І
З понеділка владу в лабораторії взяв Нечаєв. Усе відбулося дуже швидко і просто: з кабінету Браги винесли всі меблі (залишили тільки монументальне крісло-трон) і зняли зі стін усі численні фотокартки, на яких колишній завідуючий був сфотографований під час різних конференцій і з'їздів серед видатних учених і адміністративних діячів. Підмели кімнату, стерли пилюку, внесли два новенькі письмові столи, зсунули їх докупи, поставили десяток нових, оббитих шкірзамінником стільців — і кабінет для нового шефа був готовий. Лікарі розсілися навколо столів, Нечаєв почастував усіх бразільською кавою й оголосив, що віднині щопонеділка відбуватимуться традиційні конференції, на яких вони вирішуватимуть усі теоретичні й практичні проблеми науки й життя лабораторії. Потім Нечаєв зробив доповідь про останні новини вірусології, щедро ілюструючи її кольоровими слайдами. Напруження перших хвилин знайомства з новим керівником досить швидко минуло, бо Нечаєв тримався дуже просто, весь час жартував і розповідав якісь кумедні історії про професора Хайдена, який, вивчаючи таємничу вірусну інфекцію «куру», потрапив на одному з островів Нової Гвінеї до племені людоїдів, увійшов з ними в дружні стосунки й навіть зробив кольорові фотознімки, зафіксувавши на плівці момент ритуального поїдання людського мозку, зараженого вірусом цієї хвороби. Кажуть, що і йому довелося скуштувати цього делікатесу, бо інакше нові друзі його б не так зрозуміли.
Наступного дня Нечаєв пішов разом з Жаданом оглядати віварій. Жадан, відчуваючи дружню підтримку Нечаєва., захопився, показуючи, як треба перепланувати й переобладнати віварій, щоб збільшити кількість досліджень, і дуже здивувався, коли прибігла Мальована й, задихаючись, гукнула, що його чекає якась жінка. Нечаєв, побачивши цю розхристану й крикливу істоту, знизав плечима, а Жадан, вибачившись, подався у лабораторію.
У коридорі його чекала незнайома у рудій лисячій шапці й коричневому шкіряному пальті з пухнастим лисячим коміром. Він здивовано поглянув на неї і тільки через якусь мить, кленучи свою забудькуватість і засмиканість, пізнав гостю.
Це була лікарка Гаврилюк зі Старої Митниці.
Почав був вибачатися, жартувати, що вона незабаром забагатіє, бо він її не пізнав, але вона не підтримала цю сторонню тему, і не виникло нічого, що б виходило поза межі сухуватої діловитості. Йому навіть здалося, що він, либонь, вигадав оту телефонну розмову на минулому тижні, що не було хвилюючого мовчання цієї жінки, її тихих і зовсім не службових слів, від яких у нього почало так часто битися серце. Вона не стала розповідати про Стару Митницю і про тих, з ким Жадан там зустрівся, а, скинувши пальто і шапку (він допоміг їй роздягтися, й зніяковіння його посилилося, коли почув щемливий гірко-осінній аромат парфумів, яким війнуло від неї), взяла в руки товстий зошит і ручку й запитально подивилася на нього.
Завів її до свого кабінету, всадовив за столом і, щоб хоч трохи вгамувати хвилювання й розгубленість, став порпатися в книжковій шафі, відшукуючи потрібні матеріали. Нічого подібного віддавна не переживав: не можна сказати, що жінки йому взагалі не подобались, що вій був до них байдужий, але ніколи відтоді, як пішла Оля, не охоплювало його таке дивне відчуття — тривожне, щасливе й сліпучо-небезпечне, і тому власний голос здався йому чужим, далеким і незнайомим, наче говорила якась інша, механічна істота, а він зосередився на думках про цю жінку. Врешті оговтався й почав вступну бесіду про головні проблеми лікування; для цього спочатку треба було зрозуміти, як відбувається зараження сказом, як проникає вірус в організм і як можна зупинити його розповзання по нервових стовбурах.
Намагався говорити послідовно, ясно й логічно, як це робив на лекціях, але чомусь розповідь його виходила покручена, малозрозуміла — принаймні так йому здавалося, і він лаяв себе за те, що вгруз у трясовину другорядних фактів і численних прикладів. Можливо, це відчуття посилювалося від того, що Гаврилюк слухала мовчки, не зводячи на нього очей, і щось записувала, і за цією відчуженою чемністю Жаданові ввижалася її повна байдужість до його плутаних пояснень. Як завжди, коли щось витлумачував, він малював схеми — невмілі й криві, — стрілками показуючи хід вірусу по нервових шляхах, але і це, як йому вдалося, ніяк не вплинуло на її сприймання. Тоді він дав їй необхідні книжки, статті, інструкції та накази, залишив саму і знову подався до віварію.
Другого дня здивувався, побачивши, як швидко і впевнено засвоїла вона всю його науку: гортаючи сторінки товстого зошита, в якому акуратно були законспектовані всі джерела, вона докладно розпитувала його про неясні місця: виявилося, що пам'ятлива й нічого з учорашніх його розповідей не забула, все зрозуміла й засвоїла.
Тепер, коли бачив її зблизька, вона здалася йому ще вродливішою, ніж там, у лікарні Старої Митниці. Тонкі риси обличчя, наче ретельно виписані рукою старовинного художника, який полюбляє оливкові тони й кольори смаглого тіла, ледь помітна і швидко згасаюча усмішка, чорне волосся, гладенько зачесане й зав'язане ззаду темно-коричневою стрічкою в короткий хвостик. Його здивувала невідповідність між внутрішнім напруженням цієї жінки, її невпевненістю й наче загальмованістю — і твердими, чіткими лініями її малюнків (перемалювала акуратно всі його схеми). Поступово, слово за словом, немовби проявляючи фотографію, він дедалі виразніше бачив обриси її життя: випадкові лінії, неясні контури чогось незнаного, незрозумілі деталі починали наповнюватись якимось глибшим смислом, даючи об'ємні виміри, стаючи цілком реальними знаками її долі; зрозумів, що вона самотня. Ні, вона не підкинула йому цю інформацію, як роблять нерідко жінки, не піднесла її в якійсь легкій, невимушеній формі, немов ненароком, — він дуже тонко помічав і з роздратуванням реагував на всі ці цілком вибачливі жіночі ігри: просто, без усяких піддавків чи натяків, сказала, що дуже хвилюється за дочку, бо живе з нею сама; повинна на ці дні приїхати зі Львова мати, щоб побути з дочкою, але у вівторок її ще не було. Більше цю тему вона не розвивала, він теж.
У четвер закінчувався курс навчання Гаврилюк у лабораторії. На прощання, щоб перевірити її знання, Жадан дав їй кілька задач: рік тому він підготував для лікарів-рабіологів спеціальні задачі, заклавши в них різні каверзні ситуації, так, як це буває в житті. Прочитавши умови задачі, в яких докладно описувався випадок укусу людини — обставини, локалізація, — лікар повинен був призначити відповідний курс антирабічного лікування. Вона сиділа в кріслі за його столом, задумливо обкусуючи кінчик ручки, заглиблена в свої думки, і від того її обличчя здалося йому ще прекраснішим: зникли тривога й неспокій; тиха зосередженість осявала її лице. Жадан зготував каву й мовчки милувався Лідою (так називав її подумки), чекаючи, поки вона розв'яже задачу.
В цю хвилину увійшла Лариса, тримаючи запалену сигарету.
— Вибачте, я не заважаю? — спитала.
— Ні, — не дуже привітно промурмотів він, а Гаврилюк взагалі не звернула на Ларису уваги.
— О, який запах потрясний, — щебетала далі Лариса, але він, розуміючи, що порушує всі правила доброго тону і гостинності, вперто не пропонував їй сісти й випити разом з ними каву.
— Женю, в мене є до тебе важлива справа, — затяглася вона сигаретою. Гаврилюк уперше звела очі на Ларису і спокійно спитала:
— Може, мені вийти?
— Сидіть, що ви… — Йому стало ніяково за ці Ларисині витівки.
— Ви сидіть, працюйте, — царственим жестом заспокоїла гостю Лариса. — Тебе можна попросити на два слова?
Жадан вийшов з Ларисою в коридор.
— Що сталося?
— Нічого, — розсміялася Лариса. — Просто скучила за тобою. Хотіла тебе бачити… Що з тобою?
— Нормально.
— Ні, ти якийсь похмурий, — стурбовано зазирнула йому в очі. — А в мене потрясна новина.
— Яка?
— Вирішила вступати в партію.
— Що??? — він відступив від неї.
— В партію вступаю. Ти здивований?
— Ні… але…
— Що «але»? Ти кажи, кажи, Жаданчику. Тільки відверто.
Стояли біля акваріума, і Жадан чомусь занурив у воду палець. Вода була тепла. Він понюхав палець, згадав інші акваріуми — у будинку Шульги.
— Це твоя особиста справа, — сказав. — Але партія — це партія. Треба бути…
— Продовжуй, продовжуй, — намішкувато дивилася на нього Лариса, струшуючи попіл у акваріум.
— Навіщо тобі вступати в партію?
— Як навіщо? — його запитання починали її дратувати. — Так мені порадив Нечаєв. І він правий. Взагалі він мені дуже подобається. Треба бачити перспективу. Захищу дисертацію, стану старшим науковим. А далі?
— Працювати.
— Ні, Жадан, — сердито зітхнула Лариса. — Ти сьогодні сам не в собі. Може, та чорнява провінціалка на тебе так вплинула? Га?
— Може, — він опустив очі.
— Дивись… Я дуже ревнива. Як ти не розумієш? Батько мій у партії, Кочергін теж. Я хочу реально вирішувати справи в інституті… Нечаєв пообіцяв мені домовитись у райкомі. Щоб прийняли поза чергою.
— Ти хочеш вступити в партію тільки для того, щоб командувати іншими?
Її очі спалахнули, наче пройшовся по них промінь сліпучого світла.
— Хочу! Так! І буду командувати! Досить уже цим Брагам, Біланам, Гаркушам і Лук'яновим мною командувати! Тепер мій час настав! Ясно, Жаданчику?
— Вибач, — сухо сказав він. — Це твоя особиста справа. Я безпартійний і нічого тобі не можу тут порадити. Мене чекають.
Круто повернувся й пішов по коридору. Перш ніж зайти до своєї кімнати, зупинився перед дверима, дістав носовичка й довго витирав вказівний палець, хоч він давно вже висох.
Увійшов до кімнати. Гаврилюк підвела голову і вперше радісно усміхнулася — і в цій усмішці майнуло щось переможне й любе, — але одразу ж спохмурніла, наче опам'яталась, згадавши про якісь правила поведінки, що їх порушила.
— Я вже все розв'язала.
— Чудово, — сказав він, — зараз перевірю, як ви впорались із завданням. Я б дуже хотів, щоб ви завалили залік.
— Чому?
— Бо тоді я залишив би вас ще на місяць.
II
Однак усі задачі вона розв'язала без помилок. Чітко, стисло, з ясним розумінням справи розповіла йому, чому призначила саме таке лікування, обрала саме ці препарати. Наче на якусь мить кудись наділися її мовчазність, зніяковіння, затаєна полохливість — все те, що заважало йому сказати їй кілька людських, неслужбових слів, перейти за ці дні невидиму, але твердо окреслену цією чорнявою лікаркою межу. Не наважився, боячись нового болю, розчарування. Краще залишитися з ілюзіями, породженими чимось таємним і притягальним, що мала в собі ця жінка, ніж знову відчути себе самотнім і нікому не потрібним.
— Тепер сказ у Старій Митниці буде ліквідовано назавжди, — посміхнувся Жадан, вислухавши її відповідь. — Кротова тепер вам не потрібна. Ви самі як професор.
Вона забобонно постукала пальцями по столу:
— Щоб не наврочити.
— Коли ви їдете?
— Сьогодні.
— Ну що ж, — зітхнув він, — усього вам доброго.
Вона подала йому руку:
— Спасибі вам, Євгене Петровичу, за увагу, за все. Мені дуже багато дала ця поїздка. Вибачте, що стільки часу у вас забрала. До побачення.
Уважно глянула йому у вічі своїм дивним поглядом, в якому, крім суму, він прочитав щось незрозуміле, від чого стислося серце. Жадан все ще тримав її руку.
— До побачення, Лідіє Василівно. Був дуже радий вас тут бачити. Дзвоніть, не забувайте.
Допоміг їй одягтися. Лисяче хутро облямовувало її обличчя рудим пухнастим вогнем, від чого вона здалася Жаданові ще молодшою і майже безтурботною. Невисоке гарне чоло, прямий ніс. Стрімкі вигини брів, зворушливе пасемце чорного волосся на ніжній лінії щоки біля вуха, схожого на витончену мушлю. Все в ній було гармонійно-врівноважене, тільки очі, затінені чорними віями, ховали в собі ніч і неспокій.
Жадан провів її до дверей лабораторії, ще раз потиснув руку, бажаючи відчути її сухий, гарячий доторк, і повернувся до своєї комірки.
І одразу ж зрозумів, що він абсолютний йолоп, останній кретин, що не треба було так легко відпускати цю жінку, що вона приїхала до нього, що справа не в сказі й не в таємницях вакцинації — заради цього вона б ніколи не приїхала, а в тому, що тоді, в лікарні, в Старій Митниці, в ньому і в ній виникла якась непереборна сила, яка наказала їй подзвонити до Жадана й приїхати в Київ; ще при їхній першій зустрічі спалахнуло якесь світло, яке присвічувало їм обом, а він не зрозумів, і ось зараз ця жінка, від якої, можливо, залежить його доля, йде з гори в чуже для неї, метушливе, байдуже місто, йде назавжди, щоб повезти свій сум і свої надії додому, а він у цей час сидить тут, хоча для неї він доля, вона його потребує, як він цього не зрозумів? Яким нечулим і тупим треба бути, щоб не відчути чекання цієї самотньої жінки, щоб не прислухатись до самого себе, до своєї радості й скутості, коли він бачив її чи думав про неї в безсонні нічні години. Оля права. Він ніколи не буде мужчиною.
Побіг до Нечаєва. Постукав тихо, намагаючись заспокоїтися й нічим не виказати свого хвилювання. Нечаєв сидів з Ларисою. Вони курили й сміялись. На столі парувала кава, від якої йшов густий бразільський запах.
