І
Перемірявши вздовж і впоперек село, повторивши заплутаний маршрут скаженої вовчиці, порозмовлявши зі свідками, зіставивши їхні суперечливі, схвильовані показання, вислухавши уважно покусаних, що лежали в хірургічному відділенні Старої Митниці, Жадан поступово вжився в трагедію в Івашківцях, немовби сам побував тут того злощасного ранку. Наче вправний реставратор, що дбайливо відновлює напівзнищену, пошматовану картину, домальовуючи в уяві відсутні фрагменти, нарешті вповні осягнув усі розміри нещастя, що звалилося на людей, побачив вочевидь усі його подробиці.
Ось що сталося в Івашківцях.
Вночі, десь о другій годині, заступник голови колгоспу Сувак (у селі багато жило Суваків, мабуть, і Сувацький ліс, що підступав до самих Івашківців, називався на їхню честь) вийшов до вітру. Була морозяна, безсніжна кіч. Сувак підійшов до міцного дощатого паркану, що огороджував його хату, й поглянув на вулицю. В непевному світлі лампи, яка похитувалася на стовпі навпроти, побачив, наче в сріблястому мареві, великого темно-сірого собаку з двома малими собачатами, що труськом, не кваплячись, сунули по вулиці. Дивлячись на собак закислими очима, Сувак не вищими центрами свідомості, які були відключені, а якимось краєчком своєї п'яної душі зачепився за щось незвичне: великий собака дивно тримав хвоста, видовжуючи його в одну лінію з тулубом. Сувакова хата стояла на околиці, якраз там, де в село з боку річки врубалися яри, наче борознами від велетенських плугів краючи Івашківці на кілька частин. Представникові адміністрації колгоспу «Перемога» щось не сподобалося в надто вже нахабній ході цих упевнених бродячих зайд, і він вирішив жбурнути в них ломаку. Вже взявся за клямку хвіртки, щоб відчинити, але в останню хвилину полінувався робити зайві рухи, бо на морозі ще дужче схотілося звільнитися від тягаря, що давив унизу живота; це його врятувало. З-за паркану, що сягав Сувакові якраз по самий ніс, тільки й гукнув:
— Ану киш звідси, чорти собачі! Шастають тут, понімаєш…
І, не встигнувши нічого втямити, відчув сильний удар, від якого струсонуло паркан, хоч поставили його недавно, восени, на совість: і стовпчики новенькі глибоко закопали, і шалівку нашили свіжу, міцну. Подумав, що то приверзлося йому після вчорашнього вечірнього чаркування з бригадиром Зайцем. Бо як міг собака, важкий і незграбний, стрибнути майже на два метри і вдаритися головою в дошки, наче довбнею гахнув, — цього Сувак не здатен був збагнути. Страх зайшов йому в серце крижаними зашпорами вже пізніше, коли лежав у теплому ліжку й згадував, як сіре тіло вмить відділилося від темної, ледь притрушеної снігом землі (зима в цих краях була малосніжна) й полетіло просто йому в обличчя, навіть присісти не встиг. Якби не паркан, не носити б зараз Сувакові свого пихатого, червоного, спухлого від частого випивання лиця.
Він ще не знав, що то була скажена вовчиця зі своїми вовченятами, яку привела в село нічим не стримувана ненависть, але зрозумів, що сталося щось незвичне і страшне, бо чув, як гавкають на їхньому кутку собаки, перебріхуючись тривожними, хрипкими голосами: вовчі брати по крові — собаки — вже відчували смертельну загрозу й попереджали про небезпеку, а ті, кому вовчиця перегризала горло, скавучали відчайдушно й жалібно, але не було їм спасіння тої глупої ночі. Покрутившись з боку на бік, Сувак міцно заснув, нічого не сказавши жінці, захропів, видихаючи самогонні випари, й прокинувся пізнього ранку, коли вже було по всьому. Він був перший, хто побачив скажену вовчицю в селі. Другою була тридцятилітня доярка Надія Моргун, яка піднялася о пів на шосту, коли зимова темінь ще не тільки не відходила від села, а здавалася ще непрогляднішою. Накинувши на плечі бушлат чоловіка, Надія пішла на веранду, взяла там каструлю з холодним борщем і принесла до маленької кухоньки, щоб розігріти борщ на газовій плитці: чоловік її, тракторист Григір Моргун, любив уранці попоїсти щось гаряче — чи супчик якийсь, чи борщ, бо хворів на виразку дванадцятипалої кишки, худий був і слабосилий. Підняла Григора — йому треба було сьогодні зрання їхати за комбікормами в Голодьки: чоловік довго не прокидався, а коли встав, то одразу ж включив на всю котушку радіоточку: грали якраз Гімн Української РСР, тому Надія добре запам'ятала, коли це сталося: за кілька хвилин до шостої. Надія ще цитькнула на чоловіка, мовляв, якого біса він дав такий голосний звук, нехай ще діти посплять, бо й справді — десятилітньому Віті й семирічній Катрусі рано було вставати до школи. Але Вітя таки прокинувся і тепер лоскотав пір'їною, яку висмикнув з подушки, Катрусин маленький ніс, дивлячись зі сміхом, як кривиться уві сні сестричка, що спала поруч. О п'ятій годині п'ятдесят три хвилини Надія Моргун у тому ж самому чоловіковому бушлаті вийшла у двір набрати води в колодязі. Нахилила «журавля» й послала відро в лунку темряву, відчувши далекий льодяний плюскіт важкої води; перебираючи захололими враз пальцями напружений ланцюг, витягла відро й поставила на край зрубу. Їхній собака, схожий трохи на вівчарку, але з безтурботним норовом дворняги, Тобик на ймення, спочатку радісно загавкав, стрибаючи навколо хазяйки, але раптом злякано змовк — Надія, звісно, не звернула на цю незначну пригоду ніякої уваги.
А шкода.
Бо через секунду щось страшне і темне вдарило її в лице, і все попливло перед її очима, стало гарячим і солоним, і спочатку навіть болю вона не відчула, а здивовано подумала, що її обличчя хтось перемішує, наче загуслий, захололий борщ, почула тріск шкіри й хрускіт щелепних кісток, ще не розуміючи, що її шкіра, гарна, молочно-біла, що її обличчя чорноброве, на яке задивлялися ще й досі всі хлопці в Івашківцях, зникає назавжди, пошматоване вовчими зубами; тупий біль, наче з розмаху вдарили по лицю поліном, видушив з неї крик відчаю, й вона впала; привалившись спиною до зрубу. Падаючи, помітила страшну, вкриту піною пащу з вишкіреними іклами й подумала, що недарма казала стара баба Корнійчиха, що багато гріхів накоєно в цьому світі, отож скоро прийде сатана, ходитиме межи людьми, віщуватиме кінець світу. Втратила свідомість не тільки від болю й крові, що чорною пеленою застилала очі, а й від страху, огиди й нерозуміння — що з нею сталося?
Почувши Надійний зойк, на ґанок вибіг Григір, як був, у спідньому, тільки вступив у чоботи; спочатку, впавши зі світла в темряву, нічого не побачив) скоріше слухом, ніж зором, угадав, що відбувається щось таємне, мовчазне і лихе. Біля колодязя простогнала Надія, й Григір раптом побачив усе — дике й неймовірне, — ураз наче засвітилося надворі, хоча та сама зимова, передноворічна темрява оповивала село; проте відчуття було таке, як в армії, коли ходили в нічні учбові атаки й спалахували над ними освітлювальні ракети, й під час тих спалахів треба було швидко зорієнтуватися в обстановці бою — так вчили їх командири, і Григір під час цього короткого спалаху прозріння своєї люблячої душі (над усе в житті кохав свою вродливу жінку) побачив Надю: сидячи біля колодязя, вона затуляла лице руками, а на ній стояла вовчиця. Поклавши жінці лапи на груди, вовчиця ще й ще раз оскаженіло гризла її, — і не встиг він усе це зрозуміти, остовпівши від побаченого, як з дивовижною легкістю для такого важкого, незграбного тіла звір вивернувся й кинувся в лице Григору — той відчув смердюче гаряче дихання вовчиці (казав потім, що від неї тхнуло, як від Сувака на похмілля) й удар по зубах, і йому здалося, що тверді його зуби й худе обличчя вим'якшилися враз, наче зроблені з пластиліну, з якого Катруся ліпить кумедних чортиків. Один доторк — і все переінакшується. Він посковзнувся і впав на стежину, що вела до колодязя. А скільки ж разів казала Надія, щоб посипав піском, бо вода весь час розхлюпується, як носять до хати, замерзає, і тепер усе було слизьке, як на ковзанці. Він ще не знав, що вовчиця важила більше за цього — шістдесят кілограмів, що її блискавичний стрибок помножував масу тіла, робив її удари такими потужними, що їх навряд чи витримали б навіть люди, кремезніші за Григора.
Лежачи, почав відбиватися, але вовчиця своїми дужими лапами вдержувала його, щоб не підвівся з землі, й ще двічі рвала йому обличчя і руки. І ще здивувало Григора, що все відбувається в повній тиші. А де ж Тобик? Чому не захищає хазяїв? Не знав, що Тобик, паралізований тою смертельною, нещадною силою, яку несла в собі скажена вовчиця і якою гіпнотизувала все живе навколо себе, тремтів за два метри від колодязя, не сміючи навіть скавучати; однак це його не врятувало, бо пізніше, надвечір, Вітя і Катруся знайшли свого улюбленця в ямі, в якій влітку брали глину: рваною, закривавленою ганчіркою лежав на засніженому дні Тобик.
Почувши вигуки батька, у двір вихопився Вітя. Не думаючи про небезпеку, тільки хлоп'ячим своїм серцем відчувши, що з татом і матір'ю сталося надворі якесь нещастя, кинувся на спину вовчиці, почувши, як під довгою шерстю, що колола пальці, жадібно і часто дихає гаряче тіло звіра, від якого смердить падлом. Вовчиця, легко скинувши з себе хлопця і чомусь не вкусивши його, полишила батька, розпростертого на землі, кинулася до Тобика, що навіть не ворухнувся, не заскавучав з жаху, й зникла в темряві городів.
Разом з батьком, який притримував закривавленою рукою лахміття, на яке перетворилося його обличчя, вони перетягли матір на веранду. Вітя приніс відро зі студеною водою й почав хлюпати жменями їй у лице. Страху не відчував, дивлячись на щось незрозуміле, що було кілька хвилин тому любим материним обличчям, тільки згадував чомусь, як у серпні терли помідори на томатний сік, як наливали в байки цю густу, наче червона сметана, рідину.
Мати розплющила очі й прошепотіла:
— Вітю… ти живий? Де Катруся? Що з батьком? ой боже… Хто ж мене так…
— Помовчте, мамо. Вам не можна говорити. Вас вовк скажений покусав.
Вітя перший вимовив це слово: «вовк». Можливо, тому, що влітку, під час канікул, був у Київському зоопарку, бачив там живого вовка, можливо, запам'ятав цього звіра, якого показували по телевізору під час якоїсь слинявої передачі, сповненої ніжної турботи про долю добренького сіренького вовчика-братика.
