Шлях був важкий: за дві години проїхали лише вісім кілометрів. Коні грузли в багні по самісінькі бабки, вибивалися з сил і спотикались у заглибинах колії. Кобила Льєбара час від часу зупинялася, і старий терпляче чекав, поки вона знову рушить. Льєбар розповідав різні історії про власників навколишніх земель і робив повчальні зауваження. Так, наприклад, посеред Тука, коли проїздили повз вікна, обсаджені красолею, він сказав, знизавши плечима:
— Ось тут живе пані Легуссе. Замість того щоб одружитися з молодим хлопцем...
Фелісіте далі не дочула. Коні пустились учвал, осел і собі за ними. Мандрівники проминули стежку і завернули за огорожу садиби. З'явилися два хлопці і допомогли гостям зійти прямо на поріг, перед яким натекла з хліва смердюча калюжа.
Стара Льєбар дуже зраділа, побачивши пані. Вона приготувала розкішний сніданок: смажене філе, фляки, кров'яну ковбасу і фрикасе з курчати, а на десерт подала пінистий сидр, солодкий фруктовий пиріг і сливи, настояні на горілці.
Стара весь час казала компліменти пані Обен, що мала «квітучий вигляд», панночці, яка стала «просто чудовою», і паничеві, що виглядав «дуже дорослим». Згадала вона і покійних дідуся з бабусею, котрих знали Льєбари, бо служила Обенам протягом кількох поколінь.
Ферма була така ж стара, як і господарі. Сволоки сточила шашіль, стіни почорніли від диму, кам'яні плити підлоги стали сірими від пилу. У старій дубовій шафі зберігалось всяке начиння: тарілки, дзбани, олов'яні миски, капкани на вовків, ножиці для стрижки овець. Величезна клістирна труба викликала сміх у дітей.
На трьох подвір'ях ферми, мабуть, не було такого дерева, щоб під ним не росли печериці, а на гілках не чорніли б коси омели, їх зривав вітер, але вони знову вперто виростали і хилилися від власних плодів. Старі солом'яні стріхи, що від часу потемніли і тепер нагадували оксамит, витримали найсильніші шквали, але сарай для екіпажів майже розвалився. Пані Обен сказала, що вона подумає, як цьому зарадити, і звеліла сідлати коней.
До Трувіля треба було їхати ще півгодини. Коли проїздили попід Екором — скелею, що нависала над морем, — довелося злізти з коней. За три хвилини всі вже були в кінці набережної і в'їжджали на подвір'я заїзду «Золоте ягня», де гостей зустріла хазяйка, тітка Давід.
Зміна клімату і цілюща сила морських купань допомогли Віргінії: вже з перших днів дівчинка стала почувати себе краще. У неї не було купального костюма, і тому вона купалася просто в сорочечці; прислужниця переодягала її в будиночку митних наглядачів, яким користувалися всі відпочивальники.
По обіді, взявши з собою віслюка, всі вирушали за чорні скелі, у напрямі до Еннеквіля. Стежка спочатку бігла горбами, галявинами і чагарниками, а потім перетинала плоскогір'я з пасовиськами і доглянутими полями. Обіч дороги, в буйних зарослях ожини, стирчав гостролист, подекуди безладно переплутані віти великого усохлого дерева чітко вирисовувались на тлі небесної блакиті.
Пані Обен, діти і Фелісіте майже завжди відпочивали на лузі між Довілем і Гавром, милуючись безкраїм морем. Воно сліпучо блищало в промінні сонця, гладеньке, мов дзеркало, і таке тихе, що ледве можна було почути шурхіт його хвиль. Десь цвірінькали горобці. А вгорі — неосяжний небесний океан. Пані Обен, сидячи, завжди щось шила; Віргінія біля неї плела кошики з очерету; Фелісіте збирала квіти лаванди. Тільки Поль нудьгував, — його тягло додому.
Іноді, перепливши човном Тук, вони шукали мушлі. Після відпливу в калюжах на березі можна було знайти морських їжаків, водорості, медуз; діти бігали, намагаючись впіймати пластівці піни, які підхоплював вітер. Дрімотні хвилі ліниво набігали на пісок і котилися, скільки сягало око, вздовж низького берега. За прибережними дюнами розкинулись луги, а за ними починалося Болото — широка низина, що своєю формою нагадувала іподром. Поверталися додому лугами, і Трувіль поступово збільшувався у них на очах, зростав разом із будинками, розкиданими у мальовничому безладді по схилу горба.
