Моє творче життя якось так складалося, що більші книжки “Дім на горі”, “Три листки за вікном”, “Стежка в траві” і ця, котра тут подається, “Роман юрби”, складалися й писалися проздовж довгих років: початок свій мали в 60-х чи на початку 70-х років, тобто в час моєї літературної молодості, а завершення – в роках 90-х, тобто в час літературної зрілості. Чому так сталося, варто, мабуть, пояснити. Шістдесяті роки були часом бурхливим, саме тоді й визрівали найдерзновенніші задуми; частково я за них брався й пробував осилити, так би мовити, “з ходу”, частково боявся за них братись, але виношував у собі, – можна було б сказати, вони в мені визрівали. Писав я тоді багато, а друкував мало – видав тільки три невеличкі книжечки, отже, більшість продукції лишалася без упровадження в літературний процес. Тоді це мене засмучувало, хоч і не гнітило, бо й тоді, признаюся, вчився здобувати радість від самого акту творчості, а не з конечного її результату – книги. Після 1969 року, коли побачила світ книжечка оповідань “Вечір святої осені”, мої твори у видавництвах іти перестали. Одне з нездійснених видань “Дорога” було вже відредаговане в “Молоді”, мало художнє оформлення, але, незважаючи на добрі рецензії й підтримку П. Загребельного, І. Драча та Ю. Івакіна, який навіть передмову до книжки написав, її до набору так і не підписали. Була то книжка трохи незвична: її складали фольклорно-фантастичні оповідання, що згодом увійшли в другу частину “Дому на горі” – “Голос трави”. Я спробував тоді ж таки замінити, як мені запропонували, цю книжку оповіданнями сучасними, на які схвальну рецензію написав Василь Земляк, але часи приходили сумні – чергову книгу мені вдалося видати аж у 1979 році, власне, вийшла вона на початку 1980-го і звалася “Крик півня на світанку”. З цього моменту я і ввійшов вдруге в нормальний літературний процес. Отже, в мене з’явився чималий час для здійснення задумів своїх великих розмірно книжок, які писав паралельно. “Дім на горі” спершу замислювався як збірка історико-фантастичних творів, до яких я пізніше дописав повість-преамбулу, і мав зватися “Вода з кінського копита”. П’ять зошитів, які списав старий козопас Іван Шевчук, – це мали бути повісті “Ілля Турчиновський” (1968), “Мор” (1969), “Сповідь” (1970), “Місячний біль” (1971) і “Птахи з невидимого острова” (1975). Згодом я свій намір змінив, заступивши повісті фольклорними оповіданнями – це мені видалося за натуральніше та й розмір книжки виходив завеликий. “Ілля Турчиновський” раптом знайшов своє продовження в “Петрі утеклому”, а згодом у “Лісі людей”, що й склало “Три листки за вікном”. “Стежка в траві” ввібрала в себе низку творів 60 – 70-х років, доповнилася творами років вісімдесятих і розрослась у “Житомирську сагу”, а “Роман юрби”, перша назва його “Химери зеленого літа”, спершу хронікального тіла не складали – це були оповідання й маленькі повісті, які я писав про свою рідну вулицю, за життям якої стежив десятиліттями і як літописець, чи хронікер фіксував її найцікавіші події, а поглянути на них як на цілість мимоволі підштовхнув мене кінорежисер В. Фесенко, який вирішив знімати за цими оповіданнями фільм, прочитав їх купно і сказав мені про їхню з’єднаність. Тоді я виклав їх хронологічно, за роками, коли писались, і побачив: справді, кожна з історій, маючи самодостатнє значення, є окремим художньо завершеним твором, але сполучаються вони поміж себе єдністю місця і спільним тлом: другорядні герої однієї оповіді часом стають героями головними оповідей інших, або ж і далі існують як другорядні; все ж разом таки складає оту “Хроніку “безперспективної” вулиці”, котра писалась якоюсь мірою свідомо, адже це був результат довгорічних спостережень, а з іншого боку, й несвідомо, бо я таки явної хронікарської мети перед собою не ставив. Ясна річ, хто б хотів шукати між героями книги прямі житейські аналогії, мусив би розчаруватися, бо хоч частина їх явно прототипізована, є тут немало й вигадки, художнього узагальнення, та й герої зустрічаються без прямої прототипізації. Але житейська основа твору безсумнівна, бо саме помічені мною живі колізії сущого буття давали мені те, що я називаю “вогонь для натхнення”. Через це моя Хроніка – це не система документальних нарисів, не документалістика, а мистецьке опрацювання, бо мене цікавили не так проблеми людського життя, як самі люди, а їхні проблеми – це те тло, на якому ці люди існують; мене цікавили не так подійні історії, як історії людських душ, отже, це проза повною мірою психологічна. Такий принцип, зрештою, використовую як рушійний в усій своїй творчості; очевидно, така моя мистецька природа, і це також читачеві варто взяти до уваги. Книгу назвав “Роман юрби” за визначенням Лесі Українки, яке вона вжила при аналізі новел Василя Стефаника, загалом же – це таки Хроніка, а можливо, роман у новелах; зрештою, така форма роману мене найбільше приваблює, і я не раз її використовував (“На полі смиренному”, “Дім на горі”, “Петро утеклий” і “Ліс людей”) – йде це від моєї давньої закоханості в новелістичному жанрі як такому. Не я тут перший, не я й останній: кожен письменник має, зрештою, вибирати собі ті літературні форми, які найбільше йому притаманні. Назвав я твір “Хронікою “безперспективної” вулиці” також недаремно, бо ніколи не писав на кон’юнктурно-злободенні чи кон’юнктурно-задані теми, мені досить було освітити променем мистецького розгляду хоч би той світ, який добре знаю й умію бачити, – завжди був переконаний, що коли б так чинили й інші письменники, ми мали б не одноманітну тематично літературу, а широку панораму живого життя нашого народу, разом створювали б його Хроніку буття, що, очевидно, і є прямим завданням красного письменства. Отже, мої великі розмірно книжки й мали складатися так, як вийшло: без поспіху, без гонитви за власною тінню, а як дім – цеглина до цеглини, стіна до стіни. Про об’єктивний результат такого “будівництва” судити не мені та й претензії мої невеликі – хочу просто й чесно оповісти про ті світові площинки, ба й закутки, які доля дала мені побачити й конкретно пізнати. Творча заданість тут мною не керує, бо і фантазію, й усі колізії, які беру до розгляду, обов’язково перевіряю не правдою тих чи тих ідеологічних постулатів, а правдою життя, адже історію творять, як зазначив ще Микола Костомаров, не тільки державні люди, а передусім малі. Хай інші пишуть про державних людей, хто їх краще бачить і знає, – не моя це місія; переді мною лише той світ, який стоїть у мене в очах, хай двісті разів його називають безперспективним, нетиповим, малим. Вважаю, що не можна пізнати великого, не знаючи добре малого, бо кожне велике складається з множинності малого; не можна називати безперспективним те, що існує; коли воно існує, воно є, а все, що є, перспективне, бо воно є. Людина має те щастя, що не може вгадати і конечно пізнати своє майбутнє, отож усі наші судження про перспективне й безперспективне – одна з облуд наших і ще більше – ознака нашої зарозумілості, результат не безстороннього знання життя, а результат гри в те життя, через що й пишу я слово “безперспективне” в лапках. Одне знаю: людина в пристрастях своїх історично незмінна, а мала вона чи велика – вона людина. Велика чи мала посудина – вона посудина, велика чи мала тьма – вона тьма, велике чи мале світло – воно світло. Не висотою дерево осуджують чи хвалять, а по тому, які дає воно плоди.