Причини і наслідки - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 3

Розділ другий

До обласного центру Жадан приїхав о восьмій годині ранку. Щоб якось згаяти час, пішов поволі до обласної санітарно-епідеміологічної станції, яка розташувалася на околиці міста, поруч із стадіоном. Зайшов на стадіон: низькі трибуни, в яких вітер шарудів обгортками з-під морозива, погано доглянуте, вибоїсте поле, бігові доріжки, по яких підтюпцем кружляли кілька огрядних чоловіків; один з них, лисий черевань, бігав у довгих чорних трусах, й Жаданові спочатку здалося, що голе тіло бігуна зовсім посіріло від холоду, але потім він побачив, що чоловік цей, який протупотів повз нього, важко дихаючи, просто весь заріс сивою шерстю. В ямі для бігу з перешкодами замість води чомусь лежала стара автомобільна покришка. Місце, куди приземлялися стрибуни з жердиною, нагадувало високу копицю сіна, прикриту брезентом від дощу. Жадан, хоч і жив за кілька кроків від Республіканського стадіону в Києві, спортом ніколи не займався і не цікавився; на стадіоні почувався чужим і зайвим, наче прийшов у цех заводу, де все незнайоме; його пригнічували всі ці пристрої: бар'єри, стійки, ворота, ями з піском — все штучно вигадане людьми для якихось штучних, неприродних вправ, рухів, змагань, від яких — він твердо був переконаний — ніякої користі немає ні для тіла, ні тим більше для душі. Жадан з апетитом з'їв бутерброд, дбайливо загорнутий мамою в хрусткий целофан: булка з маслом, сир голландський і маленький маринований огірок — на зиму мати завжди готувала різну квашенину, варення. Став накрапати дощ, додавши місту, невиразним цегляним п'ятиповерховим будинкам, що оточували стадіон, суму й одноманітності. Лише торішня трава, витоптана бутсами, наче скинула з себе старість, волога відродила в ній зелені барви весни, і йому чомусь схотілося побігати по футбольному полю, щоб ноги заросилися, як у дитинстві, щоб мама потім лаяла, питаючи, де він швендяв, й скидала з нього мокрі як хлющ черевики й шкарпетки, вішала їх сушити на кухні, над газовою плитою.

Він пішов зі стадіону. Санепідстанція ще була порожня, всі кабінети зачинені, тільки в довгому коридорі прибиральниця мила підлогу. Лінолеум блищав, як бігова доріжка на стадіоні. Жадай вийшов чекати Кротову у двір; сховався від дощу під залізним дашком, що прикривав вхід до відділу особливо небезпечних інфекцій. Згадав жінку зі Старої Митниці, що привезла мозок Чорнодуба, — так і вона чекала. Все йшло по колу, все повторювалося, все було нове й незнане.

Нарешті підійшла Кротова — весела, сяючи свіжою незрозумілою смагою. Крім офіційної посади — епідеміолог відділу особливо небезпечних інфекцій, — вона з гордістю носила набагато вище звання, яке тішило її самолюбство: бог обласного значення в усьому, що стосується сказу. Кротова — сповнена енергії фарбована блондинка — перебувала в тому незрозумілому віці, коли, вважаючи себе зовсім молодою, жінка раптом дізнається, що стала бабусею, і, безмежно дивуючись, розповідає про це всім, чекаючи, що всі будуть вражені, не повірять, почнуть переконувати, що сталася якась помилка, що не може цього бути, але всі чомусь одразу ж вірять, бо, коли хтось інший старіє, це звичайна річ. Незвичайно, коли старієш ти. Кротова удала, що зраділа, побачивши Жадана, чарівно усміхаючись, довго тиснула йому руку, вітаючи з приїздом, усім своїм виглядом показуючи, що його прибуття ощасливило область. А може, і справді зраділа?

Вже років із десять, як вони були знайомі, зустрічалися на різних нарадах і конференціях, Кротова не раз бувала у них в інституті, їздила вона і до Мідатова, з яким підтримувала дружні стосунки, чим пишалася, й, виступаючи на нарадах, любила ненароком кинути кілька слів: «В останній розмові зі мною професор Мідатов сказав, що…» або: «Мені довелося бачити в лабораторії професора Мідатова нову діагностичну реакцію на сказ» чи ще щось в такому ж дусі. Жадан умовляв Кротову писати кандидатську дисертацію, навіть домовлялися про участь Кротової в деяких лабораторних дослідженнях вірусів, виділених на території області, але далі справа не посувалася — все ставали на заваді якісь обставини. То єдиний улюблений син Кротової кінчав школу, то вступав до інституту, то чоловік хворів, то треба було купувати нові меблі, то мати померла; опріч того, дошкуляли звичні для провінційних установ текучка і суєта, складання різних папірців і довідок; Кротова відповідала не тільки за сказ, а ще й за лептоспіроз та сибірку — тут також було чимало роботи, відряджень, перевірок; а ще Кротова вела школу передового досвіду — до неї з усіх областей України приїздили лікарі-рабіологи, яким передавала вона свої знання; вважалася також передовим пропагандистом, колись навіть закінчила університет марксизму-ленінізму; а ввечері, повернувшись додому, вкрай стомлена щоденною суєтою, варила, штопала, прала, прибирала. Так і залишилася дисертація для неї міражем, приємним маренням, не більше. А шкода. Бо Кротова, жінка розумна й освічена, була лікарем високої кваліфікації, і Жадан, коли тільки почав займатися сказом, багато чого навчився в неї. Маючи багатий досвід, Кротова втаємничувала його в усі деталі практичної медицини, розкриваючи перед ним не абстрактні глибини теорії структури вірусів чи імунологічних механізмів знешкодження інфекцій (на цих матеріях він розумівся набагато краще за Кротову), а показуючи йому те буденне і для нього не знане, що насправді відбувалося в селах, на фельдшерсько-акушерських пунктах, у дільничних і районних лікарнях.

У відділі особливо небезпечних інфекцій, де вона працювала, зберігалися багаті архівні матеріали за десятки років. Кротова вела докладну документацію про захворюваність тварин у різних районах області, все в неї було акуратно розписане, рознесене по таблицях — і, здавалося, саме Кротовій належало глибоко вивчити всі матеріали, що були в неї під рукою, здобути з цієї сировини приховані закономірності народження й поширення спалаху сказу, тобто виконати справжнє наукове дослідження. Але цього не сталося. Честолюбство Кротової цілком задовольнялося її короткими палкими виступами на нарадах, повагою до неї лікарів, що приїздили переймати її передовий досвід, і тим, що професор Мідатов, вакцину якого вона взялася випробовувати в себе в області, завжди у своїх виступах називав її серед кращих рабіологів Радянського Союзу.

Після кількахвилинного візиту ввічливості до головного лікаря обласної санепідстанції Жадан із Кротовою виїхали у напрямку Старої Митниці на оранжевому «Москвичі». Дорога була неблизька: сто десять кілометрів. Перетнули місто, проїхали повз сріблясту стрілу реактивного винищувача МіГ, що стояв на постаменті, націлений в небо, поминули пост ДАІ — високу засклену споруду, біля якої покоїлися потрощені, понівечені в катастрофах легкові автомобілі як застереження долі і Міністерства внутрішніх справ усім необачним і легковажним, — й виїхали на знамениту «липову дорогу». Влітку цей відтинок шосе, що зберігся ще з катеринівських часів, був схожий на суцільний зелений тунель, в якому водіїв стомлювало частотне мигтіння яскравих смуг сонячного світла й чорних тіней від стовбурів столітніх лип. Через те нерідко траплялися тут аварії: те, що давало нашим предкам втіху, не було розраховане на сучасні швидкості. Він добре знав дорогу, бо часто їздив до цієї області в різні пори року, і не лише через розміри епізоотії сказу, а й тому, що інститут шефствував над областю, що головний лікар обласної санітарно-епідеміологічної станції писав дисертацію під керівництвом Лук'янова і прихильно ставився до всіх інститутських, завжди забезпечував їх транспортом; і, звичайно, справа була в Кротовій, яка охоче бралася за випробування нових препаратів проти сказу і супроводжувала Жадана в його подорожах. Правда, йому частіше доводилося їздити в поліські райони, звертаючи з «липової дороги» праворуч; у Старомитницькому районі він ніколи не був.

Вони повернули ліворуч. Дощ посилився, а згодом до води домішався й сніг. Мокрий чорнозем на узбіччях наче хтось посипав попелом.

— То що ж сталося з Чорнодубом? — спитав Жадан. — Адже це третій випадок сказу у вашій області. Неприємність буде велика. Ви на першому місці в республіці.

Вони з Кротовою сиділи ззаду. Шофер — літній чолов'яга у мокрій кролячій шапці — мовчки крутив кермо.

— А звідки відомо, що в нього сказ? — чи то насмішкувато, чи то вороже відгукнулася Кротова. — Не поспішайте, Євгене Петровичу. Можна й людей насмішити. А неприємностей ми не боїмося. Знаєте, як каже одна жінка — головний лікар районної санепідстанції? Ми до неї якраз їдемо. При доброму харчуванні, каже, й службовій догані можна прожити до ста років.

— Не в догані справа. Хай цим займається міністерство. А в нього таки сказ. Я вчора зробив мазки і точно встановив.

Згадав, як у полі зору люмінесцентного мікроскопа пропливали червонясті, притемнені обриси нервових клітин, наче сутінкові, опромінені згасаючим сонцем землі, над якими летить літак. Лівою рукою порався з гвинтами, що керували рухом предметного столика — немовби прокручував перед очима нескінченний фільм; правою ледь доторкався до мікрогвинта наведення на різкість. Час од часу зупиняв рух скла, на якому, наче на карті світу, малювалися острови й континенти мозкових клітин Чорнодуба, і уважно вивчав усе, що світилося: всі вкраплення, всі подряпини, всі випадкові жовті спалахи кристалізованої фарби — все те, що звалося артефактами, тобто зайвиною. Щоб пригасити випадкове світіння, Жадан додатково обробляв мазок спеціальним американським фарбником — подарунком Мідатова. Все робилося задля того, щоб, бува, не пропустити головного: гострого, холодного, як світло люмінесцентних ламп, блиску, який свідчив про скупчення вірусів сказу. Цей метод скорочено звався ІФ — імунофлюоресценція — і відзначався тим, що спеціальний антирабічний гамма-глобулін безпомилково знаходив віруси сказу в товщі нервових клітин; під впливом ультрафіолетового проміння комплекс «вірус — антитіло» спалахував яскраво, як зоря в небі. Досить швидко він знайшов те, що шукав: нейрони Чорнодуба в багатьох місцях сяяли променями смерті. Ніяких сумнівів не залишалося: це був сказ.

— Я абсолютно певен, — повторив він. — Вже вчора можна було повідомити міністерство. — Я сподіваюсь, ви так не вчинили?

— Звичайно, ні. Куди поспішати?

— Тим паче, — наставницьким тоном сказала Кротова, — що імунофлюоресценція — далеко ще не все, Мідатов розповідав мені, в якому жахливому стані перебуває діагностика за цим методом у деяких наших лабораторіях. Гамма-глобулін нікуди не годиться, люди приймають за вірус будь-яке світіння.

— Гамма-глобулін у нас хороший. Мені з Чехословаччини привезли. Дуже високий титр.

— Ні, Євгене Петровичу, ви мені спочатку вірус покажіть. От вірус виділите — тоді й повідомляйте в міністерство.

— Вірус теж буде.

Ледве втримався, щоб не сказати словами Кучерявого: «Куди він дінеться?»

Кротова раптом змінила тон, наче зрозуміла, над перебрала в своїй самовпевненості.

— Ви не думайте, Євгене Петровичу, — примирливо сказала вона, — що я сумніваюсь у вашому діагнозі. Просто прошу вас не поспішати. Давайте спочатку разом розберемося. Це якесь нещастя… Ви розумієте, мене місяць не було, ми відпочивали з чоловіком у Піцунді, я тільки-но приїхала, вчора вийшла на роботу, така щаслива, а тут ця смерть…

— Так от звідки така смага!

— Піцунда — це диво. Море тепле, сонце, пальми. Всі дні на пляжі. Але я помітила: коли мене немає, завжди якісь надзвичайні події. Можна і самій сказитися, вірите, Євгене Петровичу? Ніхто і ні за що не хоче відповідати. Все Кротова і Кротова. Дзвонять до мене і вдень, і вночі, і в неділю, і на свята. Чоловік мені каже — слухай, Діно, ти встанови на собі радіотелефон. І живи з ним. Він у мене заступник генерального директора об'єднання радіоелектроніки, у нього в машині радіотелефон.

Слово «генерального» вона вимовила з притиском.

— Вже заступник директора? Поздоровляю. Був, здається, начальником цеху?

— Так. Недавно підвищили… А до мене все дзвонить і дзвонять. Щоб самим не відповідати. Бо коли, боронь боже, хтось помре, — в паперах залишиться запис: консультація Кротової. Хворому призначено… Коли оце все сталося з Чорнодубом, мене якраз не було… Мабуть, теж дзвонили. А Кротової не було — розгубилися.

Кротова почала розповідати про Піцунду; про те, в якому розкішному пансіонаті жили вони з чоловіком, як добре там їх годували, щодня були грузинські страви, які чоловік обожнює, — варена квасоля, якісь там трави, суп харчо, солодкий перець, капустка червона, маринована, виноград був дуже дешевий на базарі, бо туристи і «дикуни» з дітьми вже схлинули, правда, німців багато наїхало, там для них пансіонати, і місцеві базарувальники вже навчилися їх називати — «бітте-дрітте, дорогий, купи, тут єсть хандль, недорого продам, цвай рубль айне груша», навіть оголошення по-німецькому повісили, а в будинку відпочинку кіношників артисти знамениті відпочивали, знаєте, оцей Юрик, який веде передачу «Ранкова пошта», — я його бачила, як вас, поруч з ним стояла, він у тенісному костюмі був, білосніжному, дуже гарний, а ще був там Георгій Жженов, хіба ви не знаєте? Генералів завжди грає, дуже популярний…

Жадан ввічливо докидав якісь репліки, зрештою, зовсім не потрібні Кротовій, бо їй кортіло оту Піцунду, — щось невідоме й безмежно далеке від нього, — всі свої яскраві, випадкові й хаотичні враження якнайшвидше перемолоти у м'ясорубці розмови, щоб вийшов готовий словесний фарш, яким можна буде кілька років годувати співрозмовників; Кротова слабувала на поширену й невинну хворобу — бажання надати зовсім порожнім, дрібним, незначним подіям свого життя якогось вищого значення, показати свою причетність до світів таємничих і не доступних звичайним смертним. Він звик до цього і ставився до цієї хвороби з поблажливою байдужістю; не раз і не двічі у своїх мандрівках доводилось йому вислуховувати речі зайві, нудні й нецікаві, фальшиво-багатозначні, споживати отой словесний фарш, від якого в голові залишалася порожнеча, якщо не біль, і, щоб захиститися від цього, вів включав «автопілот» — заглиблювався у свої думки, залишаючи на поверхні лише загальні слова, стандартні, заздалегідь заготовлені, безликі, ніби дорожні знаки; завтра день народження Олі, він завжди купував цього дня їй хризантеми — золотисто-руді, з розвихреними пелюстками; рано-вранці, коли Оля ще спала, він вирушав на Бессарабку купувати квіти; довго, повільно, відчуваючи в собі наростаючу чисту радість, ходив поміж рядів, де продають квіти, придивлявся, прицінювався, хоч одразу знав, що треба купити саме хризантеми, й одразу ж вирішував, де і в кого купити, але не поспішав, щоб якомога довше побути наодинці з холодними осінніми квітами, які дарували йому ілюзію можливого вибору, але вибору не було, і ця відома наперед рокованість, ця сталість його кохання до Олі, це точне знання, що саме хризантеми він купуватиме їй цього дня аж до самої своєї смерті, — це все породжувало в його душі спокійне відчуття ладу й щастя. Повертався додому — мама вже поралася на кухні, готувала сніданок, а Оля ще спала чи вдавала, що спить; він кидався під ковдру, потрапляв у темряву, сповнену теплих таємниць молодого жіночого тіла, він цілував дружину, а вона сміялася, кричала, що він холодний і колький, що борода його пахне осінню, що хризантеми схожі на лондонських «панків» з їхніми чудернацькими зачісками, що сьогодні найстрашніший день, бо вона не хоче, щоб час рухався, не хоче знати, скільки їй років, що вчора якась бабуся назвала її школяркою і тому ще не все втрачено; потік її слів ущухав, вона вже не боялася холоду рук, бо долоні його вже нагрівалися, і вже зникала між ним і нею різниця, вони глухли від щастя, і час зупинявся. Потім вони, спустошені, лежали, важко дихаючи, і він чув, як навмисне голосно, невдоволено грюкає мати дверцятами холодильника, дістаючи якісь каструлі, й вони згадували, що запізнюються на роботу, й схоплювалися з ліжка: Оля цілувала хризантеми, казала, що нічого кращого в житті своєму не бачила; у несміливому осінньому вранішньому світлі обличчя дружини здавалося зовсім юним, вона ще повністю належала Жаданові, ще ніякі косметики, зачіска чи одяг не віддаляли її від нього, ще нічого не сталося, ще час не починав свого безжального руху по колу, по спіралі чи по прямій, туди — у Невідоме й Вічне, в якому незабаром має спалахнути наднова зірка.