Коли надворі стояла спека, вони зовсім не виходили з кімнати. Сліпуче сонце кидало гаряче проміння крізь щілини жалюзі. Жоден звук не долинав із селища. Внизу, на тротуарі, — ні душі. Тиша, що панувала скрізь, виразніше підкреслювала глибокий спокій. Лише було чути, як десь далеко стукали молотки конопатників, що лагодили підводну частину судна, і вогкий морський вітер приносив з собою запах смоли.
Діти часто виходили на берег і спостерігали, як повертаються баркаси. Залишивши позаду буї, вони починали маневрувати. Вітрила опускалися з щогл на дві третини, і лише нижній фок надимався вітром; баркаси летіли в плюскоті хвиль аж до середини бухти, де раптом кидали якір. Потім човен приставав до набережної, і матроси кидали через борт рибу, яка ще тріпотіла. Жінки в чепцях радісно обіймали своїх чоловіків, поспішали до корзин і візків вантажити рибу.
Якось одна з цих жінок зупинила Фелісіте. Трохи згодом та увійшла до кімнати, радісна і схвильована. Вона зустріла свою сестру, Настазі Баретт, що вийшла заміж за рибалку Леру. Сестра прийшла з немовлям; правою рукою вона тримала ручку другої дитини, а з лівого боку, поряд з нею, йшов, узявшись у боки, маленький хлопчина в костюмі юнги і в збитому набакир береті.
Через чверть години пані Обен спровадила її.
Фелісіте й Настазі могли зустрічатися тільки на кухні або під час прогулянок. Чоловік сестри, Леру, ніколи не приходив до Обенів.
Фелісіте чуйно поставилась до них. Вона купила їм ковдру, трохи білизни та жаровню. Фелісіте мала добре серце, і родичі, безперечно, скористалися з цього. Ця слабкість Фелісіте дратувала пані Обен, яка до того ж не терпіла фамільярності її племінника: до Поля він звертався на «ти».
Коли погода зовсім зіпсувалась і Віргінія почала кашляти, пані Обен повернулася до Пон-л'Евека.
Буре допоміг обрати колеж для Поля. Канський вважали за найкращий, і Поля відправили туди; він досить мужньо розпрощався, радіючи, що, нарешті, тепер у нього будуть товариші. Пані Обен зважилась на розлуку, тому що це було необхідно. Віргінія дедалі менше думала про брата. Тільки Фелісіте з жалем пригадувала, як він пустував і весело бігав. Але, починаючи з Різдва, їй довелося виконувати нову роботу, що розважала її: кожного дня вона водила дівчинку на уроки Закону Божого.
III
Фелісіте схиляла коліна на порозі, потім ішла під високим склепінням храму між двома рядами стільців, опускала лаву пані Обен, сідала й роздивлялася навкруги себе. Праворуч на хорах місця займали хлопчики, ліворуч — дівчатка; кюре стояв біля аналоя. На одному з розмальованих вікон Святий Дух ширяв над дівою Марією, на другому вона стояла навколішках перед немовлям Ісусом, а за святими дарами виднілася дерев'яна фігура архангела Михаїла, що перемагав дракона.
Спочатку кюре читав уривки з Святого письма. Фелісіте здавалось, що вона бачить рай і потоп, вавілонську башту, міста у полум'ї й згарищах, винищені народи і скинутих ідолів. Ці яскраві враження викликали у неї благоговіння перед Всевишнім і сліпий страх перед його гнівом. Потім вона плакала, слухаючи про муки Христові. За віщо його розіп'яли, його, що так любив дітей, годував голодних, зціляв сліпих, його, що забажав з милосердя свого народитися серед бідних, у хліві на соломі? Посіви, жнива, виноградні давильні — всі ці речі, про які писалося в євангелії, вона знала і зустрічала в житті; Бог освятив їх своєю благодаттю. I вона ще ніжніше полюбила ягнят, від любові до божого агнця, і голубів, бо Святий Дух був схожий- на них. Вона мала про нього досить невиразне уявлення, тому що він був не тільки птахом, але й полум'ям, а іноді подихом. Може, вогники, які блукають вночі по болотах, це його світло, вітер, що розганяє хмари, це його подих, і його голос звучить в мелодійному гудінні дзвонів? I вона відчувала надзвичайне захоплення, втішаючись спокоєм і прохолодою храму.
Щодо догматів, то вона нічого в них не розуміла і навіть не намагалась зрозуміти. Кюре пояснював, діти відповідали. Вона починала вже куняти і раптом прокидалась, коли вони поспішали додому, гучно стукаючи своїми дерев'яними черевиками по кам'яних плитах.
