І
Шульга ніяк не відреагував на появу Жадана. Сидів за круглим столом, захаращеним понад усяку міру: стояли тут електрочайник, сковорідка з засохлими залишками яєчні, тріснуте навпіл дзеркало, заклеєне лейкопластирем, флакон одеколону, немиті тарілки і склянки, чашка з недопитим чаєм, пляшка кефіру, порцелянова фігурка рожевощокого, загадково усміхненого купідона, лежала купа старих газет, зверху встелена зім'ятими фольговими покривочками від кефірних пляшок; Шульга голився і тому не вийшов на дзвінок Жадана; невдоволена сусідка провела гостя довгим коридором, в якому сушилася білизна, й тицьнула кулаком у двері. Можливо, Шульга навіть не впізнав його, бо кивнув байдуже, показавши пальцем на стілець із заяложеною, колись світло-жовтою, а тепер брудно-коричневою оббивкою, й продовжував мовчки голитися. Жадан сів й одразу ж провалився, мало не впавши разом з поламаним стільцем на підлогу, але й ця дрібна пригода не викликала в Шульги ніякого інтересу. Його біле намилене обличчя скидалося на зловісну театральну маску; сліпуча білизна піни ще гостріше підкреслювала мертву жовтизну носа, воскову вигнутість чола й тривожну чорноту розширених зіниць. Він шкрябав щоку лезом бритви — предметом, давно забутим Жаданом: бритва викликала в нього якісь дитячі спогади про батька. У присмерковому світлі грудневої суботи лише холодний, дисциплінований блиск сталевого леза, містив у собі впевнену молоду енергію — на всьому іншому в цій кімнаті лежала печать тління, розгардіяшу й занепаду. Речі доживали останні дні разом з їхнім господарем. Від неприбраного ліжка йшов запах поту й мерзлякуватої старості, шовковий абажур масно поплямлений, наче об нього витирали руки, велика дубова шафа стояла напіввідкрита, демонструючи темну порожнечу, ніби чорна труна із зсунутим убік віком, яка чекає свого майбутнього хазяїна. Старий телевізор працював без звуку. Показували аеробіку — гарні стрункі дівчата в купальниках і смугастих гетрах гнучко вигиналися на екрані: одна з них, мабуть, та, що керує вправами (голову її перетягувала широка стрічка), здалася Жадану схожою на Олю. Він відвернув погляд від екрана й більше туди не дивився.
Шульга повільно, не поспішаючи, витирав лезо бритви, обережно ведучи його по ганчірці, на якій залишалися сірі мазки піни. Чомусь Жадан уявив, як батько Шульги — генерал — так само спокійно чистить шаблю після бою, перш ніж засунути її в піхви. На комоді серед численних флакончиків і коробочок з ліками стояло кілька фотокарток у старовинних дерев'яних, з візерунками рамках, з зображеннями самих лише жінок. Навіть Левковича тут не було. Протилежним кінцем тої ганчірки, якою витирав бритву, Шульга провів по обличчю, знімаючи залишки піни. Виявилося, що це не ганчірка, а вафельний рушник, тільки давно не праний.
— Ви розповіли про мене Івасюті? — спитав Шульга після того, як надів свої окуляри й уважно подивився на Жадана.
— Розповів, — здивувався той пам'ятливості старого.
— Ну й що?
— Вона вам передає привіт.
— Ви й справді пишете історію рабіології? — Шульга налив у жменю одеколону й почав розтирати лице.
— Пишу. Власне, тому я й прийшов до вас.
— Навряд чи можу бути для вас корисним, — сказав Шульга, ставлячи дзеркало на комод. У темному кутку кімнати, у вузькому просторі між громіздкою шафою й стіною, Жадан помітив образ, що ледь відсвічував золотом риз, за якими ховалися загадкові оливкові обличчя матері й сина. Вирішив почати з найголовнішого, заради чого, власне, прийшов сюди:
— Справа в тому, що в двадцять сьомому році в журналі «Гігієна і епідеміологія» з'явилося повідомлення про те, що професор Левкович нібито впритул підступив до відкриття методу лікування сказу. Замітка так і називалася: «Обнадійливі експерименти професора Левковича». Я розмовляв з одним старим співробітником інституту, він казав, що Левкович лікував заражених тварин якимись травами. Ви тоді вже працювали з Левковичем, і я…
— З ким ви розмовляли? З Брагою?
— Так, — дивуючись здогадливості старого, сказав Жадан.
— І ви хотіли б стати другим Пастером і облагодіяти людство? — іронічно відгукнувся Шульга.
— Другого Пастера вже не буде. Час не той. Але я хотів би…
— Скажіть, у вас є мета в житті? — знову перервав його Шульга.
— Мета?
— Тільки відверто скажіть. Я брехню одразу вгадаю. Найбільша мета у вашому житті. Яка?
— Є, — впевнено відповів Жадан. — Заради неї я живу.
— Цікаво, цікаво… Що ж це таке, якщо не секрет?
— Лікування сказу.
— Яка ж це мета, — невесело похитав головою старий. — Це абсурд… Мені жаль вас, юначе.
— Я розумію, що абсурд, — чомусь перейшов на шепіт Жадан, наче та сердита сусідка могла підслуховувати їхню розмову. — І тому я ніколи й нікому цього не казав. Ви перший… Хоча всі вірусологічні дані й патоморфологічна картина… але я хочу…
— Киньте це все, поки не пізно, юначе. Мета ваша жалюгідна. Метод лікування не може стати метою людського життя…
— І це кажете ви, один з найкращих рабіологів країни? — щиро здивувався Жадан. — Запобігти людським трагедіям — хіба це…
— І справа зовсім не в тому, що ваша мета абсурдна з наукового погляду, — вперто вів далі Шульга. — Можливо, незабаром і придумають метод лікування, хто знає. Але не це повинно бути метою життя.
— А що?
— Як стати людиною. Як нею залишитись. Як не боятися смерті. Як перемогти жахливу самотність і зневіру в житті. Ось що мусить бути метою. Головне те, що є сенсом людського існування. А не удосконалення якихось механізмів чи вивчення комах. Повірте мені, я знаю, що кажу…
— Я з вами не згоден, — підвівся Жадан, шкодуючи, що почав цю розмову. — Вибачте, я, мабуть, піду.
Шульга заметушився, почав пересувати на столі склянки, хапаючи їх своїми по-пташиному скарлюченими пальцями й роздивляючись на світло: всі вони були немиті, непрозорі.
— Розсердились… Може, кефіру вип'єте?
— Дякую, не хочу.
— Розсердились, — задумливо мовив Шульга, наче в чомусь переконуючи самого себе. — Я у вашому віці, мабуть, теж би розсердився… Бо я думав колись так само, як і ви… Врятувати людство від смертельної хвороби. Благородно! Вибачте мені, коли що не так… Я все ж таки наллю вам кефіру… В мене бублички є, смачні, як до революції… А може, чай будете?
— Буду, — погодився Жадан, якому жаль стало старого.
— От і добре, — зрадів той. — Я швидко закип'ячу.
Шульга був у фланелевій синій піжамі, яка мішком висіла на його кощавому тілі; рухався він уповільнено, роблячи короткі, ощадливі кроки. Тупцявся поміж великим круглим столом, що займав центр кімнати, й маленьким, прикритим пропаленою в кількох місцях клейонкою кухонним столиком, на якому стояла електроплитка.
— Ви хочете лікувати людей від сказу, хоча я вважаю, що й вакцини вистачить… Не від цього сказу їх треба лікувати… Ви кажете — мета, — бурмотів Шульга; він, мабуть, звик розмовляти сам з собою. — Мета… В моїх сусідів також є мета… Він електрик у нашому будинкоуправлінні, вона прибиральниця. Вони чекають моєї смерті. Це їхня мета, мрія, немає в них іншої. Чекають, коли можна буде захопити мою кімнату. Щодня вона підходить до своїх дверей і кричить: «Ти скоро вже подохнеш, стара шкапо?» А ви кажете — мета… Коли я жив у дочки, я тимчасово віддав їм цю кімнату, і це їх влаштовувало. А коли повернувся, чого вони тільки не робили, щоб не пустити мене назад. Але зрозумійте, після смерті дочки я не міг залишатися в Богуславі… Я не виходжу на кухню, готую все тут або харчуюся в їдальні… Я намагаюсь якнайменше ходити до туалету… завів нічний горщик… добре, що не боюся холоду й провітрюю кімнату, інакше ви уявляєте, яке повітря тут було б? Все це тільки тому, що в людей є конкретна мета в житті… Я не проти смерті, я змирився з нею, я незабаром помру, але хіба приємно знати, що хтось чекає твоєї смерті? Через годину після моєї смерті вони тут все догори дном перевернуть, частину заберуть, частину викинуть… До війни вся ця квартира належала мені. Мене знав увесь Київ, мене шанували, здоровкались на вулицях… В місті був сказ, і до мене стояли черги… Тепер сказу нема… на вулицях. Тепер сказ тут — у квартирах!
Висхлою рукою, вкритою темними плямами старості, він показав на стіну. Потім налив у склянку ріденький, ледь жовтуватий чай.
— Моя дружина була єврейка, вона була старша за мене, я її дуже любив… Ось вона, — він узяв одну з фотокарток і показав Жаданові. Немолода, негарна жінка з великими сумними очима, губи підмальовано у вигляді «сердечка», волосся в дрібних хвилях довоєнної завивки. — Коли прийшли німці і двадцять дев'ятого вересня наказали зібратися всім євреям на Лук'янівці, я не пустив Сару, бо знав, чим це закінчиться. Я її сховав. Тут.
Він підійшов до великої шафи й почав відчиняти дверці — наче для того, щоб переконатися, чи немає там нікого. Стулки зарипіли, розходячись повільно й неохоче, немовби бажаючи зберегти таємницю дубової шафи.
— Тут? — Жадан підвівся й зазирнув у шафу, вдихнувши її перестояно-нафталіновий запах.
— Так, — причинив дверці Шульга. — Сара просиділа у шафі рівно два роки. Сусідам я сказав, що Сара встигла евакуюватися… Вона довго хворіла й не виходила на вулицю, і її не бачили… Сам я мав білий білет, а дочку разом з моєю мамою відправив у Богуслав, до родичів… Вночі Сара іноді виходила, але вдень вона сиділа у шафі… Будинок наш був майже порожній… У ньому до війни жило багато євреїв, і майже всі вони пішли в Бабин яр… А двірник… можливо, він щось і підозрював, бо заходив час від часу, сідав, багатозначно мугикав, і я відкупався від нього. Було трохи золота, якісь речі, іноді з інституту приносив спирт. Він не виказав, спасибі йому за це.
— Хіба інститут працював?
— Інститут не встигли евакуювати, — пояснив Шульга, — залишилося кілька співробітників. Вважалося, що ми працюємо при медичному відділі міської управи… Випускали трохи протидифтерійної сироватки, а я випускав вакцину проти сказу… Все йшло для нашого населення, бо німці нам не довіряли, вони користувалися своїми бактеріологічними препаратами… А що робити? Треба було якось жити… Годувати себе і дружину… Мені пропонували стати професором медичного інституту — спочатку відкрили для місцевих, але я відмовився… Охочі знайшлися і без мене… Е, що сказати… На все знайдуться охочі… Потім, восени сорок третього, німці почали виселяти всіх з домів, і ми з Сарою переховувалися у підвалах. Червоноармійська горіла, центр був порожній, патрулі розстрілювали кожного, хто тут залишився… Але це не найстрашніше, молодий чоловіче. Не це…
Шульга зітхнув і потер долонями свої м'ясисті вуха, наче на морозі, хоча в кімнаті було тепло, вікна позачинювані.