Із подивом помітив, що шофер щось голосно мовить, що Кротова збуджено звертається до нього, що все навкруги змінилося і що машина їхня посувається якось дивно, немовби не їде по твердому, з вибоїнами асфальтобетону, а легко ковзає в повітрі, вихляючи вправо-вліво, наче колеса, що зв'язували автомобіль із землею, були йому не потрібні.

— Ви тільки подивіться, що робиться! — вигукнув шофер, це відриваючи напружених рук від керма.

— Страхіття, — жахалася Кротова. — Що будемо робити, Євгене Петровичу?

Йому здалося, що все відбувається уві сні, — наче вони в'їхали до іншої країни: все було замерзле, скляне й ковзке. На полях і в кюветах лежав сніг, але то не був пухкий перший сніг зими, він блищав зловісно, бо на його поверхні утворився тонкий крижаний наст, схожий на шар висхлого клею, яким вкривають вату на іграшкових дідах-морозах. Шосе сяяло, ніби замерзла ріка, і на його полотні гравюрно чітко віддзеркалювалися придорожні дерева. На телефонних проводах поналипав заледенілий сніг, і здавалося, що між стовпами прокладено білі рейки для якоїсь незнаної підвісної дороги. Мжичка, що безперервно сіялася з неба, перетворювалась одразу на ожеледь, рухатись по якій було майже неможливо. Але вони їхали далі, бо до Старої Митниці залишалося якихось тридцять кілометрів; вирішили, що стояти в полі безглуздо, може бути ще гірше, а повернутися назад вже було незмога: неможливо розвернути машину на цьому вузькому, блискучому, як ковзанка, шосе. Шофер зменшив швидкість і, навалившись грудьми на кермо, вів «Москвича» з ніжною обережністю, роблячи ледь помітні рухи напруженими руками, щоб утримати автомобіль на похилій поверхні шосе, яка зіштовхувала їх у кювет. Вони посувалися юзом — передок тримався осьової лінії, а задні колеса ковзали по правому узбіччю. На щастя, ніхто не їхав їм назустріч — не було божевільних, що ризикнули б виїхати в таку негоду.

— Нам аби тільки «тещин язик» проїхати, — сказав шофер, — а там, дасть бог, доберемось.

— Рання зима, — сказала Кротова. — Хто б міг подумати? Після теплого моря важко в це повірити.

— Це ще не зима, — зневажливо кинув шофер. — Лякає, а потім відпустить. Але шкоди наробить.

Почали обмерзати шибки в машині. «Двірники» дряпали вітрове скло, здираючи з його поверхні напівпрозорі тонкі пластівці ожеледі.

— Ви подумайте, Євгене Петровичу, який абсурд, — повернула до Жадана своє обличчя Кротова, й він уперше побачив підступні зморшки, що білим павутинням промальовували засмаглу шкіру. Біле, фарбоване волосся тільки старило Кротову. — Троє здорових людей, в яких є сім'ї, діти, можуть загинути, і заради чого? Хоч би їхали людину рятувати. Але тому Чорнодубу ми нічим не допоможемо. Тільки наражаємось на небезпеку… Було б вам приїхати після свят…

Він нічого не відповів, бо що міг сказати? Що треба їхати, бо це їхній обов'язок, і що, можливо, вони врятують інших людей? А хто знає, якою буде дорога після свят? Нічого особливого в їхній поїздці не було, просто так склалися обставини. Кротова це й сама розуміла, й сама покірливо їхала назустріч небезпеці. Жадан знав, що все відбувається так, як і мало відбутися, — все вирішує випадок; іншого вибору в них не було, і нічого вже не можна вдіяти.

— Починається, — видихнув шофер. — Господи, пронеси.

І одразу ж вони побачили внизу, там, де шосе звивалося зашморгом серед глибоких ярів, що поперехрещували ці землі, перекинутий догори колесами автобус, біля якого стояли люди. Вони почали повільно, майже кроком, спускатися «тещиним язиком».

— Колю, в тебе хоч гума хороша? — спитала Кротова, і Жаданові неприємно було, що вона цю спокійну, літню людину називає на «ти».

— Колеса нові, тиждень як поміняли. Помовчте, Діно Михайлівно.

Тепер тишу порушувало лише рипіння «двірників» по склу. Автобус, що підняв догори своє темне, забризкане грязюкою підчерев'я, розчленоване якимись залізними трубами й ребрами, схожий був на страшного великого жука, що ніяк не може підвестися зі спини.

Ковзнувши боком кілька метрів, вони зупинилися навпроти автобуса. Шофер відчинив праві дверцята.

— Що, може, комусь допомога потрібна? — спитав.

— Ні, — махнув рукою один з тих, що стояли при дорозі. — Поранених уже повезли, а цьому… — він показав убік, і вони побачили тіло, що лежало в кюветі, прикрите зеленим брезентом.

— Кому до Старої Митниці? — запропонував шофер. — Сідайте, довезу. Є два місця.

Всі мовчали. Лиця у людей були сірі, і здавалося, вони не розуміють, про що йдеться.

— Ви їдьте, — знову махнув рукою той, що підійшов до машини. — Ми вже наїздилися. Почекаємо, коли це скінчиться.

Вони поїхали далі.

Після «тещиного язика» шосе вже не робило ніяких вибриків, шофер пристосувався до ожеледі. «Москвич» ішов повільно й рівно, і тепер, коли Кротова мовчала, розбалакався шофер.

— Я вам так скажу, — мовив розсудливо, — у кожного своя доля, і кожному все його життя записано десь там, на небі… Отой лежить у кюветі, — значить, доля так вирішила, і хоч би що робив, а не відкрутишся. Скільки в мене було яких случаїв, — він казав: «случАїв». — Ідеш і не знаєш — живим повернешся чи… Він там лежить, у кюветі, а ніхто ще не знає — ні жінка його, ні діти… З другого боку, конєшно, доля долею, а береженого бог береже. Мені завжди наче хтось каже: не роби цього, не поспішай. І точно. Дивишся — другий у кюветі лежить чи ще гірше, а ти якось помалу їдеш… А ще у нас був такий случай. В нашому домі живе одна жінка, в ощадкасі працює. Якось вона забула ключ, а двері від квартири замкнулись. Ну, просить сусідського хлопчика — так, мовляв, і так, такий случай приключився: залізь через балкон і відчини двері. Він, дурне й мале, поліз. І звалився з карниза, з третього поверху, й поламав хребет.

— Ти що? — жахнулася Кротова.

— Ноги йому назавжди відняло. Тепер інвалід. Жінка сплачує йому гроші. Так до чого я веду? А до того, що доля таки покарала цю жінку.

— Хтось у неї загинув?

— Ні. Син її невдовзі женився — на кому б ви думали? На сліпій.

— На сліпій? — знову жахнулася Кротова.

— Сліпа дівчина, — підтвердив шофер. — А сам красунь мальований, всі дівчата задивлялися на нього. Мати страшенно плакала, була проти.

— Правильно, — сказала Кротова. — Я б теж була проти. Через мій труп. Хай уже мати мучиться, але навіщо ж сину? Ви як думаєте, Євгене Петровичу?

— Може, нічого страшного в цьому немає? — сказав Жадан. — Може, він просто її полюбив?

— Ні, — похитав головою шофер. — Тут доля. Кара. Бо син казав: «Якщо не я, то хто з нею одружиться? Мусить же хтось це зробити, не вікувати ж їй вік самій?»

Вже недалеко від Старої Митниці, на перехресті, де розходилися дороги на Ставичани та Івашківці, їх зупинив автоінспектор — молодий хлопець з обмерзлими вусами.

— Звідки ви такі сміливі взялися? Хто вас випустив? — здивувався.

— Ніхто нас не зупиняв, — теж здивувався шофер. — Їхали собі помаленьку. Там аварія, автобус…

— Знаю, — сказав міліціонер, — вже виїхали наші. Ми ж передали всім постам, щоб нікого не випускали на лінію. От чорти… А що з вами робити? Їдьте, тільки дивіться…

Праворуч з'явилися похмурі, закіптюжені корпуси старомитницького цукрозаводу, в яких світилася електрика. З високої чорної труби валував дим, додаючи темряви до кольорів пригаслого дня. Один з корпусів своєю старовинною архітектурою нагадав Жадану готичний замок з вузькими стрілчастими вікнами й вигадливими гострими вежками, що зубчасто стирчали на центральній фасадній частині. Червоною цеглою на цьому корпусі було викладено цифри: 1906. Перед заводськими корпусами величезними заметами мишастого кольору темніли звалища буряку. Чорніли розпанахані машинами колії, й електричні вогні відбивалися на каламутній поверхні калюж.

— Як вони за такої погоди буряк вивезуть? — спитав шофер. Кротова її Жадан промовчали. — Приїхали, Діно Михайлівно. Вважайте, що доля нас сьогодні пожаліла.

Уперше за всю дорогу шофер озирнувся, і Жадан побачив його великий кирпатий ніс, худе, зморшкувате лице і світлі, розумні очі. Шофер скинув шапку. Його волосся було мокре від поту. Жаданові пригадався товстун на стадіоні; уявив, як на його сивій шерсті виблискує ожеледь, а він, ковзаючись на доріжці, все бігає та бігає, хоче стати безсмертним.

— Їсти хочеться — страшне, — сказав шофер.

Жадан глянув на годинник: чверть на третю. Дорогу до Старої Митниці вони долали чотири години.

— У Піцунді в цей час ми, пообідавши, знову йшли на море, — озвалася нарешті Кротова. — Колю, вези нас прямо до санепідстанції.

Їх давно чекали. Як тільки оранжевий «Москвич» в'їхав на подвір'я санепідстанції, з новенького двоповерхового будинку вийшли двоє в білих халатах — повна висока жінка й русявий юнак — і поспішили назустріч прибульцям.

— Де ж ви ото запропастилися, га, Діно Михайлівно? — спитала низьким приємним голосом, радше схожим на бас, жінка, як виявилося — головний лікар Старомитницької санепідстанції Ксеня Григорівна Куля. — Ми вже не знали, що й подумати. Погода, бач, яка гарна — тільки й роз'їжджати. Ну, думаємо, ото подалися ви з молодим хлопцем до Сувацького лісу — там і кемпінг, і ресторан, і забули там про нас, нещасних. А ми тут мучимось…

— Хотіла б забути, так ось, — Кротова кивнула на Жадана. — Товариші з Києва не дадуть забути. Знайомтесь. Це представник міністерства Євген Петрович Жадан.

— То ви з Києва? — привітно звернулася Куля до нього. Колись це була, мабуть, писана українська красуня, тепер залишилися тільки чорні, густо підмальовані брови, та карі очі тепло й молодо сяяли на брезклому, старому обличчі. Куля важко дихала, наче бігала перед тим, як зустріти гостей. Нервується, чи що? — подумав він.

— Я приїхав у зв'язку з випадком сказу. Чорнодуб.

— Чорнодуб? — здивувалася Куля. — Як же ви встигли? Тільки позавчора Тесленко мозок повезла… вона ще не повернулася, ще діагноз не підтвердили, а ви вже тут як тут. Чого ж нас не попередили?

— У них у Києві все швидко робиться, — в'їдливо зауважила Кротова. — Нас теж не попередили. А за діагноз ви не хвилюйтесь. Уже є.

— Чого ж ми стоїмо? Ласкаво просимо до нашої хати, — приклала Куля до грудей руку. — Побачите, як живемо, як мучимось. А це наш завідуючий епідвідділом Афанасьєв Валерій Васильович,

Юнак потиснув руку Жаданові.

— По-моєму, ви не дуже тут і мучитесь, — посміхнувся Жадан. — Дивіться, в яких хоромах живете.

На його превеликий подив, ця районна санітарно-епідеміологічна станція вигідно відрізнялася від десятків інших установ такого ж типу, які переважно містилися в тісних одноповерхових будиночках, де завжди рипіли мостини, відвідувачі обов'язково вимазувались об густо побілені крейдою стіни, взимку стояв кислуватий залах диму, що валив з грубок, а влітку було сиро і прохолодно, мов у льоху. Подвір'я цієї санепідстанції було доглянуте, заасфальтоване, засаджене молодими деревцями. Мжичка вщухла, брався легкий морозець, і приємно було розім'яти ноги після важкої поїздки.

— Давно побудувалися? — спитав він.

— Місяць, як в'їхали, — сказала Куля. — Намучились, нехай йому…

Але в голосі та виразі її обличчя не було й слідів тої муки, про яку вона весь час казала. Вже згодом Жадан довідався, що Кулю в районі та області всі, посміхаючись, називали «Ксеня-великомучениця», бо її приказка «так і живемо, так і мучимось» стала притчею во язицех.

На даху санепідстанції з обох боків будинку він побачив лелек: високі, майже в людський зріст, фігури птахів були помальовані в білий і чорний кольори, а дзьоби в них були яскраво-оранжеві, такого ж кольору, як їхній «Москвич».

— А це що? — спитав він. — Громовідводи?

— Чому громовідводи? — образилась Куля. — Лелеки. Дерев'яні. Тільки ми неправильно зробили. Поставила на двох ногах. А треба було на одній.

— Нормально, — протягнув Жадан.

Не санепідстанція, а пологовий будинок, подумав.