А вовчиця, забувши про вовченят, залишених в яру, неподалік від річки, бігла далі, роблячи темні, незрозумілі навіть для неї кола, гнана відчаєм, тугою й лютим бажанням помститися за Сірого і рвати на шматки все живе, що трапиться на її шляху, бо того вимагала хвороба, що засіла в ній, такою була генетична програма, закладена у вірусі сказу. Забравши у вовчиці рештки обачливості й страху перед людьми, цей вірус тимчасово вдихнув у звіра, й без того дуже сильного, додаткову хижу й жорстоку спритність, перед якою не могли встояти розгублені, заскочені зненацька люди, які все ще не підозрювали про небезпеку, що насунулась на їхнє село. Вовчиця покусала ще трьох чоловік — двох доярок, що йшли на ферму, й Романа Поплавського — єдиного сина місцевої фельдшерки. Роман служив в Афганістані, хотів стати прапорщиком, але був поранений у ногу, лежав з ускладненнями у госпіталі й, комісований, тільки місяць тому повернувся до Івашківців, де став працювати шофером. Мати не хотіла, щоб Роман осів у селі, намовляла поїхати до Ворошиловграда, до дядька, влаштуватись на завод, але Роман вирішив зиму перебути в Івашківцях, а там видно буде: може, в інститут надумає вступати.
Саме заливав воду в радіатор свого старого ЗІЛа (нового йому не дали, бо знали, що він людина тимчасова), як на нього кинулася вовчиця, вибила відро з рук (її особливо лютив, доводячи до нестями, плюскіт води), одним хапком відкусила ніс і побігла далі. Ще не розуміючи, що з ним сталося, Роман притис долоню до лиця, відчуваючи, як гарячі удари крові б'ють у руку. Це сталося о шостій годині сімнадцять хвилин, бо якраз за хвилину до стрибка вовчиці Роман дивився на годинник: був у нього японський електронний годинник з підсвіткою, й щогодини грала музика, можна було вибрати одну з чотирьох записаних тут веселих мелодій, схожих на ті, що грають у Канаді під час хокейних матчів.
Петляючи поміж хатами і не знайшовши в цьому кутку нових жертв, вовчиця побігла в яр, де були її діти. Вовченята покірно виконували її наказ, чекаючи в чагарнику, неподалік від річки. Вони відчули запах крові, що йшов від матері, й почали радісно повискувати, чекаючи ласих шматків м'яса. Однак вовчиця нічого не принесла — лише в болісному нападі материнської любові кинулася їх облизувати, наказавши йти до ферми і там чекати. Одразу ж її розлютив порив вітру, від якого прокотився крижаний гомін по кущах верболозу, — вовчиця згадала те полювання, коли загинув Сірий, той, кого вона кохала без тями й кому підкорялася, забувши про всю свою силу, гордість і розум, й вона боляче куснула своїх вовченят, із жалем розуміючи, що робить негаразд, кривдячи синів Сірого, й тому, боячись, що може не стриматися й на смерть погризти своїх дітей, кинулася схилом яру вгору й вискочила на город бухгалтера Царенка, притиснувши своє дуже сіро-жовтувате тіло до стіни гаража. Почула, як у хаті рипнули двері, й на неї війнуло теплим людським запахом, й було в цих запахах щось гостро-безсоромне: вона згадала Сірого й їхні любощі, й серце її знову сповнилося ненавистю до людей, які все це забрали у неї, й вона, зціпивши ікла, приготувалася до стрибка, відчуваючи, як слина заливає її пащу.
А з хати вислизнув Суваків син, ще дебеліший за батька. Він працював у районі автоінспектором, а приїхав до Марійки Царенко потаємно, бо чоловік її вчився саме на курсах підвищення кваліфікації бухгалтерів у Вінниці й післязавтра, під Новий рік, мав повернутися. Сувак-молодший, відчуваючи в душі щасливу порожнечу від кохання, ще не отямившись як слід від Марійчиних пестощів, вирішив, поки ще темно, виярками пробігти до батьківської хати, що стояла неподалік, щоб виспатися. Жінці своїй сказав, що їде в Голодьки розбирати справу, пов'язану з аварією, що сталася тиждень тому, коли п'яний тракторист вивів раптово свого «Кіровця» на шосе, перегородивши дорогу «Запорожцю».
Саме в цю мить, коли він ще раз подумки прокручував свою дуже переконливу версію, яку мав викласти ревнивій заразі-дружині, на нього кинулася вовчиця, та не в лице, як це робила з попередніми жертвами, а ззаду, на шию: щастя, що був Сувак-молодший у шапці зимовій і добротному чорному автоінспекторському кожусі. Тільки раз угризла його скажена тварина в шию, відірвавши вухо й розпанахавши щоку.
Вже розвиднілося трохи, й фосфоричні очі вовчиці востаннє в житті уздріли світ в його сизому, сутінковому світанні, коли все поступово сірішає, стає об'ємним, все темне й безформне відкриває свої таємниці, наповнюючи ранок новими звуками й запахами. Майже в усіх хатах позасвічували електрику, мукали корови, віддаючи своє паруюче молоко людям, безжурно кукурікали півні — і всі ці прості картини життя, що прокидалося, щоб ніколи не загинути, ненависні були вовчиці своїм невмирущим радісним спокоєм й тільки посилювали передсмертну лють скаженого звіра. Очі й нюх вовчиці були побудовані неначе прилади вічного бачення, які сприймають інфрачервоне проміння, вона немовби дивилася крізь стіни цих хат, корівників, хлівів і курників: тепле, рухоме, живе, сите, беззахисне — все викликало в неї напади нової туги й невситимої люті.
II
А тим часом Вітя повів матір і батька, які човгали, як сліпі, похитуючись від болю й втрати крові, до фельдшерки Поплавської. Вона жила в тій самій хаті, де містився медпункт. Сплеснувши руками, заголосила Поплавська, побачивши закривавлені наволочки на їхніх лицях (Вітя дав батькам, щоб прикрили свої рани). Досить швидко Поплавська, людина сердечна, згадавши, що Моргуни прийшли сюди не для того, щоб слухати її співчутливі зойки, почала обробляти рани: пам'ятала, як у Старій Митниці виступав бородатий лікар з Києва, Жадан на прізвище, який приїхав розслідувати смерть Чорнодуба, і як казав він їм, що рани, завдані скаженою твариною, треба якнайшвидше промити луговим розчином. Швиденько настругала мила у мисочку, налила води й наказала Вітькові перемішувати все це шпателем, що він старанно й робив, дивлячись, як на поверхні води лопаються мильні бульбашки. А Поплавська, проклинаючи свою розгубленість, побігла до телефону й подзвонила в районну лікарню, щоб негайно вислали «швидку допомогу»» бо двох людей покусав скажений собака.
— Це вовк був! — поправив її Вітя.
— А звідки ти знаєш, що вовк? — спитала вона.
— Бо собаки не такі, — переконано сказав Вітя.
— Вовк, вовк, — хрипко підтримав сина Григір.
Тільки-но Поплавська почала діставати стерильні марлеві салфетки, щоб зробити пораненим перев'язку за всіма правилами медичної науки, як до медпункту забігла далека родичка Поплавських Горбичка, яка жила біля колгоспного двору, де стояли трактори й машини.
— Полю, лихо велике! — закричала, не дивлячись на Моргунів, наче їх зовсім не було в цій казенній кімнаті, вогко пропахлій запахом йоду.
— Що?!
— Романа вовчиця покусала скажена, він у мене в хаті сидить, зовсім осліп!
— Боже! Ромцю!
Забувши про все на світі, полишивши в хаті Моргунів і Горбичку, яка, нарешті запримітивши їхні закривавлені обличчя, пополотніла й почала хреститися, Поплавська, в чому стояла, — в білому халаті й капцях, — так і побігла по центральній вулиці, ледь освітленій поодинокими ліхтарями, а потім, щоб скоротити шлях, звернула праворуч, у виярок, яким напрямки швидше можна було вискочити до Горбиччиної хати.
Наближалася сьома година ранку — коли Поплавська дзвонила до районної лікарні, ходики, що висіли на стіні медпункту, показували за чверть сьому.
Поплавська не знала, що біжить просто назустріч скаженій вовчиці.
Побачивши щось біле й неприродне в цьому оповитому мрякою світі, внюхавши запах свіжої людської крові, якою був скроплений халат фельдшерки, почувши тяжке дихання цієї огрядної жінки, покинутої чоловіком ще до того, як народився її Роман — красень мальований, кровиночка найрідніша, — вовчиця причаїлася біля старої груші, розчахнутої торік блискавкою. Вирішила кинутись у лице тій двоногій істоті, що наближалася, ляскаючи капцями: кидок у спину вовчиці не сподобався, не дав їй він жаданої радості, тільки полишив по собі гидкий смак вовни, коли прокусила Сувакові кожух, й породив ще дужчу мстиву спрагу завдати своїм ворогам болю.
Стрибнула в лице фельдшерки Поплавської, відчуваючи з люттю всю хворобливу недосконалість цього стрибка: хоч і розірвала щоку цієї істоти, але не повалила її на землю, як того бажала; вирішила ощадливіше витрачати сили, не робити зайвих кидків, й тому, куснувши жінку в ногу, вовчиця побігла далі, у напрямку ферми, де часто бувала — кілька разів зарізала там телят, а тепер мала зустрітися там зі своїми голодними вовченятами; досить їй гасати по селу, треба дістати дітям своїм свіжини.
А в медпункт надходили щораз нові й нові поранені: тут хазяйнувала Горбичка, яка відчула незручність від того, що Поплавської немає на місці, і малий Вітя Моргун, який з поважним виглядом, як отой професор медицини, що його недавно показували по телевізору, пояснював усім, що треба рани промити мильним розчином.
Довелося налити ще один тазик води й підстругати туди мила.
Їздовий Михайло Савчук, як завжди, перебував в ідеальному стані духу, бо зрання встиг уже причаститися; жив сам, ніхто йому в цьому ділі не перешкоджав, хата хоч зяяла порожнечею, як поламаний ящик з-під пляшок, зате Михайло був тут сам собі голова; за все своє безтурботне, веселе життя сім'єю так і не обзавівся, все часу не стачало, бо інтересніше йому було просиджувати вечори у чайній, де завжди знаходились охочі послухати Михайлові побрехеньки про пригоди на Півночі, як золото там копають. З оповідань Савчукових виходило, що без нього не було б золотого запасу СРСР. Не відзначаючись ні зростом, ні красою, ні якимись іншими фізичними якостями, Михайло відростив довгі вуса-стрілочки, кінчики яких любив підкручувати, кажучи, що він — як той суворовський гренадер, для якого рідний брат барабан, куля — дура, а штик — молодець. І нікому не казав Михайло, що, коли служив у п'ятдесяті роки на Півночі, ні з якими кулями й штиками не мав справи, а був собаководом. Чогось стидався казати про це Савчук, боявся, що засміють у селі, прозвуть гицелем.
