— Я вже сказав, тут єдиний вихід, — наполягав Хомський.
— Але ж він не чіпає нас, — знову заперечила Марта.
— Коли зачепить, буде вже пізно. Я не буду його бити, скажу лиш кілька слів.
— Він же нічого не зрозуміє.
— Зрозуміє. Я скажу йому, аби він відчепився, бо дістане в чайник.
— Орку, а може, ми так і дійдемо до готелю? Мені здається, він навіть не бачить нас. То чого ти будеш із ним говорити? Він тепер з головою у своїх глюках і просто не бачить нас…
— Стоять и не двигаться! — крикнув наркоман їм у спини, доводячи цілковиту Мартину неправоту.
Вони спинилися. Марта відчула, що тремтить. Хомський різко обернувся й ступив крок до наркомана.
— Юначе, ви сміли щось бекнути до нас? — граючи жовнами і витягаючи руки з кишень плаща, запитав він.
— О, юначе! — засміявся наркоман. — Юначе!
— Слухай мене уважно, старий, — Хома говорив якомога твердіше і разом з тим доброзичливо. — Мені дуже не подобається, що ти йдеш за нами. Нічне місто досить велике. Ти можеш іти куди завгодно, але відчепися від нас.
— Старий! — засміявся наркоман.
— Ну, що ти хотів сказати? — спитав Хома.
— Старий, ти крейзі.
— Розумієш, я ж можу цілком інакше розмовляти з тобою, — значно зимніше запевнив його Хома.
— Орку, пішли, — просила Марта.
— Ти крейзі, крейзі!
— Відчепися, ясно? — Хома, взявши Марту під руку, пішов далі. Але наркоман не відчепився. Він сміявся і вдавав, що женеться за ними, увесь час, проте, зберігаючи дистанцію у два кроки. Хомський знову спинився й обернувся до нього.
— Не треба, — сказала Марта.
— Що не треба? — спитав наркоман. — Що не треба? Ти крейзі вумен. Ти не туда йдьош. Я знаю тебе. Я тебе їбав!
— Ну от, — мляво-знуджено сказав Хомський, — а ти казала «не треба». Тепер уже мушу…
— А ти! — крикнув наркоман. — Ти, старий! Ти вдар мене от сюда. — Він показав на груди. — Вдар. Поняв, ти, казьол?!
Він розвів руки, як розіп'ятий, чи, точніше, як городнє опудало. Від нього пахло чимось дуже недобре, губи він мав обсипані прищами, як після гарячки.
— Вдар мене, ну, вдар, — мало не благав він. — Бачиш, я стою.
— Тобі справді годилося б з'їздити черевиком по зубах, — цідив Хомський, — і особливо за того «козла». Але я не хочу проливати твою дурну кров. Можеш іти, я відпускаю тебе.
— Нє,— знову засміявся наркоман. — Ти не казьол. Ти підер, поняв? Я тебе знаю, ти з восьмого училища. Підер!
— Мартусю, відійди, будь ласка, трохи вперед, — м'яко сказав Хомський.
— Мартусю, візьми, будь ласка, у мене в рот, — перекривив його інтонацію наркоман.
— Хома, я прошу тебе, пішли, скільки це буде тривати, — Марта не на жарт боялася. Але вона справді відійшла кроків на десять.
Наркоман опустив руки і на цей раз підняв одну ногу.
— Вдар мене, — знову попросив. — Бачиш, я на одній нозі.
— Старий, — ще раз примирливо заговорив Хомський. — Я вірю, що ти каратист. І взагалі ти славний хлопець. Іди своєю дорогою.
— А! — крикнув шмаркач. — Своєю дорогою! Сциш, коли страшно?!
Він зробив стрибок убік і прийняв бойову поставу.
— Хочеш, я дістану ніж? — запитав.
— Ніж — це гарно, — сказав Хомський.
— Цинкуй, — і він справді видобув звідкись із широких штанів невеличкого ножа.
— Це прекрасний ніж, — запевнив його Хома. — Де ти такого взяв? Дай, я подивлюся.
— А! Прекрасний ніж! На!
Хома погримав ніж у руках, вдаючи, ніби розглядає його. Тоді спитав:
— Що тебе мучить, старий?
— Я хочу всіх вас убивати, — пояснив наркоман.
— Кого нас?
— Вас, козлів і підерів. Таких, як ти.
— Ти сам чортопільський?
— Я тут усіх знаю, поняв?
— Я вірю. Маєш закурити?
— Орест! — покликала Марта. — Пішли, скільки можна?
— Зараз. Вибач, старий, я мушу йти — мене дама чекає.