І
А через три дні захворів Роман Поплавський.
Ішла одинадцята година ночі, й Ліда вже збиралася йти від Жадана: боялася залишати на ніч дочку саму. Але він не відпускав, просив ще трохи побути. Лежав, міцно пригорнувши її до себе, втративши відчуття їхньої окремішності, бо тепер усе було спільне — їхні тіла й душі, слова і думки. Ліда пошепки, на вухо, розповідала йому історію свого життя й одруження, коли у двері хтось неголосно, але рішуче постукав. Вони замовкли. Ліда полохливо притиснулась до нього, мовби шукаючи прихистку. Жадан вирішив не відповідати — може, хтось помилився номером? Але стук повторився, був довший і голосніший.
— Не пускай нікого сюди, — прошепотіла Ліда. — І не вмикай світла.
Вона пірнула під ковдру, як мишка, і йому стало смішно.
— Хто там? — спитав, ледве стримуючи сміх.
— Євгене Петровичу, це з лікарні. Відчиніть, будь ласка.
Він трохи прочинив двері. Побачив знайому ще з осені медсестру Марусю, яка працювала тепер у відділенні. Стояв, загорнувшись у жовте плюшеве покривало; уявив усю недоладність і дикість свого вигляду. Наче буддійський монах, подумав. Чортзна-що.
— Бадяк просить, щоб ви прийшли негайно. Захворів Поплавський.
— Що?! Поплавський?
— Так.
— Що з ним?
— Бадяк казав, щось незрозуміле. Просив вас прийти.
— Зараз прийду. А чому не подзвонили?
— Та у вас телефон не працює. — Маруся пом'ялася трохи й сказала: — А ще Бадяк просив передати, щоб Лідія Василівна теж прийшла. Там з переломами мужчину привезли, треба робити операцію, він сам не впорається…
— Добре, — буркнув Жадан, зачиняючи двері. Служба інформації в цьому містечку поставлена непогано. Підійшов до письмового стола, намацав у темряві телефон. Трубка лежала поруч. Ліда поклала, подумав він. Відчай охопив його. Поплавський… Телефон відключити можна. Смерть — ні. Невже це сказ? Невже такий короткий інкубаційний період? Сім днів. Все може бути, бо може бути все.
Коли він прибіг у відділення (Ліда мусила хоч на кілька хвилин заскочити додому), біля ліжка Поплавського вже стояли Огородник, Бадяк, завідуюча інфекційним відділенням і лікар-невропатолог. У палаті горіло світло, стривожені хворі не спали, розуміючи, що діється щось незвичне. Поплавський весь горів, температура сорок, він марив і стогнав.
— Неврологічний статус? — спитав Жадан.
Лікар-невропатолог стенула плечима:
— Болі в голові і ділянці носа. Більше нічого.
— Гідрофобії немає?
— Давали пити чай… начебто п'є.
— Негайно переводимо в ізолятор, — сказав Жадан. — Можливо, грип. А можливо…
— Що матері скажемо? — спитав Огородник.
— Що грип, — сказав Жадан, бажаючи сам повірити в це, та не повірив: болі в місці укусу не обіцяли нічого доброго. І почав проклинати себе за те, що не дав цьому хлопцю метафену. Але тоді препарату не вистачило б для Надії і Григора Моргунів.
Поплавського перевели в ізолятор інфекційного відділення, туди, де помер Чорнодуб. Літня жінка-санітарка, що приходила восени до Жадана і весь час злякано обмацувала тоді свою шию, була тепер у масці й гумових рукавичках. Підвела Поплавського до ліжка, дбайливо підгорнула подушки.
— Лягай, синочку, бідненький ти мій, де це на тебе взялося, ось так, ось так, обережно. Зараз я тобі чайку дам, з ложечки тебе напуватиму…
Але Поплавський відмовився, простогнав тільки, що голова болить, і заснув.
— Може, менінгіт? Як ускладнення від укусу? — висловив припущення Жадан.
— Менінгіальних знаків поки що нема, — сказала лікар-невропатолог. — Почекаємо до ранку.
У Жадана залишалося тільки чотири ампули метафену, і він гарячково вирішував: що робити? Якщо це сказ, то метафен не допоможе. Тобто не існувало ніякої теоретичної можливості. Але… Може, існує можливість позарозумова, ірраціональна? Якщо забрати ці ампули у Моргунів, вони отримають неповний курс… Це небезпечно. Всі холодні раціональні міркування були проти того, щоб дати Поплавському метафен. Однак Жадан, дивуючись собі, безглуздю свого вчинку, лаючи себе за це, наказав ввести дві ампули метафену Поплавському негайно. А дві вранці.
Спати влаштувався в ординаторській інфекційного відділення, але майже не спав, бо щогодини схоплювався, йшов у палату до Поплавського, який перебував у тяжкому забутті, з ординаторської кімнати добре було видно вікна операційної хірургічного відділення, які світилися цілу ніч. Там працювала Ліда. Хірургом вона стала випадково, під впливом свого колишнього чоловіка, що був набагато старший за неї й викладав хірургію в їхній групі. Цей самовпевнений серцеїд (чомусь Жадан уявляв його схожим на Бадяка) дуже швидко обкрутив наївну, романтичну студентку; але спалах її першого кохання минув так само швидко: коли почали до неї приходити жінки з усієї Львівщини й Підкарпаття, яких ошукав її чоловік, за ніч приємності наобіцявши бозна-чого, і жінки ці тепер вимагали від неї (сиділа з малою дочкою вдома, а чоловіка вічно не було) львівської прописки, аліментів, співчуття (вона їм співчувала, так само як і собі), повернення рожевих сподівань, сімейного затишку й втраченої дівочої цноти. Ліда перестала пускати до себе чоловіка, розлучилася з ним, замкнула кімнату, відокремилася, але як відокремитись, коли він продовжував жити поруч, у сусідній кімнаті. І тепер почалася нова мука: стали приходити не ті, з ким він був у минулому, а ті, хто мріяв піти з ним у майбутнє, претендентки на його сливові очі, на його масну усмішку, на його гроші (він безсоромно брав хабарі з хворих за те, що влаштовував їх до інститутської клініки), на його високе, огрядне тіло кабана-запліднювача. І ці претендентки, ці нові його жертви з того вічного і дедалі більшого племені самотніх жінок, знайомилися з Лідою. Вона намагалася знайти в їхніх очах крихту зніяковіння чи сорому перед нею. Та де там! Розміняти квартиру не вдавалося — чоловік не хотів, він усе ще сподівався, що Ліда заспокоїться, звикне до такого неміщанського, як казав, життя, повернеться до нього, бо час від часу, п'яний, він падав перед нею на коліна, каявся в гріхах, просив прощення й казав, що тільки її в цілому світі кохає; так проминуло чотири страшні роки, коли Ліда прокляла все, що є в чоловічому племені сильного й життєлюбного, і свою професію хірурга теж прокляла, бо їй здавалося, що майже всі її колеги-хірурги мазані одним миром з її чоловіком. Коли у Старій Митниці померла її тітка, залишивши у спадщину півбудиночка, Ліда, не вагаючись, переїхала сюди.
Тільки вчора вночі дізнався про це Жадан, і тепер, стоячи в затемненій ординаторській, дивлячись в освітлені вікна операційної, він думав про цю побиту, поламану життям ще молоду жінку, яка зараз рятує побитих, поламаних життям людей, і в ньому водночас зростали любов і тривога, — і тривога ця виникла не тільки від хвороби Поплавського, хоча і це важило, але зародилася, наче щемлива мелодія, ще раніше, непомітно, в якусь тепер втрачену мить: можливо, тоді, коли вперше подумав вів про несумісність свого особистого щастя з горем багатьох з тим горем, до якого впритул доторкнувся тут, у Старій Митниці. Або тоді, коли знову згадав він Олю, вивертаючи зі своєї душі все темне і зле, намагаючись виправдати й поглибити свою ненависть до Олі та того, хто забрав її від нього; бажаючи вирвати з душі все коріння своєї любові до неї, забути, що найбільшого щастя в житті — щастя першого і, можливо, останнього кохання — зазнав він з Олею. Все інше було щастям вторинним, тобто несправжнім, вигаданим, тимчасовим.
Він подумав, що його біль від згадок про Олю — як біль інваліда, який втратив ногу, але відчуває її як живу: і пальці болять, і примарні м'язи на литках. Це зветься — фантомні болі.
…Зимове небо тільки яснішало над Старою Митницею, навіть білосніжні халати, що були на тих, хто зібрався довкола Поплавського, здавалися зшитими з сірого павутиння.
Поплавський марив — і це була розірвана, випадкова безсистемна маячня лихоманки; за безладними, на позір, словами Поплавського проглядав певний зловісний сюжет, певна послідовна структура того, що, здавалося б, було позбавлене будь-якої логіки: у психіці хворого розігрувалась ситуація нападу і захисту. Нападу чорних демонів. Жадан знав, що саме таку програму нападів і вбивчих кошмарів несе з собою вірус сказу, який розмножується в мозкових клітинах.
— Лейтенант, лейтенант! — кричав Поплавський, схоплюючись з ліжка. Голову його підтримувала няня, що просиділа коло нього цілу ніч. — 3 гори б'ють духи![10] Чуєш? Алло, алло! Як мене зрозумів? Алло, прийом. Кулемет і два гранатомети! Чуєш, лейтенанте! Прикрий нас вогнем! Мій бе-те-ер загорівся. Духи, чорні, летять сюди… Лейтенант! Буде рукопашна! У, сволота… гади… тримайтеся, Серього, Серього… це не вовки, це духи! Лейтенант, негайно викликай вертольоти! Мамо… мамочко!
Він схопився руками за обличчя, намагаючись зірвати пов'язку, але няня розімкнула його руки й обережно поклала голову на подушку.