Всередині теж все було чисте, свіженьке, все пахло фарбою, лінолеум був якийсь особливий — з гарним темно-вишневим візерунком; замість фарбованих у якийсь дикий коричневий чи темно-синій колір панелей, як це велося в інших закладах, всі коридори й кабінети цієї санепідстанції були обкладені ясно-салатовим пластиком, що надавало приміщенням святкового вигляду. Куля з гордістю показала гостям лабораторію — обладнання новеньке, термостати німецькі, холодильники угорські. Світло згасаючого дня розсипалося, розлилося по сотнях чисто вимитих пробірок, що, лагідно виблискуючи, стояли в штативах на білій поверхні лабораторного стола. Жадан згадав ожеледь, дорогу сюди й дерева, віддзеркалені на її поверхні.

Куля хотіла їх одразу ж вести на обід, казала, що все замовлене в ресторані і що вистигнуть вареники із сиром і сметаною, Кротова стогнала, що мріє добратися до готелю й відпочити, в Жадана страшенно розболілася голова, але якась затята сила змусила його зайнятися справою Чорнодуба. В цьому, звичайно, не було великого сенсу, він і сам це розумів, можна було все почати завтра на свіжу голову, але, наче бажаюче комусь — тільки кому? — щось довести, щось у самому собі подолати, зламати якусь ліниву, байдужу нехіть, він чемно, але непоступливо попросив показати йому всі папери, що стосувалися Чорнодуба. Особливо його цікавила карта вакцинації з точними датами введення препаратів та їхніми дозами. Помітив, як Кротова, що стояла обіч нього, знизала плечима, кинувши красномовний погляд на Кулю: мовляв, я тут ні при чому, це все він — робить із себе грізного й непідкупного ревізора, хоча тут немає серед нас розтратників, всі ми колеги, й справа в нас одна. Але, як член республіканської комісії по розслідуванню всіх випадків сказу на Україні, він мав повне право на таку перевірку, й тому всі мовчки стерпіли це знущання із здорового глузду.

Пояснення давав Афанасьєв, він приніс якісь папірці, але одразу ж з'ясувалося, що він не дуже орієнтується в тому, що сталося, бо саме тоді працював на збиранні буряків, а опріч того, весь цей час займався господарськими справами — отримував нові меблі для санепідстанції, і випадок Чорнодуба вела помічник епідеміолога Тесленко. Жадан пригадав її блякло-морковний пильовик. Бігає ще, мабуть, по взуттєвих магазинах.

— Я думаю, найкраще про все розповість Бадяк, — сказав Афанасьєв. — Він призначав лікування. У нас даних ніяких немає.

— Це наш хірург-травматолог, — пояснила Куля.

— Тоді поїдемо до нього, — роздратовано сказав Жадан, якого вже почав злостити повільний, засмоктуючий спокій цих людей.

Куля подзвонила у травматологічне відділення районної лікарні, але їй сказали, що Бадяка вже нема і ніхто це знає, куди він пішов. Вдома у нього телефону не було.

— Я знаю, де його можна побачити, — подивився на годинник Афанасьєв. — О сьомій годині у нас репетиція в Будинку культури. Готуємо святковий концерт. Він співає.

— Голос у нього божественний, — підтвердила Куля. — Дайте йому сьогодні спокій.

І нам теж. Правда, цього вона вголос не сказала. Кротова переможно подивилася на Жадана.

— Я ж казала вам, Євгене Петровичу. Не поспішайте. Бережіть здоров'я. Воно ще вам знадобиться.

— Ви на скільки приїхали? — спитала Куля. — Я за мовила готель на три дні.

— Що ви? — змучено скинулась Кротова. — Які три дні? Про що мова? Завтра все зробимо і поїдемо. Сподіваюсь, завтра дорога буде нормальна. В мене внучка хвора, вдома повний розгардіяш, після відпустки усе занедбане, гора білизни лежить, прання треба робити… За день упораємось. Правда, Євгене Петровичу?

— Звичайно, — погодився він.

— Тоді — по машинах, — рішуче підвелася Куля. — Поїдемо до готелю. Ресторан у готелі, так що далеко не треба ходити.

III

Обідали в окремому кабінеті ресторану, який навіть Жадана, звиклого до різних районних спецсхованок, створених на втіху хлібосольним провінційним життєлюбам, вразив своєю вигадливістю, бо зроблений був у стилі корабельної кают-компанії: круглі ілюмінатори, з яких відкривався краєвид на сіру, невиразну річку, над якою швидко западали сутінки, стіни й похила стеля обшиті дубовими дошками, мідні ліхтарі, що погойдувалися над міцним дубовим столом, компас, барометр і досить пристойна копія картини Айвазовського «Дев'ятий вал». Не вистачало лише великого дерев'яного штурвала. Куля була тут своєю людиною, вона впевнено командувала двома офіціантками, які подавали на стіл, несучи таку величезну кількість закусок, що Жадан з жахом думав, як вони їх подолають і навіщо переводити стільки продуктів. Та Кулі цього було замало, бо вона перепитувала, чи є балик і чи вже засмажили рибу. Обідали вчотирьох — Куля, Афанасьєв, Кротова і Жадан, бо шофера вже встигли погодувати в лікарні, де поставили машину, й він пішов спати.

Афанасьєв розповідав Жаданові, що сам він із Сибіру, де познайомився з дружиною, коли вона приїхала до них у студентському будівельному загоні, — вчилася вона тоді у Вінницькому медінституті, живуть вони тут другий рік, але він ніяк не може звикнути ні до клімату, ні до кімнати, яку вони з дружиною знімають за п'ятдесят карбованців, а квартири їм не дають, обіцяють, але то все брехня, бо район зачухраний, житлове будівництво майже не ведеться, й вони з дружиною збираються податися до Сибіру, де в Афанасьєва є родичі — попервах приймуть їх.

Спочатку окрасою столу був, безперечно, смажений у сметані короп. Потім принесли борщ і пампушки з часником. Куля стала розповідати, як вона будувала санепідстанцію.

— Якби ви тільки бачили, Євгене Петровичу, — вона, дотримуючись усіх правил гостинності й субординації, зверталася тільки до Жадана, — в якій несусвітній розвалюсі ми жили! Це тут колись був такий подлєц, головний лікар районної лікарні Моздюк. Слава богу, вже нема. Так от, колись таку дурість утяли: санітарно-епідеміологічну службу віддали до рук головних лікарів районів. Ну, ті давай! Почали забирати найкращі приміщення, а нас викидати в різні халупи. А санепідстанцією нашою тоді керував Годня. Придурок такий був. Замість того щоб боротися і не віддавати будинок, він все чисто віддав Моздюку. Заводитися боявся. Ну, коротше кажучи, працювати неможливо було. Я тоді завідувала санітарним відділом. Потім Годня переїхав кудись, а Моздюка вигнали, так йому, подлєцу, і треба, а мене зробили головним лікарем. Вже п'ятнадцять років мучусь тут… І вирішила я побудувати санепідстанцію. Думаю собі: повинно щось же від тебе, Ксеню, на землі залишитись? Якась пам'ять. Пішла в атаку на начальство. Як танк. Страшне діло, — вона засміялася, і всі теж засміялися, уявивши, як Ксеня-великомучениця трощить усе на своєму шляху. — Вірите, Євгене Петровичу, пити почала з усіма тими придурками, від яких будівництво залежало. Скільки я того коньяку їм перетягала! Страшне діло. А вони, подлєци, спочатку вип'ють, а потім і до мене починають чіплятися. Знають, що я вдовиця і що мене це діло ще інтересує. Один виконроб — таке мале, миршаве — теж захотів. Коня кують, а жаба ногу підставля. А я йому кажу: куди, кажу, тобі? Пропадеш безвісти…

Всі знову розсміялися, а Кротова — та просто-таки зайшлася від реготу, ляскала долонями по столу й примовляла:

— Ну, Ксеню Григорівно, ну, насмішили! Язичок у вас — як бритва!

— А як же санітарному лікарю без язика? — продовжувала Куля. — Мовчатимеш — нічого не матимеш. А скільки квітів я попереносила в облплан та фінансистам нашим. Як на побачення йшла. В Москві була, в Держплані. До міністра нашого дійшла. Кажу: ви мені вибачте, може, я щось не те кажу, але як, кажу, можна наводити санітарну культуру в районі, сидячи в свинюшнику? Пробила нарешті. І ви знаєте, Євгене Петровичу, досить швидко побудувались, усього за вісімнадцять місяців. Ну, звичайно, довелося нам усім добре попрацювати. Самого сміття двадцять машин вивезли. Після будівельників самі вже білили, фарбували. Бо вони знаєте як? їм аби тяп-ляп, на халтуру. Ось ви питали, навіщо я лелек поставила. Та це моя мрія була ще з дитинства: мати свою хатиночку і щоб над нею лелеки сиділи… Я хотіла, щоб старі наші співробітники в людських умовах попрацювали. Нові, молоді прийдуть і цього не знатимуть. Як жили, як мучились.

— В Піцунді дуже оригінально зупинки автобусні побудовані, — вставила Кротова. — У вигляді восьминогів, риб чи жабок. Пофарбовані яскраво.

Принесли вареники з сиром і сметаною, гарячі, аж парували, а разом з варениками до них виплив директор ресторану — невисокий на зріст, непоказний, вкритий густим коричневим ластовинням чоловік у пошарпаному коричневому костюмі, чорній сорочці й коричневому галстуці. Спитав, чи всім задоволені. Він трохи гаркавив.

— Знайомтеся, Михайло Михайлович, — сказала Куля. — Це наш дорогий гість, професор з Києва.

— Дуже приємно, — сказав директор, обережно потискуючи руку Жадана. — Ми завжди раді таким великим людям. А я, знаєте, теж недавно був у Києві.

— Що — по ікру їздили? — підморгнула Куля і пояснила: — В нашого Михайла Михайловича чого тільки нема. Пташине молоко — і те є. В нього найкращий ресторан на всю Україну.

— Ох, ох, таке скажете — найкращий! — задоволено замахав руками директор. — Був я там у ресторані «Київ» — ото, скажу вам, ресторан. Вищий рівень! Офіціанти в смокінгах. Рибне, м'ясне асорті… Куди там. Але, скажу вам по секрету, котлети «деволяй» ми робимо краще… Ми курей спеціально годуємо для цего.

Він, як багато хто на Поділлі, казав не «цього», а «цего».

— Смачного, значить! — І директор делікатно подався до виходу, щоб не перешкоджати гостям.

— Почекайте, Михайле Михайловичу, — гукнула Куля.

Директор зупинився.

— Ви нас сьогодні не фотографуєте?

На обличчі директора з'явився вираз муки і образи.

— Ксеню Григорівно, Ксеню Григорівно, — сказав він. — Ми з вами давні друзі, як ви могли? Хто вам цей анекдот сказав? Ображаєте.

— Та я жартую, — засміялася Куля. — Розумієте, Євгене Петровичу, це тут недавно посадили директора нашого цукрозаводу. Хабарі, подлєц, брав, приписки до плану робив, державні гроші розтринькував, все пропивав з дружками. Ну, його ОБХСС — цап-царап, подлєца. Ну, а на процесі показували фотокартки — як вони по ресторанах гуляли.

Директор ображено підняв руки.

— Пробачте, Ксенію Григорівно, але тут він не бував. Тут боявся. Він до Львова їздив, думав, що там його ніхто не знає… Крім того, — він притишив голос, — якби вас фотографували, я б спочатку ввімкнув додаткове світло. Ось так.

Він увімкнув ряд яскравих світильників, схованих у стелі.

— А потім би так зробив.

Тихо відсунув убік вишиту золотою ниткою коричневу штору, і гості побачили невеличкий ілюмінатор, який виходив не на вулицю, а в сусіднє приміщення. Холодне скляне око втупилося в них.

Куля підійшла до віконця й зазирнула в нього.

— Це що — серйозно?

Директор прикрив ілюмінатор шторою і засміявся.

— Ви жартуєте, я теж жартую. Щоб не перешкоджати гостям, — а в нас бувають дуже високі люди з Києва, з Москви, — ми дивимось у це віконечко, щоб знати, коли подавати страви. Смачного вам, — уклонився директор і вийшов.

На десерт їм подали морозиво зі смородиновим варенням, каву і якийсь не бачений ними ніколи медовий узвар. Гості обважніли, очі почали злипатися, й розмова вже точилася кволо, сонливо, ніхто ні словом не згадував про причину, що привела їх сюди, наче її не було зовсім; Куля розповідала про свого сина, який вчиться у Московському інженерно-фізичному інституті, пішов у батька, той теж був математиком, викладав у середній школі і завжди казав: для ледарів я куля, що вилітає з гвинтівки, а для начальства — куля більярдна, яку можна до будь-якої лузи закинути. Навіть до Старої Митниці. Виявляється, чоловік Кулі так ніколи й не був у Москві Все мріяв поїхати, збиралися у відпустку з Ксенею Григорівною вибратись, якийсь друг їхній казав, що ветеранам Вітчизняної війни дають місця в готелі «Москва», — а чоловік всю війну пройшов, старший був за Ксеню Григорівну, орден Слави мав, — але так і не довелося у столиці побувати. Навесні помер. А син, бач, москвичем став. Невдовзі має одружитися з москвичкою.

Влаштувавшись у номері готелю, Жадан подивився на годинник: сьома година. Підійшов до вікна, що виходило на річку. Все оповила темрява, лише тьмяно виблискували на воді вогні протилежного берега. Все здавалося чужим і незнайомим, і цей нескінченний день теж видався йому дивним, наче не з його життя. Дуже хотілося спати, але він боявся зараз заснути, бо знав, що опівночі може прокинутись з жорстоким нападом безсоння — і тоді вже не засне до ранку, й тому він, не вмикаючи світла, витягнув із сумки піжаму й кинув на ліжко, заніс до ванної кімнати мило й зубну щітку, вимив руки і вийшов з готелю. Кротову влаштували в іншому кінці коридора; вона оголосила, що одразу ж піде спати, й Жадан був радий, що нарешті залишився сам. У першому виході в незнайоме містечко завжди крилася якась надія, яка, щоправда, дуже швидко зникала: замість імлистого і прекрасного Невідомого, що мало відкриватися на кожному кроці й вгадуватися в кожному невеличкому провінційному будиночку, негайно виникала звична схема, все ставало знайоме й тисячу разів бачене, наче він народився в одному з цих Конотопів, Ізяславів, Могилів-Подільських чи Бердичевів; але чекання невідомого залишалося. Перед ним лежала площа з фонтаном, яка, за всіма ознаками, була одночасно і продовженням, і розширенням головної вулиці містечка. Ліхтарі ще не горіли, обриси площі ледь угадувались у темряві. Від річки віяло сирою свіжістю. Повагавшись якусь мить, Жадан пішов ліворуч, туди, де світилася вивіска аптеки. Він і справді потрапив на головну вулицю містечка, що тяглася вздовж річки; двоповерхові старовинні будинки з дерев'яними балконами нагадали йому київський Поділ. Пройшов лише один квартал, запримітивши, де міститься пошта з міжміськими телефонами-автоматами, і побачив районний Будинок культури — важку споруду п'ятдесятих років з квадратними чотирма колонами, прикрашеними зверху якимись ліпними квітами й шестернями. Двері були відчинені, й він зайшов усередину. Відчув специфічний вогкуватий запах вокзалів, спортивних споруд і кінотеатрів — запах прощання, мокрої тирси, самотності. Зал був притемнений, а сцена яскраво освітлена. В залі сиділо кілька осіб, які не звернули на нього жодної уваги.