— Дуже добре, що ти зайшов, — сказав Нечаєв. — Сідай. Я хочу з тобою порадитись щодо подальшої роботи Лариси Володимирівни. Кандидатську дисертацію вона вже, вважай, має, треба тепер подумати про докторську. Як ти дивишся…
Лариса сиділа мовчки, не зводячи на Жадана очей. Знайомим рішучим жестом загасила сигарету в попільничці — так, як робила це вночі, коли…
— Вибач, Альошо, але… Олексію Олександровичу, — поправився Жадан, який вирішив ніколи при сторонніх не називати керівника своєї лабораторії на «ти». — Прошу вас. Мені терміново треба піти в міністерство. Завізувати доповідь на симпозіумі. Дозвольте…
— Чого ж ви раніше не завізували? — невдоволено спитав Нечаєв, теж переходячи на «ви», — Через три дні їхати, а ви… Непорядок.
— Закрутився.
— Ваша гостя вже поїхала?
— Так.
— Це теж непорядок. — Нечаєв акуратно поклав свій недопалок поруч з Ларисиним. — На перший раз я промовчав, але надалі будемо робити інакше. Це непродуктивна витрата і сил, і часу. Ви унікальний спеціаліст і заради однієї лікарки просто не маєте права відкривати цілі курси. Треба брати мінімум чоловік двадцять-тридцять, і не з одного району. Скільки тих районів на Україні?
— Чотириста шістдесят вісім, — машинально проказав Жадан, розуміючи, що Ліда в цю хвилину вже пройшла повз газорозподільну будку і повертає в Протасів яр. Там вона може сісти на електричку і загубитися назавжди.
— Олексію Олександровичу, сьогодні в нас перевірка наявності співробітників на роботі, — ворухнулася Лариса, коротко зиркнувши на Жадана. — Мене по секрету попередили.
— Ну от, бачиш…
— Я повернуся, — почав благати Жадан, якому навіть за часів Браги не доводилося зазнавати таких принижень.
— Я нічого не маю проти, будь ласка, йди. Тебе ніхто не тримає. Тільки запишись у журналі. — Нечаєв зобразив широку усмішку. У своєму відділі в Женеві він працював біч-о-біч з китайцем, від якого, мабуть, перейняв деякі мімічні традиції цього великого ввічливого народу.
Жадан вибіг, навіть не подякувавши новому начальству за таке гуманне ставлення до підлеглого; вихором вскочив до кімнати, взяв текст своєї доповіді, накинув поспіхом куртку, всунувши одну руку в рукав, а в другій тримаючи портфель і шапку, і в такому напівроздягненому стані вискочив у двір. Пішов не вулицею, як робили це статечні вчені, що повільно йшли повз дерев'яний будиночок — відділ постачання, що його колись збудував генерал Шульга (якщо батько Савелія Макаровича носив це прізвище, а не якесь інше, скажімо, Грай-Городецький); ковзаючись, побіг навпростець двором, туди, де був віварій, і, продираючись крізь чагарник, яким заросли схили гори, ламаючи хрусткий сніг (пригадав кладовище, що було поруч), дістався дірки в паркані — отого потайного ходу, яким користувався Кучерявий у грізні часи перевірок і зміцнення дисципліни; вперше з вдячністю подумав про таланти Кучерявого: цей хід зберіг йому п'ять хвилин. Проліз через щілину, трохи не подравши куртки, збіг по сходах до газорозподільної будки і опинився в Протасовому яру. Задихаючись, попрямував до товарної станції, відшукуючи серед сірих і темних убрань рудий колір.
Наздогнав її біля Либеді: тут зводили якийсь величезний трубопровід, що важкою аркою, товстою, залізною, суглобистою кишкою вигинався над мостом. Дорога була перегороджена секціями труб, спалахувала електрозварна, стояли самоскиди, автокрани, метушилися будівельники, які для перехожих залишили вузький прохід; щоб не місити грязюки, люди перестрибували з цеглини на цеглину, з горбка на горбок.
Ліда нерішуче стояла перед проходом, не наважуючись ступити в це оптимістичне будівельне місиво.
— Вперед, Лідіє Василівно, — весело сказав Жадан, опинившись поруч з нею, і, не перериваючи свого стрімкого руху, дивуючись, звідки все це в ньому, взяв її за руку й повів якимось звивистим маршрутом, знаходячи заліплені глиною дошки, на які можна було стати, й ступаючи в чиїсь свіжі сліди, де ще не проступила вода. Вона йшла за ним, усміхаючись, анітрохи не здивувавшись, наче так і треба було їм зробити — спочатку попрощатись, а через кілька хвилин зустрітись тут, у цьому місці, роками розбитому хронічним будівництвом, ремонтами, важкими автомобілями з контейнерами, дощами чи відлигами, після яких, як на дріжджах, люто спухала своїми жовтими водами Либідь.
— Уявіть собі, — сказав Жадан, коли вони поминули Либідь, — ми перетнули кордон Києва. Тільки тепер ми потрапили на територію міста. Тут колись була велика битва.
— Будівельників з перехожими?
— На Батиєвій горі стояв хан Батий. Звідси він наступав на Київ. А Либідь — важливий стратегічний водний рубіж.
Вона так і не спитала його, з якої це речі він опинився поруч з нею.
— Я погано знаю Київ. Львів — добре. Київ якийсь незрозумілий, чужий. Я вдруге в Києві, але так нічого й не побачила.
— Хочете, я покажу вам таке місце, з якого видно весь Київ? — запропонував він.
— Добре, — погодилась вона. А потім знову дивним, полохливим поглядом пройшлася по ньому, — Може, у вас немає часу… тоді не треба… ви і так приділили мені багато уваги.
— Я йду в міністерство, це по дорозі, — сказав, хоча це зовсім було не по дорозі.
Вони пройшли повз Інститут імені Патона і по вулиці Димитрова почали підніматися вгору, туди, де лежали засніжені горби, за якими ховалися споруди Республіканського стадіону. Жадан знайшов прохід в огорожі й протоптаною стежкою повів свою супутницю на вершину Черепанової гори, на якій, неначе скелети динозаврів., сіріли вигнуті конструкції двох лижних трамплінів — великого, що тримався на вантах, і меншого, тренувального. Підійшли до самих сходів, якими підіймаються стрибуни на великий трамплін. Тут було порожньо, тільки вітер посвистував у сталевих, напружених, як струни, канатах. Подивилися вгору — високо над ними плив примарний силует трампліна, як велетенське вітрило, підняте серед похмурих грудневих хмар, як указуючий перст долі, спрямований у небо.
— Як страшно, — прошепотіла вона. — Невже хтось стрибає звідси?
— Звичайно. Ще й як. Молоді хлопці, майже діти. Для них це нормальна річ.
— Невже ви б дозволили вашому сину стрибати?
— Звичайно, дозволив би, — бадьоро кинув він.
— А скільки йому років?
— В мене… немає сина.
— Тоді легко дозволяти, — зіщулилась вона. Віяв холодний вітер.
Він промовчав, а вона теж не спитала, чи є в нього дочка і скільки їй років. На відміну від Кротової і ще десятків знайомих жінок, які розпитували його про всіх родичів до десятого коліна не тому, що їм це було потрібно, а просто так, з поверхової цікавості, ця тиха, зосереджена жінка, яка погодилась піти з ним сюди, на вершину Черепанової гори, не виявляла до його особистих справ жодного інтересу, і в цьому — тепер він і це зрозумів — крився інтерес набагато глибший, старанно приховуваний і стримуваний.
День складався з безлічі сірих відтінків — від сріблястих снігових схилів котлована, куди летіли й де приземлялися стрибуни, до майже вечірньої спресованості, затіненості центральних районів міста там, унизу, де навколо Хрещатого яру темними кристалами будинків розростався Київ. Лише поруч з ним яскраво, майже фосфорично синіли квадратні щити на трасі трампліна, на яких білими цифрами позначалися метри — відстань льоту лижників.
— Ви не замерзли? — спитав Жадан.
— Ні. Мені цікаво. І страшно.
— У вас ніс червоний. Ви його не фарбуєте?
Вона засміялася й приклала до носа долоню.
— Це його природний стан. Я мерзлячка, навіть улітку мені холодно.
Раптом Жаданові здалося, що похмуре, близьке до полярної сонливості небо розплющило свої важкі, грудневі повіки: наче в крижаній ополонці, далеке сонце пробилося саме над Батиєвою горою, засяяло сліпучо й по-весняному, і все темне, пригасле й сумне в цьому місті враз зникло: перед ними відкрився Київ у всій сферичній замкненості своєї панорами, розкиданої на горах, у всіх своїх вічних знаках історії і творення, наче на картині сучасного художника «синтетиста», який уміє поєднувати речі, віддалені у часі й просторі. Як зачаровані, дивилися вони на місто: він — вгадуючи всі близькі його серцю місця, де минало життя, де з'явився він на світ, де поховані були його батько і рідня й де його поховають; вона — вперше з такою силою і ясністю зрозумівши незбагненну структуру цього міста, яке, завдяки своїм горам, породжувало не тільки в лижниках, а й у кожній людині — віддавна, від печер починаючи, — бажання вільного лету, даючи очищення від дрібного й буденного, сповнюючи патетикою людей, що жили тут, їхнє слово, музику і будівлі, створені тут у давнину. В центрі всієї цієї панорами лежав стадіон; його пофарбовані в рожевий колір трибуни утворювали концентричне коло, схоже на велетенське око, що запитально зазирає в небо.
— Дивіться, — сказав Жадан, обережно взявши Ліду за плечі й повернувши ліворуч. — Ось бачите, там, на горі, наш інститут. За ним Батиєва гора. Ліворуч Байкове кладовище. Там мої поховані… Потім, бачите — високі будинки? То Солом'янка, вулиця Урицького. А далі вокзал… Ви о двадцять другій їдете?
— Так.
— Який вагон?
— П'ятий.
— А тут, у центрі, бачите? Великий дім на горі. Це дім Морозова. Там колись жила моя тітка. Поруч червона споруда — це університет. А там золота баня, дивіться. Це Палац спорту. А тут я живу.
— Зовсім близько.
— Я чекав вашого приїзду, — сказав він, відчувши, як од хвилювання сів його голос.
— Я не розумію, як я наважилась. Ви такий зайнятий…
— Ви зовсім змерзли. Дайте, — він взяв її руку й почав щосили дмухати, щоб своїм диханням зігріти її холодні як лід пальці.
— Не треба, — тихо сказала вона, але руку не забрала. Вона і справді вся тремтіла.
— Я хочу сказати, що…
— Не кажіть, — злякано перебила вона його. — Я дуже боюсь… мені так добре, що я боюсь слів.
Він пригорнув її до себе — вона не пручалась, — але не поцілував — лише провів пальцем по тому місцю, де біля вуха легко і якось по-дитячому звивалося пасемце її темного волосся. Так стояли вони кілька хвилин, доки сонце не згасло, і Київ одразу змінився, наче найшло на нього затемнення.
— Треба йти, — тихо сказала Ліда, відступаючи від нього на крок. Обличчя її знову було сумне і замкнене. — Ви запізнитесь у міністерство.
— Справа не в міністерстві. Я наздогнав вас, тому що… тому що…
— Я чекала. Я йшла так повільно, наче на смерть… Я дуже хотіла, щоб ви мене наздогнали. Господи, як я хотіла! — зітхнула вона. — Спасибі вам, Євгене Петровичу. Я ніколи в житті цієї гори і цього сонця не забуду… Наче в іншому світі побувала.
Вони пішли вниз, туди, де стояла химерна жовта споруда, схожа на декорацію до науково-фантастичного фільму: оздоровчо-медичний центр з саунами. Престижне місце, куди приїздить Кочергін зі своїми престижними дружками. Трохи далі вони побачили довге аеростатне тіло, що залягло у зморшках гори на підходах до стадіону.
— Що це? — запитала вона.
— Тренувальний каток. Дах у нього надувний. Зайдемо?
— Добре.
Він ніколи тут не був і тому з інтересом ступив у це приміщення через спеціальні двері-фільтри, що крутилися. Можливо, тому, що тут підтримувався підвищений тиск повітря, Жаданові здалося, що все навколо викривлене: і звуки, і сіро-жовтувата напівпрозора покрівля над ними, наче справді вони перебували у череві величезного аеростата, і постаті дітей у різнобарвних костюмах. Йшло тренування юних фігуристів, які зосереджено виписували на льоду якісь вензелі. Дві тренерки сиділи поодаль і жваво розмовляли, не дивлячись на дітей. Одна з них плела щось з білої вовни. Нарешті та, що плела, поглянула на крижаний майданчик і гукнула;
— Наталко, чого ти вовтузишся, як корова на льоду? Я тобі сказала — «тулуп» відпрацьовуй! А де твоя задня пробіжка?
І слова тренерки, і ріжучий звук ковзанів, і голоси дітей — все звучало неприродно, подвійною луною тиснуло на вуха. Час від часу хтось з дітей падав на кригу, одразу ж уперто, з ображеним виразом обличчя схоплювався на ноги і знову продовжував свої вправи. Жаданові стало жаль дітей, з яких навряд чи вийдуть чемпіони при таких наставниках. Подумав, що переважну більшість цих підлітків невдовзі виженуть за низькі спортивні результати як неперспективних.
— За дочку хвилююся, — сказала Ліда. — Як вона там без мене? Не дай бог її сюди пустити — одразу б приступ почався. Холодно і сиро. Ходімте?
Пройшовши метрів триста, вони опинилися перед домом, в якому мешкав Жадан. На першому поверсі тут містилося районне відділення автоінспекції, і тому завжди у під'їзді панував незнищенно-казенний запах паперів, тютюну, шинелей і чобіт; починаючи з весни, тут вічно товклися люди зі стражденними обличчями, на яких вимальовувалась лише одна заповітна мрія: провести свої кохані, іржаві, напівполамані «Жигулі», «Запорожці» і «Москвичі» через суворий процес технічного огляду. Жадан ніколи й гадки не мав про купівлю машини. Може, тому, що вхід до будинку прикрашав великий стенд з фотографіями розбитих, перекинутих автомобілів і повчальним написом: «ЦЬОГО МОГЛО НЕ СТАТИСЯ». Правда, і грошей у нього ніколи не було і не могло стати на машину.