— Синочку… синочку, не можна так… страждалець ти мій рідний. За що тебе так? Лікарі, — повернула вона до тих, хто мовчки стояв у цій палаті, своє прикрите марлею обличчя — тільки очі блищали, — та зробіть же щось, рятуйте його, бачите, як хлопець мучиться…
Раптом Поплавський розплющив очі й осмислено глянув на них. Привиди тимчасово відступили від нього.
— Де я? — спитав. — Що зі мною? Де мати?
— Ти в лікарні, — відповіла завідуюча інфекційним відділенням Галина Федорівна. — Трошки застудився. Зробимо уколи, буде краще. Ти їсти хочеш?
— Хочу,
— А пити?
Гримаса болю пробігла по лицю Поплавського, так наче він хотів проковтнути щось, та не міг.
— Хочу.
Проте пити вже не міг: тільки-но поставили перед ним склянку чаю, як почалися корчі. Останні сумніви Жадана зникли, це був сказ, його блискавична форма. Незабаром почнуться паралічі, потім… Але ін'єкцію метафену він не відмінив, його покликали. У коридорі приймального відділення стояла незнайома дівчина років дев'ятнадцяти. Біляві брови, біляві вії, сині, немовби залиті весняною повінню, очі й рум'янці на всю щоку, як буває це в тендітних дівчат з ніжною шкірою.
II
Дівчина мовчала, зі страхом, як здалося Жаданові, не зводячи з нього очей.
— Ви до мене? — спитав він.
Вона кивнула й продовжувала мовчати. Здалася йому схожою на школярку сьомого класу. Чисте й злякане дитя, яке невідь за які гріхи викликали до директора школи. Тільки він її не викликав.
— Я вас слухаю, — сказав він і подумав, що зараз вигляд у нього як у професора Скидана, коли підійшов до нього на бульварі Шевченка.
— Це правда… що з Ромою… що сказився він?
— Хто вам сказав?
— Це правда?
— Ви ким йому доводитесь? — спитав Жадан, спохмурнівши.
— Мені сказали, що ви професор… що з Києва… і що все знаєте… Це небезпечна хвороба?
— Я вас питаю: ви хто? Його родичка? Чи хто?
— Я… я… ми любимо одно одного… збираємось одружитись…
— Тобто наречена? — так, наче сидів в якійсь бюрократичній установі, тупо допитувався Жадан, намагаючись відтягнути час, коли доведеться сказати правду.
— Я дуже за Рому хвилююсь. — Жаданові здалося, що іній встелив її очі, бо з волошкових вони стали світло-сірими. Хоча, можливо, вся справа була в сонці, яке знову почало свою сліпучу роботу над Старою Митницею.
— Становище дуже серйозне. Треба бути готовим до всього. — Він повернувся, щоб іти, щоб не дивитися більше у вічі цій чистій дівчині, але вона міцно схопила його за рукав халата.
— Стійте. Професоре, скажіть правду… тільки все. Я мушу знати… Може, треба якісь ліки? Я дістану, ви не думайте… В мене дядько в області, в облспоживспілці працює, він усе може. Торік матері дістав ліки дефіцитні… глівенол називаються.
Який же це дефіцит, подумав Жадан, вириваючи руку, але вперте дівча не відпускало його. Не породжуйте безпідставних надій — знову в його пам'яті спливли слова професора Сокол. На щастя, в коридорі нікого не було. Він зупинився.
— Він помре післязавтра. У нього сказ.
— Що? — скрикнула дівчина, й лице її стало гнівним, а очі почорніли. — Ви… ви… брешете! У вас самих сказ… Він абсолютно нормальний. Абсолютно! Розумієте це? Якщо хочете знати, вчора я була в нього, хоч мене не пускали. В мене подруга тут працює, я з нею домовилась. Він абсолютно нормальний. Як ви смієте вигадувати таке! Рома сміявся, жартував… ми… ми з ним… Як вам не соромно. Хіба можна бути таким жорстоким?
— Ну, чого ви мене мучите? Я хочу помилитися. Мрію. По-ми-литися. Вам ясно? Це той випадок, коли я хочу бути брехливим пророком… І коли так буде — плюньте мені межи очі, я витруся й буду щасливий, що помилився. Я не хочу відбирати у вас надію, але й не маю права брехати.
Рум'янці зникли з її обличчя, стояла приголомшена, все ще не вірячи йому.
— Як це так — післязавтра? Що? Труна? Могила? Так швидко? Післязавтра… Дозвольте мені з ним побачитись.
Правилами інфекційних відділень таке категорично заборонялось.
— Дозвольте, — наполягала дівчина. — Це дуже важливо.
Післязавтра, подумав він. Завтра він втратить свідомість.
— Дозволяю, — сказав Жадан, почувши, наче здаля, свій далекий і мертвий голос.
Вийшов на подвір'я в самому халаті, не відчуваючи морозу, не розуміючи ні зблисків снігу в заметах, що оточували інфекційне відділення, ні цвірінькання горобців, що зібралися біля старого лікарняного коня, запряженого у воза, на якому розвозили бідони з їжею, не думаючи ні про що — ні про які особисті чи службові справи, наче після спалаху наднової потрапив у страшну гравітаційну зону повної зупинки часу й всіх почуттів. Зону відчаю. Не знав, скільки хвилин минуло звідтоді, як розмовляв з білявою дівчиною, — може, й година? — а дівчина знову стала перед ним. Її важко було впізнати: в ній уже проглянули ті сірі вдовині риси, та набряклість обличчя від сліз і горя, що робить такими однаковими всіх тих жінок, і молодих, і старих, які, запнуті чорними хустками, йдуть повільно за труною. «Післязавтра», — подумав він.
— Ви сказали правду, професоре, — широко розплющивши очі, вона з жахом дивилася на Жадана, немовби на злого чаклуна. — Вибачте мені… Рому не можна впізнати… Він ненормальний… Він мене не впізнав, сказав, що я прийшла загризти його, кричав, де його автомат. Хотів у вікно вискочити. Ледве його поклали з ліжко…
Затулила руками лице, а коли забрала руки, вони були мокрі від сліз.
— Що робити, професоре? — спитала.
— Чекати. І молити бога, щоб я помилився…
— Я не про це… Що мені робити?
— Вам?
— Адже ми… ми вчора цілувалися з Ромою…
— Ти знаєш, який це стрес? — тихо, чітко й несподівано для себе вимовив він, боячись, щоб не почалася істерикам. — Ти мені хворих будеш убивати?! Як електрошок. Ти що наробила?
Пополотнівши, вона мовчки слухала його.
І раптом гострий сором пойняв Жадана. «Що я роблю? — подумав. — Хочу звалити на цю шмаркачку, — не таку, правда, вже чисту й невинну, як я, старий дурень, міг подумати, — хочу звалити на неї провину за смерть Поплавського? За те невідоме, що стоїть за цією смертю? за наше незнання і невміння?»
Він торкнувся пучками пальців її схололої щоки, зітер сльози. Дівчина навіть не ворухнулась,
— Вибач. Як тебе звуть?
— Лариса.
— Вибач, Ларисо. — Навіть не подумав у цю хвилину про Ларису Супрун, лише потім згадав, уже в поїзді. — Ти ні в чому не винна. Якщо треба буде, призначимо тобі щеплення. Ще є час.
До післязавтра, подумав. Вчора й позавчора вірус у його слині вже був. Доведеться їй призначати дванадцять щеплень. І ніяких випивок на поминках. І тільки коли дівчина повільно, старечими кроками перетинала двір, Жадан подумав: як могла вона цілуватися з Поплавським, адже замість носа була в нього пращоподібна пов'язка, й вона, торкаючись місця укусу своїм маленьким рожевим носиком, завдавала хлопцеві болю. А може, все було якось інакше? Жадана вже ніщо не дивувало в цьому світі.
III
Ні, неправда. Здивувала Діна Кротова, яка, тільки почула про захворювання Поплавського, одразу ж прикотила до Старої Митниці організовувати заходи. Що організовувати? Похорон за участю представника районної санітарно-епідеміологічної станції? Після Чорнодуба вони й самі знали, як це робиться.
Поплавський помирав. Жадан подзвонив в обласну санепідстанцію, попросив купити йому квиток до Києва — поїзд вирушав увечері. Сидів в ординаторській інфекційного відділення, робив останні виписки з історії хвороби. Крім нього, нікого в кімнаті не було.
Увійшли Кротова й Куля. Зранку вони їздили до Ставичан купувати фінський костюм чоловікові Кротової. Правда, щоб часу не гаяти, Кротова вирішила там перевірити, як проводять місцеві ветеринари щеплення собак проти сказу.
— Купили? — підняв голову з-над паперів Жадан.
— Де там, — мляво сказала Куля. — Розміру не було потрібного. Діна Михайлівна синові джинси купила і блузку собі румунську. Гарну, сріблясту.
Кротова швиденько накинула халат наопашки й сіла навпроти Жадана. А Куля, порившись у великій сумці (у неї все було велике — тіло, руки, каракулева шуба, сумка й задишка), дістала звідти папку фотокарток і поклала на стіл. Це були фотокартки, зроблені Афанасьєвим: люди, покусані в Івашківцях скаженою вовчицею.
— Це для статті, Євгене Петровичу? — спитала.
— Для монографії.
— Нас, грішних, не забудете?
— Ні, звичайно.
— Вони всі так кажуть, — сказала Кротова, недбало тасуючи знімки. — А потім забувають нас, практиків. Куди нам до великих учених. Візьміть Мідатова. Скільки разів обіцяв надрукувати разом зі мною статтю…
Жадан підсунув до себе фотокартки, став надписувати.
Але Кротова не дала: поклала на них руку. На її старіючих пальцях виблискувала дуже широка обручка, шлюбна, і тонесенький перстень з діамантом.
— Євгене Петровичу, перервіться на хвилинку. Є дуже серйозна розмова.
Він здивовано подивився на Кротову.
— Слухаю вас.
— Так от, — рішуче затарабанила пальцями по фотокартках Кротова. — Поплавський помирає не від сказу.
— А від чого? — наївно спитав Жадан.