Вісім жінок — одна за одну огрядніші — у довгих темно-червоних сарафанах співали жалібними голосами «Во поле березонька стояла». Закінчивши пісню, жінки невміло повернулися і, підштовхуючи одна одну, почали повільно виходити за куліси. Тоді на сцену вистрибом вибіг якийсь елегантний чоловік у чорному костюмі з вигадливо пов'язаною замість галстука вишиваною стрічкою і почав кричати на жінок, що ходять вони, як гренадери Суворова через Альпи, а не як ніжні створіння, й примусив їх ще кілька разів повторити евакуацію зі сцени. Жадан уже збирався непомітно вийти, щоб, надто не заглиблюватись у творчі таємниці художньої самодіяльності медичних працівників Старомитницького району, коли почув сердитий крик чоловіка у чорному костюмі:

— А де Бадяк? Чому немає Бадяка? Скільки його треба чекати? Він мені весь темпоритм збиває!

— Йде, йде, — писнула якась дівчина, яка, наче мишка, вихопилась на мить з правої куліси і зникла.

У супроводі двох баяністів на сцену вийшов красивий баритональний мужчина — чорнявий, повновидий, з гострими кутиками ретельно підголених бакенбардів. Чому баритональний? Жадан цього не знав, але саме це слово якнайкраще пасувало співакові. Став, упершись підборіддям у товсту шию, витримав довгу, томливу паузу й рішуче кивнув головою. Баяністи дали вступ.

«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…» — могутньо й задушевно почав вести мелодію співак.

Жадан тихо вийшов у вестибюль. Якісь дівчата в плахтах, коротких барвистих спідницях й віночках на головах курили у вестибюлі й здивовано подивились на нього. Голос співака, хоч і притишений, здавався тут, у цьому казенному приміщенні, де пахло тютюном і висіли старі кіноплакати, особливо чистим і зворушливим. Жадан вийшов на вулицю, з насолодою вдихнувши морозяне повітря.

Районна лікарня лежала на узгір'ї понад берегом річки. Територія була схожа на шахівницю: поміж білих, устелених вчорашнім снігом клаптиків землі лежали купи розгаслого чорнозему, уздовж і впоперек зяяли траншеї, перейти через які можна було лише по мокрих, хитливих дошках: зводили приміщення поліклініки. Як пояснила Куля, будували давно, вже років з шість, а кінця-краю будівництву не видно, бо дійшли тільки до другого поверху, але, враховуючи захоплюючі можливості майбутнього, на стару поліклініку рукою махнули. У справедливості цих слів Жадан негайно переконався. Його ввели у довге й темне приміщення з порепаними стінами, попід якими сиділи й стояли люди; у центральній частині, де за дерев'яними бар'єрами розмістилася реєстратура, стояла велика чорна кругла піч, на якій, здавалося, ледве трималася стеля — вся в синюватих плямах дощових затьоків. Перед кабінетом травматолога стояла довга черга. Куля, ні в кого нічого не питаючи, владно розсунула людей, які з інтересом поглядали на незрозумілих відвідувачів; загіпнотизована впевненою ходою Кулі й тих, хто йшов за нею, черга покірливо і мовчазно пропустила їх у кімнатку, перегороджену ширмою. Тут пахло йодом і затишно булькала вода в електрокип'ятильнику, в якому лежали шприци.

— А де Бадяк? — голосно гукнула Куля, хоч кімната була зовсім маленька. Жадан пригадав учорашню репетицію і оте ідіотське слівце — темпоритм.

З-за ширми вийшов Бадяк, який видався Жаданові вже не таким гарним, як учора, коли стояв на сцені в яскравому освітленні.

— Марусю, — звернувся він до медсестри за ширмою, — кінчайте перев'язку самі. До мене комісія прийшла.

Його, мабуть, уже попередили, бо без зайвих слів він витягнув амбулаторну карту хворого Чорнодуба В. І., карту призначення щеплень та історію хвороби померлого. Однак Жадан не схопився одразу за ці папери, хоч йому й кортіло швидше зазирнути в них, а спитав Бадяка:

— Розкажіть, будь ласка, як усе було?

— Ну, як було? — знизав Бадяк плечима. — П'ятого жовтня він звернувся до мене. Глибокі укуси в потилицю й шию. Хоча з хірургічного погляду не такі вже й страшні.

— А як його лисиця укусила в шию?

— Та тут діло темне. — Бадяк скинув білу шапочку й запустив п'ятірню в густу чорну чуприну. — Бачите, цей Чорнодуб — людина дивна….

— Що означає — дивна?

— Не такий, як усі. Мені сказав, що сидів біля річки, рибалив. А лисиця буцімто кинулася ззаду на нього й учепилася мертвою хваткою. А потім відпустила його й побігла далі. Але я щось не вірю…

— Чому?

— Зроду не чув, щоб лисиці так кидались на людей.

— А я чув, — сказав Жадан. — І не тільки чув. Бачив.

— Вам і карти в руки, — ображено стулив губи Бадяк. — Ви із столиці, все знаєте, а ми люди темні.

— Не треба так, лікарю, — по-дружньому мовив Жадай. — Я просто хочу знати всі обставини… А чому ви не повірили Чорнодубу?

— Він якось дивно поводився. Я думаю — може, він п'яний лежав десь у полі? Ото і погризли його. А може, навіть наркотики. Бо коли прийшов до мене — від нього не смерділо горілкою. Але однаково був не такий, як усі.

— Він що, зареєстрований у наркологічному диспансері? — спитав Жадан.

— Та боже борони, — сказала Куля.

З-за ширми вийшла, спираючись на палицю, літня жінка в червоному баєвому халаті й білій хустині.

— Ніякий він не п'яниця, — втрутилася вона в розмову. — Просто несповна розуму. Як дитя мале. А так — людина хороша. Руки золоті. Мухи не зобидить. Коли мені прийти, Микитовичу?

— Через три дні, — мовив Бадяк. — І скажіть, щоб ніхто поки сюди не заходив.

— Розумію, — пошкандибала до виходу жінка. — Діло серйозне, раз з Києва…

— А мені що робити? — спитала, зашарівшись, молоденька медсестра, стрельнувши поглядом у бік Жадана.

— Сиди тут, Марусю. Може, щось треба буде.

Медсестра, наче відвідувачка, сіла на краєчок кушетки, прикритої білим, не першої свіжості простирадлом. Стільці були зайняті гостями.

— І що ж ви йому призначили? — нетерпеливилася Кротова.

— Все, що треба за схемою. Це ж ваша схема? — звернувся Бадяк до Жадана, показуючи на великий аркуш паперу, що лежав у нього на столі під склом. Це була складена Жаданом схема лікування тих, кого покусали тварини: у центрі контурна постать людини з піднятими догори руками, наче людина ця здавалася в полон; так воно й було, бо ті, хто приходив сюди, в травматологічні відділення, здавалися на милість медичного персоналу, від якого залежало життя людини, тільки не абстрактної, безособової, намальованої на папері, а реальної, з плоті й крові. Голова й кінчики пальців мальованої людини були заштриховані — від цих зон стрілки вели до тексту, в якому точно вказувалися препарати, які слід ввести хворому, та їхні дози. Науково-організаційний відділ інституту видав друкарським способом велику кількість цих схем, які були вислані у всі області України на допомогу практичним лікарям. Жадан пишався своєю схемою, яку називав алгоритмом лікарського мислення. Але були й такі, що дивилися на контурну людину як на добру шпаргалку, що не підведе в складних випадках. Офіційні інструкції відзначалися великою заплутаністю, й більшості хірургів важко було в них розібратися.

— Призначено, — вів далі Бадяк, взявши карту щеплень, — антирабічний гамма-глобулін по нуль п'ять мілілітра на кілограм ваги хворого, усього — тридцять кубиків, плюс двадцять п'ять щеплень культуральної вакцини Мідатова по п'ять мілілітрів. Плюс три ревакцинації.

— Все правильно, — задоволено підтвердила Кротова. — Вони в мене, Євгене Петровичу, знаєте, як вимуштрувані? Лікар Бадяк якраз у цьому році навесні проходив спеціалізацію. Ваші схеми є в кожному районі.

— Дозвольте? — попросив Жадан карту щеплень й уважно прочитав її. І одразу ж побачив те, що підозрював, чого боявся.

— Лікування ви призначили правильно, — сказав зовсім тихо, намагаючись бути спокійним, хоч серце його зайшлося сильними, частими ударами. — Але…

Розумів, що кінчаються останні хвилини миру, за якими йде війна. Зараз пролунає перший постріл, і кордон буде перейдено, подумав він, присуваючи карту щеплень до Бадяка й Кротової:

— Подивіться уважно: гамма-глобулін ввели із запізненням на чотири дні. Чорнодуб звернувся п'ятого, а запис про введення гамма-глобуліну — восьмого жовтня. В цьому причина його загибелі.

— Стривайте, стривайте, як же так? — Кротова схопила карту щеплень й почала вчитуватись у неї, наче це була сенсаційна стаття. Прочитала — не повірила, бо гарячково почала шукати окуляри. Притримуючи окуляри рукою, як лорнет, — бо вони були без однієї дужки, — Кротова ще раз прочитала записи й звела очі на Бадяка.

— Як ви могли, Бадяк? Я ж вас вчила… ви заліки здавали… Ви що, мене не слухали? У випадках укусів небезпечної локалізації тільки гамма-глобулін може врятувати…

Куля і собі взялася вивчати карту щеплень. Теж витягла окуляри, які були в повному порядку, в позолоченій оправі. Футляр теж був новенький, рожево-перламутровий.

— А що гамма-глобулін? Ну, спізнилися трохи — нічого страшного. Рану я йому одразу обробив, вакцину негайно ввели.

Бадяк поглядав на них спідлоба, упершись підборіддям у шию, й Жадану здалося, що зараз він кивне головою й заспіває «Дивлюсь я на небо…».

— Де ви були, Бадяк? — Кротова крутила вцілілу дужку від окулярів, наче і її хотіла відламати. — Я ж вам лекцію читала. Мабуть, не слухали? По магазинах бігали? У випадках укусів небезпечної локалізації ми вводимо готові антитіла, щоб встигнути заблокувати вірус. Активний імунітет пізніше виробляється. Тільки гамма-глобулін може врятувати. Я ж усе пояснювала.

— Не знаю я ваших теорій, — вперто повторив Бадяк. — Ось у мене повно людей у відділенні… вчора стільки аварій було, що… Цілий день гіпсував.

Він показав руки, хоча ніяких слідів гіпсу на них, звісно, не залишилося.

— Але ж ви самі призначили гамма-глобулін, — здивувався Жадан. — І зробили правильно. Тобто ви розуміли, що треба його ввести. Чому ж не ввели?

— Тому що його не було, — похмуро мовив хірург. — Марусю, коли прийшов цей Чорнодуб?

— У суботу, — одразу відгукнулася медсестра, наче очікувала цього запитання. Жадан упізнав її: це вона на вчорашній репетиції повідомляла про вихід Бадяка на сцену.

— У суботу санепідстанція не працювала, — сказав Бадяк. — А гамма-глобулін зберігається у них.

— Було б подзвонити! — загула Куля.

— Дзвонив. А вас не було. Тоді послав Марусю до цієї помічниці… як її?

— Тесленко, — підказала Маруся.

— Тесленко. А вона каже — гамма-глобуліну на складі нема.

— Чого ж ви до мене не подзвонили? — спитала Кротова. — Я ж вас учила.

Бадяк невесело посміхнувся.

— І до вас дзвонив, Діно Михайлівно. Додому. І не один раз. Як ви наказували. Хотів спитати вас, порадитись. А ви у відпустці.

Кротова розгублено почала ховати окуляри в сумочку.

— Я була в Піцунді… Але треба було в обласну санепідстанцію звернутися. Там є черговий. Гамма-глобуліну в нас скільки завгодно… Одразу б прислали.

— Я що, завгосп? — потемнів Бадяк. — У мене повно хворих. Переломи, поранення. В неділю ні до кого не додзвонишся. В понеділок, чесно кажучи, я забув. У нас конференція була по боротьбі з автотравматизмом… Закрутився… і забув. А у вівторок лише надвечір привезли. Але все одно я певний, що він помер не від того. Гамма-глобулін тут ні при чому.

— А в чому причина, як ви думаєте? — спитав Жадан.

— Ваша вакцина винна. Робите експерименти на людях, даєте якусь водичку, а потім — Бадяк за все відповідай. Не вийде! Чув я, що вдова Чорнодуба хоче подавати заяву в прокуратуру. Так ось, я вам тут усім кажу офіційно: мене так просто не візьмеш. Я теж не дурний. Пришили, понімаєш, мені гамма-глобулін, а про вакцину ні слова… Колись не було ніяких гамма-глобулінів, лише вакцина, а людей рятували… Як Пастер врятував російських мужиків, покусаних вовком? Га? Із запізненням їх привезли до Парижа, але він усіх врятував. Без усякого гамма-глобуліну.

— Не всіх, — сказав Жадан. — 3 п'ятдесяти росіян, привезених до Пастера, загинуло вісім. Тобто шістнадцять процентів. Погодьтеся — немало. Їх якраз тільки гамма-глобулін міг би врятувати. Але його тоді не було, У Чорнодуба дуже короткий інкубаційний період — двадцять днів. Це й зрозуміло, бо укуси майже в мозок. В таких випадках жодна вакцина не встигає спрацювати. Єдина надія на гамма-глобулін. Чим скоріше введеш — тим краще. І ви це прекрасно знаєте. А в тому, хто винен у затримці з гамма-глобуліном, ми ще розберемось.

Він підвівся, а за ним Куля і Кротова. Маруся теж встала з винуватим виглядом, наче й її звинуватили у вбивстві Чорнодуба. Тільки Бадяк залишився сидіти, похиливши голову. Він дряпав пінцетом по склу, саме там, де на схемі Жадана була намальована людина з піднятими догори руками й заштрихованою головою. Як йому боліло, здригнувся Жадан, уявивши, як звір мертвою хваткою вгризався в шию Чорнодуба.

Вирішив побувати вдома у Чорнодуба, поговорити з близькими — може, дізнається щось нове, бо епідеміологічне обстеження цього випадку проведене вкрай погано, якщо взагалі воно проводилось. Тесленко, яка нарешті приїхала з Києва, тепер, сидячи в кабінеті Кулі, безперервно плакала, й щось путнє від неї годі було почути. Вона ніяк не могла збагнути, як це Жадан випередив й чому взагалі все вперлося в неї, коли над нею товклося стільки лікарів, а тепер, бач, у всьому винна вона. Вона людина маленька, хай старші відповідають; з'ясувалося, що того злощасного понеділка Куля брала участь у районній нараді по забезпеченню вивезення буряку, і її не було в санепідстанції цілий день, і Тесленко сама дзвонила в область, просила вислати гамма-глобулін, їй пообіцяли, але оскільки в понеділок ніхто до Старої Митниці з області не їхав, то препарат передали тільки у вівторок: гамма-глобулін привіз лікар з гігієни харчування, якого обласна санітарно-епідеміологічна станція відрядила в ці краї на перевірку робітничих їдалень. Ліміти на бензин в обласній санепідстанції закінчилися, тому лікар той плуганився до Старої Митниці рейсовим автобусом і приїхав лише надвечір. Кротова сумно хитала головою, наче хотіла сказати: ось бачите, Євгене Петровичу, життя є життя. Тепер ви розумієте, як вас шанують у нашій області, бо, незважаючи на труднощі з бензином, вам одразу ж дали «Москвич», можна сказати, персональний… Куля гримала на Тесленко, мовляв, чому вона їй не доповіла, а та, не скидаючи своєї яскраво-зеленої, з червоними квітами хустки, шморгала носом та краєм хустки витирала очі. Коли Тесленко вийшла, Куля і Кротова почали відмовляти Жадана від цієї затії — йти додому до Чорнодуба: зрозумійте, Євгене Петровичу, там горе, і ваша з'ява тільки піділлє масла у вогонь, тим паче що вже все відомо, давайте краще подумаємо, як виплутатися з цієї історії.

