— Поезія мене цікавить найменше, — заявив дель Кампо.
— О, невже там, у небесах, вам не приходять на думку якісь божественні рядки? — звела брови Амальтея.
— Коли я, як ви кажете, в небесах, мені на думку приходить лишень, чи досить бензини і який напрямок вітру, — блиснув чорними очима дель Кампо.
Юрко не втримався і ледь помітно відригнув після шампанського.
«Зараз хтось із них викличе мене на дуель», — подумав він, проте всі вдали, що нічого не зауважили, і все обійшлося.
— Жан Батіст Люллі. Гавот, — оголосив один з музикантів, і знову забриніла музика.
— А ви, пане поет, були минулого тижня на вечірці в Лянцкоронських? — поцікавилась Амальтея. — Здасться, я вас там бачила.
— Минулого тижня мене виселяли з гуртожитку, — відповів Немирич.
— То ви не були на вечірці в Лянцкоронських? — допитувалась Амальтея.
— Я, здається, ясно сказав, — розвіяв її сумніви Юрко.
— Шкода, — зітхнула Амальтея. — Вдалася дуже пристойна вечірка. То це не ви деклямували там Рілького?
— Рілького? — перепитав Немирич. — Ні, не я. Я знаю напам'ять тільки Гайного. І Холодного.
— Шкода, — знову зітхнула Амальтея. — Там був один поет, котрий деклямував Рілького.
— То був не я, — сказав Немирич.
— Тепер я вже бачу, що то були не ви, але перше я думала, що то ви деклямували Рілького.
— Ні, то був не я, бо Рілького я напам'ять не знаю.
— Так, очевидно, попросту ви дуже подібний до того поета, котрий там був.
— Скорше всього, бо я не міг там бути.
Граф, якому, відчувалося, дедалі дужче не подобався цей діалог — на відміну від принад панни Амальтеї, знову блиснув чорними очима і сухо спитав:
— Добре, поезія це так собі. А який ваш головний фах, пане Немирич?
— Я не Ненемирич, я Немирич, — вдовольнив його цікавість Юрко.
Амальтея дзвінко засміялася і навіть заплескала у долоньки. Дель Кампо відверто спохмурнів.
— Перепрошую, мені треба до кльозету, — різко заявив він і відійшов.
— Бідний Міхал Сціпіо, — похитала головою пані Клітемнестра. — Здається, він шалено залюблений, — і вона грайливо подивилася на доньку, а потім на чоловіка.
— Гм, гм, — поправив монокль пан Гараздецький.
— Мамусю, він такий прозаїчний, — зітхнула Амальтея і, дотягнувшись до Юркового вуха, шепнула: «Візьміть мене під ручку і пройдімося».
Вони попливли салоном саме в ту мить, коли музикант на подіумі оголосив:
— Христофор Віллібальд фон Ґлюк. Арія Орфея з опери «Орфей та Еврідіка».
Потекла солодка флейта, і Юрко, ведучи під руку Амальтею, ненароком наступив на ногу якомусь рудявому молодикові, котрий саме щось підраховував олівцем на манжеті.
— Натан Гозендуфт, шкіри і кості,— назвався молодик і подав Юркові свою візитку. На візитці було написано те саме, що він уже сказав, тільки по-німецьки й готичними літерами.
Немирич сховав візитку до кишені і принагідно заглянув у досить приємне для ока Амальтеїне декольте.
— Тут десь є вільна кімната? — поцікавився він.
Але панна тільки засміялася і накивала на нього пальчиком.
— Хочете, я розповім вам, хто тут нині зібрався? — спитала вона із заячою люб'язністю.
— Мені це взагалі до одного місця, але кажіть, — погодився знехотя Юрко. І кожне наступне повідомлення панни Амальтеї зустрічав скептично-недовірливим «що ти не кажеш?» або не менш іронічним «ого».
— З паном Гозендуфтом ви щойно запізналися, — почала Амальтея. — Тепер прошу звернути увагу на осіб, котрі саме розглядають акваріюм ліворуч од нас, там, під стіною, де бегонії, філодендрони й інші кімнатні рослини. Той ставний пан з великим черевом є командант цісарсько-королівської поліції фон Зайонц. Досить прикрий тип і великий шахрай, коли йдеться про карти. Пані, яка так віддано зазирає йому в очі і яку він час од часу десь там пощипує, думаючи, ніби того ніхто не бачить, — теперішня його коханка Леокадія Фоґель. Під ручку її тримає пан адвокат Імре Фоґель, її чоловік і великий блазень. А той незугарний, подібний до страхопуда, кістлявий старушок, котрий, вимахуючи руками, читає решті товариства лектуру про акваріюмних рибок, — професор природничих наук тутешньої гімназії Маврикій Пулярка.
— Що ти не кажеш? — у черговий раз засумнівався Немирич.
— Тепер прошу подивитися на оту потішну пару, яка вже, певно, встигла привернути вашу увагу своїми цілком неприхованими жестами, пане Немирич. Тамта вельми показна дівуля з гачкуватим носиком і розпусним язичком — моя гімназіяльна колежанка панна Вожена Чортик, яку вже давно безвислідово зваблює мій татусь. А коло неї — постійний її кавалер Бальдур де Гогенгоге, барон, стопроцентовий ідіот, але блискучий мисливець і завдяки тому улюбленець архікнязя Фердинанда. Заслонив його власними грудьми від кулі терориста, коли нещодавно архікнязь відвідував наш Чортопіль.
— Я вже десь чув цю історію, — промимрив Юрко.
— Тепер прошу подивитись праворуч, де ви, пане Немирич, уже, безумовно, звернули увагу на Його Превелебність в оточенні кількох, не менш видатних осіб. Отже, тамта стара парпуля, зодягнута в стилі щонайменше середини минулого віку, — то пані Мелісанда з Понятовських Жевуська — печальний уламок старого шляхетського роду, котрий, на жаль, вигасає, пророчиця й авантурниця, яких мало. Той волохатий брунет, що так захланно, великими ковтками п'є шампана, — італійський консул синйор да Педеріні, котрий відпочиває в Карпатах на запрошення Його Превелебності, а той неприємний грубас зі спітнілими підпахвами і сигарою в жовтих зубах — пан Махальський, тутешній мільйонер, власник знаменитих чортопільських броварень.
— Так довго не живуть, — сказав Немирич.
— Прошу? — перепитала Амальтея.
— Я кажу, що всі вони вже давно мали би повмирати, — пояснив свою думку Немирич.
— Це не зовсім чемно з вашого боку, пане Немирич, — захихотіла Амальтея, нітрохи не намагаючись приховати свої передні зуби.
— І ти теж, моя рибонько, — сказав Юрко і грайливо провів рукою їй по сідниці, але не отримав практично ніякого задоволення. «Не такі вже вони й приємні на дотик, ці її форми», — подумав він і ще раз заглянув у декольте, але все наче було на місці.
— Мене ще ніхто не називав «рибонька», — зашарілася ледь-ледь панна Амальтея. — Ви такий ніжний, пане Немирич.
— То кажеш, вільної кімнати тут нема? — рішуче спитав її Юрко.
— Генрі Перселл. Сарабанда, — оголосив музикант.
Почався повільний танець. До Амальтеї підкотився якийсь дженджик на комариних ногах і запросив її. Пари — а було їх десь так чотири — рухалися маєстатично, сходилися й розходилися, кружляли довкола власних осей, робили по два кроки вбік, тоді навзаєм поверталися спинами і знову починали все від початку. Штука полягала в тому, аби пам'ятати всю послідовність не надто складних па.