Отак, слухаючи проповіді, Фелісіте познайомилась з Законом Божим; в дитинстві ніхто не займався її релігійним вихованням, і відтепер вона в усьому брала приклад з Віргінії, дотримувалась постів і сповідалась разом з нею. На свято тіла господня вони разом спорудили вівтар.
Перед першим причастям Фелісіте невимовно хвилювалась. Вона дуже переживала, готуючи черевики, чотки, молитовник і рукавички. З яким трепетом допомагала вона пані одягати Віргінію!
Протягом усієї відправи Фелісіте знемагала від нетерпіння. Пан Буре заслоняв своєю постаттю частину хорів, але навпроти їй все ж було видно зграйку дівчаток у білих віночках і вуалях, яка нагадувала засніжене поле. I вона здалеку побачила тоненьку дівочу шийку, впізнала свою милу крихітку, що поринула в глубоку задуму. Закалатав дзвіночок. Голови схилились; запанувало мовчання. Могутні звуки органа раптом розітнули тишу, хор і всі присутні заспівали разом «Agnus Dei», потім уперед рушили хлопчики, а слідом за ними підвелися й дівчатка. Повільно посуваючись з молитовно складеними долонями, вони наближалися до вівтаря, що сяяв вогнями, схиляли коліна на першому східці, по черзі приймали причастя і поверталися до своїх стільчиків. Коли черга дійшла до Віргінії, Фелісіте аж перехилилася, щоб краще її роздивитись, і силою уяви, яку може зродити лише щира ніжність, відчула на мить себе цією дитиною: обличчя Віргінії стало її обличчям, на ній була її сукня, в грудях билося її серце, а коли та розкрила ротик і заплющила очі, Фелісіте мало не зомліла.
Вранці наступного дня Фелісіте вже стояла біля ризниці, щоб прийняти від пана кюре святе причастя. Вона прийняла його з побожністю, проте не відчула такого захоплення, як напередодні.
Пані Обен хотіла дати своїй дочці хорошу освіту, і через те що Гюйо не міг викладати ні англійської мови, ні музики, вона вирішила віддати її в пансіон урсулинок в Гонфлері. Дівчина слухняно погодилась. Фелісіте зітхала, вважаючи хазяйку бездушною людиною. Але потім вона вирішила, що, можливо, пані має рацію і втручатися в такі речі — не її справа.
Одного разу перед їхніми воротами зупинився старий візок, і з нього вийшла черниця, що приїхала за панночкою. Фелісіте прив'язала багаж на даху візка, дала останні вказівки візникові і поклала під сидіння шість слоїків з варенням, десяток груш і букетик фіалок. В останню мить Віргінія заридала і обняла матір, яка поцілувала її в чоло, промовляючи: «Ну годі! Не плач, будь мужньою!» Кучер підняв приступку, і візок рушив.
Пані Обен була дуже засмучена; ввечері всі її друзі — родина Лормо, пані Лешаптуа, панночки Рошфейль, пан Гуппевіль і Буре — прийшли її втішати.
Спочатку пані Обен тужила за дочкою. Але вона тричі на тиждень одержувала від неї листи, а в інші дні сама писала їй, гуляла в саду, трохи читала і так коротала час.
Кожного ранку, за звичкою, Фелісіте заходила до кімнати Віргінії і з сумом оглядала стіни. Вона скучала за Віргінією, бо не могла більше зачісувати їй волосся, зашнуровувати черевички, вкладати її спати; не бачила її милого личка і не ходила з нею на прогулянку. Щоб якось згаяти час, вона спробувала плести мереживо. Але її зашкарублі пальці рвали нитки; вона поринала в задуму, не чула, що їй казали, втратила сон і, за її словами, «зовсім охляла».
Аби трохи прогнати нудьгу, вона попросила, щоб племіннику дозволили відвідувати її.
Він приходив у неділю після відправи, червонощокий, в розхристаній на грудях сорочці, і приносив з собою пахощі полів. Фелісіте одразу ж накривала на стіл. Вони снідали, сидячи одне проти одного; сама вона їла дуже мало, щоб було менше витрат, зате Віктора намагалася пригостити якнайкраще, так що він аж засинав після сніданку. З першим дзвоном до вечерні вона будила його, чистила йому одяг, зав'язувала краватку і йшла з ним до церкви, гордо спираючись йому на руку, наче це був її син.
Батьки завжди наказували Вікторові що-небудь випросити у Фелісіте: цукру, мила, горілки, а коли вдасться, то й грошей. Він приносив їй латати свою стару білизну, і Фелісіте навіть раділа з цього, бо це давало їй можливість зайвий раз бачити племінника.