— Найстрашніше почалося потім, коли все вже було гаразд… Коли дізналися, що я врятував Сару, всі були здивовані, мене хвалили, казали: ось справжній чоловік, яка любов, навіть у газеті замітку написали… але я… я… ніколи мені прощення не буде ні тут, ні на тому світі… я… зненавидів Сару… я не міг з нею жити…
— Як це? — розгублено мовив Жадан. — Хіба так буває?
— Буває, буває, — сумно сказав старий, дістаючи з піжамної кишені зіжмакану хустку й прикладаючи її до очей. — Життя таке кляте й неймовірне, що все в ньому буває… Я думаю, що в мені щось після війни зламалося… якась пружина кохання, чи що. Два роки страху, не так за себе, як за неї, два роки нічних горщиків, неприємних запахів, два роки майже повного мовчання — ми дозволяли сказати одне одному лише кілька слів пошепки… Щось перегоріло… Тут перемога, весна, здавалося б, тільки живи й радій, а я її не можу бачити. Мене всього перевертає від самого її вигляду, нудить від її запаху… Все здається, що вона нафталіном пахне… А вона теж змінилася. Вік, переживання… Зуби в неї випали. Вона вже не говорила вголос. Тільки пошепки, й то дуже рідко… Ходила, як тінь, вся в чорному. І я вже не міг з нею, як з жінкою… розумієте? Вона стала мені гидка… Я почав кричати на Сару… несправедливо… чіплявся до неї, мене трусило від її вигляду… Мати моя теж її не любила… вона ще до війни була проти цього шлюбу, тільки Антоніна, дочка наша, була в Сари єдиною втіхою… Я негідник, підла людина. Ви пийте, пийте. А чому бубличків не їсте?
— Я їм, — сказав Жадан, якому бублики і чай колом у горлі стояли.
— А тут якраз з'явилася Галя Івасюта. Молода, гарна… Боже, яка вона гарна була, — зітхнув Шульга. — І я в неї закохався… Вона годилася мені в доньки… я землі під собою не чув од щастя… Я сподіваюся на ваше чоловіче благородство… хоча… все одно. В інституті тоді всі про нашу любов знали… Може, тепер уже забули. Найстрашнішою мукою було мені повертатися з роботи додому… Сара, наче зрозумівши, захворіла тяжко… і невдовзі померла. Вона наказала поховати її в тому платті, в якому сиділа два роки в шафі… Жодного докору я від неї не почув. Навпаки — весь час вона дякувала мені за порятунок, старалася мені, чим могла, догодити… аж мені неприємно було… це мене принижувало, адже я її рятував тому, що любив… Ох, як я її любив, якби ви тільки знали… Я мріяв одружитися з Івасютою, це була мета мого життя, але… вона пішла вчитися до медичного інституту, а мене звільнили а роботи, сказали, що я служив німцям, довелося тимчасово влаштуватись на дезінфекційній станції… В Галі дочка народилася, це моя дитина… я певен. Заміж вона вийшла пізніше… Ми з нею посварилися чогось, не пам'ятаю вже… якась дрібниця… В неї теж були неприємності за зв'язок зі мною… Одне слово, розійшлися наші шляхи назавжди. Ні Сари, ні Галі, ні дочки, нікого в мене немає… А як дочка Івасюти?
— Нормально, — сказав Жадан. — Працює економістом, народила дочку.
Вирішив нічого не казати про розлучення Гаркушиної дочки, про самотність і невлаштованість цих жінок.
— Ось який сказ треба лікувати, — гачкуватими пальцями постукав себе по грудях Шульга. — Той, що тут, у душах людей… Хіба міг я у найстрашнішому сні уявити, що таке може зі мною статися? Що буду я таким жорстоким? І що скажені пси бігатимуть по Києву, заганятимуть людей у душогубки? І що знайдуться свої рідні скажені пси, які радітимуть цьому, допомагатимуть їм? Ці сусіди — це кара мені за все, що я лихого зробив. За всі гріхи колись надходить кара, знайте це.
Він відкрив комод, крекчучи, став перед ним навколішки й почав порпатися в якихось паперах і книжках. Нарешті дістав сіру, старовинного вигляду папку, на якій щось було написано збляклим чорним чорнилом… Струсив пил з папки і подав її Жаданові.
— Це архів професора Левковича. Мені він уже не потрібний, а вам, може, знадобиться… Беріть.
— Ви… мені це даєте?
— Беріть, беріть. Бо, коли я помру, ті покидьки викинуть це одразу на смітник… Ви знаєте, я іноді, коли згадую Сару й коли мені особливо соромно стає, лізу в шафу і сиджу там цілий день… Розкажіть, що нового зараз у рабіології? Як поживає Мідатов? Як ви ставитесь до його вакцини?
Вийшовши від Шульги, Жадан вирішив зазирнути в отой клуб «Природа», що містився у підвалі й був захищений ґратами. Ступив у тепле й сире, як лазня, приміщення. Окуляри одразу ж запотіли, й він, короткозоро мружачи очі, став їх протирати. Ще нічого не розгледівши як слід, зрозумів, що потрапив у підводне царство; все навкруги було обставлене акваріумами. На кожному акваріумі значилось прізвище власника. У хащах темно-зелених і червонястих підводних рослин, що коливалися з моторошною уповільненістю, пропливали зграйками дивовижні риби, ніколи ним не бачені: якісь товсті, бліді, анемічні створіння, притулившись до скла, роззявляли роти, наче задихалися; фіолетовими й червоними іскрами прохромлювали товщу води маленькі перламутрові рибки; чорно-червоні японські карасі й крокодилясті стерлядки вразили його уяву. Тут було небагато людей: кілька школярів неголосно розмовляли з чоловіком, що мав вигляд вчителя; лисий пенсіонер зважував корм для риб; перед одним з акваріумів Жадан побачив молодого хлопця в шкіряній куртці, який, затамувавши подих, зачаровано дивився в підводний світ, наче спостерігав не бачену в житті телепрограму; у хлопця було просвітлене обличчя і за весь час перебування Жадана в цьому підвалі він не ворухнувся. Щасливий, подумав Жадан. Вже збирався вийти, коли його увагу привернув акваріум з написом: «Дар Інституту зоології АН УРСР. Піранья». Якісь сіруваті, невиразні коропи не викликали в нього ніякого інтересу після всіх тих декоративних пишнохвостих барвистих див, що їх тут побачив; однак якийсь спогад, якась згадка примусила його прочитати пояснення. «Піраньї — родина хижих риб, що проживають у прісних ріках Південної Америки, зокрема на Амазонці. Дуже чутливі до слідів крові у воді, зграями нападають на поранених тварин і людей, що потрапляють у воду. Виривають шматки м'яса з жертви, за одну хвилину залишаючи від неї лише скелет». Уважніше придивившись до непоказної рибки, побачив тупу, коротку пику з міцною нижньою щелепою, широку похмуру пащеку, як у бульдога; плавці відсвічували червоним кольором — від крові? Ще раз окинувши поглядом приміщення, він подумав, що, на щастя, піраній у світі значно менше, ніж добрих і простодушних рибок, які, байдужі до крові й м'яса, пасуться собі на підводних нивах, немов безвинні ягнята.
Після вологої задухи акваріумного підвалу надворі дихалося легко. Веселою синьо-білою казковою декорацією стояв у морозяній прозорості Театр ляльок. По Рогнідинській вулиці важко було протовпитися до Палацу спорту: сьогодні відбувався важливий хокейний матч, і десятки страждальців накинулися на самотнього Жадана з запитанням — чи, бува, немає зайвого квитка?
II
Ішла третя година ночі, а він, присьорбуючи гірку вистиглу каву, все ще не міг відірватися від архіву професора Левковича. Дав собі слово, що не кинеться одразу розшукувати папери, які стосувались би спроб Левковича лікувати сказ, а буде поступово, методично перебирати папірець за папірцем, хоч би яким непотребом вони виявились: переконував самого себе в тому, що ніяких слідів отих експериментів 1927 року не знайде, немає чого й сподіватися. Вже побачивши перші папірці, зрозумів, що це був не справжній систематизований збір документів, які б давали послідовне уявлення про життя і наукову діяльність Левковича, а випадкові залишки розрізнених матеріалів; але навіть і те, що зберігала стара сіра папка, сповнило серце Жадана тихою радістю, яку можна було порівняти лише з тим благодатним почуттям, що охоплювало його в бібліотеці, коли він, нікуди не поспішаючи й ні від кого не залежачи, гортав сторінки старовинних газет і журналів, заглиблюючись у світ минулого — у світ, який хвилював хоча б тим, що сьогодні відомо, чим він став, на що перетворився, до чого призвели ті чи інші давні події, давні відкриття, давні людські вчинки, як втілилися в життя перші креслення й формули тих диваків і мрійників, які, самі не відаючи того, готували велетенську, всеохоплюючу світову революцію, тільки не на барикадах, а в тихих лабораторіях — революцію наукову. Час незмірно видовжувався для Жадана, відкриваючи свої лабіринти, швидкості його подолання зростали, десятиліття зміщувались за одним помахом руки, що перегортала сторінку, час утрачав свою залізну побутову одновимірність, свій повільний і тупий напрямок руху лише вперед, у Невідоме, час уже не був замкнений у жорсткі рамки сьогоденного існування — від ранку до вечора, від понеділка до суботи, від року Олімпійського до року Молоді, від народження до смерті. Він повільно подорожував по часу, прискорюючи або, навпаки, пригальмовуючи своє пересування залежно від власної волі, і ця влада над Часом та Історією, над причинами й наслідками належала до найщасливіших хвилин його життя; найчастіше він робив довгі зупинки у дев'ятнадцятому столітті, особливо в його останніх десятиліттях, з приємністю опиняючись у цій відносно спокійній епосі, яка ще не знала світових воєн, концтаборів і атомних вибухів. Працюючи над першоджерелами — численними лікарсько-санітарними хроніками всіх губерній України, науковими працями медиків минулого, публікаціями бактеріологічних інститутів і пастерівських станцій, томами журналу «Русский врач», Жадан почав поступово переносити самого себе, своє існування і єство в ту епоху, в якій жили герої, перед якими він схилявся — його улюблені лікарі-земці, благородні ідеалісти-безсрібники, безстрашні епідеміологи й мікробіологи першого покоління, що прийняло на себе удари величезних епідемій і спалахів висипного тифу, віспи, холери, дифтерії, сказу. Він приміряв себе до способу мислення й логіки вчинків тих давніх людей, наче сучасний актор, який, скинувши джинси й светр, вбирається у старовинний сюртук і вузькі штиблети; бажаючи хоч у чомусь скидатися на тих, кого мав за взірець, Жадан ще в студентські роки відпустив борідку, хоча ця дитяча наївність коштувала йому багатьох неприємностей: так, років десять тому його в одній з областей не пустили на засідання протиепідемічної комісії, де мав читати лекцію; засідання призначили в будинку облвиконкому, хазяїн якого дуже не любив бороданів; ведучи свої експерименти на технічному рівні, що й не снився його попередникам, працюючи над новими препаратами та імуностимуляторами, спрямованими у вік XXI, Жадан водночас частіше й частіше думкою повертався назад, років на сто, бажаючи зрозуміти той час, утрачений назавжди. Час і його герої канули у темні води Лети, але ж щось від них лишилося? Не могло не лишитися. Не тільки старенькі будиночки на схилах Батиєвої гори чи в Протасовому яру, не лише ширина рейок на залізниці й не самі пожовклі сторінки книжок і газет — не лише слова, музика, думки давно померлих людей, які й уявити не могли, що колись настане ера супутників, відеомагнітофонів, індивідуальних комп'ютерів і шизофренічних поп-ансамблів. Здавалося, що і загадки тут немає ніякої, мовляв, все тут просто й не треба нічого ускладнювати: кожен час, відігравши свою матеріальну і духовну роль, зникає поступово з живої пам'яті поколінь, розчиняється в минулому, стає абстракцією, умовним знаком Історії, здається людям нових епох старосвітським, наївним, трохи смішним і сентиментально простацьким.