Бадьоро, по-гренадерськи розмахуючи руками й сам собі приспівуючи марш, ішов Савчук на ферму, щоб запрягти свою тачанку й вивезти гній. Заправився він у самий раз, «для настроєнія», як казав, не закусивши нічим, звісно, бо в хаті нічого не було з їжі: дівчата на фермі нагодують, молока дадуть, сиру й хлібця свіжого.
Наспівуючи: «Нє плач, дівчьо-го-онка, пройдуть дощі, солдат верньо-го-ться, ти тільки жди…» — Савчук побачив, як на слові «жди» з-за дірявого паркану, що огороджував школу (паркан мав цілком символічний характер, лише пунктиром позначаючи шкільні володіння вкупі з баскетбольним майданчиком і туалетом), вискочив великий собака й кинувся йому назустріч.
— Ну, ну, — помахав йому пальцем Савчук, — ти в мене диви. Я нього не люблю. В мене все чьотко!
Й затнувся, побачивши, як темне тіло у повній тиші знялося в повітря й полетіло назустріч мізерному Савчуковому лицю. Ще не розуміючи, що діється в цьому зимовому світі й що він сам робить, Савчук, керований напівзабутим професійним вишколом собаковода, миттєво зробив стійку, склавши перед лицем навхрест руки — наче був на тренуванні у товстому ватяному халаті і стрибала на нього вівчарка Ельза. Вовчиця вгризлася в його руки, але так і не дістала до вусів; розлючена, забувши про необхідність берегти сили, ще тричі кидалася вона на Савчука, й тричі бравий їздовий відбивався від неї «чьотко», як потім розповідав усім у селі.
Втомившися, вовчиця, задихаючись, знову перетнула шкільний двір і, ніким не помічена, звернула в провулок, що вів до ферми. Тут, збуджена теплими запахами худоби, вона накинулася на двох доярок — літніх жінок, які жили неподалік на околиці й не чули всього того лементу тривоги й страху, що вже пронісся над Івашківцями. Жінки заголосили й, відбиваючись од звіра, побігли до корівника, до якого залишалося метрів двадцять. А звідти, почувши їхні крики, визирнула доярка Тоня Сувак, однофамілиця Сувака, яка ніякого відношення до заступника голови колгоспу та його сина не мала, навіть їхньою далекою родичкою не була. Тоні Сувак йшов двадцять сьомий рік, а вона все ще дівувала, бо з хлопцями негусто було в Івашківцях, а тих, хто якимсь дивом залишився у селі, відлякувала Тонина могутня статура: була Тоня вища і вдвічі ширша за будь-якого найсильнішого хлопця. Колись на районних змаганнях штовхнула вона ядро так далеко, що прибіг якийсь засмиканий обласний тренер, обіцяв їй золоті гори, якщо почне тренуватися, поїздки за кордон, та не схотіла Тоня займатися цим марудним ділом, соромно їй було перед людьми напівголою жбурляти цю безглузду чавунну кулю — навідріз відмовилася. Кругле й безброве лице її, ніс картоплею й світлі очі завжди випромінювали добродушне здивування й задоволення життям, і тільки мати знала, як часто Тоня плаче по ночах, коли велике сильне тіло її струшується від бажання любові й материнства.
Вовчиця кинулася на Тоню, але стрибок вийшов уже не такий раптовий, влучний і сильний, як дві години тому, не дотяглася вона зубами до людського обличчя, й Тоня встигла обхопити шию звіра обома руками. Стискаючи треновані в доїнні пальці, що м'яко поринали в товщу шерсті, Тоня не втримала на витягнутих руках вовчицю й впала разом з нею на угноєну землю, покотилася, не відпускаючи звіра, який гаряче дихав на неї, вишкіривши ікла, й гарчав, задихаючись. Міцні руки дівчини все дужче стискали горло скаженої вовчиці, яка лапами дряпала Тонине лице, б'ючись у конвульсіях. Прибіг фуражир Грушко з вилами й почав з геканням вганяти гострі зубці в жовтувато-сірі боки скаженого звіра. Вовчиця жалібно заскавучала, відчуваючи, як щось вогненне, наче блискавка на небі, проходить крізь її тіло, від чого дихання зупиняється, тільки біль рве нутрощі, — і її передсмертне завивання почули її діти, її вовченята, які, хоча мати їх і покусала, все одно любили її й слухняно прибігли до ферми, сховалися біля напіврозсипаної скирти соломи, налякавши мишву, що кинулася урозтіч. І ось тепер вовченята бачили, як люди вбивають їхню матір, чули її стогони і тремтячими худими задами притискалися до соломи, намагаючись влізти в кольку скирту, тільки щоб не чути і не бачити цього страхіття.
Закусивши язик, що посинілим загостреним кілком стирчав з закривавленої пащі, мертва вовчиця лежала, витягнувши задні лапи, лякаючи людей, які її обступили, розмірами свого важкого, обліпленого соломою, гноєм і глиною тіла.
Важко дихаючи, стояла над нею Тоня Сувак, не вірячи своїм очам, вдивлялася в свої розчепірені пальці: вперше в житті їй довелося вбити когось, бо нікого досі Тоня ще не зобидила — ні курки, ні гуски, ні поросята, ні корови, ні людини, ні на кого ще руки своєї не піднімала. Тепер не розуміла, як змогла стискати шию цій потворі, в якої і шиї нема, бо голова вовча одразу переходила в м'язистий тулуб, вкритий густою і жорсткою шерстю.
Тут прибіг їздовий Савчук, розштовхав гурт людей і, побачивши мертву вовчицю, гукнув переможно:
— Добігався, сірий! Це я його так чьотко!
Довгі вуса дико стирчали на маленькому, з дульку, зморшкуватому лиці Савчука, з рук юшила кров, але він, ще не протвережений, а, навпаки, ще більше збуджений битвою з вовчицею, не звертав на це уваги, бо головне для нього зараз було сповістити весь світ, як ловко бився він зі скаженим звіром, як гнався за ним по всьому селу, поки знеможений вовк не впав замертво на порозі ферми. Вже був відкрив рота, щоб почати переможну розповідь, але звів очі на Тоню Сувак, й зовсім інші слова виходилися з-під його гренадерських вусів:
— Тоню, та на тобі ж лиця немає! Чого ти стоїш? Біжи скоріш до дохтурші!
Бліде й добродушне Тонине лице було геть усе подряпане вовчими пазурами, немовби хтось, пустуючи, розмалював його соком стиглих вишень.
Була восьма година тринадцять хвилин ранку. Саме в цей час до івашківського фельдшерсько-акушерського пункту під'їхав санітарний УАЗ зі Старої Митниці, в якому сиділа лікар-травматолог Ліда Гаврилюк.
III
Жадан очолював цілу процесію, що повільно посувалася по хірургічному відділенню старомитницької районної лікарні, подовгу зупиняючись біля кожного покусаного. Поруч з Жаданом крокував, накульгуючи на ліву ногу, досвідчений хірург доцент Семенюта — консультант із Києва. За ними йшли головний лікар Огородник, Бадяк, Ліда; у халаті, накинутому на плечі, походжала Кротова, записуючи все, що почула, до шкільного зошита; Куля важко вносила своє тіло у проходи поміж лікарняними ліжками; біля неї тримався Афанасьєв. Усі були приголомшені надзвичайною подією, що сталася в Івашківцях, страшними, спотворюючими людей травмами, завданими скаженою вовчицею, а головне — смертельною небезпекою, яка нависла над тими, хто лежав зараз у відділенні.
Пояснення давав Бадяк. Його добре поставлений, баритональний голос цього разу був одночасно і урочисто-піднесений; наче в диктора телебачення, який зачитує важливу офіційну заяву ТАРС, і тепло-опікунський щодо поранених, з якими в Бадяка встановилися вже дружньо-довірливі стосунки; хоч і упереджено ставився Жадан до цього співака, як подумки з неприязню його називав, але відзначив, що хворі вірять у Бадяка й ставляться до нього, як до бога. Бадяк умів себе подати, вмів справити на хворих належне враження своєю монументальною статурою, впевненим голосом, дружньою манерою триматися з ними. І це було важливо. Жадан знав, яку смертельну небезпеку таять зараз у собі стреси, породжені страхом, зневірою, пригніченістю потерпілих. Стреси викликають імунодепресію, та, в свою чергу, могла спричинити спалах нічим не стримуваної інфекції.
Правда, Жадан знав і те (Ліда встигла йому розповісти), що того ранку, коли скажена вовчиця накинулася на людей в Івашківцях, Бадяка не було в Старій Митниці — виступав на республіканському огляді самодіяльності, зайняв там друге місце і, щасливий, повернувся лише надвечір. Але, як хірург досвідчений і вправний, швидко ввійшов у курс справи, бездоганно перев'язав усіх, а Наді й Григору Моргунам обережно поклав шви, щоб трохи зберегти риси обличчя. Ліда, знаючи, що при укусах скаженими тваринами рани не можна зашивати, боялася це робити. А Огородника того дня теж не було — їздив до Чернігівської області в гості до сина, який служив там в армії. Тільки сьогодні вранці повернувся й тому винувато помовчував.
Всього поранених було вісім жінок і шість чоловіків: жінок розмістили в двох палатах, чоловіків — в одній; довелося негайно виписувати хворих, які тут перебували. Все це впало на Лідині плечі. Вона тепер трималася в тіні, майже не подавала голосу, виглядала втомленою і сонною. Так воно й було насправді, бо цілу ніч не спала.
Не одне нещастя бачив Жадан у своєму житті, але й він здригнувся, коли до перев'язочної кімнати одного за одним почали вводити потерпілих і скидати їхні пов'язки. На прохання Жадана Афанасьєв фотографував хворих. Холодні спалахи імпульсної лампи вихоплювали з сірих зимових сутінків деформовані, набряклі, розірвані вовчими зубами обличчя людей. Здавалося, живими й неушкодженими залишилися тільки їхні очі, в яких виблискували тривога й надія.
Тільки їздовий Михайло Савчук не відчував ніякої тривоги: ворушачи вусами й розмахуючи забинтованими руками, почав весело розповідати їм, як він чьотко розправився з вовчицею, бо не таких звірів бачив у своєму житті, й вимагав, щоб на Новий рік його відпустили в село, «відвідати місця бойової слави», як казав, сміючись, на що Жадан пообіцяв прив'язати його до ліжка й загрожував, що Савчуку заженуть ще сто найболючіших уколів у живіт, якщо він хоч краплину горілки вип'є на свята.
Фельдшериці Поплавській було тепер соромно: як могла вона покинути медпункт з пораненими й побігти до сина. І йому нічим не допомогла, й сама напоролася на нещастя. Через це своєчасно не було проведено промивання мильним розчином ран, заслинених скаженою вовчицею, що різко погіршило шанси всіх потерпілих, у тому числі й її сина. Правда, ніхто з присутніх не наважився кинути цій галасливій, заплаканій жінці й слова докору, так побивалася вона за своїм сином, ненаглядним Ромцею. Куди поділася його краса? Як тепер він, безносий, одружиться?