— Бачите, — показав він Ліді стенд, — це замість меморіальної дошки на мою честь. Дуже підвищує настрій, коли вранці йдеш на роботу,
— Я добре знаю, що не таке, — сумно кивнула вона, не підхопивши його легкого іронічного тону. — Ми збираємося відкрити два нових травматологічних відділення поблизу центрального шосе. Особливо багато випадків улітку. Справжня епідемія, гірша за сказ.
Біля Бессарабки вони знову попрощались — тепер уже насправді: вона поспішала в медичну бібліотеку, де замовила багато книжок з хірургії, — треба було встигнути прочитати й законспектувати, — а він збирався податися на зупинку двадцятого тролейбуса, щоб швидше доїхати до міністерства. На Басейній вулиці, по якій вони повільно, відтягуючи хвилину прощання, йшли, панувала прибазарна товкотнеча, стояли черги за яблуками, апельсинами й лимонами, їх весь час штовхали ті, хто біг їм назустріч, на тролейбусну зупинку, і тепер уже важко було повірити, що десь існує засніжена вершина гори, яскраве сонце, посвист вітру, і місто, зовсім інше, ніж це, і їхні перші, несміливі обійми, і це друге прощання у цій вуличній суєті теж відбулося поспіхом, буденно, наче розбігалися давні знайомі, які щодня бачаться. Ліда звернула на Червоноармійську, швидко загубившись у натовпі, і хоча нічого не було сказано, лише зовнішні чемні слова, її лице було опромінене радістю, яка передалася йому; тепер, проводжаючи поглядом Ліду, він майже з любов'ю дивився на Басейну вулицю, яка досі була йому осоружна, — уникав він ходити по ній без потреби. Бачив, як зникає рудий слід цієї жінки, яку він покохав, — тільки-но зараз з такою ясністю і здивуванням він це зрозумів, бо ніколи не вірив у можливість нового кохання: Жанна, яка побачила його біополе, була близька до істини, кажучи, що він однолюб. Він і справді досі вважав себе за однолюба.
…А пізно ввечері, за годину до відходу її поїзда, він прибіг на вокзал, і стояв, мерзнучи, бо мороз брався на ніч крутий, і чекав її на порожньому ще пероні приблизно в тому місці, де мав бути п'ятий вагон. Поїзд подали тільки о пів на десяту, Ліда прийшла за десять хвилин до відходу, коли на пероні кипіло залізнично-від'їздне життя, перед провідниками юрмилися люди й від вагонних пічок віяло кислувато-гірким запахом деревного вугілля.
Вона розгублено зупинилась.
— Коли я чую запах вагонного диму, мені болить душа і хочеться кудись їхати. Жаль, що не можу поїхати а вами. Це вам, — він простягнув їй букет троянд, загорнутих у газету; чоловік, що продав йому ці троянди, дбайливо загорнув їх у шар целофану, а зверху прикрив ще двома газетними аркушами — мабуть, це був «Советский спорт», бо на обгортці можна було побачити фото боксерів, що вели бій на рингу.
Вона мовчки взяла квіти й зайшла у вагон, щоб кинути сумку. Вийшла — і тепер уже він ніяково змовк, проклинаючи себе за те, що все зіпсував, що не треба було влаштовувати цього, третього прощання; можливо, він їй уже набрид зі своїми прощаннями. Та коли до відходу поїзда залишалося три хвилини і провідниця, схожа на Гаркушу, гримнула на них, що час сідати у вагон, він обійняв Ліду й поцілував, відчувши рух собі назустріч і ніжний дотик її губ. Це тривало одну лише мить, після чого вона прошмигнула повз сердиту провідницю у вагон, а він став перед вікном і не зводив з Ліди погляду. Ні він, ні вона не махали руками, не вигукували якихось непотрібних слів, не уподібнювались до глухонімих, як це робить більшість людей у такі хвилини, а мовчки дивилися одне на одного. Вагон смикнуло, з дахів посіялась сніжна віхола, поїзд тихо набирав хід, а Ліда, впершись обличчям у скло, проводжала його своїм дивним, зизуватим поглядом, і йому здалося, що вона плаче.
III
У Москві лютували морози, місто було завалене снігом. Одразу з вокзалу Жадан поїхав на станцію метро «Південно-західна», звідки автобусом добрався до Внукова; в лісах, неподалік від аеропорту, розкинулося ціле наукове містечко: інститут, в якому працював професор Мідатов, віварії, допоміжні приміщення, житлові будинки для співробітників, магазини, пошта. Жадан зупинився в інститутському гуртожитку. Тут його знали. Він часто наїжджав сюди — працювати в лабораторії Мідатова, знайомитись з найновішими міжнародними рабіологічними публікаціями. Мідатову, як членові комітету експертів ВООЗ з проблем сказу, регулярно надходили офіційні матеріали ВООЗ, доповіді, виголошені на численних регіональних симпозіумах, монографії колег з різних країн світу.
Завтра в інституті Мідатова починався радянсько-французький симпозіум з проблеми боротьби зі сказом, на який був запрошений і Жадан.
Мідатов радо зустрів його на порозі свого кабінету. Був у сліпучо-білому, накрохмаленому халаті і усміхався, як завжди, мружачи і без того вузькі шпарини азіатських очей; Жаданові здалося, що Мідатов за цей короткий час, що вони не бачились, постарів і ще більше пожовтів; його обличчя, правда, завжди відзначалося жовтизною з шляхетним відтінком слонової кістки, і ті, хто його не знав, думали навіть, що він недавно перехворів на жовтяницю; але сьогодні колір його обличчя був нездоровий, з сіруватим відтінком тіста. Жадан не помилився, бо Мідатов одразу ж почав скаржитись на здоров'я — щойно переніс тяжкий грип (і це в інституті, який розробив нібито ефективну вакцину проти грипу, додав, іронічно посміхаючись), тепер із серцем негаразд. Міокардит. Почав розпитувати про Гаркушу і Кротову, поцікавився Нечаєвим — що то за один? — бо Мідатову зовсім не байдужою була доля Жаданової лабораторії, яка упродовж багатьох років співробітничала з москвичами, випробовуючи нові препарати Мідатова. Ця дружба почалася ще задовго до того, як Жадан прийшов працювати в інститут, — ще в далекі часи Шульги й Гаркуші, яку здавна Мідатов любив і шанував.
— Що буде на симпозіумі? — спитав Жадан.
Мідатов повільно походжав по кабінету. Хоч йому було за шістдесят, постать залишалася струнка й висока. Ніколи не поспішав з відповідями, не робив різких рухів і не приймав поспішних рішень. Жаданові згадалися фільми, в яких показували Сталіна, — як, повільно ступаючи залом засідань, обмірковує він щось важливе, таке, що має всесвітньо-історичне значення. В кабінеті Мідатова стояли елегантні білі фінські меблі, на стінах висіли фотографії всіх видатних вітчизняних рабіологів — разом десять портретів. Серед них були Левкович і Шульга. Навіть тепер, знаючи Шульгу особисто, Жадан ледь його впізнав, бо фотознімок походив з молодих літ — шевелюра, невеличкі вуса й борідка, як заведено було у лікарів на початку століття. Шраму Жадан не помітив — мабуть, фотограф заретушував.
— Симпозіум організували французи, — мовив Мідатов, підходячи до вікна і вдивляючись у синю смугу диких лісів, що оточували інститут. — Конкретно фірма Шар'є, яка взяла на себе всі витрати, пов'язані з симпозіумом. Вони одні з найбільших експортерів різних вакцин і гамма-глобулінів у світі. Зокрема, вони перші на Заході почали випускати в промислових масштабах свою тканинну вакцину проти сказу. І тепер хочуть за будь-яку ціну пробитися на наш ринок.
— Але в нас є вакцина Мідатова, — здивувався Жадан. — Навіщо ж їм лізти сюди зі своєю вакциною?
— Власне. Але… — Мідатов замислився на якусь мить і затарабанив пальцями по підвіконню, — але їм потрібна реклама. За будь-яку ціну їм треба створити враження, що їхня вакцина апробована також і в Радянському Союзі. Вакцина в них прекрасна, що й казати. Але й не краща за мою. Зате набагато дорожча.
Навіть тінь самовдоволення не пробігла по незворушному обличчю Мідатова, тільки очі заблищали весело й молодо, як у досвідченого бійця перед боєм.
— І якщо ми в них купимо хоч одну ампулу вакцини, назавтра — можете в цьому не сумніватись — в усіх їхніх рекламних проспектах буде написано, що вакцина Шар'є застосовується в ста десяти країнах, в тому числі в Сполучених Штатах і Радянському Союзі. Відчуваєте? Паритет супердержав у галузі застосування вакцини Шар'є проти сказу. Звучить! Крім того, вони сподіваються на деяких наших невігласів, які, замість того щоб розвивати виробництво вакцини Мідатова, можуть закупити французьку технологію. Фабрику з виробництва вакцини проти ящуру ми вже закупили в Шар'є. Всяке може бути…
— А як справи з вашою концентрованою вакциною? В нас кінчаються запаси, а в області вимагають.
На основі своєї «тканинної» вакцини Мідатов створив ще більш удосконалену вакцину найновішого покоління: тільки в двох країнах, крім нашої, у США і Франції, Новак і Шар'є вели експерименти з препаратом такого типу, але Мідатов хотів їх знову випередити з впровадженням у практику. Невелику кількість концентрованої вакцини він виділив Жаданові для перевірки на Україні.
— На жаль, дуже погано, — зітхнув Мідатов, пригладжуючи обома руками сиве волосся. Жадан ще пам'ятав той час, коли воно було чорне й лискуче. — Це технологічно дуже складна вакцина, вона потребує найчистіших реактивів і скла. Наше вітчизняне скло не годиться, в ньому є кислі домішки, віруси гинуть. А американці наклали на своє лабораторне скло ембарго. Наче це стратегічний матеріал. Крім того, потрібні ультрацентрифуги. Я хочу домовитись з французами. Так що на промислове виробництво найближчим часом не сподівайтесь. Дам вам доз п'ятсот-шістсот, не більше.
— Шкода. Це прекрасна вакцина. — Жадан витягнув свою доповідь, яку мав виголосити завтра, дав її Мідатову. — Ми переконані, що за нею майбутнє. Подивіться результати. Жодного ускладнення, високі титри вірус-нейтралізуючих антитіл.
— Що за випадок був недавно у Кротової? — запитав Мідатов.
— Пізнє введення гамма-глобуліну. Короткий інкубаційний період.
— Яку вакцину застосовували?
— Вашу.
— Дехто з моїх друзів, — з притиском на слові «друзів» сказав Мідатов, — у міністерстві й комітеті вакцин і сироваток зчинив навколо цього випадку великий галас. Діагноз підтвердився?
— Так. Виділили вірус, зараз вивчаємо, — відповів Жадан.
— Справа ось у чому, — знову на якусь мить задумався Мідатов. — Ці «друзі» хочуть скористатися з цього випадку і заборонити випробування моєї вакцини.
— Це неподобство! — обурився Жадан. — Вакцина чиста, ніякого відношення вона не має…
— Я вас дуже прошу надіслати мені всі матеріали, пов'язані з цим випадком… забув, як його прізвище…
— Чорнодуб.
— Так. Чорнодуб. І якщо треба буде, прошу вас, Євгене Петровичу, приїхати на засідання комітету вакцин і сироваток, захистити мою вакцину. — Він засміявся раптово і різко. — Весь світ її визнає, а тут, у своєму отечестві, доводиться виправдовуватись…
— Про що мова, Абдурахмане Карімовичу. Звичайно, приїду. Тільки дайте знати.
— А що чути з гамма-глобуліном? — поцікавився Мідатов.
— Ви читали повість Дудінцева «Не хлібом єдиним?»
— Читав.
— Вона написана тридцять років тому, але таке враження, що ніщо не змінилося. Винахідники нікому не потрібні. З великими труднощами я нашкрябав десять донорів. Це ж крапля в морі!
— Я думаю ось що, — повільно мовив Мідатов, уважно переглядаючи доповідь Жадана. — Мене недавно викликали до одного надзвичайно впливового діяча…
Він назвав прізвище.
— Ого! — свиснув Жадан. — Нічого собі.
— Його внука вкусила лисиця. Це було на дачі в Підмосков'ї. Якийсь ідіот приніс з лісу хвору лисицю. Ну й почали бавитись. Я призначив лікування. Так от, це дуже розумна і симпатична людина, він розпитував мене про наші справи. Я хочу звернутися до нього з доповідною запискою і викласти всі проблеми, що хвилюють нас, рабіологів. У тому числі розказати і про становище з людським гамма-глобуліном.
— Було б дуже добре, — погодився Жадан. — А як ваші «друзі» з міністерства на це подивляться?
— А, — зневажливо махнув рукою Мідатов, — вони звикли до мене. Я завжди для них буду «анфан терібль» — жахливе дитя.
Мідатов показав Жаданові свіжі американські публікації, серед яких особливу увагу привернула оглядова стаття Новака про сучасні проблеми діагностики сказу й боротьби з ним. Жадан одразу ж заходився виписувати цікаві місця; він досить вільно перекладав з англійської; розмовляв набагато гірше — не мав практики. Мідатов у цей час робив виписки з доповіді Жадана, беручи ті дані, які свідчили про високу ефективність нової вакцини. Про роботу з метафеном Жадан ще ніде не згадував: це не дозволялося патентно-ліцензійним відділом. Мідатову теж не сказав нічого. Ще рано говорити про це. Треба чекати.
Під час перерви вони пішли пообідати до інститутської їдальні. Відчувалося, що харчовики гідно підготувалися до міжнародного симпозіуму: був великий вибір смачних і недорогих страв, свіжі овочі, шинка, замість коричнювато-липкої, солодкої рідини, що величалася кавою, можна було замовити справжню чорну каву. Правда, бутербродів з баликом та чорною і червоною ікрою ще не було: це багатство берегли на завтра.
Потім Мідатов запросив Жадана на традиційну післяобідню прогулянку по лісу. Жаданові ці місця дуже подобались узимку: ніякої київської гнилої сирості, безсніжжя, перепадів температури. Справжня російська зима, чистий, сліпучо-неторканий сніг, а берізки пахли морозом і молодістю.
— Абдурахмане Карімовичу, — затинаючись, почав Жадан не дуже приємну для себе розмову, — як ви знаєте, я вже завершую дисертацію…
— Все гаразд?