Він не хотів виплутуватись з цієї історії чи когось виплутувати, а наполягав на своєму: бажав знати всю правду. Нарешті домовились так: з Жаданом поїде лікар Афанасьєв, якого вже знають у сім'ї Чорнодуба, бо він від санепідстанції брав участь у похороні, як того вимагає інструкція.

Чорнодуб жив поблизу цукрового заводу. Поїхали туди не оранжевим «Москвичем», а УАЗом, що належав Старомитницькій санепідстанції, бо вулиця була немилосердно розтовчена самоскидами, вся в калюжах, ямах і грузьких борознах. Їхали нахильцем — праві колеса у глибокій колії, майже по ступиці занурені в чорні збиті вершки грязюки, а ліві — набагато вище, там, де якраз пролягає середина колії, вигладжена днищами вантажних автомашин. В нього стислося серце, коли побачив невелику хатинку за стареньким штахетником і уявив, якого горя зараз торкнеться. Від заводу відгонило кислим запахом жому. Постукали — ніхто не відповів. Тоді зайшли в дім. Середину кімнати займав розкладений стіл, накритий скатеркою, помережаною рудими й фіолетовими плямами. На столі стояв вимитий посуд — чарочки, склянки, тарілки. В кімнаті пахло рибними консервами. Невеличкий буфет, диван, яких тепер не часто зустрінеш: з високою спинкою і дзеркалом, фікус, присунутий до самого вікна, на стіні фотокартка: чоловік і жінка у весільному вбранні. Жінка більша за чоловіка, з широким обличчям і важким підборіддям; чоловік дрібний, з відчужено-пташиним поглядом на безбровому обличчі; можна було б подумати, що це не спільний знімок, а невдалий фотомонтаж, немовби у поспіху склали різні за розмірами і настроєм фотокартки й зліпили з них оцей сімейний портрет.

З сусідньої кімнати вийшла жінка — ще більша, ніж можна було б уявити з фотокартки, чомусь у білому медичному халаті. На руках у неї сидів хлопчик років трьох у червоному светрику й заштопаних на колінах нитяних колготках. Потім з дверей визирнула дівчинка років десяти, викапаний батько: таке ж дрібне безброве обличчя, тонкий ніс-дзьобик, тільки погляд не блукав у невизначених далях, а сумно й очікувально вдивлявся в нежданих гостей.

Афанасьєв пояснив, що ось цей товариш приїхав з Києва, хоче дізнатися, як усе було з чоловіком. Говорив затинаючись, підбираючи слова, від чого весь його вступ виходив покручений і малозрозумілий, а жінка мовчки, не перебиваючи, слухала, і Афанасьєв зовсім розгубився і теж змовк. В кімнаті запала тиша, тільки голосно цокали ходики, що висіли поруч з подружнім портретом Чорнодубів. Жадан помітив ще невеличке дзеркало-трельяж, вкрите чорною хусткою.

— Мамо, а коли тато прийде? — спитав хлопчик.

— То ви з прокуратури, чи що? — нарешті звернулася до них жінка.

— Ні, з інституту, — винувато пояснив Афанасьєв. — Я ж вам казав. Це лікар з Києва.

Жінка сіла за стіл, а вони залишилися стояти. Хлопчик почав дзеленькати чарками. Мати скло відсунула, дала йому чайну ложку, якою він одразу почав бити по столу.

— Оркестру не дали, — похитала жінка головою, не дивлячись на них. — Наче він зачумлений. Скажений був, скаженим і помер. Він механіком на центрифугах працював. Не пив з ними, з цими… Тільки гроші позичав їм. І одразу ж забував — кому і скільки. Тому вони його ненавиділи, що він не пив, не курив, нікому нічого поганого не робив. Оркестр не змогли зібрати. Побоялися, бачиш. Бо Василь сказився. Я їм п'ятдесят рублів давала… Щоб усе, як у людей… А вони не можуть. План, кажуть, треба гнать. Вася нікому ніколи не відмовляв… Тільки дітям своїм і мені… Я в дитячому садку працюю. У борги залізла, тепер не знаю, коли й вилізу. Похорон — сімдесят рублів, два вінки залізні по сім рублів, поминки — рублів на сто п'ятдесят… Що ж мені тепер робити? Кому яку машину лагодити — пожалуста, Вася тут як тут. Відбою не було від клієнтів. Казала йому піти на автобазу, там би й заробляв більше. Так ні. Хоч кіл на голові теши. Завод йому, бач, подобався… Бо директор перед ним вихилявся: «Василь Іванович, Василь Іванович, ви в нас найперший робітник, вам місце в президії, грамоту вам…» А що я з тими грамотами робитиму? Дірки ними свої залатаю?

Вона рвучко підвелася, передала хлопчика дочці в руки:

— Тримай. — І кинула гостям: — Пішли.

Як була в халаті, не вдягаючись, повела їх у двір до обшарпаного сарая з великими, наче на веранді, вікнами. Грюкнувши клямкою, відчинила двері. На них війнуло запахом оліфи, лаку і фарб.

Посередині сарая стояв мольберт, на якому вони побачили майже викінчену картину: два дерева — дуб і тополя — з обличчями чоловіка й жінки тяглися гіллям своїм, схожим на руки, одне до одного, але так і не змогли подолати відстань, що пролягла між ними. Попід деревами замість палого листя лежали пласкі людські очі.

Сарай усередині виявився досить світлим і охайним. На його стінах висіли не менш дивні картини: квіти з обличчями людей (Жадана особливо вразила троянда, в якій ховалося й віддзеркалювалося лице вродливої молодої жінки), якісь химерні споруди з золотими банями, що замість вікон вдивлялися в глядача широко розплющеними тривожними очима; на одній з картин змальовані були чорна річка й моторошно безживні береги, а посередині річки човен, повний людських очей. Всі постаті і предмети на Чорнодубових картинах були напівпрозорі зеленкуватими й рожевими тінями вони накладались одна на одну, проростаючи міражами, дивними снами, від яких уранці стає радісно й сумно.

— Ось де всі наші гроші, — показала жінка. — І все його життя. Весь час він убив на це… Стидно людям показувать… А мені лишилися діти й борги. Що тепер мені робити? Хто оце страхіття купить? Кому воно потрібне?

— Він вчився малювати? — спитав Жадан.

— Де там, — скривилася жінка. — Хіба не бачите, що не вмів? Я йому казала: ти хоч би для клубу щось намалював, копійчину б якусь заробив… На заводі його просили стінгазету намалювати або плакати… Куди там! Мені, каже, неінтересно. А оцю мазанину малював день і ніч, день і ніч… Ось і домалювався.

Тільки тепер вона почала гірко плакати, пучками пальців змахуючи сльози зі щік.

Жадан і Афанасьєв вийшли у двір, стали, тупцюючи, перед сараєм. Сніг, що випав учора, швидко танув, відкриваючи поверхню землі, листяне й трав'яне її покриття. Жадан вдарив носком черевика по острівцю мокрого снігу — вусібіч розсипалися крупні, наче погано помелена сіль, сірі снігові зерна.

Виплакавшись, жінка Чорнодуба акуратно причинила двері й накинула на них клямку.

— Так ви лікарі? — наче отямившись від сну, спитала здивовано, немовби вперше їх побачила. — То що, в мого чоловіка справді був сказ?

— Мабуть, що так, — сказав Жадан.

— Тоді йдіть звідси й більше не приходьте, — почала відштовхувати їх у спини. Розпатлана, з мокрим від сліз, зблідлим ураз лицем вона дихала в їхні спини люттю, кидаючи слова важкі, як каміння, і найстрашніше було те, що вона не кричала тих слів ненависті й розпачу, а мовила тихо, майже пошепки, як крізь сон:

— Лікарі з Києва… Чого ж ви раніше не приїхали, Васі не врятували? Пізно ви прийшли сюди. Тепер не треба… Ідіть звідси, щоб не бачили вас мої очі. Лікарі… Ходять тут, а Вася мій на тому світі… Я цього так не полишу… оркестру не дали, Васю вбили, а тепер прийшли, бач, питають. Інтересно їм… Під суд всіх віддам… всіх до одного…

Вони швидко, майже бігцем, посунули стежкою до УАЗа, що зупинився метрів за п'ятнадцять від дому Чорнодуба, а коло хвіртки залишилася стояти жінка з мертвим, нерухомим обличчям і щось шепотіла, наче сама з собою розмовляла.

Зібралися в кабінеті головного лікаря старомитницької лікарні. Був це високий лисий хірург на прізвище Огородник; впевненою горою здіймалася над столом його постать у білому халаті з закасаними рукавами; руки міцні, як у гирьовика, вкриті золотистою шерстю. Разом з Жаданом до головного лікаря прийшли Кротова, Куля і Афанасьєв. Бадяк їх уже тут чекав. Жадан розповів про наслідки розслідування і розлючено сказав, що він змушений буде скласти спеціальну службову довідку про неподобства, виявлені в Старомитницькому районі, й відвезе її в Київ — передасть особисто заступнику міністра охорони здоров'я.

— Це зрозуміло, — спокійно мовив Огородник, вислухавши Жадана. — Це ваше право і ваш обов'язок. Але ви як спеціаліст повинні підказати нам, мені як адміністратору, кого ви особисто вважаєте винним у смерті Чорнодуба.

— Хіба я незрозуміло висловився? — здивувався Жадан. — Головна провина лежить на лікареві Бадяку, який не забезпечив своєчасного і правильного лікування хворого, грубо порушив усі інструкції й накази.

— Ні, ні, ви заждіть. — Огородник легко, наче це було гумове кільце, розтягнув металевий браслет і скинув з руки електронний годинник. — Я вважаю, що мій хірург абсолютно правий. Лікування він призначив? Призначив. Правильно призначив? Правильно. А хто його повинен був забезпечити гамма-глобуліном? Га? От Ксеня Григорівна хай і відповідає. А то, розумієш, штрафувати вона вміє. Мене вже кілька разів оштрафувала за непорядок у лікарні. А як відповідати, то хірурги? Ні, товариші, так справа не піде. Я вам дивуюся, Євгене Петровичу. Замість того щоб бути принциповим, ви починаєте покривати своїх колег. Адже ви епідеміолог, чи не так?

— Так, — підтвердив Жадан.

— Все ясно, — почав гратися годинником Огородник. — Чого не зробиш заради колег? Тим паче, я чув, що Ксеня Григорівна вам уже розкішний прийом влаштувала. Вона це вміє. Великий майстер укоськувати всі комісії.

Куля зіскочила зі стільця й грюкнула рукою по столу головного лікаря так, що все ходором заходило.

— Та як ви смієте? Як вам не соромно? Думаєте, про вас нічого не знаємо? Як на кабанів полювати з отією гнидою, з Євдокимовим? І скільки за апендицит берете?

— Товариші! — стукнула і собі кулаком по столу Кротова. — Припиніть! Ксеню Григорівно, сядьте, заспокойтеся. А ви, Федоре Кириловичу, не ту пісню співаєте. Не ту! До нас приїхав видатний спеціаліст, представник міністерства, керівник Республіканського центру по сказу, без двох хвилин професор, Євген Петрович, він тут розгрібає ваш гній, вказує вам — що і як, недоліки виявляє, а ви… Ви ще пошкодуєте про це, Федоре Кириловичу. Тут йдеться не про честь мундира, а про смерть людини… Прокуратура завтра займеться цією справою — подумайте, що тоді буде. А ви обідом дорікаєте…

— Вибачте, коли що не так, — збавив тон Огородник, — але ми теж живі люди. Ви думаєте, що в нього, — він кивнув на Бадяка, який похмуро мовчав, забившись у куток кабінету, — тільки один той Чорнодуб? Ми, хірурги, того сказу зроду не знали, а нам його почепили, як зайцю стоп-сигнал. Ви знаєте, скільки у нас автомобільних травм? Скільки п'яних? Я сьогодні цілу ніч не спав, шість годин оперував проривну виразку шлунка, а ви мені тут…

Мабуть, хотів сказати: «Голову морочите», — але стримався, тільки рукою махнув.

— Я не прокурор і не суддя, — мовив Жадан. — І не моя справа — визначати ступінь провини того чи того лікаря. Це справа адміністрації… Моя справа — назвати причину смерті.

Бадяк, який зіщулився, не скидаючи шкіряного пальта й волохатого мохерового шарфа, хоча в кабінеті було тепло, сказав, ні на кого не дивлячись:

— Я ні в чому не винний. Вакцину ми йому ввели. А всі ці ваші схеми — мені не указ. Так, бумажки. Я знаю, що цей ось товариш, — він пальцем ткнув у бік Жадана, — перевіряє вакцину Мідатова в нашій області. На будь-якому суді я заявлю, що винні ті, хто нав'язує нам нові, неперевірені препарати. Мовчати я не буду, так і знайте.

— Ми це розуміємо, — сказав Жадан. — І тому я вилучаю двісті восьму і двісті двадцять третю серії вакцини Мідатова, а також гамма-глобулін, що ви вводили Чорнодубу, і передаю все це на експертизу у Московський контрольний інститут імені Тарасевича. Вони визначать індекс імуногенності, й ми тоді побачимо, чи винна в чомусь вакцина. Вона випробовується зараз в дванадцяти областях Радянського Союзу і в НДР, і ще не було жодного випадку смерті тих, кого нею лікували.

Кротова теж вирішила не мовчати.

— Три місяці тому я була в лабораторії професора Мідатова, і там були французи, які порівнювали його вакцину з вакциною Шар'є. Вакцина Мідатова відповідає найвищим міжнародним вимогам.

Бадяк встав, з гуком відсунувши стілець, і пройшовся по кабінету. Чорні поли його шкіряного пальта розліталися, як вітрила.

— Ви мені лекцій тут не читайте! Я сам грамотний. Вже кілька ночей не сплю, тільки те й роблю, що вивчаю книжку вашого улюбленого професора Мідатова. «Профілактика сказу» — чули про таку? Він там пише, що у випадках таких укусів, як у Чорнодуба, бувають невдачі навіть при застосуванні всіх препаратів! Ви лікарі чи хто? Ви не бачили, як люди помирають від новокаїну чи після операції апендициту? Що ви мені весь час — Чорнодуб, Чорнодуб! Наче на ньому світ клином зійшовся! Я сотні людей врятував — ніякої подяки. Один помер — і починається!

Він підбив ногою стілець, законопатив його знову в ряд і сів, затуливши вуха руками, наче нічого більше не хотів чути. Потім підвів голову і втомлено сказав:

— Крім того, я радився з юристом. Ніде, ні в яких наказах немає мого прізвища як людини, що призначає антирабічну допомогу.

