Після гарних сонячних днів у будинку для божевільних над Швейком знову нависла чорна хмара. Інспектор австро-угорської поліції Браун влаштував зустріч Швейкові з жорстокістю римських катів доби наймилішого імператора Нерона. Так само розлючено, як вони у свій час говорили: «Киньте цього негідника, християнина, левам», - інспектор Браун сказав:
- Киньте його за ґрати!
Ані слова більш, ані слова менш. Лише очі пана поліцейського інспектора Брауна заяскріли при цьому особливою протиприродною насолодою.
Швейк вклонився і з гідністю промовив:
- Я готовий, панове. Думаю, що «за ґрати», означає в камеру, а це не так вже й погано.
- Не дуже то у нас розперізуйтеся, - зауважив поліцай, на що Швейк відповів: - Я дуже скромна людина і буду вдячний за все, що ви для мене зробите.
В камері на нарах в апатичній позі сидів у задумі якийсь чоловік. Він, як по його очах було видно, не вірив у те, що скреготіння ключа в дверях може означати для нього вихід на волю.
- Моє шанування, добродію, - сказав Швейк, сідаючи біля нього на нари. - Чи не знаєте випадково, котра година?
- Я вже живу поза царством годин, - відповів замислений чоловік.
- Тут непогано, - продовжував розмову Швейк. - Ось і нари зроблено з гладенько обструганого дерева.
Серйозний панок не відповідав. Він встав і почав швидко ходити по невеличкому просторі між дверима і нарами, немовби поспішаючи щось врятувати.
Швейк тимчасом з цікавістю оглядав написи, видряпані на стінах. В одному з них якийсь в’язень обіцяв небові війну з поліцією не на життя, а на смерть. Текст гласив: «Начувайтеся! Влетить і вам». Інший в’язень написав: «Чхав я на вас, півні!»* Інший просто стверджував факт: «Я тут сидів 5 червня 19 13, і зі мною поводилися пристойно. Йозеф Маречек, крамар з Вршовіц». Але був тут і напис, що вражав своєю глибиною думки: «Змилосердься, великий Боже…» - а під цим: «Поцілуйте мене в ср…». Букви «ср…» були, однак, перекреслені, а збоку написано великими буквами «фалду».
Поруч якась поетична душа написала вірші:
Панок, що бігав між дверима і нарами, немов змагаючись із марафонського бігу, нарешті зупинився, задиханий, знову сів на старе місце, стиснув голову в долонях і раптом заволав на все горло:
- Випустіть мене!
- Ні, вони мене не випустять, - промовив він сам до себе. - Не випустять, та й годі. Я тут вже від шостої години ранку.
На нього раптом найшла щирість, він випростався і запитав Швейка:
- Чи не маєте випадково при собі ременя, щоб я міг покласти цьому край?
- Від усієї душі рад вам прислужитися, - відповів Швейк, знімаючи ремінь. - Я ще ніколи не бачив, як люди в камері вішаються на ремені. Прикро лише одне, - продовжував він, оглядаючись довкола, - що тут немає жодного гака. Ручка вікна вас не витримає. Хіба що повіситесь на нарах, стоячи навколішки, як це зробив один монах з Емаузького монастиря.
Той через якусь молоду єврейку повісився на розп’ятті. Мені дуже подобаються самовбивці, так що, будь ласка, починайте.
Хмурий панок поглянув на ремінь, який Швейк сунув йому в руку, шпурнув його в куток і заридав, розмазуючи сльози брудними руками і зойкаючи:
- В мене діточки, а я тут через пияцтво та розпусту! Мати Божа! Бідна моя жінка! Що мені скажуть на роботі? У мене діти, а я тут через пияцтво і розпусту, - і так далі без упину.
Врешті він нібито трохи втихомирився, підійшов до дверей і почав садити в них ногами і кулаками. За дверима почулися кроки і голос:
- Чого вам треба?
- Випустіть мене! - сказав він таким голосом, немовби втратив усе, що зв’язувало його з життям.
- Куди? - почулося з другого боку.
- На роботу, - відповів нещасний батько, чоловік, урядовець, п’яниця і розпусник.
За дверима розлігся регіт, страшенний регіт в тиші коридора, і кроки знову віддалилися.
- Мені здається, що той пан вас ненавидить, якщо так з вас глумиться, - обізвався Швейк, коли зневірений панок знову сів біля нього. - Такий наглядач, коли наливається злістю, може багато зробити, а коли ще гірше розлютиться, здатний на все. Не рипайтесь, якщо вже не хочете вішатись, і чекайте дальших подій. Правда, якщо ви урядовець, одружений і маєте діток, то це, безперечно, жахлива історія. Ви, коли я не помиляюся, мабуть, певні, що вас витурять з роботи?