Проте загадка була. Бо зерно проростає в землі і не зникає назавжди, а віддає свою плоть новому зелу у вічному кругообігу життя. Чому ж подеколи так важко, так неможливо буває людині сучасній зрозуміти слова, думки і вчинки своїх попередників? Немовби акселерація фізична, що не дає змоги сучасній дитині — майже вдвічі більшій і важчій за дитину минулих століть — приміряти одяг своїх ровесників XIX століття, вплинула також і на виміри психічні, на моральні розміри людей, деформувавши всі усталені колись поняття, перевернувши їх з ніг на голову, зробивши легким і доступним те, що колись було заборонне, і, навпаки, недосяжним і неприступним те, що в старовину вважалося звичайним і природним, як дихання.
Хоча в архіві Левковича все було хаотично переплутане — ніякої хронології, ніякої системи, — але в окремих виписах, зроблених дрібним, дуже акуратним почерком професора, у численних вирізках з газет і журналів Жадан відчув якусь приховану внутрішню логіку, за якою добиралися ці строкаті, немовби й не пов'язані нічим факти: всі ці матеріали мали відношення до лікарів, і всі вони були зроблені на початку двадцятого століття.
У 1904 роді Левкович зробив таку виписку з якогось медичного журналу:
«Надзвичайно дивну думку про те, чи має право взятий у полон російський лікар лікувати японців, висловив професор Київського університету Н. К. Неєлов у «Киевской газете». На думку пана Неєлова, «якби лікар, перебуваючи в полоні, побачив, що японець стікає кров'ю, то, звичайно, він був би зобов'язаний надати ворогові медичну допомогу, але взяти на себе обов'язки лікаря без вищеназваної виняткової обстановки він не має права і, діючи так, він порушує свій обов'язок, стаючи зрадником. Це ясно, як 2 × 2 = 4, й доводити слушність такого погляду немає для чого».
Невідомий коментатор зауважив:
«Треба бути дуже засліпленим хибно зрозумілим патріотизмом, щоб забути ту елементарну істину, згідно з якою для лікаря всюди, за всіх обставин і незалежно від сторонніх міркувань на першому плані повинні стояти лише хворі й стражденні, і що надавати посильну допомогу усім хворим без усяких винятків — обов'язок лікаря, його головне й вище призначення. За теорією п. Неєлова вийде, либонь, що російські лікарі, які надають допомогу японцям, теж зрадники!»
А поруч лежала вирізка з газети «Южная молва» Бердичівського повіту за січень 1909 року:
«У Красноярську на вимогу томських слідчих властей арештовано якогось Бліца, який підозрюється в крадіжці з поштового вагона 285 000 карбованців. Незадовго перед тим, відбувши ув'язнення в тюрмі за розтрату, Бліц записався в «Союз руського народу» і вступив в агенти охоронного відділення. За його вказівками були вчинені арешти й обшуки у відомих і шанованих осіб. Це стурбувало навіть губернатора.
Арештовано на вокзалі молодика, що прибув з Варшави; у заарештованого знайдено 120 револьверів.
Намагалася покінчити життя самогубством жінка-лікар Попова.
Вночі на тротуарі знайдено труп повії, яка отруїлася внаслідок нестатків.
Повісився в квартирі на рушнику десятирічний хлопчик.
В публічному домі гвардійський офіцер загрожував відвідувачам шаблею. Він заарештований викликаним на місце події плац-ад'ютантом».
Виявилося, що Левкович був обраний віце-президентом Товариства київських лікарів. Його рукою в 1904 році було написано такий заклик:
«Не хотілося б думати, що ми лише на словах віримо в силу товариськості і єднання, а на ділі перебуваємо у владі безсилої розбратаності.
Адже роботи, і нелегкої, лікарям усюди є дуже багато. Вони бачать так часто, як ніхто, неприкрашені страждання й горе. Вони знають краще за будь-кого справжні злидні, злидні не в театральному, а в справжньому смердючому лахмітті. Вони дуже добре знайомі з тими сморідними норами, що звуться житлом бідного люду. Їм знайомі злякані обличчя напівголої, голодної дітлашні й повні безнадійного смутку й муки погляди вмираючих матерів. Так, лікарі добре знають людські нестатки й страждання, і вони не можуть залишитись тільки байдужими глядачами, їм треба боротися. Вони повинні боротися».
Далі йшла виписка з якоїсь газети: «9 липня 1905 року телеграф розніс по всьому світу повідомлення з Болоньї про відкриття проф. Тіццоні нового способу лікування сказу радієм. Італійський учений представив у Болонську академію доповідь, в якій твердить, що йому вдалося вилікувати за допомогою радію кролів, заражених надзвичайно сильною отрутою собачого сказу».
Із здивуванням Жадан відзначив велику схильність професора Левковича до збирання некрологів лікарів: чи то були його однокурсники, знайомі, чи просто Левкович не міг байдуже читати сумні повідомлення про смерть колег?
«На початку серпня 1919 року після відступу радянських військ трагічно загинула Ніна Миколаївна Хмелевцева-Гур'янова, санітарний лікар Полтавської губернії по Кобеляцькому повіту, зав. повітовим відділом охорони здоров'я. Н. М. Хмелевцева була одним з найактивніших членів санітарної організації Полтавської губернії з ясною громадською і політичною фізіономією. Під час гетьманщини Н. М. була ув'язнена до тюрми за доносом з Кобеляк, просиділа понад три місяці разом із своїм чоловіком — лісничим І. Ф. Хмелевцевим, після чого була звільнена за відсутністю доказів. Згодом Н. М. захопилась українським рухом, будучи родом з Росії, увійшла до партії українських с.-д., але за великою іронією долі загинула від рук убивць. За с. Прохорівка вбивці з метою пограбування порішили тих, хто готовий був віддати й віддавав свої сили і кошти народу. Н. М. Хмелевцева з чоловіком поховані неподалік від могили Тараса Шевченка».
А поруч дбайливо зберігалася згадка про Іллю Васильовича Мамонтова, написана характерним почерком Левковича:
«15 лютого 1912 року виповнюється рік з дня смерті І. В. Мамонтова, який загинув у боротьбі з чумою в Харбіні. Свого часу смерть ця була відзначена в лікарській і в загальній пресі як смерть людини, відданої науці, сміливої і повної любові до своєї справи і хворих. До того доброго, що вже писалося про покійника, важко додати щось нове; та це й не є моєю метою, бо в тих, хто знав І. В. хоча б трохи, його світлий моральний образ живе й довго житиме в пам'яті. Все, пов'язане з цією пам'яттю, таке чисте й таке чуже буденній пошлості. Рік — великий строк, особливо на теперішні часи, й багато він дав нових подій і вражень; але серед цієї зміни нового часто й добре згадується І. В. Згадуючи його, живеш вірою, що є не тільки добрі, а й винятково добрі люди, а як легко сьогодні серед безлічі зловживань і зловживаючих в усіх галузях життя хитається ця віра в людей і в усе добре в них. Ми, товариші покійного, знаючи І. В., його славну душу, його устремління до всього світлого, чистого, завжди сміливо можемо сказати, що є добрі люди й що можна вірити людям. За цю віру в людей ми глибоко вдячні І. В. Цю віру він підтримує в нас, віру, яка одна тільки може дати сили в боротьбі за правду життя. Хотілося б сказати, як близько підходять до І. В. слова Сергія Петровича Боткіна, який згадував діяльність одного із своїх найулюбленіших учнів, покійного Бубнова, що загинув від дифтерії, заразившись од хворого. Слова ці такі: «Недовго він жив на світі, але багато зробив і залишив по собі той нерукотворний пам'ятник, в якому втілювалось поєднання найкращих рис людської природи — любов до ближнього, почуття обов'язку, жадоба знань». Хоча з нами зараз і немає І. В., але він був і жив у нашому середовищі, залишивши по собі славну пам'ять, і служить для майбутніх поколінь прикладом того, як треба жити, працювати і любити людей».
На окремому аркуші значилось:
«Дані про смертність лікарів у Росії за 1914–1925 рр. В 1890–1902 рр. померло в Росії 3588 лікарів-чоловіків, в середньому по 276 на рік. В 1903–1909 рр. — 1386, в середньому по 198 на рік, 3 серпня 1914-го до 1922 рр. померло 3254 лікаря, в середньому по 390 на рік. Але оскільки ці дані неповні, то треба думати, що смертність була за ці роки ще більша. 1919-1920-й висипнотифозні роки дали величезну смертність у 615 і 597 чоловік. Середня тривалість життя лікаря-чоловіка 49,2 року, а лікаря-жінки менше 40 років. 55,3 % лікарів померло у віці 24–50. Всього від висипного тифу в 1914–1922 рр. померло 1460 лікарів (60 %), від інших заразних хвороб 164, від спадкових і випадкових причин — 270, від інших хвороб 540. Вбито на війні і загинуло від ран 62, самовбивства — 59, розстріляно — 46, загинули під час різних повстань 43, вбиті бандитами 36. Жінок-самовбивць було втричі більше, ніж чоловіків. Очевидно, в них у ці роки життя було важче».
Серед паперів Левковича Жадан знайшов чернетку резолюції Товариства київських лікарів, датовану квітнем 1917 року:
«Товариство київських лікарів постановило висловити почуття глибокого презирства, й величезної огиди щодо злочинної таємної діяльності лікаря Арсена Тер-Саакова, провокатора охоронного відділення, й пропонує виключити його з усіх лікарських товариств Росії з обов'язковим повідомленням про це у пресі».
Не відмовлявся Левкович від збирання і фактів кумедних, але які також проливали досить яскраве світло на епоху, в якій він жив:
«У Самарі в 1907 році під час одного шлюборозлучного процесу духовенству бажано було з'ясувати статеву силу чоловіка. І ось знайшлися два лікарі, які погодилися спостерігати в публічному домі, яка статева сила даної людини! Роль лікарів у цьому випадку так само принизлива, як і ненаукова».
На окремому маленькому аркушику запис із заголовком «З розмови під час холери, 1910 р.».
«— Лікарю, я, здається, незабаром помру, то ви вже виконайте, будь ласка, мою останню волю.
— Що таке?
— Не веліть обмивати моє тіло сирою водою, я, знаєте, страшенно боюся холери».
«Одного разу я бачив замкнене коло людського життя: весілля акушерки й трунаря», — сумно занотував Левкович на візитній картці якогось лікаря Ф. Мендельсона.
Щоразу, беручи до рук черговий документ, Жадан давав собі слово скінчити на цьому, відсунути сіру папку й піти спати, адже злипалися очі й гуло в голові. Але якась гіпнотизуюча сила примушувала його поглинати це захоплююче чтиво. Нарешті до його рук потрапили зжовклі аркуші паперу, щільно списані фіолетовим чорнилом. Судячи з численних закреслень, позначок і дописок, це була чернетка. Він прочитав:
«20 листопада 1927 року. Народному комісару робітничо-селянської інспекції України, заступнику голови Раднаркому УРСР Володимиру Петровичу Затонському. Вельмишановний Володимире Петровичу!
Звертаюся до Вас з проханням допомогти мені. Я ніколи не наважився б потурбувати Вас, знаючи Вашу завантаженість справами державної ваги, якби не виняткові обставини, що склалися навколо моєї наукової роботи.
Я народився у 1860 році в сім'ї сільського священика села Миньківці Подільської губернії. У 1884 році закінчив медичний факультет Київського університету. З 1895 року професор Київського університету по кафедрі загальної патології. Одночасно з 1896 року і до сьогодні я працюю на Київській пастерівській станції. Неодноразово брав участь у боротьбі з епідеміями чуми і холери. У 1892 р. працював під керівництвом Л. Пастера та І. І. Мечникова в Пастерівському інституті в Парижі, де вивчав методи вакцинації проти сказу і теорію імунітету. Постійно співробітничаю з академіком ВУАН професором Д. К. Заболотним.
