В стінах управління поліції панував дух чужого авторитету.
Він встановлював, наскільки громадяни захоплені війною. За винятком декількох людей, які не заперечували, що вони сини народу, приреченого пролити кров до останньої краплі за зовсім чужі для нього інтереси, управління поліції являло собою чудову колекцію бюрократичних хижаків. Вони вважали, що лише тюрми і шибениці спроможні оборонити існування хитромудрих параграфів. При цьому хижаки-бюрократи поводилися зі своїми жертвами із злобною чемністю, зважуючи заздалегідь кожне своє слово.
- Мені дуже прикро, - сказав один із тих хижаків чорно-жовтої породи*, коли до нього привели Швейка, - що ви знову попали в наші руки. Ми думали, ви виправитеся, але, на жаль, помилилися.
Швейк мовчки притакнув головою з таким невинним виглядом, що чорно-жовтий хижак допитливо поглянув на нього і з притиском сказав:
- Не дивіться так по-ідіотськи.
Однак він зараз же перейшов на ласкавіший тон:
- Нам, безперечно, дуже прикро тримати вас у тюрмі, і можу вас запевнити, що, на мій погляд, ваша провина не така-то вже й велика, бо нема сумніву, що, при ваших невеликих розумових здібностях, вас на це підмовили.
Скажіть мені, пане Швейку, хто, власне, наштовхує вас на такі безглузді витівки?
Швейк кашлянув і відізвався:
- Даруйте, пане комісаре, але про жодні безглузді витівки я нічогісінько не знаю.
- А чи ж це, пане Швейку, не безглуздя, - прозвучав удавано батьківський тон, - якщо ви, згідно з рапортом поліцая, який вас сюди привів, викликали збіговисько народу перед розклеєним на розі маніфестом про війну і підбурювали народ вигуками: «Хай живе цісар Франц Йосиф Перший! Цю війну ми виграємо!»
- Я не міг байдуже на це дивитися, - заявив Швейк, вперши свої добрі очі в обличчя інквізитора. - Та піді мною аж жижки затремтіли, коли я побачив, як всі читають цей маніфест про війну, а радості мов шилом юшки вхопили. Ні вигуків «хай живе», пане раднику, ні «ура», - мовчать, немов задниця у гостях. Буцімто і не до них пили. Та невже ж старий вояка дев’яносто першого полку міг спокійно на таке дивитися? То я й вигукнув так, як ви кажете. І ви на моєму місці, я певен, зробили б те ж саме. Якщо війна, то її треба виграти, і треба конче кричати: «Хай живе наясніший цісар!»
А як же ж інакше?
Припертий до стінки чорно-жовтий хижак не витримав погляду невинної овечки Швейка, опустив очі на службові папери і сказав:
- Я цілком зрозумів би ваше захоплення, коли б воно було проявилося за інших обставин. Самі, однак, добре знаєте, що вас вів поліцай, і тому такий патріотичний вигук міг і мусив здатися громадянам скоріше іронічним, ніж серйозним.
- Якщо когось веде поліцай, це важка хвилина в житті людини. Але коли людина навіть в таку важку хвилину не забуває, що саме треба робити в часи війни, то, думаю, така людина не така то вже й погана.
Чорно-жовтий хижак загарчав і ще раз поглянув Швейкові у вічі.
Швейк відповів йому теплим поглядом невинних, м’яких, скромних і ніжних своїх очей.
Хвилину обидва дивилися пильно один на одного.
- Чорт вас бери, Швейку, - сказали нарешті чиновницькі бакенбарди, - але знайте, тільки-но ще раз потрапите сюди, я вас взагалі ні про що більш не питатиму, а помандруєте прямо до військового суду на Градчанах*. Зрозуміли?
Чиновник не спам’ятався, як Швейк підскочив до нього, поцілував руку і сказав:
- Хай вам Бог заплатить за все! Якщо ви потребуватимете колись чистокровного песика, будьте ласкаві звернутися до мене. Я торгую псами.
Ось так Швейк опинився знову на волі і на дорозі додому.
Він роздумував, чи не зайти ще до кнайпи «Під чашею», і кінець кінцем відчинив двері, через які недавно вийшов у супроводі агента Бретшнейдера.