Сам Роман тримався мужньо: був це мальований хлопець з чорними, підковою, вусами. Тільки замість носа рожевіла марлева наліпка.
— Як я її не помітив, — скрушно дивувався Роман. — Душмани мене не взяли, а тут, бач… Гірше від душманів, зараза.
— Нічого, хлопче, — гримів Бадяк, — зараз, знаєш, які носи класичні ліплять в інституті косметики? Який схочеш, такого і зроблять. Із сідниці твоєї зроблять, як штик.
— Із сідниці?
— Ну да. Шкіряний клапоть викроять — і ніс готовий.
— Ну й діла, — усміхнувся Роман, одразу ж скривившись від болю. — Чого тільки люди не вигадають…
Інспектор ДАІ Сувак довго відмовлявся сказати їм, де саме його вкусила вовчиця, щось крутив, спочатку вигадував одне, потім друге, але Куля і Кротова так напосілися на нього, що змушений був признатися під великим секретом і просив, щоб ніхто не довідався про це ні на службі, ні в Івашківцях. А вимагали від нього правдивих признань не для заспокоєння жіночої цікавості, а для того, щоб точно виявити послідовність подій і маршрут скаженої вовчиці для повного проведення епідеміологічного обстеження в тих місцях, де бігав звір. Цілком можливо, що ще когось могла покусати вовчиця, хто не звернувся з якихось причин по допомогу. Таких треба було знайти й лікувати. Крім того, небезпека нависла над собаками й котами в Івашківцях: заражені вовчицею, вони могли дати другу хвилю спалаху інфекції в цьому селі.
Останньою привели Надію Моргун — їй накинули на голову зшитий з марлі спеціальний каптур з прорізами для очей і рота. Жадан згадав старовинну страшну гравюру, вміщену в підручнику епідеміології: в таких каптурах ходили в середні віки ті, хто боровся з чумою, хто не боявся заходити в зачумлені оселі, давати воду хворим і вивозити трупи. Кротова, не витримавши, вийшла з перев'язочної. За нею подалася Куля. Ліда легкими, ніжними рухами знімала пінцетом салфетки з того, що було ще недавно вродливим обличчям Моргун. Примовляла при цьому такі заспокійливі, такі прості жіночі слова, що Жадана аж подив узяв: де і в кого стародавнього мистецтва милосердя вчилася ця молода жінка? Тільки за це її можна було покохати. Бадяк теж щось докидав — бадьоре і батьківськи повчальне, хоч не набагато був старший від Надії. Казав, що в Москві, в інституті косметики, Надії зроблять обличчя ще краще, ніж було, все буде добре і що вона ще сміятиметься;, згадуючи цю дурну історію з вовком.
Але Надія заплакала (всі кинулися її заспокоювати, боячись, щоб шви не розповзлися) і сказала, що жити не хоче отак, без лиця, що краще була б померла одразу в лапах вовчиці… Всі мовчки слухали, не знаючи, чим її заспокоїти.
— Заради дітей треба жити, — тихо сказала Ліда.
І знову заплакала Надія й простогнала, що чекає дитину, вже чотири місяці вагітності, а нащо їй дитина, яка ніколи не знатиме, яка гарна була її мати? Почала просити лікарів убити цю дитину, щоб не мучилась потім, щоб не стидалася матері-каліки.
Зібралися на нараду в кабінеті Огородника. Доцент Семенюта не зробив ніяких зауважень: з боку хірургічного все було виконано бездоганно. З-посеред усіх укушених Жадан виділив п'ять осіб з особливо високим ризиком захворювання: до цього списку потрапила Надія і Григір Моргуни, Роман Поплавський і ще дві жінки, яким вовчиця погризла голови й зідрала волосся. Подумавши, додав до списку Сувака-молодшого.
— Невже ви думаєте, що… — нарешті подав голос Огородник.
— Треба бути готовими до всього.
— Я особисто оптиміст, — поважно мовив Бадяк, упираючись підборіддям у шию, паче ось-ось мав заспівати пісню про мрійника, який хоче стати соколом, літати хоче, тільки бог чомусь крил йому не дає. — Адже зробили все «леге артіс»[9], гамма-глобулін усім ввели своєчасно. Чи не так, Євген Петровичу? Серце мені підказує, що все буде, гаразд. Ось побачите.
Жадан знав, що Бадяка дуже легко покарали за смерть Чорнодуба. Як казала Кротова, символічно: службова догана за наказом облздороввідділу. Жадан пригадав афоризм Кулі: при доброму харчуванні і службовій догані можна дожити до ста років, дочекався: тепер Бадяк, знахабнівши, почувається мало не героєм. Ще й нагороду вимагатиме.
— Все може бути, — стримано сказав Жадан. — Треба підготувати ізолятор на випадок захворювання.
— Ви й справді боїтесь? — занепокоївся Огородник. — Ви ж самі казали, що коли своєчасно ввести гамма-глобулін…
— Цим шістьом, — продовжував Жадан, не відповівши Огороднику, — треба три дні вводити гамма-глобулін. Іншим — два дні. Крім того, подружжю Моргунів дамо метафен. На жаль, у мене не вистачить на всіх.
— А як же інструкція? — знову втрутився Бадяк. Сидів тепер не в кутку кабінету, як у листопаді (там зараз тихо прилаштувалася Ліда, яка боялась чомусь звести на Жадана погляд, хоч він весь час зиркав у її бік), а поруч зі столом Огородника. Почувався впевнено, нічим не нагадуючи отого похнюпленого винуватця людської смерті. — Інструкція дозволяє тільки одноразове введення гамма-глобуліну. І ніякого метафену там нема.
— На жаль, ви й досі не вивчили інструкції, — ледве стримуючись, сказав Жадан. — Бо там говориться, що в екстремальних випадках можна двічі вводити. А професор Мідатов вводив у Білорусії п'ять днів поспіль. Були такі ж тяжкі вовчі укуси.
Про метафен він не згадав.
— Я не дозволю порушувати інструкцію, — затявся Бадяк. — Мені відповідати за людей, а не вам. Я пишу призначення і історію хвороби.
— Ми хто з вами? Що важливіше — щоб бумага була справна? Чи життя людське? — вигукнув Жадан, розуміючи, що даремно він зривається, що цей Бадяк, відчувши свою безкарність, знущається з нього, мстить за своє приниження два місяці тому.
— Інструкції пишуться для того, щоб їх виконувати, — мовив Бадяк уперто.
— Інструкції пишуться людьми і так само недосконалі, як усі наші знання! В написанні цієї інструкції, на яку ви посилаєтесь, хоч і не знаєте її, я брав участь. Я!
— Ви? — не зрозумів Бадяк, мабуть уперше в житті побачивши перед собою живого автора інструкції; це, мабуть, таке ж дивне відчуття, як познайомитись з автором популярного анекдоту.
— Я! І я не збираюся бути рабом своєї ж власної інструкції. Нам треба рятувати людей. Становище дуже серйозне. В шести випадках маємо практично зараження вірусом сказу прямо в мозок. Промивання ран зроблено з запізненням. Єдина надія на гамма-глобулін…
Бадяк легенько усміхався кутиками рота й, поклавши ногу на ногу, похитував довгою шкіряною пантофлею з червоною підкладкою: Жаданові здалося, що то собачий язик.
— Однаково я робитиму тільки те, що написано в інструкції. Бо як хтось помре, ви все на мене одразу звалите. Як минулого разу. Ви собі в Київ повієтесь, а я… Нема дурних!
— Та як ви смієте! — раптом скочила зі свого місця Ліда й підбігла до Бадяка. — Ви… ви… роз'їжджаєте по концертах, а потім влаштовуєте хамські сцени! Та ви знаєте, хто такий Євген Петрович?
Такою Жадан її ще не бачив. Мабуть, ніхто не бачив, бо Огородник і Бадяк роти пороззявляли від здивування: якась тиха, непримітна шмаркачка, голосу якої вона досі не чули, раптом дозволяє собі таке. У Бадяка навіть пантофля з ноги звалилася від несподіванки. Не на собачий язик вона схожа, а на тараню, подумав Жадан.
— Федоре Кириловичу, — звернулася Ліда до Огородника, — хто зараз відповідає за призначення антнрабічного лікування? Га? Згідно з вашим наказом?
— Ви.
— Правильно, Лідіє Василівно, — нарешті подала свій дзвінкий голос Кротова. — Бадяк уже показав себе, досить. Я повністю підтримую Євгена Петровича. Професор Мідатов розповідав мені…
— Отже, так, — перервав її спогади Жадан. — Крім гамма-глобуліну і вакцини, треба призначити комплекс вітамінів, десенсибілізатори. Вакцину вводити двічі на день. Я домовився з Мідатовим, з Москви пришлють найкращі серії вакцини.
Побачив, як старанно записує за ним Огородник. У разі чого вони прикриються цими записами, щоб зняти з себе відповідальність, подумав байдуже.
— І ще одна, дуже принципова річ. — Жадан подивився у вікно, за яким лежала замерзла річка і все було нерухоме, наче зупинилася вічна течія життя. Зливаючись із снігом і небом, на далеких узвишшях за рікою невиразно біліли будівлі старовинного монастиря. — Треба будь-що забезпечити суворий режим у відділенні. Щоб ні краплини спиртного сюди не потрапило. Бо завтра Новий рік, потім різдво, водохреща. Скільки приводів випити… Дуже небезпечно. Федоре Кириловичу, попередьте весь персонал.
— Буде зроблено, — записав Огородник.
Куля підійшла до вікна й наче вперше побачила цей застиглий зимовий світ. Здивовано обвела всіх поглядом своїх карих нестаріючих очей і пророкотала:
— Товариші… Завтра Новий рік… Уявляєте? А я й забула… Спасибі, Євген Петрович нагадав. Тут не тільки Новий рік, тут як тебе звуть забудеш… Отак і живемо, отак і мучимось… Це перший Новий рік зустрічаю без чоловіка, — зітхнула вона.
Всі помовчали, думаючи про ріку часу, яка ніколи не зупиняється ні на мить, не замерзає навіть у найлютіші морози, стрімко несучи свої води в Невідоме і Вічне.
IV
Перший секретар Старомитницького райкому партії Степанець одразу ж прийняв їх, перервавши нараду. Цей невисокий, лисіючий чоловік чомусь нагадав Жаданові отого білявого співробітника Гідрометеоцентру, який по телевізору провіщає погоду, тільки, на відміну від погодного ворожбита, Степанець не усміхався приємно, не намагався сподобатись відвідувачам. Скорботні зморшки вічної заклопотаності пролягли по його обличчю від качиного носа до підборіддя.