— Євгене Петровичу, будемо відверті. Цей випадок сказу нікому не потрібний. Ні мені — в мене це вже буде четвертий за останні два роки, ні їй, — вона кивнула на Кулю, — ні вам.
— Нормально, — протягнув він.
— Це ненормально, але іншого виходу в нас немає.
— Але ми виділимо з його мозку вірус. Я не маю жодного сумніву в цьому. Що з вірусом робити?
Кротова насмішкувато, як на сільського дурника, подивилася на нього. Була неприємно пожвавлена, майже весела. Вона виразно і дзвінко карбувала кожне слово, наче читала лекцію санітаркам:
— Євгене Петровичу, ви давно вже не хлопчик. Якщо ви захочете, то ніколи ніякого вірусу не буде. Я пропоную провести цей випадок як гнійний менінгіт. Поранення, ускладнене інфекцією. Ви ж самі припускали таку можливість. Тим більше, що клінічна картина нетипова. Для сказу це дуже короткий інкубаційний період.
— Були коротші, — сказав він. — У статті Зіннекера з НДР описується…
— Зараз не час розводити теорії. Цей випадок показувати не можна. Поплавському однаково, який діагноз стоятиме на свідоцтві про смерть, І його родичам теж. А вам — не однаково.
— Мені?
— Так, Євгене Петровичу, вам.
Браво, Діно Михайлівно, подумав він. Ось ви яка. Ось що криється за вашим веселим цвіріньканням про Піцунду, за вашою загорілою шкірою й фарбованим волоссям, за вашим апломбом бога обласного значення.
— Насамперед цей випадок боляче вдарить по вас, Євгене Петровичу, і по вашій лабораторії. По вашому престижу керівника Республіканського центру боротьби зі сказом. Бо від самого початку й до кінця ви призначали лікування й відповідали за все. Ви. А не якийсь нещасний Бадяк. Тепер уже не можна буде списати провину на Бадяка. Чому помирає Поплавський, ви знаєте?
— Не знаю. Все, що в наших силах, було зроблено.
— Ось бачите. — Кротова підвелася й почала переможно міряти кроками ординаторську, притримуючи руками халат, щоб не впав з пліч. — Ми з вами нічого не знаємо. Так навіщо ж нам самим роздмухувати цю історію, кричати на всю республіку, що в нас померла людина, яку ми з вами лікували? І виявилися такими безсилими. В чому ж річ? Чи препарати нікуди не годяться, чи що?
— Не знаю, — вперто повторив Жадан. — Не думаю, що гамма-глобулін. Але треба перевірити. Треба обов'язково виділити вірус і вивчити.
— Євгене Петровичу, — пробасила Куля, — та пошліть ви все це під три чорти. Нащо вам цей сказ здався? Хай виставлять менінгіт — буде всім краще. І вам, і нам, і родичам Поплавського.
— Чому родичам? — спитав він.
— Та хвороба дуже вже неприємна, — пояснила вона. — На смерть теж треба мати щастя. Одне діло померти від чогось чистого, аристократичного. Від інфаркту. А друге — від цієї зарази.
Кротова різко зупинилася перед ним:
— Крім того, вже пішов матеріал у нашу обласну газету. Про те, що всіх покусаних врятовано. Там і вас називають. Хвалять.
— Хто дав? — підскочив він.
— Я. Хіба в цьому є щось погане?
Жадан сів і знову почав надписувати фотокартки. Побачив обличчя Поплавського: навіть спотворене укусом, воно було прекрасне у своїй молодій мужності її задумі. Темні очі Поплавського незмигно дивилися на Жадана. Він вірив мені, подумав Жадан. Адже я всім їм пообіцяв, що ніякого сказу не буде.
Перевернув фотокартку, щоб не бачити більше погляду Поплавського.
— Значить, так, — сказав неголосно. — Ніякої брехні, ніякої халтури не буде. Якщо вірус ми виділимо, — а це безперечно, — я одразу ж повідомляю в міністерство, і ми реєструємо цей випадок сказу, як завжди. Незалежно від того, хто винний. Нехай буде створено комісію, всесоюзну чи міжнародну, нехай приїздять Мідатов чи Шар'є, мені однаково. Вам ясно, Діно Михайлівно?
Вона нічого не відповіла.
— І не здумайте щось перекручувати в історії хвороби, підганяти її під якийсь інший діагноз. Я знаю, Діно Михайлівно, здібності ваших лікарів. Ось у мене в руках копія справжньої історії хвороби, — він ляснув долонею по столу, — і я зможу порівняти. Домовились?
Кротова скинула з себе халат, акуратно повісила його до шафи. Підійшла до холодильника, відкрила й зазирнула. На лице її впало світло електричної лампочки, що засвітилася всередині,— наче рожевий грим поклали.
— Ксеню Григорівно, ви подивіться тільки, що в них робиться. Замість того щоб тримати препарати, вони свинюшник тут розвели. І ковбаса, і сметана якась стара… яблука гнилі. Лікарі називаються. Штрафувати їх треба.
— При доброму харчуванні й невеликому штрафі можна прожити до ста років, Діно Михайлівно, — зітхнула Куля. — Кажу їм, кажу, а вони… Гірше за дітей у дитсадку. Так і живемо, так і мучимось.
Кротова різко хряпнула дверцятами холодильника.
— Ви даремно так думаєте, Євгене Петровичу. Що ви один герой, а навкруги вас самі окозамилювачі. Ви просто життя не знаєте. Робіть як хочете. Зрештою, цей випадок не на мені висить. Мені нічого не буде. Навіть догани. Але вам може бути погано. Вам захищати докторську дисертацію, не мені. Як друг ваш, хотіла попередити… Можуть бути анонімки. Ви ще Бадяка не знаєте… Він може звинуватити вас, що ви займалися тут не лікуванням хворих, а…
— Продовжуйте.
— Не треба продовжувати, Євгене Петровичу. Самі знаєте. Моє діло маленьке. Я вас попередила.
— Це не попередження, — криво посміхнувся Жадан. — Це шантаж в усіх його можливих виявах. Так не можна, Діно Михайлівно. На все інше я вже дав вам остаточну відповідь.
На порозі з'явилася Галина Федорівна — завідуюча інфекційним відділенням.
— Він помер, — сказала вона і заридала.
— Господи, — прошепотіла Куля. — Що тепер скажемо його матері?
IV
Ввечері прийшла попрощатися Ліда. Поспішала на нічне чергування, була сумна і знову замкнена, як тоді, коли вперше її побачив. Жадан подумав, що смерть Поплавського чорною смугою відчуження пролягла між ними, наче вони завинили перед цим молодим красенем, тіло якого вже перенесли до моргу. Ліда сиділа на краєчку стільця, опустивши долу очі. Пальта і шапки не скинула, хоч він умовляв. Від кави також відмовилась.
— Як Люда почувається? — спитав він.
— Нічого. Вже краще.
В її дочки вчора вночі стався сильний приступ бронхіальної астми. Ліда змарніла за цей час, що Жадан був у Старій Митниці, бо майже не спала ночами — то приходила до нього, то чергувала в лікарні, то мала клопоти з дочкою, — і тепер її тонке обличчя наче хтось підмалював легкими попелястими барвами, наклавши синюваті тіні втоми попід очима. Дивлячись на цю мовчазну, заглиблену в свої думки, стриману жінку, важко було повірити в те потайне, нікому не відоме, що відкрилося Жаданові за ці дні: в майже нелюдську силу пристрасті, яка билася в цьому тоненькому тілі в гарячкові хвилини їхнього кохання. Ніколи нічого подібного Жадан не знав.
— Я чув, що дуже добре лікують бронхіальну астму в Солотвині, на Закарпатті, — сказав він. — Там соляні шахти…
— Я теж чула.
— Якщо хочеш, я поговорю в міністерстві. Можна дістати направлення.
Вона дивним своїм темним поглядом подивилася на нього і — водночас — кудись у глибину зимової ночі.
— Не треба.
— Чому? — не зрозумів він. — Там працює мій однокурсник…
— Тому що я тебе дуже люблю… І не хочу, щоб будь-які інші справи стали поміж нами, — тихо пояснила вона. — Боюся всього того, що зветься звичайним життям.
— Але це дуже просто. Я хочу тобі чимось допомогти.
— Ні, — хитнула вона головою. — Ти мені вже допоміг.
— Чим?
— Я знову стала людиною.
Вона підвелася й припала до нього в довгому, прощальному поцілунку. Потім стала поквапливо ритися в сумочці, нарешті витягла звідти заклеєний конверт, на якому не було ні адреси, ні імені.
— Це тобі. Тільки прочитай у Києві, добре?
— А зараз — не можна?
— Ні, ні. Ні в якому разі. Прошу тебе. Домовились?
— Добре. — Він знову поцілував її, але вона легенько, обхопивши його голову своїми теплими, лагідними руками, відвела його від себе на крок і відійшла до дверей.
— Спасибі тобі, — сказав Жадан. В її очах з'явилися сльози.
— Як тобі не соромно, — прошепотіла, відкриваючи двері. — Якби ти тільки знав… якби тільки знав…
Пішла, не зачинивши за собою дверей. Він сів на той стілець, на якому вона тільки-но сиділа, мовчки дивився в коридор, по якому тупотіли, голосно сміючись і з інтересом зазираючи в його кімнату, якісь люди в спортивних костюмах; тільки, мабуть, це не спортсмени були; бо надто вже огрядні — й чоловіки, й жінки. Жадан налив з графина води у склянку й понюхав: від води відгонило чимось невловно гірким, далеким. Так пахне річкова вода навесні, коли починається могутній процес очищення землі від усього відмерлого, минущого, непотрібного.