У кнайпі панувала могильна тиша. Там сиділо кілька відвідувачів і між ними паламар костелу св. Аполлінарія.
Обличчя їхні були похмурі. За шинквасом сиділа шинкарка Палівцева і тупо дивилася на пивні крани.
- От я й повернувся, - весело промовив Швейк, - дайте-но мені кухоль пива. А де наш пан Палівець? Уже вдома?
Замість відповіді Палівцева почала плакати і, захлинаючись на кожному слові, простогнала:
- Дали… йому… десять… років… тиждень тому…
- Бачите як, - сказав Швейк. - Вже на сім днів має менше.
- Він був такий обережний, - плакала Палівцева. - Він за це себе хвалив.
Відвідувачі в кнайпі вперто мовчали, немовби тут і досі блукав дух Палівця і радив їм бути ще обережнішими.
- Обережність - мати мудрості, - сказав Швейк, сідаючи до столу і беручися за кухоль пива, в піні якого утворилися дрібні дірочки: це впали сльози пані Палівцевої, коли вона несла пиво Швейкові. - Нинішні часи такі, бережи вуха, щоб не вкусила муха.
- Вчора у нас було два похорони, - звернув розмову на інше паламар св. Аполлінарія.
- Мабуть, хтось вмер, - сказав другий відвідувач, а третій спитав:
- А похорони були з катафалком?
- Цікаво знати, - сказав Швейк, - як виглядатимуть похорони військових під час цієї війни?
Відвідувачі встали, розрахувалися і тихо вийшли. Швейк залишився наодинці з панею Палівцевою.
- Я ніколи не думав, - сказав він, - щоб невинну людину могли засудити на десять років. А втім, колись одному невинному вліпили п’ять років. Таке я вже чув, але щоб на десять - це вже трохи переборщили.
- Та він же в усьому признався, - плакала Палівцева. - Як він тут говорив про мухи і про той портрет, так само повторив це і в управлінні поліції, і на суді. Я була на тому суді за свідка.
Але мені сказали, що я перебуваю в родинних зв’язках зі своїм чоловіком і можу відмовитися від свідчень. Я дуже налякалася тих родинних зв’язків, щоб, бува, чого не вийшло, і відмовилася свідчити. Ох, як подивився тоді на мене мій бідолашний старий.
Господи! Вмиратиму, а тих очей не забуду. А після вироку, коли його виводили, раптом вигукнув до них там у коридорі, немовби зовсім помикитився: «Хай живе вільна думка!»1
____________________
1Тут гра слів: «Вільна думка» - назва товариства невіруючих.
- А пан Бретшнейдер вже не ходить сюди? - спитав Швейк.
- Був тут кілька разів, - відповіла шинкарка. - Вип’є один-два кухлі пива, спитає мене, хто сюди ходить, і слухає розмови відвідувачів про футбол. Вони завжди, побачивши його, тільки і говорять про футбол. А його пересмикує від цього, ніби ось-ось сказиться і почне крутитися по підлозі.
За весь час піймав на гачок лише одного оббивальника з Пршічної вулиці.
- Уся справа в тренуванні, - зауважив Швейк. - А хіба той оббивальник був дурнуватий?
- Мабуть, як мій чоловік, - відповіла шинкарка, плачучи, - він його спитав, чи стріляв би він у сербів, а той відповів, що стріляти, мовляв, не вміє, лише раз був у тирі і прострелив там корону*. Потім ми усі чули, як Бретшнейдер сказав, витягаючи записну книжку: «Дивіться, знов гарна державна зрада», і вийшов з оббивальником з Пршічної вулиці, і той вже більше не повернувся. - Їх, мабуть, багато не повернеться, - промовив Швейк, - дайте-но мені рому.
Швейк саме замовив собі рому вдруге, коли до кнайпи увійшов агент Бретшнейдер. Кинувши недбалим поглядом по порожній кнайпі і замовивши пива, він присів біля Швейка, чекаючи, що той скаже.
Швейк здійняв з вішалки якусь газету і, переглядаючи останню сторінку з оголошеннями, промовив:
- Дивіться-но, той Чімпера в Страшкові, будинок № 5, поштове відділення Рачінєвес, продає садибу з тринадцятьма моргами власного поля, поблизу є школа і залізниця.