Київська пастерівська станція, яку я організував і якою маю честь керувати понад тридцять років, стала дуже важливим закладом народного здоров'я, завдяки діяльності якого врятовано життя десятків тисяч людей, заражених сказом. Однак, на жаль, незважаючи на всі наші зусилля, захворюваність на сказ як у Європі, так і в СРСР все ще висока. Від цієї смертельної хвороби щорічно гинуть тисячі людей. Єдиним можливим виходом із цього тяжкого становища я вважаю розробку методу ефективного лікування хворих. З цією метою, починаючи з 1925 року, я почав експерименти по лікуванню тварин, заражених сказом. Не вдаючись у суто наукові подробиці, скажу лише, що в основу лікування покладено народні спостереження за хворими собаками: деякі після початку хвороби зникають з населених пунктів і знаходять якісь трави, які, очевидно, мають цілющі властивості щодо заразного начала. Перехворівши, очевидно, на сказ, ці тварини не помирають і повертаються до нормального життя.
Внаслідок важких і небезпечних експериментів, які полягали в тому, що хворі тварини, які перебували на довгому цепу, випускалися в спеціальний вольєр, засаджений різними дикими травами, було знайдено кілька рослин, дуже перспективних своїми антивірусними властивостями, що доведено в експериментах у пробірці. Влітку цього року я зі своїми співробітниками почав нову серію дослідів по перевірці виготовлених нами препаратів на заражених сказом тваринах.
І от у цей час, коли вирішується, можливо, доля методу лікування сказу, знайшлися люди, які хочуть позбавити мене можливості вести науково-дослідницьку роботу, спаплюжити моє чесне ім'я, кинути тінь на мою політичну позицію щодо Радянської влади. Наклепницьку кампанію проти мене очолив молодий і малограмотний лікар Брага Василь Панасович, який, граючи на моєму походженні з середовища духовенства і викривлюючи деякі мої критичні зауваження про роботу Народного комісаріату охорони здоров'я УРСР, оголосив мене прихованим ворогом Радянської влади, попівським мракобісом, людиною з контрреволюційними поглядами і вимагає викинути мене за борт медичної науки. В цьому його підтримує невеличка групка галасливих демагогів і обскурантів.
Прошу Вас, вельмишановний Володимире Петровичу, захистити мене від інсинуацій Браги — мого колишнього співробітника, який мститься за те, що я змушений був вигнати його з пастерівського відділу за систематичне неробство, яке прикривалося так званою громадською роботою, за елементарну медичну і загальну неграмотність. Все своє життя я чесно служив вітчизняній науці, віддаючи всі свої сили охороні народного здоров'я. За своєю психологією, за майновим станом, за трудовим стажем, за поглядами і переконаннями я завжди був людиною праці і ніколи не стояв на боці експлуататорів. За своїм науково-лікарським світоглядом я все своє життя стою на матеріалістично-діалектичних позиціях. В дореволюційний час я неодноразово переслідувався царською владою за свої політичні погляди. Можливо, будучи людиною запальною і не терплячи неробства і непорядку в лабораторії, я міг припуститися невдалих висловів, але, повірте, в цьому не було ніякого контрреволюційного «шипіння».
Єдине, про що прошу, — надати мені можливість закінчити мою дослідницьку роботу в галузі лікування сказу. Я тяжко хворію, і кожен втрачений день я сприймаю як болісну втрату для справи всього мого життя.
З глибокою повагою —
професор Володимир Костянтинович Левкович»
Не витримавши, Жадан почав поспіхом перекидати ще не прочитані папери, сподіваючись знайти протоколи дослідів Левковича або хоча б якісь записи з назвами трав, та марно. Знайшов кілька зошитів зі списками тих, кому вводив Левкович вакцину проти сказу, з докладними описами укусів, з примітками про наслідки лікування. Цих людей, судячи з дат їхнього народження, вже, мабуть, не було в живих: Левкович зміг врятувати їх від сказу, та не міг захистити від вогню війни і невблаганного часу.
Останніми в папці лежали вирвані з якогось журналу дві сторінки: на першій з них Жадан побачив знайоме обличчя — високе чоло, розумний, трохи сумний нагляд очей, схованих за скельцями пенсне, гострі кінчики сивих вусів і невеличка борідка. Це обличчя належало? дев'ятнадцятому століттю; щоб помітити це, не треба було бути добрим фізіономістом. Обличчя, опромінене високою думкою і ледь помітною доброю усмішкою людини, що вміє прощати іншим їхні гріхи, вільні чи невільні.
Портрет був у чорній рамці.
«1 грудня 1927 року від грипу, ускладненого сухою гангреною правої ноги, помер один з видатних українських патологів і бактеріологів професор Володимир Костянтинович Левкович», — прочитав Жадан.
«Розтин показав: загальний склероз судин, дегенеративні зміни в міокарді, свіжі інфаркти в легенях і селезінці, тромбування судин нижніх кінцівок.
Розтин показав роки невпинної розумової праці, роки невтомної діяльності великого людського серця, ряд перенесених інфекцій (тяжкий висипний тиф, черевний тиф, двічі дизентерія), роки голоду і холоду, пережиті вже в немолодому віці. Завжди на посту, в боротьбі з епідеміями, до останніх днів він не припиняв своєї різнобічної діяльності вченого і лікаря. Тут, на секційному столі, було проведено розтин і дослідження повного трудів і знегод життя людини, безмежно відданої науці і людям, великого вченого, великого педагога, великого лікаря — Володимира Костянтиновича Левковича.
Їх у нас взагалі мало — справжніх учених, а особливо лікарів, і зокрема патологів, бактеріологів, епідеміологів, — і так важко для країни, для всього нашого великого Союзу втрачати, особливо тепер, випробуваних вождів, славних учителів, в яких учився і в яких навчився б ще ряд поколінь.
Тіло людини ще таке немічне, а боротьба з нашими невидимими ворогами — мікробами й хворобами, що завжди підстерігають нас, — ще настільки важка, що кожна така смерть є непоправним ударом для науки і радянської медицини. Ця смерть ще й ще раз, як затоплений дзвін, закликає нас нарешті, втілити в життя кинуті нами гасла.
Ми знову повторюємо заклик: охороняйте життя старих учених, які ще працюють, захищайте їхнє здоров'я, їхній відпочинок, їхній спокій, збережіть їх для подальшої роботи на благо нашої Батьківщини».
Жадан зрозумів: Левкович так і не встиг відіслати свого листа Затонському.
Рипнули двері. Жадан злякано озирнувся. У дверях стояла мати в довгій нічній сорочці, така сива і старенька, що серце йому стислося від жалості.
— Чому ти не спиш, Женю? — з докором спитала мати. — Бачу — в тебе світло. Думаю — не дай боже, щось сталося…
— Нічого, мамо. Я зараз. Завтра висплюся. Неділя…
— Подивись, на кого ти схожий, — сумно похитала головою мати. — І хто видумав оті дисертації?
Вона тихо причинила двері. Жадан подумав, що в складанні некролога, мабуть, брав участь Брага — молодий, рожевощокий, кров з молоком нарубок з непокірною гривою рудого волосся, яке навіть на старості, посивівши, залишалося міцним і густим, як степові трави; уявив собі Брагу тих років — як ходив він у вишиваній сорочці навипуск, підперезаній вузьким кавказьким ремінцем, у білих полотняних штанях і білих парусинових напівчеревиках, які треба було щодня білити зубним порошком. Відігнав думку про авторство Браги: жодного з цих високих і сумних слів він не зміг би написати, навіть якби й хотів, бо впродовж його життя всі наукові статті і всі виступи на з'їздах і конференціях за нього писали інші.
III
Брага.
Сімнадцять років тому, одразу після закінчення медичного інституту, Жадан прийшов працювати в лабораторію, якою керувала ця людина. І донедавна, до виходу Браги на пенсію, втаємничувався у всі особливості життєвого і наукового стилю свого завідувача. На відміну від академіка Верхратського, Василя Панасовича Брагу не поважали, але боялися в інституті — існувала тут зворотна пропорційна залежність. Верхратського всі поважали, але ставилися без належного його посаді страху господнього, несерйозно, бо знали, що ніяких капостей старий не скоїть, навіть якщо тяжко проштрафишся. Лібералізм Верхратського був притчею во язицех. Гнилий лібералізм, як підкреслював Брага. Почуттями такого роду, як лібералізм, та ще й гнилий, Брага не страждав ніколи. Навіть директори інституту — м'якотілий, але не зовсім простий Білан, а згодом і енергійний, з розгалуженими зв'язками серед впливових людей Лук'янов — вважали за краще не заводитися з нестриманим корифеєм епідеміології, навіть Верхратський, який — і це знали всі — зневажав Брагу, лише гидливо кривився, слухаючи його гучні промови, присвячені черговим актуальним питанням — неактуальних проблем Брага не визнавав, він цікавився тільки тим, на що його націлювали найновіші накази і постанови. Як тільки з'являлися нові надихаючі директиви, Брага, забувши про попередні, одразу ж зі своєю дивовижною і невичерпною енергією — за цю якість його завжди ставили в приклад молодим — брався за їхнє наукове обгрунтування, доведення їхньої вищої доцільності. Повертаючись з різних наукових конференцій, де, звичайно, висловлювалися часто протилежні погляди, де велася боротьба різних наукових шкіл, що обстоювали свої теорії, Брага у дивовижний спосіб спрощував усі суперечності, виносячи якусь єдину, просту і ясну думку, дотримуватись якої вимагав від своїх співробітників. Жадан довго не міг зрозуміти механізму цього спрощення, аж поки не поїхав одного разу з Брагою на всесоюзну конференцію з питань природної вогнищевості інфекцій в Омську. Там, як і завжди, кипіли пристрасті, велися дискусії, але не це запало в душу Бразі: тільки поява на трибуні заступника міністра охорони здоров'я заволоділа його увагою; витягнувши блокнот і ручку, Брага не просто слухав, а, здавалося, всім єством своїм поглинав виступ представника вищих інстанцій, старанно занотовуючи його вказівні думки, його офіційні настанови. І хоча у виступі заступника міністра містилося багато неясних місць, щодо яких у науці не було ще узгодженої думки, і можна було помітити певні суперечності, проте Брага, повернувшись до Києва, гучно оголосив ряд питань остаточно вирішеними й такими, що не підлягають дискусії, а вимагають лише беззаперечного виконання — тільки тому, що так сказав заступник міністра. Скільки разів за своє довге життя Брага міняв наукові погляди? Неможливо на це відповісти точно, як неможливо підрахувати кількість наказів та інструкцій, що безперервно змінювали одне одного.
Ті, хто знав Брагу віддавна, казали, що колись, у давні часи, Брага геть не був схожий на професора: свідомо чи несвідомо вдягався по-простацьки, підкреслено демократично, щоб, боронь боже, не відрізнятись від інших. Десятиліттями ходив у зеленому френчі, у галіфе й чоботях, лише після війни змінивши їх на цивільні штани. Згодом довелося розпрощатися і з френчем. Казали, що замолоду був дуже негарний, непоказний, рудий і коноплястий, і всюди, почухуючи голову, любив підкреслювати, що він людина з народу, майже від плуга, мовляв, наука — не таке вже й хитре діло, не треба кінчати класичні гімназії, студіювати латинську і грецьку мови, мертві й нікому не потрібні, щоб стати справжнім ученим; треба лише мати здоровий глузд, практичну тямущість і ніколи не злітати у стратосферні безкисневі висоти абстрактних теорій, а завжди триматися землі — цілком зрозумілих, конкретних справ, чітко окреслених наказами керівних органів охорони здоров'я. Таку науку називав народною (наче вчення Ейнштейна чи теорія Мечникова були антинародними) — на цьому стояв усе своє життя, аж доки з превеликими труднощами Лук'янову не вдалося виперти Брагу на пенсію, залишивши, правда, на посаді консультанта з оплатою половини ставки старшого наукового співробітника.