— Все. Але… але треба думати про всі формальності: захист, відзив провідного інституту, опоненти. Хотів вас спитати — чи ви б не погодились в якій завгодно зручній для вас формі взяти в цьому участь? Адже ви провідний спеціаліст, всесоюзний бог, і ваше слово мало б велике значення для…
— Боюся, що я нічим не зможу допомогти, — повільно мовив, наче в такт своєї нешвидкої ходи» Мідатов.
Кольке почуття пройняло Жадана, занило десь під грудьми — одразу дала знати про себе виразка. Він пошкодував, що завів цю розмову.
— І на це є кілька причин, — вів далі Мідатов. — Перша. Я не погоджуюся з рядом положень вашої дисертації. Зокрема, ви не прийняли моєї теорії концентричного поширення спалаху сказу в Європі з одного центру…
— Але ж усі факти свідчать проти вашої теорії, — перебив його Жадан. — Якби ваша теорія була правильна і швидкість поширення спалаху дорівнювала сорока кілометрам на рік, сказ лисиць прийшов би на Україну через тридцять шість років, а не одразу ж після війни. Було кілька самостійних центрів зародження спалаху в Європі і в нашій країні, це очевидно.
Однак Мідатов ніяк не відреагував на цю Жаданову тираду, що свідчила про наївність майбутнього доктора наук, який гадав, що Мідатов так легко може відмовитись від своєї теорії, яку сповідував і поширював уже добрих два десятки років. Вони йшли по міцній, наїждженій лижні, яка добре їх тримала, й тому вони не провалювались.
— Крім того, — додав Мідатов, — я не вірю в те, що європейські летючі миші можуть поширювати сказ. Це дуже відповідальна заява. Ви мені й досі не передали того вірусу, що нібито був виділений з мозку людини, зараженої летючою мишею.
Зробив наголос на слові «нібито».
Штам «Лужкова» вивчала Гаркуша. Вона категорично відмовилася віддати цей штам Мідатову, хоч як його шанувала: хотіла сама докладно вивчити всі його властивості; очевидно, їхня публікація з цього питання роздратувала Мідатова, і тепер він пригадав це Жаданові. Той промовчав, згадавши, скільки разів гризся з Гаркушею, наполягаючи передати штам Мідатову й опублікувати статтю разом з ним. Нормально, подумав Жадан. Так мені й треба.
— По-друге, — сказав Мідатов, не повертаючись до Жадана, а дивлячись просто перед себе, — в мене зараз дуже погані стосунки з більшістю московських вірусологів. Моя участь у вашій дисертації може тільки зашкодити вам. Моє прізвище їх розлютить, і вони накоять вам капостей. Можуть навіть завалити через ВАК. Мідатов діє на них, як червона шматина на бугая.
Він гостро, неприємно зареготав.
Це вже було ближче до істини: видатні здібності одного з кращих вірусологів світу в дивовижний спосіб поєднувалися в Мідатові з поганим характером; доброта була перемішана з підозріливістю, блискучі енциклопедичні знання — з небажанням мати поруч з собою когось, хто хоч у чомусь дорівнював би йому; через те в лабораторії Мідатова, крім нього, ніколи не було жодного доктора наук; працювали тут переважно жінки середнього, частіше передпенсійного віку, яких цілком задовольняли безпретензійні кандидатські ступені, зарплата старших наукових співробітників і обожнювальне підпорядкування шефові; кілька енергійних, перспективних молодих науковців-чоловіків, що скуштували хліба в цій лабораторії, змушені були незабаром звідси піти, бо наштовхнулися вони на залізну, непримиренну волю Мідатова, і ніякі їхні таланти, знання, ідеї — ніщо не примусило його поставитись до них так, як цього вимагала справедливість та інтереси продовження науки про сказ. Мідатов вважав, що і його талантів, знань та ідей цілком вистачить на всю світову рабіологічну науку нині, прісно й вовіки-віків — і в цьому він був недалекий від істини. Від істини наукової, а не тої, яку породжує людська совість. Поступово навколо Мідатова виникла атмосфера ворожнечі й глухого роздратування його диктаторськими замашками. Особливо постаралися ті його колишні учні, які, пішовши від нього, самі стали згодом провідними вірусологами; отримавши всі знання, до яких їх уперто намагався не допустити Мідатов, ставши професорами, докторами наук, а деякі — членами-кореспондентами Академії медичних наук, вони не забули образ від свого колишнього вчителя, і тепер уже він відчував на собі дошкульні удари тих, кого колись скривдив. Його вже двічі провалили на виборах до академії. Лабораторію його злостиво називали «гаремом», натякаючи на особливості його вдачі. З другого боку, всі розуміли, що тільки Мідатов зі своєю одержимістю й науковими здобутками найвищого міжнародного рівня має право на звання одного із «скажених» богів світу.
Про всі ці таємниці Жадан дізнавався поступово, під час своїх численних поїздок до Москви, зустрічаючись з колегами на різних конференціях. Він довго, майже до сьогодні не вірив у всі ці розмови, думав, що Мідатову заздрять (так почасти й було), що перебільшують його погані якості, відкидав усі лихі поголоски про свого кумира, якого вважав за ідеал сучасного вірусолога, вважав за лікаря-романтика, котрий бореться самовіддано зі сказом, долаючи несправедливе упередження своїх колег. Мідатова найбільше не любили в Москві, там, де його найкраще знали. А рядові рабіологи, що приїздили на конференції з усіх кінців велетенської країни — з Узбекистану чи з Сибіру, з України чи з Прибалтики, — молилися на Мідатова, який навдивовиж демократично поводився з простими лікарями — завжди допомагав їм порадою, часто виїздив до них на консультації чи прочитати лекцію.
— І, нарешті, по-третє. — Мідатов обережно відвів убік засніжену гілку, що перегородила йому путь. — Я не можу взяти участі у будь-яких процедурах, пов'язаних із захистом вашої дисертації, з суто формальних причин: ми з вами ведемо спільні дослідження, впроваджуємо вакцину. Правилами ВАК заборонено…
— Я думав про це, — зупинився Жадан. — Ми не маємо з вами жодної спільної публікації, тому це не причина. Не обов'язково бути опонентом. Я сподівався принаймні на ваш відзив.
Мідатов теж зупинився. На ньому були шапка-пиріжок з сивого смушку, зимове пальто зі смушковим коміром. Він любив смушок, бо його батько й дід також любили це хутро. Повернувшись з фронту в орденах, — всю війну пройшов командиром протитанкової гармати, — Мідатов не застав ні діда, ні батька, нікого із своєї численної рідні.
— Ні, Євгене Петровичу, — ще раз твердо повторив Мідатов. — Не ображайтеся, але я знав, що буде ця розмова, і все вирішив. Підемо назад? Через годину мають приїхати американці і французи. Приїхав Новак. Ви що сьогодні робите?
— Поїду в Москву. Хочу відвідати будинок Льва Толстого в Хамовниках. Я ніколи там не був, — сказав Жадан, дивуючись тому, як у цьому косоокому чоловікові з тонким, одухотвореним обличчям уживається поруч чорне й світле, погане й добре. — Вибачте, Абдурахмане Карімовичу, мені дуже неприємно, що я почав цю розмову. Якби я знав, ніколи…
— Якби я був дипломатом, — мовив з гордістю. Мідатов, піднявши до неба своє вилицювате обличчя, — я б, звичайно, так не зробив. Бо ви мені потрібні. Але я людина відверта, за що страждаю. Тепер, мабуть, ви кинете випробовувати мою вакцину, чи не так?
Жадан відчув, як закипає у ньому лють.
— Невже ви такий… такий, — хотів сказати — «скажений», — що могли так про мене подумати?! — вигукнув так голосно, що з сусіднього дерева злетіла сорока, натрусивши з гілок снігу. — Як вам не соромно, Абдурахмане Карімовичу?
— Ви не ображайтесь, — примирливо сказав Мідатов, — але багато хто так робить.
— Мені неприємна ваша відмова, — сказав Жадан, думаючи про те, що знову щось важливе втрачає у житті, ще якісь його ілюзії розвіюються, наче цей сніг у повітрі. — Я завжди вважав себе вашим учнем. І вважатиму далі. Дисертацію робив під впливом ваших ідей. І думав, що ви підтримаєте мою роботу. Але я не можу все життя танцювати під вашу дудку і повторювати ваші теорії, особливо коли вони хибні. Справа в тому, що ви прекрасний вірусолог. Саме вірусолог. А я насамперед вважаю себе епідеміологом. Я учень Верхратського, і цим багато що сказано. Ви взялися трактувати епідеміологічні явища з позицій суто вірусологічних… якщо хочете — прагматичних.
Мідатов задоволено всміхнувся:
— Для мене лабораторія, практика, експеримент — головне. А все інше — фантазії.
— Це не фантазії! Це теорія! Що б ми робили, якби не було теорії? Без теорії Коперника, Дарвіна, Ейнштейна? Але не в цьому справа. Скажіть мені відверто: правда ж, ви не хочете, щоб я став доктором наук? Я бачу це. Зрозумів. Тільки чесно!
Мідатов відвів очі. Доторкнувся тонкою рукою до білокорої берізки. Над лісом зовсім низько пролетів великий пасажирський літак з випущеним шасі. В північному сніговому небі гостро зблискували його посадочні вогні.
— Не сприймайте, Євгене Петровичу, все так емоційно. Ви ж учений. Приймайте світ і людей об'єктивно, такими, якими вони є, а не такими, якими хочете їх бачити. А якщо відверто, прошу. Я проти рівності, особливо в науці. Я доктор наук, професор. Я дуже високо шаную ці звання. Мені нелегко було їх здобути. І я не хочу, щоб навколо з'явилися десятки докторів у тій галузі знання, яку я очолюю. В рабіологїї. Це знецінює мене, принижує. Я вас шаную, ваші дослідження. Але чому ви не почекали, поки Гаркуша захиститься?
От воно що, подумав Жадан.
— Вона відмовилася робити докторську, — сказав якомога спокійніше. — І ви це прекрасно знаєте. У Шевченка є такі вірші: «У всякого своя доля і свій шлях широкий». Так от у Гаркуші одна доля, в мене — інша. І я не збираюся відповідати за її долю. Вона сама її вибрала.
— А вам навіщо докторська? — неприязно спитав Мідатов. — Ви ще молодий, встигнете.
— Дякую вам, Абдурахмане Карімовичу, — усміхнувся Жадан, відчувши, як замерзли губи. — Саме так казав Брага, якого ви так не поважали. Вам приємна ця подібність?
Мідатов промовчав.
— Я роблю докторську не для грошей, — похмуро мовив Жадан, відчуваючи, як біль посилюється, віддає в спину. — Не для влади, не для кар'єри. Просто я узагальнюю свої попередні дослідження, яким віддав десять років, намагаюся їх осмислити теоретично. Роблю це чесно, ні в кого нічого не відбиваю. Ви боїтесь, що Жадан стане рівним Мідатову? Абсурд. Такого ніколи не буде. Всім відомо, що ви за своїм вкладом у науку повинні давно бути академіком, лауреатом високих премій. Але я не винний у тому, що вас не обрали, Абдурахмане Карімовичу. А дисертацію я все одно зроблю. Тепер — щоб довести вам, що я можу. Бо я впертий, як усі українці. І вашу вакцину буду випробовувати. І до вас їздити. І згоджуватись з вами там, де ви праві, і підтримувати вас. І не погоджуватись там, де ви, на мою думку, помиляєтесь. Все буде по-старому. Майже все. Тільки…
— Тільки? — повторив Мідатов, примруживши очі.
— Тільки тут щось зламалося, — Жадан доторкнувся до серця. — Я вас дуже любив, Абдурахмане Карімовичу. Ви для мене були… Вважав вас доброю, святою людиною. Не вірив чуткам про вас. Доведеться повірити.
— Вірте, вірте! — пронизливо захихикав Мідатов. — Мені все одно. Не хвилюйтеся, я не заріжу вашу дисертацію. Захищайтесь, будь ласка. Але без мене.
— Мені вас дуже жаль, — сказав Жадан. — Я ніколи не думав, що ви такий жахливо самотній.
Мідатов подивився на годинник.
— Треба йти.
Їх зусібіч обступали берізки. Жаданові здалося, що на білій корі дерев, там, де проступають вирости, де кора репається і дерево хоче народити нові гілки й не може, хтось намалював сумні чорні очі. Як на картинах Чорнодуба. Побачив Лідине обличчя, почув її тихий голос і пошкодував, що поїхав сюди, на симпозіум, що почав цю болісну розмову з нещасливим одинаком, який любить і визнає людей тільки нижчих за себе.
Треба було хоч раз у житті вчинити так, як зробив би це справжній мужчина: сісти з Лідою й поїхати. Тільки куди?
IV
Після двох днів засідань фірма Шар'є організувала для учасників симпозіуму прийом у готелі «Космос». У затишному банкетному залі все було голубе — стіни, стеля й меблі, і все породжувало почуття невагомості — і постаті з фресок, на яких були зображені неймовірні з погляду історії гібриди міфологічних давньогрецьких Ікарів й новітніх космонавтів, і блискучі алюмінієві світильники, що пливли над головами лікарів, як телекомунікаційні супутники, і тому радісний, піднесений настрій вселився в усіх, хто сюди прийшов. При вході був бар, в якому хазяйнував молодий білявий кремезняк з лицем колишнього боксера: бармен нагадав Жаданові Володю, якому так не подобалась ідея людського безсмертя. Перед баром вже стояло кілька учасників семінару, на яких звалилися болісні муки вибору: горілка «Московська» і горілка «Лимонна», джин з тоніком, томатний сік для «кривавої Мері», шотландське віскі, шампанське, червоне кахетинське вино, французькі коньяки кількох сортів. І все це задарма, за рахунок фірми Шар'є. Жадан побачив, як огрядний керівник пастерівського центру в Ірані, доктор Садек, уславлений у рабіологічному світі тим, що вперше застосував гамма-глобулін при зараженні людей вовком, не випускаючи з товстих пальців сигари (пальці його і за кольором, і за формою теж були схожі на сигари), вже починає потроху ковтати віскі з льодом, задумливо впершись своїми зволоженими карими очима у французьку перекладачку Марі, яка всіх просила називати її Машею й казала, що вона походить з Польщі. Маша була в сміливо декольтованому чорному платті; на плечі вона накинула палантин зі сріблястого хутра; Маша жваво перекладала розмову Мідатова з головою фірми — доктором Шар'є. Жану-Клоду IIIар'є було за сімдесят, і він являв собою класичний зразок процвітаючого капіталіста з телефільмів, зроблених у Москві на сюжети Агати Крісті за участю прибалтійських акторів: високий, гарний, сивоголовий, бездоганно вдягнений у темно-синю «трійку» з темно-червоною краваткою й такою ж темно-червоного хусточкою в лівій кишені піджака. Батько Жана-Клода працював лаборантом у самого Пастера — Жаданові аж дух перехопило, коли під час свого виступу на відкритті симпозіуму Шар'є показав слайди старих фотографій: наче крізь чарівне віконечко, Жадан зазирнув у зжовклий світ дев'ятнадцятого століття, побачив обличчя тих, хто розпочинав велику мікробіологічну всесвітню революцію, немовби сам побував у їхніх лабораторіях, доторкнувся до наївного обладнання тих часів — до всіх цих мідних трубок, скляних колб, перших термостатів на гасових лампах; слухаючи розповідь Шар'є про батька, про його роботу в лабораторії Пастера, Жадан зітхнув: доля скривдила його, пославши у вік двадцятий. Він набагато більше користі дав би людям, опинившись у віці дев'ятнадцятому.