Бретшнейдер нервово забарабанив пальцями по столу і звернувся до Швейка:
- Дуже дивуюся, чому вас, пане Швейку, цікавить та садиба.
- Ах, це ви, - промовив Швейк, подаючи йому руку. - Я вас зразу не впізнав, в мене дуже погана пам’ять. Востаннє, якщо не помиляюся, ми розлучилися в приймальні управління поліції. Що поробляєте з того часу, часто сюди заходите?
- Сьогодні я зайшов заради вас, - сказав Бретшнейдер. - В управлінні поліції мені сказали, що ви гендлюєте собаками. Мені потрібен гарний пінчер або шпіц чи щось подібне.
- Це я зможу вам розстаратися, - відповів Швейк. - Вам чистокровного чи якогось Бриська?
- Хотів би придбати чистокровного пса, - відповів Бретшнейдер.
- А поліцейського пса ви б не взяли? - запитав Швейк. - Такого, щоб вам зараз все вистежив і навів на сліди злочину.
Один різник у Вршовіцах* має такого пса. Він йому тягає візочок. Цей пес, як то кажуть, талант закопує.
- Я хотів би мати шпіца, - стримано, але вперто сказав Бретшнейдер. - Шпіца, який би не кусався.
- Отже, хочете беззубого шпіца? - спитав Швейк. - Знаю такого; в одного шинкаря в Дейвіцах*.
- То вже краще пінчерика, - нерішуче промимрив Бретшнейдер. Його кінологічні знання були в самому зачатку, і якби не цей наказ з управління поліції, він би ніколи нічого про псів так і не довідався.
Але наказ звучав точно, ясно і твердо: ближче познайомитися із Швейком на ґрунті його торгівлі псами. Для цієї мети Бретшнейдер мав право підібрати собі помічників і розпоряджатися грішми для купівлі собак.
- Пінчерики бувають і більші, і менші, - повідомив Швейк. - Є в мене на прикметі два менші і три більші. Всі п’ятеро, можна сказати, ручні. Можу їх вам щиро рекомендувати.
- Це мене б задовольнило, - заявив Бретшнейдер, - а скільки коштуватиме один?
- Залежить від розмірів, - відповів Швейк, - розмір тут має значення. Пінчер не теля. З пінчерами якраз навпаки: що менший, то дорожчий.
- Мене цікавлять більші, сторожові пси, - відповів Бретшнейдер, боячись надто зловживати таємним фондом державної поліції.
- Чудово! - сказав Швейк. - Великих можу вам продати по п’ятдесят крон, а ще більших по сорок п’ять. Але ми про одне забули: яких ви хочете, щенят чи старих і, крім того, псів чи сучок?
- Мені однаково, - відповів Бретшнейдер, для якого все це було непрохідними хащами. - Роздобудьте їх, а я завтра о сьомій годині вечора прийду по них. Будуть?
- Приходьте, будуть, - сухо відповів Швейк. - Але в такому разі я попросив би вас завдаток, тридцять крон.
- Будь ласка, - сказав Бретшнейдер, відраховуючи гроші, - а тепер вип’ємо по чвертці вина на моє конто.
Коли вони випили, Швейк теж замовив чвертку вина за свій рахунок. Бретшнейдер почав умовляти Швейка не боятися його, бо він, мовляв, сьогодні не на службі і тому з ним можна зараз говорити про політику.
Швейк заявив, що він ніколи в ресторанах про політику не говорить, до того ж, уся політика - це забава для маленьких дітей.
Бретшнейдер, навпаки, був більш революційних поглядів.
На його думку, кожна слабка держава приречена на загибель, і питав Швейка, як той дивиться на ці речі.
Швейк заявив, що він з державою ніколи не мав жодної справи, правда, одного разу йому довелося виховувати кволе щеня сенбернара, він годував його солдатськими сухарями, і воно також здохло.
Коли кожний з них вихилив по п’ятій чвертці, Бретшнейдер проголосив себе анархістом і спитав у Швейка поради, до котрої ж організації йому вступити.
Швейк розповів, що якось анархіст купив у нього на виплат за сто крон леонберґа, але останнього внеску так і не дав.
