкретизму. У філософії це значить: «Він намагався примирити суперечні поняття за допомогою компромісів, які доходили до повного змішання поглядів». Тому він відповів:
- Так, можливо. Буває. Отже, думаєте, що сьогодні не поїдемо? О дев’ятій годині нарада у пана полковника. A propos3, вам відомо, що ви черговий? Я лише так. Зробіть мені… Стривайте, що б ви мені мали зробити? Список старшин з даними, відколи служать… Потім провіант для роти. Національність? Так, так. Це також…
____________________
3 До речі (франц.).
Але, головне, пришліть нового денщика… Що сьогодні повинен робити з людьми прапорщик Плешнер? Vorbereitung zum Abmarsch1. Рахунки? Прийду підписати по обіді. Нікого не пускайте до міста. До буфету в таборі? По обіді на годину… Покличте сюди Швейка… Швейку, ви тимчасом залишитесь біля телефону.
____________________
1 Підготовка до походу (нім.).
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я ще не пив кави.
- То принесіть собі каву і залишитеся у канцелярії біля телефону, поки я вас не покличу. Ви знаєте, що таке ординарець?
- Це такий, що бігає, як посолений, пане оберлейтенанте.
- Отже, щоб ви були на місці, коли я подзвоню. Нагадайте ще раз Ванєкові, хай підшукає для мене якогось денщика. Швейку, алло, де ви?
- Тут, пане оберлейтенанте, якраз принесли каву.
- Швейку, алло!
- Чую, пане оберлейтенанте, кава зовсім холодна!
- Ви вже, Швейку, добре знаєте, що таке денщик, поговоріть з ним, а потім дайте мені знати, хто він такий. Повісьте трубку.
Ванєк, сьорбаючи чорну каву, до якої долив рому з пляшки з написом Tinte2 (зробленим з обережності), поглянув на Швейка і сказав:
- Наш оберлейтенант не говорить, а, мабуть, кричить у цей телефон. Я чув кожне його слово. Ви, Швейку, певне, з паном оберлейтенантом дуже добре знайомі.
- Ми одна рука, - відповів Швейк. - Рука руку миє. Ми вже вкупі багато чого пережили. Скільки разів нас хотіли розлучити, але ми знову знаходили одне одного. Він завжди в усьому на мене покладається. Я не раз сам з цього дивувався. Ось ви тепер, певно, самі чули, як він говорив, аби я вам ще раз нагадав про того нового денщика і що я мушу на нього подивитися і дати про нього свій відгук. Той пан оберлейтенант не з кожного денщика вдоволений…
____________________
2 Чорнило (нім.).
Полковник Шредер залюбки скликав на нараду всіх офіцерів маршового полку, щоб наговоритися досхочу. Крім того, треба було щось вирішити в справі волонтера Марека, якого полковник Шредер за бунт віддав до дивізійного суду, бо той не хотів чистити вбиралень.
З дивізійного суду його привели вчора вночі на гауптвахту і там тримали під вартою. Водночас із дивізійного суду до полкової канцелярії прислали дуже туманного листа, в якому зазначалося, що хоч у цьому випадку не йдеться про бунт, бо волонтери не повинні чистити вбиралень, але оскільки це все ж таки порушення дисципліни, то передумовою прощення такого гріха може бути лише бездоганна поведінка на фронті. З цих причин, мовляв, обвинувачений волонтер Марек надсилається до свого полку, а слідство в справі порушення дисципліни припиняється аж до кінця війни, але воно буде відновлене при найближчому порушенні дисципліни з боку волонтера Марека. Крім того, була ще одна справа. Разом з волонтером Мареком з дивізійного суду на гауптвахту прислали самозваного взводного Тевелеса. Його нещодавно доставили в полк з лазарету в Загребі. Він мав велику срібну медаль, волонтерські нашивки і три зірки. Розповідав про геройські подвиги шостої маршової роти в Сербії, що нібито з усієї роти залишився тільки він один. Слідство ствердило, що з шостою маршовою ротою на початку війни дійсно пішов на фронт якийсь Тевелес. Однак він не мав права волонтера. Зажадали відомостей від бригади, куди 2 грудня 1914 року під час втечі з Белграда приєднали шосту маршову. І виявилося, що в списку представлених до відзнаки або відзначених срібними медалями немає жодного Тевелеса. Однак встановити, чи дійсно піхотинцеві Тевелесу було надане звання взводного, виявилось неможливим, бо вся шоста маршова рота пропала біля церкви св. Сави в Белграді разом із своїми офіцерами. В дивізійному суді Тевелес виправдовувався тим, буцімто йому дійсно обіцяли велику срібну медаль, і тому він у лазареті купив її у одного босняка. А щодо волонтерських нашивок, то він їх пришив і носив сп’яну, бо, маючи ослаблений дизентерією організм, завжди підхмелявся.