Познайомившись з гостями (разом з Жаданом до райкому прийшли доцент Семенюта і Діна Кротова, супроводжувані Огородником і Кулею), Степанець всадовив їх за столом засідань, сів поруч з ними, на секунду обхопив долонею високе чоло, зітхнув, потім уважно подивився на них і сказав, наче вибачаючись:
— Бачите, яке нещастя… Хто б міг подумати? Якби мені ще кілька днів тому сказали — не повірив би. Тут у світі таке діється, космос, електроніка, вже готуємось двадцять перше століття зустрічати, — махнув рукою туди, де виблискував холодним жовтуватим екраном телевізор, — а в Старій Митниці, бач… вовки скажені бігають. Здається, все вже тут бачив: і посуху, і повінь була позаторік величезна, і зима рання, а цього… В чому причина? — глянув він Жаданові у вічі. Як людина реальна, людина дії, Степанець на все хотів отримати точну, вичерпну відповідь, у всякій справі знайти конкретних винуватців чи, навпаки, героїв.
— Те, що сталося у вас, — сказав Жадан, — випадок унікальний, єдиний на Україні за останні десять-п'ятнадцять років. Вовчих укусів у таких масштабах у нас давно не було. В усякому разі, я не бачив. Головною небезпекою досі були лисиці.
— Чому ж саме у нас, в Старомитницькому районі? — допитувався секретар.
— Це випадковість. Але кожна випадковість є виявом певної закономірності. Це повинно було статися. Не у вас, так в іншому районі. Яка різниця?
— Різниця є, — загула Куля. — Хтось інший страждав би. Не ми.
— А закономірність полягає в тому, що за останні роки кількість вовків на Україні різко збільшилася, — вів далі Жадан. — Якщо на початку сімдесятих років їх було щось близько сотні на всю територію, то тепер маємо понад тисячу вовків. За дуже неповними даними. Це наслідок нашої доброти, нашої турботи про хижаків, нашого самовдоволення. А джерело інфекції є. Скажені лисиці. Вони кусають вовків, ну і… Два місяці тому у вашому районі був випадок сказу.
— Знаю.
— Я приїздив сюди, заходив у райком, хотів звернутися особисто до вас.
— Так, так, мені доповідали. Мене, на жаль, не було, Я їздив з делегацією до Ефіопії.
— Ота лисиця, що вкусила Чорнодуба, теж бігала коло Івашківців. Там стаціонарне вогнище сказу. І дуже активне. Місця для цього ідеальні. Переліски, яри. Багато лисиць, вовки є. Я ставив питання про проведення негайних облавних полювань у районі. Зустрічався з вашими мисливцями, лісниками. Але ніяких заходів не було вжито.
— Ксеню Григорівно! — строго повернувся секретар до Кулі.
— Наш охотовєд, отой Зямкало, сказав, що в області категорично заборонений відстріл лисиць. Торік мишей багато розмножилось, а лисиці мишей винищують, — пояснила Куля. — Крім того, ніхто з цих ледарів не хоче йти на полювання. Нащо їм ноги бити, за нещасною лисицею ганятися? Краще кабана до дерева прив'язати й застрелити. Або лося безневинного.
— Добре, добре, — перервав її Степанець. — Що ж тепер робити?
— Треба негайно ліквідувати активне вогнище сказу в районі, — сказав Жадан. — Підняти на ноги всіх мисливців. Повбивати вовків. До речі, від тої вовчиці залишились вовченята. Вони щоночі приходять до ферми, людей лякають. Мені в Івашківцях доярки розповідали.
Згадав, як виступав на зборах активу колгоспу, як уважно слухали його люди, а потім він ходив по фермі, — було парко, й весь час потіли окуляри, — й доярки з інтересом придивлялися до нього, наче прийшов він до них з іншого світу.
— За мамою плачуть, — зітхнула Куля. — Хоч і вовки…
— Їх треба вбити, — жорстоко сказав Жадан. — І чим скоріше, тим краще. Вони, без сумніву, теж заражені.
— Скажіть, а ви впевнені в тому, що там взагалі сказ був? — спитав секретар, наче ухопившись за останню надію.
— Дозвольте? — підняла руку Кротова, наче відмінниця на відкритому уроці. — Діагноз підтверджений обласною ветеринарною лабораторією.
— Оскільки рельєф у вас складний і вовкам є де ховатися, треба взяти вертоліт, — продовжував Жадан. — Не виключено, що тут бродять вовчі зграї. Крім того, треба перестріляти всіх собак в Івашківцях. Жалко, але треба. Можуть бути нові випадки сказу. Бо ми не знаємо, скільки всього тварин вовчиця покусала. А щеплення собак ветеринарна служба вела вкрай незадовільно.
— Ну, а з людьми що? Там такі люди постраждали, — зітхнув Степанець. — Надія Моргун. Це ж гордість району, передова наша доярка. Роман Поплавський. Хочемо обрати його секретарем партійної організації колгоспу. А Тоня Сувак? Це ж справжня героїня. Я дав вказівку нашій газеті уславити її. Невже може статися щось погане?
— Робимо, Віталію Федоровичу, все, що в наших силах, — втрутився в розмову Огородник. — Дуже нам допомагають у цьому представники міністерства — професор Жадан і доцент Семенюта.
Задзвонив чорний телефон, що стояв на невеличкому столику обіч письмового стола секретаря райкому. Степанець швидко підняв трубку:
— Так. Слухаю, Іване Кузьмичу. Так, так. Буде зроблено. З будівельниками ще нічого не вирішили. Звичайно, звичайно. Що? Саме зараз у мене товариші з цього питання, Чотирнадцять чоловік, Іване Кузьмичу. Є тяжкі… Хто ж знав? Все, що треба, робимо. Іване Кузьмичу, нам потрібен вертоліт. Хоч на один день. Так. Для полювання на вовків. На кого вийти? Обов'язково. А якщо відмовиться, я тоді вас потурбую. Добре? До побачення, Іване Кузьмичу.
Степанець повернувся до столу, за яким сиділи медики. Постояв перед стільцем, задумливо спершись на спинку.
— Ми в цьому році вже раз прогриміли на всю область. Процес над Євдокимовим, директором цукрозаводу. Тепер завершуємо рік скаженою вовчицею. Що за напасть? — Помовчав. — Товариші з Києва і області, мабуть, роз'їдуться по домах? Адже завтра Новий рік, — напівствердно-напівзапитально сказав.
— Я сьогодні їду, — підтвердив доцент Семенюта. — Тут у вас прекрасні хірурги, обійдуться без мене.
— Я, мабуть, теж додому, — сказала Кротова. — А після Нового року повернуся.
— Я залишаюся. — Ще кілька хвилин тому Жадан не знав, що вчинить саме так, адже вводити препарати потерпілим могли і без нього. І, щоб переконати не так присутніх, як самого себе в правильності свого рішення, додав: — Я перевіряю новий препарат. Крім того, від гамма-глобуліну можуть бути ускладнення. Мало що… Все може бути.
Степанець вперше широко усміхнувся — йому сподобалось те, що цей бородань залишається в районі. Спокійніше, коли спеціаліст поруч.
— Ви як влаштувалися? — спитав.
— Нормально.
Секретар почав прощатися з медиками.
— З наступаючим Новим роком вас, товариші. Бажаю щастя і здоров'я. Щастя вам і здоров'я. Щастя. Здоров'я. Федоре Кириловичу, — сказав він Огороднику, — товариш з Києва залишається на Новий рік. Ви ж подбайте про нього, щоб усе було як слід.
— Буде зроблено, Віталію Федоровичу.
— Спасибі, що приїхали в тяжку хвилину, — секретар міцно потиснув руку Жаданові. — Доброго вам Нового року. Коли що треба — дзвоніть.
V
Надвечір, коли старий рік разом із згасаючим світлом свого останнього дня віддалявся від Старої Митниці, почався снігопад. Містечко наче помолодшало, прикривши свої старовинні цегляні будиночки, вимерзлі, оголені садки, толеві дахи сараїв, вибоїсту бруківку вулиць білою сніговою ковдрою, яка на певний час затримала прихід темряви, — але водночас і постарішало на кілька віків, наче повернувшись до свого первісного хутірського дрімотного вигляду, до свого прадавнього простого призначення надати притулок жменьці людей, які осіли на цих землях, захистити їх від холоду й заметілей; містечко, в якому колись жили селяни, козаки, шляхтичі, купці, священики й шинкарі, а тепер працівники агропромислового комплексу, вчителі, лікарі, представники сфери обслуговування й торговельної мережі, робітники цукрозаводу, міліціонери й школярі, знову, як і сотні років тому, потрапило у владу зимових сутінків і хуртовини, і снігова, морозяна, притемнена година розвела людей по домівках, сповнила їхні серця тихою радістю тепла, чекання святкової вечері, зустрічей з рідними і друзями, новорічних телевізійних програм. І, звичайно, ніякий сніг, ніякі замети, в яких завтра доведеться прокопувати стежини, ніяка правічна зимова ніч не в змозі були пригальмувати рух часу чи змінити його напрямок — повернути назад, до тих часів, коли Стара Митниця була і справді митницею, що належала в шістнадцятому столітті брацлавському воєводі Стефану Потоцькому й, стоячи на перехресті шляхів, якими сунули зі сходу на захід, із заходу на схід купці — вірмени, німці, євреї, поляки, українці, молдавани, греки, росіяни, — давала чималі прибутки своїм володарям. Жадан подумав, що жителі цього маленького містечка, яке давно втратило всяке стратегічне й торговельне значення, обурились би, коли хоча б на годину зламався телевізійний ретранслятор або вимкнути електрику чи подачу води. Минуле прекрасне лише в ностальгічних спогадах романтиків.
Стояв у коридорі хірургічного відділення, дивився на завірюху за вікном, чекав Ліду, яка закінчувала перев'язувати Тоню Сувак. Остання перев'язка в цьому році, подумав. Тільки б пережити перші двадцять-тридцять днів. Випередити вірус. Тільки б подіяли гамма-глобулін і метафен. Бадяк сьогодні запропонував для кращого психологічного клімату розмістити хворих інакше — за сімейною ознакою: в окремій палаті покласти Надю й Григора Моргунів, ще й Вітю підселити до них (Віті вирішили призначити кілька уколів, як при ослиненні); окремо покласти матір і сина Поплавських. Мовляв, хворі почуватимуться набагато впевненіше, швидше загояться рани, та й антирабічне лікування дасть добрий ефект, Огородник підтримав цю ідею й запитально подивився на Жадана.
Той не погодився.
Чому? А якщо, не дай боже, щось почнеться? Ви собі можете уявити стан близьких, коли з палати доведеться винести… Огородник замахав руками. Що з вами? Не наврочте на нашу голову, Євгене Петровичу. Ми й так прогриміли, можна сказати, на весь Радянський Союз. Будьмо оптимістами.
А сніг усе падав і падав за вікном, і дедалі впевненіше почувалася ніч. Жадан вдивлявся у своє відображення в шибці, наче в чорному дзеркалі, що вело в безмежність; бачив старе, втомлене, напівпрозоре, як на картинах Чорнодуба, обличчя: воно зараз належало не лише йому, але водночас і цій глибокій, засніженій темряві, в якій ховалися береги річки, яри, узвишшя й стіни старовинного монастиря; обличчя Жадана, наче з поганої перебивної картинки, тьмяно накладалося на простори України, де лютувала зараз хуртовина.