За шостою чверткою Бретшнейдер заговорив про революцію і висловився проти мобілізації, але Швейк нахилився до нього і шепнув на вухо:
- Щойно до локалю зайшов якийсь відвідувач, то краще мовчіть, бо можете мати з цього неприємності. Бачите ж, шинкарка вже плаче.
Пані Палівцева й насправді плакала на своєму стільці за шинквасом.
- Чого ви, хазяйко, плачете? - спитав Бретшнейдер. - За три місяці виграємо війну, буде амністія, і ваш чоловік повернеться. От тоді ми у вас нажлуктимося. Чи, може, ви не думаєте, що ми виграємо? - звернувся він до Швейка.
- На біса пережовувати без кінця одне й те ж? - сказав Швейк. - Мусимо виграти, і баста! А зараз мені час додому.
Швейк розрахувався і повернувся до своєї старої служниці пані Мюллерової. Вона дуже злякалася, коли побачила, що людина, яка відчиняє ключем двері, - сам Швейк.
- Я гадала, вельмишановний пан повернуться аж за кілька років, - сказала вона з вродженою щирістю. - Я тимчасом з милосердя взяла на квартиру одного швейцара з нічної кав’ярнi. У нас три рази був обшук, але нічого не знайшли і сказали, ви, мовляв, рафінований і вам уже амба.
Швейк мав нагоду тут же переконатися, що незнайомець влаштувався з усіма вигодами. Спав у його ліжку і був навіть досить благородний: вдоволився лише половиною, бо на другій вмостилося якесь довговолосе створіння, яке спало, обійнявши його з вдячності за шию. Частини чоловічого і жіночого гардеробу валялися впереміж навколо ліжка. З цього хаосу було видно, що швейцар нічної кав’ярні повернувся зі своєю дамою під мухою.
- Пане, - сказав Швейк, трясучи непроханого мешканця, - глядіть, так можете й обід проспати. Мені було б дуже неприємно, коли б про мене сказали, буцімто я вас викинув з хати аж тоді, коли вже обіду ніде не дістанеш.
Швейцар з нічної кав’ярні дуже розіспався і довго не міг второпати, що додому повернувся власник ліжка і пред’являє на нього свої права.
За звичаєм усіх швейцарів з нічних кав’ярень, цей пан пообіцяв віддухопелити кожного, хто наважиться його будити, і намірився спати далі.
Швейк тимчасом позбирав частини його гардеробу, приніс їх до постелі і, енергійно струснувши швейцара, сказав:
- Якщо ви не одягнетеся, я змушений буду викинути вас на вулицю в такому вигляді, як ви є. Для вас буде вигідніше вилетіти звідси одягненим.
- Я хотів поспати до восьмої вечора, - спантеличено промовив швейцар, натягаючи штани. - Я плачу за ліжко тій пані дві крони на день і маю право водити сюди панночок з кав’ярні. Маржено, вставай!
Пристібаючи комірець і зав’язуючи краватку, він вже достатньо очуняв і почав запевняти Швейка, буцімто нічна кав’ярня «Мімоза» одна з найбільш пристойних нічних кав’ярень, де можуть бувати лише дами, в яких жовтий білет у цілковитому порядку, і люб’язно запросив Швейка заходити туди.
Але його приятелька була зовсім невдоволена Швейком і вжила декілька аристократичних фраз. З них найбільш пристойною була: «Ти, архієрейська шкуро».
Після відходу непроханих гостей Швейк пішов порахуватися з панею Мюллеровою, але не знайшов жодних її слідів, крім клаптика паперу, на якому рукою пані Мюллерової було нашкрябано щось олівцем. Вона надзвичайно просто висловила свої думки щодо прикрої пригоди зі Швейковим ліжком, яке вона здала в тимчасове користування швейцарові нічної кав’ярні.
«Пробачте, мосьпане, я вас більше не побачу, бо кидаюся з вікна».
- Бреше! - сказав Швейк і почав чекати.
За півгодини до кухні вповзла нещасна пані Мюллерова, і з приголомшеного виразу її обличчя було видно, як вона прагне почути від Швейка слова розради.
- Якщо хочете стрибати, - сказав Швейк, - ідіть до кімнати, я там відчинив вікно. З кухонного вікна я б вам стрибати не радив, бо злетите в палісадник з трояндами, поламаєте кущі і змушені будете за все це платити, а з кімнатного вікна гарненько гепнетеся просто на хідник і, якщо матимете щастя, скрутите собі в’язи. Коли ж не пощастить і ви поламаєте лише ребра, руки й ноги, вам доведеться платити за лікарню.