Отже, коли почалася нарада, полковник Шредер перед вирішенням цих двох справ повідомив, що зустрічатися треба буде частіше, бо від’їзд вже недалеко, і, як його повідомили з бригади, там уже чекають наказів з дивізії. Хай солдати будуть напоготові, а командири рот повинні пильно стежити, щоб нікого не бракувало. Потім ще раз повторив усю вчорашню лекцію і зробив огляд воєнних подій. Ніщо, казав, не сміє зламати бойовий дух та ініціативу армії.
На столі перед ним лежала карта воєнних дій з прапорцями на шпильках. Але прапорці були поперевертані, а фронти посунені. Витягнені шпильки з прапорцями валялися під столом.
По всьому полі бою переможцем прогулявся кіт, якого писарі тримали в полковій канцелярії. Вночі він наробив на австро-угорський фронт і, намагаючись загребти лайно, розмазав його по всій карті і повиривав прапорці. Напудив на фронти і передмостові укріплення і запаскудив усі армійські корпуси.
Полковник Шредер був дуже короткозорий.
Офіцери маршового полку з цікавістю поглядали, як палець полковника Шредера наближався до цих купок.
- Звідтіля, панове, до Сокаля на Буг, - сказав полковник Шредер пророче і посунув вказівний палець по пам’яті до Карпат, причому запхав його в одну з цих купок, якими кіт намагався зробити карту воєнних дій рельєфною.
- Was ist das, meine Herren?1 - здивовано спитав він, коли йому щось прилипло до пальця.
- Wahrscheinlich Katzendreck, Herr Oberst2, - дуже чемно відповів за всіх капітан Заґнер.
____________________
1 Що це таке, мої панове? (нім.).
2 Мабуть, котяче лайно, пане полковнику (нім.).
Полковник Шредер кинувся до сусідньої кімнати, звідки почулася громова лайка, прокльони і страшні погрози, що він примусить усю канцелярію те після кота вилизати.
Допит був короткий. Було встановлено, що кота 14 днів тому притягнув до канцелярії наймолодший писар Цвібельфіш. Після цього зізнання Цвібельфіш мусив спакувати свої манатки, і старший писар відвів його на гауптвахту, де той мав сидіти аж до дальшого наказу. На цьому, власне, вся нарада й закінчилася. Коли полковник Шредер повернувся з червоним, як рак, обличчям на офіцерське зібрання, він забув, що мав обговорити справу волонтера Марека і самозванця взводного Тевелеса.
Лише коротко сказав:
- Прошу панів офіцерів бути готовими і чекати дальших моїх наказів та інструкцій.
Таким чином, волонтер і Тевелес залишалися на гауптвахті, а коли пізніше до них приєднався Цвібельфіш, вони дістали змогу зіграти мар’яж, а після мар’яжу - турбувати своїх сторожів проханнями, аби ті повиловлювали бліх у їхніх сінниках.
Трохи згодом запхали до них і єфрейтора Пероутку з 13-ї маршової роти. Коли вчора по табору рознеслася чутка про від’їзд на фронт, він зник, і лише вранці патруль знайшов його «Під білою трояндою» в Бруку. Виправдовувався, нібито він перед від’їздом хотів оглянути відомі теплиці графа Гарраха біля Брука, а повертаючись назад, заблудив і щойно вранці, зовсім знесилений, доволікся до «Білої троянди». Насправді ж було трохи інакше: він спав з Руженкою з «Білої троянди».
Ситуація була ще не зовсім ясна. Поїдуть чи не поїдуть? Швейк біля телефону в канцелярії 11-ї маршової вислуховував найрізноманітніші думки - і песимістичні, і оптимістичні, 12-а маршова рота телефонувала, ніби хтось із канцелярії чув, що спочатку відбудуться вправи у стрілянні по рухомих фігурах і що поїдуть аж після них. Цей оптимістичний погляд не поділяла 13-а маршова. Вона саме телефонувала, що з міста повернувся капрал Гавлік, який чув від одного залізничника, нібито вагони вже на станції.
Ванєк вирвав у Швейка з рук трубку, схвильовано загорлав, що залізничники дідька лисого знають. Таж він сам тільки повернувся з полкової канцелярії.
Швейк із справжнім задоволенням сидів біля телефону і на всі питання: «Що нового?» відповідав: ніхто нічого певного не знає.
Так само відповів і на запитання надпоручника Лукаша.
- Що у вас нового?
- Ще ніхто нічого певного не знає, пане оберлейтенанте, - прозвучала Швейкова стереотипна відповідь.