Зал нарешті наповнився учасниками симпозіуму. У центр вийшли Мідатов, Шар'є та ще кілька офіційних осіб — організаторів цієї зустрічі. Фірма Шар'є не пошкодувала грошей, щоб надати симпозіуму найвищої міжнародної ваги, запросивши провідних рабіологів світу з Бразілії, США, Ірану, Англії, Польщі, Чехословаччини, НДР, ФРН, Індії, Танзанії, не кажучи вже про Францію і СРСР.
— Шановні друзі, пані й панове, колеги, — почав Мідатов. За ці дні він наче помолодшав, скинувши хворобливу сірість з обличчя: битва двох вакцин — Шар'є і Мідатова, що негласно велася на симпозіумі, йшла з перевагою Мідатова; в той час, коли Шар'є лише збирався почати широке впровадження своєї нової вакцини, препарати Мідатова вже широко застосовувалися в Радянському Союзі, йшли на експорт у кілька країн.
— Сьогодні зібралися ми, велика і дружна сім'я рабіологів, — продовжував Мідатов, — щоб обмінятися результатами наших досліджень і новими ідеями, від яких залежить наш прогрес у боротьбі зі сказом. Ні в кого з нас немає ніяких таємниць, ми широко відчиняємо один перед одним двері наших лабораторій, ділимось своїм досвідом — і це прекрасно, друзі! В той час, коли в світі є сили, які таємно від усіх народів готують смертоносні засоби знищення людства, ми, рабіологи, можемо пишатися тим, що протиставляємо їм нашу лікарську солідарність, нашу турботу про життя на землі, нашу волю викоренити до кінця в усіх країнах земної кулі сказ — нашого спільного ворога.
Всі зааплодували, і Жадан побачив, як дитяча усмішка майнула по обличчю Мідатова, немовби освітила на мить його суворі жовтуваті риси.
— Але, — Мідатов підняв руку, — думаючи про майбутнє, не забуваймо минулого. Ньютон колись казав, що ми стоїмо на плечах своїх попередників. Ми, рабіологи, стоїмо на плечах такого гіганта, яким був Пастер. Доктор Шар'є у своїй блискучій доповіді нагадав нам це, нагадав про історичну роль Франції у боротьбі зі сказом. Ми вдячні Франції за те, що вона гостинно приймала таких наших видатних учених, як Мечников та Гамалія, щедро ділилася своїми науковими і технічними здобутками, сприяла поширенню пастерівської вакцини у всьому світі. Я сподіваюся, що ці добрі традиції нашої дружби і співробітництва будуть продовжені й розвинені. Плідні наслідки симпозіуму свідчать про це. Від імені всіх присутніх хочу висловити сердечну вдячність доктору Жану-Клоду Шар'є, фірмі Шар'є, всім французьким колегам, які доклали стільки зусиль для блискучої організації нашої зустрічі!
Під оплески і спалахи імпульсних ламп Мідатов потиснув руку Шар'є. Той щось сказав Маші, яка, скинувши з плечей палантин, стала поруч з главою фірми. Жадан уже знав, що не все так безхмарно в житті старого Шар'є, який, попрацювавши трохи після закінчення Паризького університету в лабораторії свого батька, заснував невеличке бактеріологічне підприємство, на якому спочатку виробляв протидифтерійну сироватку. Наприкінці сорокових років, під час післявоєнного економічного буму, це напівкустарне підприємство швидко набрало сили, перетворившись у великий, обладнаний за останнім словом техніки потужний центр з виробництва бактерійних та вірусних препаратів для медицини й ветеринарії; фірма Шар'є відкрила свої філії в десятках країн, захопивши ринки Латинської Америки, Африки, ряду країн Азії. Шар'є орудував мільярдним капіталом, але його конкуренти — американські та японські транснаціональні корпорації з виробництва фармакологічних та біологічних препаратів — теж не спали, ведучи жорстоку конкурентну боротьбу проти Шар'є. Останніми роками він підупав на здоров'ї, все важче давалося йому життя й виснажлива гонитва за прибутками; син Шар'є — теж лікар-вірусолог — не дуже переймався справами фірми, бо захоплювався кінематографом і вже зняв на батькові гроші кілька фільмів; це тішило батьківське серце Жана-Клода, але дратувало раду директорів, яких непокоїла думка про майбутнє фірми, коли старший Шар'є закінчить свої земні суєтні справи. А перед самим від'їздом Жана-Клода Шар'є до Москви сталося справжнє нещастя: якась зграя чи то політичних терористів, чи просто звичайних гангстерів викрала улюбленого єдиного внука Шар'є — чотирнадцятирічного Мішеля-Жана Шар'є, — вимагаючи мільйонного викупу. Про все це у перерві одного із засідань розповіла Жаданові перекладачка Маша, яка, здається, любила старого Шар'є трохи більше, ніж вимагається від рядової співробітниці фірми, й дуже співчувала своєму шефові.
— Шановні пані й панове, — сказав Шар'є, безтурботно всміхаючись, показуючи ряд молодих, набагато молодших, ніж усе інше, штучних зубів. Він тримав у руці келих з шампанським. — Я й мої співробітники щасливі, що перебуваємо тут, у Москві, у столиці однієї з наймогутніших країн світу, традиційного союзника Франції. Ми були раді розповісти вам про наші дослідження, вислухати думки рабіологічної еліти світу. Ми мали з моїм давнім другом професором Мідатовим і представниками Міністерства охорони здоров'я Радянського Союзу плідний обмін думками щодо інтенсифікації наших наукових і технічних зв'язків у галузі виробництва вакцин і гамма-глобулінів. Вчора у Кремлі я оглядав славнозвісну російську Цар-гармату і подумав: як добре було б, якби ми, лікарі з різних країн світу, мікробіологи й вірусологи, нащадки Пастера, зібралися б разом і спільно вистрілили з цієї гармати, щоб знищити на землі всі хвороби й епідемії! Наш симпозіум — один з таких пострілів. Дякую професору Мідатову й радянським колегам за російську гостинність, за вашу прекрасну матінку-зиму. — Це він сказав по-російськи: «матюшку-зімю». — Дякую всім колегам, хто вшанував наш симпозіум своєю присутністю! За здоров'я всіх!
Більше вже не було ні тостів, ні виступів; обступивши столи з царськими закусками, оплаченими фірмою Шар'є, учасники почали життєствердне діло винищення дефіцитних продуктів; біля бармена в білому кітелі знову стояли бажаючі причаститися, давні колеги кинулися в обійми одне одному, а ті, хто ще не був знайомий, мали змогу познайомитись і перекинутися словами, з'ясувати якісь не розв'язані досі питання; як це часто буває наприкінці таких зустрічей, коли до прощання залишається небагато часу, учасники симпозіуму, відкинувши вбік офіційну стриманість, яка тримала їх два дні в шорах чемності й відчуження, раптом почали бурхливо спілкуватися, — в цих коротких зустрічах, розмовах і обміні адресами, можливо, було більше сенсу, ніж у всіх доповідях, виголошених на засіданнях, бо доповіді були повністю надруковані в товстій, з глянсованою блакитною обкладинкою книзі, їх можна було прочитати, побачити ідеально викреслені графіки, тонко виконані електронні фото; але в науковій книзі не було живого слова і приязної усмішки — тобто того, що залишається в пам'яті надовго й породжує дружню відвертість при нових зустрічах. В цьому космічно-блакитному залі купчилась невеличка група професіоналів, більшість яких знали одне одного якщо не особисто, то з публікацій, і люди ці, що володіли незрозумілою для більшості мовою своєї науки, і справді були схожі на сім'ю, галасливу й багатонаціональну, але об'єднану спільністю мети: всі ці люди протиставили своє життя й знання безглуздості смерті від сказу.
До Жадана підійшов його давній приятель доцент Шврчек із Словаччини й, хитро всміхаючись, таємниче повів його до столу, біля якого стояли Мідатов, Шар'є і французи, що супроводжували свого шефа.
— Слухай, — сказав Шврчек, — поки вони вирішують глобальні проблеми, обов'язково покуштуй це. Це найсмачніша їжа в світі, даю слово, що ти ніколи такого не їв.
Він вказав пальцем на якусь незрозумілу страву.
— Що це?
— Копченин вугор. М-м-м! — Шврчек закотив очі до неба. Поки Жадан поклав собі на тарілку цей делікатес, Шврчек, невеличкий на зріст, жвавий і дуже веселий чоловік, пішов до бару й привів звідти сухорлявого й високого, майже два метри, американця Джозефа Новака, одного з кількох світових богів, який учора виголосив сенсаційну доповідь про принципово новий метод ідентифікації вірусу сказу.
— Познайомся, Джо, — сказав Шврчек. — Це доктор Жадан в України.
— О, я слухав вашу доповідь, мені сподобалась, — сказав Новак ламаною російською мовою з домішкою польських і англійських слів. — А ви звідки? Часом не зі Львова?
— Ні. Я з Києва.
— Я навчався у львівській політехніці. Так, так, не дивуйтеся. Лікарем я став пізніше, в Америці. А тоді я студіював у політехніці й учився літати на літаку. — Новак ковтнув горілки. — Це було в тридцять дев'ятому році.
— А що потім? — спитав Шврчек.
— Потім? — задумливо мовив Новак. — Потім Англія, «спітфайери», нічні бої над Лондоном. Я був в авіації. Потім втратив половину свого прізвища. Був Новаковський, став Новак. Був Юзеф, став Джо. Америка всіх укорочує.
— Послухай, — сказав Шврчек, — якого біса ти п'єш горілку? Подивись, які шикарні коньяки. Ще два такі симпозіуми, й фірма Шар'є вилетить у трубу.
— Не вилетять, — сказав Новак. На ньому був сірий твідовий костюм, а замість галстука дбайливо пов'язаний зелений платок, наче був він не рабом лабораторії, а королем естради. — Старий Шар'є тільки-но відвалив мені сто тисяч доларів. Вип'ємо за це!
Він підніс чарку.
— Нормально, — хитнув схвально головою Жадан.
— Що ти з ними робитимеш? — цокнувся з ним Шврчек.
— Він хоче, щоб я розробив їм технологію і впровадив на ринок мій новий метод діагностики сказу. Він на цьому заробить мільйон.
— Мені дуже сподобалась ваша доповідь, — сказав Жадан.
— Мені теж. Я, правда, нічого не зрозумів, — вставив Шврчек. — Ти говорив по-англійськи з таким страшним акцентом, як моя дочка з п'ятого класу.
Новак засміявся, і його худе обличчя вкрилося сіткою глибоких зморщок; в білявому волоссі ще не було слідів сивизни, і, якби не ці зморшки, Новак міг би зійти за початкуючого лікаря чи адвоката.
— В Америці думають, що це справжній оксфордський акцент, який я нібито вивіз з Англії. Мені ліньки удосконалювати свою вимову. З шефом я розмовляю по-польськи. А ви б не хотіли опанувати мій метод? — звернувся він до Жадана.
— Дуже хотів би. Я маю велику колекцію штамів, сказу з усієї України й міг би провести їхнє порівняльне дослідження.
— То приїздіть до мене в лабораторію. — Він дав Жаданові свою візитну картку.
— А мені даси свої сироватки? — спитав Шврчек.
— Дам. Слухайте, — знову звернувся Новак до Жадана. — Є ідея. Якщо вам важко вибратись до Америки, давайте зустрінемося в Парижі. Я домовився з Шар'є через місяць прилетіти до нього, почати роботу в фірмі. Приїздіть, я вас навчу, дам набір сироваток. О'кей?
— Звичайно, — весело сказав Жадай, тимчасово впадаючи в ейфорію міжнародних контактів, величезних незнайомих аеропортів, паризьких вулиць, так добре йому відомих з передачі «Клуб кіномандрівників».
До них підійшов Мідатов і делікатно торкнув Жадана за лікоть.
— Вибачте, Євгене Петровичу, я хочу вас представити доктору Шар'є. Йому сподобалась ваша доповідь, і він хоче з вами познайомитись.
Маша приязно всміхнулася Жаданові; в одній руці вона тримала чашку кави, в другій — запалену сигарету. Вона за цілий вечір ні на мить не відходила від старого Шар'є, турботливо піклуючись про нього.
— Доктор Шар'є, познайомтесь, будь ласка, з моїм другом з України доктором Жаданом, — урочисто сказав Мідатов, не виходячи з тону, яким виголошував сьогодні свою прощальну промову. — Доктор Жадан — один з найкращих радянських рабіологів. Він гідно продовжує нашу з вами справу, Жан-Клод, справу Пастера.
— Мосьє, — нахилив голову Шар'є й міцно потиснув руку Жаданові. — Дуже радий.
— Я дуже зворушений вашою доповіддю, згадкою про вашого батька і Пастера, — сказав Жадан. — Завдяки цьому Пастер для мене раптом став не абстрактним символом, не бронзовим погруддям, а живою людиною.
— Дякую, — щиро зрадів Шар'є. — Мені це приємно чути, бо все, що пов'язане з пам'яттю про Пастера, для мене святе.
Страшний світ, подумав Жадан. Світ, в якому дід усміхається, говорить ввічливі слова незнайомій людині, яку забуде через дві хвилини, а в той час якісь покидьки можуть убити його улюбленого онука, можуть замордувати ще десятки чи тисячі не винних ні в чому людей — і все заради чого? Грошей? Влади? Слави? Ось проти якого сказу треба було б винайти вакцину.