Пані Мюллерова заридала, потихеньку вийшла до кімнати… зачинила вікно і, повернувшись, сказала:
- Протяг. А це недобре для ревматизму мосьпана.
Потім, постеливши і дбайливо прибравши, повернулася на кухню і зі слізьми на очах повідомила:
- Ті двоє цуценят, мосьпане, що були у нас на подвір’ї, здохли. А сенбернар втік, коли у нас був обшук.
- Господи Боже мій! - вигукнув Швейк. - Він може потрапити в гарну халепу. Його тепер напевно шукатиме поліція.
- Він вкусив пана поліцейського комісара, коли той під час обшуку витягав його з-під ліжка, - продовжувала Мюллерова. - Один з тих панів сказав, що під ліжком хтось сидить. І сенбернарові іменем закону було наказано вилізти звідти. Але той не послухав, і вони його витягнули силоміць.
Сенбернар хотів зжерти їх, потім вискочив у двері і більше не повернувся. Мене також розпитували, хто до нас ходить, чи не одержуємо якихось грошей з чужини. Потім ще робили натяки, нібито я дурна, бо я їм сказала, що гроші з-за кордону надходять зрідка, - останній раз від пана директора з Брно, завдаток шістдесят крон за ангорську кицьку, про яку ви давали оголошення до «Народної політики» і замість якої послали в ящику з-під фініків сліпе цуценя фокстер’єра.
Потім розмовляли зі мною дуже чемно і порекомендували на квартиру, аби не було страшно самій, того швейцара з нічної кав’ярні, якого ви витурили…
- Не щастить мені з панами з тих установ, пані Мюллерова. Ось незабаром побачите, скільки їх прийде купувати собак, - зітхнув Швейк.
Не знаю, чи ті пани, які після перевороту переглядали поліційні архіви, розшифрували статті видатків таємного фонду державної поліції, де стояло: СБ, 40 к., Ф. 50 к., Л. 80 к., але вони безумовно помилялися, гадаючи, що СБФЛ - початкові букви імен якихось панів, які за 40, 50 і 80 крон продавали чеський народ чорно-жовтому орлу*.
«СБ» - значить: сенбернар, «Ф» - фокстер’єр, «Л» - леонберґ. Усіх тих собак Бретшнейдер приводив від Швейка в управління поліції. Це були огидні потвори: вони не мали нічогісінько спільного з чистокровними породами, за які Швейк видавав їх Бретшнейдерові. Сенбернар - це була суміш нечистокровного пуделя і дворняги, у фокстер’єра, великого, як різницький пес, з вухами такси, були викривлені ноги, немов він перехворів на рахіт. Леонберґ своєю оброслою мордою нагадував болонку. В нього був обрубаний хвіст, зріст такси, а зад голий, як у відомих американських мавп.
Потім купити пса зайшов шпик Калоус*. Він повернувся з переляканим страховищем, яке мало вигляд плямистої гієни, з гривою шотландської вівчарки, а в статтях таємного фонду з’явився новий запис: «Д» - 90 крон.
Ця потвора грала роль дога.
Але і Калоусові не вдалося бодай щось вивідати у Швейка.
У нього були ті ж самі успіхи, як і у Бретшнейдера. Найбільш тонкі політичні розмови Швейк переводив на тему про лікування собачої чумки і цуценят, а розставляння хитрих, зрадливих пасток кінчалося тим, що Бретшнейдер забирав зі собою від Швейка нового потворного покруча. І це був кінець славного детектива Бретшнейдера. Коли в його квартирі набралося сім таких опудал, він замкнувся з ними в задній кімнаті і доти не давав їм їсти, аж поки вони не зжерли його самого.
Бретшнейдер був настільки чесний, що заощадив державній касі гроші на похорон.
У поліційному управлінні в його особисту картку в рубриці «підвищення по службі» вписали такі, сповнені трагізму слова: «Зжертий власними собаками».
Пізніше, довідавшись про цей трагічний випадок, Швейк сказав:
- Мене лише одно муляє, як його на страшному суді зберуть докупи.