Нічого рудого і простацького Жадан уже не застав, прийшовши в інститут. Навпаки, всі, хто працював з Брагою, одностайно твердили, що з професором, заслуженим діячем науки, завідуючим лабораторією особливо небезпечних інфекцій Брагою Василем Панасовичем чим далі, тим виразніше відбуваються позитивні зміни: рудий парубоцький чуб й кущуваті брови почали сивіти, що одразу ж надало зовнішньому вигляду Браги якоїсь поважної, всевідаючої мудрості. Щоправда, розповідали, що певний час, не розуміючи переваги сивизни, фарбував волосся хною, але після того, як академік Верхратський ядуче спитав його про походження такого вогненного кольору волосся, Брага припинив це марудне діло. І, о диво! За місяць він перетворився на глибокодумного патріарха. Вдягатися теж став на рівні зрослих вимог — замість кепки надів капелюх, навчився сяк-так зав'язувати краватку, правда, вузли виходили якісь криві, не те що в професора Осадчого — суперника Браги по кар'єрі й багатьох рисах характеру. Але енергія, вибуховий темперамент, грубуваті жарти й безперестанні зміни настрою залишилися ті ж самі. Товстий живіт і задишка не заважали Бразі жваво бігати на гору, де стояв інститут, їздити в численні відрядження (знаючи його вдачу й боячись неприємностей, місцеві лікарі щедро частували Василя Панасовича різними пундиками, не кажучи вже про хмільні напої), а після повернення влаштовувати розноси своїм співробітникам, серед яких особлива неприязнь припала Жадану.
Брага не злюбив його з перших днів їхнього знайомства. Чи то борода молодого співробітника не сподобалася завідуючому (тоді якраз велась боротьба зі стилягами, і Брага, звісно, не міг стояти обіч цієї актуальної загальної справи), чи мовчазність, небалакучість Жадана викликали роздратування, чи ще якась невідома причина — факт залишається фактом. Час од часу огрядний, низенький Брага кульовою блискавкою влітав до кімнати, де сидів Жадан (тоді він ще перебував у загальній кімнаті з кількома співробітниками), і жбурляв йому якісь папери, вигукуючи погрози про наближення переобрання наукових співробітників, висуваючи сміховинні обвинувачення, вигадуючи неіснуючі скарги на Жадана буцімто з боку практичних лікарів Вінницької чи Чернігівської областей. Розрядившись на Жаданові, через годину Брага, наче й не було нічого, приходив до їхньої кімнати й починав розповідати якийсь анекдот, чи нехитру бувальщину, чи історію, привезену з рідного села на Полтавщині; Брагу обрали почесним громадянином села, його портрет і вишивана сорочка його молодості виставлялися в місцевому музеї — Василь Панасович на запрошення місцевих слідопитів часто їздив до свого села, розповідав різні повчальні епізоди з життя й самовідданої боротьби з денікінцями, куркульнею, з довоєнними і повоєнними епідеміями. З Брагою відбувалося те, що подеколи трапляється з якимись екзотичними тимчасовими грішми: спочатку вони нічого не варті й валяються в необмеженій кількості, але згодом, зникнувши під тиском часу і грошових реформ, ці паперові знаки раптом набувають цінності в нумізматів, стають окрасою різних колекцій. Особливо дратувало Брагу небажання Жадана одразу ж покаятись у нескоєних злочинах, як це вимагалося за ритуалом тих років, злостили вперті відмови поголити бороду, його знання англійської мови і схильність до глибокодумних теорій походження вірусів, в яких Брага нічого не розумів, бо формувався в ту епоху, коли вірусів ще ніхто не бачив, генетики ніхто не вчив, лише всі засуджували, ніяких диявольських надскладних субмолекулярних рівнів не відали — все було просте й зрозуміле, ще не заплутане вкрай цими молодими бороданями-скептиками, іронічними й загадковими ерудитами, які з'явилися невідь-звідки, наче знову закінчували вони класичні гімназії, як колись Левкович і його ровесники. Жадан з холодним і бридливим почуттям ставився до спалахів свого шефа, чим ще більше розпалював його неприязнь до себе. Нарешті Жаданові остобісіло це все, і він кинув Бразі заяву про звільнення, бо вже бачити не міг цю товсту пику із задертим догори носом і хитрими очима, які весь час наче підморгували, наче давали якийсь таємний знак тому, на кого кричав Брага, не брати всі його лайки й звинувачення до серця, бо людина він проста, покричить-покричить, розрядиться — і вщухне. Жадана так і охрестили в лабораторії — громовідводом.
Прочитавши заяву, Брага раптом немовби прозрів, швидко зметикувавши, що, опріч своєї дивної, підозрілої любові до науки, крім усіх компрометуючих його обставин — любові до музики Шопена і віршів Пастернака, крім антинародної бороди, Жадан має в собі щось таке, без чого Бразі не обійтися: на тлі усіх «блатних» дітей, взятих у лабораторію по знайомству, якими так любив останні роки обставляти себе і своє спокійне перебування в кріслі керівника Брага, Жадан вигідно відзначався вмінням не тільки робити науку, а й писати наукові статті, які так охоче підписував Брага, готувати різні доповіді й довідки, придумувати теми майбутніх наукових досліджень, оформлювати готові звіти, завдяки чому лабораторія дуже непогано виглядала на загальноінститутському тлі.
Збагнувши це, Брага вже через півгодини після громового скандалу викликав до себе Жадана й почав запобігати перед ним, запропонував негайно запланувати докторську дисертацію й розповів одну зі своїх улюблених історій про те, як ходив до церковнопарафіяльної школи в позичених чоботях: батько-бідняк не міг справити своїм вісьмом дітям взувачки. Вислухавши історію важкого й голодного дитинства свого шефа, Жадан хоч і не розплакався від розчулення, проте пожалів нещасного нащадка малоземельних незаможників: адже Брага не такою вже й поганою людиною був — не відзначався злопам'ятством, заплющував очі на дрібні грішки своїх співробітників, ніколи не вникав у подробиці їхніх досліджень. Остання обставина була чи не найголовнішою для Жадана, який дуже швидко втямив ту просту істину, що з невігласом легше працювати й розвивати різні свої фантазії, робити, що душі заманеться, ніж з такими самовпевненими науковими суперниками і всевідаючими честолюбцями, як, скажімо, Лозицький.
Після замирення Брага припинив свої ураганні наскоки на Жадана, обравши собі іншу беззахисну жертву — Колю Дрозденка. Всі ці особливості Браги були відомі лише найближчим його співробітникам, в інституті ж він був оточений пошаною, як найстарший працівник цього закладу, жива легенда вітчизняної епідеміології, людина, що пройшла крізь вогонь спалахів різних інфекцій — від холери до віспи, як вірний учень і співробітник професора Левковича. Коли урочисто відзначалося 120-річчя від дня народження Левковича, головну доповідь зробив Брага. Доповідь, правда, підготував йому Жадан, проте весь вдумливий вигляд Браги, його задушевний бас і професорська сивина справили на слухачів якнайкраще враження: всі зрозуміли, що справа Левковича в надійних руках його продовжувача й послідовника. Навіть Лук'янов після цієї доповіді не наважувався кілька років починати з Брагою розмови про відставку; навпаки, Брагу садовили тепер в президіях усіх урочистих зборів і конференцій. Завдяки близькості з Левковичем Брага немовби увібрав у себе блиск інших світил.
IV
Майже щонеділі вони з мамою ходили на кладовище, на могилу батька. За кілька років, що минули від його смерті, ці відвідини о будь-якій порі року перетворилися не просто на механічну звичку, на бажання пройтися по свіжому повітрю, а стали для Жадана чимось більшим: потребою для душі, яка прагла тихої хвилини зосередження, мовчання, очищення і сповіді — тільки перед ким, перед чим? Невже перед тілом батьковим, заритим у землю на глибині двох метрів, безжально знищеним невблаганними біологічними процесами? Невже перед батьковою фотографією на фаянсовій овальній плакетці, прикріпленій до чорної лабрадоритової плити? Фотографію замовляв у майстерні на вулиці Леніна, у напівпідвальчику, де пахло столярним клеєм і все було таке буденне, без жодної таємниці, а на столі приймальниці й на підвіконнях лежали зображення десятків облич людей померлих — і в цьому була якась незбагненна таємниця. Невже перед горбком землі, на якому він навесні висаджував квіти, а боки обкладав дерном, принесеним з інституту? Жадан, як людина раціональна, позбавлена будь-яких потойбічних ілюзій, не вірив у всі ці біологічні поля та екстрасенсів, якими наприкінці двадцятого віку так захоплювалися інтелектуали у київських салонах, він іронічно ставився до так званої ноосфери, тобто до міфічної духовної матерії, яка оточує землю і в якій нібито зберігається ефірно-тремтливий потенціал померлих людей. Знав, що існує земля, важка київська глина, схили Байкової гори, які поросли ліщиною, березами, осиками, дубками, і що схили ці угноєні поколіннями киян, більшість яких забуті назавжди й сліду по них не лишилося. Розумів, що всі біохімічні процеси, які відбуваються в землі, відкрито, що нітрофікуючі бактерії, які перетворюють аміак на нітрати, вивчено й класифіковано, що ніяких таємниць у цій горі немає, тільки вічний кругообіг речовин у природі, але саме тут, перед низенькою огорожею, на лавочці, вкопаній ним у землю, коли мовчки вони сиділи вдвох з матір'ю, він відчував потребу звірятися перед Кимось, звертатися до Когось з найпотаємнішими питаннями. Ще ніколи той Хтось не давав йому відповіді, не посилав практичних порад, не вступав у розмову з ним, але після цих коротких хвилин Жадан відчував, як кудись зникає намул суєти, дріб'язковості й гіркоти.
Вуличкою, що була утворена червоними цвинтарними стінами, які тяглися з обох боків, вони пішли вгору, проминувши головний в'їзд у царство мертвих. Мати трималася за нього й ступала повільно: було слизько. Але головна причина полягала в тому, що її мучила задишка й доводилося через кілька кроків зупинятись, щоб перевести дихання. Давала себе знати серцева недостатність, яка прогресувала, незважаючи на те, що він недавно закінчив курс лікування, робив матері уколи сульфокамфокаїну. Цього разу вона, хоч усе своє життя ненавиділа ліки й обходила десятою дорогою лікарів, сама попросила його зробити якісь уколи, і не стривожило його більше, ніж будь-які інші об'єктивні ознаки її хвороби. Десять років тому мати — шкільна вчителька — вийшла на пенсію, отримувала вісімдесят карбованців на місяць й донедавна підробляла, працюючи черговою в зоологічному музеї. Але навесні відчула себе гірше і з жалем покинула цю спокійну роботу, яка додавала до її пенсії ще вісімдесят карбованців.
Вони не піднялися, як звичайно, на вершину Байкової гори, туди, де був вхід у польську і німецьку ділянки, а раніше звернули праворуч у вузькі ворота й пішли неходженою стежкою поміж могил, щоб скоротити собі шлях. Ніколи досі вони так не ходили. Снігу на кладовищі було набагато більше, ніж на вулицях. Все довкола мало умиротворений сільський вигляд; навіть іржаві огорожі, якими живі оточували мертвих, щоб ніхто не відібрав від них їхні клапті землі, не дратували Жадана, а навпаки — плутаниною залізних та чавунних орнаментів тільки підкреслювали неторкану білість схилів. Біля однієї могили вони зупинились. На гранітній стелі був видлубаний сірий малюнок: гори, пунктирна лінія маршруту й хрестиком позначене місце загибелі; поруч художник зобразив портрет молодого, усміхненого хлопця і зламану квітку. Під стелою вони побачили зелену пластикову каску, вкриту сніговою подушкою, і альпіністський льодоруб.
— Яке нещастя, — зітхнула мати.