Побачив, як виникло поруч ще одне напівпрозоре обличчя, ще одна тінь, що тихо, наче рентгенівське зображення люблячої душі, засвітилося на цьому дивному вечірньому екрані, де суміщалися речі непоєднувальні — вічні й тимчасові, примарні й цілком реальні.
Поруч з ним стояла Ліда. Від неї пахло йодом і пеніциліном, але, можливо, це йому тільки здалося.
— Все. Я скінчила.
— Що на тому березі? — спитав він. — У монастирі?
— Винний завод. Гнали подільське плодоягідне. Інакше кажучи — шмурдяк. Готували нам кадри пацієнтів. Правда, тепер їх наче перевели на соки.
— Ви їсти хочете?
— Хочу, — винувато посміхнулася вона.
— Може, повечеряємо разом?
— Це я вас повинна запросити. Ви гість… Може, зайдете? Ми удвох з дочкою, мама вже поїхала…
— Ні, ні, дякую, — поспішаючи, щоб не передумати, відмовився він, уявивши, як на Новий рік він, старіючий бородатий дядько, входить у незнайомий дім, як дивиться на нього щербата Люда Гаврилюк, здогадуючись про щось, непокоячись, але до кінця ще не розуміючи, м ця чужа людина вдерлася в їхнє тихе життя.
Вони вийшли з лікарні й пішли головною вулицею в напрямку готелю, — дім, в якому жила Ліда, стояв далі, біля колишнього костьолу, де розмістилася спортивна школа. Вітрини пошти світилися холодним люмінесцентним світлом. Усередині було порожньо. Він згадав свій дзвінок до Олі як щось абсурдне й неможливе сьогодні, так наче не з ним це сталося, не в його житті.
— Я ще раз запрошую вас, — зупинився він перед входом до готелю.
— Я не хочу в ресторан.
— Боїтесь, що вас побачать зі мною? Вона кинула на нього свій дивний погляд.
— Не боюсь. Просто не люблю ресторанів. Крім того, зараз там місць немає. Знаєте, як у нашому містечку люблять гуляти? Як справжні купці.
— В мене знайомий директор, — наполягав він, згадавши коричнево-чорного Михайла Михайловича, але тут же пошкодував, уявивши, як дивиться крізь нього цей хитрюга, що поділяє всіх людей на потрібних і непотрібних, як лицемірно розводить руками: пробачте, лікарю, але сьогодні такий день, що не зможу викроїти вільного місця.
У світляному конусі, утвореному ліхтарем, зливою струмували сніжинки; Жаданові здалося, що цей беззвучний білий потік — наче лінійний прискорювач часток, в якому можна експериментально довести відносність часу і простору. Сніг заліпив скельця його окулярів. Довелося скинути, щоб протерти. В короткозорій розмитості побачив Лідине тонке обличчя, вибілені снігом брови, відчув її напруження, переляк і чекання. Надів окуляри й рішуче взяв її за руку, як тоді, коли вів її берегом Либеді.
— Лідіє Василівно, ну прошу вас, зайдіть до мене, вип'ємо кави. Я не можу так просто відпустити вас у такий вечір. — Для переконливості він подивився на годинник. — Хоч на кілька хвилин.
Вона мовчки пішла за ним.
Як тільки вони увійшли у кімнату (здається, це був той самий номер, що і в листопаді), він, не вмикаючи світла, поцілував її — вона відповіла йому, обхопивши шию обома руками, наче прощалася з ним назавжди. Цей поцілунок тривав дуже довго — йому здалося, що вже минув рік старий, і новий, і все минуло, були лише її обійми, все зникло — і сніг на її рудому комірі й шапці, й темрява у дій кімнаті, і всі, кого він знав і пам'ятав, Зупинився стрімкий рух часу, залишилося тільки калатання їхніх сердець — десь далеко від них, назовні, а всередині нічого, крім входження його в її таємні світи, в її жіночу ніч, не було.
Раптом несподівано і важко, як удари палиці по голові, задзеленчав телефон. Вони здригнулися й розімкнули обійми. Важко дихаючи, Ліда сіла на диван, скинула з голови шапку й почала струшувати сніг. Він тремтячою рукою з острахом взяв трубку і тримав, не притуляючи до вуха, наче звідти могло ось-ось пролитися щось липке.
— Алло, хто це? — гукнула трубка чоловічим басом.
Він мовчав.
— Алло, мені потрібен Євген Петрович!
— Я слухаю, — ледве вимовив він.
— Євгене Петровичу! — зраділо вигукнула трубка з такою резонуючою силою, що він відставив її ще далі від вуха. — Це Огородник!
— Щось сталося? — приречено спитав Жадан, розуміючи, що в цій чортовій Старій Митниці йому роковано самі лише неприємності.
— Ні, — зарокотала трубка. — Просто ми з дружиною хочемо вас запросити в гості до себе. Зустрінемо разом Новий рік. Буде Бадяк, ще кілька друзів. Посидимо, те-се, поговоримо, що на світі білому діється. Я пришлю за вами машину, добре? Жінка мене мало не побила: чого ж ти, каже, його одразу до нас не забрав? Як же він, каже, сам Новий рік зустрічатиме? Збирайтеся, Євгене Петровичу. Через півгодини машина буде внизу чекати. «Волга» санітарна. Добре?
Так наче довго готувався до цього запрошення й давно вже обміркував відповідь, Жадан вимовив легко, майже автоматично:
— Щиро дякую, Федоре Кириловичу, але я вже зайнятий. В мене тут виявилися друзі моїх родичів, я йду до них. Я погодився, тепер незручно відмовлятись.
— А хто ж вони? Я тут усіх знаю, — поцікавився Огородник.
— Навряд чи ви знаєте. Він відставний полковник авіації, воював разом з моїм дядьком.
— Надєждін? Він живе біля будинку культури?
— Ні, ні. Васильєв, — імпровізував Жадан. — Ви його не знаєте.
— Що ж, — зітхнув Огородник; Жаданові здалося, що з полегшенням. — Жаль. Бажаю вам веселого Нового року, Євгене Петровичу!
— Вам теж і вашій дружині.
Жадан поклав трубку на стіл, щоб ніхто не подзвонив більше. На циферблаті ледве розрізнив стрілки: звідтоді як ступив сюди з Лідою, минуло сім хвилин.
VI
О першій годині ночі року нового, поклавши дочку спати, Ліда знову прийшла до нього. Снігопад, мабуть, уже вщух, бо на її шапці й комірі не було ні сніжинки. В її обличчі, як і в погоді, теж сталася зміна — з'явилася в ньому якась урочистість, що здивувала його. Потім Жадан зрозумів: Ліда підфарбувала губи, поклала зеленкуваті тіні на повіки. Вперше бачив її такою.
— З Новим роком, — поцілував її. — 3 новим щастям. Бажаю тобі здоров'я і добра всякого. І щоб цей рік був для тебе найкращим у твоєму житті.
— Вам теж усього найкращого, Євгене Петровичу.
— Хіба ми ще не перейшли на «ти»? — здивувався.
— Я не можу… так одразу…
— Лідіє Василівно, Лідіє Василівно, — він знову поцілував її. — Чому ви така дивна?
— Тому що я боюся вас… тебе втратити. — Вона подивилася йому просто в очі, і в погляді її він побачив любов і тривогу. — Тому що не вірю у своє щастя. Боюся, що це сон і що ось-ось я прокинусь. І тебе не буде. Нічого не буде.
— Я тебе люблю.
— Я теж, — просто сказала вона. — Ще тоді, коли побачила тебе в області, на семінарі.
— Що?
— Це було восени рік тому, ні, тепер уже позаторік. Пам'ятаєш? Ти розповідав про зараження від летючої миші, але не твоя наука мене вразила, відверто кажучи, вона залишила мене байдужою, а те, як ти казав про ту дівчинку нещасну…
— Лужкову.
— Так, Лужкову. Я ніколи цього не забуду. Відтоді ти почав мені снитися…
— А я тебе й не помітив… Як це могло статися? Чому? — розгублено мовив вів.
— Як же ти міг мене помітити? Ти, такий великий і розумний, а нас вісімдесят чоловік… Хто я для тебе? Чому саме я? Не можу зрозуміти. І повірити в це не можу.
— Великий, — всміхнувся він, — Якби ти знала, який я малий і слабкий, який нерішучий, як усього боюся…
— Це неправда. Ти сильний і сміливий.
Став навколішки перед нею (вона сиділа на дивані) й поклав голову їй на коліна, наче блудний син, що повернувся нарешті з мандрів до рідної домівки; відчув легкий доторк її руки, яка повільно, з любов'ю пестила його волосся. Тепер уже не було слів і шепотів, однак ще не надійшла таємниця наближення і кохання, те мовчазне зішестя у тимчасовий світ людського безсмертя. Незрозуміло, як зникло світло в цьому казенному готельному номері, як опинилися вони поруч, як тіла їхні, яким уже не заважав одяг, ніщо не заважало, знайшли в темряві одне одного, як стрімко й напружено відбрунькувались усередині них ті парості, ті тремтливі початки, з яких виростають квіти; поступово і невблаганно, томливо й приховано, блукаючи по теплих пагорбах ночі, він сам увійшов у цю весну, в її соромливо відкриті світлі брами, увійшов, скинувши з себе все закляте, старе й зимове, весь тягар своєї втоми, болю свого і споминів; непереможна ідея Життя охопила його, підкорила своїй владі, освітивши все спалахом небаченої сили — майже на межі смерті, дала йому розуміння і темряви, й сліпучого світла, в яких водночас перебував, зволожених росою весни пелюсток і нестримної сили лету над власним відмираючим існуванням; раптом, наче після шалених обертів центрифуги, до якої кинула його снігова завірюха цієї дивної новорічної ночі, після запаморочення й ширяння у невагомості, Жадан відчув не лише своє щастя, а й щастя цієї жінки, яка була з ним, у ньому, яка стала неподільною частиною його власного Я; зрозумів, що вона сповнена ним, як річкова заплава у травні водою, і це відчуття, що він ще комусь потрібний, що може ще комусь принести щастя, було майже нестерпне, болісно-солодке й приголомшливе, наче відкривалося йому на небесах якесь тайне одкровення, якого ще не спізнала жодна людина на землі. Вперше ця істина відкрилася йому тут, у цьому засипаному снігами містечку, у цю новорічну ніч, з цією напівзнайомою жінкою.
— Любий, — тихо простогнала Ліда, — як мені добре з тобою… Як добре… Я хочу померти і більше не знати нічого…
Почала віддалятися від нього, немовби і справді її душа тихо відлітала в інші світи, прагнучи заспокоєння й відпочинку. Він подався за нею, швидко перейшовши прозорі межі сну, за якими не було нічого, крім забуття й нерухомості. Час зупинився.
…Ліда рвучко підхопилася, сівши в ліжку, перелякавши його, й увімкнула настільну лампу, Наче луна після грому, накотилися на нього тривожні удари власного серця.
— Що? Що сталося?
— Здалося, що Люда плаче… Що приступ почався в неї. Котра година?
Він подивився на годинник:
— Пів на третю.