V
У вагоні, яким Жадан повертався до Києва, було повно молодих американців. Тільки в останньому — поруч з туалетом — купе їхали наші співвітчизники: Жадан, стара жінка, замотана в шерстяну хустку, молоденький, з дівочими ямочками на щоках лейтенант артилерії і ще якийсь засмиканий літній інженер-діставала, який повідомив, що в Держплані нічого не вибив, одразу ж заліз на верхню полицю й більше не подавав ніяких ознак життя. Всі інші купе займали галасливі, веселі хлопці й дівчата — студенти й викладачі Гарвардського університету, які приїхали в Союз зустрічати Новий рік. Жадан дуже швидко про це дізнався, бо, вийшовши в коридор (завжди перші півгодини після відправлення поїзда любив стояти в коридорі), опинився поруч з худим невисоким бороданем в окулярах, який здавався Жаданові дуже знайомим, наче вони десь зустрічались. Потім зрозумів: американець схожий на нього самого, як дзеркальне відбиття. Тільки на Жаданові був солідний костюм з краваткою, як того вимагав етикет симпозіумів, а на старіючому американцеві легковажна спортивна червона фуфайка з великим білим номером «22»: він уже встиг переодягтися. Американець широко всміхнувся, побачивши Жадана, — йому теж, либонь, спало на думку, що це їде його радянський двійник, і він одразу ж звернувся до Жадана. Він говорив трохи по-російськи. Виявилося, що він професор, викладає екологію, що студенти вже були в Ленінграді й Москві, а перед тим вони по тижню провели в Норвегії та Фінляндії; попереду Київ, потім Прага — і гайда додому.
Студенти почувалися як удома — бігали, регочучи, по коридору, перегукувались, мінялися місцями, ляскали по сідниці дуже гарну і дуже товсту молоду негритянку, яка прихильно зустрічала ці дружні вияви, і Жаданові теж захотілося ляснути її. Ця атмосфера молодих, безтурботних веселощів охопила й Жадана, він уже не шкодував, що поїхав на симпозіум, й на душі вже не було так паскудно, хоча біль і образа на Мідатова залишилися: знав, що довго ще зализуватиме свої глибокі душевні рани, бо тільки наодинці з самим собою міг признатися, яка непомірна гордість сидить в його кволому тілі і як часто буває вона уражена. Якби сказав про це своїм колегам, багато хто з них дуже здивувався б: гордість у наш вік? Істинний атавізм, як залишки хвоста в людини. Сховайте свою гордість у задню кишеню, порадили б вони. Але він тримав свою гордість не в кишені, а в серці, а це і був головний доказ його несучасності. Проте зараз, після прийому в готелі «Космос», після всіх тих сильних вражень і для розуму (згадати хоча б доповіді Шар'є та Новака), і для серця, Жадан перебував у піднесеному настрої, боячись, правда, щоб цей стан невагомості не перейшов у жорстоке безсоння й депресію. А поїзд, проминувши міріади московських вогнів, втягнувся у холодну пітьму російської ночі; худенький студентик, схожий на мексіканця, — він виконував функції старості групи, — приніс звідкись цілу сітку бляшанок з пивом й почав усім роздавати, не дивлячись, де свої, а де чужі. Дісталося й лейтенанту, і Жаданові, і його двійникові, який представився як Майкл Едвардс.
— Ти дивись, як граната, — по-дитячому здивувався старший лейтенант, зриваючи з бляшанки покривачку з кільцем. Жадан теж кілька разів ковтнув холодного, гіркуватого пива: після розкішної вечері за рахунок фірми Шар'є хотілося пити.
Едвардс розповідав, як їм сподобалося в Москві, особливо в музеї імені Пушкіна, де їм показали одну з кращих у світі колекцій картин імпресіоністів, ну, звичайно, Кремль, собори, Загорськ і ці російські жінки з суворими обличчями, які моляться в загорських церквах, а лиця в них як у боярині Морозової; мабуть, американець готувався до поїздки, бо досить вільно знався на нашій історії. Тут з сусіднього купе підійшов ще один викладач, теж професор, трохи молодший за Едвардса: міцне тіло культуриста, темно-синя майка Гарвардського університету, коротка, масивна шия, що, здавалося, була продовженням тулуба, сіро-жовтувате пряме волосся й такі ж щетинясті брови, з-під яких гостро виблискували тверді, сталеві очі. Цей вільно розмовляв по-російськи. Почав розпитувати в лейтенанта, що означають зірочки на погонах, нашивки й значки на кітелі — той довірливо й докладно розповідав; спитав, чи лейтенант часом не був в Афганістані. Ні, не був. Сказав, що він, Джек Браун, служив у морській піхоті у В'єтнамі й добре знає, що таке нелегка армійська служба. Почав розпитувати, яку зарплату отримує радянський офіцер, але цей поворот розмови не викликав у лейтенанта ніякого ентузіазму, й він пішов спати. Жадан залишився.
Тепер розмовою цілком володів Джек Браун; його колега, попихкуючи люлькою і почісуючи попелясту борідку, помовчував. Дізнавшись, що Жадан лікар, Браун сказав, що це найшанованіша в Америці професія, він теж колись мріяв про звання «док», але життя розпорядилося інакше: служив в армії США, після в'єтнамської війни закінчив курси військових перекладачів (Жадан уявив, як, гаркавлячи, Браун старанно вимовляє по-російськи: «Руки уверьх! «Брось орюшие!», «Каков намбер вашьего полька?» і тому подібне), тепер викладає політичні науки в Гарвардському університеті.
— Я вже втретє у вашій країні, але не можу зрозуміти багатьох речей. Для мене Росія залишається так само таємничою й незрозумілою, як «Біси» Достоєвського.
— Це ж чому? — всміхнувся Жадан. — При чому тут Достоєвський?
— Мені абсолютно ясно, що ви ніякі не матеріалісти, хоч усюди кричите про це, а ідеалісти, — переконано сказав Браун. — Матеріалісти ми, американці. Бо наше суспільство побудоване на цілком матеріальних законах боротьби за існування. Сильний перемагає слабого. Таким бог створив цей світ, і ніхто не в змозі відмінити цей абсолютний закон природи. Люди, як і звірі, повинні гризтися, розумієте? Це звучить цинічно, жорстоко, але в цьому є найбільша справедливість і доцільність. Бо тільки боротьба породжує перемогу, дає найвищі досягнення в усіх галузях життя.
«Де я вже чув цю маячню?» — подумав Жадан. Як крізь сон, згадав вечір у Лариси, відблиски полум'я в каміні, худу, як колись сказали б, туберкульозну, постать Оскара.
— Ви, ваше суспільство, ваша пропаганда, — вів далі Браун, — хочете, щоб усі були добренькі, щоб усім було добре, щоб кожен мав шматок хліба і був щасливий від того.
— Ви знаєте, скільки нещасть і голодувань було на цій землі? — спитав Жадан, кивнувши у вікно вагона, за яким нічого, крім непроглядної темряви, не було. — Нарешті знайшлися люди, які сказали: досить цього. Треба, щоб усі працювали й усі мали, що їсти, за однакових прав, зрозуміло. Хіба це не справедливо?
— Ідеалісти! — Браун теж озирнувся, щоб глянути у вікно, наче там хтось стояв і прислухався до нього. — Називаєтесь комуністами, а робите те саме, що колись російська православна церква: будуєте монастир, в якому всі жебраки отримують порівну й моляться своєму богові.
— І цього ви вчите своїх студентів?
— Так! І не тільки цього.
— Джек, я тебе прошу, — занепокоївся Едвардс.
— Я вільна людина й кажу те, що думаю. — Він нервово запалив сигарету. — Але так, докторе, вічно тривати не буде. Або цей ваш монастир розвалиться зсередини, розірвуть його на частини закони боротьби, як зараз розривають Бейрут, або…
— Або… — Жадан оцінююче подивився на нього.
— Або між нами й вами буде війна. Не на життя, а на смерть.
— Якого біса нам воювати! — закричав раптом Жадан так, що з сусіднього купе здивовано визирнула ота гладка негритянка й одразу сховалася. — Ми що, зазіхаємо на вашу землю? У нас усе є, у вас також усе е. І нафта, і сировина, і хліб. Мій батько зустрічався з вами на Ельбі. Немає об'єктивно ніяких причин для війни. Невже ви, матеріаліст, цього не розумієте? Ви що, показилися? Вам хочеться попелом стати?
— Краще попелом, ніж віддати нашу свободу і наше багатство вам.
— Ви що, мільйонер?
— Я нічого не маю, — сказав Браун, — крім невеличкої квартири в Нью-Йорку. Ні будинків з басейнами, ні ранчо, ні нафтових полів, ні акцій компанії Ай-Бі-Ем. Але однаково я не хочу, щоб прийшли якісь жебраки — не ви, так загітовані вами чіканос з Мексіки — і забрали все, що належить мені. Не знаю, чи я здобуду багатство, але маю шанс здобути. А ваш комуністичний Карфаген все одно буде зруйнований.
— Не слухайте його, він вас просто провокує. — Едвардс почав підштовхувати Брауна, як впертого бичка. — Йди спати, Джек, ти забагато випив.
— Карфаген повинен бути зруйнований, — повторив Браун. Очі його були наче обведені червоним дротом, від нього тхнуло нудотним запахом сивухи. «Як я одразу не зрозумів, що цей тип нализався, як свиня? — подумав Жадан. — Навіщо було залишатися в коридорі й слухати його божевільні проповіді? Дядько Антон — той одразу б врізав йому по пиці, а я граюсь в інтелігентність. Такі типи визнають лише силу. Примітивну і грубу силу». На диво, Браун не опирався, а, круто повернувшись, твердим кроком, яким ходять дуже п'яні люди, подався в своє купе.
Едвардс вибачливо зазирнув Жаданові у вічі й сумно розвів руками.
— Це така форма паранойї, досить у нас поширена. Багато хто у нас боїться вас. Але не всі так думають, як він.
— Що з того, що не всі, — знизав плечима Жадан. — Одного досить. Всі епідемії починаються з одного випадку. Він виділяє особливо небезпечний вірус. Вірус ненависті і смерті. І заражає цим молодь. Вибачте, я хочу спати. На добраніч.
Але не заснув. Безжальне безсоння пройняло його, поставило перед ним свої жорсткі питання. Все тривожно переплуталося в ньому. Він стояв, — він гостро відчував це, — перед чимось новим і незвіданим. Досі жив у тихому, ізольованому світі лабораторії, у замкненому просторі своїх ілюзій і свого болю, відколи пішла від нього дружина; але тепер невідомо чому одна за одною почали валитися стіни, якими відгороджувався від хаотичного, незрозумілого і прекрасного життя; те, що здавалося Жаданові таким міцним і сталим: його уявлення про людей, про самого себе і навколишній світ, — усе це виявилося раптом нетривким, рвалося, наче намоклий газетний папір, розповзалося і втрачало всякий сенс. Згадав папку з паперами Левковича і зрозумів, що з ним відбулася річ ще недавно зовсім неможлива: тепер йому цікавішими здалися записи, в яких ішлося про вчинки людей, аніж протоколи експериментів з тваринами, зараженими сказом. Він подумав, що в сусідньому купе їде людина, яка завтра вовчими очима погляне на Київ, бажаючи, щоб місто це спіткала доля Бейрута. Він стиснув кулаки. Ніколи цього не буде! Не повинно бути! Я не хочу! Ті, хто носить у собі сказ винищення, повинні сидіти в іржавих клітках, як лисиці в його лабораторії. Побачив Олю і Ліду — наче на одній картині намальовані, наче поєднані однією рамою — дивилися на нього, усміхаючись, тільки Ліда була молода, набагато молодша, ніж тепер, а Оля — набагато старша, вся сива; Оля, церемонно схиливши голову, сказала: «Не вірте нікому, я все ще люблю вас, друже мій, і залишуся вірною вам назавжди». В цей час зайшов Мідатов, у темному, наче лікарняному, халаті, він кривлявся й пританцьовував, а в руках тримав велику книгу. Пронизливо хихикаючи, Мідатов розкрив перед Жаданом книгу: «Тут все записано, вся твоя доля, всі твої експерименти, всі відповіді ти знайдеш, читай!» Жадан кинувся читати — виразно побачив текст, чорні літери, з яких складалися слова, але раптом букви почали горіти; букви стояли на папері, немов штахетні снігозахисні щити на білому засніженому полі, й горіли; й Жадан так і не встиг прочитати розкриті перед ним пророцтва, бо в двері купе постукали й провідниця закричала:
— Підйом! Скоро Київ!
VI
Кінчався рік: на площах Києва встановлювали ялинки, величезний оранжевий КамАЗ розвозив дідів-морозів і снігуроньок, які терпляче лежали в кузові, потрапивши на зимове, зі снігом, повітря після річного ув'язнення на запилюженому складі. Наче прокинувшись після летаргічного сну, діди-морози й снігуроньки ставали на вахту перед ялинками, вдивляючись нетямкуватими очима в білий світ, знайомий їм з минулих чергувань, ще не розуміючи, що за рік відбулися разючі зміни, хоча зовнішньо наче ніщо й не змінилося: так само люто натягував вуздечку бронзовий гетьман, зупиняючи на повному галопі свого коня перед Софійським собором, так само гнівно, спідлоба поглядав Шевченко на темно-червону барву університету, так само вічно й святково, наче писанка, сяяла над сірими пласкими кресленнями Подолу Андріївська церква.
Кінчався 1985 рік, і був це один з добрих років в історії міста, бо нічого лихого за цей час не трапилось — ні крові, ні голоду, ні вогню: старі нещастя війни давно загоєні, вже мало хто на власні очі бачив, як виглядало спалене місто сорок років тому; Київ був ситий, добре вдягнений, благополучний.
Рік, що кінчався, непомітною, але добротною цеглиною лягав у споруду двадцятого століття — і в цій його буденності, у звичних його вимірах крилася своя особлива велич. Звичайно, траплялися в цьому році й людські нещастя, й катастрофи, й назавжди розлучалися ті, кому ще торік здавалося, що кохання їхнє вічне, але це все був природний хід речей. Модними серед молодих жінок і чоловіків стали капелюхи з широкими крисами й плащі, схожі на надувні матраци; дедалі більшу популярність серед молоді здобував новий танець «брейк-данс», виконавці якого уподібнювались до електронних роботів, механічно смикаючись у ритмі важких ударів електрогітар; на вулицях з'явилася нова модель легкового автомобіля, одразу ж охрещена «мильницею» через незвичний клиноподібний вигляд кузова. Але все це були незначні зовнішні домальовки, що не міняли суті року, який тихо закінчував своє астрономічне існування.