- Цього вам не можу сказати, - зітхнув той, - бо й сам не пам’ятаю, що я виробляв. Знаю тільки, що мене звідкись викинули, і я хотів повернутися туди, щоб закурити сигару. А почалося все дуже добре. Начальник нашого відділу справляв іменини і запросив нас до одної винарні. Потім ми подалися ще до другої, до третьої, до четвертої, до п’ятої, до шостої, до сьомої, до восьмої, до дев’ятої…
- Чи не бажаєте, щоб я допоміг вам лічити? - спитав Швейк. - Я на цих справах добре розуміюся. Одного разу я за ніч відвідав 28 локалів. Але все було честь честю. Я ніде не випив більш, як по три кухлі пива.
- Одним словом, - продовжував нещасний підлеглий начальника, який з такою пишністю справляв свої іменини, - ми обійшли таким чином щось із дюжину різних шиночків і раптово помітили - нема нашого начальника. Загубився, хоч ми його прив’язали на мотузку і водили за собою, наче цуцика. Тоді ми вирушили скрізь його розшукувати, аж поки не розгубили одне одного, і я, зрештою, опинився в одній із нічних кав’ярень на Виноградах, в дуже пристойному місці, де й пив якусь наливку просто з пляшки. Що я робив потім - не пам’ятаю. Знаю тільки, що вже тут, у комісаріаті, два поліцаї, які мене сюди приставили, рапортували, нібито я був п’яний, як не боже створіння, розпусно поводився, побив одну даму, порізав цизориком чужий капелюх, який стягнув з вішалки, розігнав жіночу капелу, прилюдно обвинуватив оберкельнера в крадіжці двадцяти крон, розбив мармурову дошку стола, біля якого сидів, і навмисне плюнув незнайомому панові за сусіднім столиком у чорну каву. Більш нічого я не робив, принаймні не можу пригадати, аби я ще що-небудь встругнув.
Повірте мені, я порядна, інтеліґентна людина і ні про що інше, крім своєї родини, не думаю. Що ви на це все скажете? Я ж зовсім не бешкетник.
- Ви дуже намучилися, поки розбили мармурову дошку? - з цікавістю запитав Швейк замість відповіді. - Чи розгаратали її нараз?
- Одним махом, - відповів інтеліґентний пан.
- Тоді вам каюк, - меланхолійно промовив Швейк. - Вам доведуть, що ви наполегливо готувалися до цього. А кава незнайомого пана, в яку ви плюнули, була без рому чи з ромом? І, не чекаючи на відповідь, пояснив:
- Якщо вона була з ромом, то це гірше, бо дорожче. На суді все підраховують, зводять докупи, щоб потім натягти бодай на серйозний злочин.
- На суді… - збентежено прошепотів поважний батько родини і, похнюпивши голову, поринув у той неприємний стан, коли, як кажуть, людину жеруть докори сумління1.
____________________
1Деякі письменники вживають фрази «гризуть докори сумління». Не вважаю це правильним. І тигр людину жере, а не гризе. (Я. Г.)
. - А вдома знають, - спитав Швейк, - що вас заарештували, чи довідаються, аж коли про це з’явиться в газетах?
- Ви гадаєте, що про це буде надруковано в газетах? - наївно спитала жертва іменин свого начальника.
- Як Бог свят, - прозвучала щира відповідь, бо Швейк ніколи не мав звичаю будь-що приховувати від людей. - Усім читачам газет це дуже подобатиметься. Я теж із задоволенням читаю рубрику про п’яненьких та їхні бешкети. Недавно «Під чашею» один відвідувач нічого іншого не зробив, тільки сам собі розбив кухлем череп. Підкинув його вгору і підставив голову. Його відвезли, а вранці ми вже про це читали в газетах. Або в «Бендльовці» заїхав я раз одному факельникові з похоронного бюро по пиці, а він мені. Щоб нас помирити, мусили обох заарештувати, і зразу ж про це було надруковано у «Вечерці». Або ще такий випадок: в кав’ярні «У покійника» один пан радник розбив два блюдечка, так ви думаєте, його пощадили? На другий же день обмалювали його в газеті. Єдине, що ви можете, - це з тюрми послати в редакцію спростування, мовляв, надрукована інформація вас не стосується, що цей однофамільник навіть не доводиться вам ні родичем, ні знайомим, а додому можете написати листа і попросити це спростування вирізати з газети і зберегти, щоб ви могли його перечитати, коли відбудете кару у в’язниці. Вам не холодно? - співчутливо спитав Швейк, помітивши, що інтеліґентний пан увесь аж труситься. - Цього року кінець літа щось дуже таки холоднуватий.
- Я загинув, - захлипав Швейків сусіда. - Пропала моя кар’єра.
- Пропала, - охоче притакнув Швейк. - Якщо вас, після відбуття кари, не візьмуть знову на роботу, не знаю, чи пощастить вам швидко знайти інше місце, бо скрізь вимагатимуть від вас свідоцтва про моральність, коли б ви навіть хотіли служити у гицля. Та й що казати, дорого вам коштуватиме ця розвага. А ваша жінка з дітьми матиме з чого жити, поки ви сидітимете? Чи буде змушена жебрати, а діточок навчати різним шахрайствам?
Почулося хлипання:
- Бідні мої дітоньки, бідна моя жінка!
Безсовісний покаянник підвівся і почав базікати про своїх дітей:
- У мене їх п’ятеро, найстаршому дванадцять років, він у скаутах. П’є лише воду і міг бути прикладом для свого батька, з яким, справді ж, це все трапилось вперше у житті.