— Я піду. Вона може злякатися…
— Почекай. Зараз щось тобі покажу. — Він встав на ліжку й\задер голову, щоб знайти слід від черевика. Вона теж підвелася, притулилася до нього й почала дивитися на стелю.
— Що там?
Але сліду не було. Той, хто ходив колись по стелі, обминув цю кімнату. Або забрав свої сліди з собою, щоб не лякати людей можливістю неймовірного:
— Господи, — вона склала руки на грудях, рожево підсвічених знизу лампою. — Ти тільки подивись, що робиться в кімнаті.
Їхні речі, немовби розкидані ураганом, лежали всюди: на столі, дивани на підлозі і стільцях. З ресторану долинала гучна музика, — як раніше вони її не чули? Тільки грали тепер не пісню про перукарку в білому халаті, а якусь італійську мелодію.
— Я вже піду, — сумно подивилася вона на нього.
— Звичайно, звичайно.
— Якби ти знав, як не хочеться…
— Я проведу тебе.
— Ні, ні, — рішуче сказала Ліда. — Не треба. Я не хочу, щоб про тебе говорили. Ти не знаєш, що таке маленьке містечко.
— Мені все одно. Тільки тобі не було б неприємностей. Бо я все ж таки знаю, що таке маленьке містечко.
Відчинивши дверці шафи, на внутрішній поверхні яких висіло дзеркало, вона зачісувала волосся. На ній було темно-фіолетове шерстяне плаття, яке добре пасувало до її худенької постаті, оливкового відтінку шкіри й чорного волосся. Він підійшов ззаду, обійняв її й поцілував тонку, беззахисну шию. Так постояли вони перед дзеркалом, наче на тимчасовій шлюбній фотокартці, яка існувала лише одну мить й залишиться назавжди в їхній пам'яті. Немовби зрозумівши цю гірку істину, Ліда причинила дверцята шафи й повернулася до нього. В очах її були сльози.
— Якби ти знав, як я люблю тебе, — сказала ледь чутно, і якби вона казала щось інше, як тоді, в хірургічному відділенні, він би, можливо, не зрозумів її слів — довелося б напружувати слух, але зараз він зрозумів усе; зрозумів — і злякався сили пристрасті, якою сповнені були слова і погляд цієї жінки. — Бажаю тобі щастя. Ти найсильніший, наймудріший, найкрасивіший на всій землі.
— Оце вже неправда, — посміхнувся він, — і я протестую проти такого дрібного підлабузництва.
— Ти просто нічого не розумієш. Ти навіть уявити собі не можеш, як ти відрізняєшся від усіх цих Бадяків і Огородників, які оточують мене. З Новим роком, любий… Подзвони мені, я завтра чергую.
Він згадав тих, укушених і спотворених вовчицею, які лежали в хірургічному відділенні, зустрічаючи Новий рік на чужих лікарняних ліжках. Почуття провини ворухнулося в його душі: подумав, що не має права на щастя, доки люди ці перебувають під загрозою смерті. Але одразу ж відігнав цю думку як наївну і безглузду: чи комусь потрібна така жертва?
— Я прийду завтра у відділення, — сказав він, подаючи їй пальто. — Треба взяти кров у хворих. Я хочу визначити рівень інтерферону й антитіл. — Дуже боюся за Моргунів.
— Не проводжай, не треба. — Поцілувавши його, вона квапливо вийшла.
Її хвилювання передалося йому: що скажуть про неї в цьому містечку, де кожний її знає, де шепоти й плітки ширяться блискавично, розходячись концентричними колами, наче хвилі від кинутого у воду каменя. Уявив, як сонна чергова дивиться на «дохтуршу», як безпомилково вираховує, до кого вона приходила. Ліг одягнений на ліжко ницьма, уткнувшись носом у зім'яту подушку, й відчув знайомий гірко-осінній запах її парфумів. І чомусь одразу згадав Олю, і йому стало соромно, наче безжально зрадив він жінку, тепло якої ще полишилося тут. Зарипіли двері, й він злякано скочив з ліжка: це шафа чомусь відчинилася, блиснувши дзеркалом, яке вже не мало в собі нічиїх зображень, відбиваючи саму лише порожнечу.
VII
Жадан ще не знав (про це дізнався пізніше, коли розповіла йому по секрету фельдшерка Поплавська, яка не спала тої ночі), що саме в ту хвилину, коли згадував він тих, хто лежав у хірургічному відділенні старомитницької районної лікарні, у жіночу палату тихо прослизнув Григорій Моргун й, поблукавши, немов сновида, поміж ліжками, знайшов свою жінку Надію. Став на коліна перед ліжком і обережно доторкнувся до жінчиного плеча, теплого й м'якого, наче свіжа хлібина.
— Надю, чуєш? Надю, — прошепотів. Простогнавши уві сні, в якому весь час на неї кидалися чорні вовки, вона ледь розплющила очі.
— Хто? Що таке?
— Це я, Надю.
— Григоре, ти?
— Я.
— Що з тобою?
— Нічого. Просто Новий рік, Надю.
— Краще не було б його…
— Не кажи так, Надю, гріх це. — Він поцілував дружину в плече. — Все буде добре, Надю, ось побачиш. Лікар з Києва казав…
— Григоре, де все поділося? — пошепки спитала вона.
— Що все?
— Щастя. Було, а тепер нема. А коли воно було, ми не розуміли, що то щастя.
— Ще все буде, — сказав Григір, поклавши руку їй на живіт, наче хотів відчути, як ворушиться їхня дитина. — Надю, я хочу тобі сказати, що я… завжди з тобою буду. Ти не сумнівайся. Я тебе дуже люблю, ти була й будеш гарна мені, найкрасивіша. Ти тільки не плач, не побивайся так. Лікар з Києва казав, що так не можна, це дуже вредно. Ти не одна зараз… А ще ж Оксана і Вітя. І я.
— Григоре, Григоре, — тяжко зітхнула Надя. — Як тобі там у палаті?
— Все добре. Тільки оцей Савчук хропе, як свиня, спати не дає… а так — навіть подобається. Виразку обіцяли мені підлікувати. А головний лікар казав, що видадуть нам путівки у санаторій. Уявляєш, Надю? Поїдемо вдвох з тобою, адже ніколи не були. На море…
— А як дітей залишимо?
— Бабу Корнійчиху попросимо.
— Фантазер ти в мене, — вперше посміхнулася Надя. — Ти йди вже, а то прокинеться хтось із жінок, злякається.
Він поцілував її в живіт і груди, підвівся.
— З Новим роком, Надю.
— З Новим роком, Григоре.
VIII
Сліпуче сонячне світло заливало Стару Митницю. Здавалося, що сонце і сніг, об'єднавши в один потік несумісні енергії холоду і тепла, заполонили містечко потоками білого сяєва, знищивши доокруг всі інші можливі кольори. Всі, хто ліниво вийшов у цей час на вулиці Старої Митниці, мружили очі, від чого обличчя людей стали кислі й невиспані. Можливо, причиною цього було не сонце, а недавні нічні святкові посиденьки. Жадан пішов на пошту й подзвонив додому, привітавши маму з Новим роком. Мати бідкалась, що довелося йому зустріти Новий рік далеко від дому, питала, чи не голодний там швендяє, а він казав, що все нормально, думаючи в цей час про Ліду: йшов якраз до лікарні. Біля Будинку культури до нього підійшла якась дівчинка й поздоровкалася. Він здивувався такій популярності; докотився до того, що вже малі незнайомі школярки вітаються з ним, але, придивившись, упізнав це безброве обличчя й пташиний ніс-дзьобик. Це була Ніна Чорнодуб.
— Це ти, Ніно?
— Ну, — мотнула головою дівчина.
— Що тут робиш?
— На ялинку прийшла. Подарунки даватимуть.
— Як ти себе почуваєш?
— Добре.
Тепер він зрозумів, чому одразу її не впізнав. Була вдягнена в новеньке зимове пальто, синє, з білим нутрієвим коміром, і в голубу плетену шапочку з пухнастої вовни. Обличчя її теж змінилося — зникли сині кола під очима, на щоках грав рум'янець.
— А як мама себе почуває?
— Мама заміж вийшла. За дядю Костю.
— За якого? — мимохіть вирвалось у нього. — За того що продукти возить?
— Ну. Нам тепер дуже добре…
— Добре? — не зрозумів Жадан.
— Він хороший. Дядя Костя. До нас добре ставиться, любить нас. Мамі шубу купив, мені чобітки, пальто, два плаття. Обіцяв магнітофон купити. Я його татом зову. Хату збираємось продати, переїдемо до нього. Не може мама в хаті. Все їй здається, що тато сидить у сараї, малює. Наче в сараї світиться. Мама вночі підійде, бува, до вікна, подивиться і гукає. Ніно, каже, піди подивись. Ну, й дивлюсь. Темно, кажу, мамо. Нікого там немає…
Жаданові здалося, що світ навколо нього посірів, що враз згасло сяяння сонця і снігу. Тільки й зміг, що ворухнути губами:
— Нормально…
— Я вже піду…
— Стривай, — згадав про щось важливе він. — А картини як?
На круглі Нінині очі раптово набігли сльози. Тепер вона знову скидалася на злякане пташеня в клітці. Тільки клітка була інша.
— Мамка продала одному дядькові, який на базарі картини продає. Йому підрамки сподобались. Він красиво так малює озеро й лебедів. А кілька картин я сховала на горищі… — вона закліпала очима. — Ви не думайте, мені тата жаль.
Він узяв її за ліву руку, як тоді, коли дивився на подряпину від скаженої лисиці.
— Слухай, Ніно. Подаруй, будь ласка, мені батькову картину. Можеш? Якщо хочеш, то я гроші дам. Добре?
— Ну, — ствердно кивнула Ніна.
— Я в готелі живу. Номер двадцять два. Не забудеш? Або в лікарню принеси. Завтра, добре?
— Ніно! Ніно! Починається! — гукнули якісь дівчата, які з вереском і сміхом штовхалися перед дверима Будинку культури. Ніна крутнулася у своїх новеньких чобітках і побігла до гурту. Жадан нахилився, набрав у жменю снігу, спробував виліпити сніжку. Проте сніг розсипався, наче під впливом морозу і сонця в ньому зовсім зникли внутрішні єднальні сили. Що діється в цьому світі? — розгублено подумав він. Чому так багато зрад? Чому так швидко розпадаються всі зв'язки, наче цей сніг? Вдарив долонею об долоню, струшуючи залишки снігу. Ось так ця дівчинка, Ніна Чорнодуб, легко струсила пам'ять про батька. Стривай, сказав сам собі. Не поспішай засуджувати інших. Ніна — нещасне дитя, ні в чому не винне. А та сам? Скільки років ти зраджував інших? І насамперед самого себе? Згадав Ларису. Уявив, як саме в цю хвилину її гості починають, сонно потягуючись, вставати в козинській дачі, як з ванної кімнати тихо вихоплюється Жанна — з ким вона цього разу була? З Володею? Чи, може, з Нечаєвим? А може, Нечаєв і Лариса… Відчув, як починається свинцевий біль у голові, як похмурий настрій охоплює його. До лікарні залишилося зовсім недалеко, але Жадан, круто повернувши ліворуч, пішов в іншому напрямку — на берег річки. Повільно брів по коліна в снігу тихою, майже сільською вуличкою, мешканці якої, мабуть, ще спали у своїх стареньких одноповерхових будиночках, завалених снігом. Можливо, саме в цьому неквапливому, нехитрому провінційному житті і криється правда? — подумав. Я найперший зрадник. Сьогодні вночі, коли я відчув себе щасливим, я думав не про жінку, яка покохала мене, яка ладна віддати мені своє життя, — я знаю це, відчуваю, — а про ту, яка безжально зраджувала мене й кинула, як жалюгідну ганчірку. Я думав про Олю.