І далеко не всі, закручені монотонністю буднів, своїми звичними справами на роботі й удома, розуміли, що рік цей аж ніяк не можна порівняти зі стандартною, схожою на попередні, цеглиною століття, що народилася в цьому році нова енергія, якість якої вповні можна буде оцінити лише згодом, і сила ця виникла не лише в нових заводських потужностях, у посилених інтелектуальних можливостях комп'ютерів, у лабораторіях генної інженерії, а насамперед у душах багатьох людей, яким набридла сіра заспокоєність, заколисуюча одноманітність бюрократизму, байдуже примирення з брехнею й несправедливістю; сполошилися ті, які, прикриваючись крикливими гаслами, розбещені вседозволеністю, розповзалися, наче пацюки по закутках зерносховища. І, розповзаючись, несли з собою отруту цинізму й зневіри в принципи, на яких споруджувалася будівля нашого життя.
Ця нова якість боротьби із переродженням, хабарництвом, грошопоклонством уже пробуджувала совість багатьох людей, вже підсилювала їхню рішучість казати правду, не боячись нікого й нічого, винищувати хижаків, яким ще донедавна так затишно жилося.
Ні, не такий уже й непомітний був рік, що кінчався, — він ще мав дати свої плоди. Посів було зроблено, лишалося тільки чекати.
Кінчався рік, і в Критому ринку на Бессарабці в похмурій зимовій напівтемряві торговці квітами запалили вранці свічки, щоб зігріти троянди, гвоздики і тюльпани. Полум'я свічок витеплювало червоні пелюстки, насичуючи їх мерехтливими вогненними відсвітами, роблячи майже молитовно-суворими обличчя тих, хто продавав квіти і хто думав не про Невідоме й Вічне, а про цілком конкретні заяложені купюри, які для певних представників неспокійного племені сучасників, замінили всі інші святощі. Численні вогники, що блимали у лункому вихолодженому просторі, підтримуваному залізними клепаними фермами, робили ринок схожим на собор, тільки люди молилися тут грошам.
Кінчався рік, на місто нарешті впали сніжні хуртовини, й самоскиди звозили до Палацу спорту сніг з різних районів, звалюючи його в центрі великої площі перед стадіоном, там, де було на цю оказію відкрито спеціальні люки. Тут крутився бульдозер, який підгрібав і зіштовхував сніг у прірву. З отворів, куди падав сніг, щоб розтанути й поплисти в Дніпро, здіймалася пара, немовби вихоплюючись з надр пекла. Кожна купа снігу мала різні кольори — від найбруднішого жовто-чорного до цукрово-білосніжного. По кольору можна було здогадатися, звідки привезено сніг: найбрудніший — з центральних, роз'їжджених транспортом вулиць міста, чисте біле порохно — з парків, з тих майданчиків, де встановлювались ялинки, куди зі складу в централізованому порядку КамАЗом завозились снігуроньки й діди-морози в жупанах з червоної китайки.
Кінчався старий рік, метушилися по магазинах люди, готуючись зустріти рік, що надходив, сповнені сподівань на нове й ще не бачене в житті, тільки природа залишалася, як завжди, неквапною і вічною.
VII
— Жаданчику, де ти зустрічаєш Новий рік?
Лариса, сяючи своєю перламутровою усмішкою, сиділа в нього в кімнаті й курила. Вона вся випромінювала радість, наче й не було того спалаху гніву в коридорі два тижні тому. Про ту сутичку вона не згадувала, навпаки, пройшлася долонею по його голові, ніжно смикнула за вухо, як дитину, що проштрафилась, зі смутком сказала? «Ти мене зовсім забув, я скучила за тобою», — й він відчув, що завинив перед нею, що нічого не зрозумів у цій жінці, зрештою, так само, як і в інших, з якими його зводила доля. Він частував її кавою, все було як у давні часи, коли ще не з'явилося між ним і Ларисою оте солодке і таємне, коли ще не прийшла до нього незнайома жінка в рудому лисячому хутрі. Щоразу, згадуючи Ліду, відчував щем у серці, знову й знову переживаючи легкий доторк її поцілунку. Телефонував кілька разів до неї, але не заставав удома. Відповідав дзвінкий дитячий голос, й Жаданові чомусь соромно було казати, хто він і звідки дзвонить, і тільки мала Люда Гаврилюк починала його розпитувати про це, він клав трубку. Ліда часто чергувала в лікарні, а дзвонити туди Жадан не наважувався.
— Слухай, ти що робиш на Новий рік?
— Не знаю, — сказав він.
— Давай зустрінемо разом, на дачі.
Він запитально подивився на неї.
— Ні, Кочергін цього разу буде… Будуть усі ті, що й тоді. Крім того, я запрошую Нечаєва з дружиною.
— Нечаєва?
— Ти знаєш, він мені так подобається… Тип сучасного вченого. Він справжній лідер. А які ідеї, слухай, Жадан, умреш!
Щось ревниве кольнуло його.
— Нормально, — сказав він. — Ви, бачу, тут часу даремно не гаяли.
— Ти будеш чи не будеш, врешті-решт? Мені треба напевно знати. Я роблю замовлення, старий Супрун забезпечує харчову програму. Володя принесе нові потрясні відеозаписи. «Останнє танго в Парижі» і ще якийсь порнографічний мультик. Уявляєш? Порномультик!
— Нормально, — знову мугикнув він.
— Значить, будеш.
— Не знаю, — почав викручуватися він. — Мама погано почувається…
Лариса була в пухнастому голубому светрі, від чого в її світлих очах з'явилися голубі холодні виблиски.
— Слухай, Жадан, не заливай. Новий рік раз на рік буває. Це був прекрасний рік для нас усіх. А новий буде ще кращий, ось побачиш! Ти захистиш докторську, я кандидатську… Значить, треба його як слід зустріти! Чого ти такий кислий? Жаданчику, ти втомився, бідний. Дай свій ніс.
Вона перехилилася через стіл і поцілувала кінчик його носа. Сволота я, подумав він. Ганчірка. Згадую Олю, закохався в Ліду, а сиджу тут з цією… ревную її до Нечаєва і з приємністю приймаю її поцілунки.
— Мабуть, я не буду, — сказав, як йому здалося, твердо.
— Ніяких «не буду», ти в списку, список затверджено, виїзд з Києва тридцять першого, о другій годині дня.
До кімнати постукали, й одразу ж, не чекаючи відповіді, двері рвучко відчинила Гаркуша. Побачивши Ларису, вона вмить почервоніла й почала задкувати, кажучи, що зайде пізніше, але Лариса легко, як ті дівчата, що виступають в телевізійній програмі «Аеробіка» (Кучерявий, який обожнював цю програму й ніколи не пропускав, називав її трохи інакше — «аеротика»), підвелася й стрімко вийшла з кімнати, дивом розминувшись з Гаркушею.
Гаркуша, понюхавши важке, насичене тютюновим смородом повітря, перелякано замахала руками, розганяючи сизі пасма диму.
— Поберегли б здоров'я, Євгене Петровичу. Хоч сокиру вішай. Не курите, а змушені нюхати… Я не кажу про те, що можна нарватися на неприємність. Адже наказ міністра охорони здоров'я…
— …категорично забороняє куріння в медичних установах, — усміхаючись, завершив її глибоку думку Жадан. — Дуже радий вас бачити, Галино Терентіївно. Привіз вам тези доповідей і купу привітів. З Башкирії від Морогової, з Узбекистану від Камалової, з Омська від Гладкова, ну й, звичайно, від Мідатова.
— Спасибі, — просяяла Гаркуша. — Як симпозіум?
— Блискуче. Нові ідеї, нові методи. Не сплять, працюють. Через годину зберемося в Нечаєва, зроблю докладну доповідь. Я все записував, розмовляв з багатьма.
— Як Мідатов?
— Нормально, — сказав Жадан.
— А в мене така радість, Євгене Петровичу, така радість!
— Що таке?
— Я вам не казала, хотіла зробити сюрприз, — таємниче сказала Гаркуша, переходячи на шепіт, як завжди, коли хотіла повідомити щось дуже важливе. Очі її сяяли веселими чорними вогниками, щоки заливав рум'янець, й вона наче помолодшала на десяток років.
«Невже виходить заміж? — подумав Жадан. — Було б добре».
— Розумієте, працюючи зі штамом «Лужкова», я помітила, що деякі миші довго хворіють, не гинуть на другий-третій день, як завжди. Ну, я вирішила отримати чистий-клон вірусу. І уявляєте? Зараз маю беззаперечні докази того, що цей вірус може викликати хронічний сказ. Миші хворіють по двадцять — двадцять п'ять днів. У них з'являються парези, паралічі, але вони не гинуть! Уявляєте, Євгене Петровичу!
— Та ви що? — вигукнув він, розуміючи, як ніхто, всю вагу цього повідомлення, яке перевертало всі дотеперішні уявлення про сказ як про інфекцію гостру, яка швидко кінчається смертю. — Та ви, Галино Терентіївно, знаєте, хто? Ви — геній!
Згадав вилицювате лице Мідатова, велично звернене до неба, його невидющий погляд, спалахи його несподіваного пронизливого сміху. Зрозумів, яка боротьба їх чекає, доки зможуть довести свою правоту.
— Геній, геній, — зневажливо скривилася Гаркуша. — Не в цьому річ. А в тому, що Нечаєв мишей не хоче виписувати. А мені треба робити наступний пасаж. Бажано хоч штук п'ятсот, лінійних.
— Як не виписує?
— Відмовився. Ми річну норму вибрали, каже, треба почекати до січня. Або навіть до лютого. Я йому — одне, а він — нізащо… А якщо мишей не буде, Євгене Петровичу, можна втратити штам, Я прошу вас, поговоріть з ним…
— Гаразд.
— І ще одне. Що робити з Кучерявим? Він зовсім відбився від рук. Сил моїх уже немає. Вважається, що працює в нашій групі, а цілими днями десь тиняється… Краще б взяли на цю ставку…
— Кого б узяли? — Жадан з жалем подивився на Гаркушу. — Галино Терентіївно, опам'ятайтеся. Часи нашої молодості з вами минули. Згадайте, як торік приходили до нас випускники. Про що вони питали? Про хвилюючі можливості вивчення вірусу смертельної хвороби? Про перспективу боротьби зі сказом? Ні. Про гроші. Про дисертацію — за скільки років ми їм напишемо дисертацію. Про відпустку. І пішли собі геть, коли побачили, що, крім мишей, небезпеки, важкої роботи і невеличкої зарплатні, їх тут ніщо не чекає…
Він пішов до Нечаєва. За той час, що Жадана не було, в кабінеті завідуючого відбулися певні зміни: новий шеф сидів не в риплячому дерев'яному кріслі, розхитаному важким тілом Браги, а крутився на зручному шкіряному сидінні з підголовником, наче в сучасних легкових автомобілях. На стіні висів яскравий календар із зображенням голлівудської красуні майже в натуральну величину: на кожен місяць припадала нова кінозірка, розкішніша від попередньої. Над головою Нечаєва висіла голуба пластикова емблема Всесвітньої організації охорони здоров'я — чаша, обплетена змією, на фоні земної кулі у мироносному оливковому вінку. На протилежній стіні висів білий екран, а на столі стояв японський діапроектор. З'явився новенький засклений стелаж, заставлений книжками, серед яких виділялися кольорові обкладинки видань ВООЗу. На одній з полиць Жадан помітив скляну табличку з написом: D-r. A. Niechajev, WHO[8].
Такі таблички стоять на столах засідань міжнародних організацій, їх показують у телевізійній передачі «Час».
Нечаєв вийшов з-за письмового столу, обійняв Жадана, обдавши його терпким запахом тропіків, поплескав по плечу.
— Каву вип'єш?
— З задоволенням.
Нечаєв насипав жменю темно-коричневих зерен до кавомолки й натиснув на кнопку. Виття тривало рівно двадцять секунд, після чого Нечаєв відкрив кришку — й аромат кави заполонив кабінет.
— Божественно! — понюхав повітря Жадан. — Майже як на прийомі фірми Шар'є.
— Старий Шар'є був? — поцікавився Нечаєв.
— Був.
— Я відвідував його підприємство. З ним познайомився. Був у нього вдома в гостях. Колекція картин — одна з найкращих у світі. Ван Гог, Матісс, Пікассо.
З сяючого нікельованими боками експреса вже вибігав коричневий струмочок кави. Нечаєв підставив невеличку чашечку, почекав, коли набереться кава, й подав чашку Жаданові. Той замилувався елегантними рухами шефа.
Замість того, щоб взяти з Нечаєва приклад і пити каву довго, навіть не пити, а смакувати її дрібними ковтками, доки не вистигне й доки не закінчиться розмова, Жадан одразу ж вихилив цю бразильську смакоту, навіть не розкуштувавши її як слід, бо захопився розповіддю про семінар, про доповідь Новака й зустріч з ним, про його пропозицію провести порівняльне дослідження вірусів, накопичених Жаданом і Гаркушею. Нечаєв уважно слухав, схвально кивав головою, не перебивав, демонструючи всі переваги міжнародного, женевського стилю над рідним київським, коли всі перебивають усіх і ніхто нікого не слухає.
— Дуже добре, старий, — сказав, коли Жадан скінчив свою розповідь. — Я дуже задоволений, що ти показав себе на міжнародному рівні. Але, старий… хотів би тебе попередити. Не захоплюйся надто Новаком. Він робить свій бізнес, і йому потрібна реклама.
— Який бізнес? — здивувався Жадан. — По-моєму, він порядна людина, справжній учений, і ніякого…
— Ти слухай, що я кажу. — Нечаєв спокійно подивився йому у вічі своїми голубими очима. — Ти, Женю, людина наївна й недосвідчена у цих ділах. Я з ними усіма мав справу і знаю, хто є хто. Все, що стосується міжнародного співробітництва, дозволь вирішувати мені. Добре? Домовились?
— Будь ласка, — знизав плечима Жадан. — Ні про що конкретно я не домовлявся. Просто цей метод…
— Про це потім. Мене більше хвилюють наші внутрішні справи. Поки ти розпивав французькі коньяки і базікав зі старим Шар'є, я розібрався в наших справах. І, скажу тобі, мене все це дуже занепокоїло. Навіть твоя група не на тому рівні, на який я сподівався… Все, виявляється, набагато гірше.