- Повісьте трубку, ви, дурний воле!
За хвилину прийшла низка телефонограм. Після цілої серії непорозумінь Швейк їх прийняв. В першу чергу прийняв ту телефонограму, якої йому не могли продиктувати вночі, бо він не повісив трубки і спав. Ця телефонограма стосувалася щеплених і нещеплених.
Потім знову запізнену телефонограму про консерви. Це питання було вияснено ще учора ввечері.
Ще пізніше прийшла телефонограма для всіх батальйонів, рот і частин полку такого змісту:
«Копія телефонограми бригади № 75692. Наказ по бригаді № 172. При звітах про господарство польових кухонь використані продукти треба називати в такому порядку: 1. м’ясо, 2. консерви, 3. свіжі овочі, 4. сушені овочі, 5. рис, 6. макарони, 7. крупи, 8. картопля. Замість попереднього 4 - сушені овочі і 5 - свіжі овочі».
Коли Швейк прочитав це фельдфебелю, Ванєк урочисто заявив, що такі телефонограми кидають у клозет.
- Це видумав якийсь ідіот в штабі армії і пускає по всіх дивізіях, бригадах і полках.
Швейк прийняв потім ще одну телефонограму, але її дуже швидко диктували, і він зловив з неї у свою записну книжку лише щось подібне до шифру:
«In der Folge genauer erlaubt gewesen oder das selbst einem hingegen immerhin eingeholet werden»1.
____________________
1 Наслідком докладних дозволено або те навіть одному навпаки у всіх випадках догнати (нім.).
- Це все зайві речі, - сказав Ванєк, коли Швейк дивом дивувався із написаного і тричі підряд голосно перечитував.
- Справжня нісенітниця, хоч, чорт його батька знає, це може бути також і шифр, але у нас в канцелярії не подбали про шифрувальників, тому і це також можна викинути.
- Я теж так думав, - сказав Швейк, - коли б я сповістив пана оберлейтенанта, що він повинен in der Folge genauer erlaubt gewesen oder das selbst einem hingegen immerhin eingeholet werden, то він міг би образитися. Трапляються ж часом такі недоторканні, аж страх бере, - продовжував Швейк, знову потопаючи у спогадах. - Якось їхав я трамваєм з Височан до Праги, в Лібні сів до нас один пан, на прізвище Новотний. Я його впізнав одразу, вийшов до нього на площадку і пустився у розмову, ми, мовляв, обидва з Дражова. Але він на мене як розприндився, як почав кричати, щоб я його залишив у спокої, бо він мене, каже, й у вічі ніколи не бачив. Я йому став пояснювати, хай пригадає, як я, ще малим хлопцем, ходив до нього з матір’ю, її звали Антонією, а батька Прокопом, і він був економом. Але той дивак уперся, мовляв, що знати мене не знає і бачити мене не бачив. Тоді я почав йому наводити різні деталі, що в Дражові було два Новотних, один - Тонда, другий - Йозеф, а він, мабуть, і буде той Йозеф, про якого мені писали з Дражова, буцімто він підстрелив свою жінку, бо та йому докоряла за пиятику. Але тут пан замахнувся, а я відхилився, і він з розгону тр-рах прямо в шибку на передній площадці. Так скалки й посипалися. Нас, звичайно, висадили і відвели, а в комісаріаті з’ясувалося, що він тому був такий недоторканий, бо взагалі його звали не Йозеф Новотний, а Едуард Доубрава і походив він з Монтґомері в Америці, а сюди приїхав відвідати родичів усього свого роду. Всякому своє рило миле!
Раптом якийсь захриплий голос з кулеметного підрозділу знову запитав, чи не чути, коли їдуть. Вранці, говорив, буде нарада у пана полковника.
В дверях з’явився зблідлий кадет Біґлер, найбільший бевзь у роті, бо у волонтерській школі пнувся зі шкіри, аби тільки блиснути своїми знаннями. Кивнув Ванєкові, аби той вийшов за ним у коридор, і завів з ним довгу розмову.
Ванєк повернувся, зневажливо посміхаючись.
- Ну й кавалок вола, - сказав Швейкові. - Наділив же Господь нашу маршову екземплярами. Він теж був на нараді, а коли розходилися, пан оберлейтенант розпорядився, щоб усі командири взводів дуже ретельно перевірили гвинтівки. Отже, прийшов спитати мене, чи має дати наказ прив’язати Жлабка, бо той вичистив гвинтівку гасом.
