— Що тут таке? — зайшла до кімнати Марта, в тому самому халаті, пахнучи водою й милом.
Мартофляк чемно поцілував їй руку.
— Вип'єш шампана? — запитав він.
Вони сіли навколо столика, і Мартофляк налив третю склянку.
— Випий, — подав її Марті.— Після ванни корисно.
— Ви що, билися? — спитала Марта.
— Так, — жваво відповів Мартофляк. — І знаєш, що цікаво? Хома дуже сильний фізично. Ну, та ти про це знаєш. Він дуже сильний, але він нічого не зробив мені. Я побив його.
— Я просто не зміг би тебе вдарити, — сказав Хомський, тамуючи носовичком кров на губі.
— Овва! — всміхнувся Мартофляк. — Ти — добрий товариш. Вірний. Я хочу випити за тебе. Марто, вип'ємо за Хому. Щоб він швидше женився, най би його нагла кров залляла!
Вони торкнулися склянками, і Мартофляк підморгнув їй.
— Де ти був, чоловіче? — спитала Марта, трохи надпивши.
— В однієї молодиці. Тільки дотепер не знаю, чи виграв її, чи ні. Дивна історія, правда?
— Це дуже ризиковано, Мартофляче, — сказала Марта.
— Що саме? — спитав Мартофляк. — Те, що я тобі розповів про це?
— Те, що ти нічого не пам'ятаєш. А якщо вона була венерична?
— Все може бути, — зітхнув Мартофляк. — Я пожартував, звичайно.
— Я так і думала.
— Ну от і файно. Гей, Хома, чого ти сидиш такий сумний та невеселий? Кров уже не тече. Скажи що-небудь, — Мартофляк з очікуванням і надією подивився на Хомського.
Той відняв від рота носовичок з маленькою червоною плямою.
— Я тобі заздрю, старий, — сказав.
— Це гарно, але чому, холера ясна?
— Ти щасливий чоловік.
— А-а, — розуміюче протягнув Мартофляк. — Тоді інша справа. Хочете анекдот? Чоловік повертається з відрядження і, само собою, застає жінку на гарячому. — Сказавши це, замовк.
— Все? — спитала Марта.
— Ні, не все, але я згадав, що ви його знаєте. А може, знаєте якийсь подібний. Вони всі однакові, всі про одне й те саме. Може б, ми трохи поспали? — позіхнув.
— Нема сенсу, — знизав плечима Хомський. — Легше пересидіти ці пару годин. А потім підемо на ярмарок. Чи ще кудись.
— Дійсно. Вже нема сенсу, — погодився Мартофляк і ліг на підлогу. — Я тільки трохи полежу. З відкритими очима.
Тиша придавила їх, мов камінь. Ніхто не зронив більше ані слова. Мартофляк лежав на підлозі горілиць і справді з відкритими очима. Хома примостився у фотелі, гріючи в руці склянку з недопитим шампанським. Марта сіла на ліжку і втупилася поглядом кудись за вікно. Там уже сіріло, розвиднювалося, озивалися якісь перші ранкові птахи з невідомих країн. Чути було кожен найменший звук, народжений у сплячому переважно готелі: чиїсь кроки, приглушувані коридорною доріжкою, повертання ключа у дверях навпроти, дзюрчання води в номері за стіною. Світ ловив їх і піймав. Усі вони попалися, мов у сильце, в цю готельну тишу.
Але довго це не потривало. Зненацька всі почули якесь шамотіння перед дверима, на цей раз незачиненими, — і до номера увірвалося двоє монстрів. Один у стрілецькому однострої, з оселедцем на поголеній голові, інший — у чорному фрачному вбранні, з метеликом, але обидва дуже пожмакані, бліді й галасливі.
— Ага, всі масони на місці! — закричав Гриць, вітаючи таким чином присутніх.
— Слухай, Хома, — замахав руками Немирич, — я бачився з твоїми персонажами! Там була ціла купа мерзотників. Я ледве втік від них!
— Сідайте, хлопці,— рівним голосом відізвався з підлоги Мартофляк. — Або принесіть ще дві склянки зі свого номера. Або дайте щось закурити. Або сядьте і помовчіть разом з нами. Або йдіть звідси до сраки.
Гриць твердо зупинився на одному із запропонованих варіантів і невдовзі повернувся з двома склянками. Хомський розлив усе до решти.
— Кожен з нас по-своєму непогано провів минулу ніч, — звернувся до присутніх Мартофляк, підвівшись із наповненою склянкою. — Але хай вона належить кожному зокрема. Кожному — його ніч. Я хочу випити за це, друзяки. До речі, тільки ви можете порятувати нас сигаретами.
— Дохлий вассер, — сказав на це Гриць.
— Мертвий півень, — солідаризувався з ним Немирич.
— Ну, якщо в нас уже не лишилося сигарет, то треба вмирати, — зітхнув Мартофляк, але затнувся, згадавши про Немирича.
— Ганьба нам, — погодився Гриць.
Вони випили і знову замовкли. Здавалося, цей номер заклятий мовчанкою. Навіть, якщо б сюди увірвалося ще зо два десятки поетів, усе одно довелося б мовчати і згасло дивитися кожному у свій кут, кожному у свою ніч. Вона стояла за плечима в кожного, глибока і чорна.
— Ходімо розбудимо Мацапуру, — нарешті спромігся на мову Хомський.
— А в якому він номері? — запитала Марта.
— Уявляєте, ми ще досі не бачилися з Мацапурою, — продовжував Хомський. — Він влаштував увесь цей бардак, а сам десь ховається…
— Він вигадав це дурнувате свято, а сам заліз під ковдру, з головою під ковдру, і пухне, — додав Немирич.
— Він заробляє на цьому гроші, а ми їдемо, як дешеві хлопчики, купуємось на це, — обурився Гриць.
— Він на всьому заробляє гроші…
— Він талановитий хлопець, але велике гівно…
— Він повівся так, як завжди…
— Він ставить над нами свої досліди…
— Він ніколи мені не подобався…