V
Наступного дня Ліди він уже не побачив; тільки здалося, коли віддалявся від моргу з блискучим біксом у руках, що у вікні хірургічного відділення майнула знайома постать у білій шапочці, але він боявся підвести очі й подивитися уважніше: здавалося йому, що побачить у вікні сіре, набрякле від горя лице фельдшерки Поплавської. Боявся її погляду, який неодмінно спиниться на блискучому біксі, де в пляшечках, старанно обкладених ватою, лежали шматочки мозку її сина, її Романа. Зсутулено пройшов повз хірургічне відділення, бажаючи стати не помітним нікому тут, у цих краях, не знаним, немовби випадковий відвідувач, якого невідь-чому занесло на цю перекопану траншеями територію районної лікарні.
І одразу ж зіткнувся з Бадяком — ніс у ніс. Бадяк ішов назустріч тою ж стежиною, прокладеною в снігу; тут не так просто було розминутись двом людям. На білому халаті Бадяка наопашки накинута була темно-коричнева новенька дублянка, голову вінчала висока, майже куховарська, біла шапочка, в руках папери і рентгенівські знімки.
— Добрий день, лікарю, — зупинився Бадяк, пропускаючи Жадана з біксом.
— Добрий день.
— Сьогодні їдете?
— Так.
— На кого ж ви тепер напишете доповідну записку? — Жадан із здивуванням помітив, що Бадякові бакенбарди з вигостреними кутиками зникли: волосся на скронях було підстрижене. Йому здалося, що Бадяк схуд. — Тепер ви розумієте, — вів далі Бадяк, не дочекавшися від Жадана відповіді, — що все не так просто на білому світі?
— Це я розумію, — зітхнув Жадан. — Але це однаково не знімає з вас провини за Чорнодуба.
— Так, — спокійно погодився Бадяк. — Ви не подумайте, що я такий бевзь, що все з мене — як з гуся вода. Мені цей Чорнодуб сниться. Вам теж Поплавський снитиметься. Щоб не були таким самовпевненнм. Щоб не думали, що бога за бороду вхопили, якщо знаєте різні розумні слівця — гамма-глобулін, інтерферон… Думаєте, наука все може?.. Нічого вона не може… От ви собі в Київ поїдете, забудете Стару Митницю. Бо для вас це просто випадок. Статистика. А мені вчора треба було матері Поплавського сказати, що син її помер.
Сумно подивився на Жадана, і той не побачив у Бадякові звичної баритональності, пихатої багатозначності, породженої частим стоянням на сцені, в центрі уваги багатьох людей. Стояв збляклий і втомлений. Не дивлячись на Жадана, глухо сказав:
— Цілу ніч співав їй пісень.
— Пісень? — Жаданові тяжким видався бікс з мозком Поплавського, переклав його з руки в руку.
— Вона плакала й просила, щоб я співав, душу їй розраджував. «Голуб на черешні, голубка на вишні…» Ось так, лікарю. Прощайте.
І швидко, не озираючись, пішов по стежці до хірургічного відділення.
Жадан від'їжджав від санітарно-епідеміологічної станції разом з Кротовою. Куля дала їм свого синього «Москвича», який їхав в область по бакпрепарати. Водій, молодий хлопчина у кепці з сірого штучного смушку, підганяв їх, щоб поспішали. Проводжати їх вийшли Куля 1 Афанасьєв. Куля довго і міцно тиснула руку Жаданові, просила вибачення, коли що не так, казала, що всі його вказівки вони неодмінно виконають, що вертоліт має ось-ось прилетіти, що мисливців уже організовують на облавні полювання й що вовченят тих нарешті застрелили неподалік від ферми в Івашківцях, що так вони, сільські санітарні лікарі, і живуть, так і мучаються тут, у цій глухомані, а потім несподівано поцілувала Жадана, наче сина проводжала, й сказала зворушено:
— Спасибі вам, Євгене Петровичу, за те, що віри не підірвали.
— Якої віри? — здивувався.
— В те, що не все продається. Нехай Діна Михайлівна на мене не ображається, але правильно ви відмовились від цієї халтури… Якщо сказ — нехай буде сказ. Бо дуже ми вже звикли до брехні. Що завгодно сховаємо, що завгодно вигадаємо. Ось у сусідньому районі один такий подлєц знайшовся — ховав випадки дифтерії. Щоб начальству приємніше жилося. Щороку там люди хворіли, а він казав, що це ангіна плюс дифтерійне бактеріоносійство. Уявляєте? А потім — спалах, троє дітей померло. А кричали, що ліквідували дифтерію назавжди… Приїздіть до нас, Євгене Петровичу. Тільки, не дай боже, не на такі випадки. Просто приїздіть. А може, і не просто, — хитро примружилась Куля. — Весна буде, все зацвіте. Ми вам такі місця покажемо! — Нахилилася до вуха й прошепотіла: — І весілля справимо — перший клас. Тільки скажіть. Отак і живемо, отак і мучимось.
— Треба їхати, — невдоволено сказала Кротова, що стояла осторонь. — Дорога нелегкі, водій хвилюється.
— Приїдете? — спитала Куля.
— Постараюся, — сказав Жадан, з особливою печаллю прозріння відчуваючи, що назавжди кидає це містечко, яке так неждано увійшло в його життя.
Дерев'яні лелеки на даху санепідстанції стояли по коліна в снігу. Проминули розбиту машинами вулицю, якою їздили колись до Чорнодуба, і темні цегляні будівлі старомитницького цукрозаводу. Буряк сніговими горами лежав перед заводом, тільки в кількох місцях білосніжне покриття було відкинуто — й тоді в цих розритих дірах чорно проглядали нутрощі звалищ.
— Ви таке бачили? — повернув до них голову водій. — Весь буряк згнив! Його починають збирати, як правило, у середині серпня, а в нас хтось розумний дав команду збирати не раніше п'ятнадцятого вересня. Мовляв, буде цукристість висока. Всі погодились, ну а у вересні дощі як уперіщили, потім приморозок. Все в полі залишилось. Земля мокра, заїхати неможливо. Ну, тоді мобілізували всіх — нас теж ганяли, всю санепідстанцію. Почали збирати. Зібрали-таки. Але буряк згнив. Бачите, що робиться? Один старомитницький завод має збитків на два мільйони карбованців…
— Ти дивись краще вперед, — сухо сказала Кротова, не підтримавши економічної розмови водія. — Тут без тебе розберуться. Твоє діло нас живими довезти.
Так і мовчали потім усю дорогу.
VI
Кротова не пішла його проводжати на вокзал, як робила це завжди раніше. У відділі особливо небезпечних інфекцій обласної санепідстанції Жаданові упакували бікс так, щоб ніхто не зрозумів, що це таке: загорнули в папір, перев'язали шпагатом, поклали в капронову сітку — зовсім мирний вийшов пакуночок, майже як тітчині сільські дарунки: мед, сало чи яблука. Старий фельдшер з відставників відвіз на санітарному УАЗі Жадана на вокзал; зайшов у вагон, віддав пакунок і, козирнувши по-військовому, залишив Жадана самого в холодному, брудному купе. Жадан уявив, як повільно повзтиме цей поїзд, як зупинятиметься на кожному полустанку, як уночі грюкатиме все в купе — колеса, зчеплення, вся ця рипуча залізнична механіка. Потім у купе ввалилося п'ятеро молодих людей з гітарою — троє хлопців і дві дівчини: всі голосно сміялися, кричали, перебивали одне одного. Жадан зрозумів лише, що проводжають у весільну подорож молодих. Одразу витягли пляшку шампанського, щоб на коня… Жадан вийшов у коридор. Шампанське було тепле — побачив, як біла піна вирвалась з пляшки й пообливала всіх, від чого ще веселіше стало й гамірніше. Почали кричати «гірко!», потім один з хлопців заспівав задушевно: «Маки червоні… вогні на пероні…» — і від цієї сентиментальної пісні Жадану стало ще сумніше й самотніше, але тут прибігла провідниця і витурила проводжаючих, бо до відходу поїзда залишалося дві хвилини. Коли поїзд рушив, Жадан повернувся до купе. Добре, що сітку з біксом він передбачливо сховав під лавку ще тоді, коли в купе нікого не було. Його похмурий вигляд, мабуть, не сподобався молодим, а може, вони його просто не помітили, як не помічають вагонного обладнання, бо сиділи, тримаючись за руки, й, відвертаючи від нього голови, дивилися у вікно, хоча там панувала ніч і нічого не було видно. Потім молодий побіг до провідниці, домовився з нею, і, не звертаючи на Жадана уваги, наче він не існував, хлопець і дівчина забрали свої валізки й пішли в порожнє купе (у вагоні майже не було пасажирів), не попрощавшися й не зачинивши за собою дверей. Так, наче якийсь несхибний інстинкт життя примусив їх утекти від мертвого людського мозку, що лежав поруч. Мозку Романа Поплавського, який міг так само весело вирушати в шлюбну подорож.
Жадан уже був зрадів, що їхатиме сам, однак на першій же зупинці до купе увійшов літній дядько з великим носом, наче зробленим з м'якої, червоної, пористої губки. Скинув старе зимове пальто з чорним каракулевим коміром, старанно застеливши ним лавку; від постелі відмовився — у Козятині мав виходити. Піджак його був увішаний орденськими планками й ветеранськими значками.