В серпні батько взяв його з собою в прибережне плавання. Це був саме час канікул. Приїхали діти, і Фелісіте знов відчула себе щасливою. Але Поль став примхливим, а Віргінія настільки підросла, що Фелісіте було незручно звертатись до неї на «ти». Між ними ніби звівся якийсь мур.
Віктор побував у Морле, Дюнкерку, Брайтоні і, повертаючись з кожної подорожі, завжди привозив Фелісіте якийсь подарунок. Першого разу він привіз їй скриньку з черепашок, другого — чашку для кави, а трохи згодом — фігурне печиво. Він став красивішим, дуже виріс, у нього почали засіватися вуса. Очі його були щирі і чесні; він, наче лоцман, носив маленьку шкіряну шапочку, збиту на потилицю. Віктор розважав Фелісіте, розповідаючи різні історії, рясно пересипані морськими слівцями.
В понеділок, 14 липня 1819 року (вона не забула, коли це було), Віктор сказав, що його беруть у далеке плавання і що післязавтра вночі він вирушає на пакетботі із Гонфлера до Гавра, де має пересісти на шхуну, яка незабаром відчалить у відкрите море. Можливо, він проплаває років зо два.
Думка про довгу розлуку з племінником вкинула Фелісіте у відчай, і щоб востаннє попрощатися з ним, вона в середу після обіду взула черевики на дерев'яній підошві і пройшла чотири льє від Пон-л'Евека до Гонфлера.
Коли вона зупинилася перед придорожнім розп'яттям, то, замість того щоб звернути ліворуч, пішла в інший бік; зайшла на корабельню, заблудилася там і повернула назад. Люди, яких вона розпитувала, радили їй поспішати. Фелісіте обійшла док із суднами, спотикаючись об канати, потім зійшла з горба і побачила вогні Гонфлера.
Опинившись на набережній, вона мало не збожеволіла, побачивши в небі коней, яких піднімали блоками і опускали в судно. Деякі з них злякано іржали. Кудкудакали кури; пасажири тулилися у тісноті між бочками, корзинами з сиром і мішками з зерном. Серед цього галасу було чути лайки капітана. На носі корабля стояв юнга, спершись ліктями на крон-балку, спокійний і байдужий до всього. Фелісіте, що спочатку не впізнала його, крикнула: «Віктор!» Він підвів голову, й вона кинулась до нього, але цієї ж миті підняли східці.
Жінки, співаючи, узялися за канати і волоком витягли судно до виходу з порту. Рипіли борти, важкі хвилі розбивалися об його груди. Вітрила було згорнуто, на судні — ані душі; на тлі сріблястої поверхні моря, при місячному сяйві пакетбот здавався чорною плямою; він бліднув, танув і нарешті зник.
Повертаючись додому, Фелісіте знову спинилась біля розп'яття. Вона хотіла помолитися, щоб Бог оберігав того, хто був для неї найдорожчим. Нерухома, як камінь, з мокрим від сліз обличчям, вона довго молилася, благально дивлячись у хмарне небо.
Місто давно вже спочивало, лише вулицями походжала варта митних наглядачів та сонну тишу порушував шум води, яка з гуркотом спадала крізь шлюзи. Вибило другу годину.
У приймальну пансіону з ранку не пускали. Фелісіте знала, що запізнення викликало б незадоволення пані, і незважаючи на палке бажання пригорнути до серця Віргінію, вона змушена була повернутись додому. Служниці заїжджого двору тільки-но прокидалися, коли вона входила в Пон-л'Евек.
Скільки ж місяців носитимуть хвилі бідного хлопця! Минулі його подорожі не лякали її. Вона знала: з Англії та Бретані повертаються, а от Америка, колонії, острови — це були якісь невідомі для неї землі. загублені на краю світу.
Відтепер Фелісіте думала лише про свого племінника. В спеку вона боялася, що він десь мучиться від спраги, а під час громовиці тремтіла за його життя: а що, коли його вб'є блискавка? Прислухаючись до завивання вітру, що зривав з даху черепицю, вона вже бачила його на вершечку зламаної щогли, знесиленою бурею; бачила, як він, відкинувшись назад, поринає в піняві хвилі. Іноді їй ввижалося, шо Віктора жерли канібали, — вона пригадувала географію в малюнках, — що його викрадали у лісі мавпи, що він помирав на пустельному морському березі. Проте вона нікому не казала про свої тривоги.
А пані Обен непокоїлася за свою дочку.