— Як нема? — обурилася Кротова. — Не брешіть, Бадяк. Ви всюди є.

— А так, немає. Я перевірив. І на ваших курсах я не був, Діно Михайлівно. Мене туди записали, але підпису мого нема. Гаврилюк була, а мене немає в списках. І тому за лікування Чорнодуба я юридично не відповідаю,

— Це правда? — спитала Кротова Огородника.

Годинник в руках Огородника двічі писнув. Той подавився уважно на циферблат, приклав чомусь годинник до вуха, але більше ніяких звуків той не подавав. Тоді головний лікар надів годинник на руку і похмуро подивився на Кротову:

— Не знаю. Я ще не перевіряв наказів. Але якщо з приводу кожної смерті ми почнемо судити хірургів, у нас хворих не буде кому лікувати. Бадяк — відмінний хірург, передовик соціалістичного змагання, бере активну участь у громадському житті. Тому нам треба не роздмухувати цю справу, а подумати разом, як зробити так, щоб вийти з неї з честю.

Огородник встав, даючи зрозуміти, що розмова скінчилася. Всі теж підвелися.

— Євгене Петровичу, — сказав Огородник, — прошу вас, залишіться на кілька слів. А ви, товариші, вільні.

Тепер, коли вони залишилися вдвох, Огородник не сів у своє масивне дубове крісло за столом, а вмостився навпроти Жадана на стільці для відвідувачів і скрушно похитав головою.

— Вибачте, Євгене Петровичу, зірвався. Не треба було мені той обід згадувати… Пробачте, будь ласка. — Жадан помітив, що в Огородника очі червоні від недосипання й поголений він погано — рудувата колька щетина, як лишай, проступала на підборідді й шиї. — Три години лише поспав, а зрання знову тяжке ножове поранення. Чоловік жінку вночі застукав з кимось. Я думав, що зараз ніхто ні до кого вже не ревнує, а бач… Всю спину їй посмугував… її вранці знайшли сусіди. Знекровлену.

— Виживе? — спитав Жадан.

— Думаю, що виживе. Правда, гемоторакс. Але молода. А він у колонію помарширує. Ось такі справи… Ви довго в нас ще будете?

— Сьогодні, мабуть, поїду.

— А може, залишитесь? Ви як, полювати любите?

— Ніколи цим не займався.

— Жаль. А то б поїхали, постріляли. Зараз на зайців почнеться, кабани тут є. Лазня є, потім погрітися можна. Бо знаєте, тиждень так покрутишся — тут і операції, і скарги, і будівництво, нехай йому, і диспансеризація, і комісії, і Куля ця, якби ви знали, Євгене Петровичу, така вредна баба… ну, просто життя не дає… Через неї я й зірвався… Так от, час від часу хочеться кинути все кудись-розкудись, піти собі з рушницею на природу, до Сувацького лісу, скажімо, посидіти біля вогнища з добрими людьми, те та се, послухати, що на світі білому робиться… Тут чудові місця для полювання: ліси, яри. Навіть вовки є. Як там Мартинюк, нічого?

Мартинюк був одним із заступників міністра охорони здоров'я. Жадан його погано знав, бо за санітарно-епідеміологічну службу відповідав інший заступник.

— Не знаю, — сказав Жадан.

— Це мій добрий товариш, ще з інституту, — пояснив Огородник. — Колись в одній кімнаті в гуртожитку жили, все спільне… А тепер велика людина. Але нічого, не зазнався. Нам допомагає. Оце недавно допоміг дістати німецьке обладнання для стоматологічної поліклініки… То, може, якось з тим Бадяком уладнаємо справу, га, Євгене Петровичу?

— Як ви собі це уявляєте?

— Ну, мені важко вам підказувати. Ви ж спеціаліст. Я розумію, що Бадяк винний. Але треба його пожаліти. В нього дружина — терапевт. Красуня була — очей не відведеш. І що ви думаєте? Якийсь незрозумілий поліартрит в неї почався. Деформація кульшових суглобів. Ходити не може. В інвалідському візку тепер їздить по квартирі. Він її на руках переносить, бо вона тоненька, легенька. Де він тільки з нею не був! У Москві, у найкращих наших світил. Нарешті йому сказали, що в Німецькій Демократичній Республіці є один професор, що робить унікальні операції: вставляє протезний кульшовий суглоб. Це все дуже дорого коштує, бо протези американські. Ну, взяли Бадяка на чергу, чекає тепер, коли зможе поїхати з дружиною до того професора. Уявляєте? Він хірург першої категорії. Буде скандал — доведеться категорію знімати, переводити на другу. А йому гроші, самі розумієте, як зараз потрібні. Крім того, він співак. Якби ви тільки почули, як співає гарно. Його вся область знає. Незабаром республіканський огляд самодіяльності, на нього покладають великі надії… Мені здається, Євгене Петровичу, треба по-людському зрозуміти… З ким не буває? Хіба ви ніколи не помилялися?

Жадан почав гризти нігті. Розумів, що це погана, некультурна, негігієнічна звичка, не личить без двох хвилин докторові наук робити це, тим паче в медичній установі, але не зміг стриматись.

— То як? — напосідав Огородник. — Я дуже вас прошу.

— Я не знаю, — глухо мовив Жадан. — Треба подумати.

— От і подумайте. А поки тут з вами хочуть проконсультуватися кілька наших співробітників. У зв'язку зі смертю Чорнодуба. Ті, що мали з ним контакт. Я піду у відділення, а вони сюди до вас зайдуть.

Огородник міцно потиснув йому руку. Перед цим високим, впевненим у собі, міцним чоловіком Жадан зовсім змалів і розгубився, відчуваючи, як Огородник в'яже його в якийсь темний вузол.

— Ще раз, ради бога, вибачте, Євгене Петровичу, за мою нетактовність. А Бадяка ми покараємо, ви не сумнівайтесь. Я негайно видам наказ, оголошу йому догану, а замість нього рабіологом призначу іншого хірурга. Тут у нас є одна жінка, Ліда Гаврилюк. Молода, розумна. Ви її зараз побачите. Наведемо порядок, не думайте. Дуже радий був з вами познайомитись.

Він вийшов, залишивши Жадана самого. Чути було, як він наказав секретарці негайно знайти тих, хто має проконсультуватися в товариша з Києва.

Першим увійшов маленький, ще менший за Жадана, білявий красень з голубими очима — хоч на дореволюційні листівки його фотографуй з написом «Жди мене, як пташка сонця»; волосся, ретельно укладене в високу зачіску, вилискувало, наче красень щойно вийшов від перукаря, де його сприснули лаком; навіть запах солодкий почувся Жадану; весело потираючи руки, дивний відвідувач одразу ж почав розповідати якийсь анекдот про телепата, що вимагає в когось запасне колесо, а колеса, хоч ти лусни, немає; голова цього чоловіка здавалася непропорційно великою порівняно з коротенькими ногами й руками. Він ходив у вузьконосих світлих туфлях з високими, майже жіночими підборами. Виявилося, що це патологоанатом, який робив розтин трупа Чорнодуба і, виймаючи мозок з черепної коробки, випадково порізався. Жадан уважно подивився на руки веселуна (згадав чомусь весільну фотокартку в домі Чорнодуба) і, хоч нічого не знайшов, ніяких слідів, призначив лікування, бо знав, що може потім статися з цим красенем: якщо не захворіє (таких випадків майже не було), то вигризе, випалить йому душу страх — ні сну йому не буде, ні спокою.

— Тільки попереджаю вас, — похмуро сказав Жадан, який уже зрозумів і походження солодкого запаху, і причину доброго настрою патологоанатома, — киньте пити. Інакше я ні за що не ручуся. Рік не пити.

— Відомо, — весело погодився білявий красень. — Ви б, колего, якби побачили те, що я бачу, не так би запили. От, наприклад, з тим Чорнодубом. Він помер у неділю вночі. Його дружині вже в суботу сказали, що безнадійний. То вона в понеділок прийшла до мене вранці і почала кричати, щоб я скоріше розтин робив. Бо, мовляв, тепло, а вона зрання в неділю на поминки холодцю наварила і боїться, щоб цей холодець не зіпсувався, чого доброго.

— Що? Холодець?

— Ось так. Холодець. А ви кажете… Спасибі, що призначили лікування. А то цей Бадяк ні в яку не хотів. Ти, каже, симулянт. А тепер я відпочину хоч кілька днів від своїх покійничків. А вони — від мене. Я думаю, в цьому логіка є, га?

— Нормально, — підтвердив Жадан.

— А пити ні, не буду. Зав'язав. Слово честі даю.

Маленькими кроками, наче вистукуючи морзянку, він жваво прочимчикував до виходу.

За ним, озираючись навсібіч, наче хтось за нею гнався, увійшла літня жінка-санітарка, яка працювала в інфекційному відділенні і заходила до палати, в якій помирав Чорнодуб, заносила йому їсти й пити; пити він зовсім не міг, а їсти пробував, але теж давився, й вона ці тарілки й склянки забирала.

— Ви були в гумових рукавичках? — спитав Жадан.

— Аякже! В нас Галина Федорівна знаєте яка строга!

— То чого ж вам треба? — роздратування почало охоплювати його.

— А повітря? Я ж дихала з ним одним повітрям, — наполягала жінка, весь час чомусь обмацуючи зморшкувату шию. Пальці в неї тремтіли.

Він не витримав.

— Слухайте, ідіть звідси, жінко, і не морочте собі й мені голови. Сказ повітрям не літає. Хай вам ваша Галина Федорівна розкаже. Чортзна-що.

Одразу ж стало соромно за те, що не стримався, він хотів вибачитись, сказати цій жінці бодай кілька підбадьорливих слів чи пожартувати з нею, щоб зняти всі її темні підозри, але її вже як вітром здуло. Щоб якось заспокоїтись, підійшов до вікна. Побачив річку, над якою нависли горби протилежного берега, наче круглі порепані житні хлібини. На одному з горбів легко і сумно, немов намальовані молоком, біліли стіни старовинного монастиря. Хвиля теплого повітря, що накотилася вранці на ці землі, майже повністю з'їла сніг, повернувши берегам їхню осінню сонливість. Йому здалося, що протилежний берег живе в якомусь іншому часі, у неквапному, величному вимірі природи, яка не знає ні смертей, ні жалюгідних, дрібних пристрастей, ні брехні чи зла, наче ці коричнево-сірі узвишшя були заповідником спокою, тиші й вічності. Можливо, саме про це думав Чорнодуб, коли малював свої дивні картини і річку з човном, повним людських очей.

Він озирнувся.

В кімнаті стояла тендітна молода жінка в білому халаті й високій білій шапочці, під яку акуратно було відібране чорне волосся. Жінка трималася невпевнено і зніяковіло, наче соромилася Жадана чи навіть боялася його.

— Я вас слухаю, — сухо сказав він.

— Моє прізвище Гаврилюк, — тихо, не підводячи на нього очей, мовила жінка. — Лідія Василівна. Я лікар-хірург. Вибачте, я не хотіла до вас звертатися, але мені наказав Огородник… Справа в тому, що саме під час мого чергування в Чорнодуба почалися явища гідрофобії. Він не міг ковтати, і я… я думала, що в нього ангіна, оглядала горло, вводила шпадель. У нього була сильна слинотеча, і він заслинив мені руки. Після цього його перевели в інфекційне відділення.

Жаданові довелося напружувати слух, щоб її почути.

— У вас поранення на руках були?

— Була подряпина.

— Покажіть.

Вона звела на нього очі. Погляд її чорних очей здавався йому дивним, немовби жінка ця була трохи зизоока, наче дивилася вона і на нього, і водночас зазирала кудись далі, за його спину, немовби зовсім його не бачила в тихій своїй задумі.

— Що? — спитала вона, мовби прокинувшись.

— Дайте руку.

Взяв її руку й відчув сухе, лагідне тепло її тонких пальців, довірливу податливість її долоні. На правій кисті, на ніжному пагорбі, з якого починається великий палець, помітив подряпину, досить давню, мабуть, бо на місці її утворився білий рубчик.

— Це давно у вас?

— Не знаю. Не помітила коли.

— Ви дуже боїтесь?

— Ні, — спокійно сказала жінка. — Кажу вам — не хотіла ні до кого звертатися. Начальство наказало.

— Якщо я не призначу вакцинації — будете спати по ночах? — відпустив Жадан її руку.

— Ні, не буду, — усміхнулася вона. — Але не з тої причини. В дочки моєї бронхіальна астма. Бувають приступи.

— Я думаю, що для вас небезпеки ніякої немає, — сказав він. — У світовій літературі немає достовірних даних про зараження людини від людини. Майже немає, — уточнив він, згадавши два повідомлення — одне професора Левковича, друге — доцента Матвєєва.

— А я і не боюсь. Вибачте, що потурбувала… До побачення. — Вона вже зібралася йти, але він її зупинив.

— Почекайте хвилиночку, Лідіє…

— Василівно.

— Мені ваш головний лікар сказав, що тепер ви будете призначати антирабічне лікування. Замість Бадяка.

— Так.

— Ви проходили спеціалізацію з рабіології?

— Я була дублером Бадяка. Коли він був у відпустці, призначала лікування. Була на курсах в області, у Кротової. Торік чула вашу лекцію, коли ви приїздили в область. Ваша схема в мене є. Але, звичайно, я в цьому плаваю… А тепер, після цієї смерті, боятимусь, як вогню…

— Ми вам допоможемо. На тій схемі є телефон нашої лабораторії, дзвоніть, коли треба буде.

Вона подякувала і вийшла, і тихі, невиразні звуки її голосу, і ледь чутний шелест її накрохмаленого халата залишили по собі дивний слід в його душі — наче побував на короткому святі осені, на протилежному березі річки, серед цвілих запахів мокрої землі й темно-рудих пластів лежалого листя, немовби його лице зігріли промені далекого, швидкоминучого сонця — і він відчув на якусь мить полегкість, звільнення від лікарняної метушні, від усього того безладного, тривожного і неправедного, що побачив і почув у цьому маленькому провінційному містечку. Потім зрозумів, що справа не в цій чорнявій молодій лікарці з задумливим поглядом, а в тому, що сьогодні день народження Олі. Тільки зараз він про це згадав.

VII

Куля важкими кроками міряла свій кабінет, задихаючись від гніву.

— Ні, ви подумайте тільки, яка гнида цей Огородник! Щоб дорікнути обідом! До речі, треба пообідати, я замовила. Нас чекають.

— Ні, — ввічливо, але твердо відмовились Кротом і Жадан.

— Ось бачите! Ну, я йому покажу. І Михайлу Михайловичу теж. Його коханка — медсестра в Огородника. Вона і доповіла. Я закрию йому кухню, бо в нього рибний і м'ясний цехи разом, — він у мене тоді поскаче. Згадає той обід. Ну, нічого, — заспокоїлася вона, — ми зараз тут щось організуємо. Щоб санітарний лікар та не міг нагодувати своїх гостей, де ви таке бачили?

Вона гукнула якусь Ганю й щось їй прошепотіла на вухо.