— Я дванадцять років учився грати на баяні, — промовив хрипко, не дивлячись на Жадана (той сидів за столиком, сперши голову на руки) й не чекаючи від нього відповіді. — Грав вальс Шопена, полонез Огінського. Самотужки вчився, за самовчителем. Мордував себе — страшне. Це хто не знає, думає, що на баяні легко грати. А я вам так скажу: нічого з цього не вийшло. Тому що я теорії не знав. Всяких там кадансів, гармоній… А без цього хіба можна в консерваторію вступити? Яка там консерваторія… Я матросом був на війні. Веселий був. Грав на баяні, співав, танцював. Мене всі веселуном вважали, жінка й зараз так думає. Ти, каже, Іване, як дитя. Тобі аби тільки танцювати. А воно ж людям легше живеться, як ти їм щось пограєш. Батько мій дуже хотів, щоб я грати навчився. Іване, каже, без музики, каже, навіть на війні не проживеш… Якби він зараз живий був — ото б здивувався. Я оце недавно в Києві був, у внука. В Дарниці живе, може, чули? На бульварі Тичини. Так там будинки, я вам скажу, тридцять етажів. Страшне. Батько як казав? Колись, казав, дядьків просили — віддайте дітей учитися. А дядьки темні були, не хотіли. А хто віддавав — ті в люди вийшли. Міністри, генерали стали. З нашого села. Ого-го! Батько казав, як денікінці прийшли, дак кричали, що з вас міністри не будуть, генерали не будуть. Правильно кричали, бо люди тоді темні були. А тепер вийшли міністри… Наше село в один такий дім увійде. В Дарниці. Тридцять етажів, вісімсот квартир. Страшне. Мій батько воював у Боженка в полку. Йому сімнадцять год було, як пішов воювати. В містечку Павловську на Житомирщині, казав, хлопці після бою трохи цукру в спекулянтів забрали. З півкіла. Бо голодні були. Прийшов комісар та й по морді дав. Щоб беззаконня не було. Дуже строго було. За мародерство стріляли. А потім вони брали Бердичів. По них стріляли, як ішли по вулицях. Двадцять хлопців поклали. Ну, приїхав сам батько Боженко, оточили дім, взяли їх. Самі спекулянти, все в них є: борошно, сало, цукор, риби різні. Там у них кулемет був. Добро своє віддавати народу не хотіли. Відвели їх до кирпичного заводу, батько їх там сам, без усякого приговору, без ніякого рішення наганом перещитав… Батько партизанив у війну, німці його спалили в хаті. Оточили й спалили. А я на морі. Північний флот. Вальс «На сопках Маньчжурії» теж умів. А після війни — брати меншенькі, сестри, мати. Треба заробляти на хліб, годувати їх. Я слюсарем пішов у МТС. Кожну гайку в тракторі напам'ять знаю. Ви мені очі зав'яжіть, уночі, спросоння спитайте: що це? Скажу. Бо все оцими руками переробив, кожну деталь перемацав. А на баяні важко грати. Пальці не ті. Не гнуться. — Він поворушив своїми спрацьованими, міцними пальцями, які вчорніли від машинного масла й тяжкої роботи. — Дванадцять років так бився. Поки одне розучу — старе забуваю. Хоч ти вмри. Тепер хлопців молодих навчаю. В училищі механізаторів. Живу добре, все в мене є. Хата, садок, корова, кури, жінка. Пенсія і ще й зарплата. Діти, правда, роз'їхались. Тільки ніяк не можу зрозуміти — ви мені скажіть, ви, бачу, людина городська: чого людям не вистачає?
Він уперше подивився Жаданові у вічі: у тьмяному вагонному світлі глибокі затінені зморшки переорали його обличчя, ніс стиглою грушею звисав над плямкаючим ротом, піт вкрив чоло, на якому налипло рідке волосся. Судячи з усього, чоловік цей добряче десь хильнув, — тільки очі його, здавлені набряклими повіками, дивилися на Жадана тверезо і запитально.
Жадан промовчав, бо розумів, що попутнику відповідь його ні до чого — йому самому треба вибалакатись. Тим більше що Жадан не знав відповіді на те, що мучило попутника.
— Все бігають, метушаться, дістають щось, купують, махлюють, хабарі дають, ну чисто як ті спекулянти, яких батько порішив у Бердичеві… Така нечисть… Щорса на них немає й Боженка… Ось подивіться, що робиться.
Піднявся, повільно, покректуючи, почав щось шукати по кишенях пальто. Нарешті знайшов і подав Жадану складену вчетверо газету «Известия».
— Ось тут, — тицьнув пальцем у газетний заголовок. Жадан глянув і пополотнів, побачивши знайоме прізвище. Швидко, перестрибуючи з рядка на рядок, вбирав у себе цілі абзаци, не дочитуючи до кінця речення, гарячково схоплюючи в уривках статті її загальний смисл: «ХИЖАКИ. Колишній начальник… В. М. Супрун, перебуваючи на верхніх поверхах своєрідної будівельної піраміди… Хабарі, приписки, незаконні премії стали системою… моральне падіння й переродження… порушення ленінських норм партійної етики… оформивши документи на підставну особу, збудував нечесним шляхом двоповерхову розкішну дачу… крадені дефіцитні будівельні матеріали… зграя хижаків, які, користуючись послабленням контролю з боку… брудні, розкладені й небезпечні для суспільства люди… до суворої відповідальності В. М. Супруна, його спільників і їхніх опікунів…»
Жаданові здалося, що букви палають перед його очима, як у тому сні, в поїзді з Москви. А тим часом його супутник, втомившись після такого довгого монологу, ліг на своє пальто, підклав під голову важкі руки й заснув, захропівши з присвистом.
VII
Поразка. Все моє життя — суцільна поразка, подумай Жадан. Лежав сам у темному, гуркітливому купе. Попутник уже вийшов, залишивши зім'яту газету на столику. Статтю було надруковано три дні тому. Поразка тут, зі мною, під цією лавкою, в біксі. Чому він помер? Чому не захистив його гамма-глобулін? Невже трапився неякісний препарат? Можливо, його врятував би мій гамма-глобулін, той, який я й досі не можу пробити крізь усі бюрократичні стіни. Адже період півжиття людського гамма-глобуліну вдвічі більший, ніж стандартного препарату, одержаного з кінської сироватки. Значить, і ефективність вища. А ми все погоджуємо… Або вся справа у вірусі, в тому, що він одразу ж потрапив у нервові стовбури. Рану Поплавському обробили з запізненням — через півтори години. Якби мати його не вискочила тоді й не наштовхнулася на вовчицю. За цей час вірус міг просунутись далеко по шляху в мозок. Адже це зовсім поруч. Людям, які не знають усіх цих таємниць, дуже важко уявити такі абстрактні речі, як розмноження й просування неймовірно маленьких частинок у часі. Але все це можна виміряти секундами, хвилинами й годинами. Все підлягає матеріальним законам, розвиваючись у певному часі й просторі. Але ж ми ввели йому величезну дозу гамма-глобуліну. Він повинен був заблокувати вірус. Повинен… У статтях Мідатова все гладко, й наслідки лікування людей, покусаних вовками, просто блискучі. А що, як… Жадан згадав пропозицію Кротової. Адже це дуже просто — закреслити всі смертельні випадки, не помітити їх. Не виділити вірус. При бажанні… Ні. Мідатов не міг піти на таке. Жадан відкинув цю підозру як абсурдну. Можливо, вся справа в тому, що не спрацювали імунні системи Поплавського? Після того, що пережив цей хлопець, могло і це статися. Можливо, душманські кулі вразили не тільки його тіло, а й імунні системи, різко пригальмувавши їхню антивірусну активність?
Метафен. Він з жахом подумав, що було б, якби дав одразу Поплавському метафен. Смерть Поплавського назавжди закреслила б усі сподівання, які я покладаю на цей препарат. Що ж, подумав, було б однією поразкою більше — що з того? Гаркуша права. Нас ніхто за лікарів не вважає. Поразки наші на видноті, а перемог ніхто не бачить. Згадав сповнений ненависті погляд Чорнодубової жінки, коли прийшли вони до неї. А ті, кого я врятував, ніколи до мене не прийдуть зі словами подяки, — вони просто не знають, хто їх врятував. І не треба їм знати, заперечив сам собі. Не в цьому справа. І поразки мої набагато глибші, ніж у сфері медичної теорії чи практики. Я ношу їх у собі, ці свої поразки, наче оті лихі латентні віруси, які вивчав Нечаєв: ці поразки пов'язані з моїм внутрішнім єством, наче віруси повільних інфекцій з генетичним кодом.
Супрун. Невже я не знав, невже не бачив, що вона із зграї хижаків, яких так багато розвелося останнім часом? Невже був сліпий і тільки зараз прозрів, після газетної статті? Звичайно, не знав усієї правди, всіх жахливих і ганебних подробиць, але щось же відчував? І що ж? У якихось темних закамарках моєї душі ворушиться рабське благоговіння перед так званими людьми влади, рішення й волі; закамарки ці нагадують чорні діри в горах гнилого буряку біля старомитницького цукрового заводу: все прикрите білим снігом зовнішньої чистоти й порядності, за якими проглядає… Побував на злодійському шабаші, доторкнувся до цього світу, який завжди був мені чужим і ворожим, мені, моїй матері й батькові, які чесно заробляли свій шматок хліба. Ще й радів, познайомившись з головним злодієм, захоплено й вірнопіддано слухав його брехливі, підлі слова — і мовчав. Ні, не мовчав. Радів тому, що потрапив у їхній злодійський замкнений світ, побудований на лицемірстві, цинізмі й підкупі. Де ж була моя совість, якою так пишався, вважаючи себе людиною чесною? Чому мовчала? Якби не зміни в країні, якби не прийшли нові люди, цей Супрун і далі процвітав би. І Лариса могла б вступити в партію й через кілька років із заклопотано-вимогливим виглядом питала б мене, чому я не був на виборчій дільниці, не перевірив списки своїх виборців, я, вічний агітатор на виборах до народних судів. А я? Я продовжував би ходити на їхні шабаші у дім, побудований на вкрадені у народу гроші. Вкрадені у мене, у Тоні Сувак, у Гаркуші, в цього невідомого попутника, який ціле життя горбом своїм заробляв на хліб…
Кожна причина дає свої наслідки. Мовчання. Ось моя найбільша поразка. Ось причина причин. Я змирився з тим темним і неправедним, що оточує мене, махнув на це рукою. Мовляв, однаково нічого не зміниш. Моя чесність існує лише в певних і дуже вузьких межах, так само як і доброта Мідатова. Я вигадав для себе зручну ширму: дев'ятнадцяте століття. Ховаюся там, наче миша в горі гнилого буряку, думаючи, що там усе було так просто. Тікаю зі свого часу, коли жити в ньому стає незатишно. Прикриваюся Левковичем, його світлим життям, наче прозорим плащем від дощу. А він, між іншим, починаючи боротьбу з Брагою, ризикував не лише своєю посадою. Чому переміг Брага? Тому що таких, як Левкович, беззахисних і незламних, наївних і чесних до кінця, було менше. Більше було таких, як я. Мовчунів, які вирішили перечекати, коли скінчиться негода. А як же батько? Адже батькові було важче, ніж мені? Свідомо чи підсвідомо я врахував сумні уроки Левковича, батька і ще багатьох тих, хто не мовчав, бачачи несправедливість: я злякався, мене пойняв страх, я став мовчуном. Доки це триватиме? Невже ціле життя так і мовчатиму, вбиваючи зі страху в собі голос совісті?