- Він скаут? - вигукнув Швейк. - Люблю слухати про скаутів. Одного разу в Мидловарах* біля Злівої, в районі Глибока - це окружне староство Чеські Будейовіце, - саме, коли наш дев’яносто перший полк був там на маневрах, навколишні селяни влаштували полювання на скаутів, яких дуже багато розплодилося в громадському лісі. Трьох вони зловили. Найменший із скаутів, коли його в’язали, так вищав, скиглив і плакав, що навіть ми, бувалі солдати, не могли на це дивитися і воліли відійти геть. Поки їх зв’язували, ці троє скаутів покусали вісьмох селян. Потім у старости на тортурах під різками призналися, що в усій околиці немає жодної луки, яку б вони не столочили, вигріваючись на сонці. До речі, призналися і в тому, що біля Ражіц саме перед жнивами зовсім випадково вигорів на пні лан жита, саме тоді, коли вони в ньому смажили на рожні серну, до якої підкралися з ножами в громадському лісі. Потім у їхньому барлозі в лісі знайшли понад півцентнера обгризених кісток домашньої птиці і дичини, величезну кількість кісточок з черешень, безліч обгризків недоспілих яблук і багато іншого добра.
Однак нещасний батько скаута все ж таки не міг заспокоїтись.
- Що я наробив? - тужив він. - Пропала моя добра слава!
- Авжеж, пропала, як той собака у ярмарку, - ствердив Швейк із властивою йому щирістю. - Після того, що сталося, ваша добра слава за вітром полетіла, поминай як звали. Знайомі у вас є? Є! Прочитають у газетах, а рот не город, не загородиш, такого прибрешуть, що ой-ой-ой. Під лихий час і кум за собаку, та не беріть собі цього так близько до серця. На світі людей з зіпсованою репутацією принаймні разів у десять більше, ніж з доброю. На таку дрібницю шкода і язика псувати.
У коридорі пролунали енергійні кроки, у замку заскреготів ключ, двері відчинились, і поліцай вигукнув прізвище Швейка.
- Пробачте, - по-лицарському нагадав Швейк, - я тут лише з дванадцятої години, а цей пан уже від шостої ранку. Я не так то вже й поспішаю.
Замість відповіді міцна рука витягнула Швейка в коридор, і поліцай мовчки повів його по сходах на перший поверх. У другій кімнаті біля стола сидів комісар поліції, гладкий панок з бадьорим виразом обличчя. Він звернувся до Швейка:
- Так ви і є той Швейк? Як ви сюди потрапили?
- Зовсім звичайнісінько, - відповів Швейк, - я прийшов сюди в супроводі одного пана поліцая, бо не хотів погодитися з тим, аби мене викидали з божевільні без обіду, так, ніби я їм якась вулична дівка.
- Знаєте що, Швейку, - ласкаво сказав пан комісар, - навіщо нам тут на Сальмовці з вами сваритися? Чи не краще відправити вас до управління поліції?
- Ви, пане комісаре, - вдоволено промовив Швейк, - є, так би мовити, паном положення. А пройтися ввечері до управління поліції - це буде невеличка, але дуже приємна прогулянка.
- Дуже радий, що наші думки збіглися, - весело зазначив комісар поліції. - Це найкраще, коли люди можуть домовитись! Чи не так, Швейку?
- Я також дуже люблю з кожним порадитися, - відповів Швейк. - Я, вірте мені, пане комісаре, ніколи вашої доброти не забуду.
Чемно вклонившись, Швейк зійшов з поліцаєм униз до вартівні, і за чверть години його вже можна було бачити на розі Єчної вулиці і Карлової площі в супроводі іншого поліцая. Той ніс під пахвою товсту книгу з німецьким написом «Arrestantenbuch»1.
____________________
1Книга арештантів (нім).
На розі Спаленої вулиці Швейк і його конвоїр зустрілися з натовпом людей, які юрмилися біля вивішеного оголошення. - Це маніфест найяснішого монарха про оголошення війни, - сказав Швейкові поліцай.
- Я це передбачав, - сказав Швейк, - а в божевільні про це нічого ще не знають, хоч їм, власне, це повинно бути відомим з перших уст.
- Що ви цим хочете сказати? - спитав поліцай.
- Адже ж там сидить багато панів офіцерів, - пояснив Швейк. Коли вони підійшли до іншої юрби, що тиснулася перед маніфестом, Швейк вигукнув:
- Хай живе імператор Франц Йосиф Перший! Ми цю війну виграємо!
Хтось із захопленої юрби насадив йому капелюх аж на вуха, і в такому вигляді, в супроводі натовпу, бравий вояка Швейк увійшов знову у ворота управління поліції.
- Цю війну, панове, ми безперечно виграємо, ще раз кажу вам, - промовив Швейк і з тими словами розпрощався з юрбою, яка його супроводила.
Десь із далеких нетрів історії летіла до Європи правда, що завтрашній день зруйнує навіть плани сьогоднішнього дня.