І в цю мить він побачив знайоме обличчя, що визирнуло з-поза могили молодого альпініста, наче людина ця чекала Жадана й подала йому непомітний знак.
— Почекай, мамо, — вражено сказав він, протискуючись між огорожами. На засніженому скромному пам'ятнику з сірого граніту був висічений невеличкий хрест і виднівся напис: «Професор В. К. Левкович. 1860–1927. Мир праху твоєму». З великого фаянсового фото, яке добре збереглося, в Жадана пильно вдивлявся Левкович. Він сумно підпер підборіддя рукою: сліди старості, хвороб і тяжких переживань виразно проступали на цьому обличчі. Фото, мабуть, зроблене було незадовго до смерті професора — такого Жадан ніде не бачив. Та й про саму могилу нічого не відав, тільки чув, що Левковича поховали на Байковому кладовищі, але ніхто не пам'ятав, де саме. Дивною здалася йому ця випадкова зустріч з Левковичем саме тепер, у ці дні, коли доторкнувся він до життя людини, яка невідь-чому стала йому близькою — ближчою, ніж багато хто з живих, сьогоднішних, тих, хто його оточував, хто штовхався навколо нього, ліктями прокладаючи собі дорогу — куди? До могили, що забута буде так само, як і ця, тільки набагато швидше?
Вони дійшли нарешті до батькової могили. Мати, задихаючись, сіла на лавочку, а він обережно скинув сніг з невеличкого вінка з зеленого хвоща. Всередину вінка поклав китицю червоної калини. Так робили завжди взимку, щоб птахи прилітали на могилу й щебетом своїм розважали батька. Це було дуже гарно — на білому снігу червоні й зелені кольори життя. Сівши поруч з матір'ю, Жадан замислився.
— Поховаєш мене праворуч від батька, — сказала мати. — Він так любив, щоб я була праворуч.
— Не треба, мамо, про це.
— Треба. Мені спокійніше, коли я знаю, де лежатиму. Тільки оте дерево спиляй, бо тут затінок. А я люблю, щоб небо було видно.
— Добре, — покірливо сказав він, зрозумівши, що не треба з нею сьогодні сперечатись.
— Батько був дуже порядною людиною. І дуже мужньою. Хоча всі думали, що він несміливий, боязкий. Він мовчуном був. Ти в нього пішов… Петре, Петре, рано ти нас покинув…
Помовчали.
— Ти не замерзла? — спитав він.
— Ні. Прибери, будь ласка, сніг навколо могили. І лопаточку сховай, бо заберуть.
Сніг не треба було прибирати; в ясній його й неторканій пелені крилася тиша й заспокоєння. Та Жадан не став заперечувати, знаючи вередливий характер матері, а взявся до роботи.
— Він захворів у сорок восьмому році, — ворухнулася мати, сховавши руки в рукави старої синтетичної шуби. — Йому тоді було лише тридцять два роки, і до того ж він був здоровий як дуб. Поранення легкі, слава богу, з війни повернувся, груди в орденах. Що людині треба? Він робив тоді кандидатську дисертацію, працював асистентом на кафедрі терапії.
— Працював у медінституті? — здивувався. — А я і не чув ніколи. Думав, що в поліклініці весь час…
— Батько не любив про це згадувати. Він захопився генетикою, хотів вивчати спадкові хвороби… Мріяв заснувати кафедру медичної генетики. Консультантом його дисертації був Гершензон.
— Академік Гершензон?
— Так. Тільки тоді він не був ще академіком. Працював в університеті. Високий, стрункий. Дуже розумний. Ну от. У сорок восьмому, восени, почалася кампанія проти вейсманістів-морганістів… Почали бити тих, хто вірив у хромосоми… До батька ставилися добре і попередили, що він повинен перебудуватись і забути про гени, про спадкові хвороби. Він сказав, що не може за одну ніч змінити погляди і відмовитись від того, в що вірить, заради чого працює. Тоді його викликали на збори… Замість того щоб змовчати, — бо навіть ті, хто виступав проти, підходили до нього перед зборами, вибачались і просили: Петре Івановичу, зробіть вигляд, що визнаєте критику, адже так треба, невже ви не розумієте? Замість того, щоб промовчати чи не піти на збори, а лягти до лікарні — я йому казала, щоб ліг, — він виступив і не відрікся… Ну, тоді навіть найближчі друзі махнули на нього рукою — божевільний, мовляв. Проти кого виступив? З інституту звільнили. От тоді він і зліг, по-справжньому захворів. Гострий діабет… Потім влаштувався дільничним лікарем в Пирогові… Так і не став кандидатом…
Жадан розчистив нарешті землю навколо могили. Горбок з мертвою травою виглядав тепер беззахисно, й, здригнувшися, він подумав, що батькові ще холодніше стане в землі. І попросив у нього за це вибачення. Подумав; а як би він сам учинив, опинись, як батько, в сорок восьмому, далекому, напівголодному й поруйнованому році? Йому тоді минуло лише два роки, й він, звісно, нічого не пам'ятав з того часу, коли точилися запеклі псевдонаукові дискусії, у вогні яких згорали долі багатьох людей.
Мати встала, зітхнула й похилила голову, прощаючись з батьком. Сперлася на синову руку, й вони пішли з кладовища.
— А потім він не раз казав мені: Надю, каже, а може, Лисенко має рацію? Може, справді спадковості немає? Дивися — адже ніхто в нашій сім'ї не хворів на діабет, а я захворів. Ось тобі роль зовнішніх умов.
— А дисертація його залишилася?
— Ні. Він спалив її. Бували в нього такі чорні дні, коли світ йому ставав немилий, все його дратувало, ні з ким він не розмовляв, а лежав днями на дивані, надівав на голову шерстяну хустку, укривався ватяною ковдрою, відмовлявся від їжі — повний відчай. Ну, і одного разу спалив. Як я його лаяла… Але він впертий був… Женю, ти до дядька Антона підеш?
— Що в нього?
— День народження Тошки.
— Ні, мамо. Роботи в мене багато. Я в бібліотеку піду.
Мати зупинилася й поправила на голові темну шерстяну хустку. Чи не цією хусткою запинався батько під час отих нападів відчаю? Вона з докором подивилася на сина.
— Я тебе прошу, піди. Я не можу, а ти повинен. Просто незручно. Скільки разів вони нас запрошують…
— Добре, — знову погодився він, ясно розуміючи весь прихований смисл цих наполягань: до батькового молодшого брата Антона мати майже ніколи не ходила, бо не любила його дружини Валерії, яку тихцем називала «Лера-холера»; а сина так настирливо посилала на відзначення не вельми якої вікопомної події — бо отих онуків, серед яких був шестирічний Тошка, тобто Антон, дядько мав аж четверо — тільки тому, що Жадана тут хотіли познайомити з подругою Антонової невістки. Про цю жінку вже давно велися розмови, казали, що вона гарна з себе, хазяйновита, освічена, кмітлива, при добрій посаді в Міністерстві торгівлі, має окрему квартиру і т. д. і т. п. до нескінченності. Двоюрідний брат Жадана Микола — Антонів син — тихцем учора вже попередив про шлюбні проекти, які виникли у рідні: вимушене холостяцтво Євгена вважалося скандальним, неможливим, компрометуючим великий і славний рід Жаданів. Мати всіляко підтримувала ці матримоніальні настрої дядька Антона і його родини.
Як завжди після кладовища, він почув полегкість у душі, хоча сьогодні, вражений тим, що вперше дізнався від матері, він не встиг поговорити з Кимось, розповісти йому про своє чекання тихої чорнявої лікарки. Йдучи назад, обрали іншу дорогу, через головну алею, і тому могили Левковича більше не побачили. Жадан згадав напис на верхній брамі кладовища: «Колись ми були такими, як ви. Будете колись такими, як ми». Напис було зроблено латиною, і тому його ніхто не розумів.
V
Давно він не почувався так добре і весело, як у дядька Антона. Малий Тошка радісно накинувся на нього, став обіймати й цілувати, особливо після того, як побачив, яку розкішну, виблискуючу зелено-золотою фарбою модель італійського спортивного автомобіля «феррарі» Жадан йому приніс. Втім, малий його любив і так, без матеріального стимулювання. Тошка одразу ж потягнув його в кімнату, завалену іграшками, — тут спав він з дідом і бабою, — й почав показувати свої багатства. Тошка, головастий хлопчик, на відміну від своїх гладких, сповнених самовдоволеної енергії рум'яних батьків, був блідий і хворобливий. Тонкими, напівпрозорими пальчиками обережно брав з полиці паперові літаки, які склеїв сам, потім показав Жаданові дирижабль у вигляді риби — все це було зроблено майстерно, Жадан щиро похвалив, дивуючись талантам Тошки. Незрозуміло, в кого він пішов? Але найбільшою гордістю малого була маленька паперова скринька з вирізаним віконцем, заклеєним прозорою плівкою. Пояснив. що це не будиночок, а телевізор. І одразу ж показав програми до нього: три довгі паперові стрічки, що пропускалися через щілину телевізора, з намальованими на них сюжетами. Тошка прокрутив останню свою стрічку під назвою «Бандит і винахідник». На екрані проповзали наївні Тощині малюнки: великий дім, сарай. У сараї стоїть літак винахідника. Він виводить літак, сідає в нього. За винахідником стежить бандит — бородатий, у чорних окулярах. Схожий на мене, усміхнувся Жадан. Спочатку винахідник їде в літаку по дорозі, наче на звичайній легковій машині. А коли хоче злетіти, бандит стріляє в шини. Тошка намалював великі, як у самоскида, колеса. Але бандит не врахував усіх несподіванок долі: повітря, що вилітає з шини після пострілу (на малюнку цей вихор був зображений у вигляді віника), змітає бандита, який сидить на паркані, і той падає на землю. А винахідник летить угору, стрімко минає хмари, за якими одразу ж починається космос, не зупиняється й летить далі — у Невідоме, зображене Тошкою як хаотичне переплетення ліній, що створюють клубок. Жадан валявся з Тошкою на килимі, стрічка «Бандит і винахідник» сподобалася йому своїм щасливим кінцем, він хотів уже дивитися наступну стрічку, коли Микола — Тощин батько — завів до кімнати невеличку на зріст, повненьку, симпатичненьку, кирпату жіночку з маленькими очима-смородинками, яка енергійно простягла Жадану руку й подивилася на нього — як йому здалося — трохи насмішкувато.
Починалася гастрономічна частина вшанування малолітнього іменинника, який не хотів іти до столу й зчинив страшний галас, бажаючи залишатися з Жаданом. Жінку, з якою познайомили його — о іронія долі! — звали Олею, і, звичайно, його всадовили поруч з нею. Він дуже швидко зрозумів, що вона так само подібна до його Олі, наче бубон до скрипки. Вона, мабуть, звикла завжди керувати й всюди бути в центрі уваги. Одразу ж заволоділа розмовою, почала виголошувати різні тости, бажаючи малому Тошці сибірського здоров'я і кавказького довголіття, його батькам — купити двох сестричок для Тошки, дідам — великого людського щастя, наче було ще й звіряче щастя. Здавалося, в її голові, увінчаній високою баштою темного лакованого волосся, встановлено спеціальний пристрій для переробки нормальних людських слів на стандартні, заготовлені заздалегідь для будь-якої ситуації, речення-штампи. Жадан спохмурнів, чекаючи, коли нарешті скінчиться ця обжерливість, якій кінця і краю не було, й коли замовкне жінка з вавілонською вежею на голові, щоб можна було піти з Тошкою і подивитися його фільми. Нарешті Оля помітила його.
— Ви хто за фахом? — спитала.
— Лікар.
— Чудово, — просяяла вона. — Спеціально для вас розповім лікарську історію, щоб не сумували. Дядько один питає: «Куме, — каже, — ти знаєш, що в тебе мало кальцію в крові?» — «Чому?» — питає той. «Тому що тебе жінка п'ять років зраджує, а роги все не ростуть і не ростуть». Ну як? — зареготала вона. Всі зуби в неї були золоті; від чого обличчя набуло дикого вигляду.