Він ставив перед собою ці страшні, безжальні запитання, на які при бажанні можна було б знайти тисячу еластичних виправдувальних відповідей, але тої ночі в холодному, брудному купе йому не хотілося знечулювати свій душевний біль, заспокоювати себе, як робив це нерідко раніше, виправдовувати, посилатися на об'єктивні обставини часу і на приклади інших — може, тому, що під лавкою стояв у капроновій сітці бікс з мозком Романа Поплавського — його головна поразка?
VIII
Поїзд прийшов до Києва о шостій годині ранку. Місто, оповите морозяною темрявою, ще тільки повільно прокидалось; до вокзальної площі підповзали вимерзлі за ніч перші тролейбуси; нечастими світляними лініями фар прокреслювали чорноту вулиці Комінтерну, наче була це просіка в лісі, поодинокі таксі, несміливо дзеленькали порожні трамваї. Терпляче й покірливо тупцяв на морозі натовп приїжджих людей, чекаючи, коли відчиняться двері метро, щоб можна було, розганяючи залишки сну, на нескінченній ескалаторній стрічці пірнути під землю, сісти в сяючі лаком, склом і нікелем вагони й з гуркотом в'їхати в новий день, вихопившись з глибин давньої київської гори на метроміст, на крижані простори Дніпра, назустріч першим бляклим провісникам світання, які, перемішуючись з сніговими хмарами, здіймуться над Дарницею.
Жадан вирішив заскочити на хвилинку додому. Але перш ніж піти на трамвайну зупинку, ступив у сперте, просякнуте випарами людських тіл повітря залу чекання і знайшов на одній з лавок місце. Якийсь солдат спав на лавці, підібравши ноги, й можна було втулитися поміж його чоботами й жінкою, яка спала, поклавши голову на валізку. Дістав конверт з Лідиним листом, поспішаючи, розірвав його і прочитав:
«Дорогий і великий, кохання моє! Вибач, не стрималась. Я знаю, як ти не любиш всіх патетичних, романтичних слів, але сьогодні інших слів у мене немає. Бо сьогодні огорнув мене непереможний смуток: прощаюся з тобою. Все, що трапилось зі мною, я сприймаю як велике, ще ніколи в житті не пережите мною щастя і водночас як кару небесну за те, що досі жила не так, жила, нічого не розуміючи в коханні. Мені соромно за те, що колись я зневажала це велике слово, думаючи, що кохаю… а насправді… та облишмо, боляче згадувати. Тільки тепер, з тобою, я усвідомила, що кохання — це якась надзвичайна сила, що перетворює людину, міняє все її життя, всі її погляди, дає їй величезне щастя й приносить тяжкий біль. Це спалах, що освітлює все, весь світ, все навкруги, ніби сонце навесні, завдяки якому оживає вся природа, все живе і суще. Ці короткі зимові дні й ночі, що я була з тобою, освітлені для мене сліпучим сонцем. Ніколи нічого подібного я не переживала. Тільки зараз, з тобою, я зрозуміла й відчула те, що інші жінки переживають на десять-п'ятнадцять років раніше, коли закохуються вперше, коли пізнають щастя, що його дає любов… Треба зупинитись, помовчати, бо словами цього не висловиш, є у словах якась безсоромність, щось дуже небезпечне. Я й так забагато сказала, чого ніколи в житті собі не дозволяла навіть наодинці з собою. Чому я відкриваю перед тобою всі свої таємниці, всі рани свого серця? Тому що кохаю тебе над життя. Вибач, коханий, чую твій іронічний голос; «Це надто гучно сказано». Так. Гучно. А хіба життя не потребує гучних слів? Тільки тихих? Ніхто з нас не знає, коли ми смішні у своїй відвертості, коли великі…
Просто я хотіла б, щоб ти знав, що і маленька, не дуже щаслива, самотня провінційна лікарня може по-справжньому любити і по-справжньому страждати. Чому страждати? — запитаєш ти. Тому що сьогодні втрачаю тебе назавжди. Тому що прощаюся з тобою, мій любий. Це може тебе здивувати — адже ні про яке прощання в нас з тобою мови не було, адже я можу ще раз приїхати до Києва, а ти — до Старої Митниці, адже, адже… Я незмірно вдячна тобі за все, що ти зробив для мене. З тобою я стала жінкою, нарешті зрозуміла, що означає бути справжньою жінкою, скинути з себе кригу самотності й байдужості, як річка скидає кригу навесні. Стати самою собою — чи є ще вище щастя? Але все одно: обливаючись слізьми, вириваючи з грудей серце, кажу тобі: прощай, любий мій. Прощай.
Чому? — спитаєш ти. Тому що ми несумісні. Тому що я не принесу тобі щастя. Тому що я не хочу, щоб ти мав через мене прикрощі. А ти можеш їх мати — думаю, що ти вже трохи зрозумів, що таке маленьке провінційне містечко. І ще тому, що я для тебе спалах захоплення. Пробач мені ці слова. Я не хотіла тебе образити. Я вірю в твоє добре серце і твоє добре ставлення до мене. Але нехай твоє серце буде відкрите й тверде у рішеннях і вчинках. Вияви рішучість. Забудь мене і скажи, що це назавжди. Так буде краще і для тебе, і для мене. Бо я знаю про тебе більше, ніж ти сам про себе знаєш. Ти любиш, любив і любитимеш тільки свою дружину. Ти, мабуть, і сам не помічав, коли, напівсонний, називав мене Олею. Вона скривдила тебе, немає їй за це прощення, але ти любиш тільки її. Моє серце не помиляється. Зараз, у цю хвилину, коли ти читаєш цей лист, ти можеш зі мною не погодитись. Але згодом ти визнаєш, що я була права.
Не сердься на мене, любий. Днями я виїжджаю зі Старої Митниці назавжди.
І з тобою прощаюсь назавжди. І з коханням своїм назавжди.
Я люблю тебе. Не згадуй мене лихом. Цілую просвітлений вираз твого обличчя.
Ліда»
Жадан повільно встав з лавки, сховав лист до кишені. Солдат уві сні випростав ноги й чоботами твердо упирався йому в бік. Все відбувалося, як уві сні, як у лазні, — в дитинстві батько ходив з ним до лазні, бо гарячої води в домі тоді не було: якісь незнайомі люди пливли у клубах пари, наче вихоплювались з пекла, щось голосно й незрозуміло кричали, грюкаючи жерстяними тазками.
Почув себе хворим і безнадійно старим. Пішов у сусідній зал, де були розміщені каси. Взяти квиток на сьогодні. Повернутися. Потім — автобусом на Стару Митницю. Уявив здивовані обличчя Огородника, Бадяка, Кулі, всіх тих, хто його знав. Якраз устигне на похорон Романа Поплавського. Біля кас юрмилися люди. І куди вони тільки їдуть, ці люди?
Вийшов на привокзальний майдан і сів у трамвай. Важко плюхнувся у пластмасове, вигнуте, наче мушля, крісло. Згадав Ліду, її вуха, як цілував їх і як від цього, від його гарячого дихання й поцілунків, вона кричала від щастя. Довго стояв перед своїм домом, розглядав, наче вперше побачивши, стенд Державтоінспекції з фотографіями автомобілів, з якими сталися катастрофи.
Цього могло не статися.
Цього могло не статися. Цього могло не статися, тупо перечитував він. Але сталося. Жарти мої збуваються. Це і справді меморіальна дошка на мою честь, подумав він. Замкнулося коло наших з вами мандрівок, Лідіє Василівно.
Мати дуже зраділа, кинулася його обіймати, метушливо витягала з холодильника каструлі, ввімкнула газ, щоб виготувати каву. Він поспіхом їв, розповідаючи історію з вовчицею в Івашківцях, мати жахалась, слухаючи. Тільки про мозок Поплавського він не сказав — сітку з біксом поставив біля самого входу в квартиру, там, де колись завжди ставив санки, як був дитиною й катався з гір на Республіканському стадіоні.
— А знаєш, Женю, — сказала мати, коли він голився, п'ючи гарячу каву. — В мене для тебе новина. Олю кинув цей негідник… Цей Скидан.
Йому здалося, що крізь гудіння електробритви він не розібрав її слів, не могло цих слів бути, він, мабуть-таки, захворів, треба перевірити температуру. Вимкнув бритву.
— Що?
— Кинув її, цю паршивку. Ну, цей… Скидан. Зв'язався з лаборанткою на кафедрі… там великий скандал… і поїхав кудись з Києва… Мені Лера дзвонила, їхня сусідка там працює. Так їй і треба, цій негідниці. — На обличчі матері засвітилася радість, і це викликало лють у Жадана. Відсунув від себе каву, сказавши, що дуже гаряча, і, не доголившись, пішов одягатися. Мати потупцяла за ним у передпокій, хотіла почистити йому куртку щіткою, бо десь крейдою обшмарувався, але вій грубо гримнув на неї, сказавши, що поспішає й нічого йому не треба, ніяких турбот, уже досить про нього вона потурбувалася, на ціле життя, й, грюкнувши дверима, вийшов з квартири, прихопивши сітку з біксом.
IX
Думав, що, як завжди, перший прийде в лабораторію. Але тільки ступив у роздягальню й почав вибивати рукою крейдяну пляму на куртці, як двері блока відкрилися й на порозі стала Лариса Супрун. Була зморена, зчорніла, волосся потьмяніло, рухалась повільно й обережно, наче після тяжких переломів училася ходити.