Ванєк розхвилювався: - Приходить питати мене про такі ідіотські речі, ніби не знає, що їдемо на фронт. Пан оберлейтенант вчора зразу зметикував і скочив до голови по розум, коли наказав прив’язати свого денщика. То я і тому жовтодзьобові сказав, аби добре подумав, чи варто йому зараз по-звірячому поводитись з людьми.
- От добре, що нагадали про цього денщика, - сказав Швейк, - ви ще не знайшли випадково когось іншого для пана оберлейтенанта?
- Не загубіть останньої клепки, - відповів Ванєк. - На все досить часу. А втім, я думаю, що пан оберлейтенант звикне до Балоуна. Той у нього час від час щось зжере, та коли ми потрапимо на фронт, йому буде не до Балоуна. Коли скажу, що Балоун залишився, то він нічого не зробить. Це моя турбота, і пан оберлейтенант не повинен пхати сюди свого носа, і взагалі не варто не в свої сани сідати.
Ванєк ліг на тапчан і сказав:
- Швейку, розкажіть мені якийсь анекдот з військового життя.
- Чому б ні! - відповів Швейк. - Але боюсь, хтось знову зателенькає.
- То виключіть телефон: роз’єднайте провід або зніміть трубку.
- Добре, - сказав Швейк, знімаючи трубку, - я вам розповім щось таке, що в сам раз підходить до нашої ситуації. Тільки тоді була не справжня війна, а маневри, але метушня була така ж сама, як сьогодні, бо ніхто не знав, коли вийдемо з казарм у похід. Зі мною служив один з Поржіц, на прізвище Шіц. Добра людина, але надто побожний і страхополох. Він уявляв собі, що маневри - це щось страхітливе, і люди під час них гинуть від спраги, а санітари збирають їх під час маршу, як здохлятину. Тому він пив про запас, і, коли ми вибралися з казарм на маневри і підійшли під Мнішек, він і каже: «Я, хлопці, не витримаю, мене може врятувати хіба сам Господь Бог». Потім ми прийшли під Горжовіце. Там у нас був дводенний відпочинок, бо трапилася якась помилка: ми так швидко посувалися вперед, що з іншими полками, які йшли з нами з флангів, ледве не захопили у полон увесь ворожий штаб. А це була б ганьба, бо наш армійський корпус мав це програти, а ворожий - виграти, бо у них там крутилося якесь зачучвірене велике княженя. Так той Шіц викинув такий номер: коли ми вже стали табором, він забрався і пішов собі дещо купити у якесь село за Горжовіцами. Повертався до табору вже проти полудня, було дуже гаряче, і він здорово впрів. Іде він та йде, коли бачить при дорозі стовп, а на стовпі скринька, а в скриньці під склом маленька фігурка св. Яна з Непомук. Помолився він перед св. Яном та й говорить: «Спарився, либонь? Якби тобі бодай хоч хильнути трохи, а то цілісінький день смажишся на сонці і тільки прієш та прієш». Струснув перед ним солдатською фляжечкою, ковтнув з неї і говорить: «Я тобі також залишив ковток, св. Яне з Непомук». Але тут же отямився і вицідив усе до денця, а св. Янові лишив дулю. «Ісусе, Маріє, - вигукнув він, - святий Яне з Непомук, прости мені, я тебе за це винагороджу. Візьму з собою до табору і так напою, що й на ногах не стоятимеш». І жалісливий Шіц з милосердя до святого Яна з Непомук розбив скло, витягнув фігурку святого, сунув її під мундир і приніс до табору. Потім св. Ян Непомуцький спав з ним на соломі. Він усюди тягав його з собою під час маршів у телячому ранці на спині і мав відтоді щастя у картах. Де ми тільки ставали табором, там і вигравав, аж поки ми не прийшли на Прахенсько. Ми розташувалися в Драгініцах, і тут він все спустив до останнього крейцара. Вранці ми вийшли в похід і дивимося, а на грушці біля дороги висить на зашморгу св. Ян Непомуцький. Ось вам і анекдот. А тепер повішу трубку.
І телефон знову ловить нові тремтіння нервового життя, бо давня гармонія спокою в таборі була порушена. Саме в цей час надпоручник Лукаш вивчав у своїй кімнаті шифри, доручені йому в штабі з вказівками, як їх розв’язувати, і водночас вивчав секретний шифрований наказ про напрямок, в якому маршовий батальйон мусив просуватися до галицьких кордонів (перший етап).
7217-1238-457-2121-35 -Мошон*
8922-375-7282-Раб*
4432-1238-7217-35-8922-35 - Комарно
7282-9299-310-375-7881-298-475-7979 - Будапешт.
Розшифровуючи ці цифри, надпоручник Лукаш зітхнув:
«Der Teufel soll das buserieren»1.
____________________
1 Чорт би те все драв (нім.).