Згадав, як часто лунали телефонні дзвінки того року, коли пішла від нього Оля, як незнайомий владний чоловічий голос просив покликати її до телефону, Жадан ніколи не звертав уваги на ці дзвінки: на відміну від нього, замкненого й мовчазного, Оля мала десятки — якщо не сотні — приятелів, до неї безперервно дзвонили якісь люди. Оля працювала в онкологічному інституті, і тому до неї дуже часто зверталися з проханнями чимось допомогти чи про щось дізнатися знайомі, напівзнайомі чи чвертьзнайомі напівзнайомих. Вона нікому не відмовляла, намагалася допомогти, щедро витрачала на це свої молоді сили — Жадан тільки головою похитував, слухаючи, як годинами веде телефонні розмови Оля, влаштовуючи різні справи. Не дуже швидко, але одного разу, незадовго до тої їхньої нічної розмови, Жадан зрозумів дивну річ: голос Олі мінявся, коли просив її до телефону той владний незнайомий чоловік. Ставав глибоким і таємничим, звучав так, наче надворі була ніч, наче лише двоє людей було в цілому світі — Оля і той, з ким вона розмовляла. Голос Олі, такий весело-побутовий, зникав, наче тимчасовий напис крейдою на дошці, що його зітерла мокрою ганчіркою чиясь рішуча рука; натомість народжувався інший звук, і слова Олині, короткі й однозначні, втрачали всяке значення. Весь смисл був лише в тембрі її голосу, в її шепоті, в мелодії її розмови і, звичайно, в паузах. В обожнювальному мовчанні, з яким вона слухала слова невідомого співрозмовника. В її сміху.
Як глибоко вросло в мене це коріння, подумав Жадан з ненавистю. Її коріння. Я вириваю ці спогади з душі, випльовуючи їх, наче туберкульозник залишки легенів, намагаюся випалити їх у собі, а вони все сидять і сидять, завдаючи болю, вбиваючи щастя, подароване сьогодні мені долею. Але хіба тільки Оля в цьому винна?
Подумав про те чорне, що було в ньому, мабуть, віддавна, тільки він про це не знав, наївно вважаючи себе людиною доброю, врівноваженою, не здатною на підлі вчинки. Помилявся. Згадав, як одного разу, шукаючи в шафі сорочку, натрапив на стару Олину сумочку, сховану в глибині шухляди, під білизною. Знайшов випадково. Але відкрив її не випадково. Ніколи б цього не зробив раніше, коли вірив Олі більше, ніж самому собі. Але тепер, коли дедалі частіше вона приходила пізно вночі, — нерідко від неї відгонило запахом випивки, — коли її все дратувало, кожне його слово, коли «доброзичливці» нарешті повідомили його про те, що Олю часто бачать з якимсь незнайомим мужчиною, — тепер Жадан з огидою, зневажаючи себе, піддався темній, спустошуючій душу спокусі: відкрив сумочку і знайшов там листи від нього.
Найбільше Жадана приголомшила та ніжність, з якою звертався незнайомий до Олі, до його Олі. Тремтячими руками тримав він ці аркушики паперу, в яких дивовижно спліталися безсоромні, що аж вивертали душу, піднесені й божевільні слова кохання. Чужого кохання до його жінки. Жадан з його раціоналістичним розумом, з його вічною заглибленістю в наукові справи нічого подібного ніколи б не написав. Не вмів він цього робити, ніколи не спадало йому на думку, що так можна і треба робити, коли любиш жінку. А Олю він любив над усе. Вона з'явилася в його житті вже тоді, коли за всіма ознаками йому була рокована доля старого холостяка: була молодша від нього на десять років, і, на відміну від Ліди, він її одразу помітив серед своїх слухачів. Студенти медичного інституту приходили на практику в їхній інститут, і одного разу Жадан вів з ними заняття в лабораторії. Це був рідкісний випадок, бо, як правило, виступав перед студентами Брага, який любив розповідати молоді про свої революційні й наукові подвиги, але того дня Браги не було і Жаданові довелося замінити шефа. Він закохався з першого погляду, тільки побачив цю рудувату дівчину, яка не зводила з нього свого уважного зеленкувато-золотистого погляду. Звертався тільки до неї, говорив заради неї, розповідав про найновіші відкриття у вірусології так натхненно, що студенти, скинувши з облич звичну байдужість, тільки роти пороззявляли від захоплення і здивування. Лекцію Жадана довелося перервати на половині, коли прибігла кучерява Марина з лабораторії Лозицького, — виявляється, там давно вже чекали групу студентів… Мати була проти шлюбу з набагато молодшою дівчиною, вона одразу чомусь незлюбила Олю, наче передчуваючи наперед усі нещастя, що чекають на її сина. З гіркотою подумав, що мати зі своєю сліпою любов'ю готова була понівечити його долю — їй легше було бачити його неодруженим, старіючим, дивакуватим холостяком, ніж погодитись з Ольгою, з її незалежним характером і веселою, компанійською вдачею.
Але не мати понівечила йому долю. А хто? Оля? Чи той, до певного часу не знайомий, який писав їй такі натхненні листи? Чи, може, він сам, Жадан?
Запідозривши щось брудне, вже не міг стриматись, почав вистежувати Олю. Одного разу, стоячи навпроти інституту онкології і розглядаючи страшну мозаїку на стіні: як призматична людська постать бореться з чимось темно-червоним, потворним, що символізує ракову пухлину, — він побачив, як на ріг вулиці Васильківської вийшла Оля. Жадан сховався від неї за деревом. Через кілька хвилин під'їхала легкова машина, така сама, як у Лозицького, і Оля, швидко озирнувшись (Жадана боляче вразило це її злодійкувате озирання), сіла в машину й поїхала. Жадан лише встиг помітити впевнений профіль якогось мужчини за кермом. Потім він дізнався, хто це. Професор Юрій Сергійович Скидан, відомий київський акушер-гінеколог, один з найкращих спеціалістів з лікування жіночої безплідності. Його кафедра вела якісь спільні дослідження з лабораторією, в якій працювала Оля. Ну і… Ще кілька разів, криючись, мовби секретний агент з якихось поганих кінофільмів, зустрічав їх Жадан, і щоразу щасливі, умиротворені вирази їхніх облич вражали його як щось неможливе, наче моторошний сон. Однак це був не сон.
І от одного разу, зібравши всю свою мужність, почуваючи себе тяжко хворим, як той скажений собака, що у пошуках порятунку біжить до лісу вишукувати якусь рятівну траву, Жадан пішов назустріч своєму суперникові. Знав уже всі його маршрути, вивчив розклад занять і зустрів на бульварі Шевченка, недалеко від медінститутського ректорату. За півгодини там мала починатися вчена рада.
Скидан здивовано подивився на нього. Подумав, мабуть, що то чоловік якоїсь нещасної жінки, яка не може завагітніти, просить проконсультувати дружину. Був майже одного віку з Жаданом, але виглядав набагато молодшим: високий, сивіючий, спортивний мужчина в елегантному чорному плащі із замкненим виразом обличчя глянув байдуже на Жадана, наче на дерево чи стовп, який треба обійти, щоб не втрачати зайвого часу.
— Я вас слухаю, — кинув нетерпляче.
— Я чоловік Олі. Олі Жадан.
Професор холодно й уважно подивився на нього, наче Жадан із предмета неживого перейшов у стан комахи, але ще не перетворився на людину.
— Що з того? Що вам треба? Конкретно.
Жадан розгубився,
— Мені… треба поговорити з вами.
— Нам немає про що говорити, — відрізав Скидан.
— А Оля, як же Оля… адже вона… ви… ну і взагалі…
— Слухайте, в мене немає часу займатися вашими сімейними справами. Вирішуйте їх самі. А ваша особа, вибачте, мене просто не цікавить. Нам з вами немає про що говорити. А втім… Скажу. Ви не гідні мати таку дружину, як Оля. Навіщо вона вам? Вона не для вас… Вона… вона занадто прекрасна і розумна, щоб бути вашою дружиною. Ви не можете їй дати і однієї сотої того, на що вона заслуговує. Якби ви любили по-справжньому Олю… ви… ви б уже мали з нею троє дітей… Носили б її на руках, а не примушували працювати і робити цю ідіотську дисертацію. Вибачте. — Він легко вклонився і спокійною ходою, наче й справді нічого незвичного не сталося, так, ніби справді зустрів примітивну комаху, пішов униз, до ректорату. Жадан розгублено озирнувся. Побачив гнівно похилену голову Шевченка — пам'ятник, наче на гравюрі, сіро карбувався в несміливій прозелені парку, в радісному, сповненому передчуттям любові київському весняному повітрі. Що робити? Сів на лавочці у парку Шевченка, бо ноги вже його не тримали. Вчинити так, як у мелодрамі Островського, з якої зробили жорстокий романс: ревнивий, негарний, дурний чоловік вбиває з жалюгідного револьверчика свою зрадливу красуню-наречену, а всі його зневажають, сміються з нього, ніхто йому не співчуває ні на екрані, ні в залі, бо всі вважають, що слабкий мусить мовчки відійти, полишити жінку сильному, владному хижаку. Це якраз той випадок, коли тріумфує теорія Оскара і цього сіро-жовтого вовка Брауна. Чому в цього акушерського гінеколога такий свіжий, дитинний колір обличчя, думав Жадан, сидячи на тій лавочці й слухаючи збуджене туркотіння голубів.
…Жадан дійшов нарешті до самого берега річки. На днищах човнів, які лежали тут, покоїлись копиці сліпучо-білого снігу — немовби тимчасові пам'ятники зимовому супокою, що панував довкола. Сніг, який вистелив кригу на річці, був іншого кольору, ніж той, що вкривав землю. Під річковим снігом де-не-де проглядала крига, за нею вгадувались темні, жовтуваті, глинисто-пінні глибини води, що упокорилась тільки тимчасово, тільки у зовнішніх своїх виявах, а насправді неспинно, століттями несла й нестиме свою течію повз ці береги, не відаючи дрібних людських печалей. Зітхнувши, Жадан пішов до лікарні. З ніжністю і сумом подумав про Ліду, яка його там чекає. Як добре було б залишитися тут з нею назавжди, забути про Київ і все лихе, що його там спіткало. І ще подумав, що треба вже їхати додому.
Lege artis — за всіма законами мистецтва (латин.).