Жадан застиг з курткою в руках. Йому здалося, що не бачились вони сто років, за які промайнула їхня молодість, все життя минуло і не вернеться.
Лариса підійшла до нього, боязко дивлячись, наче не впізнаючи його. Щось жалюгідне й принижене було у виразі її обличчя, від чого стало йому зовсім погано, і він обійняв Ларису й мовчки, не кажучи ні слова, почав гладити її волосся. Вона заридала і, схлипуючи, ковтаючи повітря й по-бабськи сякаючись у халат, вимовляла окремі, нічим не пов'язані між собою слова:
— Тато… в реанімації… інфаркт… А Мальована мені пиріжок принесла… з горохом… Стан дуже тяжкий… я нічого не знала… він не казав… Новий рік був такий веселий… Пиріжок з горохом… і каже… їжте, їжте, горе у вас таке… Від неволі та жебрацької долі не зарікайтесь… Нечаєв… заборонив дисертацію захищати… виганяє мене… Інфаркт задньої стінки… він не витримає… Тато не винний… Єдина справжня людина в лабораторії — Гаркуша… Пожаліла мене, допомогла з лікарями… вона бігала… Це наклеп… тато мій чесний… а Кочергін утік… як почув, що стаття готується, втік. І всі розбіглися. Нікого тепер немає. Ми самі з мамою. В неї криз гіпертонічний… Ти мені віриш, Жадан? Віриш?
Вона підняла мокре від сліз обличчя без будь-яких слідів косметики й з надією зазирнула йому в очі.
— Віриш?
Він опустив очі. Лариса відійшла від нього, весь час поправляючи кінчиками пальців волосся, наче воно їй заважало, хоч коротенька її зачіска анітрохи не змінилась. Він подумав, що вперше Лариса назвала старого Супруна татом. Вона почала дзвонити в кардіологічний центр — питати про батька. Жадан поглянув на свою праву руку: ледь помітною білястою лінією тягнувся на зап'ясті шрам — як нагадування чогось далекого і неповторного.
Прийшов Нечаєв — підтягнутий, зарум'янений з морозу. Не глянувши на Ларису, радісно кинувся до Жадана й одразу повів його до свого кабінету. На його дверях висіла новенька синя скляна табличка: «Завідуючий лабораторією особливо небезпечних інфекцій, професор, доктор медичних наук Нечаєв Олексій Олександрович».
— Сідай, Женю, з Новим роком тебе. Вже рік не бачились. Каву вип'єш?
— Я вже пив.
— Ну що там, у Старій Митниці? — Нечаєв своїми голубими очима поглядав з радістю на Жадана, наче й справді чекав його з нетерпінням, так, немовби Жадан мав привезти йому веселі різдвяні подарунки, а не мозок людини, що померла всупереч усім досягненням сучасної медичної науки.
Жадан похмуро став розповідати про напад вовчиці на людей і про смерть Поплавського, але одразу зрозумів, що це не цікавить Нечаєва; і справді, дуже швидко завідуючий лабораторією перервав Жадана, сказавши, що вислухає його пізніше, а зараз є справи важливіші: сьогодні Нечаєв іде до Москви, до Мідатова, вести переговори про перспективи досліджень у галузі вивчення сказу, й тому попросив Жадана швидко підготувати свої пропозиції — сторінки дві-три машинопису.
— Знаєш, Женю, — сказав потім Нечаєв, відкинувшись у кріслі-крутилці й запаливши сигарету. — Я тебе з вдячністю згадував. Твою мудрість… І обережність. Якій я ідіот наївний! Ти, звичайно, знаєш, що сталося?
— Що?
— Ну, з Супрун.
— Знаю.
— Це, як ти розумієш, не лише її особиста ганьба. Це і ганьба для всього інституту. Для Лук'янова.
— При чому тут Лук'янов?
— А при тому, що він її взяв по блату, нав'язав нашій лабораторії, примусив чесних людей робити за неї дисертацію… Ти був правий, коли заперечував проти того, щоб вона стала старшим науковим співробітником. Я прочитав її так звану дисертацію. Це повна халтура. А сама вона повний нуль в науці. Я не дозволю, щоб вона вийшла на захист. А Лук'янов за це ще поплатиться.
— Якби не Супрун, не бачити б нашому інституту нового корпусу і віварію. Завдяки Лук'янову…
— Що ти весь час носишся з цим Лук'яновим? — потемнів з лиця Нечаєв. — Знайшов собі князя світла. Лук'янов — людина темна, і навіть сто ламп в його кабінеті не зроблять його світлішим.
— Ти не чіпай Лук'янова, — спокійно сказав Жадан, дивуючись, звідки взявся у ньому цей спокій і ця зневага до Нечаєва. — Тобі ще дуже далеко до Лук'янова. Навіть якщо ти начепиш цей платиновий значок з золотим профілем Пирогова. Знаєш, чому Лук'янов так любить яскраве світло?
— Чому? — Нечаєв м'яко поклав сигарету в попільничку, на якій зображені були хмарочоси Нью-Йорка.
— Тому що тоді, коли тебе ще на світі не було, він просидів три роки в бліндажі за Полярним колом. У темряві. Щоб ти зміг народитися. І він поклявся, що, коли виживе, ніколи не житиме у темряві.
— Слинява романтика для піонерів і пенсіонерів. Вів зробив своє діло й мусить піти. Значить, домовились. Напиши мені свої пропозиції. І підготуй звіт по метафену.
— Що?
— Будемо подавати на авторське свідоцтво. Я сподіваюсь, мене ти візьмеш у свою компанію? Лук'янова береш, чому ж мене не взяти? Адже я твій керівник.
Жадан підвівся, скинув окуляри й протер їх хусточкою. Подивився на Нечаєва, ніби вперше побачив, і спитав здивовано:
— Слухай, де ти так засмаг? Взимку. Чи мені здається?
Нечаєв засміявся і теж скинув окуляри.
— В мене є кварцова лампа. З Женеви привіз. Щодня беру сеанси кварцування. Щоб бути у формі.
Жадан вийшов з кабінету Нечаєва. Біля вікна в коридорі, з якого відкривався краєвид на Київ, уже не було столика з акваріумом. Жадан задумливо поглянув на місто. З цієї точки йому завжди ввижалось, що він у літаку, який іде на посадку над містом: шасі випущено, руки сторожко тримають штурвал, потроху посуваючи його вперед. Літак провалюється просто на місто, розкрите перед ним, наче на детальній авіаційній карті. Але зараз була нельотна погода, годину тому почався сильний снігопад. Жадан вдивлявся у сірі, невиразні скупчення будинків, відрізані від гори, на якій стояв його інститут, залізничними коліями та Либіддю. В ясні дні здавалося, що ця межа багаторазово й чітко прокреслена чорною тушшю під лінійку, але зараз вона вгадувалася ледь помітним, тьмавим пунктиром. Згадав, як з Лідою, весело сміючись, переходив цю межу. Насилу відшукав освітлювальні вежі Республіканського стадіону, розмиті олив'яні грона яких губилися в завірюсі.
— Євгене Петровичу!
Озирнувся і побачив Гаркушу.
— А я вас всюди шукаю. Згораю від нетерпіння. Розкажіть, що там сталося, у Кротової. Тут уже дзвонять з міністерства, вас питають. Цілі легенди ходять.
Він ледве стримався, щоб не розцілувати цю огрядну, негарну жінку, щоки й верхня губа якої поросли чорним волоссям, але не це головне було, а те, що не було зараз в лабораторії у Жадана ріднішої душі, вірнішого друга, ніж Галина Терентіївна. Не поцілував, не сказав він їй цих слів, лише спитав:
— А Кучерявий де?
— Пішов квиток діставати Нечаєву в Москву. СВ йому треба.
— Що з мишами? Я мозок привіз, треба буде багато мишей.
— Мишей Нечаєв так і не підписав. Я позичила п'ятсот штук у Лозицького.
Через годину, розповівши Гаркуші все, що сталося в Івашківцях, і розписавши з нею план експерименту з вивчення вірусу сказу, який буде виділено з мозку Поплавського, Жадан вийшов у роздягальню й відчинив вхідні двері.
Лютий мороз і сухий, сікучий сніг змінили цей світ невпізнанно, і тепер не можна було відрізнити неба від землі; всі звичні рельєфи зникли, сніг заліпив усе білим мороком. Чути було тихий, але могутній у своїй неторопкості сипучий звук хуртовини. Жадан подивився туди, де сіріла Батиєва гора, на протилежному схилі якої тихо йшов під сніг будиночок Астрофізика — наче корабель, що потопає в туманному морі. Він перевів погляд на віварій. Величезні замети з гострими гребенями хвилясто оточували ту частину будинку, де містився їхній відсік з зараженими лисицями й мишами. А це означало, що миші й досі сидять негодовані й непоєні. Невже знову не приїхала Мальована? В такі дні електрички з Димерки погано ходять.
Треба взяти в комірці широку фанерну лопату й піти до віварію розгребти сніг. Знав, що від роботи цієї тіло сповниться радістю втоми, хрусткою молодістю морозу і тимчасово кудись подінуться печалі життя.
X
До Астрофізика він приходив нечасто.
Цей сон повторювався в різних варіантах віддавна — ще з студентських часів, щоразу звістуючи щось нове і важливе в його житті. Жадан блукав по маленькому будиночку на Батиєвій горі, знаючи наперед, яка його чекає кімната, так, наче заздалегідь вивчив план цієї халупи та всіх її закапелків. Йшов у напівтемряві, навпомацки, відчиняючи давно знайомі двері, фізично відчуваючи рипіння старої підлоги, запах гасу на кухні, несміливе світло осені, що пробивалося з маленьких вікон, небезпечне похитування вогкої драбини, якою піднімався він на горище, до Астрофізика.