— Що конкретно? — Почуття радості й кавового комфорту враз покинуло Жадана, й він пошкодував, що дозволив собі розслабитись. Дзенькнувши, відставив чашку з блюдечком.
— Конкретно? Документація занедбана, впровадження в практику запізнюється. Взяти хоча б ваш гамма-глобулін. Теоретичний рівень досліджень низький. Особливо це стосується Гаркуші. Взагалі я вважаю, що Гаркуша не відповідає рівню старшого наукового співробітника. Принаймні тієї лабораторії, якою я б хотів керувати. Рівень фельдшера, не вище.
— Вибач, Альошо, але ти не правий.
— Женю, ти даремно сперечаєшся. Я все розумію: давні колеги, притерлися одне до одного, звикли, вибачаєте одне одному дрібні вади. — Він приклав свої суворі, неусміхнені губи до чашки з кавою, але так і не ковтнув — губи як були, так і залишилися сухими. — Пробач, старий, але мене це не обходить. Дружба дружбою, а служба службою. Ніяких сентиментів я не потерплю. І тому ми з тобою зробимо все, щоб Гаркуша негайно пішла на пенсію. Вона давно досягла пенсійного віку, треба й честь знати. Я сподіваюся, що ти підтримаєш мене. Ти людина розумна. Подумаєш — і зрозумієш, що я правий.
— Слухай, — жахаючись, мовив Жадан, ще не вірячи тому, що почув від Нечаєва. — Це якесь непорозуміння, це чортзна-що… Вона один з найкращих спеціалістів у Союзі. Та якщо хочеш знати, на ній уся лабораторна робота тримається. Я часто у відрядження їжджу, а вона працює, як віл…
— В нас немає незамінних людей.
— Альошо, не з цього треба починати. В нас є купа нероб, треба їх спочатку поставити на місце.
— Ти маєш на увазі Кучерявого?
— Я нікого конкретно не маю на увазі. Але хоч би і він…
— Кучерявого я беру на себе. Він здібний, цікавий хлопець. В нього є свої ідеї. Він хоче вивчати імунодепресію. Його треба підтримати, створити умови. А ви з Гаркушею, вибач, не даєте йому працювати… Він сидів тут і плакав отакими слізьми.
— Ми не даємо Кучерявому працювати? — Жадан подумав, що Нечаєв на правах давнього друга розігрує його. Ось зараз підморгне, засміється, лясне по плечу й скаже — ну й наївний ти, старий, Я пожартував, а ти одразу й повірив.
Та ні, Нечаєв сидів рівнесенько за своїм столом, у бездоганно випрасуваному халаті, бездоганно білій сорочці, бездоганному синьому галстуку з емблемою ВООЗ, і світлий погляд його, що увібрав у себе блякле світло грудневого дня, був уважний і твердий. Очі його немовби змінили колір: з мрійливо-блакитних зробилися сталеві.
— Я вважаю, що на місце Гаркуші треба перевести Супрун, — мовив далі Нечаєв.
— Ларису?
— Ти що, проти? А я думав, що… Мені здається, що Супрун дуже перспективна. Її треба перевести в групу сказу. Переконаний, що вона зможе повністю замінити Гаркушу. Старий, ти зрозумій, що цей Брага вас усіх тут повністю розбещив. Мені збоку ладніше, повір. Треба сміливіше висувати молодь. Невже ти не бачиш, що і ваша лабораторія, і, відверто кажучи, весь інститут відстали від світового рівня? Я про тебе не кажу, з тобою все о'кей. Але все інше… І багато в чому завинив тут Лук'янов.
— Він тобі теж не подобається?
Нечаєв зневажливо махнув рукою.
— Комбінатор. На рівні завгоспа. Але з ним незабаром теж розберуться. Скажу тобі по секрету: дні його лічені. Бо в нього вже є дублер. Підкладений, так би мовити, під нього.
Він коротко засміявся й раптом викинув ліву руку вперед, наче обхопивши ствол гвинтівки, а праву руку приклав до носа, виставивши вказівний палець, ніби збирався натиснути на пусковий гачок, й примружив ліве око: таким бачив його Жадан у студентські роки, в тирі, коли Нечаєв ішов на здобуття інститутського рекорду зі стрільби. Ця сценка тривала одну лише мить, і вже через кілька секунд Нечаєв сидів у своєму кріслі-крутилці незворушно-серйозний, поважно-задумливий.
— А хто буде директором? — поцікавився Жадан.
— Нікому не скажеш? — перейшов на насмішкуватий шепіт Нечаєв.
— Ні.
— Я.
— Ти?
— Я. Це тобі теж не подобається?
— Нормально, Альошо, нормально. Так тримати.
— А хто заступником директора по науці буде, знаєш?
— Ні, — знизав плечима Жадан.
— Ти.
— Я?
— Так. Я цього хочу, і так буде. Отож, Женю, нам треба з тобою бути разом, в одній упряжці.
— Навіщо тобі бути директором? — спитав Жадан, відчуваючи, що в горлі пересохло. В склянці, що стояла під краником експреса, ще залишилося трохи кави, й він налив собі в чашку. Вистачило на ковток.
— Дивне запитання, — усміхнувся Нечаєв, і його обличчя стало мрійливим, по-дитячому м'яким, добрим й короткозорим — може, тому, що він скинув окуляри. Почав протирати їх акуратно спеціальною жовтою замшею. — Я вчений, Женю. В мене є все: ступінь доктора наук, монографії, ідеї, енергія, організаційний досвід, знання. Але цього мало!
Він надів окуляри, й холодні блищики минаючого дня присмерково засвітилися на склі, змінивши вираз його обличчя, сповнивши Нечаєва пророчою силою. Він підвівся.
— Невже ти думаєш, Женю, що я після ВООЗу погодився працювати у вашій, вибач, захлюпаній лабораторії заради звання завідуючого? Ти знаєш, скільки було пропозицій? У Москву запрошували. Але я відмовився. Вирішив тут почати. Влада потрібна мені для реалізації своїх ідей. Але лабораторії для цього замало! Інститут потрібен як мінімум. Спочатку цей, а потім… — Нечаєв заплющив очі, неначе занурюючись у глиб часу майбутнього. — Знаєш, є такий маленький платиновий значок з золотим барельєфом Пирогова. Не бачив ніколи? Наївняк. Це значок академіка Академії медичних наук. Хоч і маленький, але дуже вагомий! От у тебе, Женю, є мета в житті?
— Немає, — переконано відповів Жадан. — Була колись, а тепер немає.
— А в мене є. Я хочу стати академіком. І стану! Але для цього спочатку треба стати директором інституту. Бо ти можеш бути генієм усіх часів і народів, зробити будь-яке відкриття, але якщо ти жалюгідний старший науковий співробітник, тебе навіть не помітять. Відмахнуться, як від комахи. Щось важити у вченому світі людина починає тільки тоді, коли стає директором. Коли отримує реальну владу над людьми, над фінансами, над обладнанням, над плануванням досліджень, над публікаціями. Тому я пропоную тобі безпрограшний союз: ти підтримуєш мене в моїй боротьбі проти Лук'янова. Він застарів, він загальмував розвиток науки в інституті, розвалив дисципліну, бо хоче бути добреньким до всіх, щоб усе було тишком-нишком. Ми скинемо його. Але треба боротися рішуче й безкомпромісно. Нас підтримають, ось побачиш. Заступник міністра — мій давній друг, ще є впливові люди, які підтримають. Згуртуємо навколо себе молодих здібних людей і звалимо Лук'янова. Потрібен лише початок. Ти повинен почати.
— Я???
— Так. Ти старий співробітник, тебе поважають в інституті, ти краще за всіх знаєш, хто такий Лук'янов, усі його афери знаєш. І те, що він повний нуль у науці. Ти повинен виступити на засіданні вченої ради, коли підбиватимуть підсумки року, з гострою, принциповою критикою Лук'янова. Треба діяти не анонімно, а відкрито.
— Нормальний хід подій, — сказав Жадан.
— А що робити, Женю? Той, хто боїться боротьби, хай сидить собі у своїй мишачій норі. Перемога дістається тільки сильним.
— Це ти там, на Заході, навчився?
— Нам багато чого треба вчитися на Заході, — гарячково, наче кудись поспішаючи, мовив Нечаєв. — Конкуренція, в умовах якої вони живуть, — велика річ. Вона не дає змоги розслабитись ні на секунду. Бо весь час у потилицю дихають конкуренти. Там виграє тільки сильний, тільки той, хто бореться за існування. Не те що в наших тихих заводях. Отже, старий, будемо боротися! І ми переможемо, згадаєш моє слово! Я стану директором. А тебе зроблю заступником по науці. В тебе є ідеї, ти один з кращих теоретиків епідеміології, прекрасний вірусолог. Це те, що треба. А всіх, хто піде проти нас, ми зметемо зі свого шляху! Треба дерзати, Женю, треба мати високу мету, туди, до зірок злітати, а не повзати по землі!
Стояв натхненний, наче виголошував промову не перед самотнім, мовчазним, худим бороданем, заштатним старшим науковим співробітником, в якого защеміла виразка й болі поступово охоплювали поперек, а перед ревучим від ентузіазму натовпом, готовим піти куди завгодно за своїм улюбленим Лідером.
Жадан нахилив голову. Ще одна війна починається, подумав сумно. І буде ця війна не на життя, а на смерть. Господи, що я наробив? Чому відмовився від лабораторії? На власну голову привів сюди цього… цього Вірусологічного Інквізитора. Ну, що ж. Бачить небо, я не хотів війни. Але і мовчати далі не можна. Мовчання заохочує хижаків. Вони нахабніють, не відчуваючи опору, вимагають дедалі більшої крові. Згадав останні хвилини миру з Бадяком перед тим, як дати перший постріл. Бадяк — рожеве, безневинне дитя порівняно з цим…
— Боюсь, що ти мене не зрозумів, Альошо, — тихо, майже спокійно мовив Жадан, відчуваючи, як удари серця струшують все його єство. — Тому поставлю одразу всі крапки над «і». Перше. Я ніколи не виступлю проти Лук'янова і не підтримаю тебе в цьому. Ні в яких інтригах я не братиму участі. Друге. Я не збираюся і не стану ніколи заступником директора — ні твоїм заступником, ні Лук'янова, ні ангела, ні біса. Адміністративна робота не для мене. Тим більше здобута такою ціною. Я категорично проти виходу на пенсію Гаркуші, яка зараз у розквіті сил, працює надзвичайно плідно й корисно. Четверте логічно випливає з третього. Я не маю нічого проти Супрун, але ніколи не погоджуся, щоб вона стала старшим науковим за рахунок Гаркуші. Хай спочатку Супрун захистить дисертацію, а потім будемо думати. Лише з однією твоєю ідеєю я повністю згоден. Бери собі Кучерявого хоч зараз. Дарую тобі його. Роби з ним велику науку. Вивчайте імунодепресію, що завгодно. Може, працюючи з тобою, він стане нарешті академіком і начепить отой платиновий значок з золотим барельєфом Пирогова. Як казав один мудрець: все може бути, бо може бути все.
Очі Нечаєва звузились, наче були побудовані за щілиноподібним принципом, як у котів. Колись Жадан заражав котів сказом і надивився на їхні сповнені ненависті очі. Нечаєв приклав руки до дзеркальних боків експреса, ніби грів їх біля грубки. Помовчав, потім хрипко сказав:
— Ну що ж, Женю. Дякую за відвертість. Шкода. Я хотів як краще. Думав, ти друг. Та не тільки друг. Ти мій підлеглий. Я твій керівник. Лідер. І за логікою речей ти повинен був би виконувати мої…
— Ти знаєш, що сказав польський король Станіслав-Август своїм придворним? — перебив його Жадан. — «Я ваш король, але не король вашої совісті». Ти мій керівник, Альошо, але не керівник моєї совісті. І якщо в тебе вистачить розуму, — а я сподіваюся на це, — ти забудеш про цю розмову. Я, звичайно, теж забуду. Все залишиться поміж нами. І ми будемо спокійно працювати, ніби нічого не сталося.
— А якщо я не забуду?
— Ти вибач, але я тебе не боюся. Мені нічого втрачати…
— А докторська? — похмуро нагадав Нечаєв.
— Я, Альошо, піду краще клозети дезінфікувати розчином хлорного вапна, ніж стану іграшкою в твоїх руках. — Жадан відчув, що смертельно блідне. Ще хвилина, і він ударить цього міжнародного медичного офіцера щосили, розіб'є його розкішні женевські окуляри, затопить кулаком межи очі, невміло, бо ще ніколи в житті не бив людину в обличчя. Але тут постукали в двері й з'явилася лисина Кучерявого. Жадан подумав, що Кучерявий, мабуть, підслуховував під дверима їхню розмову, як робив це раніше не раз, вивідуючи всі таємниці Браги. Навіть зрадів від цієї думки. Хоч хтось буде свідком цієї божевільної розмови.
— Євгене Петровичу, вас до телефону, — м'яко, наче і справді розуміючи, що тут сталося, сказав Кучерявий. — Міжміська викликає.
Жадан повільно, як побитий, поплентався у передпокій, де стояв телефон.
— Слухаю, — мертвим голосом кинув він у трубку.
— Алло, алло, я вас не чую!
Це був голос Ліди.
— Лідіє Василівно? Я дуже радий, що ви подзвонили! — гукнув він, наче прокинувся від тяжкого сну, бо й справді голос жінки, яку він любив, повернув його до Життя. — Як ваші справи?
— Євгене Петровичу, — сказала вона, — у нас велике нещастя.
— Що? Що? Не чую! Кажіть голосніше!
— Сталося велике нещастя, — тихо, але виразно вимовила Ліда. — Скажена вовчиця покусала в Івашківцях чотирнадцять чоловік. Якщо можете, приїздіть негайно. Пробачте, більше не можу говорити, треба покусаних перев'язувати.
Залунали довгі гудки — як прощання з чимось, що закінчилося назавжди. Потім він почув різкий голос телефоністки:
— Поговорили зі Старою Митницею? Алло! Розмову закінчили?
Він поклав трубку. Червоний телефонний апарат стояв на білій пластиковій поверхні столу. Дивно, подумав Жадан. Як кров на снігу,
World Health Organisation — Всесвітня організація охорони здоров'я.