Кротова і Жадан почали знову відмовлятись, але вже не так переконано, бо їсти таки хотілося; Кротова наполягала на тому, щоб виїздили вони зі Старої Митниці негайно, поки не стемніло, а Жадан уперся, що нікуди вони не поїдуть, поки не напишуть службової довідки. Треба, щоб її на місці, тут і зараз же підписали Огородник, Бадяк і Куля. Тільки після цього вони виїдуть. Дорога добра, можна їхати і ввечері. Кротова сперечалася з ним, казала, що довідку краще написати завтра, в області, бо все одно всю цю історію обов'язково треба доповісти завідуючому обласним відділом охорони здоров'я і головному лікареві облсанепідстанції.

Дивно, але Куля рішуче підтримала Жадана.

— Ви цю гниду, Огородника, бачили? А цього подлєца Бадяка? Та вони вам потім на чорне скажуть біле, від усього відмовляться. Негайно треба написати, щоб не відкрутилися потім. Тільки всю правду пишіть, Євгене Петровичу. Не слухайте нікого. І мене, стару дурепу, не жалійте. Я теж винна, хоча нам і заборонено втручатися в лікування тих, кого покусали скажені тварини. Мені теж треба добре дати по шапці.

— Хто вам заборонив? — поцікавився він. — Адже в п'ятсот сороковому наказі…

— Та Діна Михайлівна. Вона сказала, що ми однаково нічого в цьому не розуміємо. І не маємо права.

— Дозвольте, а якщо ви бачите, що хірург не знає, як бути, або помиляється, ви що, будете мовчати? Хай людина гине? Ви хто? Лікарі чи санітарні чиновники?

Тут втрутилася Кротова, почала ображено пояснювати, що Куля не зовсім правильно її зрозуміла, що це зроблено заради порядку і централізації, що тільки вона, як обласний спеціаліст, може за всі призначення відповідати, бо якщо в кожній районній санепідстанції почнуть вказувати хірургам, що і як вводити хворому, то вийде з цього тільки страшна плутанина.

В цю хвилину повернулася Ганя з великим скляним підносом, на якому лежали бутерброди, і сказала, що Жадана питає якась мала дівчина. Стоїть надворі, а всередину санепідстанції йти боїться.

Він дуже здивувався і вийшов, не одягаючись, у двір.

Його чекала дочка Чорнодуба.

На ній було сіре картате пальто з капюшоном, плетена зелена шапочка. Обличчя бліде, зморене, ніс посинів від холоду, й під очима темні кола. Вона злякано дивилася на Жадана, і йому здалося, що не важке, незграбне пальто вона на собі носить, а клітку. Пташеня в клітці.

— Ти що? — спитав. — До мене?

— Ну.

— Ти змерзла. Ходімо в дім.

— Ні, ні, — відступила на два кроки дівчина, — не хочу. Краще тут.

— Як тебе звати?

— Ніна.

— Що в тебе? Кажи.

— Дядю, це правда, що мій тато помер?

Він зітхнув і нічого не відповів.

— І в мене ніколи більше не буде тата? — спитала Ніна. — Чому мені його не показали?

Він чекав, що вона зараз заплаче, але очі її були сухі, а питала вона так зосереджено і спокійно, наче на уроці математики просила вчителя пояснити щось складне і незрозуміле.

Жадан знову промовчав.

— Ви не вірте мамі, — сказала Ніна. — Мама погана. Вона неправду каже. Тато добрий.

— Хіба можна про маму так казати?

— Можна, — кивнула головою Ніна. — Я маму ненавиджу. Як тільки підросту, піду від неї світ за очі. Це через неї тато загинув. Вона його гризла вдень і вночі, життя йому не було… А тато добрий, він усіх любив, нікого не зобиджав. Він її боявся, як вогню. Але любий і весь час малював.

Він згадав троянду з жіночим обличчям.

— Мама хотіла шубу купити, казала, що вже стидно їй у старому пальті ходити, — продовжувала Ніна. — А тато якраз фарби купив і в сараї ремонт зробив. Казав мамі, щоб зиму вона ще походила у пальті. Мама його трохи не побила, кричала, що полюбовника заведе, а тато просив, щоб при дітях вона цього не казала. Дядю, в неї є полюбовник, я знаю. І тато знав. Він продукти возить. Такий гидкий, товстий.

— Тихше, — розгублено мовив Жадан. — Не кажи про це. Не можна.

— Чому не можна, коли це правда? Мама від нього ковбасу і масло приносить.

Вона зазирнула йому просто у вічі своїм допитливим поглядом. Він не витримав, опустив очі.

— Що ж було далі? — спитав.

— Вони полаялися в п'ятницю, мама цілу ніч його гризла, я спати не могла і все плакала, бо так жаль було тата, так жаль… А в суботу я до школи не пішла, а пішла з татом на рибалку. Він мене сам попросив.

— Так ти з ним була, коли… коли це сталося?

— Ну. Це як іти до Івашківців. Тато казав, що це щасливе місце. Там невисокий берег, тато сидів над річкою, закинув три вудочки. Тепло було, добре. Сонце таке тепле, як улітку… Тут звідкись прилетів метелик — такий гарний, ніколи такого не бачила. Темно-червоний, а на крильцях наче очі намальовані. Як на картині в тата. Я за ним побігла, хотіла спіймати, а він тікав од мене. Там такий ярок є. Я туди. Раптом чую — тато кричить. — І знову вона не розплакалася, а лише затнулася на хвилину. — Дядю, це я в усьому винна. Якби не побігла за метеликом… вона б його ніколи не вкусила… я б не дала…

— Ти що? — він відчув, як починає тремтіти — від холоду чи ще від чогось: уявив того темно-червоного метелика Долі з чорними зіницями на крилах, обведеними білими колами. — Ти не винна, Ніно.

— Я побігла до нього, не розуміла, що сталося. Щось червоне, як вогонь, крутиться на спині в тата, а він бігає по берегу, кричить. Я схопила лисицю за хвоста, вона відпустила тата й побігла собі. Якось дивно так бігла, наче важко їй. Видно було, що помирає… Тоді я хустку намочила в річці й кров почала татові витирати… Він стогнав, але не плакав… Тато в мене сміливий. Тільки коли мама його лаяла, він плакав. Я чула вночі. А так ні. Ми пішли з ним в больницю… — Вона зробила наголос на «о»: бОльницю. — А дядько той, доктор, що співає, каже: ви йдіть туди, де були, знайдіть лисицю. Треба відрубати їй голову і здати ветинарам.

— Ветеринарам, — машинально поправив її. І жахнувся, зрозумівши слова дівчини: — І ви пішли?

— Пішли. Обшукали все і знайшли її в тому виярку. Вона вже мертва лежала. Батько голову їй відрубав, кинув у торбу, і ми повернулися до бОльниці.

— Скільки часу на все пішло?

Ніна задумалась, потім впевнено сказала:

— Три години. Бо, коли поверталися, мій клас ішов зі школи.

Крижаний холод пройняв Жадана, коли згадав він щось дуже важливе:

— Стривай, а тебе часом лисиця не вкусила?

— Ні. Тільки подряпала.

— Як? Де? Ану покажи.

Вона задерла рукав на лівій руці й показала йому біле, тоненьке передпліччя, по якому бігли сині ниточки вен; ближче до ліктя залишився червонястий довгий слід.

— І ти нікому не сказала?

— А мене ніхто і не питав. — Ніна акуратно опустила рукав.

— Стривай, — кинув їй Жадан. — Почекай тут хвилинку. Я зараз.

Він вбіг до Кулі. Кротова і Куля вже наминали бутерброди.

— А ми вас чекаємо, — промугикала Кротова, пережовуючи їжу. Здавалося, що вона поклала за обидві щоки пінг-понгові кульки.

— Вбити вас усіх мало, — з ненавистю видихнув він. — Епідеміологи! Дівчина може загинути! Це називається епідобстеження?

— Яка дівчина? — проковтнула залишки бутерброда Кротова.

— Дочка Чорнодуба. Її теж лисиця подряпала. Негайно її в лікарню. Може бути пізно. І пошліть по матір.

Тільки опинившись в хірургічному відділенні, Ніна почала плакати, злякавшись всього того невідомого і страшного, що знову навалилося на неї за ці дні. Приймала її Гаврилюк — та чорнява молода лікарка, що приходила до Жадана. Почала Ніну дуже лагідно вмовляти, спитала, чи не знає вона Люду Гаврилюк. Ніна сказала, що знає — Люда вчиться в другому класі; ось бачиш, зраділа лікарка, це моя дочка, вона до тебе прийде завтра, принесе тобі почитати «Карлсона» — ти знаєш цю книжку? Ніна кивнула ствердно й помалу заспокоїлася. Жадан призначив введення гамма-глобуліну і повний курс вакцинації.

— Гамма-глобулін? — блиснула чорними очима на нього Гаврилюк. — Чи не пізно? Адже майже місяць минув…

— Нічого не пізно. Ми не знаємо, який може бути інкубаційний період. А раптом… Треба негайно вводити, Іншого виходу немає.

— Обов'язково треба вводити, — підтвердила Кротова. — В монографії Мідатова сказано, що в таких випадках…

— Негайно замовте мені Київ, інститут, — наказав Жадан, і Кротова подалася в ординаторську. Куля у відділення не пішла — вона поїхала на санепідстанцію, сказавши, що зараз відірве голову Афанасьєву і Тесленко за те, що не поговорили як слід з дівчиною і що не провели всіх потрібних протиепідемічних заходів.

Гаврилюк зважила Ніну: тридцять шість кілограмів.

— Вісімнадцять кубиків гамма-глобуліну, — сказав він.

— А якщо вона алергік? — спитала Гаврилюк. — Це дуже сильний алерген. Адже кінська сироватка…

— Я про це знаю, — гостро перервав її. — А що накажете робити? Йдеться про життя або смерть. У нас немає іншого вибору. Ми зараз розробляємо безалергенний гамма-глобулін, але поки всі бюрократи світу дозволять нам його застосувати… сто років мине. Вибачте, Лідіє…

— Василівно, — підказала вона.

— Вибачте. Не хотів вас образити.

— Не в цьому справа, — тихо мовила Гаврилюк. — Вона виживе?

Ніну вже повели в маніпуляційну.

— Не знаю. Я вже нічого не знаю. Якщо вона заражена… все може бути. Ми спізнилися на місяць. Я спробую дати їй один препарат. Ми з ним працюємо. Це імуностимулятор. Начебто дає непогані наслідки. Називається метафен.

Подивився на годинник. Шоста година, темрява вже підступила до Старої Митниці. В лабораторії нікого нема, з відчаєм подумав він.

Але тут його покликала Кротова — з'єднали з Києвом.

Він почув у трубці голос Гаркуші. Зрадів, подумавши розчулено, що замість того, щоб поспішати до внучки, Гаркуша сидить у лабораторії сама, працює, в той час як усі вже давно розбіглися по домах. І ще подумав, що хоч однієї маленької удачі дочекався за цей довгий, важкий день, хоча ясно розумів, що немає з чого радіти, бо вірус уже міг повільно, день за днем посуваючись по таємних нервових шляхах, переповзаючи, наче через природні перешкоди, через синапси — стики нейронів, — міг за цей місяць наблизитись до спинного мозку дівчини, де вже його ніщо не зупинить — ніякий метафен, ні гамма-глобулін, ні вакцина, ніщо; через цих байдужих бовдурів Нінине життя зависло на волосинці, й тому не доводиться думати сьогодні про якийсь успіх, просто треба сподіватись на щасливий випадок, на долю, що зглянеться над цим худеньким пташеням, і ще на щось, нам не відоме.

— Євгене Петровичу, — перепитувала Гаркуша, яку було дуже погано чути, — що сталося?

— Я вам все потім розповім, Галино Терентіївно, мені негайно потрібний метафен. Прошу вас, передайте десять ампул. Сьогодні ж поїздом. В область, так. А обласна санепідстанція нам привезе. Ви ще встигнете, поїзд відправляється о двадцять другій годині. І подзвоніть черговому облздороввідділу, вони зустрінуть поїзд.

Він втомлено поклав трубку і мовчки сперся підборіддям на руки. На столі, за яким він сидів, під склом побачив фотокарточку: дівчинка без двох передніх зубів сміється, примруживши очі, як тільки можуть сміятися щасливі діти. Щось знайоме майнуло в цьому обличчі. Прибігли Огородник і Бадяк, перелякані тим, що може статися нове нещастя, і тепер Огородник вже не видався Жаданові таким самовпевненим і сильним, та й Бадяк теж притишено сидів в ординаторській. Здавалося, що кінці Бадякових бакенбардів, які стрілочками націлені були на кутики його рота, вже не так акуратно вигострені, як учора. Кротова вже не питала, чи поїдуть вони сьогодні, а сама подзвонила в область — спочатку чоловіку, сказала, що залишається в Старій Митниці, а потім попередила чергового в облздороввідділі, що вранці з Києва пришлють метафен.

Жадану нічого було робити в хірургічному відділенні. Від нього ніщо вже не залежало, час повільно йшов уперед, і треба було лише терпеливо чекати, коли проростуть усі зерна, кинуті в землю, коли всі причини дадуть свої наслідки, які в свою чергу стануть новими причинами. В приймальному покої сиділа жінка Чорнодуба й плакала. Побачивши Жадана, підбігла до нього. Не було в ній ранкової люті й непримиренності, вся вона наче зменшилася за цей день, усохла. Була в потертому темно-синьому пальті з заяложеним коміром із штучної цигейки, немовби взятої зі старої солдатської шапки-вушанки.

— Лікарю, що з Ніною? Вона житиме?

Колись його вчителька, стара, мудра професор-інфекціоніст Сокол, казала їм, без п'яти хвилин лікарям, як треба боятися оптимістичних обіцянок, особливо в тих випадках, коли повної впевненості в тому, чи виживе хворий, немає; безчесно, жорстоко породжувати безпідставні надії, бо родичі хворого потім ніколи не вибачать лікареві цієї солодкої брехні. Брехати можна лише хворому. Але, дивлячись у змучені очі Чорнодубової жінки, Жадан не знайшов сили сказати правду про загрозу, що нависла над життям Ніни.

— Все буде добре. Їй зроблять уколи для профілактики. І все. Їй ніщо не загрожує.

Потім не витримав, спитав:

— Невже ви не бачили подряпин на її руці?

— Хіба вона коли що скаже? — ковтала сльози жінка Чорнодуба. — Я не видержу, коли що з нею…

— Заспокойтеся, ми все робимо, що треба. Тільки потім, після вакцинації, дивіться — бережіть Ніну. Ніяких перевантажень, ні переохолоджень, ні перегрівання. Зрозуміло?

— Та я… ради неї… все, що треба… з роботи піду, коло неї сидітиму… Вона вірші пише… така здібна, малює… Вся в Васю… Спасибі, лікарю…

Він повільно пішов до готелю. Зайшов по дорозі на пошту, розміняв карбованець, отримавши жменю зовсім новеньких, сяючих монет по п'ятнадцять копійок, і ступив у кабіну міжміського автомата, де панував важкий запах комори, в якій тримають старе ганчір'я… Набрав номер Олі. Довго не відповідали, потім він почув її голос — єдиний з мільйонів усіх голосів світу. Вона ніколи не казала «алло», а тільки «слухаю».

— Слухаю, — сказала вона, і йому здалося, що вона стоїть поруч, що він чує її дихання.

Він мовчав.

— Слухаю, — повторила Оля. В голосі її були надія й радість. Він мовчав. Після довгої паузи вона спитала: — Це ти, Юро? Я тебе слухаю, Юро!

Вій квапливо повісив трубку.