Одного разу Жадан почав розпитувати матір, чи не був часом пов'язаний їхній рід з Батиєвою горою. Мати знизала плечима, потім згадала, що старша сестра розповідала їй колись, що їхній дід — земський лікар — мав невеличкий будиночок на Батиєвій горі, який згорів перед революцією. Навіщо це тобі, Женю? — спитала. Та він промовчав, не виказав їй своєї таємниці. Ніхто в світі цього не знав. Ніяких Астрофізиків в його роду не було, і ця наука ніколи його не цікавила. Одного разу, лежачи в сутінках, на межі сну, в тій тремтливій імлі напівзабуття, коли людина стає здатною до сприймання несподіваних, пронизливих пророцтв і правд, він згадав, де в земному житті бачив Астрофізика. Працював на одній з кафедр медичного інституту, що на Пушкінській вулиці, двірник — сивий старий чоловік з одухотвореним обличчям і великими білими очима, в яких застигло вічне запитання: чому? Він ходив завжди в старому ватянику й старанно підмітав тротуар, чистив широкою фанерною лопатою сніг чи довбав кригу ломом, щоб люди не падали. Про старого ходили легенди, нібито був колись студентом університету, закохався у студентку-медичку, яку зґвалтували якісь бандити і вбили, і звідтоді буцімто він збожеволів, перестало його цікавити все, що відбувається на цьому світі. Зробився лагідним старцем з сивою бородою й білими очима, чемно з усіма студентами вітався, не бачачи нікого. Проте не існувало прямого витлумачення цих снів, які циклічно, мовби якась потайна хронічна хвороба, поверталися до Жадана, щоразу залишаючи в його душі сум'яття, відчуття тривожної причетності до чогось більшого, ніж ті виміри, в яких текло його життя, наче у снах цих йому хтось дозволяв тимчасово увійти до якогось іншого світу, зазирнути в нього і мовчки повернутися в звичайне своє існування.
І ось знову настала та ніч, коли він опинився на горищі, відчуваючи холод обсипаних першим приморозком осені листів старого, давно не фарбованого заліза на даху, суху пругкість рогожі під ногами. Саморобний телескоп Астрофізика здався цього разу йому схожим на старенький, вкритий облізлою позолотою мікроскоп, — з такими цейсівськими приладами колись працювали вони, студенти-першокурсники, на кафедрі гістології, тільки мікроскоп цей тепер значно збільшився — золотим стволом, як дивовижна зенітна гармата, він поривався у небо. І, як завжди, припадав до нього Астрофізик, мружачи око. Ватяник Астрофізика був перев'язаний мотузкою, на руках чорні шерстяні рукавички без пальців, мітенки, як у Шульги.
Зазирнув в окуляр.
Побачив безнадійно чорне небо. Це видовище породило в душі Жадана зяючу порожнечу величі, нудоти й пустки. Ніякої наднової не побачив. І тоді він зрозумів, що зазирати треба не в небо, що не в чорній байдужості космосу треба шукати порятунку: треба спрямувати телескоп на землю, щоб поглянути в обличчя людей, тих, кого зустрів за цей час у дивних своїх блуканнях. Так і зробив.
— Що ви робите? — скрикнув з відчаєм Астрофізик, намагаючись перешкодити Жаданові, але той його не слухав. Тепер телескоп вів своє холодне оптичне око по млі, вихоплюючи з осіннього мороку чиїсь освітлені прожекторами обличчя — чоловіків і жінок, дітей і старих, обличчя, осяяні світлом любові чи обпалені вогнем ненависті; жодного знайомого обличчя не побачив Жадан; як очі на картинах Чорнодуба, ці чужі люди пильно вдивлялися в Жадана, чекали від нього відповідей і рішень, але він ще не знав, що вдіяти, що сказати цим людям.
Астрофізик зник, телескопа теж не стало, Жадан знову опинився сам у тісному будиночку на Батиєвій горі, й почуття смертельної небезпеки охопило його, так наче він потрапив у пастку; так воно й було, бо побачив, як по туманних схилах Батиєвої гори й Протасового яру повзуть до будиночка якісь темні потвори: вовки, собаки чи лисиці — важко було сказати; знав, що йдуть сюди, щоб його роздерти. Ці невиразні спочатку плями збільшувалися, йому здалося, що вже чує їхнє гаряче дихання, їхнє пожадливе скавучання ненависті. Відчай самотності й безсилля охопив його.
Жадан вибіг у двір, у старий садок, що давно вже не плодоносив, ще з тих часів, коли стояв тут будиночок земського лікаря, садок, який треба вирубати й посадити тут молоді дерева. А скажені хижаки все рвалися у двір, і слина лилася з їхніх пащ — ось-ось вони кинуться на беззахисного Жадана, в якого серце боліло від страху й зневіри, але в останню мить поруч з ним опинився Роман Поплавський, з лицем гарним і цілим, не понівеченим вовчицею. В руках у нього був автомат.
— Сідай у вертоліт! — крикнув Поплавський.
— А ти?
— Слухай, що тобі кажу. Я буду прикривати тебе. Чуєш? Виконуй наказ.
Поплавський дав чергу по хижаках. Кілька великих звірів упало, б'ючись у конвульсіях.
Жадан побачив перед собою невідомий літальний апарат. Скочив у порожнє місце пілота, схопився за штурвал, й апарат злетів у небо. Це був апарат якоїсь дивної конструкції, схожий на вертоліт, тільки без гуркоту й вібрації, з плавними рухами й стрімкими, майже не відчутними змінами курсу. Важко дихаючи, ще не вірячи в те, що врятувався, Жадан полетів низько над землею, на висоті метрів п'ятдесяти. Спочатку йому здалося, що це Київ, побачений з висоти Черепанової гори, тільки не зимовий, а весь у квітах і будинках якоїсь дивної архітектури — невисоких, відкритих сонцю і деревам. Потім зрозумів, що це не Київ, а земля, яку він любить, яку він ніколи не зрадить і яка завжди йому залишатиметься вірна, земля, що буяє весною, заквітчана білим і рожевим цвітом дерев: вишень, абрикосів і яблунь, сповнена пахощами квітів, яскравими зеленими барвами озимини, залита сонцем, і земля ця увібрала в себе і київські пагорби, і береги, на яких стоїть Стара Митниця, і яри в Івашківцях, і чернігівські й сумські дикі ліси, і гарячі, запилюжені херсонські баштани, і степ під Ворошиловградом — далекі курні терикони на обрії й закучерявлені дубками вибалки, і кримські розпечені кам'янисті гори, в яких не знайдеш ковтка води, і холодні потічки на полонинах Карпат, в яких дзюркотить жива вода, що мертвого може воскресити, і виноградники під Ужгородом — це все його земля, яку він виїздив, сходив уздовж і впоперек, рятуючи від скажених звірів. І на землі цій він спізнав не примарні, а справжні пристрасті, не маленькі, а великі перемоги, не дрібні, а тяжкі й невідшкодовані поразки, тобто все те, що належить спізнати за життя людині, перш ніж померти й піти в цю рідну землю назавжди.
Спокій і злагода увійшли в його серце: він зробить усе, щоб люті звірі не прийшли на цю квітучу землю, хоча знає, як нелегко буде це зробити. Поплавський не дасть забути.
Жадан раптом відчув, що летить не сам, що ззаду, зовсім близько у кріслі штурмана і радиста сидять ще двоє: жінка і дитина, тільки він не знав — хлопчик це чи дівчинка. Він не бачив їхніх облич, лише відчував, що це рідні йому люди, найближчі, що вони його люблять і що він любить їх над усе. Знав, що вони усміхаються, бо цей тихий лет низько над квітучою землею сповнює їх щастям, і ще міцніше стиснув штурвал, згадуючи розповіді дядька Антона про те, що доля льотчика в його руках, в його пілотському вмінні. Жадан почув, ніби хтось шепоче йому на вухо:
— Твоя доля в твоїх руках. Це машина часу і простору, вона полетить, куди ти тільки схочеш. Ти можеш повернути в минуле, в дев'ятнадцяте століття, піти працювати в лабораторії Пастера і Левковича, все залежить від твого бажання.
Однак Жадан уперто летів уперед, тільки вперед, з гіркотою відмовляючись від давніх своїх ілюзій. Уявив, які жахливі муки чекали б його в дев'ятнадцятому столітті, коли б, живучи в тому уповільненому часі, він знав про наближення грізних подій віку двадцятого, знав і попереджував би всіх, але ніхто йому не повірив би, вважаючи за божевільного.
Так утрьох летіли вони вперед, до того незвіданого, Невідомого й Вічного, що стоїть перед кожним з нас, ваблячи до себе й лякаючи.
«…Треба підкреслити, що органи охорони здоров'я УРСР досягли значних успіхів у профілактиці сказу. Захворюваність людей на Україні мінімальна — трапляються лише поодинокі випадки гідрофобії. Так, порівняно з 1951 роком — роком найвищої захворюваності — кількість випадків зменшилась у 92,6 раза. Якщо кількість захворювань людей у 1971–1975 рр. прийняти за 100 %, то в 1976–1980 рр. вона становила 50,1 %, а в 1981–1985 рр. — 23,3 %.
Внаслідок різкого зменшення кількості випадків захворювання людей економічні збитки зменшились на 3,8 млн. карбованців.
На нашу думку, проблему сказу слід оцінювати не лише поразками — тобто кількістю людей, що загинули від сказу. Слід враховувати кількість життів, врятованих медичною службою республіки від цієї смертельної інфекції. За останні 10 років приблизно 15–20 тисяч осіб наражалися на реальний ризик захворювання. Є всі підстави вважати, що люди ці були врятовані внаслідок своєчасного і якісно проведеного антирабічного лікування.
Цей факт, одначе, не дає підстав до заспокоєння, бо нашою метою є тільки повний захист людини від захворювання на сказ, повна і остаточна ліквідація всіх випадків смерті від цієї особливо небезпечної інфекції».
1986 р.
Духи, душмани — афганські контрреволюціонери.