— Нормально, — крижаним голосом сказав він. — Це саме про мене.
Вона здивовано і навіть трохи злякано подивилася на нього. Давши йому спокій, почала для всіх розповідати, як заарештували директора овочевого магазину, який заробив на темних махінаціях мільйон двісті тисяч, тільки не знав, що робити з цими грішми, і під час обшуку в нього знайшли сорок п'ять костюмів, понад сто пар взуття і шістдесят комплектів постільної білизни, а сам він ходив майже ціле життя у тілогрійці, Оля його знала — старий був і нещасний. Ще знайшли в нього банку з діамантами, закопану в землю, дали йому десять років, враховуючи похилий вік і поганий стан здоров'я. А коли робили телевізійний фільм про цю справу, його зняли в тюремній камері, й він, відповідаючи на запитання, чомусь сміявся. Старий злодій сміявся, мабуть, тому, що пригадав, як приховав ще одну банку з діамантами, якої так і не знайшли. Правда, невдовзі після тих зйомок він помер, так ніхто і не дізнався, чи була друга банка, чи ні. Дядько Антон вислухав цю легку й смішливу розповідь і похмуро сказав, що таких, як той завмаг, він би розстрілював.
Антон добре знав, що таке гроші.
Працював оператором ощадкаси, а фактично охороняв інкасаторів, коли ті їздили по відділеннях пошти й забирали ввечері виручку. Антон тоді був при пістолеті й ставав дуже зосередженим, уважно дивлячись на випадкових перехожих, що траплялися на дорозі. Дружина Валерія Григорівна весь час гризла його, щоб кинув цю небезпечну роботу, за яку отримував сто сорок карбованців. Адже має пенсію сто шістдесят, чого ще треба? От і зараз, за столом, коли зайшла мова про злодіїв, вона пригадала історію, про яку недавно писали газети, — як троє молодих негідників, які хотіли розбагатіти негайно і будь-яким чином, напали на машину інкасатора, стріляли і вбили охоронника. Антон бадьоро сказав, що з ним би такого не трапилось, вони з дружиною засперечалися, і Жадан, скориставшися моментом, тихо вийшов з-за столу, пішов у сусідню кімнату, в якій уже гралися малі Тошині гості. Виваливши на підлогу гору іграшок, вони повзали по килиму. Верховодив усіма сусідський хлопець Олег — красень років дев'яти, з невинно-нахабними очима, вроджений лідер, який тримав при собі кілька пляшок «пепсі-коли» і «фанти» й давав напитися розпашілим дітям тільки тоді, коли вони чемно зверталися до нього «ваша величність».
На журнальному столику лежав новенький альбом у темно-червоній шкіряній палітурці. Жадан відкрив альбом. На першій сторінці побачив малюнок: крилатий меч розбиває свастику. І напис: «402-й винищувальний авіаційний Севастопольський Червонопрапорний ордена Суворова полк».
Перегортаючи сторінки альбому, вдивляючись у незнайомі обличчя молодих літунів, у фотографії винищувачів Як-3 і знімки потрощених німецьких літаків на землі, він прислухався до розмови, яку затіяв Олег з малою Оксаною, Антоновою внучкою, що приїхала до діда з Умані.
— В тебе є сестричка чи брат? — питав Олег.
— Ні.
— А чому?
— Та знаєш, — звірялася Оксана, мої батьки такі скупердяги… Все по магазинах бігають…
— При чому тут магазини?
— У них грошей немає. Щоб купити братика.
— Що? — єхидно розреготався Олег. — І ти віриш у ці побрехеньки, що за столом говорили?
— Ну, гроші потрібні, — розгубилася Оксана.
— Ні, дурненька. Діти народжуються з живота. Там, у животі, такі клітини є, мені батько казав. Він ветеринар.
— Клітки, як у зоопарку? — злякано спитала Оксана.
— Та ні, я тобі в книжці покажу.
— Я чув, що людина від мавпи походить… — сказав Тошка. — Тільки я не вірю. Мавпи гидкі, а людина красива.
— Походить від мавпи, — підтвердив Олег. — Думаєш, ти набагато красивіший від мавпи?
— То я подумала, що в животі стоять клітки, в них сидять маленькі мавпочки, а з них виходять люди… — розвивала свою теорію Оксана.
Олег засміявся ще голосніше, відчуваючи повну свою зверхність над дурною малечею.
— Ти нічого не розумієш! Приходь до мене, я тобі покажу книжки.
Моєму синові теж було б шість років, як Тошці, подумав Жадан. І він міг би так само клеїти телевізор, малювати фільми і міркувати над походженням людини.
Гортаючи альбом, наштовхнувся на фото оркестру: молоді, веселі хлопці у льотній формі стояли перед винищувачем, тримаючи музичні інструменти: акордеон, гітара, скрипка, саксофон, труба, барабан. Пізнав молодого Антона — він єдиний з усіх не сміявся, а суворо і незрушно дивився просто в об'єктив, боячись ворухнутись, проте не помічаючи, що акордеоніст підняв ззаду руку, прикрасивши величного Антона розчепіреними пальцями у вигляді ріжок. Фото було зроблено влітку 1944 року в Польщі. Над усіма оркестрантами, крім Антона, стояли хрестики й дата загибелі: більшість полягла у квітні сорок п'ятого під Берліном.
Риплячи протезним черевиком, до кімнати увійшов дядько Антон з Олею, ввімкнув магнітофон свого сина і церемонно нахилив голову, запрошуючи цю кирпатеньку жінку до танцю.
Манірно виставивши руку, як робили в часи його молодості фраєри з танцмайданчика «Жаба», дядько Антон підстрибом пішов танцювати фокстрот під металеві удари рок-н-ролу. Оля жваво дріботіла ніжками, підладжуючись під кульгаві кроки свого партнера, вони весело сміялись, задоволені такими чудовими іменинами, а Жадан продовжував гортати альбом — тепер уже ззаду наперед. Він любив дядька Антона за веселу вдачу й доброту; Антон, на відміну від батька — людини мовчазної і відлюдкуватої вдачі, завжди був оточений ріднею і друзями; у нього вічно товклися гості з усіх усюд — однополчани, дальні й ближні родичі, просто випадкові знайомі, в якими Антон здибався під час своїх мандрівок по країні, бо найбільше в житті любив подорожувати — охоче їздив у гості до давніх друзів-ветеранів, на різні урочисті зібрання полку, зустрічі з піонерами-слідопитами. Жив Антон у Теремках, у новій трикімнатній квартирі, в якій завжди було тісно, гамірно і — весело.
Скінчився танець, і Антон всадовив Олю поруч з Жаданом, а сам стояв, задихаючись, і витирав хусточкою спітніле чоло. Волосся в нього було густе, темно-русяве, майже не торкнуте сивиною, очі меткі, а усмішка заворожувала своєю відвертістю; Жаданові спало на думку, що дядько Антон свого часу був, мабуть, дуже схожий на кіноактора Крючкова, який, власне, і грав таких Антонів — трактористів, льотчиків, робітників.
— Ой, що це? — зацікавилася Оля, побачивши альбом. — Це ви, Антоне Івановичу? Який гарний…
— Олечко, ви вірите в долю? — спитав Антон.
— Вірю, — зітхнула вона, й обличчя її на мить стало сумним, навіть похмурим, але одразу ж засвітилося золотою усмішкою.
— Жодної подряпини за всю війну — ви таке можете собі уявити?
Антон починав розводитись на свою улюблену тему, яка його переслідувала, наче нав'язлива мелодія музиканта; це траплялося завжди, коли Антон бував під газом. Жадан знав наперед усе, що скаже і про що розповість дядько, але ніколи його не перебивав і завжди уважно слухав, бо розумів, що тому треба висповідатись. Синам Антоновим і невісткам ніколи було слухати батька, вони відмахувались від старого, як від надокучливої мухи, а Лера і так усе знала, бо служила радисткою в Антоновім полку і, навпаки, могла лише сперечатися й спростовувати дядькові побрехеньки, бо все, що він бачив на величезних швидкостях у небі, вона бачила з землі зовсім по-іншому, у пропорціях зменшених, ближчих до сухих оперативних зведень. А душа Антонова прагла спогадів про стрімкі, смертельно небезпечні злети в Невідоме, Прекрасне і Страшне.
— Женю, знаєш, хто у мене гостював на тому тижні? — не зовсім послідовно перескочив з теми на тему Антон.
— Хто?
— Галія Абдурахманівна Нуралієва, моя лікарка, як врятувала мені ногу. Я, коли лежав на витяжці, таки скандал учинив. Кричав: а де моя друга нога? Що ви з нею зробили? Вона за цю ногу перелаялася з головним хірургом, який хотів її відрізати. До мене маршал авіації приходив. — Антон озирнувся, щоб пересвідчитися, чи, бува, не чує Лера, яка могла б внести суттєві поправки до його розповіді, бо весь час сиділа біля його ліжка.
— А як це з вами сталося? — спитала Оля. — Невже після війни?
— Скажу вам по секрету, Олечко, що в сорок дев'ятому я перейшов на нову техніку. Тільки нікому ні-ні. Це таємниця, — підморгнув Антон. — Літав на перших реактивних Яках, МіГах. У п'ятдесят першому я вже був льотчиком-перехоплювачем першого класу. У Прибалтиці служив. Біля самого моря. Тоді саме Микола народився… Ох і кричав же він по ночах… Горлодер був! Якось уночі бойова тривога. Тоді з боку Балтики американці нас промацували. Весь час підлітали, перевіряли — чи не спимо? Не спали. Це було взимку. Я в літак. Зачинив ліхтар. Сніг страшний, а летіти треба. Дають добро на старт. Сектор газу, швидкість — ураган, підйом, я в повітря — і раптом удар і страшний крен:, нічого не розумію, літак горить… І я вже нічого не пам'ятаю… Потім хлопці розповідали: на зльоті відірвався підвісний бак, я крилом вдарився у сарай, що стояв метрів за п'ятсот від злітної смуги. Сніг падає, літак горить, весь сплющений, я в літаку — відключився повністю. А на радарі мене немає. На башті не розуміють — що сталося? На смузі немає, в небі немає… Знайшли. Механіки витягли. Я обгорів, дві ноги поламані, травма черепа… Якби не Галія Абдурахманівна… І якби не Лера… Влітку був у музеї Вітчизняної війни, побачив свій літак. Старенький МІГ. Він колись мені здавався таким прекрасним, кращого в світі не було. Диво! Як лебідь! А тепер стоїть — дивлюсь: старий. Пенсіонер. І крила якісь не такі, і кабіна допотопна. Тепер літаки! Нас возили в полк, показували. А хлопці які! А, що казати. Женю, піди краще потанцюй з Олею. А я ще трохи заправлюся. Поки Лера покинула бойовий пост… Він вийшов до гостей.
— Хоч вам і не дуже хочеться, — сказала Оля, поклавши руку на плече Жадану, який запросив її до танцю.
— Чому? Вам здається…
— Не виправдовуйтесь. Я відчуваю, коли не подобаюся мужчинам. Тільки ви не хвилюйтеся, я не шукаю собі чоловіка, Вам ніщо не загрожує.
— Чому ви так думаєте? — знітився він, наче його піймали на чомусь поганому.
— Я не збираюся заміж. Ні від кого не залежу, що хочу, те й роблю. Це Люба і Микола надумали мене сватати. Познайомся з нашим братом, він дуже добра людина. Я добра людина, ви — добра людина, вони — добрі люди… Чому ж серед нас так багато злих? Де вони беруться?
— Вони помилялися. Я не добрий.
— А який?
— Сумний.
— Чому? — вона вже не посміхалася іронічно, а звела на нього здивовані очі.