У гастрономі навпроти пошти купив булку, кефір і холодну, слизьку пачку сиру. Прийшовши до готелю, попросив у чергової чаю, повечеряв і сів дописувати службову довідку про випадок смерті громадянина Чорнодуба В. І. Писав усе, як було, називаючи прізвища винуватців. Потім, не роздягаючись, ліг на ліжко і так лежав, втупившись поглядом у стелю, на якій раптом помітив слід від чоловічого черевика. Не повірив своїм очам, увімкнув світло в люстрі й став на ліжко, щоб краще роздивитись. Він не помилився: ледь помітний слід від великого черевика проступав на білій поверхні, наче хтось прогулювався по стелі для приємності чи з якоїсь іншої життєвої потреби. Вимкнувши верхнє світло, знову впав горілиць на ліжко, прислухаючись до галасу й музики, що лунали знизу. Його кімната містилася якраз над рестораном. Музиканти почали грати гучну, веселу пісню, і спочатку Жаданові здалося, що він збожеволів; прислухався уважно — ні, не помилився: чоловічий голос дуже виразно виводив слова про якусь перукарку, що в білому халатику йде по перукарні й відрізає пасмо золотого волосся — либонь, з голови співака? — щоб сховати на грудях, а потім знову йде і знову відрізає — цього разу його вуса, і знову ховає їх у себе на грудях. Жадан чекав — що ж далі відріже ця перукарка-фетишистка і куди вона це добро сховає, але пісня закінчилася, й залунали захоплені вигуки й оплески тих, хто танцював у ресторані. Нормально, подумав він.

Пролунав різкий телефонний дзвінок, і він схопився рвучко з ліжка, відчуваючи важке биття серця. Невже Оля? Як вона дізналася?

— Слухаю, — сказав він.

Почув незнайомий тихий жіночий голос:

— Євгене Петровичу, я ввела гамма-глобулін. Ніякої реакції не було. Вона добре перенесла.

— Це хто? — злякано спитав він.

— Це Гаврилюк, лікар-хірург. Вибачте, що я вас потурбувала. Яку вакцину мені вводити — Фермі чи Мідатова?

— Звичайно, Мідатова, — відповів він. — Нам ще поствакцинальних ускладнень не вистачало.

— Дякую, — сухо сказала Гаврилюк і поклала трубку, хоча він ще щось хотів у неї спитати.

Жадан роздягнувся й ліг, знаючи, що зараз почнеться напад жорстокого безсоння, яке нічим не можна буде подолати, бо музика гупала, і йому здалося, що танцюють над ним, а не під ним, що танцюристи шкварять ногами так, що сліди на стелі проступають, а невідомий співак уже двічі повторював пісню про перукарку в білому халатику. Збирався вже піднятись, ковтнути таблетку еленіуму чи супрастину; весь час згадував те худе пташеня Ніну, потім думка його ковзнула далі, на фотокартку, що лежала під склом в ординаторській кімнаті. Зрозумів, що незнайома щербата дівчинка — дочка тої лікарки, Гаврилюк: той самий, що і в матері, дивний, трохи зизуватий погляд. Став пригадувати, як звуть її, але не згадав, бо заснув одразу, змучено занурившись у темряву, що вже давно панувала над Старою Митницею.

Особливо небезпечна інфекція

Упродовж віків сказ вселяв у душі людей містичний жах — і породжує його надалі. Ознаки цієї хвороби такі зловісні й характерні, що віддавна увійшли в колективну пам'ять людства, в його міфологію, казки й легенди. Найперша згадка про сказ міститься в кодексі законів Ешнуни стародавнього Вавілону за 2300 років до нашої ери; в Біблії міститься опис п'яти головних ознак хвороби в собаки; за десять віків до н. е. Гомер у своїй «Іліаді» устами Тевкра називає Гектора скаженим собакою. Клінічні ознаки захворювання описували Демокріт (500 р. до н. е.) й Арістотель (322 р. до н. е.); у першому столітті нашої ери Корнелій Цельс дав докладний опис захворювання людини, який нічим не відрізняється від клінічної картини сказу, що її спостерігають сучасні лікарі. Змінився світ, впала вавілонська вежа, замість язичництва в Європі поширилось християнство, відмерли в муках, повстаннях і війнах рабовласництво й феодалізм, було винайдено паровоз і пароплав, перші літаки кинулися в небезпечний лет, прогриміли дві світові війни, вибухнули атомні бомби, людство вийшло у космос, комп'ютери й телебачення заполонили світ, багато хвороб зникло з лиця землі, з'явилися не бачені за ефективністю методи лікування, — а сказ залишився тим самим, що й тисячі років тому: абсолютно невиліковною хворобою, яка вражає центральну нервову систему і викликає так звану гідрофобію — водобоязнь.

У зв'язку з посиленням інтересу в останні роки до «Книги померлих» — пам'ятки тібетської писемності часів раннього середньовіччя — один з дослідників (Є. П. Жадан, 1981) звернув увагу на опис жахливих видінь, які нібито з'являються померлому. У натовпі страшних чарівниць і богинь приходять: зі сходу Сімхамука — кольору темно-червоного, з головою лева, тримаючи в пащі труп; з півдня — Вягримука, червоного кольору, з головою тигра, що викривлює у лютій гримасі губи; з заходу — Шрігаламука, чорна, з головою лисиці; в лапі тримає вирвані кишки, що їх пожирає, облизуючи кров; з півночі — Шванамука, темно-синього кольору, з головою вовка, обидвома руками підносить до пащі трупа й поїдає його. І хоч «Книга померлих» застерігає, що всі ці потвори виходять з мозку людини й їх не треба боятися, дослідник, одначе, звернув увагу на те, що в міфологічному переліку названо саме тих хижаків, які переносять сказ, стаючи джерелом інфекції для людини.

Сказ з давніх-давен був відомий слов'янам. Російська назва «бешенство» означав «одержимий бісом». В «Житії Андрія Юродивого», пам'ятці візантійської писемності IX–XI століть про юродивого (божевільного), що лежав голий на вулиці, мовиться: «3ряще на нь человеци, глаголаху: се нова бешенина». З апокрифічних пам'яток легендарно-релігійної літератури XI–XII століть можна зробити висновок, що в Київській Русі вовків було так багато й укуси їх такі поширені, що це викликало повальний сказ у людей. На думку видатного дослідника етнографії й фольклору професора Д. І. Яворницького, українська назва «сказ» походить від слов'янського дієслова «казити» («искажать»), а це в свою чергу йде від санскритського «каш» (порівняй — «проКАЗа»).

Почуваючись безсилими перед зловісною загрозою сказу, наші пращури вигадували різні способи вигнання біса, іноді за допомогою легендарних птахів Садяржиці чи Сакаржиці, інколи вдаючись до замовлянь: «На морі, на океані, на острові Буяні, стоїть крутая гора, на крутій горі росте дуб-стародуб, під тим дубом-стародубом лежить цеп залізний, обвитий навколо дуба, до цього цепу прив'язаний старий біс, собака; ой ти, собако, старий бісе, вгамуй свій лютий гнів, свій кусючий зуб; якщо вкусиш мене в біле тіло, пустиш свою чорну слинь в мою гарячу кров, то прийду до тебе з билом залізним, вижену тебе, бісе проклятий».

Народ створив багато прислів'їв, присвячених цій хворобі: «Собака, як сказиться, з двору біжить, щоб хазяїна не вкусить»; «Собака з жиру казиться»; «Баба гірш од скаженого їжака: хоч не вкусить, так наляка»; «Було б сказитися, як тобі було три года, а тепер шкода»; «Мов та скаженюка»; «Скаженому псові уступайся з дороги»; «Де ти був, як собаки казились?».

Від глибокої давнини аж до відкриття Пастера в 1885 році було запропоновано тисячі способів боротьби з цією хворобою — від абсурдних і шкідливих до таких, що не були позбавлені здорового глузду.

Так, у І столітті н. е. Пліній Старший рекомендував при укусі скаженим собакою присипати рани попелом голови цього собаки або хоча б жмутом спаленої шерсті. Звідти походить вираз — «з поганого (лихого) пса хоч шерсті жмут». Не кращим був спосіб, опис якого знайдено в Ромнах у 1776 році в одному з домових українських лікувальників: «Якщо кого собака скажений укусить, зараз палити рака річкового, ізделать прошок, дати больному того прошку хоча й мало в чом ні єсть випити; буде здоров». Найраціональнішим способом запобігання сказу в давнину стало припалювання ран або промивання їх сечею, сольовими розчинами й настойками різних трав.

У 1855 році генерал-губернатор Подільської, Волинської й Київської губерній вислав повідомлення губернаторам південно-західних губерній та підвідомчих їм установ про спосіб лікування укусів скажених тварин, запропонований винахідливим селянином з характерним прізвищем Кабанець. Спосіб Кабанця ретельно розглядався поважними професорами на засіданні медичної ради в Києві, його дозволено було опублікувати й застосовувати у військових госпіталях: укушене або подряпане скаженим вовком чи собакою місце посипалося порохом і запалювалося…

Пожаліймо наших пращурів, яким доводилося терпіти такі муки, схилімо голови перед незліченними жертвами однієї з найстрашніших хвороб світу. Бо воістину справедливими є слова Антона Павловича Чехова: «Немає хвороби жахливішої, яка б завдавала стільки мук, як водобоязнь. Коли вперше мені довелося побачити скажену людину, я днів п'ять потім ходив як ошалілий і зненавидів тоді усіх у світі собачників і собак».

Поворотним пунктом в історії цієї особливо небезпечної інфекції стало створення Луї Пастером та його учнями — Ру, Шамберланом й Тюїльє — першої антирабічної вакцини (1883) й успішне випробування її на людях (1885). За роки, що минули від винаходу пастерівської вакцини, від сказу було врятовано мільйони людей в усіх країнах світу на всіх широтах — від Якутії до Кейптауна, від Бразилії до Нігерії й Таїланду. Ім'я Пастера сяє найяснішою зіркою на небосхилі людських звершень, людської непокори перед сліпими, жорстокими силами природи. Після антирабічної з'явилися інші вакцини, які, певно, врятували більше життів, ніж пастерівська, такі, як вакцина проти дифтерії, кору, туберкульозу, поліомієліту, але вакцина проти сказу була перша; Пастер відкрив і сформулював головні природничо-наукові принципи одержання профілактичних препаратів, він негайно впровадив своє відкриття в практику, у тяжкій боротьбі зі скептиками довівши власну правоту, і тому саме Пастер став символом сил Добра, що ведуть віковічний двобій із силами Зла. Вдячне людство звело десятки пам'ятників цій замкнутій людині з важким характером, яка фанатично любила свою вітчизну й ненавиділа Пруссію за ту ганьбу, що її спізнала Франція у війну 1870–1871 років. У світі відкрито сотні пастерівських інститутів і станцій, які продовжують добротворчу справу великого француза; тисячі вулиць у містах більшості країн світу носять ім'я Луї Пастера.

Але незважаючи на те, що більшість людей, особливо у великих містах, вже зовсім забули про загрозу сказу, а переважна частина молодих лікарів ніколи не бачили, цієї хвороби, поодинокі випадки сказу трапляються — або внаслідок легковажності чи невігластва тих, хто був укушений, але своєчасно не звернувся по медичну допомогу, або…

Сказу можна лише запобігти. Вилікувати цю хворобу неможливо. Всі спроби лікувати сказ за допомогою найсучаснішої реанімаційної апаратури й сильнодіючих препаратів у США, Аргентіні й деяких інших країнах закінчилися невдачею. Ця обставина докорінно відрізняє сказ від інших недуг світу, створюючи навколо цієї інфекції особливий психологічний клімат смертельної небезпеки, породжуючи страх і непевність у кожного, хто був укушений невідомою твариною. Сказ не знає чудотворних винятків, випадкових, незрозумілих зцілень, химерних і радісних поворотів сюжету, йому притаманна тупа, жорстока, механічна послідовність виконання смертного вироку. Це пов'язано з особливими властивостями вірусу сказу. На думку одного з дослідників (Є. П. Жадан, 1982), вірус цей, схожий на пістолетну кулю, в одним з найдавніших на землі і вражає не тільки тварин, а й рослини; давніх пращурів цього вірусу можна знайти у кажанів і гризунів; але самим собою — вірусом смертельної хвороби — він став лише з появою класу хижаків, цієї найагресивнішої, наймобільнішої групи тварин, яка для поповнення своїх життєвих ресурсів використовує енергію крові і м'яса своїх жертв, причому жорстока атака, укус, загризання й пошматування противника стали головним засобом існування хижаків; в ході еволюції вірус сказу спеціалізувався на слинних залозах і нервовій системі хижаків. Для того, щоб вірус не загинув, його треба передати: передача відбувається шляхом укусу, із слиною; ураження вірусом сказу центральної нервової системи хижаків призводить до посилення їхньої агресивності й жорстокості: чим більше хижак завдасть тяжких укусів невинним жертвам, тим більші шанси у вірусу сказу поширити свої володіння, не загинути; це замкнене коло хвороби, ця похмура естафета смерті триває тисячі років. У працях А. К. Мідатова (1978) та Г. К. Гаркуші (1980, 1984) зверталася увага на ряд особливостей вірусу сказу, зокрема на посилення його здатності швидкого проникнення в нервову систему, по якій він посувається у напрямку спинного й головного мозку. Драма відбувається серед повного спокою й благополуччя: людина ще повна життя, вона ще охоплена повсякденною суєтою, побутовими турботами, думає про майбутнє, про якісь звичайні життєві радощі й перешкоди, ще ніщо не віщує наближення трагедії, а у вищих центрах координації й управління — спинному й головному мозку — вірус сказу вже штурмує нейрони один за одним, окуповуючи великі пласти високоорганізованої, найчутливішої нервової тканини, руйнує складне господарство клітин, неначе лісова пожежа, що залишає по собі випалену землю і чорні стовбури дерев, і за кілька днів це, спочатку непримітне, низове тління спалахує неспинним передсмертним вогнем: починаються перші клінічні ознаки сказу.

Радянські, японські, американські й західнонімецькі дослідники (Н. М. Кроль, 1936, Шиндлер, 1959, Мацумото, 1963, Мерфі, 1976), які вивчали за допомогою оптичних і електронних мікроскопів патологоанатомічну картину сказу, були вкрай здивовані невідповідністю між зовнішніми, ще ледь помітними ознаками цієї хвороби й картинами внутрішнього винищення, що відкрилися перед ними: перші симптоми хвороби проглядали лише тоді, коли фактично вірус сказу вже повністю й безповоротно зруйнував центральну нервову систему в найвразливіших, життєво необхідних місцях — корі головного мозку й мозочку, не залишивши організму жодного шансу на виживання, й, розмножившись у великих кількостях, поповз далі — тепер уже з центру на периферію — у слинні залози, у нервові закінчення язика, у рогівку ока. Якщо за кілька днів перед клінічним спалахом хвороби до людського ока прикласти скельце й провести дослідження за методом імунофлюоресценції (ІФ), можна побачити зловісне холодне світіння вірусних частинок, що поселилися в очах. Людина ще ясно сприймає кольори неба й землі, а вірус сказу, наче вода губку, вже насичує всі блискучі й сяючі поверхні очей.

Ось чому приречені на невдачу всі спроби лікування сказу після того, як виявлено перші ознаки хвороби: пізно, головні події вже відбулися, битву з вірусом програно.