— Не знаю. Мабуть, від мудрості, коли бачиш більше, ніж інші. Знаєте, був такий Сент-Дьєрді, біохімік. Лауреат Нобелівської премії. Так от він казав: «Досліджувати — значить бачити те, що бачили всі, але думати так, як не думав ніхто».
Вона надула свої яскраво нафарбовані губки.
— Це дуже складно. Але я розумію. Ви хочете сказати, що ви не такий, як усі.
Він танцював механічно, не відчуваючи Олі, наче її не було зовсім; згадав, що післязавтра приїздить лікарка Гаврилюк, і йому стало радісно, і Оля вже не здавалася пошлячкою, як спочатку. Прийшов веселий Антон, підморгнув заохотливо племіннику, мовляв, давай, заходь у піке, не втрачай моменту, в твоїх обіймах дуже симпатична жінка, якби мені скинути років двадцять, то…
Оля серед танцю раптом кинула Жадана, ніби зрозумівши, що вона для нього не існує навіть як рухома лялька, й пішла до Антона.
— Антоне Івановичу, а труба у вас є?
— Є. Аякже. Я її всю війну возив. У літак брав із собою. Це мій талісман.
— Заграйте, будь ласка, що-небудь.
— Діду, діду, заграй, — закричали малі Тошка й Оксана, які встигли по самі вуха облитися солодкою «фантою».
Антон дістав з шафи старий, запилюжений футляр, протер його хусточкою — та одразу посіріла — й відкрив кришку. На темно-фіолетовому оксамиті, виблискуючи, мов коштовне кольє, лежала старенька труба з витертими до мідної жовтизни колінами й клапанами. Діти й дорослі зачаровано дивилися на трубу, наче перед ними була посланниця інших, давно минулих і безповоротних часів. Антон приклав трубу до губів — і наївний, чистий звук виповнив усю квартиру, заглушив усі інші шуми, розмови й співи в сусідній кімнаті, бо ця нехитра мелодія увібрала в себе вібрацію повітря війни, рев авіаційних моторів і незграйні звуки маленького пілотського оркестру, що загинув під Берліном, і ніхто не здивувався, побачивши сльози на Антоновому обличчі.
Додому Жадан повертався разом з Олею, яка жила біля станції метро «Лівобережна». Їхали в таксі, й коли машину занесло на слизькому повороті, Оля злякано схопила його за руку. Розповіла, що три роки тому потрапила в автомобільну аварію, її чоловік та дочка загинули, а вона вижила — лише переломи кісток і всі зуби вибило. І що тепер у неї є квартира, добра посада, вільний час, абонемент у філармонію, тільки щастя немає.
Виступаючи в Женеві на засіданні комітету експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я з проблеми сказу, американський дослідник професор Джозеф Новак (1983) заявив: «Незважаючи на значний поступ людства в усіх галузях науки і техніки, проблема боротьби зі сказом залишається дуже складною і з багатьох поглядів зовсім не вирішеною як на міжнародному, так І па регіональних рівнях. Більше того, в зв'язку з екологічними змінами навколишнього середовища стан справ зі сказом у ряді країн погіршився. Сказ широко розповсюджений у країнах Азії, Африки, Латинської Америки. Щорічно у світі гине, за далеко не повними даними, понад 10 тисяч людей, понад мільйон осіб, укушених хворими тваринами, переживають тяжку драму і величезний стрес у зв'язку зі смертельною загрозою захворювання і необхідністю проходити курс болючих і не завжди безпечних щеплень».
Радянський представник (А. К. Мідатов, 1983) на тому ж засіданні нагадав, що в 1910 році на Пироговському з'їзді лікарів Росії наголошувалося, що «медичні засоби допомоги укушеним скаженими тваринами мають паліативний, лікувальний, а не запобіжний характер. Антирабічні щеплення не можуть вплинути на джерело інфекції, тобто на хворих тварин, і не зменшують кількості укушених і заражених вірусом сказу людей; для того, щоб викоренити зло, треба боротися зі сказом шляхом санітарних протиепідемічних заходів у законодавчому порядку».
Представник Чехословаччини д-р ветеринарії Ян Колаж (1983) підкреслив, що боротьба зі сказом має велике економічне значення. На жаль, перспективи швидкого викорінення цієї смертельної інфекції, яка завдав сільському господарству збитків на мільйони доларів, дуже сумнівні: адже це комплексна і дуже складна проблема, яка стосується не лише охорони здоров'я, а й ветеринарної служби, органів сільського, лісового. комунального, мисливського господарства, поліції, місцевої адміністрації, вона нерідко зачіпає державні інтереси, релігійні почуття і місцеві звичаї.
Як, запитували промовці, можна ефективно боротися зі сказом у багатьох країнах Азії, коли окремі райони, особливо навколо міст, буквально наповнені зграями бездомних і скажених собак, а буддійська релігія суворо забороняє вбивство тварин, вважаючи їх одним із втілень людини в нескінченній мандрівці душі? Як знищити в Європі всіх скажених і заражених лисиць, не порушуючи екологічної рівноваги? Як знешкодити вогнища інфекції, коли лисячі нори, в яких ховаються хворі тварини, сягають глибини чотирьох-п'яти метрів, а загальна довжина підземних лабіринтів нерідко дорівнює десяти-п'ятнадцяти метрам?
У Федеративній Німеччині для знищення надмірно зрослої популяції лисиць застосовують газування нір отруйним газом типу «циклон», але Польща і ряд інших країн рішуче відмовилися від цього методу, який багатьом нагадує похмурі часи газових камер Освенціму.
Як боротися зі скаженими вовками в горах Ірану, як викоренити сказ серед мільйонів летючих мишей Південної Америки, як ліквідувати вогнище інфекції серед полярних песців Аляски, шакалів Ефіопії чи жовтих мангуст Південної Африки? А спалахи сказу серед мавп у лісових хащах Філіппін, Індонезії чи Заїру?
У зв'язку з посиленням пересування людей, міжнародною міграцією і перевезенням тварин на далекі відстані небезпеку сказу вповні відчувають країни, в яких ця інфекція була свого часу викорінена, — такі, як Англія, Японія чи Австралія. Епідеміологи Великобританії, зважаючи на повідомлення про виділення вірусу сказу від європейських летючих мишей (Ніколич, 1967, Коморовський, 1976, Є. П. Жадан, Г. Т. Гаркуша, 1985), висловили тривогу з цього приводу, цілком логічно вважаючи, що хворі на сказ летючі миші здатні досить легко подолати протоку Ла-Манш, з Франції дістатися берегів туманного Альбіону й заразити вірусом англійських лисиць, яких так багато у цій країні.
Незважаючи на рішучі державні профілактичні заходи, які здійснюються в багатьох країнах і поглинають великі кошти, боротьба зі сказом має з а х и с н и й, а не наступальний характер.
Головною доктриною боротьби, як і в часи Пастера, залишається запобігання захворюванням людей за допомогою антирабічних препаратів.
Гонка зі смертю — ось що таке антирабічне лікування. Важить кожна хвилина, бо йдеться про головне питання: хто кого випередить? Вірус сказу чи антирабічні препарати, своєчасне введення яких повинно створити надійний імунітет проти смертельної інфекції. Особливо небезпечні тяжкі укуси в обличчя, що їх найчастіше завдають своїм жертвам скажені вовки. За кілька днів вірус, що потрапив в обличчя, встигає проникнути в мозок і вбити людину. Вакцина безсила цьому зарадити, бо імунітет після її застосування виникає пізно — організм, утворює антитіла проти вірусу на тридцятий-сороковий день. Ще донедавна, коли вже існувала ефективна пастерівська вакцина, гинула майже половина тих, хто був покусаний вовками в обличчя, незважаючи на всі зусилля лікарів, якість і кількість вжитої вакцини.
Тільки в 1955 році становище кардинально змінилося: в одному з селищ Ірану експедиція експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я на чолі з доктором Садеком для лікування людей, покусаних вовком, застосувала принципово новий на ті часи препарат — антирабічну сироватку, чи гамма-глобулін, що містив у собі велику кількість г о т о в и х антитіл проти вірусу сказу (Садек та інші, 1957). Антитіла, введені в організм людини, знаходили вірус сказу й знешкоджували його ще до того, як він устигав розмножитись.
У 1957 р. аналогічний, тільки ще більш удосконалений, препарат був успішно випробуваний після нападу скаженого вовка на людей в одному з містечок Білорусії (А. К. Мідатов, 1959). Тільки гамма-глобулін був здатний тримати перегони зі смертю. Потім почала діяти вакцина, завдяки якій організм виробляв стійкий імунітет.
На початку шістдесятих років сталася ще одна історична подія в боротьбі зі сказом: завдяки зусиллям американських (Копровський, Новак, 1960), французьких (Атанасіу, 1974, Шар'є, 1975) і радянських (А. К. Мідатов, 1962, 1966) дослідників почалися випробування нових високоефективних вакцин проти сказу. Так само, як у галузі кібернетики чи генетики, науково-технічна революція в медицині й вірусології дала могутній поштовх пошукам і звершенням тих, хто присвятив своє життя боротьбі зі сказом. Замість старенької випробуваної, але дуже недосконалої вакцини Пастера, яка в окремих випадках викликала тяжкі ускладнення і подеколи навіть призводила до смерті тих, хто шукав захисту від сказу, в кількох лабораторіях світу з'явилася нова, так звана «тканинна» антирабічна вакцина, позбавлена вад своєї попередниці.
Честь широкого виробництва і впровадження цієї вакцини в практику вперше у світі належить Радянському Союзові: поряд з супутниками, лазерами й атомними криголамами в доробку новітньої технологічної цивілізації другої половини XX століття своє скромне, але важливе місце зайняла і ця вакцина, створена на основі новаторських ідей видатного радянського вірусолога академіка М. П. Чумакова, який уславився розробкою вакцини проти поліомієліту. За даними А. К. Мідатова (1985), за останні десять років вакцину проти сказу в нашій країні безкоштовно отримали понад 300 тисяч чоловік. Треба зазначити, що доза аналогічної американської вакцини коштує 50 доларів, доза гамма-глобуліну — 20 доларів, весь курс лікування укушеної людини може коштувати 1500–2000 доларів. Неважко зрозуміти, що більшість тих, кому загрожує сказ у слаборозвинутих країнах Азії, Африки і Латинської Америки, навіть мріяти не можуть про таку вакцину. Так, представник однієї африканської країни д-р Банга (1983) повідомив, що уряд його країни більшу частину свого бюджету витрачав на купівлю нафти і зброї, грошей на антирабічні препарати не вистачає, тому в ряді випадків особам, укушеним скаженими тваринами, доводиться вводити 1–2 дози вакцини замість 14–20, що прирікає частину людей на загибель.
Чи дають нові й удосконалені препарати повну гарантію попередження сказу?
Ні, не дають, бо життя повне таємниць і несподіванок, бо смерть винахідлива у своїх підступних домаганнях і ніколи не знає спочинку, бо медицина найхимерніша і найбільш неточна з усіх можливих наук у світі.
Але кількість невдач антирабічного лікування сьогодні мінімальна: якщо в часи Пастера помирав у середньому один з двохсот вакцинованих, то зараз ефективність боротьби збільшилася в 300 разів: лише одна особа на 60 тисяч чоловік, які отримали щеплення, теоретично може загинути від сказу. Звісно, для того, хто гине, ці радісні цифри — мала втіха.
Бо чим можна виміряти смерть людини?
А втім, знайшлися і такі, хто зробив це; за даними деяких авторів (Джексон, 1980), вартість одного випадку смерті людини від сказу становить приблизно 100–120 тисяч доларів. При цьому враховуються як прямі, безпосередні збитки, пов'язані з закінченням існування людини, так і збитки «перспективні» — тобто вартість того, що міг би в майбутньому створити той, хто помер від водобоязні.
Збитків моральних дослідники останньої чверті XX століття підраховувати ще не навчилися. Коли і хто обчислить вартість сліз і ціну людського горя?